Текст книги "Долина совісті"
Автор книги: Сергій Дяченко
Соавторы: Марина Дяченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 22 страниц)
Він зі скандалом виписався – слабкий, як мокра муха. Як виявилося, до селища, де залишилися Владова машина, комп’ютер і Гран-Грем, не ходить ніякий автобус, і довелося викласти рештки готівки водієві вантажівки – щоб підвіз.
Гран-Грема не поцупили (чомусь Влад найбільше побоювався за ганчіркового троля). Комп’ютер був цілий-цілісінький, зате в машині розбили бічне скло і витягли магнітофон.
– Сусідські хлопці, – сказала господиня.
Їй було незручно, вона почувалася винною за неприємності пожильця, тому відразу ж повернула Владу гроші за три непрожиті ним дні. Влад не розбирався що там і як, закинув речі до авто і рушив – зі швидкістю повзання краплини меду по склу. На найближчій заправці довелося віддати все до копійки за бензин і абияк заклеєне вікно. Влад мріяв дотягтися до великого міста, зняти з рахунку гроші й упасти, нарешті, на ліжко в хорошому готельному номері.
* * *
«Друзяко, я не можу бути з тобою поруч.
Найбільше на світі я хочу бути з тобою. Але я не можу! Це було б підло, розумієш. Я вже вбив одну людину, мого друга.
Я – як сірчана кислота, що полюбила синицю, маленьку пташину з чорними уважними очима.
Я ненавиджу твого Славика. Я краще тебе розумію, ніж він. Я гідніший. Але я – сірчана кислота, що любить синицю.
Крім тебе, у мене немає співрозмовників. І ніколи не буде».
* * *
«Навіщо тільки я пішла з дому! – плакала Дея. – Дурепа я, дурепа, так мені й треба, нехай я вмру на цій рівнині, буде мені наука на всеньке життя!
Гран-Грем хотів сказати, що самобичування на краю Долини Совісті – марне і небезпечне заняття. Він уже розтулив був рота, але останньої хвилини передумав і змовчав. Слова Деї не мали великого значення, це були не більш ніж слова, струшування сухого гарячого повітря. За мить Дея знову буде задоволена собою. Її совість – ледача болонка на шворці, тому в Деї, на відміну від двох її супутників, є непоганий шанс перетнути Долину без втрат…
– Що нас очікує, Греме? – стурбовано запитав Філософ.
– Ви часто запитуєте себе, чи правильно ви вчинили. Іноді придумуєте собі неіснуючу провину… – промурмотів Гран-Грем замість відповіді.
– Із кожною мислячою істотою трапляється, – повільно промовив Філософ.
– Ні, не з кожною, – заперечив Гран-Грем.
– Тобто?
– Тільки абсолютно безсовісна, спокійна і самовпевнена людина може перетнути Долину Совісті.
Якийсь час Філософ розглядав заслане хмарою небо над Гремовою головою.
– Зазвичай у казках трапляється інакше. Тільки добрий, хоробрий, співчутливий…
– На жаль, – сказав Грем…»
* * *
Третя книга пригод позашлюбного троля рухалася нестерпно важко, на відміну від перших двох. Чи винна у цьому хвороба (відразу після отруєння на Влада напосілася ще й жорстока застуда), чи важко перенесена пригода з Анжелою, чи спогади про Ганну, – але троль із супутниками частенько загрузали, ніби в сиропі, говорили ні про що і діяли непереконливо, Владу раз по раз доводилося присаджувати їх, повертати на вихідну позицію, величезними шматками викидати і переписувати вже готовий, здавалося б, текст.
Провештавшись кілька тижнів по готелях, досі застуджений, млявий, хворий, він повернувся нарешті додому. Поштова скринька була розкрита і безсовісно вичищена, а до хвіртки липкою стрічкою хтось приклеїв записку, але мокрий сніг і відлиги майже цілком змили чорнило, і розібрати, хто і що саме від Влада хотів, було неможливо.
Про всяк випадок він передзвонив до літагентської контори. Так, усе йде за планом: перший варіант кіносценарію готовий, рукопис перешлють із кур’єром, тому цього тижня панові Палію не слід нікуди зникати. Так, згідно з видавничими даними планується збільшити наклади… Так, преса працює, як і було задумано, несподіванок не виникло. Кореспонденти? Не виключено, що хтось із них виявлятиме ініціативу, однак домашню адресу пана Палія утаємничено, як і домовлялися…
Наступного ранку Влад вистежив листоношу – і, всупереч звичці, завів із ним розмову, поцікавився, чи не залишав він на воротях записку, приклеєну липкою стрічкою. Листоноша доволі грубо заявив, що, по-перше, стежити за вмістом скринь-
ки – не його обов’язок, по-друге, коли ЇДЕШ надовго, варто залишати на пошті заяву, і по-третє, ніякої записки він не залишав, а хто залишив – не має жодного уявлення, Влад повернувся додому. Побрів до ванної, поліз у шафу, щоб витягти свіжий рушник, – рука натрапила на незнайомий предмет. Роззявивши від несподіванки рота, Влад витяг із шафки прозору пластмасову сумочку, заповнену шампунями, бальзамами й іншими косметико-гігієнічними жіночими штучками.
Ну, звісно. Це і є та «шпилька», за якою поверталася Анжела.
Що все-таки було в тій записці, перетвореній за кілька тижнів негоди у покритий патьоками клаптик?
Настрій Влада, й так не надто веселковий, зіпсувався ще більше. Він заліз під душ і довго стояв, ворушачи губами, під гарячим дощем.
Намагався думати про троля.
* * *
«І нащо лишень я пішла з дому! – плакала Дея. – Дурепа я, дурепа, так мені й треба, ось умру на цій рівнині, буде мені наука на всеньке життя!
Гран-Грем і хотів би її втішити, але не знав, чим. Тобто можна було, звичайно, сказати, що з-поміж них трьох Дея – найреальніший кандидат на виживання в Долині Совісті. Бо навіть самобичування – не більш ніж примха, а вже за хвилину вона знову повеселішає і заспокоїться… Навряд чи така розрада сподобалася би Деї, тому троль мовчав.
– Що нас очікує, Греме? – стурбовано запитав Філософ.
– Долина Совісті, – неохоче пояснив Грем.
– Тобі доводилося там бувати?
– Ні, інакше це було б помітно. Ви б принаймні напевно звернули увагу.
– Каліцтва? Якесь особливе клеймо? Чому той, хто перетнув Долину Совісті, відрізняється від решти?
– Не обов’язково відрізняється, – сказав Гран-Грем іще неохочіше. – Дехто є таким вже з народження…
– Що ти хочеш сказати?
– Тільки абсолютно безсовісна, спокійна і самовпевнена людина може перетнути Доліну Совісті, – мовив Грем. – Тому що там, у Долині… Як би це ліпше пояснити? Якщо людина здатна відчувати свою провину… Коли формально вона й не винна зовсім… Ця провина матеріалізується в Долині Совісті. Якщо хоч раз у житті вам доводилося відчувати свою провину перед бездомним собакою, наприклад… у Долині собака цей обов’язково з’явиться і накинеться на вас. Ось так.
Якийсь час Філософ розглядав заслане хмарою небо над Гремовою головою.
– Зазвичай у казках все відбувається інакше. Тільки добрий душею, хоробрий, здатний співчувати…
– На жаль, – кинув Грем…»
* * *
Задзвонив телефон. Влад відірвався від комп’ютера, простягнув руку до слухавки:
– Алло…
– Доброго дня, – чемно мовив жіночий голос, і Влад подумав, що це, напевно, кур’єр, котрий везе йому рукопис сценарію.
– Добридень…
– Вас турбує одна ваша знайома, – сказав голос дуже офіційно. – Повірте, я в жодному разі не стала б вам надокучати… але залишила у вашому будинку дуже важливу для мене річ. Коли я можу забрати її?
Кутики Владових губ поповзли вниз так різко, наче рот стягло клеєм:
– Анжело? – перепитав він по хвилинній, напевно, паузі. – Важлива річ – це шампунь?
– Ні, – заперечила трубка так холодно, що у Влада ледве не вкрилося памороззю вухо. – Йдеться про сумочку – це подарунок… То коли я можу забрати свою річ?
– Сумочка, – тупо повторив Влад.
– Шампунь можете залишити собі, – дозволила слухавка глумливо.
– Дякую, – Влад щосили намагався бути чемним. – Записка на воротях – ваша робота?
– Так, – сказала трубка тоном королеви. – Я повернулася відразу ж, щойно виявила пропажу, але вас уже не було.
«А на зустріч з читачами вона, певно, прийшла, аби попросити свою сумочку», – подумав Влад в’їдливо.
І відразу здригнувся від вкрай неприємної, але поки дуже примарної думки.
– Ось що, – кинув рішуче. – Ви можете приїжджати хоч зараз… Я залишу вашу сумочку на поштовій скриньці. Просто простягнете руку і заберете – навіть якщо мене не буде вдома.
– Дуже ґречно, дякую, – повідомила слухавка.
А Влад раптом зрозумів, що за думка змусила його внутрішньо напружитися хвилину тому. Зважаючи на логіку подій, Анжела вже перегоріла, розірвала виниклі було пута. Тож хворобливого потягу більше немає, і тепер вона мала би болісно відрікатися всього вчиненого під владою пут.
Тому, і при смертельній загрозі, й у пошуках золотого зливка вона не повинна телефонувати Владові, котрий вигнав її з будинку, наче кішку, причому кішку драну…
Чи ця дешева пластмасова сумка на блискавці справді настільки їй дорога?
Трубка давно попискувала короткими гудками, а Влад сидів, втупившись у екран, де чимчикував Долиною Совісті Гран-Грем з товаришами.
Вона поводиться так, ніби дражнить пута.
Немає нічого гіршого – прив’язатися, перегоріти, а потім прив’язатися знову. Це болісно. Це – майже напевно смертельно. Багато років тому, прощаючись із Дімкою, Влад іще не знав цього.
Якщо відкрити нижню шухляду столу і припідняти одночасно всі папери, що там накопичилися, – на дні віднайдеться чорно-біла фотографія, майже не пожовкла від часу. Випускники спускаються шкільними сходами, щоб з жартами-примовками окупувати автобус…
От лишень не висуватиме Влад шухляди й не ворушитиме папери. Зараз він устане, загорне в газети чужу пластикову сумочку, віднесе на подвір’я і покладе зверху на поштову скриньку. Й – усе. На цьому історія з Анжелою знайде, нарешті, остаточний фінал.
– Сподіваюся, більше вона нічого не забула, – промовив Влад уголос.
У цей час за вікном просигналив автомобіль.
* * *
– Пане Палій! Вам пакет! Рукопис за дорученням «Усефільму»! Пане Палій, ви вдома?
Влад вийшов на ґанок. Хлопець років вісімнадцяти стояв біля воріт, розмахуючи великим конвертом, а за його спиною фиркав маленький кур’єрський фургон.
– Розпишіться тут, – хлопець шльопнув відомість на теплий капот. Влад узяв простягнену ручку, схилився над аркушиком у пошуках галочок-підказок…
Його вхопили за лікоть. Влад обернувся – замість кур’єра поруч стояла жінка в об’ємній рудій шубі.
– Можу я отримати свою сумку?
Влад обернувся до хлопця. Кур’єр радісно посміхнувся:
– А я підкинув вашу знайому, зараз же такі дороги…
Здається, він чекав на похвалу.
Влад перевів погляд на Анжелу.
Майнула млява думка: чому він повинен перейматися життям і здоров’ям цієї баби? Зрештою, якщо вона стане надміру надокучливою… Можна й поліцію викликати. А коли вона навіть помре… Чому Влада повинно це турбувати?! Бог – свідок, він зробив усе можливе, його совість чиста…
Так. Долину Совісті Влад не перетнув би й до половини.
– Можу я отримати свою сумку? – холодно повторила Анжела.
Влад розвернувся і пішов до будинку. Щось закричав кур’єр – ну, звісно, адже Влад не розписався про отримання конверта… Він повернувся. Поставив свій підпис. Знову пішов до будинку, взяв у вітальні з придзеркальної тумби сумочку з лазневими причандалами і знову вийшов у двір. Стримався, щоб не запустити сумочкою в Анжелу, і не відводячи погляду, простягнув їй забуту річ:
– Маю надію, ми більше не побачимося?
Отут вона посміхнулася, чарівно і водночас жорстко. У цій посмішці було й подвійне, і потрійне дно, у Влада сам собою підтягся мало не до ребер живіт.
– Певна річ, – запевнила Анжела.
Рушила до машини – кур’єр уже сидів за кермом. Взявшись за дверцята, жінка обернулася до Влада:
– До речі, як ви почуваєтеся? Подейкують, наче хворіли?
– Хто це таке каже? – перепитав Влад, відчуваючи, як затерпають від холоду щоки.
Вона не знітилася:
– Я намагалася розшукати вас через видавця, і він сказав мені…
– Він нічого вам не говорив, – рубонув Влад пошепки. – З чого ви взяли, що я хворів?
Вона знизала плечима. Відчинила дверцята.
– Стійте! – гаркнув Влад.
Дверцята гупнули. Влад стрибнув уперед і перепинив машині дорогу. Хлопець-кур’єр, судячи з усього, вже зрозумів, наскільки помилився, підвізши фатальну пані.
– Га? – розгублено запитав він, визирнувши у привідкрите вікно.
– Нехай ваша супутниця вийде, – попросив Влад. – Ми ще не договорили.
Анжела, котра зручно вмостилася на сидінні поруч з водієм, підняла й опустила вкриті хутром плечі. Влад рвонув дверцята. Анжела зробила спробу замкнути їх, але було пізно.
– На кілька слів, – сказав Влад, важко дихаючи.
– З якого дива? – холодно запитала Анжела. – Я повернула собі свою річ. Зачиняйте дверцята.
– Чому це ви вирішили, що я хворів?
– Хіба ні? – перепитала вона роздратовано.
Влад випустив дверцята, і Анжела миттю замкнула їх зсередини. Хлопець завів машину, і фургон невдовзі зник.
Влад довго стояв біля воріт і дивився вслід машині. Свіжий сніг засипав, згладжував ребристі сліди коліс на білому шляху.
Кепське передчуття.
* * *
«Нащо лишень я пішла з дому! – плакала Дея. – Дурепа я, дурепа, так мені й треба, ось умру на цій рівнині, буде мені наука на всеньке життя!
– Ми не підемо через Долину Совісті, – твердо мовив Грем. – Ніхто з нас не має шансів перетнути її… Тільки безсовісна людина, якій узагалі не знайоме почуття провини, виживе в Долині. Доведеться йти обхідним шляхом.
– А наш переслідувач? – стурбовано поцікавився Філософ. – А що, коли він перейде навпростець? Як у нього з совістю, ти не знаєш?
Грем похитав головою:
– Либонь, для нього просто не існує ані совісті, ні її антипода. У нього немає органа, який здатен відчувати провину – як у тебе з Деєю немає органа, що притягує чи відштовхує металеві предмети…
– А в тебе є? – зацікавилася Дея.
– А чому, на твою думку, стріли із залізними наконечниками не беруть мене? – здивувався Грем…»
* * *
Сценарій йому не сподобався: занадто прямолінійно, у багатьох місцях спрощено, зведено до коміксу. Влад сів писати великого листа сценаристам, дописав до половини і кинув, вирішивши, що особистої зустрічі все одно не уникнути.
Він з’їздив на пошту і нарешті вкинув у скриньку листа до Ганни, який тягав у кишені ось уже кілька тижнів. Поцікавився кореспонденцією «До запитання» – однак листів на його ім’я не надходило.
Повернувшись додому, Влад сів за комп’ютер, однак троль із супутниками так міцно загрузли на підступах до Долини Совісті, що витягти їх без переробки всього останнього розділу не було жодного шансу. Влад видобув із сараю лижі, натер їхні «підошви» смердючою маззю для м’якого снігу, натяг комбінезон і понісся цілиною, раз у раз провалюючись по кісточки і пихкаючи, як парова машина.
Через дві години навколо будинку з’явилася чудова торована лижня, а червоний і спітнілий Влад придумав сюжет для оповідання про те, як двоє братів-хлопчаків загубили взимку ключі від квартири, а мама повернеться тільки ввечері, і вони, боячись покарання, тупцюють під будинком, злі один на одного. І ось старший, очікуючи вечора, створює світ із планетами, сонцем і людьми, а молодший стає у цьому світі злим духом, руйнівником, дияволом…
Коли смеркло, Влад прийняв гарячий душ і вицмулив півпляшки коньяку.
І заснув, ні про що не думаючи.
* * *
А днів за два він уперше відчув судоми в скронях. І збрехав сам собі про нову застуду, тож з’їв на ніч аспірину. Уранці на зміну судомам прийшов біль, до якого додалися відчуття задухи, туга і слабкість.
Усе вже чудово зрозумівши, він ще довго блукав по будинку з дурнуватою посмішкою, заглядав у дзеркала і говорив своєму блідому відображенню:
– Та ні ж… Не може бути…
Чи страшно було Дімкові вмирати? Вмирати, знаючи, що міг би вижити – якби поруч був Влад?
Чи кликав він Влада? Чи просив лікарів, аби до нього привели друга-однокласника? І що лікарі при цьому думали? Списували на марення?
Влад згадував руду шубу, холодні оцінювальні очі – і цю посмішку. Посмішку, після якої, загалом, усе вже було зрозуміло, не вартувало й труду петляти довкіл будинку на лижах по липкому снігу…
– Ні! – Влад так зацідив кулаком по столі, що Гран-Грем злетів із кришки комп’ютера, а рука на мить заніміла. – Не може бути… Відкіля?! Значить…
Нічого не значить. Хоча багато чого пояснює. Усе, що робила ця жінка – було грамотною кампанією з прив’язування. Вона знала про природу пут аж ніяк не менше за Влада. Чого вона домагалася?
Чого домагалася, те, зрештою, і відбулося.
Влад розсміявся. Він усе реготав і реготав, він хотів би побачити Анжелине обличчя тієї хвилини, коли вона зрозуміє…
Зателенькав дверний дзвінок. Усе ще підхіхікуючи, Влад пішов відчиняти.
Удар! Чарівна жінка на порозі. Простягнені назустріч руки, ніжний дотик долонь. Тепла весняна злива, сонячний промінь на щоці, миттєво зниклий біль, спокій і радість – ось, виявляється, як це виглядає зсередини. Ось що відчувала Іза, зустрічаючись із ним після декількох днів розлуки.
Жінка відсахнулася. Спершу в її очах майнуло умиротворення, розійшлися хворобливі зморшки на чолі, потім вона довго дивилася на Влада – наче він був зотлілим мерцем, котрий щойно вибрався з-під її ліжка.
– Заходь, – кинув сухо.
Тепер, коли ейфорія відступила, він бачив перед собою не фею-рятівницю. Він бачив заклопотану бліду стерву.
– Що ти ще забула? Капці? Носовик?
Вона дивилася.
– Ну, не соромся. Ліфчик? Ґудзичок? Пошукай, що ти забула, мій будинок до твоїх послуг, давай, до роботи…
Вона мовчала.
– Дивна річ, – сказав Влад сам до себе. – Неймовірно. Унікальний збіг, неможливий випадок… Чому ж мені так хочеться плюнути тобі в обличчя, колего?
– Ми бачимося востаннє, – прошепотіла вона ледь чутно. – Зараз я поїду, а ти залишишся. Шукатимеш мене, нитимеш, блюватимеш, репетуватимеш від болю… Битимешся чолом об стінку, кликатимеш мене…
Він посміхнувся:
– Ти так добре знаєш, що відбувається з тими, кого ти кинула? Ти вже проробляла подібне? Ти прив’язувала до себе людей – спеціально? Чоловіків? Заможних? Правда?
– Ти корчитимешся, звиватимешся, тобі буде здаватися, ніби твоє тіло рвуть на частини, що тебе заживо їдять хробаки…
– Ти теж, – сказав він без посмішки. – Усе це чекає й на тебе.
– А я витримаю, – процідила вона крізь зуби.
– Тим ліпше, – він устав, вказав рукою на двері. – Бувай. З Богом, Парасю.
* * *
– Це я писав листи, – мовив Влад. – Квітень – це я.
– Я здогадалася, – відповіла Ганна по невеликій паузі.
– Я знав, що ти здогадалася.
Уже складено було останній іспит. І Влад отримав уже свій «вільний диплом», а Ганна – він знав – знайшла роботу в рідному місті, в якійсь газеті, й на неї навіть надіслали іменну заявку.
Уже відомий був день Ганниного й Славчиного весілля.
Уже багато чого було відомо.
За шість годин по обіді небо набуло незвичного золотаво-фіолетового відтінку. Звідкілясь долинали голоси, музика, попискували ластівки.
– А я давно здогадалася, – повторила Ганна пошепки.
– А я давно знав, що ти здогадалася.
Хтось гукнув Ганну, але вона не озирнулася.
– Ти ж не думаєш, що я божевільний, – сказав Влад.
– Ні, – повільно мовила Ганна. І запитала по паузі: – Ти… невиліковно хворий?
– Напевно, так, – кивнув Влад.
* * *
– Тобто, як це – у будь-якому напрямку? – запитала жінка у віконці каси. – Конкретно – на який вам рейс?
Влад насилу підняв голову. Туга, що охопила його, була, наче вечір, – спершу хвилини неспокою після заходу, потім сутінки, потім повільно накочує непроглядна темінь; зараз Влад вступав у сутінки, будь-який рух давався через «не можу», через опір, через глухий біль.
Розклад рейсів займав величезну стіну навпроти. Влад примружився; якби він міг ткнути пальцем у це жовто-зелене «простирадло», вибрати було б значно легше – але для цієї безпрограшної операції у Влада були надто короткі руки.
– Який. Наступний. Рейс? – запитав він у жінки у віконці. – Байдуже. Куди?
Вона не здивувалася. Покосувала на невидимий Владу монітор:
– Рейс двісті двадцять, Остленд. Ви впевнені, що у вас є віза?
– Ні. Який не потребує. Візи, – уточнив Влад.
– Шістсот сім, Майськ. За чверть години. Вас влаштовує?
Влад розрахувався.
Сутінки всередині все густішали, тож він боявся, що не зуміє сісти в літак. Реєстрація почнеться тільки за дві години…
Він змусив себе відвезти машину на платну стоянку. У дзеркалі заднього огляду відбивалося сіре, важке, ніби вилите з асфальту обличчя з квадратною щелепою. Хлопчина, котрий брав гроші за стоянку, глипнув на дивного клієнта з побоюванням.
На годиннику було чотирнадцять нуль п’ять. Він тупо затяг від’їзд: спершу не міг додзвонитися до видавця, потім застряг у пробці, тоді…
«Треба пообідати!» – сказав сам собі. І повів себе – неслухняне, сповнене болем тіло – через скляні двері до ресторану.
Його нудило від погляду на їжу, але він змусив себе підживитися тарілкою теплого бульйону з овочевими кубиками. На диво, значно полегшало, і Влад знайшов у собі сили перетнути площу й присісти за столик кав’ярні, настільки ж дорогої, як і екзотичної.
До початку реєстрації залишалася година. Влад замовив філіжанку найміцнішої кави з найкращим коньяком.
Що буде там, у Майську? Не важливо. Він ніколи там не бував раніше. Ніхто його не знає. Він зніме номер у готелі, вивісить на двері табличку «Не турбувати»…
Можливо, на якусь мить він завагається і йому захочеться повернутися до Анжели. Але вже не зможе.
Потім, коли його знайдуть, оце переполох буде! Його відвезуть до лікарні… Там ризикуватимуть здоров’ям декілька доглядальниць і медсестер, але чи час думати про медсестер, коли згасає власне життя…
Влад міцніше зціпив зуби, відпив із майже спорожнілої вже філіжанки. У рот набилася кавова гуща, і Влад взявся жувати її, відчуваючи, як хрумтять на зубах неподрібнені шматочки коричневих зерен.
Запискотів у кишені телефон. Влад автоматично простяг руку, здригнувся. Забрав.
Тепер усі, хто сидів за сусідніми столиками, дивилися на Влада – напевно, тому, що телефон пищав надто довго. Треба було витягти його і відключити до бісової мами, а ще ліпше, викинути…
Викинути. Влад гмикнув.
Телефон не стихав. «А раптом це видавець», – мляво подумав Влад, чудово усвідомлюючи, що бреше сам собі. Це не видавець. Це дзвонить Смерть.
«Ти корчитимешся, звиватимешся, тобі здаватиметься, ніби твоє тіло рвуть на частини і тебе заживо їдять хробаки…»
Злість додала йому сили, і Влад таки витяг телефон з кишені. Номер, що висвітився, ні про що йому не говорив.
– Алло…
Це не він сказав. Це хтось інший натис кнопку відповіді й дотяг слухавку до вуха.
– Я вмира…ю, – сказала трубка. – Змилуй…ся.
Влад мовчав.
– Де… ти, – шепотіла слухавка. – Будь…ласка. Зми… лосердся.
– Ти сама, – сказав він.
– Пощади.
– Ти сама це зробила…
– Поща…
Слухавка скрикнула, як від хворобливого удару.
– Вла…де. Я у тебе під бу… під двери…
Він натис відбій. Відразу стали дуже тихо – люди за сусідніми столиками, ошатні доглянуті люди, котрі вирушали хто на курорт, хто у справах за кордон, беззвучно відкривали роти. Вони запитували один одного, чи не час викликати «швидку допомогу» до цієї дивної людини, якій, звісно ж, дуже зле, досить подивитися на його обличчя…
Влад сховав мертвий телефон і підвівся з-за столу.
…Літак на Майськ вилетів вчасно. Хвилина в хвилину.
