Текст книги "Долина совісті"
Автор книги: Сергій Дяченко
Соавторы: Марина Дяченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 22 страниц)
– Тут телефон, напевно, не бере?
– Не бере, – луною підтвердив Влад.
– Учора увечері він дзвонив, – сказала Анжела. – Переймався… Куди ми зникли… Артурчик хотів тебе бачити.
– Не вистачало ще прив’язати дитину, – промурмотів Влад.
– Можливо, він образиться, – сказала Анжела. – Він же жива людина. Так хотів зробити тобі приємне…
– Давай не будемо про це, добре? – попросив Влад. Можливо, навіть зарізко сказав. Анжела похнюпилася:
– Може, ти втомився? Може, мені сісти за кермо?
– Я не втомився, – буркнув Влад, відвертаючись.
– Тоді… У мене є міцна кава в термосі. Хочеш?
– Хочу, звісно, – відразу погодився Влад. Бо насправді саме філіжанки гарячої міцної кави йому зараз і бракувало.
Анжела акуратно скрутила термосові пластмасову «голову»:
– Обережно, вона гаряча… І дуже міцна. Багато не пий, а то на Місяць полетиш…
Налила. Влад обережно надпив.
Над їхніми головами переспівувалися синиці. По шосе промчала машина. Сідало сонце. Наближався вечір.
Влад надпив іще раз. Замружився від задоволення, піймав Анжелу за руку, що пахла м’ятою:
– Послухай… У нас же десятки років попереду. Десятки років – пліч-о-пліч… Давай… усе-таки станемо друзями, га? От ти послухала мене… не сперечалася… знаєш, який я тобі вдячний? Тоді, в лікарні… я розумів, чого це тобі вартувало. Як боляче… Ці переїзди… але ж ми перемогли! Ці люди, лікарі, медсестри живуть собі спокійно зі своїми дітьми, і відом не відають…
Анжелине обличчя було дуже блідим, зосередженим.
Влад розтулив було рота, щоб іще щось сказати. Але раптом суцільна чорнота заслала очі. Стало м’яко і легко.
Останнім його спогадом була спадаюча на траву пластикова чашечка з недопитою кавою.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Влад
* * *
Він лежав на спині, і стеля здавалася просто височенною. Як небо. Можливо, Влад поменшав? Став завбільшки із таргана?
Усе можливо.
Йому стало страшно. Він не міг пригадати, що сталося. Де він. Як його звуть.
Він – удома? І мама – на кухні?
Ні. Надто висока стеля. Надміру.
Він спробував поворухнутися – було важко. Звідкись згори з’явилася рука, міцна чоловіча рука, а потім і обличчя – незнайоме, бородате.
– Водички? Чаю? – по-приятельськи запропонував незнайомий голос. І тепер уже дві руки взяли Влада за плечі, допомагаючи сісти.
Влад перечекав запаморочення.
Ні, він не поменшав, наче тарган. Це кімната, у якій він перебував, була велика і дивна. Не кімната, а радше зала – заввишки в два стандартних поверхи. Порожня, якщо не брати до уваги дивана, круглого столу з маленьким телевізором, декількох крісел і облізлої ширми в кутку.
Влад мовчки випив воду, запропоновану незнайомим бороданем. На круглому столі закипів електрочайник, і бородань спритно, як колишня домогосподарка, заварив чай, накрив чайничок рушником, нарізав скибочками лимон:
– З цукром? Без?
– З цукром, – відповів Влад.
Поки чай заварювався, обоє сиділи мовчки. Влад повільно повертав голову, розглядаючи залу, приходячи до тями.
Вони з Анжелою потрапили в катастрофу?
Ні, він не пам’ятає. Трава, запах м’яти. Пластикова чашечка летить, розхлюпуючи коричневу рідину…
«Те, що ти мені підсипала з чай… Транкрелакс, здається… Як часто ти проробляла це?»
– Ви хто? – запитав Влад, розглядаючи бороданя.
– Називайте мене Булкою, – запропонував чоловік.
Він був мало схожий на здобний виріб. Смаглявий, сухорлявий, років двадцяти п’яти. Хоча борода додавала йому віку.
– Де…
Влад запнувся. Як запитати? Де Анжела? Де пані Анжела Стах? Де ця жінка?
– Пані Стах, – сказав бородань, – просила потелефонувати, коли ви очуняєте. Ось телефончик, – він витяг звідкись слухавку, швидко набрав номер, простягнув Владу: – Говоріть.
Думки у Владовій голові рухалися досі повільно, але він узяв слухавку з його рук.
Гудок. Гудок.
– Алло?
– Алло, – кинув Влад.
– Владе? – зраділа трубка. – Як ти?
– Чудово, – запевнив Влад.
– Ну, я зараз зійду вниз…
Короткі гудки. Зійду вниз?
Влад знову озирнувся. Так, вікна в приміщені розміщені високо, під самою стелею. Можливо, це напівпідвал? Можливо, зверху якась надбудова?
За вікнами сіріло небо. Ранок? Вечір? Сутінки? Похмура погода?
– Котра година? – запитав Влад у Булки.
– О пів на дев’яту, – охоче відповів той.
– Вечора?
– Ранку, – здивувався Булка.
Скреготнув засув. Влад різко обернувся – і поплатився запамороченням за свій порив. Двері позад нього були обшиті залізом і оснащені декількома замками, двері були відчинені, і в одвірку стояла Анжела. Бліда, як і вчора. У джинсах і светрі.
– Привіт, – сказала весело. І гарячково блиснула очима.
– Привіт, – відгукнувся Влад.
– Що ти хочеш на сніданок? Є шинка, смажена картопля, яблучний пиріг, оладки…
– Я ще не вечеряв, – сказав Влад. – Ти квапиш події.
Анжела швидко зиркнула на Булку, і той, анітрохи не збентежившись, вийшов. Акуратно прикрив за собою залізні двері.
– Я принесу тобі комп’ютер, – сказала Анжела. – І ще деякі меблі. І ще привезуть тренажери – ну, лижний імітатор, велосипед… Ще, якщо хочеш, можна басейн надувний поставити. З ним багато метушні, але якщо хочеш…
– Поверни мені мій телефон, – сказав Влад.
Анжела розвела руками:
– А тут сигнал не тягне…
– Ми ж щойно з тобою розмовляли, – сказав Влад, стримавшись.
Анжела вимушено розсміялася:
– Ну, вибач… Я пожартувала. Я не можу дати тобі телефон. Бо… бо я хочу, щоб ти спокійно попрацював. Ти ж цього хотів – спокою… Щоб ніхто тебе не турбував…
– Ми – у тому будинку, який підшукала? – запитав Влад.
– Майже, – ухильно відповіла Анжела. – Про цей дім ніхто не знає… Тобто ніхто не знає, що я його купила. Викупила. Тут раніше була турбаза… Це в лісі. Доволі далеко від шосе. Тут нікого немає поблизу. Цілком ізольоване місце. Можеш спокійно працювати.
Влад дивився їй в обличчя. Вона уникала його погляду, оченята бігали, вона то посміхалася, то нервово потирала долоні:
– Ну… То що ти будеш на сніданок? Вибір невеликий, звичайно… Але оладки дуже смачні.
– Тобі ще не пізно одуматися, – пошепки мовив Влад. – Чуєш?
Вона нарешті зустрілася з ним поглядом:
– Уже пізно. Пізно, бо я все вирішила… Не тільки ти вмієш приймати рішення, остаточні й безповоротні. Я – я знаю, що роблю. Я дуже добре подумала. Я не збираюся все життя просидіти в норі, як цього хотів би ти. Наш спільний друг, поціновувач русалок, хоче зі мною бачитися… Чому я маю його розчаровувати? Я не збираюся з ним спати, якщо тебе це цікавить. Але в нас є спільні інтереси, плани, теми для розмов…
Вона нервувала. Видно, їй не спалося цієї ночі.
– Там дитина, – сказав Влад. – Ти. Хочеш. Прив’язати. Дитину?
– Я докладу зусиль, аби цього уникнути, – відповіла вона з підкресленою незворушністю. – Зрештою, Артурчик – твій шанувальник, а не мій… Мені ж бо нічого зайвий раз із ним зустрічатися…
І запнулася. Подивилася Владу в очі, швидко сховала погляд:
– Він усе про тебе запитує. Я його переконала, що, мовляв, заради того, щоб порадувати світ новою історією про Гран-Грема, великий Влад Палій повинен на якийсь час усамітнитися. Приблизно на півроку. Як і збирався. Як і повідомив усім, у тому числі Богораду і літагенту…
І вона знову подивилася йому в очі. Значуще.
Влад тільки тепер усвідомив глибину ями, у якій опинився. Знову роззирнувся навсібіч. Одурманений мозок не бажав слухатися, як і не бажало підкорятися задерев’яніле, затерпле тіло.
– Не розумію. Ти серйозно? Ти мені погрожуєш? Ти впевнена, що я буду ось так просто сидіти в цьому… льосі?
– Сиділа ж я в Барона, – сказала Анжела тихо. – Тільки в Барона мене принижували, ґвалтували і били. А тобі я хочу створити всі умови… Якщо забагнеться хоч слона – притягну і його з зоопарку, аби ти сидів і спокійно працював. Їжу готуватиму ресторанну. Кухарів найму, якщо треба. Книжки, відео, кіно… Хоча навіщо тобі кіно, ти ж працювати збирався. Комп’ютер твій… А хочеш новий комп’ютер? Крутіший? З усіма наворотами… Тільки без модему. На фіга тобі модем? Ти ж працювати…
Влад важко встав. Анжела відстрибнула до дверей, і ті відразу відчинилися, а з прорізу вигулькнув знуджений Булка.
– Обережно, – швидко застерегла Анжела. – Цей хлопець буде за тобою наглядати, наче ненька, але вийти звідси він тобі не дозволить. А нагорі є ще кілька його товаришів… Владе! Ну будь же ти розумнішим!
Влад зустрівся очима з Булкою. Той задерикувато підморгнув у відповідь.
І-раз-і-два-і-три. Поскрипуючи, обертаються шестірні в очманілій голові, пересипані снодійним шестірні.
– Анжело, – тихо прошипів Влад. – Ти робиш незворотний учинок. Я розумію… Ти скривджена, тобі нелегко аж так просто відмовитися від усіх цих грандіозних планів… Але подумай. Якщо ти всерйоз маєш намір… зробити те, що робиш… Просто пригадай, як умирала на порозі мого будинку.
– Я знала, що ти нагадаєш, – скрушно зітхнувши, відгукнулася Анжела. – Я знала… Ти один раз врятував мене, і тепер докорятимеш цим усеньке життя. А в нас же довге життя попереду, пліч-о-пліч… ти пам’ятаєш?
– Я не впевнений, – повільно заперечив Влад. – Справді, не впевнений Адже досить одному з нас усерйоз вирішити, що життя його становить небезпеку для оточуючих…
– Не треба, – поспішно зашепотіла Анжела. – От тільки не треба цих дитячих погроз. Дайте тортика, а то повішуся. Не треба, Владе, я була про тебе ліпшої думки… Та ти сам у це не віриш. Ти не істерик. Ти ніколи себе не вб’єш, ти сильний… Ти любиш життя. Ні, ти не суїцидник. До того ж ніхто тобі не дозволить. Ти будеш спокійно працювати. Спокійно. Ти ж цього хотів. Самотності. Ти ж цього хотів…
Вона бурмотіла «ти хотів», як заклинання. Незрозуміло, кого вона намагалася загіпнотизувати – Влада чи себе.
– І довго ти плануєш мене охороняти? – лагідно поцікавився Влад.
– Недовго, – пообіцяла Анжела. – Скільки буде потрібно. Потім, коли буде пізно щось змінювати… Тоді ти сам станеш допомагати мені. Бо від тебе залежатиме не тільки моє життя, але й життя третьої людини…
– І четвертої, – сказав Влад. – І дитини.
– Постараюся цього уникнути, – повторила Анжела, боягузливо відводячи очі.
Влад зрозумів, що мозок його перевантажений. Що треба відпочити. Інакше станеться коротке замикання.
Підігнулися коліна, і він сів на диван. Анжела, вирішивши, що складну розмову вже скінчено, радісно затараторила щось про сніданок, про оладки. Владу здалося, наче він відчуває їхній запах. Запах гарячої соняшникової олії, запах киплячого жиру… До горла підступила нудота…
– Ти дурна, – сказав він безнадійно. – Ти кругла ідіотка… Ти пошкодуєш.
* * *
Зала була сорок два кроки уздовж і дев’ятнадцять ушир. У кутку зали, біля дверей, постійно був присутній хтось із наглядачів – Булка, або Кисіль, або Старий. Старому було років сорок, Кисіль і Булка були приблизно одного віку, але Кисіль виглядав молодшим через те, що на голові в нього не було ні волосини – ні на підборідді, ні на маківці. Усі троє поводилися з Владом винятково чемно – точніше, настільки чемно, як тільки могли.
Вікна були на рівні другого поверху. Іржаві ґрати на них не викликали побоювань – вони слугували для того, аби захистити скло від м’яча, а зовсім не щоб запобігти втечі. Але добратися до вікна по гладкій фарбованій стіні могла хіба що муха з присосками на лапах.
Утім, Влад не збирався втікати через вікно. Його план був простішим.
Анжела не з’являлася дві доби. Влад чудово розумів, де вона зараз і чим займається. Лежачи на дивані, він неспішно бесідував із тюремниками. Вісім годин – з перервами – розмовляв з Киселем. Довідався імена його батьків, однокласників, прізвиська вчителів, тренерів, вподобання щодо випивки, хронологію короткої спортивної кар’єри. По кілька разів прослухав найяскравіші бойові епізоди рукопашних сутичок з невідомими «козлами» (щораз із новими подробицями), сам розповів деякі історії зі свого життя, коротше кажучи, просто-таки потоваришував з хлопцем, за що той незабаром і поплатився – Старий, піймавши Киселя за балаканиною, довго сичав на нього за нещільно причиненими дверима – обіцяв суворі санкції…
Булка, котрий прийшов на зміну Киселеві, намагався бути небагатослівним, але Влад і сам утомився від бесіди. Не встаючи з дивана, він зважував «за» і «проти», і роздратовано гнав від себе думки про те, що буде, якщо Анжела встигне…
Але ж фундамент уже закладений. Зустрічі, розлуки, рукостискання, коктейлі, дотики мимохідь, – Влад жахнувся, пригадавши, скільки їх було. Так, рахунок йде на дні, не на тижні…
На третій день Анжелиної відсутності йому стало тоскно. Підступав головний біль. Прокидалося ниття в кістках. І коли Анжела нарешті з’явилася, Влад підвівся з дивана, щоб зробити кілька кроків їй назустріч:
– Ти довго…
Її очі закотилися – вона теж відчувала ейфорію. Влад опанував себе на мить раніше. Поцілував тонку Анжелину руку, поцілував – і рвучко завернув Анжелі за спину. Позадкував, прикриваючись Анжелою від сторопілого Киселя:
– Стояти. Крок – і я її заріжу.
На Анжелиному горлі лежав крихітний ножичок, яким Булка нещодавно різав лимон.
Анжела загарчала, смикнулася. Влад заламав їй руку, гарчання перейшло в зойкання:
– Ой… пусти, недоумку…
Влад засунув руку до її кишені. Витяг телефон. Щоб набрати номер Богорада, йому б знадобилося дві секунди.
Гудок. Гудок. Ще гудок.
Анжела затиснула зуби на руці зі слухавкою. Влад схопив ротом повітря, але телефону не випустив. Кисіль опам’ятався, нарешті, й накинувся на Влада, зовсім не дбаючи про життя заручниці.
Трубка полетіла на підлогу. Влад, відкинутий до стіни, добряче вдарився потилицею і знепритомнів.
* * *
– Я казала їм, що ти божевільний. Тепер вони в це повірили.
Влад лежав на дивані, руки його були підняті над головою і прикуті кайданками до батареї.
– Тепер вони самі побачили, що ти небезпечний. А ще я попередила їх щодо звикання. Ти ж переконуватимеш їх, що, довго перебуваючи з тобою в одній кімнаті, вони ризикують життям. Ну, та вони до цього готові.
Горло в Анжели було перев’язане, під оком синець. Говорячи, вона час від часу торкалася до бинта кінчиками пальців.
– Тепер мені доведеться брехати йому про якусь аварію, у яку я нібито втрапила. Ну, і, певна річ, він мені співчуватиме… Він увесь час запитує, як там твоя робота рухається. І Артурчик запитує теж.
– Артурчик, – повторив Влад.
Голосу не було.
– Щонайбільше місяць, – сказала Анжела. – Може, менше. Тоді все це стане незворотнім… Чому ти не бачиш очевидних речей? Чому не думаєш про людей, яким буде ліпше, а не гірше? Чому допомагати знедоленим – менш почесно, ніж будувати підвідні замки? Чому ти не зі мною? Чому я одна, зовсім одна, повинна все це на собі тягти? Одне мене втішає – за місяць, а то й менше, тобі просто нікуди буде подітися.
– Безперечно, – мовив Влад. – І можеш бути певна, що перші сказані йому при зустрічі слова – це правда про тебе і про пута. Він не зможе від них звільнитися, але він знатиме. Можеш уявити, як він тебе зненавидить. І яких витончених форм може набувати його ненависть…
– Він буде таким само вільним, як ти зараз, – спокійно сказала Анжела. – І не зможе нашкодити мені, як не можеш нашкодити ти.
Влад перевів подих. Стримався.
– Я знала, що ти щось таке утнеш, – продовжувала Анжела. – Я була до цього готова. Це мені навіть зручно, якщо хочеш знати. Зайвий доказ твоєї ненормальності і твоєї агресивності.
– Ти не зможеш утримувати мене вічно.
– А вічно й не треба. За кілька місяців я – Я! – буду володаркою світу.
– За кілька місяців ти будеш покійницею, – сказав Влад з жалем. – У тебе був шанс прожити гарне життя – такий шанс… Зрештою, я навіть трішки повірив у тебе. А тепер ти приречена.
– Не мели дурниць, – Анжела підвелася. Скривилася від болю. Потерла плече. – І обмізкуй мої слова. Подумай… Прощавай.
* * *
Зв’язаний, він міг тільки думати. Задля експерименту він міркував навіть про те, що Анжела може мати рацію. Він старанно вибудовував світ, у якому Анжела б мала рацію. У якому людина, помічена путами, просто зобов’язана шукати їм найкраще застосування.
Владу марилася нескінченна галера. Шеренги прикутих рабів на лавах. Злітали й падали вниз весла…
Влад цілком мирним, приятельським тоном просив Старого відв’язати його, однак щораз отримував стримано-ввічливу відмову. Старий напував його з трубочки і годував з ложечки, Старий розвернув телевізор так, щоб Владу було видно екран. І з восьмої вечора до десятої ранку Влад змушений був дивитися новини, телевікторини і серіали.
…Прикуті до весел люди невідривно витріщалися в екран маленького телевізора, встановленого на носі стрімко летючої галери.
На екрані посміхалася Анжела. Її співрозмовником був Єгор Єлистай – живісінький, веселий, упевнений у собі…
Влад заплющував очі і відключав слух. Телевізор бурмотів на межі його свідомості, і Старий дбайливо запитував: перемикати?
Так минуло ще два дні. Пропускаючи повз вуха одкровення чергової серіальної страждальниці, Влад прислухався до дивних звуків з-за стіни. Там начебто робили ґрунтовний ремонт.
На третій день виникло відчуття, ніби час зупинився і Анжела не прийде більше. Що вона випала за борт мільярдерської яхти. Що її з’їли акули. Що вона вмерла в лікарні понад рік тому.
Він не бачив, як вона увійшла. Відчув лишень теплу хвилю, начебто від випитого келиха шампанського, і секунду по тому, – дотик долоні до свого чола. Від нього вимагалося тепер значне зусилля, щоб виглядати байдужим. Щоб не виявити радість – принаймні аж так очевидно не виявити.
Його звільнили. Перед ним поставили величезну тацю з явно ресторанною вечерею, із пляшкою червоного вина, з гарячою кавою.
Він їв. Анжела посміхалася.
«Вона мріє мене приручити, – зрозумів Влад з подивом. – Вона сподівається… Та ж вона права! Щоразу її поява пов’язана для мене з радістю, з полегшенням. У мене повинен виробитися примітивний рефлекс… Як у собачки на дзвіночок. Вона закріплює його подачками на кшталт їжі і вина…»
Синець навколо Анжелиного ока був старанно припудрений.
– Які новини? – запитав Влад, наче й нічого не сталося.
– Тобі великий привіт, – весело повідомила Анжела. – Твої читачі сподіваються, що робота йде успішно… До речі, ти збираєшся братися за роботу? Принести тобі комп’ютер?
Влад подумав хвилину. Дві.
– Принеси, – сказав він, відводячи погляд. – У мене з’явилися певні думки.
* * *
У нього справді з’явилися думки. Неприємні. Важкі для переварювання, бо Анжела мала рацію. Він ніколи не був схильний до самогубства – насправді, він був доволі близький до нього тільки того дня, коли дозволив собі взяти за руку Ганну. Коли він зрозумів, що готовий прив'язати її…
Його знову вразило те, яка колосальна прірва лежить між ним і Анжелою. Відкіля, адже вони обидва – люди, вони говорять однією мовою… Тільки Влад радше б умер, ніж прив'язав би Ганну. А з погляду Анжели пута – тільки знаряддя.
– Чому? – запитав він пошепки, і Кисіль, який сидів поряд, нашорошив вуха.
Влада більше не зв’язували, але поруч постійно хтось був. І з косих поглядів, що їх іноді кидали на нього Булка, Кисіль і Старий, Влад здогадувався: вони не на жарт його побоюються. Кожна секунда минала під напруженим, пильним контролем.
Думки про смерть гнітили Влада, але він привчав себе розмірковувати про неї, як про перемогу. Він уявляв обличчя Анжели, коли, повернувшись, вона застане трійцю тюремників у безуспішних спробах повернути його до життя. Але це мало допомагало. Влад не знаходив у собі достатніх резервів зловтіхи.
Тоді він став думати про хлопчика Артура і його батька. Він не мав з ними дружніх стосунків, майже не був знайомий – однак думка, що обоє вони поступово вростають в Анжелину мережу, підхльостувала, наче батіг.
Але найобразливішим було не це. Влад думав про Ганну – він не хотів, щоб вона жила у світі, де панують пута.
А отже, цей світ варто було зламати, перш ніж він проросте і зміцніє.
Виходить, доведеться переступити через уявлення про смерть, як про щось бридке і брудне. Забрати Анжелу – єдино можливою ціною.
Він отримав назад свій комп’ютер, не без задоволення перечитав останні написані розділи. Влад був спокійний і умиротворений.
До вечора йому стало холодно. Він мерз, тож попросив Булку принести пухову ковдру. Той, розгубившись, відповів, що такої нема й, на його погляд, у приміщенні досить тепло. Влад зацокав зубами і ліг, підтягши коліна до підборіддя, обличчям до стіни. Булка затурбувався. Тоді Влад слабким голосом попросив дістати з валізи його куртку, і, на превелику Владову радість, збентежений Булка виконав це прохання.
Тоді Влад улігся знову і попросив вимкнути світло. Зала занурилася в напівморок, тільки на столику біля крісла «чергового» пильно горіла настільна лампа.
…У куртку був ушитий пояс – шовковий шнур. Упріваючи і перевертаючись (а в кімнаті-залі й справді не було холодно), Влад намацав шнурок, розв’язав вузли, зняв пластмасові набалдашники й обережно витяг пояс назовні.
Опівночі Булка передав варту Киселеві. Кисіль розвернув телевізор екраном до дверей, сів у «чергове» крісло і поринув у споглядання якогось фільму – без звуку, щоб не потривожити сплячого літератора.
Влад спробував не думати про те, що ось оце застигле, підсвічене блакитнуватим світлом обличчя боксера-невдахи буде останнім людським лицем, побаченим ним у житті. Ні, краще згадати Ганну. І Богорада. І Дімку Шила, який назавжди лишивсь сімнадцятилітнім пацаном…
Влад підтяг коліна до підборіддя. Петлю пов’язав на шиї, другий кінець шнура намертво прив’язав до кісточок. Кисіль бачив, що він перевертається, один раз навіть наблизився, постояв поруч. Влад дихав рівно, тож Кисіль відійшов.
…Ліпше пригадати очі хлопчика Артура, якому плювати на русалок і який серед мільярдної розкоші ходить у потертих джинсах та читає книжки про Гран-Грема. А ж вони, ці наївні книжки, написані, аби людство стало добрішим…
Можна навіть пригадати Анжелине обличчя, якою вона була на помаранчевому портреті Самсона Ведрика. Якби не пута…
Якби не пута, з Анжели вийшла, може, непогана б дівчинка… Добра, любляча…
Якби не пута…
Влад міцно-міцно замружився.
* * *
«Ким я хочу бути? Півнем на великому пташиному дворі. Щоб навколо було багато білих, пухнатих, безголосих курей. І щоб із сусіднього двору іноді прилітав сусідський півень, ми б з ним дружили і билися. Я хотів би сидіти на паркані – над усіма… всіма коханий і нікому нічим не зобов’язаний. Так і прожити все життя – нікуди не їздити, нічому не учитися, топтати курей і не боятися кухарчиного ножа. Ось ким я хочу бути… а яким бути – вільним. Я хочу бути вільним, і щоб ті, кого я люблю, були вільні від мене…
Але взагалі-то я пожартував.»
* * *
– …Тут вам буде зручно, – сказав тлустий чоловічок.
Порівняно з напівпідвальною залою маленька кімната здавалася ще меншою. Вікна не було – його заклали цеглою. Жодної гострої деталі. Жодної розетки. Стіни – до самої стелі – були обшиті товстим шаром поролону.
– Не хвилюйтеся, – сказав товстун. – Вам просто треба відпочити. І моя дружина, і обидві доньки так люблять книги про Гран-Грема… Вам треба відпочити.
– Ви не могли б переказати повідомлення для мого друга? – запитав Влад. – Я дам вам його телефон. Ви просто подзвоните і розповісте йому, що вважатимете за потрібне. Що я хворий, наприклад. Що вчинив спробу самогубства чи що моя дружина зворушливо про мене піклується.
Обличчя тлустого чоловічка стало надміру уважним:
– Звісно. Певна річ, я йому потелефоную… Який, ви кажете, номер?
Влад подивився йому в очі:
– Негоже обманювати. Якщо ви з якихось причин вважаєте, що дзвонити не треба – так би й сказали.
– Мені не хотілося б вас засмучувати, – винувато відповів товстун.
Влад сів на кушетку посеред обшитої поролоном кімнатки, доторкнувся до довгого синця на горлі. Що ж. Самогубство – непроста наука, якщо поряд немає високих дахів, снодійного і надійної петлі на гачках від люстр…
– Ненавиджу самогубців, – промурмотів Влад з відразою.
Тлустий чоловічок насторожився:
– Як ви сказали?
Влад ліг на кушетку. Витягнувся:
– До побачення.
Товстун переступив з ноги на ногу і вийшов, зачинивши за собою двері з круглим віконцем посередині. 3 маленьким усевидющим «ілюмінатором».
Влад приплющив повіки.
Кімната в стилі «притулок божевільного» була влаштована в тому-таки будинку, де був і спортзал з телевізором. Споруджена в рекордні строки. Старий, Булка і Кисіль отримали відставку, їхнє місце зайняв тлустий чоловічок і двійко його підручних – очевидячки, професіонали. Либонь, Анжела зуміла переконливо повідати їм історію про бідного літератора, у якого дах поїхав від перевантажень, а синій слід на Владовій шиї сам по собі був досить красномовний…
З моменту, коли в пластмасовій чашці з кавою виявилася слоняча доза транкрелакса, до моменту, коли його під руки (у буквальному сенсі, ну й хватка в хлопців) привели в обшиту поролоном кімнату – минуло вже три тижні, й ситуація стала критичною.
Влад ліг на спину і закинув руки за голову.
Дивно. Він не розраховував програти, а от продув на рівному місці! Не вельми розумна жінка переграла його, наче кошеня немудре. Шах і мат…
Дивно, що Анжела вважала шахи нудним заняттям. Утім, що тут дивного?
Він розумніший за неї. Старший і досвідченіший. Він чоловік, зрештою. Чому він дозволив собі програти? Коли на карту було поставлено так багато?
Бо Анжела може дозволити собі розкіш бути і злою, і доброю. Скупою і щедрою. Наївною і розважливою. Різною. А він, Влад, надміру захирів у своїх уявленнях про те, що можна, а чого – ні.
Тому Анжела сильніша. Анжела завжди сильніша. Він просто про це забув.
Можливо, будівничий підвідних палаців уже прив'язаний. І його син, що ще ймовірніше, – теж. Можливо, Владів програш незворотній, але ж хто переміг – той і правий.
Хто переміг – той бачить світ правильно, а хто програв, усеньке життя прожив під владою ілюзій. Сам-самісінький. У цілковитій самотності, коли міг бути коханим і шанованим. Коли міг мати і дружину, і друга, але лишився наодинці зі своїми путами, наодинці зі своїми уявленнями про життя, над якими тепер підсміюватиметься весь світ…
Перед ним був стіл, заповнений найвишуканішими стравами, а він надав перевагу цвілій шкоринці. З принципу. Перед ним був парк, сповнений квітів і трави, сонця і тіні, а він визнав за краще темну собачу будку – бо йому здавалося, що так правильніше.
І тепер те, що він називав своїми уявленнями про життя, наче обгризена кістка лежить перед ним у брудній мисці. Він, як дракон, котрий цілісіньке життя захищав печеру зі скарбами, і виявив за дві хвилини до відлюдної смерті, що в заповітній скрині – цвіль.
Чому, взявши за руку дівчину Ганну, тоді ще нічию дівчину – чому він не привласнив її?
Бо ідіот. Саме тому, і немає більше причин.
Влад заплющив очі.
* * *
По всьому скверику якось непевно, наче курявою вкритий, цвів бузок. Один кущ був білий.
Він сидів на старій, давно не фарбованій лаві. За спиною був квітковий кіоск під строкатим тентом, а далеко попереду, за бузковими суцвіттями бовваніла зупинка тролейбуса. І тролейбус саме стояв на зупинці – червоно-сірий, великий, з чорною «гармошкою» на череві.
Поруч – і навпроти – сиділи на таких само лавах молоді люди, озброєні пляшками пива. Потягували з горлечка. Розмовляли. Дивилися на сонце крізь темні окуляри. Сміялися.
Навпроти зупинилася машина. Відтіля вистрибнула жінка з дуже довгими, запакованими у чорні колготки ногами:
– Ви не підкажете, як звідси проїхати на Бессарабську площу?
Він пояснив. Жінка подякувала, вскочила назад до авто, і той, хто сидів за кермом, дав газу.
Гілки бузку погойдувалися. По асфальті плазували короткі ажурні тіні.
«Програв, – розгублено думав він. – Чому?
Може, програв саме тоді, коли повірив, що у світі справді є місце істинам? Що є у Всесвіті хоч щось незмінне, не підвладне обставинам?»
Він устав. Обтрусив штани. Рушив праворуч, через дорогу і далі, вулицею Ярославів Вал.
– Купіть апельсини, – запропонувала дівчина за яткою біля входу до овочевого магазину «Золота осінь».
Він купив кілограм. Шість помаранчевих кульок у червоній пластмасовій сітці.
– Ви не підкажете, котра година? – чемно запитав хлопчик років дванадцяти у круглих окулярах.
– О пів на четверту, – сказав він, зиркнувши на циферблат на своєму зап’ястку.
Хлопчик зам’явся:
– А… скажіть, будь ласка… ви троль?
– Тільки наполовину, – зізнався він з жалем.
– Я можу чимось вам допомогти?
Він кинув на співрозмовника чіпкий погляд. Хлопчик як хлопчик, у шкільних штанях і короткій курточці, з полотняною сумкою на плечі.
– Надто пізно, – відповів, простягаючи хлопчикові апельсин. – Чим тут уже допоможеш? Один чоловік цілісіньке життя мріяв мати кохану жінку і друга… Але відмовляв собі в цьому праві. І ось тепер виявилося, що він просто старий ідіот. Що він міг побудувати замок, населити його дружинами, друзями, та ким завгодно… і жити собі розкошуючи. Розумна людина на його місці так і вчинила б.
– Розумні люди завжди перемагають? – запитав хлопчик, акуратно очищуючи пахучу жовтогарячу скоринку.
– Завжди, – сказав троль.
– Він потрапив у біду?
– Так. Звичайно.
– Він же може погукати на допомогу друга? Чи кохану жінку?
– Відкіля? Ти ж бо пам’ятаєш – у нього їх немає…
* * *
Влад розплющив очі. Він спав.
Йому наснилася Ганна. Начебто вона стоїть по той бік залізничного полотна, а мимо мчать один за одним потяги, а може, це той самий нескінченний потяг… І він бачить Ганну в просвітах між вагонами. Короткими спалахами світла.
А може, там стояла зовсім не Ганна? Він бачив її так рідко, що цілком міг помилитися.
Він устав. Підійшов до місця, де раніше було вікно, притулився чолом до тугого, жовтавого поролону, що мав ледь відчутний запах.
Ні, це не поролон. Це матеріал іншого покоління – його можна рвати нігтями, гризти зубами, а він не піддасться. Це цілком сучасний матеріал. Витривалий. Живучий. У дусі часу.
Він не бачив Анжелу четвертий день. Його усе сильніше душили пута, тільки тепер до горла підступала не туга, як зазвичай, а чорна злість.
Він обійшов кімнату вздовж стіни, це не забрало багато часу. Коло. І ще одне. Як звір у клітці. Хворий, знеможений звір.
Який сьогодні день? Ранок? Вечір? Котра година? Не важливо…
Він зупинився перед замкненими дверима, у круглому «ілюмінаторі» відбивалося його власне обличчя. Дзеркало. Він побачив літнього, сивуватого, виснаженого – але дуже зосередженого, з ясним поглядом чоловіка.
– Нічого, – сказав сам собі. Точніше, не сказав навіть – ворухнув губами.
І, начебто у відповідь на коротке слово, звідкись з-за скла до нього долинув відгомін теплої хвилі. Тільки відгомін. Але вже близько, простягнути руку, і…
– Ти тут, – сказав Влад повільно.
Важкі двері не здригнулися.
– Ти тут, – повторив Влад пошепки. – Ти там, за склом. По той бік дзеркала. Ти чуєш мене. Не можеш убити мене, бідненька. Не можеш позбутися… А я ж усе одно виберуся. Я…
