Текст книги "Джинґо"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 19 страниц)

– А, сер Семюел! – вигукнув розкотистий голос позаду нього. – Схоже, ви ще не знайомі з принцом Куфурою?

Він обернувся. До нього наближався Архіректор Ридикуль у супроводі двох смаглявих чоловіків. Ваймз квапливо набув офіційного виразу.

– Знайомтеся, панове, це командор Ваймз. Сем… ні, я все неправильно роблю, геть не за протоколом – маю стільки роботи, Скарбій знову замкнувся в сейфі, ми не розуміємо, як він залазить туди з ключем, там зсередини навіть замкової щілини немає…

Перший чоловік простягнув руку, коли Ридикуль знову кудись квапливо подався.

– Принц Куфура, – представився він. – Мій килим прибув сюди лише дві години тому.

– Килим? А… точно… ви летіли…

– Так, дуже зимно, і їжа на борту так собі. То ви спіймали злочинця, сер Семюел?

– Що? Даруйте?

– Наш посол доповів мені, що минулого тижня ви змушені були покинути зустріч?.. – Принц був високого зросту і, мабуть, колись мав доволі атлетичну статуру, поки великі застілля врешті його не обтяжили. А ще він носив бороду. Всі хапонці носили бороду. У цього хапонця були також розумні очі. Бентежно розумні. Зазирнеш у них, а звідти на тебе дивиться сім шарів людини.

– Що? А. Так. Так, ми його спіймали, авжеж, – спантеличено відповів Ваймз.

– Так тримати. Я так розумію, він чинив спротив.

Ваймз нічого не тямив. Принц задумливо постукав себе пальцем по щелепі. Ваймзова рука і собі злетіла до підборіддя, намацавши там клаптик серветки.

– А… ем… так…

– Командор Ваймз завжди ловить свого злочинця, – мовив Принц.

– Ну, я би не сказав…

– Я чув, вас кличуть Ветінарським тер’єром, – вів далі Принц. – Який завжди женеться по гарячих слідах і має залізну хватку.

Ваймз втупився у спокійні, тямущі очі.

– Гадаю, всі ми зрештою чиїсь пси, – сказав він ледь чутно.

– Насправді, мені пощастило, що я на вас натрапив, командоре.

– Чому?

– Я якраз міркував над значенням слова, яке мені крикнули, коли ми сюди спускалися. Може розтлумачите мені?

– Ем… якщо я…

– Гадаю, це було щось… дайте-но подумати… а, так… рушничок.

Принц прикипів поглядом до Ваймзового обличчя.

Ваймз усвідомлював, що стрімкий потік його власних думок біг із ним наввипередки і вже, начебто, все за нього вирішив. Пояснимо пізніше, казали вони. Ти надто варений, щоб слухати пояснення. А з цим чоловіком зараз краще бути чесним…

– Це… стосується вашого головного убору, – сказав він.

– А. Це такий жарт?

Звісно, він знає, думав Ваймз. І він знає, що я знаю…

– Ні. Це образа, – сказав він врешті-решт.

– Дійсно? Ми, звісно, не можемо нести відповідальність за всякі нісенітниці, які верзуть ідіоти, командоре, – принц сліпуче всміхнувся. – Між іншим, мушу вас похвалити.

– Даруйте?

– За вашу широту знань. Сьогодні вранці я те саме спитав десь із десяток людей. І знаєте що? Ніхто не знав значення цього слова. І всі заходилися кашлем.

Запала дипломатична мовчанка, але хтось порушив її придушеним смішком.

Ваймз перевів погляд на іншого чоловіка, якого ніхто не представив. Він був нижчим і худішим за принца, а під його чорним головним убором ховалося найзахаращеніше обличчя, яке коли-небудь бачив Ваймз. Павутина шрамів обрамлювала його ніс, схожий на орлиний дзьоб. У нього були борода і вуса, але шрами так вплинули на ріст волосся, що воно стирчало дивними пучками в різні боки і під дивним кутом. У чоловіка був такий вигляд, ніби він впав лицем на їжака. Він був невизначеного віку. Деякі шрами, схоже, були ще свіжі. Загалом у чоловіка було таке обличчя, за яке кожен поліцейський зразу ж би його заарештував. Бо не може бути, щоб таке лице не було ні в чому винне.

Він прочитав це на обличчі Ваймза і вишкірився. Ваймз ніколи не бачив стільки золота в одному роті. Він ніколи не бачив стільки золота в одному місці.

Ваймз зрозумів, що замість того, щоб завести ввічливу дипломатичну розмову, він безпардонно витріщається.

– То, – почав він, – у нас буде непорозуміння через цей Лешп, чи як?

Принц зневажливо стенув плечима.

– Пф-ф, – він фиркнув, – кілька квадратних миль безлюдної родючої землі з чудовим місцем для причалювання і незрівнянним стратегічним розташуванням? Наскільки ж непослідовно було б воювати за це цивілізованим людям? – і знову Ваймз відчув на собі погляд, який його читав. Ну і чорт з ним. Він сказав:

– Пробачте, дипломатія не моя сильна сорона. Ви це зараз щиро сказали?

Почувся ще один придушений смішок. Ваймз повернувся і знову глянув на бородате обличчя зі зловісним вискалом. Від нього несло, ні, тхнуло гвоздикою.

Змилуйтеся, він жує ті смердючі зубчики… 

– А, – похопився Принц, – ви ще не знайомі з Ахмедом-71-годиною?

Ахмед знову вишкірився і вклонився.

– Ефенді, – сказав він голосом, який нагадував шурхіт всипаної гравієм доріжки.

І на цьому, схоже, все. Не «Знайомтеся, це Ахмед-71-година, мій аташе з питань культури» чи «Ахмед-71-година, мій сердюк» чи навіть «Ахмед-71-година, ходяча комора і вбивця молі». Вочевидь, тепер була черга Ваймза.

– Таке… ем… таке незвичне ім’я, – сказав він.

– Зовсім ні, – м’яко мовив Принц. – Ахмед – дуже розповсюджене ім’я в моїй країні.

Він знову нахилився до нього. Ваймз відчув, що це була прелюдія перед конфіденційною розмовою. – А ця вродлива пані, яку я щойно вгледів, бува, не ваша перша дружина?

– Ем… і єдина, – мовив Ваймз. – У нас трохи…

– Можна вам запропонувати за неї двадцять верблюдів?

Ваймз знову якусь мить дивився в чорні очі, тоді перевів погляд на 24-каратну усмішку Ахмеда-71-години і мовив:

– Це ще одна перевірка?..

Принц випростався, явно задоволений.

– Так, тримати, сер Семюел. Вам добре виходить. А ви знали, що пан Боґґіс із Гільдії найманців готовий був пристати на пропозицію у п’ятнадцять верблюдів?

– За пані Боґґіс? – Ваймз зневажливо махнув рукою. – Ні… чотири верблюди, чотири верблюди і коза – в кращому випадку. І то якщо вона зістриже вуса.

Гості аж обернулись на регіт Принца.

– Ай, молодець! Ай, молодець! Боюся, командоре, деякі ваші співвітчизники вважають, що коли мій народ винайшов вищу математику і життя в таборі, це робить нас закінченими варварами, які в будь-якій незрозумілій ситуації купують собі дружин. Дивно, що вони присвоюють мені почесний ступінь, беручи до уваги те, наскільки я безкультурний.

– О? Який ступінь? – поцікавився Ваймз. Недивно, що цей чоловік був дипломатом. Йому ані краплі не можна було довіряти, він мислив шарадами, але попри це неможливо було не полюбити його.

Принц витягнув із балахона лист.

– Тут пише Doctorum Adamus cum Flabello Dulci. Щось не так, пане Семюел?

Ваймз умудрився перевести зрадливий смішок на кашель.

– Ні, ні, все гаразд, – запевнив він. – Ні.

Він відчайдушно хотів перевести тему. І, на щастя, йому підвернулася така можливість.

– А для чого панові Ахмеду така велика шабля на спині? – запитав він.

– А, ви, поліцейські, помічаєте такі речі…

– Це складно назвати прихованим носінням зброї, еге ж? Та вона більша за нього. Це радше можна назвати прихованим носінням власника!

– Це урочиста шабля, – пояснив Принц. – І його справді дратує, коли він мусить бути без неї.

– А що саме він ро…?

– А, ось і ви, – урвав його Ридикуль. – Ми вже готові. Ви в курсі, що йдете на чолі, Семе…

– Так, в курсі, – відповів Ваймз. – Я лише хотів запитати в Його Високості…

– …і якщо ви, Ваша Високосте, і ви, пане… ого, яка шаблюка, повернетеся сюди і станете поміж почесних гостей, ми тут же будемо готові…

«Як же складно мати поліцейський склад розуму, – думав Ваймз, коли купа чарівників і гостей силкувалася вишикуватися в одну пристойну, рівну колону позаду нього. – Достатньо людині справити приємне та миле враження, як вона починає викликати в тебе підозру, тому що кожен, хто зі шкіри пнеться, щоб вгодити копу, щось задумав. Звісно, він дипломат, і все ж… Щиро сподіваюся, що він не вивчав стародавні мови».

Хтось постукав Ваймза по плечу. Він повернувся, втупившись прямісінько у вискал Ахмеда-71-години.

– Якхщо змінитхе сфою дхумку, ефенді, я без пробхлем дхам вам двадцять пхять вхерблюдів, – сказав він, виколупуючи з зубів гвоздику. – Щоб вхаші чересла були пховні сім’я.

Він підморгнув. Такого викличного жесту Ваймз у житті не бачив.

– Це ще одна… – почав було він, але чоловік уже розчинився в натовпі.

– Чересла повні сім’я? – повторив він про себе. – О, люди добрі!

Зненацька Ахмед-71-година виринув біля його іншого плеча, дмухнувши у вухо гвоздикою.

– Я йду, я пховертаюсь, – він радісно загарчав. – Принц кхаже, що це стхупінь Доктхора Дхірки фід Бубликха. То тхакий чарівничий дотхеп? О, ми тхак сміялись.

А тоді він зник.

Для Невидної академії Конвівіум був великим днем. Колись давно це була церемонія присвоєння ступенів, але з роками вона переросла у своєрідне прославляння дружніх стосунків Академії з містом, особливо того факту, що людей більше не обертали на молюсків. Через відсутність пишних процесій на кшталт інавгурації лорда-мера чи церемоній офіційного відкриття парламенту, в місцевих жителів було не так вже й багато офіційних можливостей позловтішатися зі світського верховенства чи принаймні з людей, одягнених у трико і дурнуваті костюми.

Свято набуло такого розмаху, що тепер його проводили в місцевому Оперному театрі. Недовірливі типи – тобто такі, як Ваймз – вважали, що все це затівають лише задля процесії. Ніщо не могло зрівнятися з юрмиськом чаклунів, які спокійно йшли містом в ореолі дружелюбності до містян, тонко нагадуючи людям з проникливішим складом розуму, що так було не завжди. Подивіться на нас, буцімто промовляли до них чаклуни. Колись ми верховодили цим містом. Погляньте на наші довгі жезли з навершями. Вони могли б завдати непоправної шкоди, потрапивши не в ті руки, тож добре – правда? – що нині вони у правильних руках? Правда ж, прекрасно, що ми всі так гарно ладнаємо?

А хтось якось вирішив, що з певних символічних причин командор Варти повинен бути на чолі процесії. Роками це нікого не хвилювало, позаяк у Варти не було свого командора, а тепер він є, і це Сем Ваймз. У червоній сорочці з дурнуватими широкими рукавами, червоному трико, пишних шортах, які, судячи з крою, вийшли з моди ще коли крем’яні знаряддя були на піку своєї популярності, крихітних нагрудних латах і з шоломом у пір’ї.

І йому справді не завадило б трохи поспати.

І він мав нести церемоніальний кийок.

Він прикипів поглядом до тієї клятої штуки, виходячи з головних воріт Академії. Після вчорашньої нічної зміни небо розвиднілось. Місто пашіло. Якщо він втупиться у свій кийок, то не бачитиме, хто з нього сміється.

Погано те, що він мусив весь час у нього тупитись.

На невеличкому тьмяному наверші, який йому довелося спочатку добряче потерти, писало Оборонець Королівської часті. Це трохи покращувало йому настрій.

Пір’я і старомодності, золоті галуни і хутро…

Чи то через виснаження, чи тому що він намагався відмежуватися від світу, Ваймз і не помітив, як він сповільнюється до традиційної ходи вартового в традиційно лінивому плині думок. Точно як умовний рефлекс[7]7
  Термін, який винайшов чарівник Люсин Черевик¹. Він виявив, що з допомогою системи нагород і покарань він може дресирувати пса – той чує теленькання дзвіночка і тут же з’їдає полуничне безе.
  ¹ Його батьки, прості селяни, хотіли дівчинку, яку планували назвати Людонькою. – Прим. авт.


[Закрыть]. Ноги йшли, стопи ступали, думки певним чином крутилися. Потьмаренням свідомості це не назвеш, звісно. Але його вуха, ніс та очі перейшли в підпорядкування давно сформованого відділу головного мозку, що відповідає за увімкнення режиму підозрілого покидька, таким чином дозволивши верхньому мозковому центру пуститися у вільне плавання.

…Хутро і трико… хіба вартові так вдягаються? Пом’яті лати, засмальцьовані шкіряні галіфе і задрипана сорочка в плямах крові, бажано не своєї… оце я розумію… і відчуття бруківки під черевиками, що неабияк заспокоює…

Позаду нього, перекочуючись хвилями збентеження, процесія сповільнилася, силкуючись іти з ним у ногу.

…Ха, Оборонець Королівської часті… він запитав у старого чоловіка, який приніс йому кийок, якої саме часті, але старий пропустив це запитання повз вуха… клята штуковина, думав він, дерев’яний обрубок зі срібною булькою на кінці… навіть констеблі носять пристойні мечі, а йому що з ним робити, розмахувати перед людьми, чи як?… о боги, він вже місяцями не гуляв отак вулицями… стільки людей сьогодні… якийсь парад чи що?..

– О боже, – обізвався з натовпу капітан Морква. – Що він робить?

Опліч нього якийсь агатійський турист завзято тягнув важіль на іконографі.

Командор Ваймз став, із відсутнім поглядом в очах засунув кийок під пахву і потягнувся рукою до шолома.

Турист звів очі на Моркву і ввічливо смикнув його за сорочку.

– Скажіть, будь ласка, що він робить? – запитав він.

– Ем… він… витягує…

– О, ні… – зітхнула Анґва.

– …він витягує з-під шолома церемоніальну пачку цигарок, – констатував Морква. – Ой… і він, він збирається прикурити…

Турист ще трохи посмикав важіль.

– Дуже історична традиція?

– Пам’ятна, – пробубоніла Анґва.

Натовп принишкнув. Ніхто не хотів збивати Ваймза. Тисячі людей, затамувавши подих, мовчки спостерігали.

– Що він зараз робить? – запитав Морква.

– А ти що, не бачиш? – кинула у відповідь Анґва.

– Я не можу на це дивитись. Ох, сердега…

– Він… він щойно видув димове кільце…

– …перша за день, він так завжди робить…

– …і ось він знову рушив… тепер уже витягнув з-під пахви кийок і підкидає його в повітрі й знову ловить, як свого меча, коли про щось думає… Він здається доволі щасливим…

– Думаю, він запам’ятає цю мить щастя, – мовив Морква.

Почалося перешіптування. Процесія застопорилася за Ваймзом. Ті учасники процесії, які легше піддавалися загальному настрою і не до кінця розуміли, що їм робити, і ті, що надто приклалися напередодні до збіса доброго академічного хересу, стали намацувати в себе, що б то попідкидати в повітря. Зрештою, це була Традиційна Церемонія. Якщо ви затялися робити щось, що, вочевидь, не має жодного сенсу, можете негайно повертатися додому.

– Він стомився, ось у чому річ, – здогадався Морква. – Він днями бігав туди-сюди, за всім пильнуючи. В нічні і денні зміни. Ти знаєш, як він не може сидіти в офісі і перевіряє все сам.

– Сподіваймося, ця його риса й надалі влаштовуватиме Патриція.

– Ой, його світлість не… Він же не посміє, правда?

Почалися смішки. Тепер Ваймз перекидав кийок з однієї руки в іншу.

– Його меч може тричі перекрутитися в повітрі, і він його все одно спіймає…

Ваймз повернув голову. Звів очі догори. Кийок впав, постукотів по бруківці й, забутий, скотився в калюжу.

Тоді він кинувся бігти.

Морква витріщався на нього, а тоді спробував угледіти те, на що дивився Ваймз.

– Нагорі Барбакану… – мовив він. – У тому вікні… там хтось є, йому не ввижається? Перепрошую, пробачте, перепрошую… – він став пробиратися крізь натовп.

Тепер Ваймз був маленькою цяткою з червоною накидкою, що розвівалася в нього за спиною.

– І? Чимало людей дивляться парад згори, – відповіла Анґва. – Що тут такого…

– Там нікого не повинно бути! – крикнув Морква і, вільний від натовпу, кинувся бігти. – Там усе запечатано!

Анґва роззирнулася довкола. Всі обличчя були звернені до вуличного театру, а неподалік стояв візок. Зітхнувши, вона з підозріло байдужим лицем гулькнула за нього. З-за візка долинуло утруднене дихання, ледь чутний, але цілком очікуваний звук, приглушене скавчання, а затим брязкіт латів, що впали на бруківку.

Ваймз не знав, чому він побіг. То було шосте чуття. Це коли тім’ям чуєш, що зараз трапиться щось недобре, але передчуття це без часу на пояснення бере контроль над твоїм спинним мозком.

Ніхто не міг вибратися на верхівку Барбакану. У ті часи, коли Анк-Морпорк не вбачав у нападі армії чудесної комерційної можливості, Барбакан був укріпленим в’їздом у місто. Деякі його частини все ще були у вжитку, але сама вежа була шести– чи семиповерховою руїною без сходів, куди б ніхто при ясному розумі не попхався. Для решти міста вона роками правила неофіційним джерелом цеглин, що потрохи кришились вітряними ночами. Навіть ґорґульї уникали її.

Він усвідомлював, що далеко позаду нього шум натовпу переріс у крик. Кілька людей лементувало. Він не озирався. Що б там не відбувалося, Морква про все подбає.

Його щось наздогнало. Схоже на вовка, у якого був такий вигляд, ніби його предком був довгошерстий хапонський мисливський собака – витончене створіння – самі шерсть і ніс.

Він стрибнув перед нього і кинувся крізь покришені ворота.

Коли туди увірвався Ваймз, створіння ніде не було видно. Але Ваймзову увагу привернула не його відсутність, а куди більш насущна присутність трупа, розпростертого в купі обваленої кам’яної кладки.

Одна з речей, яку Ваймз завжди казав – тобто, одна з речей, яку він, за його словами, завжди казав, а з командиром не сперечаються – іноді маленькі деталі, крихітні детальки, речі, яких ніхто за звичних обставин не помітить, хапають твої чуття за горло і кричать: «Побач мене!»

В повітрі чувся нудотний, пряний аромат. А в щілині між двох бруківок затесалася голівка гвоздики.

Надворі була п’ята година. Ваймз із Морквою сиділи в приймальні Патриція в повній тиші, якщо не зважати на уривчасте клацання годинника.

За якийсь час озвався Ваймз:

– Дай-но я ще раз погляну.

Морква слухняно витягнув невеличкий аркуш паперу.

Ваймз на нього поглянув. У тому, що на ньому було зображено, не могло бути сумнівів. Він запхав його собі в кишеню.

– Е… нащо він вам, сер?

– Що саме? – не второпав Ваймз.

– Іконограф, який я позичив у туриста.

– Я не знаю, про що ти говориш, – мовив Ваймз.

– Але ж ви…

– Не знаю, як ти просунешся по службі, капітане, якщо бачиш повсюди те, чого нема.

– Ясно.

Тепер годинник, схоже, цокав голосніше.

– Ви про щось думаєте, сер. Чи не так?

– Так, це функція мозку, яку я вряди-годи застосовую, капітане. Як не дивно.

– Про що ви думаєте, сер?

– Про те, що вони хочуть, щоб я думав, – мовив Ваймз.

– Хто вони?

– Поки що не знаю. Не все одразу.

– Зателенькав дзвіночок.

Ваймз устав.

– Ти знаєш, що я завжди кажу, – кинув він.

Морква зняв шолома і потер його рукавом.

– Так, сер. «Всі в чомусь винні, особливо ті, які не мають за собою вини», сер.

– Ні, не це…

– Е… «Завжди пам’ятай, що ти можеш глибоко помилятися», сер?

– Ні, і не це.

– Е… «Як Ноббі взагалі отримав цю роботу?», сер? Ви частенько це кажете.

– Ні! Я мав на увазі «Завжди поводься пришелепувато», Моркво.

– А, точно, сер. Відтепер я пам’ятатиму, сер, що ви це завжди казали.

Вони взяли шоломи собі під пахви. Ваймз постукав у двері.

– Заходьте, – почувся голос.

Патрицій стояв біля вікна.

В кабінеті то тут, то там стояли чи сиділи лорд Іржавський та інші. Ваймз ніколи до пуття не розумів, як обирали місцевих чиновників. Склалося враження, що вони зненацька з’являються, як жуйка на підошві черевика.

– А, Ваймзе, – мовив Ветінарі.

– Сер.

– З вашого дозволу, Ваймзе, зразу ж приступимо до справи. Як там міг опинитися чоловік, якщо минулої ночі ваші люди все ретельно перевірили? Магія?

– Важко сказати, сер.

Морква, все ще дивлячись перед собою, кліпнув.

– Ваші люди, сподіваюсь, перевіряли Барбакан?

– Ні, сер.

– Не перевіряли?

– Ні, сер. Я зробив це особисто.

– Ви самотужки все перевірили, Ваймзе? – запитав Боґґіс із Гільдії злодіїв.

Цієї миті Морква буквально відчував думки Ваймза.

– Властиво, так… Боґґісе, – не повертаючи голови, мовив Ваймз. – Однак… ми вважаємо, що хтось пробрався всередину через забиті дошками вікна і прицвяхував дошки назад. На пилюці видно сліди і…

– І ви цього не помітили, Ваймзе?

Ваймз зітхнув.

– Важко й серед дня помітити прицвяховані назад дошки, Боґґісе, що вже й казати про ніч. «Ми їх і не помічали до останнього, – додав він про себе. – Анґва вловила на них якийсь запах».

Правитель Ветінарі сів за стіл.

– Кепські справи, Ваймзе.

– Чому, сер?

– Його Високість серйозно поранений. А принц Кадрам, як ми зрозуміли, просто не тямиться від люті.

– Вони наполягають на тому, щоб тримати його брата в посольстві, – мовив лорд Іржавський. – Це умисна образа. Ніби в нас у місті немає хороших цирульників.

– І справді, – погодився Ваймз. – Багато з них ще й можуть його непогано підстригти і поголити.

– Ви з мене що, кепкуєте, Ваймзе?

– Звісно, ні, мій лорде, – заперечив Ваймз. – На мою думку, в наших цирульників найчистіші в світі ошурки на підлозі.

Іржавський скоса на нього зиркнув. Патрицій кашлянув.

– Ви з’ясували, хто вбивця? – запитав Патрицій.

Морква очікував від Ваймза щось на кшталт: «Підозрюваний, сер», але натомість той відповів:

– Так. Його звуть… Його звали Оссі Брунька, сер. Жодного прізвиська. Жив на Ринковій вулиці. Перебивався на дивних роботах. Трохи самітник. Ми не знайшли жодних родичів чи друзів. Але ще працюємо над цим.

– І це все, що вам відомо? – запитав лорд Дауні.

– Немало часу пішло на встановлення його особи, – байдуже відповів Ваймз.

– О? І чому?

– Не можу дати вам наукове формулювання, сер, але здається мені, що він і без домовини може обійтися – достатньо увіпхнути його між дверних стулок.

– Він був сам чи з кимось?

– Ми знайшли тільки одне тіло, сер. І дуже сильно обвалену мурівлю, тож скидається на те, що…

– Я мав на увазі, чи він працював на якусь організацію? Є якісь припущення, що він антихапонець?

– Крім того, що він намагався вбити хапонця? Розслідування продовжується.

– Ви хоч серйозно до цього ставитеся, Ваймзе?

– Я долучив до розслідування своїх найкращих людей, сер. – У кого напружений вигляд? – Сержанта Колона і капрала Ноббса. – В кого задоволений вигляд? – Дуже досвідчені хлопці. Опора Варти.

– Колон і Ноббс? – перепитав Патрицій. – Справді?

– Саме так, сер.

Вони на мить перестрілись поглядами.

– Ситуація набуває загрозливого забарвлення, Ваймзе, – мовив Ветінарі.

– Що я можу сказати, сер? Я побачив когось на вежі, побіг туди, хтось поцілив у Принца з лука, а тоді я знайшов біля підніжжя вежі чоловіка, вочевидь дуже мертвого, з поламаним луком і купою каміння поруч. Нічна буря, схоже, трохи розхитала конструкцію. Я не вигадую того, чого немає, сер.

Морква вивчав обличчя за круглим столом. Загалом усі відчули полегшення.

– Самотній лучник, – прорік Ветінарі. – Ідіот із божевільною злобою в серці. Який, намагаючись вбити людину, ем, вбився сам. І, звісно, геройський вчинок наших вартових, який, щонайменше, відвернув смертельний постріл.

– Геройський вчинок? – перепитав Дауні. – Гаразд, Морква помчав до високоповажних гостей, Ваймз кинувся до вежі, але, відверто кажучи, Ваймзе, ваша дивна поведінка прямо перед цим…

– Це неважливо тепер, – урвав його правитель Ветінарі. Він знову звучав дещо віддалено, ніби промовляючи до когось іншого. – Якби командор Ваймз не сповільнив процесію, той негідник безумовно краще би прицілився. Але чоловік запанікував. Так… думаю, Принца влаштує така версія.

– Принца? – запитав Ваймз. – Але сердега…

– Його брата, – уточнив Патрицій.

– А. Того хорошого?

– Дякую, командоре, – мовив Патрицій. – Дякую, панове. Не хочу вас затримувати. О, Ваймзе… на пару слів, якщо ваша ласка. Не ви, капітане Моркво. Переконаний, хтось зараз вчиняє злочин.

Ваймз так і стояв, втупившись у дальній кінець стіни, поки всі виходили з кабінету. Ветінарі встав з крісла і попрямував до вікна.

– Дивні часи настали, командоре, – мовив він.

– Сер.

– Приміром, сьогодні вдень капітан Морква був на даху Оперного театру і стріляв із лука в мішені.

– Страшенно заповзятий хлопчина, сер.

– Знаєте, цілком може бути, що відстань між Оперним театром і мішенями така сама, як між Барбаканом і місцем, де поранили Принца.

– Лишень уявіть, сер.

Ветінарі зітхнув.

– А нащо він це робив?

– Дивовижно, сер, але він якось на днях розказував мені, що все ще діє закон, який зобов’язує всіх містян щодня вправлятися зі стрільби з лука. Вочевидь, закон ухвалили ще 1356 року і відтоді ніколи…

– Знаєте, Ваймзе, чому я тільки-но відіслав капітана Моркву?

– Гадки не маю, сер.

– Капітан Морква – чесний юнак, Ваймзе.

– Саме так, сер.

– А ви знали, що в нього пересмикується лице щоразу, коли ви відверто брешете?

– Справді, сер?

Прокляття.

– Важко було дивитися, як без угаву пересмикувалось його бідолашне обличчя, Ваймзе.

– Дуже дбайливо з вашого боку, сер.

– Де був другий лучник, Ваймзе?

Прокляття! 

– Другий лучник, сер?

– Ви, бува, не мріяли колись про сцену, Ваймзе?

«Так, я б зараз застрибнув на сцену мандрівного театру, куди б він не їхав», — подумав Ваймз.

– Аж ніяк, сер.

– Шкода. Переконаний, за вами просто плаче театр. Якщо я не помиляюся, ви сказали, що чоловік прикріпив за собою дошки.

– Саме так, сер.

– Прицвяхував їх?

Прокляття. 

– Так, сер.

– Ззовні?

Прокляття.

– Так, сер.

– Навдивовижу винахідливий самотній лучник.

Ваймз навіть не удостоївся якось це прокоментувати. Ветінарі сів за стіл, приклав долоні дашком до вуст і витріщився на Ваймза.

– Колон із Ноббсом розслідують цю справу? Серйозно?

– Так, сер.

– Якщо я запитаю вас, чому, ви прикинетеся, що не розумієте запитання?

Ваймз поморщив чоло, удаючи щире сум’яття.

– Сер?

– Якщо ви ще раз скажете «Сер?» цим дурнуватим тоном, Ваймзе, клянуся, у вас будуть проблеми.

– Вони добрі полісмени, сер.

– Утім деяким людям може здатися, що вони обмежені, мляві й… як би це сказати?.. мають вроджену схильність прийняти перше-ліпше пояснення, а тоді чкурнути кудись на перекур? Явно позбавлені уяви? Глибина їхньої думки мілкіша за глибину калюжі на асфальті? Схильні судити, як слід не розібравшись?

– Сподіваюся, ви не піддаєте сумніву професійність моїх хлопців, сер.

– Та сержанта Колона і капрала Ноббса ніхто в житті нічому не піддавав, Ваймзе.

– Сер?

– І тим не менш… нам не потрібні ускладнення, Ваймзе. Якийсь винахідливий самотній безумець… ну, безумців нам і так вистачає. Прикрий випадок.

– Саме так, сер. – У чоловіка був такий стривожений вигляд, аж Ваймз відчув, що йому не завадить трохи співчуття.

– Фред із Ноббі теж не люблять ускладнень, сер.

– Нам потрібні прості відповіді, Ваймзе.

– Сер. Це якраз до Фреда з Ноббі.

Патрицій відвернувся і визирнув на місто.

– Ах, – сказав він, уже тихіше. – Прості люди бачать просту правду.

– Саме так, сер.

– А ви хапаєте на льоту, Ваймзе.

– Я б так не сказав, сер.

– А коли вони знайдуть просту правду, тоді що, Ваймзе?

– Я з нею не сперечатимусь, сер.

– Ваймзе, я ж бо знаю – ви що завгодно оскаржите.

Коли Ваймз вийшов, правитель Ветінарі ще якийсь час сидів за столом, дивлячись у порожнечу. А тоді витягнув ключа з шухляди, підійшов до стіни і натиснув у потрібному місці.

Загуркотіла противага, і стіна ковзнула назад.

Патрицій тихо увійшов у вузький коридорчик, який відкрився перед ним. Де-не-де він підсвічувався ледь тьмяним світінням з-поміж країв щитків – якщо їх легенько розсунути, можна визирнути крізь очниці якогось вдало повішаного портрета.

Вони ще залишились від попереднього власника й не вельми турбували Ветінарі. Спостереженням крізь чужі очі нікого не здивуєш.

Він довгенько підіймався темними сходами і йшов затхлими коридорами. Час до часу робив якісь рухи, значення яких не було цілком очевидним. Проходячи повз, він то тут то там торкався стін, начебто бездумно. А в одному, вимощеному каменем коридорі, підсвіченому лише сіруватим світлом із вікна, про яке всі, крім найоптимістичніших мух, забули, він немовби грав у класики – розмахував мантією та світив литками, перестрибуючи з каменя на камінь.

Ця дивна вервечка дій, схоже, ні до чого не призвела. Врешті він дійшов до дверей і відімкнув їх. Дещо обачно.

Повітря всередині було просякнуте ядучим димом, а монотонний звук пуф-пуф, який вже чувся з кінця коридору, тепер був досить гучний. На мить все затихло, а тоді роздався ще гучніший вибух, і прямо біля вуха Патриція пролетів шматок розпеченого металу, що застряг у стіні.

З диму пролунало «Ой лишенько».

Втім, голос був не сумний – таким тоном радше промовляють до милого, чарівного цуцика, який таки не втримався і сидить тепер в калюжі, що розповзається по килиму.

Коли клуби диму розсіялися, чиясь розмита постать повернулася до Ветінарі й, виснажено всміхаючись, промовила:

– Цього разу цілих п’ятнадцять секунд, правителю! Тепер я не сумніваюсь, що закон працює.

Це була одна з рис Леонарда із Квірма: він навмання заводив розмови, вважав усіх своїми зацікавленими співрозмовниками і сприймав як належне той факт, що вони були не менш розумними, ніж він.

Ветінарі зиркнув на невеличку купку погнутого й покрученого металу.

– Що то було, Леонарде? – запитав він.

– Експериментальний прилад для перетворення хімічної енергії в обертальний рух, – відповів Леонард. – Розумієте, важливо, щоб маленькі гранули чорного порошку по одній потрапляли в камеру згорання на правильній швидкості. Якщо туди втрапить дві кульки одночасно, виходить вже двигун зовнішнього згоряння.

– І, ем, у чому його суть? – запитав Патрицій.

– Гадаю, він зможе замінити коня, – гордо мовив Леонард.

– Вони глянули на понищену штуковину.

– Однією з переваг коней, на яку часто вказують люди, – трохи подумавши, мовив Ветінарі, – є те, що вони дуже рідко вибухають. З мого досвіду, майже ніколи, окрім того прикрого випадку дуже спекотного літа кілька років тому, – він надзвичайно обережно вивудив пальцями щось із купи мотлоху. То була пара з’єднаних стрічкою кубиків із м’якого білого хутра. На них були цяточки.

– Кості? – запитав він.

Леонард знічено всміхнувся.

– Так. Не знаю, з чого я взяв, що завдяки ним двигун краще працюватиме. То була лише ідея. Знаєте, як воно буває.

Правитель Ветінарі кивнув. Він знав, як воно буває. Знав навіть краще за Леонарда із Квірма, саме тому ключ був тільки один, і то у нього. Чоловік не був ув’язненим, якщо не брати до уваги прозаїчні, буденні стандарти. Він, схоже, навіть вдячний був безвилазно сидіти в цьому світлому, провітреному горищі, де в нього було дерева, паперу, вугільних олівців і фарб у необмежених кількостях, і за оренду з їжею не треба платити.

В будь-якому разі важко ув’язнити когось, як Леонард із Квірма. Можна спробувати замкнути його тіло. Але тільки богам відомо, де вештаються його думки. І хоч його розум аж бив через край, розливаючись ріками, він не міг відрізнити, куди дме політичний вітер, навіть якщо оснастити його вітрилами.

Дивовижний розум Леонарда тривожно шкварчав, мов картопля у переповненій фритюрниці на Плиті Життя. Неможливо було передбачити його наступну думку, тому що всенький всесвіт без устану його перепрограмовував. Від вигляду водоспаду чи пташки, що ширяє в небі, він нісся новою стежкою практичних домислів, що незмінно приводила до купи дротів та пружин із вигуками «Схоже, я знаю, що пішло не так». Він був членом більшості ремісницьких гільдій у місті, звідки його витурювали за надто високі бали на іспитах чи, в деяких випадках, за виправлення помилок у білетах. Подейкували, він ненароком підірвав Гільдію алхіміків з допомогою всього лиш склянки води, столової ложки кислоти, двох дротяних огризків і м’ячика для пінг-понгу.

Кожен розсудливий правитель вже би позбувся Леонарда, а Ветінарі був надзвичайно розсудливий і часто замислювався над тим, чому він цього не зробив. Він дійшов висновку, що не зробив цього лише тому, що в цьому безцінному, допитливому бурштині Леонардового неперевершеного розуму, під усім цим яскравим винахідливим генієм була ув’язнена свого роду норовлива невинність, яку її прості смертні називають дурістю. Вона була серцем і душею тієї сили, що тисячоліттями змушувала людство встромляти пальці в розетку Всесвіту і бавитися з вимикачем, щоб побачити, що станеться – а тоді дуже дивуватися з того, що воно таки сталося.