Текст книги "Джинґо"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 19 страниц)

Роздалося ще кілька сплесків. Ваймзові здалося, що човен ринув уперед.

…погоня. Тому що переслідувати легше, ніж ловити. Достатньо когось упіймати, як все ускладнюється, а погоня завжди чиста і вільна. Це куди приємніше, ніж шукати зачіпки і витріщатися в записники. Він втікає, я біжу навздогін. Просто.

Ветінарський тер’єр, еге ж?

– Біп-біп-біп-дзинь! – роздалося з його кишені.

– Чекай, – випередив його Ваймз. – Ти зараз скажеш щось на кшталт «П’ята дня, у морі», так?

– Е… ні, – мовив бісик-органайзер. – Тут пише «Страшна сварка з лордом Іржавським», Введіть-Своє-Ім’я.

– А ти хіба не маєш мені сказати, що я буду робити? – запитав Ваймз, відкриваючи кришку.

– Що ви повинні робити, – виправив його бісик, неабияк схвильований. – Що ви повинні робити. Я не розумію… е… щось не так…

Анґва перестала тертись об шпангоут, намагаючись стягнути нашийник. У неї нічого не виходило, а срібло, що впивалося їй в шию, ніби обпікало холодом.

Та окрім цього – а срібний нашийник на перевертні був доволі великою частиною цього – до неї добре ставилися. Їй залишили миску з їжею, дерев’яну миску, і її вовча натура їла з неї, поки її людський бік сидів із заплющеними очима й затискав ніс пальцями. Біля неї також стояла повна миска доволі свіжої, як на Анк-Морпоркські стандарти, води. Принаймні вона бачила дно миски.

Так важко мислити у вовчій подобі. Це ніби відчиняти двері на п’яну голову. Доволі реально, але потрібно концентруватися на кожному русі.

Почувся звук.

Вона нашорошила вуха.

Корпус об щось шкрябнув. Вона сподівалася, що це риф. А це означало… земля, можливо… якщо їй хоч трохи пощастить, вона допливе до берега…

Щось дзенькнуло. Вона забула про ланцюги. Це було зайве. Вона і так почувалась слабкою, як кошеня.

Роздалися ритмічні звуки, ніби щось вгризалося в дерево.

Прямісінько в неї перед носом зринув крихітний металевий гвинт, що на дюйм виліз зі стіни.

Хтось говорив. Голос був віддалений і спотворений, і чутний, мабуть, лише вуху перевертня, але десь, прямо під її лапами, ворохобилися слова.

– …можеш кинутись тих педалів, капрале Ноббс. 

– Я помираю з голоду, сержанте. В нас є щось їсти? 

– Ще залишилося трохи часникового соусу. І сиру. І холодних бобів. 

– Ми в бляшанці без повітря, і ви пропонуєте нам сир? А про боби я взагалі мовчу. 

– Мені дуже шкода, джентльмени. Все відбувалось в поспіху, і я мусив прихопити їжу, яка не псується. 

– Просто тут стає трохи… сперто, якщо ви розумієте, про що я. 

– Я розмотаю канат, щойно звечоріє, ми зможемо виплисти на поверхню і подихати свіжим повітрям. 

– Потрібно бодай випустити повітря зсередини… 

Анґва насупила брови, намагаючись осмислити почуте. Голоси були їй знайомі. І хоч вони були приглушені, вона впізнала інтонацію. Невиразне відчуття, що пробивалося крізь імлу тваринного розуму, підказувало їй: це друзі.

Крихітний незмінний центр її мислення: милостиві боги, зараз я облизуватиму їм руки.

Вона знову приклала голову біля гвинта.

– …ну ось, юначе. Ви знову за своє! Топити кораблі? Мені в голові не вкладається, як таке взагалі може комусь спасти на думку! 

Імена. Деякі з цих голосів мали… імена.

Їй було дедалі важче думати. Так на неї срібло діяло. Та якщо вона зупиниться, то може забути, як починати.

Вона втупилась у металевий гвинт. Металевий гвинт із гострими краями.

Крихітна людська часточка її розуму сердилася на вовчий розум, намагаючись донести йому, що він має робити.

Було вже за північ.

Дозорець впав на коліна перед Ахмедом-71-годиною і затремтів.

– Я знаю, що я бачив, валі, – він застогнав. – Інші теж це бачили! Позаду корабля щось виросло і стало нас переслідувати! Монстр!

Ахмед глянув на капітана, який стенув плечима.

– Хто його зна, що там на дні моря лежить, валі?

– Його подих! – заскімлив матрос. – Він як заревів, вдаривши в ніздрі смородом тисячі вбиралень! А тоді заговорив!

– Невже? – мовив Ахмед. – Це вже дивно. І що він сказав?

– Я не зрозумів! – У чоловіка зморщилося лице, коли він спробував зібрати до купи незнайомі звуки. – Звучало як… – він ковтнув слину і повів далі. – О боги, та майте стримання, сержанте! 

Ахмед витріщився на нього.

– І що, на вашу думку, це означає? – запитав він.

– Я не знаю, валі!

– Не частий гість в Анк-Морпорку?

– Ні, валі!

– Тоді повертайтесь на свій пост.

Чоловік вивалився із приміщення.

– Ми втрачаємо швидкість, валі, – повідомив капітан.

– Може, монстр вчепився за кіль?

– Добре вам жартувати, мій пане. Але хтозна, що там нова земля розворушила?

– Я сам подивлюся, – сказав Ахмед-71-година.

Він попрямував у хвіст корабля. Темні води плюскотіли, залишаючи по краю хвиль фосфоресцентне світіння.

Він довго дивився. Неуважні люди довго не живуть у пустелі, де тінь у місячному світлі може бути лише тінню або кимось, хто так і норовить допомогти вам швидше потрапити в Рай. Чимало таких підступних тіней траплялося д’реґам на їхньому шляху.

Не д’реґи придумали собі це назвисько, хоч тепер із гордістю його носили. Це слово означало ворог. Для всіх. Або один для одного, якщо інших не було поблизу.

Коли він зосереджувався, то йому здавалося, що за кораблем, ярдів так за сто, в самому низу видно темнішу тінь. Хвилі заломлювались там, де не мали заломлюватись. Скидалося на те, що за кораблем женеться риф.

Ну-ну…

Ахмед-71-година не був забобонним. Він був передбобонним, через що опинився в меншості. Він не вірив у речі, в які інші вірили, хоч вони й не були правдою. Натомість він вірив у те, що було правдою, але в що більше ніхто не вірив. Таких передбобонів є чимало, від «Воно швидше загоїться, якщо перестанеш шкрябати» і аж до «Іноді так буває».

Цієї миті він схилявся до думки, що морських чудовиськ не існує, особливо якщо ті розмовляють анк-морпоркською, але він таки вірив, що в світі є ще багато всього, про що він не знає.

Ген вдалині було видно корабельні вогні. Не схоже, що він наближався.

А це вже куди більше хвилювало.

В темряві Ахмед-71-година потягнувся рукою за плече і вхопився за руків’я шаблі.

Над ним на вітрі поскрипував грот.

Сержант Колон знав, що настала найнебезпечніша мить у його кар’єрі.

Йому нічого не залишалося. В нього більше не було варіантів.

– Е… а якщо я покладу цю У, і цю И, і цю К, і А, і ще Т, і И, – сказав він, а по його рожевих щоках аж юшив піт, – і тоді я можу використати цю Н, і вийде «уникати». Е… і в мене виходить, е… як ти звеш ці блакитні квадратики, Леоне?

– «Бали літери потроюються», – відповів Леонард із Квірму.

– Так тримати, сержанте, – похвалив його лорд Ветінарі. – Схоже, ви вибиваєтесь у лідери.

– Е… схоже, що так, сер, – пискнув сержант Колон.

– Однак я ще можу викласти свої Н, Е і В, Д, А, Т, Н, И, Й, – Патрицій вів далі, – що в такому випадку приводить мене на квадратик «Бали слова потроюються», і я, схоже, виграю.

Сержант Колон із полегшенням обм’якнув у кріслі.

– Першокласна гра, Леонарде, – мовив Ветінарі. – Як, ти казав, вона називається?

– Я називаю її «Гра, де треба будувати слова з перемішаних літер», мій лорде.

– А. Ясно. Вочевидь. Чудово.

– Хм, я тоже заробив три бали, – пробубнів Ноббі. – І нормальні були слова, шо вам не сподобалось.

– Певен, панове не хочуть знати такі слова, – суворо відрубав Колон.

– Я мав би десять балів за те Х.

Леонард підняв очі.

– Дивно. Схоже, ми зупинились…

Він потягнувся рукою до люка і відчинив його. Вологе нічне повітря хлинуло всередину, і десь поблизу почулись голоси, що гучно відлунювали – як завжди відлунюють голоси, які чути в морі.

– Варварська хапонська говірка, – мовив Колон. – Про що вони там цвенькають?

– «Який верблюжий небіж розітнув снасті?», – мовив лорд Ветінарі, навіть не звівши очей. – «Не лише снасті, поглянь на це вітрило – ану допоможи мені…»

– Я не знав, що ви розмовляєте хапонською, мій лорде.

– В жодному разі, – заперечив лорд Ветінарі.

– Але ж ви…

– Ні, – спокійно мовив Ветінарі.

– А… гаразд…

– Де ми, Леонарде?

– Ну, е, всі мої зоряні карти застаріли, звісно, але якщо ви зачекаєте до сходу сонця, бо я тут винайшов прилад, який визначає розташування за сонцем, а також змайстрував більш-менш точний годинник…

– Де ми зараз, Леонарде?

– Е… десь посередині Округлого моря, підозрюю.

– Посередині?

– Десь так. Послухайте, якщо я зможу виміряти швидкість вітру…

– Виходить, Лешп десь поблизу?

– А, так, мені слід…

– Добре. Від’єднайтесь від цієї розвалюхи, поки ми ще під покровом ночі, а вранці я хочу побачити землю, яка принесла стільки клопотів. А тим часом пропоную усім трохи подрімати.

Сержант Колон мало поспав. Частково тому, що він кілька разів будився через пиляння і грюкання, що долинали з носа Човна, і частково через те, що вода безупинно крапала йому на голову, але здебільшого через те, що це тимчасове затишшя змусило його задуматись над ситуацією, в якій він опинився.

Іноді, прокидаючись, він бачив Патриція, згорбленого над Леонардовими малюнками – кістлявий силует у світлі свічки, який читав і щось занотовував…

Він перебував пліч-о-пліч із чоловіком, якого навіть Гільдія найманців побоювалась, і ще одним, який не спатиме всю ніч, але винайде будильник, щоб розбудив його вранці, і ще одним чолов’ягою, який в житті свідомо не міняв спіднє.

А ще він був у відкритому морі.

Він пробував подивитись на це з іншого боку. Через що він найбільше ненавидів човни? Через те, що вони тонуть, так? Але тут ця функція була вбудована з самого початку. До того ж не видно, як хвилі то здіймаються, то опускаються, бо вони вже над тобою.

Воно все логічно. Тільки не дуже втішно.

Прокинувшись одної миті, він почув ледь чутні голоси, що долинали з іншого кінця судна.

– …не до кінця розумію, мій лорде. Чому вони?

– Вони роблять те, що їм кажуть, і вірять в те, що чують, їм бракує клепок, щоб ставити запитання, а ще вони страшенно віддані – риса, властива людям, не надто обтяженим інтелектом. 

– Мабуть, ваша правда, мій лорде. 

– Повірте мені, такі люди дуже цінні.

Сержант Колон перевернувся і спробував вмоститися зручніше. «Добре, шо я не такий, як ті бідолашні дурники, – подумав він і поринув у сонне царство безодні. – Я – чоловік з особливими якостями».

Ваймз похитав головою. Вогник на кормі хапонського корабля ледь мигтів у пітьмі.

– Ми до них наближаємося? – запитав він.

Капітан Дженкінс кивнув.

– Може бути. Між нами пролягає багато моря.

– І весь зайвий вантаж полетів за борт?

– Так! Може, ви ще хочете, щоб я собі бороду зголив?

З трюму визирнуло обличчя Моркви.

– Всі вже повкладались на ніч, сер.

– Добре.

– Я теж приляжу на пару годинок, якщо ви не проти.

– Перепрошую, капітане?

– Перепочину, сер.

– Але… але… – Ваймз невиразно махнув на горизонт, що брався смерком, – ми тут переслідуємо вашу дівчину! Поміж іншого, – додав він.

– Саме так, сер.

– Тож ви хіба не… тобто, ви можете… ви хочете… капітане, ви збираєтесь трохи покуняти?

– Щоб мати ясну голову, коли ми їх наздоженемо. Так, сер. Якщо я всю ніч вдивлятимусь у горизонт і переживатиму, то, швидше за все, з мене буде мало користі, коли ми їх наздоженемо, сер.

У цьому був сенс. У цьому справді був сенс. Звісно, в цьому був сенс. Ваймзу той сенс аж очі сліпив. Морква взяв і все як слід обміркував.

– Ти зможеш заснути, чи не так? – сказав він слабо.

– О, так. Заради Анґви.

– А. Що ж… на добраніч тоді.

Морква знов зник у трюмі.

– Святі небеса, – вигукнув Дженкінс. – Він серйозно?

– Так, – відповів Ваймз.

– Тобто… ви би змогли отак завалитися спати, якби він мчався за кораблем з вашою леді на ньому?

Ваймз нічого не відповів.

Дженкінс хихикнув.

– Майте на увазі, якби там була леді Сибіл, ватерлінія була би нижче…

– Слідкуйте… за морем. Глядіть, не наткніться на клятих китів, – застеріг його Ваймз і попрямував у ніс корабля.

Морква, думав він. Не знав би його, то не повірив би…

– Вони сповільнюються, пане Ваймз! – гукнув Дженкінс.

– Що?

– Я сказав, що вони, схоже, сповільнюються!

– Добре.

– То що ви збираєтесь робити, коли ми їх наздоженемо?

– Е… – Ваймз про це якось і не задумувався. Але раптом пригадав одну поганеньку гравюру з книжки про піратів.

– Ми перелетимо до них із шаблями в зубах? – запропонував він.

– Справді? – здивувався Дженкінс. – Цікаво. Я вже давненько такого не бачив. А якщо точніше, тільки раз бачив.

– О, невже?

– Один хлопака підгледів цю ідею в книжці і перелетів прямо в такелаж чужого корабля з шаблею затиснутою, як ви кажете, в зубах.

– Так?

– Гаррі Наполовину, написали ми на його домовині.

– Ох.

– Не знаю, чи ви колись бачили зварене на м’яко яйце, після того як різонули по ньому нож…

– Ясно, я зрозумів. То що ви пропонуєте?

– Гаки. Гаки всьому голова. Закидаєш їх на корабель і просто тягнеш до себе.

– А у вас є ті гаки?

– О, так. Якраз сьогодні на них натикався.

– Добре. Тоді…

– Пригадую, – не зупиняючись, вів далі Дженкінс, – то було якраз, коли ваш сержант Щебінь скидав усе добро за борт і сказав: – Шо робити з цими крученими, гачкуватими штуками, сер? – і хтось, чиє ім’я ніяк не можу пригадати, сказав: – Це непотрібний баласт, скидай його в воду.

– Чому ви нічого не сказали?

– О, ну, якось не хотілося, – мовив Дженкінс. – Ви так гарно поралися.

– Не заривайтесь зі мною, капітане. Бо надіну кайдани.

– Ні, ви цього не зробите, і я скажу вам, чому. По-перше, тому що коли капітан Морква запитав: – Сер, що мені робити з цими кайданами? – ви сказали…

– Так, тепер слухай сю…

– …а по-друге, не думаю, що ви бодай щось тямите в кораблях, чорт забирай. Ми не надягаємо кайдани, ми в них заковуємо. Ви знаєте, як сточити грота-брас? Бо я не знаю. Тому що ці йо‑хо-хо дурниці – для салаг, якби ми хоч колись використовували такі слова, як салага. А ви знаєте різницю між штирбортом і бакбортом? Я не знаю. Ніколи не пив штирборт. Дядько б мене забрав!

– Хіба не «дідько б мене забрав?»

– У кожного свої дитячі травми, – капітан Дженкінс крутнув штурвал. – А ще цей вітер дуже сильний, і тільки ми з командою знаємо, за які мотузки потягнути, щоб ці великі квадратні брезентові штуки стали правильно. Якби за це взялися ваші люди, дуже скоро ви б дізналися, як далеко звідси земля.

– А як далеко?

– Біля тридцяти фатомів[21]21
  Тобто ще трохи, і вони опиняться на дні. – Прим. пер.


[Закрыть], зовсім мало.

Вогні були помітно ближче.

– Біп-біп-біп-дзинь!

– Чорт забирай, що тепер? – мовив Ваймз.

– Восьма вечора. Е… Ледь уникнути смерті від хапонського шпигуна?

Ваймз похолов.

– Де? – запитав він, роззираючись довкола, мов навіжений.

– На розі Броварської і Брод-Вею, – повідомив тихий співочий голосок.

– Але я не там!

– Який тоді сенс у нагадуваннях? Нащо я стараюсь? Ви сказали мені, що хочете знати, що ви маєте ро…

– Послухай, ніхто не ставить собі нагадування, щоб його порішили!

Бісик на якусь мить затих, а тоді сказав:

– Ви маєте на увазі, я маю внести це у ваш список справ? – його голос тремтів.

– Щось на кшталт: «Список справ: вмерти»?

– Послухайте, не треба все звалювати на мене тільки тому, що ви не на тій часовій лінії!

– Що це в біса означає?

– Ага, я знав, що ви не читали інструкцію! В розділі xvii-2(c) дуже чітко написано про те, що вкрай важливо дотримуватися однієї реальності, бо інакше за Принципом Непевності…

– Забудь, що я просив, гаразд?

Ваймз зиркнув на Дженкінса та корабель вдалині.

– Ми зробимо по-моєму, де б ми не були, – заявив він.

Він пішов до трюму і підняв люк.

– Щебеню?

Хапонські матроси вовтузилися з брезентом, поки їхній капітан на них волав.

Ахмед-71-година не кричав. Він лише стояв із шаблею в руці й спостерігав.

Тремтячи від страху, до нього поспішив капітан зі шматком мотузки в руці.

– Бачите, валі? – мовив він. – Хтось її відрізав!

– Хто це міг зробити? – стиха запитав Ахмед-71-година.

– Не знаю, але коли знайду його…

– Ці пси нам уже на п’яти наступають, – мовив Ахмед. – Ти з хлопцями, давай працюй швидше.

– Але хто це міг зробити? – не вгавав капітан. – Ви були тут, як їм вдало…

Він перевів погляд від мотузяного огризка на шаблю.

– Ви щось хотіли мені сказати? – запитав Ахмед.

Капітан досягнув свого звання не тому, що був дурним. Він крутнувся на місці.

– Негайно підніміть це вітрило, гнилі сучі сини! – закричав він.

– Добре є, – мовив Ахмед-71-година.

Арбалет Щебеня першочергово був облоговою машиною на трьох людей, але він викинув лебідку як зайвий тягар. Він натягував його рукою. Зазвичай одного погляду на троля, який натягує тятиву самим лиш пальчиком, було достатньо для вольового відступу. Він непевно глянув на далеке світло.

– Шансів один на міліон, – сказав він. – Ми далеко.

– Просто цілься нижче рівня води, щоб вони не відітнули мотузку, – порадив Ваймз.

– Ага. Добре.

– В чому проблема, сержанте?

– Ми пливемо до Хапонії, та?

– Ну, десь в цьому напрямку, так.

– Але… в Хапонії я зглупію через жару, розумієте?

– Сподіваюся, ми спинимо їх до того, як туди дістанемось, Щебеню.

– Я не люблю глупіти. Я знаю, шо там про мене люди кажут, шо Щебінь тупіший за, за…

– …цеглину… – підказав йому Ваймз, витріщаючись на світло.

– Ага. А я чув, шо в пустелі дуже, дуже горячо…

У троля був такий сумний вигляд, що Ваймз аж з того розчулення поплескав його по спині.

– То спинімо їх зараз, га? – запропонував він, швидко трясучи рукою, щоб не так пекло.

Інший корабель був так близько, що їм видно було матросів, як ті відчайдушно порались на палубі. У світлі кормових ліхтарів було видно головне вітрило, що надималось.

Щебінь підняв арбалет.

На кінчику стріли зблиснула горошина бірюзового світла. Троль витріщився на неї.

Зелений вогонь стікав щоглами вниз і, влучивши в палубу, розсипався десятками зелених горошин, що котилися настилом з дощок, тріскочучи й сиплючи іскрами.

– Вони використовують магію? – запитав Щебінь. Зелене полум’я затріскотіло в нього на шоломі.

– Що це таке, Дженкінсе? – запитав Ваймз.

– Це не магія, це гірше за магію, – сказав капітан, ринувши вперед. – Гаразд, хлопці, негайно опустіть вітрила!

– Залиште їх як є! – крикнув Ваймз.

– Ви знаєте, що це таке?

– Я ніц не відчуваю, – сказав Щебінь, тицяючи полум’я на арбалеті.

– Не торкайся його! Не торкайся його! Це Вогонь святого Копитяна! Це означає, що ми загинемо в страшній бурі!

Ваймз глянув догори. Хмари неслися по небу… Ні, вони витікали в небо великими закрученими хвилями, як чорнило, що скрапує в воду. Десь всередині них спалахнуло блакитне світло. Корабель перехилився.

– Послухай, нам потрібно опустити якесь вітрило! – крикнув Дженкінс. – Це єдиний вихід…

– Ніхто нічого не чіпає! – заволав Ваймз. Зелений вогонь тепер ковзав гребенями хвиль. – Щебеню, арештовуй всіх, хто бодай чогось торкнеться!

– Слухаю.

– Зрештою, ми повинні швидко плисти, – Ваймз перекрикував шипіння і далекий гуркіт грому.

Дженкінс витріщився на нього, аж тут корабель ринув у них з-під ніг.

– Ти зійшов з глузду! Ти хоч уявляєш, що стається з кораблем, який намагається… Ти не маєш ані найменшого поняття, правда? Це ненормальна погода! Її потрібно обережно перечекати! Не можна кидатись поперед неї!

Щось слизьке впало на голову Щебеню і, відскочивши на палубу, спробувало відповзти геть.

– А тепер з неба періщить риба! – застогнав Дженкінс.

Хмари перетворились у жовтаву імлу, на тлі якої ні на мить не вщухали блискавки. І від неї віяло теплом, що неабияк дивувало. Вітер завивав як мішок із котами, хвилі здіймалися стінами обабіч корабля, але повітря жаріло, мов у печі.

– Дивися, навіть хапонці опускають вітрило! – крикнув Дженкінс крізь зливу креветок.

– Добре. То ми їх наздоженемо.

– Божевільний. Ай!

Щось важке відскочило від його капелюха, вдарилось об перило і покотилось до Ваймзових ніг.

То було латунне навершя.

– О, ні, – застогнав Дженкінс, обхопивши голову руками. – Знову ті кляті ліжка!

Капітан хапонського корабля не дуже любив сперечатися, коли був поблизу Ахмеда-71-години. Він лише дивився на провислі вітрила і підраховував свої шанси на Рай.

– Можливо, собацюра, який відітнув вітрильну мотузку, зробив нам послугу! – вигукнув він, перекрикуючи рев вітру.

Ахмед нічого не сказав. Він все дивився назад. Нечасті спалахи електричного штормового світла освічували охоплений зеленим сяйвом корабель, що плив позаду них.

Тоді він перевів погляд на холодне полум’я, що розтікалося їхніми власними щоглами.

– Бачиш он те світло на краях полум’я? – запитав він.

– Мій лорде?

– Бачиш чи ні?

– Е… ні…

– Звісно, що не бачиш! Але чи бачиш ти, де світла немає?

Капітан витріщився на нього, а тоді нажахано-слухняно знову підняв очі догори. І десь там можна було побачити межу світла. Розвіваючись на вітрі, шипучі зелені язики, наче були облямовані… чорнотою чи, може, мінливою дірою в просторіні.

– Це октарин! – скрикнув Ахмед, коли ще одна хвиля плюснула на палубу. – Лише чарівники можуть його побачити! Цей шторм повний магії! Ось чому погода така псяча!

Корабель заскрипів усіма своїми з’єднаннями, коли знову наткнувся на хвилю.

– Ми вже навіть не пливемо по воді! – ридав Дженкінс. – Ми перелітаємо з хвилі на хвилю!

– Добре! Хоч перестане трясти! – крикнув Ваймз. – Коли вже ми перекинули всі ліжка за борт, можна знову пришвидшитися! І частенько тут випадають ліжка?

– А ти як думаєш?

– Ну я ж не моряк!

– Ні, ліжкопади не щодня трапляються! Як і вуглепади! – додав Дженкінс, коли щось чорне вдарилося об перило і перелетіло за борт. – Нам, знаєш, трапляються лише звичні опади! Дощ! Сніг! Град! Риба!

Човном, що нісся хвилями, знову повіяв шквал вітру, і всю палубу зненацька встелило блискотливим сріблом.

– І знову риба! – скрикнув Ваймз. – Так, звісно, краще?

– Ні! Гірше!

– Чому!

Дженкінс підняв бляшанку.

– Це сардини!

Корабель наштовхнувся на ще одну хвилю, застогнав і знову полетів.

Холодне зелене світло було повсюди. Кожен цвяшок на палубі відбивав його світло, кожна драбинка і мотузка мали зелені контури.

І на Ваймза накотило відчуття, що те світло тримало корабель купи.

Але він взагалі не був певен, чи тільки в світлі справа. Воно переміщалося надто цілеспрямовано. Тріскотіло, але не пекло. Воно ніби розважалось…

Корабель впав на хвилю. Вода накрила Ваймза.

– Капітане Дженкінс!

– Слухаю?

– Чого ми крутимо цей штурвал? Стерно ж навіть не у воді!

Тож вони його відпустили. Шпиці штурвала аж розмило в стрімкому вертінні, але, зайнявшись полум’ям, вони спинилися.

І з неба почали падати кекси.

Вартові намагалися якомога зручніше вмоститися в трюмі, але з цим виникали певні труднощі. Там не було ані одного клаптика підлоги, який би кожних десять секунд не ставав клаптиком стіни.

Тим не менш, хтось хропів.

– Як тут взагалі хтось може спати? – скаржився Редж Шкарбан.

– Капітан Морква може, – сказала Смішинка. Вона рубала щось сокиркою.

Морква затиснувся в кутку. Час до часу він щось бурмотів і крутився.

– Як немовля. Хоч убий, не розумію, як він може бути таким спокійним, – мовив Редж Шкарбан. – Ця штуковина от‑от розвалиться.

– Та, а ти чо’ переживаєш? – озвався Щебінь. – Ти ж уже і так того?

– І що? Я опинюся на дні по коліна в китовому лайні? А потім ще довго повертатимусь додому по темряві. А про проблеми, якщо мене спробує зжерти акула, я взагалі мовчу.

– Я би не боявся. У Заповіті Мезерека пише, що рибалка Нопро провів чотири дні у череві гігантської рибини, – сказав констебль Візит.

У тиші грім здавався особливо гучним.

– Умивальне, це притча про диво? – врешті мовив Редж. – Чи просто дуже повільний процес травлення?

– Ти би краще задумався про стан своєї безсмертної душі, ніж сипав жартиками, – строго відрубав констебль Візит.

– Мене більше турбує стан мого безсмертного тіла, – мовив Редж.

– У мене є тут брошурка, яка дасть тобі ґрунтовні… – почав було Візит.

– Умивальне, а вона достатньо велика, щоби скласти з неї човен, який нас врятує?

Констебль Візит ухопився за можливість.

– Ага, так, метафорично вона є…

– Хіба на кораблі немає рятувальної шлюпки? – хутенько втрутилась Смішинка. – Переконана, що бачила її, коли ми сідали на корабель.

– Та… рятувальна шлюпка, – мовив Щебінь.

– Кому сардинку? – запропонувала Смішинка. – Я тут відкрила бляшанку.

– Рятувальна шлюпка, – повторив Щебінь. Він звучав як хтось, хто усвідомлює неприємну правду. – Така… велика, важка штука, яка нас сповільнювала?..

– Так, я теж її бачив, точно бачив, – підтвердив Редж.

– Та… була одненька, – мовив Щебінь. – То ж була рятувальна шлюпка, еге ж?

– Нам принаймні треба знайти якесь укриття і скинути якір.

– Та… якір… – розмірковував Щебінь. – Така велика штуковина, якою можна зачіплятися, та?

– Атож.

– Така важкенька?

– Вочевидь!

– Та. І… е… якщо її раніше викинули через то, шо вона важка, зара нам би це не сильно помогло?

– Аж ніяк. – Редж Шкарбан дивився крізь люк. Небо було брудно-жовтою ковдрою, помережаною вогнем. Безупинно гуркотів грім.

– Цікаво, як низько впав барометр, – мовив він.

– На саме дно, – понуро відповів Щебінь. – Повір ми’ на слово.

Д’реґові властиво тихцем відчиняти двері. Бо по інший бік зазвичай чатує ворог. Рано чи пізно.

Він побачив на підлозі нашийник, прямо біля невеличкого фонтану води, що текла тонкою цівкою з корпусу, і ледь чутно лайнувся.

Ахмед почекав мить, а тоді тихенько штовхнув двері. Вони гучно хряснули об стіну.

– Я не хочу тебе скривдити, – сказав він у темряву трюму. – Якби я мав це на меті, ти би вже…

Як вона жаліла, що не обернулася вовком. З вовком проблем би не виникло. І в цьому була проблема. Вона б завиграшки перемогла, але разом з тим була би на нервах і налякана. Людина вища за це. Вовк – ні. Вона б чинила неправильно, панічно, по-звірськи.

Вона скочила на нього згори дверей, притиснувши його до підлоги, зробила сальто назад, захряснула двері і прокрутила ключ.

Меч проштрикнув двері, як розпечений ніж – сало.

Біля неї хтось важко дихав. Вона розвернулася і побачила двох чоловіків з сітями в руках. Вони би накинули їх на вовка. Та вони не очікували побачити перед собою оголену жінку. Раптова з’ява голої жінки завжди змушувала людей переглянути свої невідкладні плани.

Вона вдарила їх і побігла в протилежному напрямку, відчинила перші-ліпші двері й захряснула їх за собою.

Це була каюта з псами. Вони схопились на лапи, розтуливши пащі – і знову лягли. Перевертень може мати неабияку владу над іншими тваринами, незалежно від того, в якій він перебуває подобі. Та в основному влада перевертня зводиться до того, що інші тварини в його присутності зіщулюються і намагаються здаватися неїстівними.

Вона кинулась повз них до койки і здерла один із балдахінів, що висіли над нею.

Чоловік на койці розплющив очі. Він був хапонцем, але блідим від утоми і болю. Під очима виднілися темні круги.

– А, – мовив він, – схоже, я таки вмер і потрапив до Раю. Ти гурія?

– Я не потерплю таких розмов у своїй присутності, – відрубала Анґва, вміло розірвавши шовк на дві частини.

Вона усвідомлювала, що мала деяку перевагу над чоловіками-перевертнями, бо на голу жінку сиплеться менше скарг. Але недоліком було те, що в її голій присутності чоловіки ставали наполегливіші. Тож вона мусила чимось укутатись – зі скромності та щоб уникнути непристойного підстрибування. Саме тому вміння жінок-перевертнів імпровізувати одяг з того, що є, було не таким відомим, але дуже відточеним.

Анґва завмерла. Звісно, для нетренованого ока всі хапонці були на одне лице, але і для перевертня всі люди однакові: апетитні. Вона навчилася їх розрізняти.

– Ви Принц Куфура?

– Так. А ви…?

Хтось вибив ногою двері. Анґва стрибнула до вікна і відсунула засувку з заслінок. В каюту хлинула вода, намочивши Анґву, але їй вдалося звідки викарабкатися.

– …лиш пробігали повз? – пробубонів Принц.

Ахмед-71-година підійшов до вікна і виглянув. Обрамлені вогнем бірюзові хвилі боролися з кораблем, який то піднімався, то опускався на них. В такому морі неможливо не потонути.

Він перевів погляд на корпус корабля, де Анґва міцно вчепилась за буксирувальний трос.

Вона помітила, як він їй підморгнув, а тоді розвернувся і сказав:

– Мабуть, вона втонула. Назад до роботи!

За мить на палубі зачинився люк.

У безхмарному небі зійшло сонце.

Якби десь неподалік був дозорець, він би угледів ледь помітну різницю у тому, як на цьому крихітному клаптику моря перекочувались хвильки.

Він би також не залишив без уваги шмат зігнутої труби, що крутилась із ледь чутним скрипом.

А якби він ще мав можливість прикласти до неї вухо, то почув би ось що:

– …ідея, поки я дрімав. Шмат труби, два дзеркала під кутом – вирішення проблем із керуванням і повітрям всередині!

– Чарівно. Труба-В-Яку-Можна-Дивитися-І-Дихати.

– Боже мій, звідки ви знаєте, що я її так назвав, мій лорде?

– Та так, здогадався.

– О, хтось переробив моє сидіння, воно тепер зручне…

– А, так, капрале, поки ви спали, я зняв заміри і підігнав його під анатомічну буд…

– Ви зняли заміри?

– О, так, я…

– Перепрошую, з моєї… сідничної зони?

– О, будь ласка, не переймайтеся, я страшенно кохаюся в анатомії…

– Невже? Невже? Для початку перестаньте кохатися в моїй…

– Гей, я бачу якийсь острівець!

Труба поскрипіла довкруж.

– А, Лешп. І я бачу людей. По педалях, джентльмени. Нумо досліджувати морське днище…

– А шо ше досліджувати, коли він за кермом…

– Заткнися, Ноббі.

Труба ковзнула під хвилі. На поверхню сплило трохи бульбашок, а за ними суперечка, хто мав заткати трубу, після чого і так порожній клаптик моря якимось чином ще більше спорожнів.

Риби не було зовсім.

У такі моменти Міцько Джексон готовий був їсти цікавих кальмарів.

Але море спорожніло. Та ще й пахло якось не так. Воно ледь пінилося. Міцько бачив, як на поверхню спливають маленькі бульбашки і вибухають смородом сірки і тухлих яєць. Він припускав, що сходження землі скаламутило чимало баговиння. На дні ставка, де лежали жаби, комахи і всяка всячина, мул був огидним, але з морем ситуація куди гірша…

Він з усіх сил намагався гнати ці думки якомога далі, але вони неустанно виринали з глибин, як… як…

Чому немає риби? Ну, минулої ночі був шторм, але після нього в цих краях зазвичай більше риби, тому що… тут все… скаламучено…

Його пліт погойдувався.

Він вже почав задумуватись над тим, що непогано було би повернутися додому, але це означало полишити землю на хапонців, а це станеться тільки через його труп.

Підступний внутрішній голос нашіптував йому: «Як не дивно, тіло пана Гонґа так і не знайшли. Принаймні найважливіші його частини».

– Я думаю, думаю, я думаю, ми скоро повертатимемо назад, – сказав він сину.

– О, батьку, – мовив Лес. – Ще одна вечеря з морських блюдечок і водоростей?

– Не бачу нічого поганого у водоростях, – обурився Джексон. – У них багато поживних… водоростей. Вони багаті залізом. А залізо добре для тебе.

– То, може, зразу зваримо якір?

– Не грубіянь, сину.

– У хапонців є хліб, – мовив Лес. – Вони взяли з собою борошно. А ще в них є дрова. – Для Джексона це була болюча тема. Спроби розпалити водорості зазнали краху.