Текст книги "Джинґо"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 19 страниц)
– Отож, погляньмо… а, так. Гільдія найманців… Загальний прибуток минулоріч становив 13 207 048 анк-морпоркських доларів. Сплачені податки минулоріч: сорок сім доларів, двадцять два пенси і ще щось, що після перевірки виявилося гершебським півдонґом, а це одна восьма пенні.
– Тут все законно! Гільдія бухгалтерів…
– А, так. Гільдія бухгалтерів – загальний прибуток: 7 999 011 анк-морпоркських доларів. Сплачені податки: нуль. Але так, звісно, я бачу, вони подали заявку на повернення податку на суму 200 000 анк-морпоркських доларів.
– І щоб ви розуміли, нам дістався той гершебський пів-донґ, – мовив пан Биймороз з Гільдії бухгалтерів.
– Що посієш, те пожнеш, – спокійно мовив Ветінарі.
Він відсунув папірець убік.
– Оподаткування, панове, схоже на молочну ферму. Потрібно видобути якомога більше молока з якнайменшою кількістю мукання. І боюся, останнім часом мені перепадає саме лиш мукання.
– Ви хочете нам сказати, що Анк-Морпорк збанкрутував? – запитав Дауні.
– Саме так. І водночас він кишить багатіями. Гадаю, більшість своїх статків вони спускають на мечі.
– І ви допустили масове ухилення від податків? – запитав лорд Селашіль.
– Ой, ніхто не ухиляється від податків. І навіть не уникає. Просто ніхто ті податки не сплачує.
– Яка мерзенність!
Патрицій здійняв брови.
– Командоре Ваймз?
– Так, сер?
– Чи не могли би ви, якщо ваша ласка, зібрати загін своїх найдосвідченіших людей, зв’язатися з колекторами і нарешті отримати протерміновані податки? Мій клерк дасть вам список головних неплатників.
– Гаразд, сер. А якщо вони пручатимуться, сер? – запитав Ваймз, уїдливо всміхаючись.
– О, ну як вони можуть пручатися, командоре? Така воля наших місцевих можновладців, – він узяв папірець, який йому простягнув клерк. – Погляньмо, що в нас тут. Перший у списку…
Лорд Селашіль квапливо прокашлявся.
– Вже надто пізно займатися цими дурницями, – сказав він.
– Це вже минувшина, – докинув лорд Дауні.
– Закопана і прикопана, – додав пан Підступп.
– Я своє заплатив, – мовив Ваймз.
– То дозвольте мені підсумувати, – сказав Ветінарі. – Не думаю, що хтось хоче бачити, як дві дорослі держави чубляться за шмат каменюки. Ми не хочемо воювати, а втім…
– Їй-богу, якщо нам доведеться, ми покажемо цим… – почав було лорд Селашіль.
– У нас немає флоту. Немає армії. А також немає грошей, – нагадав правитель Ветінарі. – Ми, звісно ж, володіємо мистецтвом дипломатії. Дивовижно, на що здатні правильні слова.
– На жаль, без великого кийка[2]2
Термін «політика великого кийка» належить Теодору Рузвельту. – Прим. пер.
[Закрыть] люди не дуже охочі слухати, – мовив лорд Дауні.
Лорд Селашіль ляснув по столу.
– Нам не потрібно говорити з цими людьми! Мої лорди… панове… ми повинні показати їм, що нас так легко не злякати! Ми мусимо наново сформувати полки!
– О, власна армія? – здивувався Ваймз. – Під командуванням людини, чия придатність вимірюється здатністю заплатити за тисячу кумедних капелюшків?
Хтось подався аж на середину столу. До цього моменту Ваймзові здавалося, що він спить, а говорячи, лорд Іржавський немов і справді позіхав.
– Чия придатність, пане Ваймз, вимірюється тисячолітньою традицією виховання правителів, – поправив він.
Від слова «пан» Ваймзу аж стиснуло в грудях. Він знав, що він «пан» і завжди ним буде, та з нього, мабуть, змальовували інших «панів», але його шляк трафляв, коли хтось, хто занудно розтягує слова, не звертався до нього «сер Семюел».
– А, гарне виховання, – мовив він. – Ні, вибачте, цього не маю, якщо саме це потрібно, щоб ваші солдати гинули просто…
– Панове, будь ласка, – втрутився Патрицій. Він захитав головою. – До чого ця боротьба? Ми, зрештою, на воєнній раді. А що стосується формування полків, це, звісно ж, ваше давнє право. Озброєння молодих людей у важкі часи є одним із обов’язків джентльменів. Історія на вашому боці. Правила дуже чіткі, і я не можу піти проти них. Мушу визнати, я собі не можу цього дозволити.
– Ви дозволите їм бавитись у солдатів? – не повірив Ваймз.
– О, командоре Ваймз, – усміхаючись, мовив пан Бурлі. – Ви, як військовий, мали б…
Іноді люди привертають до себе увагу криками. Як варіант, вони можуть гупнути кулаком по столу чи навіть на когось замахнутися. Але для досягнення цього ефекту Ваймз просто завмер на місці.
З нього аж струмив холод, а живі лінії на його лиці враз застигли.
– Я не військовий.
Даремно ж Бурлі примирливо до нього усміхнувся.
– Але ж, командоре, у вас є шолом, лати і все таке… Зрештою, це одне і те ж, правда?
– Ні. Не правда.
– Панове… – правитель Ветінарі поклав долоні на стіл на знак того, що нараду завершено. – Повторюсь лише, що завтра я обговорюватиму це питання з принцом Куфурою…
– Про нього гарно відгукуються, – мовив лорд Іржавський. – Строгий, але справедливий. Можна тільки захоплюватися тим, що він робить для деяких відсталих регіонів. Найбільш…
– Постривайте, сер. Ви говорите про принца Кадрама, – виправив його правитель Ветінарі. – Куфура – його молодший брат. Він прибуває сюди як спеціальний посланець свого брата.
– Він? Отой інший? Та він марнотратник! Облудник! Брехун! Подейкують, він бере хаб…
– Спасибі за ваш дипломатичний відгук, лорде Іржавський, – урвав його Патрицій. – Маємо що маємо. Але вихід є завжди. У наших держав чимало спільних інтересів. І, звісно, нам багато про що каже серйозне ставлення Кадрама до цього питання, якщо він посилає власного брата, щоб його вирішити. Так він підтримує міжнародне співтовариство.
– То сюди приїжджає хапонське цабе? – здивувався Ваймз. – Я про це нічого не знав!
– Як не дивно, сер Семюел, мені вряди-годи вдається кілька хвилин поспіль керувати містом і без ваших порад чи супроводу.
– Хотів лише сказати, що на вулицях панує антихапонська атмосфера…
– Це ще той фрукт… – лорд Іржавський прошепотів пану Боґґісу аристократичним тоном, що пихато здіймався аж до самої стелі. – Яка неповага послати його сюди!
– Переконаний, ви, Ваймзе, попіклуєтесь, щоб вулицями можна було безпечно пересуватися, – відрубав Патрицій. – Знаю, ви таким пишаєтеся. Формально, він прибуває сюди, бо чарівники запросили його на велику церемонію вручення нагород, щоб присудити йому почесний ступінь доктора наук, чи щось таке. А опісля – на обід. Я дуже люблю вести перемовини з людьми після того, як факультет Невидної академії пригостив їх обідом. Після гостини вони не вельми повороткі й пристануть на будь-що за пакетик шлункового порошку і скляночку води. А тепер, панове… з вашого дозволу…
Лорди з радниками, тихенько перемовляючись між собою, почали парами і по одному виходити в залу.
Патрицій поскладав у стосик документи, проводячи тонким пальцем по краях, а тоді підняв очі.
– Я бачу, ви чимось незадоволені, командоре.
– Ви ж не всерйоз задумались наново формувати полки, правда? – запитав його Ваймз.
– Жоден закон цього не забороняє, Ваймзе. Та і їм буде якесь заняття. Кожен повноважний джентльмен повинен, ба більше, колись був зобов’язаний озброювати людей, коли цього потребує місто. І мирні мешканці, ясна річ, теж мають право на зброю. Майте це на увазі, будь ласка.
– Мати право на зброю – це одне. А ось мати цю зброю в руках і вдавати з себе солдатів – це вже зовсім інше. – Ваймз сперся кулаками на стіл і нахилився вперед.
– Розумієте, сер, – правив він, – мені не йде з голови думка, що десь там, у Хапонії, якась купка ідіотів робить те саме. Вони кажуть серифу: «Пора, ефенді, розібратися з тими чортами в Анк-Морпорку». А коли навала людей бігає туди-сюди зі зброєю в руках і верзе нісенітниці про війну, стаються нещасні випадки. Ви колись заходили в паб, напхом-напханий озброєними людьми? Погоджуюся, спершу все наче пристойно, а тоді якийсь пройда випиває з чужого кухля чи помилково загрібає собі чиюсь решту, і вже за п’ять хвилин ви вишпортуєте носи з закусок до пива…
Патрицій глянув на кулаки Ваймза і не зводив із них погляду доти, поки Ваймз їх не забрав.
– Ваймзе, завтра підете на Конвівіум чарівників. Я раніше надіслав вам листа.
– Я ніколи… – в голові Ваймза зрадливо замайоріла думка про стоси непрочитаної документації на його столі. – Ага, – пригадав він.
– Командор Варти йде на чолі процесії в парадній формі. Це давній звичай.
– Я? Перед усіма?
– Атож. Це дуже… цивільно. Ви ж, я впевнений, ще не забули, як це. Процесія демонструє дружні відносини Академії з міським урядом, що тримаються на самій обіцянці зробити все, що ми попросимо, якщо ми пообіцяємо нічого їх не просити. Хай там як, це ваш обов’язок. Цього вимагає традиція. А леді Сибіл погодилася прослідкувати за тим, щоб ви з’явились туди з бадьорим осяйним вранішнім обличчям.
Ваймз глибоко вдихнув.
– Ви звернулися до моєї дружини?
– Аякже. Вона вами дуже пишається. Вона вірить, що ви, Ваймзе, здатний на великі діла. Вона, либонь, є для вас великою підтримкою.
– Ну, я… тобто, я… так…
– Чудово. О, і ще одне, Ваймзе. Хоч я вже залучив до цього Гільдії найманців і злодіїв, але щоб напевне покрити всі непередбачувані обставини… я був би дуже вдячний, якби ви простежили за тим, щоб ніхто не закидав принца яйцями. Таке завжди засмучує людей.
Дві сторони не зводили очей одна з одної. Вони були давніми ворогами. Не раз випробовували одне одного на міць, знали смак поразки й перемоги, і воювали за землю. Але цього разу вони доведуть справу до кінця.
Кісточки пальців біліли. Черевики нетерпляче шкребли.
Капітан Морква кілька разів вдарив м’яч об підлогу.
– Гаразд, хлопці, ще разок? Але щоб цього разу без штурханини. Вільяме, що ти там їси?
Майстерний Штурхач нахмурився. Ніхто не знав його імені. Дітиська, з якими він разом зростав, не знали його імені. Його матінка, якщо він колись дізнається, хто вона, теж, мабуть, не знала його імені. Але Морква якимось чином його вивідав. Якби ще хтось назвав його «Вільямом», то шукав би своє вухо. В своєму ж роті.
– Жуйку жую, пане.
– У тебе є жуйка для всіх?
– Ні, пане.
– Ну тоді витягни її з рота, ось так, гарний хлопчик. Ну що ж, до… Ґевіне, що в тебе в рукаві?
Хлопець, більше відомий як Мерзотник Ґев, навіть не думав виправдовуватись.
– Ніж, пане Моркво.
– Закладаюсь, у тебе їх на всіх вистачить, еге?
– Ага, пане, – Мерзотник вишкірився. Йому було десять.
– Ну ж бо, виклади їх на купку до решти…
Констебль Шкарбан із жахом зазирнув за стіну. Там, на широкій вулиці, вишикувалось біля п’ятдесяти неповнолітніх злочинців, середній вік яких становив близько одинадцяти. Середній вік за рівнем цинізму та вселенського зла: близько 163. Хоч у анк-морпоркському футболі немає воріт як таких, їх тим не менш поставили на обох кінцях вулиці, використавши перевірений часом метод складання на купку речей.
Дві купки: одна з ножів, друга – з тупих предметів.
Стоячи між хлопців, одягнених у кольори одних із наймерзенніших вуличних банд, капітан Морква набивав надутий свинячий міхур.
Констебль Шкарбан думав, чи варто піти по підмогу, але Морква поводився цілком невимушено.
– Е, капітане? – він насмілився заговорити.
– О, здоров, Редже. А ми тут собі дружно м’яча ганяємо. Знайомтесь, хлопці, це констебль Шкарбан.
П’ятдесят пар очей промовили: ми запам’ятали твоє лице, лягавий.
Редж рушив, боязко притискаючись до стіни, і очі помітили стрілу, що проштрикнула його лати, на кілька дюймів випираючи зі спини.
– У нас проблеми, сер, – повідомив Редж. – Тож я подумав, що краще вас покличу. Йдеться про захоплення заручників…
– Вже біжу. Пробачте, хлопці. Ви тут поки між собою пограйте, гаразд? Сподіваюся побачити вас усіх у вівторок на співах з шашликами.
– Ясно, пане, – озвався Майстерний Штурхач.
– А капрал Анґва спробує навчити вас завивати біля ватри.
– Ну та, – мовив Мерзотник.
– Але що ми робимо на прощання? – вичікувально запитав Морква.
Представники Скатів та Могоків ніяково перезирнулися. Зазвичай вони нічого не боялися, бо показати страх означало виліт із клану. Та коли вони нарізно розробляли свої правила, то й уявити не могли, що на їхньому шляху трапиться хтось такий, як Морква.
Свердлячи одні одних поглядами, в яких читалося: «я тебе вб’ю, якщо ти колись про це пікнеш», вони підняли вказівні пальці обох рук на рівні вух і хором закричали: Скіб! Скіб! Скіб!
– Скоб! Скоб! Скоб! – із запалом відповів Морква. – Гаразд, Редже, ходімо.
– Як вам це вдалося, капітане? – здивовано запитав констебль Шкарбан, квапливо вийшовши з Морквою.
– А, потрібно просто підняти два пальці, ось так, – мовив Морква. – Але я вам буду дуже вдячний, якщо ви про це нікому не обмовитеся, тому що це взагалі-то наш таємний сиг…
– Але ж вони малолітні головорізи, капітане! Вбивці! Лиходії!
– О, ну вони дещо зухвалі, але в душі цілком собі нормальні хлоп’ята, якщо мати час про це подумати…
– Я чув, вони нікому не дають достатньо часу, щоб подумати! А пан Ваймз про це знає?
– Та знає. Я сказав йому, що хочу заснувати клуб для вуличних дітисьок, і він дозволив, за умови, що ми розіб’ємо табір десь на краю височезного урвища, де гуляє сильний вітер. Але він так завжди говорить. Переконаний, він ніколи не зміниться. Ну що ж, де ці заручники?
– Знову у Вортіна, капітане. Але… тепер усе набагато гірше…
Позаду них Скати та Могоки сторожко перезиралися. Тоді взяли свою зброю і обережно відступили. «Не те щоб ми не хотіли битися, – промовляли їхні обличчя. Просто нам є за що взятися, і ми якраз йдемо вивідати, за що саме».
На пристані було навдивовижу тихо: ані криків, ані звичного гамору. Люди були надто заклопотані думками про гроші.
Сержант Колон із капралом Ноббсом сперлися на дров’яний стіс і спостерігали за тим, як якийсь чоловік старанно виводив назву «Гордість Анк-Морпорка» на носі корабля. Якоїсь миті він усвідомить, що пропустив літеру «р», тож вони вже були в млосному передчутті скромної розваги.
– Ти колись плавав, сержанте? – запитав Ноббс.
– Ні, тільки не я! – відповів сержант. – Ніколи не ходи в море, хлопче.
– А я і не ходжу, – запевнив його Ноббі. – Я ніколи не ходив у море. Ні разу я в море не ходив.
– Ну-ну.
– В цьому плані я дуже чистоплотний.
– Підозрюю, ти й гадки не маєш, що означає «ходити в море», правда?
– Ні, сержанте.
– Це означає «вирушати в плавання». Не можна, курча, довіряти морю. Ще дітваком я прочитав книжку про хлопчика, який обернувся русалкою і жив на дні…
– Моря…
– Во-во. Цікаво було читати про всіляких рибок та рожевих морських черепашок і таке інше, а тоді я поїхав на канікули до Квірма, побачив море і подумав собі: народжений плавати не втоне, і якби моя матінка вчасно не схопилася на ноги, я не знаю, що би було. Але ж хлопчик з книжки вмів дихати під водою, а мені звідки було знати? Про море то все брехня. Не море, а болото з омарами.
– Дядечко моєї мами був моряком, – мовив Ноббі. – Але після великої чуми його забрали до війська. Кілька фермерів його споїли, а наступного ранку він прокинувся прив’язаний до плуга.
Вони ще трохи посиділи.
– Схоже, на нас чекає війна, сержанте, – озвався Ноббі, коли художник взявся дуже акуратно виводити останню літеру «а».
– То ненадовго. Серед хапонців багато боягузів, – запевнив його Колон. – Як спробують трохи холодної сталі, миттю дадуть драпака через піски.
У сержанта Колона було багате освітнє підґрунтя. Він ходив до школи «Тато завжди казали», поступив у коледж «Це навіть не обговорюється», а тепер ось вчився на аспірантурі університету «Один гаврик у пабі сказав».
– То все це швидко закінчиться? – запитав Ноббі.
– Аякже, крім того в них інший колір шкіри, ніж у нас, – мовив Колон. – Тобто… в мене… в будь-якому разі, – додав він, вивчаючи багату палітру відтінків капрала Ноббса. Схоже, капрал Ноббс був єдиний серед живих із таким кольором шкіри.
– Констебль Візит доволі шоколадний, – мовив Ноббі. – Я ніколи не бачив, щоб він тікав. Якщо старому Умивальні[3]3
Прізвисько констебля Візита, яке причепилось до нього через його улюблену біблійську цитату «Моав – умивальна чаша Моя, на Едома стану ногою Моєю, земля филистимська скориться Мені». – Прим. пер.
[Закрыть] випадає нагода впхнути комусь релігійну брошурку, він біжить, аж язик по спині скаче.
– Але ж омнійці більше на нас схожі, – зауважив Колон. – Трохи дивакуваті, але загалом такі, як ми. Ні, щоб зрозуміти, хапонець це чи ні, прислухайся, скільки слів у нього на «ал» починаються. Бо це їх залізно видає. Вони винайшли всі слова на «ал». Ось як можна відрізнити хапонця. Наприклад, ал-коголь, зрозумів?
– Вони винайшли пиво?
– Та.
– Розумно.
– Я б так не сказав, – заперечив сержант Колон, надто пізно усвідомивши, що припустився тактичної помилки. – Тут їм радше пощастило.
– Що вони ще придумали?
– Що ж… – Колон ламав собі мізки. – Наприклад, ал-гебра. Це задачки з літерами. Для тих… тих, хто не дружить з цифрами, розумієш?
– Точно?
– Звичайно, – підтвердив Колон. – Насправді, – він правив далі, тепер уже трохи впевненіше, коли бачив, в якому напрямку рухатись далі. – Мені один чарівник із Академії сказав, що вони придумали ніщо і цим зробили неабиякий внесок у математику. А я на те: «Га?», а він мені: «Вони придумали нуль».
– Мені якось не дуже мудро звучить, – мовив Ноббі. – Всякий може придумати ніщо. Я от нічого не придумав.
– Ось і я про що, – підтримав його Колон. – Я сказав йому, що деякі люди придумали цифри, такі як «чотири» і…
– …сім…
– …атож, і ці люди – генії. Ніщо не потрібно було придумувати. Воно завжди лежало на поверхні. А вони певно його випадково знайшли.
– Бо довкола них сама пустеля.
– Так. Ти це гарно підмітив. Пустеля. Де, як усім відомо, нічого немає. Для них ніщо – основний природний ресурс. Це навіть не обговорюється. А ми більш цивілізовані, розумієш, нам є що рахувати, тож ми винайшли цифри. Це як… кажуть, що хапонці винайшли астрономію…
– Ал-трономію, – ввічливо виправив його Ноббі.
– Ні, ні… ні, Ноббі, гадаю, вони вже встигли до того часу придумати літеру «с». Певно, поцупили її у нас… Хай там як, вони просто мусили винайти астрономію, бо їм, крім неба, більше нема на що глядіти. Всякий може дивитися на зорі й роздавати їм назвиська. Тому винайшли – це гучно сказано. Ми ж, коли щось мигцем угледіли, не талапаємо всім довкола, що це наш винахід.
– Я чув, у них там багато дивних божків, – мовив Ноббі.
– Ага, і схиблених священників, – додав Колон. – У половини з них піна з писка йде. Вони вірять у всякі божевілля.
Якусь мить вони мовчки спостерігали за художником. Колон якраз боявся наступного запитання.
– То чим саме вони від нас відрізняються? – запитав Ноббі. – Бо деякі наші священники теж трохи…
– Що це за антипатріотичні настрої? – гримнув Колон.
– Ні, ти що. Просто запитую. Я розумію, що вони багато в чому гірші, бо вони чужинці і все таке.
– І вони, звісно, просто обожнюють війну, – мовив Колон. – Люті мерзотники зі своїми закрученими шаблюками.
– Хочеш сказати… вони люто на вас нападають, але, щойно спробувавши холодної сталі, боягузливо деруть кігті? – запитав Ноббі, в якого іноді була надто добра пам’ять на деталі.
– Як я вже казав, їм не можна довіряти. А ще після трапези вони безпардонно відригають.
– Ти… теж, сержанте.
– Так, але я хоча би не вдаю, що це ввічливо, Ноббі.
– Я такий радий, що ти поруч і можеш мені все розтлумачити, – тішився Ноббі. – Дивовижно, скільки всього ти знаєш.
– Я, буває, сам із себе дивуюся, – скромно відповів Колон.
Корабельний художник відійшов назад помилуватися роботою. Почувши за мить розпачливий стогін, вони задоволено кивнули.
Морква якось затямив, що переговори з визволення заручників – завжди справа хитра. Тут не можна поспішати. Дайте людині час, і вона заговорить, коли буде готова.
Тож він тягнув час, сидячи за перевернутим візком, що правив їм за щит від поодиноких стріл, і писав листа додому. При тому багато супився, гриз олівець і, як одного разу висловився Ваймз, погрожував правопису і пунктуації злісною розправою.
Любі Мамо й Тату,
Сподіваюся цей лист за стане вас при доброму здоровлі як у мене. Дякую за ґномський хліб якого ви мені пере слали, я поділився ним з іншими ґномами з Варти і вони с казали що смакує він навіть краще ніж у Бронескибки («Хліб, який, вас за-гризе!»), що може краще смакувати за свіжо-скований домашній хлібчик, так тримати мам.
З Вовчою Зграєю про яку я вам розповідав усе добре, тільки шось капітан Ваймз від них не дуже в захваті, я казав йому що в душі вони файні хлопці і їх тре навчити відрізняти Природу від Дикої Природи а він сказав хех вони і так відрізняють ось в чому проблема. Але він дав мені 5 доларів на м’яч шо пітвержує той факт шо глибоко в душі йому не все рівно.
У нас у Варті зявилося кілька нових облич і якраз вчасно з усіма цими проблемами з Хапонією, справи дуже сумні, і я відчуваю що це Зашиття перед Бурею в цьому не має жодних сумнівів.
Мушу йти вже бо якісь грабіжники вірвалися в діамантовий склад Вортіна і взяли в заручники капрала Анґву. Боюся буде багато крові тому до зустрічі
Досі ваш
Люблячий син
Морква Рудокопсон (капітан)
П.С. напишу ше завтра
Морква акуратно склав листа і засунув його під нагрудник.
– Гадаю, у них було вдосталь часу подумати над нашою пропозицією, констеблю. Що там далі по списку?
Констебль Шкарбан, пошарудівши стосом брудних паперів, витягнув звідти ще один аркуш.
– У нас залишилися крадіжки дріб’язку в сліпих жебраків, – сказав він. – О, тут є дещо краще…
Взявши в одну руку аркуш, а в іншу – мегафон, Морква обережно висунув голову з-за візка.
– І знову доброго ранку! – він радісно привітався. – Ми знайшли ще одну. Крадіжка коштовної…
– Так! Так! Це ми зробили! – прокричав голос із будівлі.
– Справді? Але я ще навіть не договорив, що саме поцупили, – мовив Морква.
– Нічого, це ми зробили! А тепер можна нам вийти, будь ласка?
За цим голосом вчувалося щось іще. Схоже на глухе, монотонне гарчання.
– Гадаю, для початку ви повинні сказати, що саме ви поцупили, – сказав Морква.
– Ем… каблучку? Золоту каблучку?
– Пробачте, тут ні слова про каблучки.
– Перлову підвіску? Так, саме її ми…
– Вже тепліше, але ні.
– Сережки?
– О-о-о, ви вже дуже близько, – підбадьорливо мовив Морква.
– Корону, га? Чи може, діадему?
Морква нахилився до констебля.
– Тут пише «тіара», Редже, дозволимо їм?.. – він випрямився. – Ми готові зарахувати «діадему». Так тримати!
Він знову глянув униз на констебля Шкарбана.
– Я ж усе правильно роблю, Редже? Ні на кого не тисну?
– Не бачу причин так думати, капітане. Адже це вони вдерлися, вони взяли заручника…
– Гадаю, ти маєш рацію…
– Будь ласка! Ні! Файний песик! Сидіти!
– Здається, всі питання закрито, – мовив Редж Шкарбан, визираючи з-за краю візка. – Вони у всьому зізналися, залишився тільки ексгібіціоніст зі Сховного парку.
– Це я! – закричав хтось.
– …тобто ексгібіціоністка…
– Це я! – цього разу голосок став на октаву вищий. – А тепер нам можна вийти?
Морква випрямився і підняв мегафон.
– Панове, виходьте, будь ласка, з високо піднятими руками.
– Ви що, жартуєте? – запхинькав голос, а на фоні хтось загарчав.
– Принаймні тримайте руки так, щоб я їх бачив.
– Буде зроблено, пане!
Четверо чоловіків вивалилися на вулицю. Клапті рваного одягу тріпотіли на вітрі. Коли до них підійшов Морква, їхній лідер сердито тицьнув пальцем на двері.
– На власника цієї місцини потрібно подати в суд! – крикнув він. – Тримати в сейфі дику тварину – просто немислимо! Ми собі тихенько прокралися, нікого не чіпали, а він ні з того ні сього на нас напав!
– Ви стріляли в констебля Шкарбана, – мовив Морква.
– Але не цілились! Не цілились!
Констебль Шкарбан показав на стрілу, що стирчала з його нагрудника.
– Ви в мені дірку проткнули прямо на видному місці! – поскаржився він. – Тепер її доведеться паяти, а за латання обладунків ми платимо з власної кишені. І знаєте, що б я не робив, тут назавжди залишиться мітка.
Вони ковзнули нажаханими очима по стібках на його руках і шиї, і їх раптом осяйнуло, що попри розмаїтість кольорів людської раси, живим не притаманні зелено-сіруваті відтінки.
– Але ж ти і так зомбі!
– Правильно, бий мертвого, – відрубав констебль Шкарбан.
– А ще ви взяли капрала Анґву в заручники. Леді, – сказав Морква тим самим спокійним голосом. Він звучав дуже ввічливо. А це означало, що десь вже горить ґніт, і краще не чекати, поки вогонь дійде до діжки з порохом.
– Так… типу… але вона, певно, втекла, коли намалювалась та істота…
– То ви її всередині покинули? – запитав Морква, все ще дуже спокійним тоном.
Чоловіки вклякли на коліна. Їхній лідер благально здійняв руку.
– Молимо вас! Ми прості грабіжники та злодії! Ми не погані люди!
Морква кивнув констеблю Шкарбану.
– Заберіть їх в Ярд, констеблю.
– Слухаюсь! – відказав Редж і, злісно блимнувши очима, підняв арбалета. – Через вас я збіднів на десять доларів. Тож вам краще нікуди не рипатись.
– У жодному разі, сер. Ми не посміємо.
Морква зайшов у морок будівлі. З дверних отворів на нього позирали страхітливі обличчя. Прямуючи до кімнати-сейфа, він їм підбадьорливо всміхнувся.
Капрал Анґва якраз поправляла на собі уніформу.
– Поки ти не встиг нічого сказати, я нікого не кусала, – мовила вона, коли він з’явився на порозі. – Навіть не подряпала. Тільки порвала їм штани. І мушу додати, звідти далеко не трояндами несло.
Біля дверей зринуло перестрашене обличчя.
– А, пане Вортін, – мовив Морква. – Тут усе в порядку. Вони, схоже, все кинули.
Діамантовий купець вражено на нього витріщився.
– Але вони взяли заручника…
– Вони визнали, що припустилися помилки, – відповів на те Морква.
– І… я ще чув якесь гарчання… схоже на вовче…
– А, так, – сказав Морква. – Ви знаєте, як воно, буває, злодії чогось не поділили… – ніяке це не пояснення, але тон Моркви навіював протилежне, тож пана Вортіна така відповідь влаштовувала ще п’ять хвилин після того, як Морква з Анґвою пішли.
– Що ж, нічогенький початок дня, – мовив Морква.
– Так, дякую, що запитав, я в порядку, – сказала на те Анґва.
– Одразу видно користь від нашої служби.
– Тільки зачіска трохи прим’ялася, і ще одна сорочка в смітник.
– Так тримати.
– Іноді мені здається, ти мене не слухаєш, – зауважила Анґва.
– Радий чути, – відповів Морква.
Вся Варта була в зборі. Ваймз глянув на море облич.
«Люди добрі, – думав він. – Скільки їх у нас тепер? Ще кілька років тому вартових можна було порахувати на пальцях руки сліпого різника, а тепер…»
Ще кілька доходять!
Він схилився до капітана Моркви.
– Хто всі ці люди?
– Вартові, сер. Ви їх призначили.
– Хіба? Я деяких навіть в очі не бачив!
– Ви підписували документи, сер. І ви щомісяця виписуєте зарплатні рахунки. Коли руки доходять.
У його голосі вчувались нотки докору. У Ваймза був свій метод ведення документації: він її не торкався до тих пір, поки на нього хтось не гримав і заодно допомагав розібратися зі стосами документів.
– Але як вони доєдналися?
– Як завжди, сер. Склали присягу й отримали шоломи…
– Гей, та це ж Редж Шкарбан! Він зомбі! Він вічно розвалюється!
– Дуже важлива персона у громаді немертвих, сер, – зауважив Морква.
– Але як так вийшло, що він доєднався?
– Минулого тижня він прийшов до нас зі скаргою, що Варта буцімто не дає спокою якимось привидам, сер. У ньому було стільки, ем, пристрасті. Тож я переконав його, що Варті саме бракує вузькопрофільних знань, і так він доєднався, сер.
– Тепер жодних скарг?
– Вдвічі більше, сер. І всі вони від немертвих, сер, і всі на пана Шкарбана. Дивина та й годі.
Ваймз скоса зиркнув на капітана.
– Його це дуже зачіпає, сер. Він каже, що немертві, виявляється, просто не розуміють усіх труднощів патрулювання в багатоживному суспільстві, сер.
«Люди добрі, – думав Ваймз, – я б так само вчинив. Але тільки тому, що я не добра людина. А Морква добрий, настільки добрий, що йому можна медалі за це давати, він би не посмів…»
А ще він знав, що ніколи не дізнається. За невинним поглядом Моркви ховалися сталеві двері.
– Це ти його найняв, правда?
– Аж ніяк, сер. Ви його найняли, сер. Ви підписали розпорядження про його вступ, обмундирування і патрулювання, сер.
Ваймз знову згадав купу паперів, підписаних нашвидкуруч. Але він їх точно підписав, і їм справді бракувало людей. Це мусив бути він…
– Між іншим, будь-хто зі званням сержанта і вище має право наймати, сер, – кинув Морква, ніби читаючи його думки. – Це зазначено в Загальних положеннях. Сторінка двадцять два, сер. Прямо під плямою від чаю.
– І скількох же ти… найняв?
– О, всього пару людей. Але нам досі бракує рук, сер.
– То через Реджа. В нього вічно відвалюються руки.
– Може, скажете їм пару слів, сер?
Ваймз глянув на зібране… так би мовити, збіговисько. Іншого слова не було. Тобто було, і чимало, але не гоже їх тут використовувати. Великі, приземкуваті, тлусті. Тролі з лишайником, бородаті ґноми, глиняна постать ґолема констебля Дорфла, що нависала згори, немертві… він до сих пір був не до кінця певний, чи під цей термін підпадає капрал Анґва, кмітлива дівчина і за потреби дуже корисна вовчиця. «Безпритульники й приблуди», – сказав якось Колон. Безпритульники й кляті приблуди, бо нормальні люди не стають копами.
Формально на всіх була уніформа, тільки в кожного різна. Просто всіх зігнали до арсеналу підібрати щось на себе, і, як результат, перед ними стояв ходячий історичний експонат: «Еволюція шоломів дивацької форми».
– Ем… пані та панове… – почав він.
– Увага, будь ласка, говорить командор Ваймз! – заревів Морква.
Ваймз зустрівся поглядом із Анґвою, яка сперлася до стіни. Вона безпорадно закотила очі.
– Так, так, дякую, капітане, – знітився Ваймз. Він повернувся до масового стовповиська найкращих представників Анк-Морпорка. Він розтулив рота. Якусь мить витріщався. А тоді стулив рота і самим лише кутиком промовив: – Що то за прищ на голові в констебля Флінта?
– Це стажер констебль Кузька Сваєрс, сер. Він любить залазити якомога вище.
– Але він гном!
– Правильно, сер.
– Ще один з ваших?
– Наших, сер, – виправив його Морква, знову вдавшись до свого докірливого тону. – Так, сер. Із минулого тижня закріплений за Відділком на Балацькій вулиці.
– О, люди добрі… – пробубнів Ваймз.
Кузька Сваєрс спіймав на собі його погляд і відсалютував. Він мав п’ять дюймів заввишки.
Ваймз спробував відновити свій психічний баланс. Довгов’язі, низенькі й високі… безпритульники й приблуди, як і всі ми.
– Я вас ненадовго затримаю, – почав він. – Ви всі мене знаєте… ну, більшість із вас, – додав він, скоса глянувши на Моркву, – і я не люблю довго говорити. Втім, я переконаний, ви всі помітили, як ситуація з Лешпом сколихнула наших людей. Скільки точиться балачок про війну. Що ж, війна – не наша турбота. Війна – турбота солдат. А нашим завданням є підтримувати мир. Дозвольте вам дещо показати…
Він відійшов і ефектно дістав щось із кишені. Принаймні так було задумано. Натомість, він із тріском видер щось, заплутане в підкладці.
– Ай… прокляття…
Він витягнув із порваної кишені блискучий чорний шмат дерева. З великим срібним навершям. Вартові зацікавлено витягнули шиї.
– Пару… ем… пару… – Ваймз добирав правильні слова. – Пару тижнів тому до мене з палацу прийшов один чоловік. І дав мені цю кляту штукенцію. На ній пише: Візнака капутана Варти, міста Анк-Морпорк. Ви знаєте, що вони ніколи нічого просто так не викидають з палацу.
