Текст книги "Джинґо"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 19 страниц)
– Я думав, д’реґи не беруть нікого в полон?..
– Я теж не розумію, сер. Однак вони кажуть, якщо ми спробуємо втекти, вони відітнуть нам ноги, а Редж каже, що йому не вистачить на всіх нитки, сер.
Ваймз потер голову. Хтось йому так вперіщив, що на шоломі залишилась вм’ятина.
– Що пішло не так? – запитав він. – Я ж захопив їхнього вождя!
– Наскільки я зрозумів, сер, д’реґи не вважають достойним лідера, який через свою дурість так легко зазнав поразки. Це хапонська особливість.
Ваймз намагався переконати себе в тому, що в голосі Моркви не вчувались саркастичні нотки, поки той вів далі:
– Чесно кажучи, сер, їм насправді немає діла до вождів. Для них вони більше як окраса. Знаєте… щоб було кому крикнути «В атаку!», сер.
– У лідера є ще інші обов’язки, Моркво.
– На думку д’реґів вигук «В атаку!» цілковито їх охоплює, сер.
Ваймз сяк-так звівся на ноги. В ногах якось дивно потягувало. Він, похитуючись, рушив уперед.
– Дозвольте, я вам допоможу… – запропонував Морква, спіймавши його під руку.
Сонце сідало. Рвані намети тіснилися на підніжжі одної з дюн, звідти виднілося багаття. Хтось сміявся. Не звучало, як в’язниця. А втім, подумав Ваймз, пустеля, мабуть, краща за ґрати. Він навіть не знає, в який бік тікати, з ногами чи без.
– Д’реґи, як і всі хапонці, дуже гостинні, – сказав Морква, ніби завчив це на пам’ять. – Вони вкрай серйозно ставляться до гостинності.
Їхні викрадачі сиділи гуртом довкола багаття. Разом із вартовими. Їх також переконали переодягнутися у більш відповідний одяг, а це означало, що Смішинка скидалася на дівчинку в маминій сукні, тільки в залізному шоломі, Редж Шкарбан нарешті був схожий на мумію, а Щебінь – на присипаний снігом пригірок.
– Він став дуже… сам не свій через спеку, – прошепотів Морква. – А он де констебль Візит сперечається про релігію. На хапонському континенті співіснує шістсот п’ятдесят три релігії.
– Весело йому, мабуть.
– А це Джаббар, – Морква представив йому дещо старшу версію Ахмеда-71-години. Той підвівся і вклонився Ваймзові.
– Ефенді, – відповів він.
– Він їхній… ну, він на кшталт офіційного мудреця, – пояснив Морква.
– А, то він не наказує їм нападати? – запитав Ваймз. Йому від спеки гуділо в голові.
– Ні, це завдання вождя, – сказав Морква. – Якщо він у них є.
– То Джаббар, мабуть, каже їм, коли доцільно нападати? – радісно запитав Ваймз.
– Нападати завжди доцільно, ефенді, – мовив Джаббар. Він знову вклонився. – Мій намет – ваш намет, – запросив він.
– Справді? – не повірив Ваймз.
– Мої дружини – ваші дружини…
Ваймз запанікував.
– Так? Невже?
– Моя їжа – ваша їжа… – не вгавав Джаббар.
Ваймз витріщився на страву біля вогню. Схоже, у них на вечерю сьогодні вівця чи коза. Чоловік нахилився, відщипнув шматочок і простягнув йому.
Сем Ваймз глянув на кусник. А той на нього.
– Найкраща частина, – мовив Джаббар і став прицмокувати. Він додав ще щось хапонською. Чоловіки довкола багаття здавлено захихотіли.
– Це схоже на овече око, – дещо з сумнівом мовив Ваймз.
– Саме так, сер, – підтвердив Морква. – Але буде немудро…
– Знаєте що? – вів далі Ваймз. – Здається, це така гра під назвою «Погляньмо, що з’їсть ефенді». А я це не їстиму, друже.
Джаббар вивчав його поглядом.
Хихотіння припинилося.
– Виходить, ви дійсно бачите далі за інших, – сказав він.
– Як і це око, – не став заперечувати Ваймз. – Мій батько вчив мене ніколи не їсти того, що може моргнути у відповідь.
Між ними повисла на тонкій волосинці мить, що може зненацька перерости як у бурю сміху, так і в раптову смерть. Тоді Джаббар поплескав Ваймза по спині. Очне яблуко вилетіло з його долоні й покотилось кудись в тінь.
– Ай, молодець! Дуже добре! Вперше за двадцять років це не спрацювало! А тепер сідайте і пригощайтеся домашнім рисом з ягням, як в мами!
Всі розслабились. Ваймза раптом потягнули вниз. Всі посунулися, щоб звільнити для нього місце, і перед ним поклали великий шмат хліба зі смальцем. Ваймз тицьнув у нього якомога ввічливіше, а тоді вирішив, що коли впізнаєш бодай половину інгредієнтів, можна, мабуть, і решту з’їсти.
– То ми ваші полонені, пане Джаббар?
– Шановні гості! Мій намет…
– Але… як би це сказати?… ви хочете, щоб ми насолоджувалися вашою гостинністю до пори до часу?
– У нас така традиція, – мовив Джаббар. – Коли людина, навіть якщо вона твій найзаклятіший ворог, гостює в твоєму наметі, ти повинен хостити її три дні.
– Гостити, еге? – мовив Ваймз.
– Я вчив мову… – Джаббар махнув рукою, – на тій дерев’яній штуковині, морському верблюді…
– Кораблі?
– Точно! Але забагато води! – він знову плеснув Ваймза по спині, аж йому на коліна вихлюпнулось трохи гарячого жиру. – Куди не підеш, нині повсюдно балакають морпоркською, ефенді. Це мова… купців, – він сказав це слово так, ніби воно означало «дощовий хробак».
– Тож ви знаєте, як сказати «Віддайте нам усі гроші»? – запитав Ваймз.
– Нащо зайві слова? – здивувався Джаббар. – Ми їх однаково заберемо. Але тепер… – він харкнув у багаття з неймовірною точністю, —…кажуть, нам слід закруглятися, бо це неправильно. Але що ми такого поганого робимо?
– Крім того, що вбиваєте людей і загрібаєте собі їхній крам? – запитав Ваймз.
Джаббар знову засміявся.
– Валі казав, що ви дуже дипломатичний! Але ми не вбиваємо купців, нащо їх убивати? Який сенс? Нерозумно вбивати дарованого коня, що несе золоті яйця!
– Ясно, краще показувати його всім за гроші, – мовив Ваймз.
– Ми вбиваємо купців, обкрадаємо їх до трусів, і вони більш ніколи не повертаються. Дурість. Ми їх відпускаємо, вони знову багатіють, і потім наші сини їх грабують. Така от мудрість.
– Ах… прямо якесь землеробство, – підмітив Ваймз.
– Точно! Але якщо ви саджаєте купців, вони не дуже добре ростуть.
Ваймз відчув, що з заходом сонця стало зимніше. Насправді, дуже навіть холодно. Він підсунувся до багаття.
– Чому його звуть Ахмед-71-година? – запитав він.
Балачки стихли. Зненацька всі очі звернулись до Джаббара, крім одного, що закотилося в тінь.
– Не дуже дипломатичне запитання, – сказав Джаббар.
– Погоня привела нас аж сюди, і тут раптом ми потрапляємо у вашу засідку. Схоже…
– Я нічого не знаю, – перебив його Джаббар.
– Чому ж ви не…? – почав було Ваймз.
– Е, сер, – похопився Морква. – Це буде дуже нерозумно з вашого боку, сер. Послухайте, я перекинувся кількома словами з Джаббаром, поки ви… відпочивали. Боюся, це стосується політики.
– А що зараз не стосується політики?
– Розумієте, принц Кадрам хоче об’єднати всю Хапонію.
– Тобто потягнути її норовливу за коси в століття Летючої Лисиці?
– Так, сер, звідки ви…?
– Та так, здогадався. Продовжуйте.
– Але в нього виникли проблеми, – сказав Морква.
– Які? – запитав Ваймз.
– Ми, – гордо мовив Джаббар.
– Племенам не до вподоби ця ідея, сер, – вів далі Морква. – Раніше вони воювали між собою, а тепер майже всі воюють проти нього. Історично Хапонія не так імперія, як один великий конфлікт.
– Він каже, нам потрібна освіта. Ми маємо вчитись платити податки. А ми не хочемо, щоб нас вчили платити податки, – сказав Джаббар.
– То ви думаєте, що боретеся за свою свободу? – запитав Ваймз.
Джаббар завагався, а тоді зиркнув на Моркву. Вони перекинулися кількома словами хапонською. Тоді Морква сказав:
– Для д’реґа це вкрай складне запитання, сер. Розумієте, в їхній мові «свобода» і «боротьба» – це одне слово.
– Вони дуже вимогливі до своєї мови, чи не так?..
Ваймз краще почувався в прохолоді. Він вийняв пом’яту, замочену пачку сигар, притягнув до себе жаринку з полум’я і глибоко затягнувся.
– То… у Казкового Принца проблеми вдома, еге ж? А Ветінарі про це відомо?
– А верблюд срає в пустелі, сер?
– Бачу, ви добре нахапалися хапонської, еге ж? – мовив Ваймз.
Джаббар щось заворкотів. Знову роздався сміх.
– Е… Джаббар каже, що верблюди таки срають у пустелі, сер, бо інакше ви би не мали чим припалити сигару, сер.
І вкотре Ваймз відчув, що його уважно вивчають. Поводься дипломатично, казав йому Ветінарі.
Він знову глибоко затягнувся.
– Поліпшує смак, – сказав він. – Нагадайте, щоб я прихопив кілька додому.
Внутрішні судді в очах Джаббара підняли бодай пару скупих вісімок.
– Приїхав чоловік на коні і сказав, що ми повинні воювати з чужоземними псами…
– Це ми, сер, – послужливо мовив Морква.
– …тому що ви вкрали підводний острів. Але яке нам до цього діло? Ми знаємо, що від вас, чужоземні біси, ніякої шкоди, але нам не подобаються чоловіки, які мастять свої бороди олією в Аль Халі. Тож ми відіслали його назад.
– Усього? – запитав Ваймз.
– Ми ж не варвари. А він явно не дружить з головою. Ми тільки коня його забрали.
– Ахмед-71-година звелів вам нас затримати, чи не так? – запитав Ваймз.
– Ніхто не сміє наказувати д’реґам! Ми з радістю вас тут утримуємо!
– А коли ви з радістю нас відпустите? Коли вам Ахмед скаже?
Джаббар втупився у багаття.
– Я про нього не говоритиму. Він лицемірний і хитрий, і йому не можна довіряти.
– Але ж ви теж д’реґи.
– Так! – Джаббар знову поплескав Ваймза по спині. – І ми знаємо, про що говоримо!
Хапонський рибацький човен вже на милю чи дві відплив від гавані, коли його капітану здалося, що він раптом став краще плисти. Може, морські жолуді нарешті відпали, подумав він.
Коли його човен зник у вечірній імлі, з брижок небавом визирнула зігнута трубка і, трохи поскрипівши, роззираючись довкола, зупинила свій погляд на березі.
Бляшаний голос мовив вдалині:
– О ні…
А інший бляшаний голос запитав:
– У чому річ, сержанте?
– На, глянь у перископ!
– Добре, – запала пауза.
Тоді другий бляшаний голос мовив:
– О, курча…
Те, що стояло на якорі перед містом Аль Халі, не було флотом. А радше флотом із флотів, чиї щогли скидалися на пливучий ліс.
Під водною поверхнею лорд Ветінарі теж зазирнув у перископ.
– Так багато кораблів, – сказав він. – Ще й за такий короткий час. Як все добре організовано. Дуже добре. Хтось би навіть сказав… дивовижно добре. Як то кажуть: «Якщо хочеш війни – готуйся до війни».
– Мій лорде, гадаю, прислів’я звучить дещо інакше: «Якщо хочеш миру – готуйся до війни», – наважився виправити його Леонард.
Ветінарі схилив голову на бік і заворушив губами, повторюючи фразу про себе. І врешті сказав:
– Ні, ні. Так вона не має жодного сенсу.
Він знову пірнув у своє сидіння.
– Нам потрібно поводитися обережно, – сказав він. – Можемо зійти на берег під покровом ночі.
– Е… а можна зійти на берег під покровом покрови? – запитав сержант Колон.
– Насправді, ці додаткові кораблі лише полегшать наш план, – мовив Патрицій, не зважаючи на нього.
– Наш план? – запитав Колон.
– Серед вершків хапонської влади є люди всіх форм і кольорів. – Ветінарі зиркнув на Ноббі. – Майже всіх форм і кольорів, – додав він. – Тож наша з’ява на вулицях міста не мала б викликати непотрібних зауважень, – він знову зиркнув на Ноббі. – Великою мірою.
– Але ми в уніформах, сер, – зауважив сержант Колон. – По нас не скажеш, що ми зібралися на костюмовану вечірку.
– Що ж, я свою уніформу не зніму, – рішуче мовив Ноббі. – Я не збираюся бігати в панталонах. Тільки не в порту. Там купа моряків дальнього плавання. Я всякого наслухався.
– Так буде ще гірше, – мовив сержант, навіть не гаючи часу на підрахунки, скільки часу моряк має провести в морі, щоб Ноббі Ноббс асоціювався в нього з чимось іншим, ніж мішенню, – бо якщо ми будемо без форми, то вважатимемося шпигунами – а ти в курсі, що стається зі шпигунами.
– Скажеш мені, сержанте?
– Даруйте, ваша світлосте? – сержант Колон підвищив голос. Патрицій відволікся від розмови з Леонардом.
– Так, сержанте?
– Що стається зі шпигунами в Хапонії, сер?
– Е… дайте подумати… – мовив Леонард. – А, так… здається, вони кидають вас жінкам.
Ноббі повеселів.
– О, ну це не так вже й погано…
– Е, ні, Ноббі… – почав було Колон.
– …бо я бачив картинки в тій книжці «Ароматні частини», яку читала капрал Анґва, і…
– …ні, послухай, Ноббі, ти неправильно…
– …тобто, матінко рідна, я не знав, що таке можна витворяти з…
– …Ноббі, послухай…
– …а ще там був епізод, де вона…
– Капрале Ноббс! – заволав Колон.
– Так, сержанте?
Колон нахилився до Ноббі і прошепотів йому щось на вухо. Вираз обличчя капрала поволі змінився.
– Вони справді…
– Так, Ноббі.
– Вони справді…
– Так, Ноббі.
– Вони не роблять це вдома.
– Ми не вдома, Ноббі. Якби ж то.
– Хоча ви чули історії про Порадниць, сержанте.
– Панове, – звернувся до них правитель Ветінарі. – Боюся, Леонард трохи вигадує. Може це стосується якихось окремих гірських племен, але Хапонія – стародавня цивілізація, і офіційно там ніхто так не робить. Думаю, вони би дали вам цигарку.
– Цигарку? – перепитав Фред.
– Так, сержанте. І сказали б стати перед гарною, залитою сонцем стіною.
Сержант Колон шукав у цьому якихось підводних каменів.
– Файна самокрутка і стіна, на яку можна спертись? – запитав він.
– Гадаю, сержанте, вони вимагатимуть, щоб ви стояли прямо.
– Справедливо. Ті’ки тому що ти в’язень, не означає, що треба бути розхлябаним. Ну що ж. Я не проти ризикнути.
– Чудово, – спокійно мовив Патрицій. – Скажіть мені, сержанте… чи за всю вашу довгу військову кар’єру комусь спадало на думку присвоїти вам офіцерське звання?
– Ні, сер!
– І гадки не маю, чому.
Пустелею розлилася ніч. Вона опустилася зненацька бузковою барвою. У чистому повітрі небо зоріло зорями, які нагадували всім уважним споглядачам, що саме в пустелях і на височинах зароджуються релігії. Коли люди не бачать нічого, крім бездонної безкінечності в себе над головами, у них завжди є порив і відчайдушне бажання знайти когось, за ким іти слідом.
Фауна повилазила з нір і тріщин. І вже незабаром у пустелі гуділи та дзижчали істоти, які за браком розумових здібностей, властивих людській расі, не переймалися тим, щоби знайти винного, і натомість шукали, кого б то з’їсти.
Близько третьої ночі Сем Ваймз виліз із намету покурити. Холодне повітря вдарило йому в обличчя, мов двері. Надворі було зимно. Але ж так не буває в пустелях, хіба ні? Пустелі – це розпечені піски, верблюди і… і…він ще якийсь час силувався пригадати, як людина, чиї географічні пізнання обривались за межами мощеної дороги… верблюди – так – і фініки. І ще, можливо, банани і кокоси. Але тут подих аж бринів від холоду.
Він театрально помахав пачкою цигарок перед д’реґом, який відпочивав біля намету. Чоловік стенув плечима.
Від вогнища залишилася лише сіра купка, але Ваймз усе одно поколупався в ній, марно сподіваючись знайти там жаринку. Він сам дивувався з того, який він сердитий. Ахмед був ключем до всіх загадок, він просто знав це. Але вони застрягли тут, у пустелі, а той чоловік кудись запропастився, і їх тримають… тихі й милі люди, якщо так чесно. Може, вони і розбійники, сухопутний еквівалент піратів, але Морква каже, що попри це вони чудові хлопці. Якщо ви погоджувалися у них гостювати, то вони були такі милі – хоч до рани прикладай, як той подорожник, чи що там у вас прикладають… Щось заворушилося в місячному світлі. Чиясь тінь сповзла дюною.
Щось завило в пустельній ночі.
На спині Ваймза дрібні волоски стали сторч, точно як у його далеких пращурів.
Ніч завжди стара. Він частенько гуляв темними вулицями у таємні години і відчував, як ніч простягалась вдалечінь, і глибоко в душі знав, що поки дні, королі та імперії не затримуються надовго, ніч завжди одного віку, завжди, як ціла вічність. Жахи виринали в оксамитових тінях, і в той час як природа кігтів може мінятися, природа чудовиська незмінна.
Він тихо підвівся і потягнувся до меча.
Його не було на місці.
Вони його забрали. Вони навіть не…
– Гарна ніч, – озвався голос біля нього.
Опліч нього стояв Джаббар.
– Хто там? – просичав Ваймз.
– Ворог.
– Який?
У тінях блиснули зуби.
– Зараз дізнаємось, ефенді.
– Нащо їм зараз на вас нападати?
– Може, вони думають, у нас є те, що вони шукають, ефенді.
Пустелею заковзало ще більше тіней.
Одна з них виросла прямісінько позаду Джабарра, нагнулася і підхопила його. Здоровенне сіре ручисько витягло шаблю з-за його пояса.
– Що накажете з ним зробити, пане Ваймз?
– Щебеню?
Троль відсалютував тією самою рукою, що тримав д’реґа.
– Всі на місці, сер!
– Але… – і тоді до Ваймза дійшло. – На вулиці дубак! Твої мізки знову працюють?
– Куди краще, сер.
– Це що, джин? – запитав Джаббар.
– Не знаю, але мені б він точно не завадив, – відповів Ваймз. Він нарешті намацав у кишені сірника і запалив його. – Відпустіть його, сержанте, – звелів він, розпалюючи сигару. – Джаббаре, це сержант Щебінь. Він може переламати всі кістки у вашому тілі, в тому числі найменші в пальцях, які доволі важко…
Темряву розрізав звук ш-ш-шух-х-х, і через долю секунди після того, як Джаббар налетів на нього і звалив на землю, щось просвистіло позаду його потилиці.
– Вони стріляють у світло!
– Фв-в?
Ваймз обережно підняв голову і сплюнув пісок і шматочки тютюну.
– Пане Ваймз?
Лише Морква вмів так шепотіти. В нього шепіт асоціювався з утаюванням і брехнею, тому робив він це дуже голосно. Ваймз ужахнувся, побачивши, як він вийшов з-за намету з крихітною лампою в руках.
– Покладіть цю бісову…
Але він не встиг договорити, бо десь у темряві закричав чоловік. Це був пронизливий крик, який зненацька обірвався.
– А, – мовив Морква, присівши біля Ваймза і задмухнувши лампу. – То була Анґва.
– Це аж ніяк не схоже на… о-о-о. Так, здається, я розумію, що ти маєш на увазі, – ніяково мовив Ваймз. – Вона там, чи не так?
– Я вже раніше її чув. Схоже, вона там розважається. Не часто їй випадає можливість проявити себе в Анк-Морпорку.
– Е… ні… – Ваймз уявив перевертня, що проявляє себе. Але Анґва, звісно ж, не…
– Ви двоє, е… у вас усе гаразд? – запитав він, намагаючись виокремити в темряві обриси.
– О, все добре, сер. Добре.
А те, що вона час до часу обертається на вовкулаку, тебе не турбує? Але Ваймз не наважився сказати це вголос.
– Жодних… проблем?
– О ні, сер. Вона сама собі купує собачі галети і має власну стулку в дверях. Коли місяць уповні, я не пхаюсь.
Роздалися крики, а тоді з темряви зринула тінь, промчала повз Ваймза і зникла в наметі. Вона не чекала, поки її запросять, а на повній швидкості увірвалася в заслінку і не зупинилась, поки не впав намет.
– А це що таке? – запитав Джаббар.
– Доведеться довго пояснювати, – сказав Ваймз, піднімаючись.
Морква зі Щебенем уже тягнули повалений намет.
– Ми д’реґи, – з докором мовив Джаббар. – Ми тихенько складаємо свої намети вночі, а не…
Місяць світив достатньо яскраво. Анґва випрямилася і вирвала з рук Моркви шмат намету.
– Дуже дякую, – сказала вона, загортаючись у нього. – І перш ніж хтось щось скаже, я лише вкусила його за зад. Сильно. І повірте, я ще його пожаліла.
Джаббар подивився назад на пустелю, тоді на пісок, а тоді на Анґву. Ваймз бачив, як той думає, і по-братськи поклав йому руку на плече.
– Я краще поясню… – почав він.
– Там кілька сотень солдат! – випалила Анґва.
– …пізніше.
– Вони оточують вас! І вигляд в них недобрий! У когось є нормальний одяг? І людська їжа? І пити! В цих краях немає води!
– Вони не посміють напасти до світанку, – мовив Джаббар.
– А що ви робитимете, сер? – запитав Морква.
– Нападемо на світанку!
– А-а. Е-е. А можна запропонувати вам альтернативу?
– Альтернативу? Потрібно атакувати! Світанки створені для атак.
Морква відсалютував Ваймзу.
– Я читав вашу книжку, сер. Поки ви… відпочивали. У Тактикуса є чимало ідей стосовно того, що робити, коли противник має суттєву кількісну перевагу, сер.
– Невже?
– Він каже, що потрібно за кожної нагоди перетворювати її на кількісну недовагу, сер. Ми можемо напасти зараз.
– Але ж зараз темно!
– Так само темно, як і ворогу, сер.
– Ні, тут так темно, що хоч в око стрель! Ви не побачите, з ким б’єтеся! Половину часу ви стрілятимете в своїх!
– Ми не будемо, сер, тому що нас зовсім небагато. Сер? Все, що нам потрібно зробити, це вилізти звідси, пошуміти трохи і дати їм розбиратися з цим. Тактикус каже, що вночі всі армії мають однакову чисельність, сер.
– Щось в цьому є, – мовила Анґва. – Вони повзають поодиноко і попарно і вдягнені так само, як… – вона махнула рукою на Джаббара.
– Це Джаббар, – мовив Морква. – Він типу не вождь.
Джаббар схвильовано вишкірився.
– І частенько у ваших краях пси обертаються на голих жінок?
– Буває, що днями такого не відбувається, – огризнулася Анґва. – Мені б не завадив якийсь одяг. І меч, якщо буде битва.
– Ем, мені здається, в хапонців є своє особливе бачення про жінок, які борються… – почав було Морква.
– Так! – підтвердив Джаббар. – Вони повинні робити це майстерно, Блакитні Оченята. Ми – д’реґи!
Човен виринув на поверхню пінистої застояної води під пристанню.
Повільно відкрилася кришка.
– Пахне, як удома, – сказав Ноббі.
– Не можна довіряти воді, – мовив сержант Колон.
– Але я не довіряю воді вдома, сержанте.
Фред Колон зумів втриматись на слизькій деревині. В теорії це був ого-го який геройський вчинок. Він та Ноббі Ноббс, двійко хоробрих воїнів, відважились зійти на ворожій території. На жаль, він знав, що роблять вони так тому, що лорд Ветінарі сидів у Човні і недвозначно здійняв би брови, якби вони відмовилися.
Колон завжди вважав, що в героїв є якийсь особливий механізм, що змушував їх іти на геройську загибель заради бога, країни і яблучного пирога чи ще якогось делікатесу, який готувала їм мама. Йому ніколи не спадало на гадку, що вони це роблять зі страху, що на них накричать, якщо вони цього не зроблять.
Він нахилився.
– Гайда, Ноббі, – скомандував він. – І пам’ятай, ми робимо це заради богів, Анк-Морпорка і… – Колону здалося, що тут і справді буде доречна якась страва. – І знаменитої канапки з кишкою, яку готувала моя мама!
– Наша мама ніколи не готувала нам канапки з кишкою, – пожалівся Ноббі, видершись на настил з дощок. – Але ти б не повірив, що вона витворяла зі шматком сиру…
– Та добре, але це якось не вписується в бойовий девіз, еге ж? «Заради богів, Анк-Морпорка і дивовиж, які матінка Ноббі витворяє із сиром»? Він просто таки пронизає страхом вороже серце! – мовив сержант Колон, поки вони повзли вперед.
– А, ну якщо тебе таке цікавить, то на тобі матусин бідовий пудинг із заварним кремом, – запропонував Ноббі.
– Жахає, чи не так?
– Вони би пожаліли, якби дізналися, сержанте.
Пристань в Аль Халі нічим не відрізнялася від інших, бо пристані всюди пов’язані. Людям потрібно завантажувати і розвантажувати човни. А це можна зробити лише в кілька способів. Тож усі пристані однакові з виду. В деяких спекотніше, в інших підвищена вологість, там завжди височіють купки дещо забутих з виду речей.
Здалеку виднілися вогні міста, яке, схоже, зовсім не підозрювало про вороже вторгнення.
– «Знайдіть нам якийсь одяг, щоб ми змішалися з натовпом», – пробубонів Колон. – Легко сказати.
– Нє, нє, це легко, – наполягав Ноббі. – Всі знають, як це робити. Ти никаєшся на якійсь вуличці, так, і чекаєш, поки не надійде пара жевжиків. Ти заманюєш їх у провулок, стукаєш їх по голові, а тоді виходиш з тіні вже в їхньому одязі.
– Це працює?
– Ще ніколи не підводило, сержанте, – запевнив його Ноббі.
У місячному сяйві пустеля скидалася на сніг.
Ваймзу до душі був метод боротьби Тактикуса. Лягаві завжди так робили. Справжній лягавий не ставав у шеренгу з іншими лягавими, щоб іти на злочинців. Він таївся в тіні, безшумно ходив і тягнув час. Але якщо бути відвертим, він тягнув його доти, поки злочинець зрештою не вчиняв злочин і тягнув награбоване. Бо який тоді сенс? Треба бути реалістом. «Ми спіймали того, хто це зробив» звучить куди вагоміше, ніж «Ми спіймали того, хто збирався це зробити», особливо коли люди просять «Доведи».
Десь зліва вдалині хтось закричав.
Ваймзу, однак, було дещо некомфортно в цьому балахоні. Це як іти на війну в нічній сорочці.
Тому що він не був до кінця впевнений, що зможе вбити людину, яка активно не намагалася вбити його. Звісно, фактично всі озброєні хапонці нині активно намагалися його вбити. В цьому і полягає суть війни. Проте…
Він звів очі на верхівку дюни. Хапонський воїн дивився в іншому напрямку. Ваймз підкрався…
– Біп-біп-біп-дзинь! Ваш будильник на сьому ранку, Введіть-Своє-Ім’я! Принаймні, я сподіваюся…
– Га?
– Дідько!
Ваймз перший відреагував і зацідив чоловікові в ніс. Оскільки не було сенсу чекати, щоб побачити, який це справить на нього ефект, він кинувся вперед, і вони вдвох покотилися по інший бік крижаної дюни, борючись і розмахуючи кулаками.
– …але зараз моя функція реального часу, схоже, трохи барахлить…
Хапонець був менший за Ваймза. А також молодший. Та, на жаль для нього, він був надто молодим, щоби знати репертуар брудних боїв, який був єдиною можливістю виживати на глухих вулицях Анк-Морпорка. З іншого боку, Ваймз був готовий бити що завгодно чим завгодно. Важливо було, щоб супротивник більше не встав. А решта – то вже деталі.
Вони скотилися до підніжжя дюни – хапонець стогнав під Ваймзовою вагою.
– Список справ, – бісик-органайзер пронизливо закричав: – Стогнати від болю.
А тоді… Здається, саме настав час різати горлянку. Вдома Ваймз запроторив би його за ґрати, знаючи, що вранці все матиме набагато кращий вигляд, але в пустелі такого вибору не було.
Ні, він би не зміг. Вирубити хлопаку. І це ще милосердно.
– Віндалу! Віндалу!
Ваймзовий кулак зависнув у повітрі.
– Що?
– Це ж ви, правда? Пане Ваймз? Віндалу!
Ваймз відкинув шмат тканини, що прикривав хлопцеве обличчя.
– Ти Ґоріффовий хлопець?
– Я не хотів тут опинитися, пане Ваймз! – вирвалися відчайдушні слова.
– Добре, добре, я не збираюсь тебе кривдити…
Ваймз опустив кулак і встав, піднявши хлопця.
– Потім поговоримо, – пробубнів він. – Ходімо!
– Ні! Всім відомо, що д’реґи роблять зі своїми полоненими!
– Що ж, я їхній полонений, і їм доведеться зробити це з нами обома, домовились? Тримайся подалі від кумедної їжі, і все з тобою буде добре.
Хтось засвистів у темряві.
– Ворушися, хлопче! – прошипів Ваймз. – Нічого поганого з тобою не станеться!… Гірше буде, якщо ти тут залишишся. Зрозуміло?
Цього разу він не дав хлопцеві час на суперечки і потягнув його за собою. Поки він наближався до табору д’реґів, з дюн зісковзнули інші постаті. Одна з них була без руки, і з неї стирчав меч.
– Як справи, Редже? – поцікавився Ваймз.
– Та якось дивно, сер. Коли перший хлопака відітнув мені руку і проштрикнув груди, решта відступили. Ніби ніколи не бачили зарізаного чоловіка, їй-богу.
– Ти знайшов свою руку?
Редж помахав чимось у повітрі.
– А це вже інша історія, – сказав він. – Я лупанув нею кількох, і вони з криками кинулись навтьоки.
– Це твій стиль рукопашного бою, – сказав Ваймз. – До такого ще потрібно звикнути.
– У вас там в’язень?
– Щось на кшталт. – Ваймз роззирнувся довкола. – Схоже, він знепритомнів. Гадки не маю, чому.
Редж нахилився ближче.
– Ці іноземці якісь дивакуваті, – сказав він.
– Редже?
– Так?
– У тебе вухо відвисло.
– Та? Що ж таке! А я думав, цвях буде надійно тримати.
Сержант Колон глянув на зорі. Вони глянули на нього. Принаймні у Фреда Колона був вибір. Біля нього застогнав капрал Ноббс. Нападники бодай залишили йому штани. Є місця, куди не поткнуться навіть найхоробріші, і до цих місць належало все вище коліна і нижче пупця Ноббса.
Що ж, Колон вважав їх нападниками. А вони фактично захищалися. Агресивно захищалися.
– Тепер ще раз усе по порядку? – сказав він.
– Ми знаходимо пару жевжиків приблизно нашої тілобудови…
– Ми це зробили.
– Заманюємо їх у провулок…
– І це зробили.
– Я замахуюсь на них дерев’яним патиком і ненароком у темряві вдаряю тебе, їх це сердить, і виявляється, вони ще й злодії, які цуплять наш одяг.
– Все не так мало бути.
– Але ж загалом спрацювало, – сказав Ноббі, так-сяк звівшись на коліна. – Можемо ще раз спробувати.
– Ноббі, ти в порту в чужому місті в самих лише, мені неприємно це казати, Ноббі, труханах. Зараз не найкращий час заводити розмови про те, як заманювати людей в провулки. Про це почнуть говорити.
– Анґва завжди каже, що нагота – національний костюм всіх народів, сержанте.
– Вона про себе казала, Ноббі, – мовив Колон, скрадаючись тінями. – З тобою таке не спрацює.
Він зазирнув за ріг. Із будівлі вздовж провулка долинали якісь шум і балаканина. Двійко навантажених віслюків терпляче чекали надворі.
– Хутенько вибіжи і хапни клунок, добре?
– Чому я, сержанте?
– Тому що ти капрал, а я сержант. І на тобі більше одягу.
Бурмочучи щось собі під ніс, Ноббі прослизнув у вузеньку вуличку і якомога швидше розстебнув прив’язь. Тваринка слухняно пішла за ним.
Сержант Колон вхопив клунок.
– На біду, можем і мішки на себе натягнути, – сказав він. – Це… Що це?
Він витягнув щось червоне.
– Вазон? – послужливо припустив Ноббі.
– Це феска! Їх носять деякі хапонці. Схоже, нам пощастило. Оп, і ще одна. Ану поміряй, Ноббі. І… щось схоже на нічну сорочку… і ще одна. Ми в безпеці, Ноббі.
– Вони якісь короткуваті, сержанте.
– Жебраки не перебирають, – мовив Колон, втискуючись у костюм. – Ну ж бо, вдягни феску.
– Я в ній схожий на недоумка, сержанте.
– Послухай, я теж свою натягну, гаразд?
– Тоді ми будемо як дві фески пара, сержанте.
Сержант Колон грізно на нього зиркнув.
– Ти чекав слушної нагоди, щоб це сказати, Ноббі?
– Ні, сержанте, я це щойно придумав.
– Що ж, послухай, не називай мене сержантом. Це якось не по-хапонськи звучить.
– Як і Ноббі, се… Пробач…
– Ну, я не знаю… можеш бути Шнобі, Нгобі… Гноббі… Як на мене, звучить цілком по-хапонськи.
– А яке тобі підібрати гарне хапонське ім’я? Я не знаю жодного, – сказав Ноббі.
Сержант Колон не відповів. Він знову визирав з-за рогу.
– Його світлість, щоправда, просив нас не затримуватися, – пробубнів він.
– Та, але в тій консервній банці, ну дуже сперто, якщо ти розумієш, про що я. Все би віддав, щоб…
Біля них хтось заревів. Вони розвернулися.
Перед ними стояло троє хапонських солдатів. Чи, може, вартових. Далі їхніх шабель Ноббі та сержант Колон не розгледіли.
Їхній командир проревів до них із запитанням.
– Що він сказав? – затремтів Ноббі.
– Не знаю!
– Звідки ви? – запитав командир морпоркською.
– Що? О… е-ер-р… – Колон завагався в очікуванні блискучої гибелі.
– А, ясно, – вартовий опустив шаблю і тицьнув пальцем у напрямку пристані. – Негайно повертайтеся у свій загін!
– Добре! – погодився Ноббі.
– Як тебе звуть? – запитав один із вартових.
– Нгобі, – відповів Ноббі. Схоже, спрацювало.
– А тебе, товстуне?
Колон зразу ж запанікував. Він відчайдушно перебирав у голові імена, що звучали по-хапонськи, і йому спало на думку лише одне, що цілком і повністю було хапонським.
– Ал, – йому аж підкошувались коліна.
– Повертайтеся назад, інакше на вас чекають неприємності!
Вартові дали драла, тягнучи за собою віслюка, і зупинились аж на брудній пристані, що дивним чином зараз здалася затишнішою.
– Що то було, с… Але? – запитав Ноббі. – Вони ж просто хотіли нас трохи посіпати! Типова поведінка вартових, – додав він. – Не наших, звісно.
