Текст книги "Джинґо"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 19 страниц)

Леді Сибіл зітхнула.

– Ох, ну гаразд. Слово за тобою, Семе. Ти це знаєш.

– Виникли ще… попутні питання, – сказав лорд Ветінарі, коли за нею зачинилися двері.

– Ні!

– Можливо, вам слід їх заслухати.

– Ні! Ви вже раніше так зі мною чинили! Ми організували Варту, нам майже вдалося набрати необхідну кількість особового складу, фонд вдовиць і сиріт так розрісся, що чоловіки вже в чергу стають, щоб нести варту в небезпечних районах, а мішень для гри в дартс, яку ми нещодавно отримали, як новесенька! Нам нічого не треба!

– Мені завжди здавалось, що на Кам’янолицого Ваймза безпідставно зводять наклеп, – мовив Ветінарі.

– Я не прийму… Що? – Ваймз застопорився посеред гніву.

– Я теж так завжди вважав, – віддано мовив Морква.

Ветінарі підвівся, підійшов до вікна і, заклавши руки за спину, виглянув на Брод-Вей.

– Схоже, настав час для… переосмислення деяких старих припущень, – мовив Ветінарі.

Усвідомлення лягло на Ваймза холодним серпанком.

– Ви пропонуєте змінити історію? – запитав він. – Я правильно зрозумів? Переписати…

– О, мій дорогий Ваймзе, історія весь час міняється. Її постійно переглядають і переосмислюють, якось же нам треба займати істориків? Не можна допустити, щоб вони розгулювали вулицями з таким багажем знань і купою вільного часу. Голова Гільдії істориків цілком зі мною згідний, і я знаю, що головна роль вашого предка в історії міста дозріла до свіжого… аналізу.

– Ви вже з ним це обговорили? – запитав Ваймз.

– Ще ні.

Ваймз кілька разів то розтуляв, то затуляв рота. Патрицій повернувся до столу і взяв аркуш паперу.

– І, звісно, потрібно подбати про інші деталі… – сказав він.

– Наприклад? – хрипко мовив Ваймз.

– Герб Ваймзів, звісно ж, буде відновлено. Це важливо. Знаю, що леді Сибіл неймовірно засмутилась, дізнавшись, що вам не дозволено мати власний герб. А також коронета з навершями…

– Можете взяти цю коронету з навершями і…

– …яку ви, я сподіваюсь, одягатимете на офіційні події, такі як, приміром, відкриття пам’ятника, який так довго знеславлював місто своєю відсутністю.

Хоч раз Ваймзові вдалося випередити Ветінарі.

– Знову старий Кам’янолиций? – запитав він. – Я вгадав, так? Пам’ятник старому Кам’янолицому?

– Правильно, – мовив лорд Ветінарі. – Ясно, що не вам. Зводити статую комусь, хто намагався зупинити війну, якось не дуже, ем, статечно. Звісно, якби через вашу горду недбалість загинуло п’ять сотень солдатів, ми би вже плавили бронзу. Ні. Я думав про першого Ваймза, який спробував відкрити шлях у майбутнє, а натомість всього лиш увійшов у історію. Я думав, десь, може, на вулиці Персикового пирога…

Вони дивились один на одного, як два коти, як гравці в покер.

– Нагорі Брод-Вею, – хрипко мовив Ваймз. – Прямісінько перед палацом.

Патрицій виглянув через вікно.

– Домовились. Я милуватимусь ним.

– І впритул до стіни. Подалі від протягів.

– Обов’язково.

Якусь мить Ваймз стояв ошелешений.

– Ми втратили людей…

– Сімнадцятьох, трагічно загинули в різного роду сутичках, – підтвердив лорд Ветінарі.

– Я хочу…

– Вдовиці та утриманці отримають відшкодування.

Ваймз здався.

– Так тримати, сер! – вигукнув Морква.

Новоспечений герцог потер підборіддя.

– Але ж це означає, що я маю бути одружений на герцогині, – сказав він. – Ну й жирне слово, герцогиня. А Сибіл ніколи таке не цікавило.

– Я знімаю капелюха перед вашими глибокими пізнаннями жіночої психології, – мовив Ветінарі. – Я бачив щойно її лице. Не сумніваюся, що під час наступного чаювання з подругами, серед яких, якщо я не помиляюся, є герцогиня Квірмійська і вельможна Селашіль, леді Сибіл сидітиме цілком незворушна і нітрохи не самовдоволена.

Ваймз завагався. Сибіл була навдивовижу врівноважена жінка, звісно ж, і такі речі… Вона залишила вибір цілком за ним, чи не так?… Такі речі не… Ну, звісно, вона б не, вона… Звісно, вона б хотіла, правда? Вона би не вихвалялась, але її би гріла думка, що вони знають, що вона знає, що вони знають…

– Гаразд, – погодився він, – але послухайте, я думав, тільки король має право призначати когось герцогом. Я мовчу про всяких лицарів і баронів, бо це так, політика, але для герцога потрібно…

Він глянув на Ветінарі. А тоді на Моркву. Ветінарі сказав, що йому нагадали…

– Переконаний, якщо в Анк-Морпорку колись ще буде король, він захоче затвердити моє рішення, – м’яко мовив Ветінарі. – Але якщо в нас більше ніколи не буде короля, тоді я не бачу жодних проблем.

– Мене купили і продали, еге ж? – спитав Ваймз, хитаючи головою. – Купили і продали.

– Зовсім ні, – заперечив Ветінарі.

– Так. І не тільки мене. Всіх нас. Навіть Іржавського. І всіх тих бідолах, які пішли на вірну смерть. Ми не є частиною великої картини, правда? Нас просто купили і продали.

Ветінарі раптом зірвався з-за столу, аж перекинувся стілець, і постав перед Ваймзом.

– Справді? Люди пішли на війну, Ваймзе. А тоді повернулися. Якими славними були б війни, якби їм ніколи не доводилося битися! – він завагався, а тоді стенув плечима. – А ви кажете «купили і продали»? Гаразд. Але я не думаю, що даремно витратили, – Патрицій різко й мигцем усміхнувся, як він робив, коли вигадував щось не дуже смішне, що тим не менш його тішило. – Veni, vici… Ветінарі.

Водорості плили за безцільною течією. Нічого, крім усякого патиччя, більше не нагадувало про те, що там колись був Лешп.

Морські птахи літали по колу. Але їхні крики більш-менш приглушувала суперечка, що спалахнула прямо над рівнем моря.

– Ця деревина належить нам, ти, далекий родичу собаки!

– О? Та невже? На твоєму боці острова, еге ж? Я так не думаю!

– Вона сплила!

– А звідки ти знаєш, що на нашому боці острова не прибилося трохи патиччя? Хай там як, у нас досі є діжка питної води, верблюжий запаху з рота!

– Добре! Ми поділимося! Можеш залишити собі половину деревини!

– Ага! Ага! Захотів поторгуватися, щойно ми згадали про діжку з водою?

– Батьку, може, просто погодимось? Мені вже набридло товкти воду в ступі!

– Але тобі теж доведеться веслувати.

– Ясно що.

Птахи ковзали й кружляли, білі галочки в безхмарному піднебессі.

– На Анк-Морпорк!

– На Хапонію!

Внизу, коли затонула глиба Лешпу ще глибше вгніздилась на морському дні, цікаві кальмари порозпливались своїми цікавими вуличками. Вони і гадки не мали, чому їхнє місто зрідка підіймалось, але ніколи надовго там не затримувалось.

Просто так ставалось. Деякі речі стаються, а іноді ні. Цікаві кальмари лише припускали, що все рано чи пізно стане на свої місця.

Акула пронеслася повз. Якби хтось наважився притулити до неї вухо, то почув би: «Біп-біп-біп-дзинь! Третя година… Їсти, Голодувати, Плавати. Список справ на сьогодні: Плавати, Голодувати, Їсти. Третя нуль п’ять: несамовите пожирання…»

Не найцікавіший з розкладів, але його було легко організувати.

На диво, сержант Колон сам вніс себе в список патрулювання. Добре іноді трохи провітритися. А тут ще й ходили чутки, що Варта якимось боком була причетна до того, що невиправдано називали перемогою, а це означало, що уніформа вартового могла гарантувати безплатний кухлик пива з чорного входу якогось випадкового генделика.

Він патрулював разом із капралом Ноббсом. Вони ішли впевненою ходою тих, хто багато де побував і чимало побачив. Їхня хода, керуючись суто поліцейським інстинктом, понесла їх прямо до «Простих поживків». Пан Ґоріфф якраз мив вікна. Побачивши їх, він кинув ганчірку й прожогом забіг усередину.

– Це нам віддяка? – шмигнув носом Колон.

Чоловік вийшов із двома великими клунками.

– Моя дружина спеціально для вас приготувала, – сказав він. І додав: – Вона каже, що знала, що ви зайдете.

Колон зняв вощений папір.

– Овва, – мовив він.

– Особливе анк-морпоркське карі, – сказав пан Ґоріфф. – У складі є жовтий карі порошок, великі шматки брукви, зелений горошок і набухлий кишмиш розміром з…

– …яйце! – вигукнув Ноббі.

– Красно дякую, – мовив Колон. – Як поживає ваш хлопчина, пане Ґоріфф?

– Каже, що ви подали йому приклад, і тепер він хоче стати вартовим, коли виросте.

– А, файно, – радісно мовив Колон. – Пан Ваймз втішиться. Тільки скажіть йому…

– В Аль Халі, – сказав Ґоріфф. – Він житиме в мого брата.

– О. Що ж…гаразд тоді. Е… в кожному разі, дякую за карі.

– Про який приклад, по-твоєму, він говорив? – спитав його Ноббі, коли вони вийшли.

– Вочевидь, хороший, – сказав Колон із повним ротом ледь гостренької брукви.

– А, ясно.

Повільно пережовуючи і прошкуючи ще повільніше, вони рушили до пристані.

– Я збирався написати Бані листа, – через якийсь час озвався Ноббі.

– Так, але… вона думала, що ти жінка, Ноббі.

– Так. То вона, типу, побачила моє внутрішнє «я», без…

Вуста Ноббі зосереджено заворушилися:

– …без тої, як її, оболонки. То мені так Анґва сказала. Тож я собі подумав, шо її хлопець скоро повернеться, і я зроблю великодушно і не буду на неї претендувати.

– Бо може також виявитися, що він кремезний незадоволений хлопака, – припустив сержант Колон.

– Ніколи про це не думав, сержанте.

Вони ще якийсь час ішли.

– Те, що я зараз роблю, незрівнянно краще за будь-шо, шо я коли-небудь робив, – сказав Ноббі.

– Атож, – мовив сержант Колон. Вони трохи пройшли мовчки, а тоді він додав: – Звісно, це не складно.

– Я досі бережу носовичок, який вона мені дала, дивися.

– Дуже гарний, Ноббі.

– Зі справжнього хапонського шовку.

– Так, дуже симпатичний.

– Я його не буду прати, сержанте.

– Ну ти і нюня, – мовив Фред Колон.

Він дивився, як капрал Ноббс сякає носа.

– То… ти не будеш більше ним користуватися, правда? – запитав він дещо з сумнівом.

– Він все ще згинається, сержанте. Бачиш? – Ноббі продемонстрував йому.

– А, бачу. Дурний, що спитав.

Нагорі заскрипіли флюгери.

– Цей досвід дав мені набагато глибше розуміння жінок, – сказав Ноббі.

Колон, глибоко жонатий чоловік, нічого не сказав.

– Сьогодні ввечері я зустрів Правду Пхачку, – вів далі Ноббі, – і спитав її, як вона дивиться на те, щоб піти зі мною сьогодні на побачення. Я запевнив її, що не маю нічого проти її косоокості, і в мене є дорогі екзотичні парфуми, що переб’ють її запах, а вона мене послала і пожбурила вугром.

– Недобре, – мовив Колон.

– О, ні, сержанте, бо раніше вона просто лаялася, коли мене бачила. А вугор досі в мене, і він до того ж смачний, тож я розцінюю це як дуже великий крок вперед.

– Можливо. Можливо. Ще би віддати комусь ці парфуми, га? Бо вже навіть люди через дорогу починають скаржитися.

Їхні ноги, що летіли, мов бджоли на квітки, дістались до набережної.

Вони зиркнули на «Хапонську голову», настромлену на спис.

– Вона всього лише дерев’яна, – сказав Колон.

Ноббі нічого не сказав.

– І вона як частина нашої національної спадщини, – Колон вів далі, але запинаючись, ніби не вірив власному голосу.

Ноббі знову взявся сякати носа – музична вправа, яка з усіма її маленькими арпеджіо та фанфарами займала деякий час.

Сержант здався. Він мусив визнати, що деякі речі більше не будуть такими, як раніше.

– Мені ніколи насправді не подобалось це місце. Пішли тоді до «Виноградного грона», добре?

Ноббі кивнув.

– І так тут пиво, як сеча, – сказав Колон.

Леді Сибіл простягнула своєму чоловікові хустинку.

– Плюнь! – звеліла вона.

А тоді ретельно витерла пляму на його щоці.

– Ось. Тепер ти дуже…

– …герцогський, – похмуро мовив Ваймз. – Я думав, я це вже проходив…

– Вони так і не провели Конвівіум після всієї цієї метушні, – сказала леді Сибіл, знімаючи якусь мікроскопічну ворсинку з його камзола. – А його треба провести.

– Я думав, мені як герцогу більше не доведеться носити ці безглузді манатки?

– Ну, я таки підкреслила, що ти, любий, можеш носити офіційне герцогське вбрання.

– Так, я його бачив. Білі шовкові панчохи – це не моє.

– Але в тебе дуже гарні литки…

– Я віддаю перевагу своєму командорському костюму, – хутко мовив Ваймз.

До них підбіг Архіректор Ридикуль. – Ах, ми вас зачекались, лорде Ва…

– Звертайтесь до мене сер Семюел, – попросив Ваймз. – Я переживу.

– Ми знайшли Скарбія на одному з наших горищ, тож думаю, можемо починати. Будь ласка, займіть своє місце…

Ваймз підійшов до голови процесії, відчуваючи на собі погляди, чуючи за спиною шепіт. Можливо, існує спосіб, як позбутися звання? Треба буде перевірити. Хоча, судячи з того, що лорди колись витворяли, він мав би утнути щось направду жахливе.

Тим не менш ескізи майбутнього пам’ятника йому подобались. І він бачив, що увійде в підручники з історії. Виявилося, що творити історію зовсім нескладно. Історія – це лише те, що написано на папері. Ось так просто.

– Чудово! – заревів Ридикуль, перекрикуючи гомін голосів. – А тепер, якщо ми гарненько рушимо слідом за лор… ком… сером Семюелом, то повернемось на обід не пізніше, ніж о пів на другу. Хор готовий? Ніхто нікому не наступає на мантії? Тоді ходімо!

Ваймз рушив в обов’язковому повільному темпі. Він почув, як за ним рушила процесія. Без сумніву, вже виникли проблеми, як на всіх громадських подіях, де беруть участь старі та глухі, а також юні і дурні. Кілька людей вже, мабуть, ішли не в тому напрямку.

Коли він вийшов на площу Сатор, його привітали глумом та пихатими вигуками і бурмотінням: «Хто він такий, за кого він себе має?», що є традиційною реакцією натовпу на такі події. Втім, було чути кілька схвальних вигуків.

Він намагався дивитися прямо перед собою.

Шовкові панчохи. З підв’язками. Що ж, не на ньому. Він багато на що був готовий заради Сибіл, але якщо підв’язки десь і фігурували в їхніх стосунках, то точно не на ньому. І всі твердили, що він має вдягнути бузкову, обрамлену хутром мантію. Про це вони також можуть забути.

Він провів добру годину в бібліотеці, відчайдушно шукаючи щось про золоті навершя та шовкові панчохи, і виявив, що це просто «пшик». Традиція? Він покаже їм традицію. Справжні герцоги, наскільки йому відомо, носили годящу кольчугу, вкриту плямами крові, бажано, не своєї…

З натовпу роздався крик. Він різко повернув голову і побачив якесь бабисько, що сиділо на землі, розмахуючи руками.

– Він поцупив мою сумку! І не показав посвідчення Гільдії злодіїв!

Процесія встала, поки Ваймз дивився, як площею Сатор бігла постать.

– Негайно зупинися, Сідні Пікенсе! – закричав він і кинувся за ним.

Звісно ж, лише пригорщі людей насправді відомо, як має відбуватися Традиція. В самому її серці лежить якась таємнича безглуздість – колись був сенс нести букет первоцвітів у Вівторок душевного пундика, але тепер це робили, тому що… так було Заведено. Крім того, інтелект істоти, відомої як натовп – це квадратний корінь кількості людей у ньому.

Ваймз біг, тож академічний хор кинувся за ним. А люди, що стояли позаду хору, побачили вільне місце, яке їм зразу ж закортіло заповнити. Тепер всі бігли, бо всі решта теж бігли.

Час до часу було чути скигління тих, чиї серце, легені чи ноги були заслабкі для цього, і рев Архіректора, який, намагаючись твердо протистояти шаленому табуну, тепер лежав головою на бруківці, по якій час від часу пробігали чиїсь ноги.

А злодійчук Сідні Пікенс біг, тому що зиркнувши раз через плече, побачив, як на нього насувається вся анк-морпоркська громада, а таке завжди залишає страшний відбиток на свідомості юнака, що підростає.

Сем Ваймз також біг. Він зірвав накидку і пожбурив геть капелюх із пір’ям, і все біг, не зупиняючись.

Проблеми будуть потім. У людей виникнуть запитання. Але це буде пізніше – а зараз є лише славетно прозаїчна і неймовірно чиста, якій, є надія, не буде кінця-краю, під безхмарним небом, у світі не затягнутому тьмою… погоня.