Текст книги "Джинґо"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 19 страниц)
Він неуважно помахав палицею, що була на диво важка.
– Погляньте, на наверші є емблема. – Тридцять вартових силкувались її розгледіти.
– І я подумав… я подумав, лишенько, я тепер маю це носити? А тоді подумав, і ще подумав, та ні, все збігається, хоч раз у житті хтось все правильно зрозумів. Це навіть не зброя, це просто річ. Вона не для використання, а просто так, аби було. Ось для чого вона. Те саме стосується уніформ. Розумієте, солдату потрібна уніформа, щоб зливатися з частиною натовпу інших частин в однакових уніформах, але форма поліцейського потрібна для того…
Ваймз затнувся. Судячи зі спантеличених облич перед ним, він будував картковий будинок на хиткому фундаменті з кількох карт.
Він кашлянув.
– Хай там як, – він продовжив, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що останні двадцять секунд потрібно забути, – наше завдання полягає в тому, щоб люди припинили боротьбу. Зараз таке коїться на вулицях. Ви вже, мабуть, чули, що вони знову формують полки. А мирне населення за бажання може до них приєднатися. Але ми не будемо збирати юрбища. Містом шириться вкрай неприємна атмосфера. Не знаю, що то буде, але нам треба бути напоготові, коли воно станеться, – він окинув оком кімнату. – Ще одне. Завтра до нас у місто прибуває новий хапонський посланець, чи як його там. Не думаю, що Гільдія найманців щось планувала з цього приводу, але сьогодні ввечері ми пройдемося маршрутом, яким ітиме чарівнича процесія. Гарне завдання для нічної зміни. А сьогодні ми всі працюємо в нічну зміну.
Вартові хором застогнали.
– Як казав один мій сержант, якщо ви не розумієте жартів, не треба було пхатися у Варту, – мовив Ваймз. – Спокійно обійдемо будинки, посмикаємо за дверні клямки, провітримо трохи уніформи. Як у старі добрі часи. Є якісь запитання? Добре. Всім спасибі за увагу.
Вартові полегшено завовтузилися, бо до них дійшло, що вони можуть бути вільні.
Морква став аплодувати.
Але не так, як середній клас підбиває низи аплодувати вершкам суспільства[4]4
Долоні підносять під правильним кутом і радше злегка торкаються пучками, ніж плескають, поки плескач тим часом гіпнотизує публіку поглядом, ніби промовляє: «Якщо негайно не поплескаєте, відправлю в кабінет директора!» – Прим. авт.
[Закрыть]. Він робив це щиро, і від цього було ще гірше. Кілька нових, більш піддатливих констеблів підхопили оплески, і тоді так само, як дрібні камінці тягнуть за собою обвал, кімнату заповнив звук гуманоїдів, що плескають долонями в долоні.
Ваймз дивився на те все з-під лоба.
– Як натхненно, сер! – похвалив його Морква, коли аплодисменти переросли у грім.
Дощ заливав вулиці Анк-Морпорка. Наповнював ринви і, виливаючись через край, звіювався з вітром. Він був солоний на смак.
Повилазивши з денного мороку, ґорґуйлі обсіли всі карнизи й вежі і, розпростерши вуха та крила, мов те сито, виловлювали з дощу все їстівне. Дивовижно, що тільки не падало в Анк-Морпорку. Опади з дрібної рибки та жаб були доволі звичним явищем, а ось ліжкові каркаси вже викликали запитання.
Полотно води хльостало крізь діряву ринву, заливаючи вікно Оссі Бруньки, який сидів на своєму ліжку, бо в кімнаті не було стільців – ба більш, там не було жодних інших меблів. Та він цим поки не переймався. Може, за мить він неабияк розсердиться. Хоча, певно все-таки, ні.
Не те щоб Оссі був вар’ятом. За словами друзів, він був тихенький, замкнутий у собі тип, лишень вони такого не казали, бо ніяких друзів у нього не було. Втім, була в нього групка чоловіків, які по вівторках увечері ходили на тренування зі стрільби з лука, після чого він іноді ходив із ними в генделик і слухав їхні теревені; а якось він навіть дістав свої заощадження і поставив усім пиво, та вони, мабуть, цього не згадають чи скажуть щось на кшталт «А… так… Оссі». Люди часто так казали. Вони не звертали на нього уваги, як ви не звертаєте уваги на порожнє місце.
Він не був дурний. Він чимало розмірковував. Іноді міг годинами сидіти в роздумах, просто втупившись у стіну навпроти, де ночами стікав дощ, малюючи мапу Хапонії.
Хтось загрюкав у двері.
– Пане Брунька? У вас є совість?
– Я трохи зайнятий, пані Тринько, – він відмахнувся, засунувши лук до журналів під ліжком.
– Я стосовно оренди!
– Слухаю, пані Тринько?
– Ви знаєте, які в мене правила!
– Я вам завтра заплачу, пані Тринько, – пообіцяв Оссі, дивлячись на вікно.
– Або ви заплатите до полудня, або вам доведеться піти!
– Так, пані Тринько.
Він чув, як вона знову загупала сходами вниз.
Неквапливо полічив до п’ятдесяти, а затим потягнувся рукою під ліжко і знову дістав звідти лук.
Анґва патрулювала з Ноббі Ноббсом. Не найкраща комбінація, але Морква робив обхід, а Фред Колон, відповідальний за розклад патрулів, у такі ночі дивом отримував наряд на роботу з документами в теплі та затишку. Тож розпарованих партнерів звели разом. Просто жахлива ідея.
– Можна, я дещо скажу, міс? – озвався Ноббі, поки вони смикали за клямки і розмахували ліхтарями в темних провулках.
– Слухаю, Ноббі.
– Це питання особисте.
– О.
– Я би у Фреда запитав, але він не зрозуміє, а ви зрозумієте з огляду на те, що ви жінка. Принаймні майже завжди. Без образ.
– Що тобі треба, Ноббі?
– Це стосується моєї… сексуальної природи, міс.
Анґва нічого не сказала. Краплі дощу тарабанили по шолому Ноббі, який погано на ньому сидів.
– Гадаю, настав час поглянути їй прямо в очі, міс.
Анґва вкотре проклинала свою надміру бурхливу уяву.
– І, ем… як ти збираєшся це зробити, Ноббі?
– Ну, я замовив усяке. Там креми і всякі штучки.
– Креми, – беземоційно повторила Анґва.
– Які треба втирати, – послужливо мовив Ноббі.
– Втирати.
– І вправлятися зі спеціальною…
– О боги…
– Перепрошую, міс?
– Що? А… Я про дещо інше подумала. Продовжуй. Вправлятися?
– Ну та. Щоб накачати біцепси.
– А, вправлятися. Справді? – в Ноббі не було навіть натяку на м’язи. Насправді, їм не було на чому триматися. Теоретично в нього були руки, що звисали з плечей, але не більше.
Нажахана цікавість узяла гору над нею.
– Нащо, Ноббі?
Він сором’язливо потупив очі.
– Ну… бо… розумієте… дівчата і все таке…
На її здивування, Ноббі почервонів.
– Хочеш сказати, що… – почала вона. – Ти хочеш… ти шукаєш…
– О, не в цьому справа… просто коли хочеш зробити все правильно, тоді… тобто ні, – з докором мовив Ноббс. – Я хочу сказати, що з віком думаєш про те, що пора би взятися за розум, знайти того, з ким ітимеш за руку горбистими стежками життя… Чому у вас рот розтулений?
Анґва різко його стулила.
– Щось я ніяк не зустріну свою дівчину, – мовив Ноббі. – Нє, я-то зустрічаю дівчат, та вони, коли мене бачать, зразу ж тікають.
– Незважаючи на крем.
– Атож.
– І вправляння.
– Так.
– Що ж, бачу, ти ґрунтовно підійшов до цього питання, – почала Анґва. – Поняття не маю, що ти робиш не так, – вона зітхнула. – А як у тебе справи з Витримкою Торочкою? Із вулиці В’язів.
– У неї дерев’яна нога.
– Що ж, тоді… Правда Пхачка, хороша дівчина, торгує молюсками і серцевидками на Слизькій вулиці.
– Та прибацана? Від неї вічно тхне рибою. І ще в неї очі косять.
– Втім, у неї свій бізнес. А ще вона готує божественну рибну юшку.
– І ще в неї очі косять.
– Не зовсім, Ноббі.
– Так, але ви розумієте, про що я.
Анґва мусила визнати, що таки розуміє. В Правди була косоокість навпаки. В неї очі аж вилазили, так заглядалися на вуха. Розмовляючи з нею, доводилось придушувати відчуття, що вона ось-ось розійдеться в різні боки. Втім, що не кажіть, а рибу вона патрала, як богиня.
Анґва знову зітхнула.
Їй було знайоме це відчуття.
Їй казали, що хочуть споріднену душу і подругу, та рано чи пізно вимагали ще шовковисту шкіру і груди, на яких можна було б випасати худобу.
Але не Морква. Ця його риса майже… майже дратувала. Вона здогадувалась, що він би не заперечував, якби вона зголила волосся чи відростила бороду. І справа не в тому, що він би цього не помітив, він би просто не мав нічого проти, і з певних причин це дуже дратувало.
– Єдине, що можу сказати, – мовила вона, – жінок часто притягують чоловіки, які їх можуть розсмішити.
У Ноббі прояснилося лице.
– Справді? – спитав він. – Ну, з цим у мене немає проблем.
– Добре.
– Люди завжди з мене сміються.
Десь високо над ними, геть забувши про дощ, що просякнув його до кісток, Оссі Брунька поправив чохол, в який був загорнутий його лук, і приготувався довго чекати.
Дощ був другом вартового. Сьогодні люди були змушені вчиняти злочини, не виходячи з дому.
Ваймз стояв у тіні одного з фонтанів на площі Сатор. Фонтан уже роками не працював, але Ваймз однаково був мокрий, ніби звідти аж струмила вода. Під горизонтальний дощ він ще не потрапляв.
Довкола не було ні душі. Дощ гримів площею, мов… мов армія…
Аж раптом у нього перед очима зринув образ юних літ. Дивно, як вони вештаються темними закапелками твого розуму, а тоді зненацька вистрибують на тебе.
Дощ падає на воду…
О, так… Коли він був ще дітваком, то уявляв собі, що краплі, які розбризкуються в жолобках, то насправді солдати. Мільйони солдатів. А бульбашки, що іноді зринали біля них, то вершники.
Щоправда зараз він ніяк не міг пригадати, ким були в його уяві поодинокі дохлі пси. Може, чимось на кшталт облогової зброї.
Вода завихрювалась довкола його черевиків і скрапувала з накидки. Коли він спробував запалити цигарку, вітер задув йому сірника, а дощ хлюпнув із шолома так, що цигарка однаково замочилась.
Ваймз вишкірився у темряву.
Він ненадовго знову став щасливий. Він промерз до кісток, йому було холодно і самотньо, і він намагався сховатися від препаскудної погоди о третій на світанку. Так він провів одні зі своїх найкращих ночей. У такі моменти можна просто… згорнути плечі ось так і втягнути голову ось так, і ти стаєш клубочком тепла і спокою, і дощ періщить по твоєму шолому, а думки думаються, розгадуючи цей світ…
Так було в старі часи, коли нікому не було діла до Варти, і єдиним твоїм завданням було триматися подалі від проблем. То були часи, коли й робити особливо було нічого.
Але робота була, втрутився внутрішній голос. Тільки ти її не робив.
Він намацав церемоніальний кийок, який провисав у спеціальній кишеньці, що йому Сибіл власноруч пришила до штанів. «Чому цей простий шмат дерева?» – запитав він себе, діставши його. Чому не меч? Адже це символ влади. А тоді він зрозумів, чому меча йому не бачити як власних вух…
– Агов, добрий мешканцю! Чи можна поцікавитись, що занесло вас сюди цього прохолодного переддення?
Він зітхнув. У мороку з’явився ліхтар в ореолі води.
Агов, добрий мешканцю… Лише одна людина в місті могла щиросердечно сказати щось подібне.
– Це я, капітане.
Ореол наблизився, освітивши мокре лице капітана Моркви. Молодий чоловік відсалютував – курва, о третій годині ранку, подумав Ваймз – чим міг пробити на скупу сльозу найбільш схибленого сержанта-інструктора зі стройової підготовки.
– Що ви тут робите, сер?
– Та хотів… дещо перевірити, – відповів Ваймз.
– Могли мені це доручити, сер, – мовив Морква. – Делегування – ключ до успішного командування.
– Справді? Ти ба? – кислувато мовив Ваймз. – Вік живи, вік учись, чи не так? «І ти точно вчишся», – додав він, але вже подумки. Він був майже переконаний, що поводився підло й нерозумно.
– Ми тільки щойно закінчили, сер. Обійшли всі порожні будівлі. На маршруті ще стоятиме додатковий загін констеблів. Крім того, ґорґульї злетять якомога вище. Ви ж знаєте, сер, як вони добре все помічають.
– Ґорґульї? Я думав, у нас є лише констебль Ринва…
– А відтепер ще й констебль Начілок, сер.
– Один з ваших?
– Один з наших, сер. Ви підписували…
– Так, так, переконаний, що підписував. Прокляття!
Порив вітру підхопив воду, що виливалася з переповненої ринви, і хльоснув її Ваймзові за карк.
– Подейкують, цей новий острів порушив потоки повітря, – мовив Морква.
– Не лише повітря, – заперечив Ваймз. – Забагато метушні довкола кількох квадратних миль дрібнозему і старих руїн. Яка кому різниця?
– Кажуть, він стратегічно важливий, – вів далі Морква, йдучи в ногу з командиром.
– Для чого? Ми ні з ким не воюємо. Ха! Але завиграшки розпочнемо війну за клятий острів, з якого користь лиш тоді, коли ми з кимось воюємо, правильно?
– Його світлість сьогодні зі всім розбереться. Переконаний, для поміркованих доброзичливих чоловіків, які збираються за круглим столом, нема нерозв’язних задач, – бадьоро мовив Морква.
«Справді, – похмуро подумав Ваймз. – Він справді переконаний.»
– Тобі багато відомо про Хапонію? – запитав він.
– Трохи читав про неї, сер.
– Кажуть, дуже піщана місцина.
– Так, сер. Вочевидь.
Десь попереду них роздався гуркіт, а за ним крик. Полісмени добре розрізняють крики. Для справжнього знавця між вигуками «Я такий п’яний, що наступив собі на пальці і не можу підвестися!» і «Стережись! У нього ніж!» пролягає глибока прірва.
Двоє чоловіків кинулись бігти.
Вузенькою вуличкою блискавично пронеслося світло. Важкі кроки розчинилися в пітьмі. За розбитою вітриною крамниці спалахнуло світло. Ваймз залетів, спіткнувшись, до середини, одним махом зірвав промоклу накидку і кинув її на вогонь посеред підлоги.
Роздалося шипіння і сморід розпеченої шкіри.
Тоді Ваймз відійшов назад, намагаючись зрозуміти, де він збіса опинився.
На нього витріщалися люди. Його мозок почав невпевнено збирати пазл: тюрбан, борода, жіночі прикраси…
– Звiдки вiн взявся? Хто цей чоловiк?
– Ем… ранок добрий? – він привітався. – Схоже, вас спіткав нещасний випадок? – він обережно підняв накидку.
В озерці шиплячого мастила лежала розбита пляшка.
Ваймз поглянув на розбиту вітрину.
– Ой…
У кімнаті також був хлопчик, зростом майже як його батько, і мале дівча, що ховалося у мами за спиною.
Ваймз відчув, як його шлунок налився свинцем.
До дверей підбіг Морква.
– Я втратив їхній слід, – сказав він захекано. – Здається, їх було троє. Нічого не видно в цій зливі… О, це ви, пане орiфф. Що тут трапилося?
– Капiтане Моркво! Хтось кинув у наше вiкно вогняну пляшку, а тодi цей безхатько влетiв досередини i загасив вогонь!
– Що він сказав? Що ти сказав? – запитав Ваймз. – Ти розмовляєш хапонською?
– Не дуже добре, – скромно мовив Морква. – Мені ніяк не виходить загортанний звук…
– Але… ти розумієш, що він сказав?
– А, так. Між іншим, він вам страшенно вдячний.
– Все гаразд, пане орiфф. Вiн вартовий.
– Але ти розмовляєш…
Морква опустився на коліна і глянув на розбиту пляшку.
– О, ну знаєте, як воно. Приходиш у нічну зміну по гарячу булку з кмином і заводиш балачку. Ви, мабуть, теж розумієте окремі слова, сер.
– Ну… віндалу, може, але…
– Це Палаюча бомба, сер.
– Я в курсі, капітане.
– Дуже кепсько. Хто б міг це зробити?
– Просто зараз? – запитав Ваймз. – Пів міста, гадаю.
Ваймз безпорадно зиркнув на Ґоріффа. Заледве пригадав обличчя пана Ґоріффа. Заледве пригадав обличчя пані Ґоріфф. Їхні обличчя… нічим не вирізнялися. Вони зазвичай були по той бік рук, що простягали тобі порцію карі чи кебабу. Іноді тут хазяйнував хлопчина. Крамниця відчинялася двічі на день: спозаранку і пізнього вечора, коли вулицями заправляли пекарі, злодії та вартові.
Ваймзу ця місцина була відома як «Пересічні поживки». Ноббі Ноббс якось сказав, що Ґоріфф шукав таке слово, що означало б звичайний, повсякденний, простий і розпитував усіх довкола доти, поки не почув саме те, яке сподобалося йому за звучанням.
– Ем… скажи йому… скажи йому, що ти залишишся тут, а я піду назад до штабу Варти і пошлю когось, щоб тебе замінити, – повідомив Ваймз.
– Спасибі, – мовив Ґоріфф.
– О, ви розу… – Ваймз почувався ідіотом. – Ну звісно, розумієте, скільки ви тут, п’ять, шість років?
– Десять років, сер.
– Справді? – якось занадто енергійно мовив Ваймз. – Так довго? Невже? Подумати тільки… що ж, мені пора… гарного вам ранку…
Він квапливо вийшов у дощ.
«Я вже роками тут тиняюся, – думав він, шльопаючи в темряві. – І я знаю, як вимовити «віндалу». І… «ко́рма»?.. Морква і п’яти хвилин там не пробув, а вже цвенькає їхньою мовою, як має бути».
Чорт забирай, я можу порозумітися ґномською і хоча би сказати «Опустіть камінь, вас заарештовано» трольською, але…
Важко ступаючи, він увійшов до штабу Варти, змоклий до нитки.
Фред Колон мирно куняв за стійкою. Беручи до уваги той факт, що Ваймз усі ці роки знав Фреда, він зняв накидку особливо голосно.
Коли він нарешті повісив накидку і розвернувся, сержант уже виструнчився у кріслі.
– Я не знав, що ви сьогодні на чергуванні, пане Ваймз…
– Можна неофіційно, Фреде, – відповів Ваймз. Він не мав нічого проти, коли окремі люди звертались до нього «пане». Дивно, але вони це заслужили. – Пошли, будь ласка, когось до «Пересічних поживків» у Скандальному провулку. Виникли певні проблеми.
Він пішов до сходів.
– Ви залишитеся, сер? – запитав Фред.
– О, так, – похмуро відповів Ваймз. – Маю багато писанини.
Дощ заливав Лешп так рясно, що острів міг і не рипатися з морської безодні.
Більшість дослідників дрімали в човнах. На острові були будинки, проте…
…щось у них було не так.
Міцько Джексон визирнув з-за брезенту, що його він натягнув над палубою. З розпашілої землі здіймалась імла, що підсвічувалась поодинокими блискавками.
У світлі шторму місто мало куди зловісніший вигляд. Там виднілися знайомі йому обриси колон, східців, арок і ще чогось – але були й інші… він здригнувся.
Здавалось, ніби люди вже пробували додати і так стародавнім будівлям трохи людських ноток…
Через його сина всі змушені були залишитися у своїх човнах.
Того ранку група анк-морпоркських рибалок зійшла на берег у пошуках скарбів, якими – всі це знали – було всипане ложе океану, а знайшли натомість встелену плиточками підлогу, що добре розчистилась під дощем. Мозаїкою з гарненьких блакитно-білих квадратиків було викладено хвилі та мушлі, а посередині – кальмара.
Побачивши це, Лес сказав:
– А воно чималеньке, батьку.
Роззирнувшись на вкриті водоростями будівлі, у всіх у головах зринула Думка, якої, втім, ніхто не озвучив, але яка складалася з безлічі інших маленьких думок, схожих на поодинокі брижки в ставках і маленькі бризки в чорних водах темниць, які збурювали в уяві образи клешень, що розмахують у глибинах, і всілякі чудасії, що іноді вимиваються на берег і потрапляють в сіті. Бувало, рибалки витягали таке, від виду чого будь-кого назавжди відвернуло б від риби.
Зненацька всі перехотіли досліджувати, бо ж раптом на щось таке натраплять.
Міцько Джексон заховав голову назад під накриття.
– Чого ми не пливемо домів, батьку? – запитав його син. – Ти сказав, що від цієї місцини в тебе сирітки по шкірі.
– Ну так, але вони анк-морпоркські сирітки, розумієш? І ніякому чужаку вони не дістануться.
– Батьку?
– Так, сину?
– Ким був пан Гонґ?
– А я звідки знаю?
– Але ж коли ми поверталися до човнів, один із рибалок сказав: «Всі ми знаємо, що сталося з паном Гонґом, коли він відкрив рибну забігайлівку «Три веселі матроси» на місці старого храму бога риби на вулиці Даґон у ніч, коли місяць був уповні, правда?.. Що ж, я не знаю.
– А… – Міцько Джексон завагався. Адже Лес уже дорослий хлопець…
– Він… зачинився і кудись хутко звіявся. Настільки хутко, що забув дещо забрати.
– Що саме?
– Якщо тобі так цікаво… половину мочки вуха і одну нирку.
– Круто!
Човен нахилився, і почувся тріск дошок. Джексон різко відкинув накривку. Його зросило бризками. Десь неподалік у вологій темряві закричав голос: «Ти чого світильника не повісив, троюрідний брате шакала?»
Джексон вийняв ліхтар і підняв його над головою.
– Що ти робиш у територіальних водах Анк-Морпорка, проклятий верблюдожере?
– Ці води належать нам!
– Ми тут були перші!
– Та? Ми тут були перші!
– Ми перші тут були!
– Ти пошкодив мій човен! Це не інакше як піратство!
Вони були не єдині, хто кричав. У темряві зіштовхнулися дві флотилії. Бушприти позривали такелаж. Заскреготіли корпуси. Контрольована паніка – те, що звичайні люди називають мореплавством – обернулася нестямною панікою, що складалася з темряви, бризок і різного такелажу, що розтакелажувався.
В такі моменти мають оживати стародавні морські традиції, що об’єднують усіх мореплавців проти їхнього спільного противника – голодного та безжального океану.
Але замість того якраз цієї миті пан Аріф угрів пана Джексона веслом по голові.
– Га-а? Що?
Ваймз продер єдине око, що хоч якось реагувало. Воно узріло жахливе видиво.
…Я зачетав йому його права, на шо, він відповів «Пішов в сраку, ментяра». Сержант Щебінь, зробив йому зауважиня, на шо, він сказав, ауч…
«Може, мені багато що не виходить як слід, – думав Ваймз, – але я принаймні не граю знаками пунктуації у морський бій…
Він відвернув голову від ламаної граматики Моркви. Під ним зсунулася гора паперів.
Про Ваймзовий стіл уже ходили легенди. Якось на ньому лежали стоси паперів, але ті зсунулися, як то завше буває зі стосами, утворивши цей товстий, щільний шар, що дуже скидався на торф. Подейкували, під цими завалами досі лежали тарілки з недоїдками. Але ніхто не хотів туди заглядати. А деякі люди чули там ворушіння.
Хтось ґречно кашлянув. Ваймз знову повернув голову і підвів очі на велике рожеве лице Віллікінса, дворецького леді Сибіл. Формально і його дворецького, хоч Ваймзу ця думка була неприємна.
– Здається, вам варто прискоритися, сер Семюел. Я приніс вам парадну уніформу, а ваше приладдя для гоління лежить біля миски.
– Що? Що?
– За пів години ви маєте бути в академії. Леді Сибіл пообіцяла мені, якщо ви туди не з’явитеся, вона пустить ваші нутрощі на панчохи, сер.
– Вона при тому всміхалась? – Ваймз нетвердо зіп’явся на ноги і поплентався до гарячої миски на мийній тумбочці.
– Тільки злегка, сер.
– О, боги…
– Так, сер.
Ваймз намагався голитися, поки Віллікінс позаду нього чистив уніформу і глянсував взуття.
Надворі міські годинники почали вибивати десяту ранку.
«Коли я сів, була десь четверта, – думав Ваймз. – Я точно чув, як о восьмій прийшла інша зміна, і ще мав розібратися з витратами Ноббі, що є справжньою вищою математикою…»
Він намагався водночас позіхати і голитися, а це завжди погана ідея.
– Прокляття!
– Зараз дам вам серветку, сер, – мовив Віллікінс, не обертаючись. Поки Ваймз прикладав серветку до підборіддя, дворецький правив далі: – Користаючись можливістю, хотів би зачепити одну важливу тему, сер…
– Так? – Ваймз дивився туманними очима на червоне трико, що було, схоже, головним елементом його урочистої уніформи.
– На превеликий жаль, боюсь, я змушений попросити вас прийняти мою заяву про звільнення, сер. Я хочу служити.
– Кому служити, Віллікінсе? – запитав Ваймз, витягнувши перед собою сорочку з пишними рукавами. Аж тоді до нього дійшло почуте. – Ти хочеш стати солдатом?
– Кажуть, Хапонію треба як слід провчити, сер. У скрутну годину Віллікінси завжди були готові піти батьківщині на допомогу. Я подумав, що мені підійде важка піхота лорда Вентурі. У них дуже симпатична уніформа в червоно-білих кольорах, сер. Із золотими галунами.
Ваймз нап’яв чоботи.
– Ти ж служив раніше, чи не так?
– О, ні, сер. Але я швидко вчуся, сер, а ще вкрай майстерно розділяю туші, – на обличчі дворецького відбилася патріотична готовність.
– Індичок і… – запитав Ваймз.
– Саме так, сер, – мовив Віллікінс, поліруючи урочистий шолом.
– І ти маєш охоту воювати з верескливими ордами в Хапонії?
– Якщо до цього дійде, сер, – мовив Віллікінс. – Гадаю, ваш шолом уже достатньо наглясований, сер.
– Кажуть, дуже піщана місцина.
– Атож, сер, – погодився Віллікінс, застібаючи шолом на Ваймзовому підборідді.
– І скеляста. Дуже скеляста. Багато скель. І пилюки теж.
– Так, місцями там дуже висушено, сер, тож, гадаю, ви маєте рацію.
– І ти, Віллікінсе, помаршируєш на цю землю пилюки кольору піску, і скель кольору піску, і піску кольору піску з навичками сервірування стола і в червоно-білій уніформі?
– Із золотими галунами, сер, – Віллікінс випнув підборіддя. – Так, сер, якщо виникне потреба.
– Тебе нічого не бентежить в цій картинці?
– Сер?
– А, не зважай. – Ваймз позіхнув. – Що ж, Віллікінсе, твоя відсутність ранитиме нас до глибини душі. «А його хтось таки справді може поранити, – подумав він. – Особливо, якщо матиме час прицілитися».
– О, лорд Вентурі каже, що до Вепроночі справимось, сер.
– Справді? Я не знав, що війна вже почалась.
Ваймз збіг сходами вниз, де його окутали аромати карі.
– Ми вам трохи залишили, сер, – озвався сержант Колон. – Ви якраз спали, коли хлопчина приніс їжу.
– Син Ґоріффа приходив, – уточнив Ноббі, виловлюючи рисинки у бляшаній мисці. – Тут їжі на пів зміни стане.
– Переваги служби, – кинув Ваймз, кваплячись до дверей.
– Хліб, мариноване манго і всяка всячина, – радісно мовив Колон. – Я завжди казав, що як на рушника, старий Ґоріфф не такий вже й поганий.
Калюжка шипучого мастила… Ваймз затримався біля дверей. Сім’я, що збилася в купку… Він витягнув годинник. Той показував двадцять по десятій. Якби він біг…
– Фреде, зайдеш до мене в кабінет? – запитав він. – Лише на хвилинку.
– Так, сер.
Ваймз провів сержанта сходами нагору і зачинив двері.
Ноббі та інші вартові нашорошили вуха, але крім приглушеного шепоту, що якийсь час не стихав, до них не долинало ані звуку.
Двері знову відчинилися. Ваймз спустився сходами вниз.
– Ноббі, заскочиш, будь ласка, до академії через п’ять хвилин? Хочу залишатись на зв’язку, і хай мені грець, якщо я дістану голуба в цій уніформі.
– Так точно, сер.
Ваймз пішов.
За кілька хвилин сержант Колон обережно спустився сходами в головний офіс. Він повернувся з дещо скляним поглядом за свій стіл із такою безтурботністю, якої прагнуть досягнути лише особливо стурбовані. Певний час він теребив у руках якийсь папірець, а тоді промовив:
– Ти ж не зважаєш на те, як тебе люди називають, правда, Ноббі?
– Я би весь час зважав, якби я зважав, сержанте, – весело відізвався капрал Ноббс.
– Атож. Атож! Я теж не зважаю, як люди мене називають. – Колон почухав потилицю. – У цьому насправді немає сенсу. Гадаю, сер Сем сильно недосипає.
– Він дуже зайнята людина, Фреде.
– Намагається всюди встигнути, ось у чому його проблема. Слухай… Ноббі?
– Так?
– Звертайся до мене «сержант Колон», дякую.
На столі був херес. На таких подіях завжди подають херес. Однак Сему Ваймзу не було до нього діла, бо останнім часом він тільки апельсиновий сік цмулив. Якось він дізнався, що херес роблять зі збродженого вина. Тож він не бачив у хересі жодного сенсу.
– І ти постараєшся вести себе гідно, правда? – запитала леді Сибіл, поправляючи його накидку.
– Так, люба.
– Як ти постараєшся себе вести?
– Гідно, люба.
– І, будь ласка, постарайся поводитись дипломатично.
– Так, люба.
– Як ти постараєшся поводитись?
– Дипломатично, люба.
– Знову ти говориш, як «підкаблучник», Семе.
– Так, люба.
– Ти знаєш, що так не чесно.
– Ні, люба. – Ваймз здійняв руку, театрально демонструючи покору. – Гаразд, гаразд. Це все через пір’я. І трико, – він здригнувся і спробував щось нишком підправити, докладаючи усіх зусиль, щоб не стати першим у місті горбоштанем. – А що, як мене люди побачать?
– Звісно, вони тебе побачать, Семе. Ти вестимеш процесію. І я так тобою пишаюся.
Вона змахнула ворсинку з його плеча[5]5
Жінки завжди це роблять. – Прим. авт.
[Закрыть].
«Пір’я в капелюхові, – похмуро думав Ваймз. – І парадне трико. І блискучі обладунки. Обладунки не мають блищати. Вони мають бути такі пом’яті, що як слід не напуцуєш. І поводитись дипломатично? Звідки я знаю, як це – поводитись дипломатично?»
– Мушу піти перекинутись словечком із вельможною Селашіль, – повідомила леді Сибіл. – З тобою точно все буде гаразд? Ти безперестанку позіхаєш.
– Гарантую. Просто мало спав минулої ночі, от і все.
– Обіцяєш не накивати п’ятами?
– Я? Я ніколи не киваю…
– Ти накивав п’ятами перед званою вечерею на честь ґенойського посла. Всі тебе бачили.
– Бо я щойно тоді дізнався, що банда Яшмових грабує діамантовий сейф Вортіна!
– Але ти не зобов’язаний за всіма гнатися, Семе. Для цього ти тепер наймаєш людей.
– Але ми їх спіймали, – задоволено мовив Ваймз.
Його це неабияк тішило. І не так погоня його бадьорила – він так летів, що його оксамитна накидка на ходу зачепилась за гілку дерева, а капелюх злетів у калюжу – як усвідомлення того, що в цей час він не їв дрібні канапе і не заводив ще дріб’язковіших балачок. Як поліцейський ти належно виконуєш свої обов’язки, міркував собі Ваймз, коли робиш щось, що хтось-там не хотів, щоб ти робив.
Коли Сибіл розчинилася в натовпі, він знайшов гарну тінь і причаївся в ній. Звідти йому видно було майже всю Велику залу Академії.
Він доволі таки прихильно ставився до чарівників. Вони не скоювали злочинів. Принаймні таких, якими займається Ваймз. Містика його не цікавила. Чарівники могли хоч розворохобити матерію часу і простору, але допоки це не призводило до заповнення купи рапортів, Ваймза все влаштовувало.
Чимало їх зібралося в залі у всій своїй красі. А нічого кращого за урочисто вбраного чарівника не було, хіба би хтось придумав, як напомпувати райську пташку з допомогою гумки і якогось газу. Втім, чарівники аж ніяк не поступалися іншим гостям, серед яких були дворяни або речники гільдій, або ті і ті, а на таку подію, як Конвівіум, у всіх прокидалися павичі.
Його погляд ковзав від обличчя до балакучого обличчя, ліниво міркуючи про те, хто в чому винен[6]6
Ймовірність того, що вони ні в чому не винні, на його думку, навіть не варто було розглядати. – Прим. авт.
[Закрыть].
Там також було чимало послів. Їх неважко було виокремити з натовпу. Вони були вбрані в народний стрій, та оскільки він загалом відображав одяг середньостатистичного селянина, в них був дещо недоречний вигляд. Зовні вони були вдягнені в шовк і пір’я, та в душі заповзято носили костюми.
Вони балакали невеличкими групками. Деякі навіть кивали й усміхались йому, проходячи повз.
Світ спостерігає, думав Ваймз. Якби щось пішло не так, і цей клятий Лешп спричинив війну, саме такі чоловіки мізкували б, що робити з переможцем, ким би він не був. Неважливо, хто розпочав війну, неважливо, як її вели, їм важливо знати, як вирішувати проблеми зараз. Вони представляли, як то кажуть, «міжнародну спільноту». І як у всіх словосполученнях зі словом «спільнота», ви ніколи до кінця не певні, кого чи що включає ця «спільнота».
Ваймз стенув плечима. Слава богам, він не належав до цього світу.
Він прокрався до капрала Ноббса, який стояв біля головного входу в позі перекошеного горбаня – кращої стійки «струнко» від живого Ноббса годі було очікувати.
– Все тихо, Ноббсе? – запитав він самим кутиком рота.
– Так, сер.
– Взагалі нічого не відбувається?
– Аж ніяк, сер. Ніде ані голуба, сер.
– Як, ніде? Взагалі?
– Так, сер.
– Ще вчора де не глянь були якісь проблеми.
– Так, сер.
– Ти ж передав Фреду, щоб у разі чого послав голуба?
– Так, сер.
– А Затінки? Там завжди щось…
– Тихо як у вусі, сер.
– Прокляття!
Ваймз похитав головою, засмучений такою ненадійністю злочинного братства Анк-Морпорка.
– Може, ти би взяв цеглу і…
– Леді Сибіл була кокетна щодо того, що ви маєте тут залишитися, – мовив капрал Ноббс, дивлячись кудись перед себе.
– Кокетна?
– Так, сер. Вона прийшла до мене перекинутись слівцем. Дала мені долар, – сказав Ноббі.
