Текст книги "Долина совісті"
Автор книги: Сергій Дяченко
Соавторы: Марина Дяченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 22 страниц)
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Випускний
* * *
Світанок лежав над річкою, сіренький, непоказний, хмарний, він аніскілечки не відповідав своєму величному призначенню – відокремлювати дитинство від юності.
– Ранок нового життя, – буркітливо сказала Марфа Чисторій.
– Уже який є, – гмикнув Влад.
Випускний бал закінчувався. Вони стояли над повноводдям, на оглядовому майданчику, і ранковий вітер шурхотів у них під ногами цукерковими фантиками і паперовими келишками.
Дівчатка закутувалися в светри поверх випускних суконь.
Хлопці виглядали, як підтоптані конферансьє після нічної пиятики – у м’ятих костюмах, пропахлих потом накрохмалених сорочках, зі збитими набік «метеликами».
– Спати хочеться, – сказала Марфа.
– Усе життя продрихнеш, – радісно зазначив Дімка.
Він був дуже веселий сьогодні. Ну просто фонтан енергії, невисихаючий гейзер дотепності, ще трохи, і він посяде роль душі компанії – тобто захопить місце, що його два останніх роки успішно очолював Влад…
– Ти ніби навіть радий, – зазначив Влад, коли вони розрізненою юрбою поверталися до автобуса.
Дімка оглянувся через плече:
– Ні, я не радий. Але коли людина приймає рішення… Їй стає набагато легше.
Влад засоромився.
В автобус сідати не поспішали. Надували повітряні кульки й істерично сміялися щоразу, коли вони лускали, розписувалися один у одного на манжетах. Дівчатка перекладали з руки в руку зів’ялі за ніч квіти. Дехто дрімав на задніх сидіннях, аж водій починав дратуватися.
– Ходімо пішки, – запропонував Влад.
Вони потихеньку вибралися з натовпу і, збиваючи росу із сизої паркової трави, почимчикували геть.
Розвиднилося. Прокидалися птахи.
– Я не радію, – повторив Дімка.
Він був страшенно імпозантний у бордовому замшевому піджаці з тоненькою, як зашморг, темною краваткою на шиї. Влад подумав, що Дімка виглядає старшим на свої роки. І що він, Влад, поряд із Дімкою – хлопчисько.
– На все своя пора, – вів далі Дімка. – Нам є що згадати… і ми згадуватимемо. Із задоволенням. Потім.
– А може, обійдеться? – безнадійно запитав Влад.
Дімка похитав головою:
– Ні… Рано чи пізно… це повинно було статися. Тільки не розповідай мені, що хворий зуб треба виривати потихеньку, поступово, повільно…
– Я для тебе – хворий зуб?!
Дімка зупинився. Влад за інерцією ступив іще два кроки – і теж завмер.
– Ти для мене друг, – тихо сказав Дімка. – І завжди ним залишишся. Сумніваєшся?
Влад заперечливо хитнув головою, і вони пішли далі.
Порожне місто потопало в ранковій імлі. Навіть двірники ще не прокинулися – тільки очманілі від несподіваної волі випускники швендяли парами-трійками, поверталися додому після розгульної ночі.
Влад і Дімка крокували мовчки – все, що можна було сказати, було безліч разів переговорене вчора, позавчора, тиждень тому.
«Заприсягнися, що ти не скажеш ані мені, ні моїм батькам, нікому з класу не скажеш, куди ти поїхав».
Їх обігнав автобус. Однокласники азартно махали руками, плющили носи об скло, однак водій не зупинився.
«Заприсягнися, що ніхто в місті не буде знати, куди ти виїхав. – А мама? Раптом вона комусь скаже? – Зроби так, щоб не сказала. Придумай, як саме».
Вони пленталися знайомими вулицями. Подекуди вже повискували мітли. Над сміттєвими баками маячіли сірі тіні ранкових котів.
«Але ми ж потім побачимося? Колись?» – «Звісно. Колись».
У підворітті навпроти розпивали щось із лимонадних пляшок. Шоста ранку…
«Хлопців, напевно, теж зачепить. Як тоді в таборі… Тому їдь у липні, щоб ми встигли оговтатися до серпня, до вступних. – Я тобі подзвоню…» – «Не треба. Напиши листівку. І, Владе, якщо ти повернешся… якщо ти… тоді ти мені – не друг. Розумієш?»
Вони попрощались, як зазвичай, на автобусній зупинці. У цій ритуальності було щось навмисне. Влад ішов додому, і йому здавалося чомусь, що летить у космос. Надовго, назавжди. Вулиця, якою виходжено було чимало, видалася йому раптом трапом зорельота; гіркота втрати боролася з передчуттям невідь-чого, але гарного й обов’язково нового.
Тепер усе буде по-іншому. Він не повторить колишніх помилок, усе зробить набіло, він прийматиме рішення і виконуватиме їх, як і годиться чоловікові. Дімка почує ще про Влада Палія…
На асфальті під сміттєвим баком валялася пластмасова дитяча машинка з одним колесом, довга капронова мотузка теліпалася на вітрі. Не задумуючись, Влад нахилився, вхопив мотузочку за твердий вузлик на кінці і потяг машинку за собою.
Машинка котилася, точніше, повзла на череві. Намальований на кабіні водій посміхався намальованою посмішкою.
…Усі вони ще почують. На той час вони давно будуть вільні – від необхідності бачити Влада, говорити з ним… Вони побачать його по телевізорі, але не відчують нічого, крім гордощів за нього – і, певна річ, заздрощів. Тоді, може, він і повернеться. Вони з Дімкою зустрінуться… Дімка ніколи не заздрив йому… і здаватиметься, начебто вони лише вчора розсталися. Їм буде про що поговорити…
Влад спіткнувся. А що, якщо виступати по телевізорі щодня? Як ведучий новин, наприклад? Постійні телеглядачі звикнуть до нього? А цікаво, чи можливо таке?
Він машинально поправив метелика, що сповз на бік. Випрямив спину, гордо підняв підборіддя. Тлустий двірник здивовано витріщилося на юного аристократа в костюмі-трійці, котрий з мрійливою посмішкою тяг за собою дитячу машинку з одним колесом.
Він досягне… Він може домогтися в житті чого завгодно. Мама хоче, щоб він був лікарем… Йому самому іноді цього хочеться… Але головного рішення він іще не прийняв. Він обере самостійно – не дозволить ні обставинам, ні хвилинної слабкості, ні, навіть, мамі вибирати за себе. Треба тільки вибудувати своє життя так, щоб уміння Влада прив’язувати до себе людей зіграло йому на руку, а не на шкоду. А якщо він зуміє це зробити – ого-го! Увесь світ тягтиметься за ним, як ось ця машинка на мотузочці. Тільки не варто поспішати, треба вибрати, чого ж, власне, хочеться більше – бути знаменитим телеведучим? Кіноактором? Чи, навіть, президентом?
«Розумієш, Дім, мені конче треба кудись вступити, не цього року, то наступного. Інакше мене заберуть до армії. Уявляєш, що буде, коли я опинюся в армії?!» – «Та отож…» – «І мама ж… Я маю знайти таке місце, щоб від неї неподалік…» – «Не кажи мені нічого!» – «Я й мовчу. Просто мені все одно доведеться повернутися додому, може, ненадовго…» – «Тільки не раніше осені. Коли все закінчиться. Коли багатьох наших у місті вже не буде… А мене не буде точно, Владку».
Влад зупинився перед дверима свого будинку. Звів очі до завішених вікон – так колись дивилася Іза…
«Обіцяй, Владе, що ти зникнеш на цілісіньке літо, і жодна жива душа в місті не зможе розшукати тебе. Ми уклали з тобою угоду, в якій ти представляєш себе, а я – всіх тих, хто до тебе прив’язаний. Найліпше, що ти можеш для нас зробити, – це звалити з міста, і – з кінцями… Заприсягнися».
«Обіцяю».
* * *
Потяг рушив, стрічка перону поповзла назад. Стоячи біля ятки з морозивом, Дімка дивився кудись убік, а тоді повернув голову і зустрівся з Владом очима.
Недбало підняв руку, помахав – як щоразу дорогою зі школи.
Перон закінчився. Влад повернувся в купе, витяг із сумки підручник з хімії. Говірка сусідка вже розпитувала маму про те, куди вони їдуть (у Старгород), і куди вступає Влад (у медичний), і чи є в них знайомства в приймальній комісії (на жаль, немає), і чи займався Влад з репетитором (що ви, він і так добре вчиться), і чи є де зупинитися (так, у родичів-знайомих), і щось іще, присмачене особистими сусідчиними спогадами…
Біля вікна сиділа дівчина, Владова однолітка. Видавалась знайомою. Може, він бачив її на танцях, або в парку, або ще десь.
Дівча мовчки дивилося у вікно. Дорожня балаканина двох жінок текла повз неї, аніяк її не зачіпаючи. Коли Влад сів навпроти, дівчина мигцем зиркнула на обкладинку підручника. І знову відвернулася.
Зусиллям волі Влад примусив себе розуміти, про що йдеться в книзі. Перечитав розділ утретє, вчетверте, на п’ятий раз сусідчин голос віддалився і зник, начебто між Владом і цією тітонькою у рожевій літній сукні утворилася звуконепроникна стіна. Влад читав, не піднімаючи очей, а дівча навпроти перетворилося на деталь інтер’єру – незгірше за шторки на вікні, вішалки для одягу і валізу на багажній полиці.
Потім текст відплив убік, на його місці опинилися вузький асфальтовий перон, ятка з морозивом і Дімка, котрий недбало махає вслід.
Дімка був демонстративно байдужий. «Уже почав відвикати», – подумав Влад з образою. Ну, гаразд, не обійнялися перед дорогою, Влад сам так захотів, щоб не обіймалися… Але хоч міну зробити не такою прісною найкращий друг міг би?! Ні, Владу і так пройде, у нього ж голова не болить від розлуки, температура не піднімається…
Але це ж не означає, що зовсім нічого не болить? Вони – ті, кого він залишає, – важкий період перебудуть укупці. А він, Влад… Що ж, він тепер приречений на самотність? Цілісіньке життя?!
Він закусив губу, женучи геть внутрішнє скиглення. Нічого з ним не станеться… Там побачимо, головний іспит складатиме все-таки не він, а…
Попереду липень і серпень. Усе вирішиться в липні, але Влад не зможе допомогти ні Дімкові, ні решті однокласників. От зашкодити… Для того, аби зашкодити, досить просто знайтися. Жити вони будуть у родичів тітки Віри, маминої старої приятельки, а чоловік цієї тітки Віри знайомий з матір’ю Ждана… І Ждан, якщо захоче, – а він захоче! – довідатися, куди поїхав Влад, хоч завтра зуміє отримати «засекречену» інформацію… Які там тайни в маленькому містечку?!
Розмірено постукували колеса. Балакучій сусідці закортіло переодягтися в спортивний костюм, і Влад покірно вийшов у коридор і завмер біля вікна, тримаючись за поручень. Вечоріло. Щоб побачити у вікні хоч щось, окрім свого похмурого відображення, треба було притулитися до скла чолом і носом.
За спиною свиснули, розчиняючись, двері купе. Серйозне дівча прочимчикувало в кінець коридору, а за дві хвилини – назад, зупинилося біля сусіднього вікна, притислося до нього обличчям.
– Вступати? – запитав Влад.
Дівча рвучко кивнуло.
– До педагогічного?
Вона глянула на нього з царственим презирством:
– До театрального.
– А це де? – запитав Влад по паузі.
– У столиці, звісна річ, – відгукнулася дівчина здивовано. – Чи ти про щось інше запитуєш?
Вона аж ніяк не схожа була на дівку, яка збирається бути артисткою. Принаймні Влад уявляв таких панночок зовсім по-іншому.
– А що туди здають? – запитав він просто так, аби перервати незручну паузу.
– Майстерність, – кинуло дівча, начебто облизувало солодкий льодяник. – Прозу, байку, етюд, вірш, монолог, танець, пісню…
– Чимало, – підсумував Влад. – А хімію не здають?
Вона не втрималася і пирхнула.
– А біологію?
– Біологія має бути в людині, – сказала дівчина повчально, і Влад зрозумів, що вона повторює чужу фразу. – Акторська біологія…
– У тебе є?
Вона кинула на нього такий погляд, яким зазвичай обмінюються дівчата перед дівчачою бійкою:
– Є. А тобі що?
Повз них коридором пройшов мужчина в м’ятому спортивному костюмі, такий тлустий, що і Влада, і його співбесідницю заледве не притисло до стінки.
– Тебе як звати? – поцікавився Влад дещо запізніло.
– Агнія, – вона звела підборіддя. – Твоє ім’я я вже знаю… – і додала, озирнувшись на причинені двері: – Приніс же лихий цю талалайку в наше купе!
І обоє тихенько розсміялися.
* * *
Легкість іспитів до театрального вразила Влада. Хоч як переконувала його Агнія, що вивчити текст – не головне, переконати таки не змогла. Коли людина здає хімію – всім зрозуміло, що саме вона здає. Коли людина читає перед комісією вірш… Ну, як його оцінити, якщо зробити це голосно, виразно й жодного разу не збитися?!
І ще – Владові досі не доводилося бути в столиці.
Та й іспити до театрального припадають на липень, а в медичний – на серпень.
– Мамо, – сказав Влад уранці, коли до станції Старгород залишалося хвилин двадцять. – Я дещо хочу тобі сказати…
Мама вислухала всі його резони мовчки. Потяг сповільнив хід, праворуч і ліворуч потяглися сірі старгородські багатоповерхівки.
– Ти не хочеш, щоб вони довідалися, де ти, – підсумувала мама, коли Влад уже й надію втратив почути її відповідь.
– Я хочу подивитися на столицю… – засоромлено пробелькотів він. – До іспитів у Старгороді ще є час…
– Але я ж повинна якось попередити… Що ми не приїдемо зараз…
Влад спершу не повірив. Обійняв маму, ткнувся носом у м’яке вухо:
– То ти згодна?!
– Ти не зрозумів, Владку. Я все одно подзвоню тьоть-віриним родичам, поясню, де ми, що з нами і чому не приїхали…
– Так, але в столиці нас не знайдуть! Навіть якщо через поліцію візьмуться шукати!
Балакуча сусідка, яка саме виходила з купе, чула останню фразу. Невідомо, що саме вона подумала, але поспостерігати за нею було кумедно.
– Ти справді в усе це віриш, – задумливо кинула мама.
Потяг уже підходив до станції.
* * *
Будинок інституту скидався на дім із примарами – високі вогкі склепіння, лункі напівтемні приміщення, галерея портретів уздовж стін. Рами виявилися гіпсовими, з наполовину облупленою позолотою; зображені на портретах люди дивилися повз Влада, і на кожному обличчі лежало усвідомлення гучної слави, начебто навіть крізь шар багаторічного пилу до намальованих вух долинало відлуння оплесків. Де не було портретів – вистачало барельєфів, невідступно проводжаючих абітурієнта лютими білими очима. Влад не те що боявся – бентежився спочатку. Йому все ніяк не вірилося, що цирк, який тут відбувається, хтось сприймає серйозно.
Інститут перебував в осаді дивної, екзотичної вдачі молоді. Від дівок темніло в очах – блондинки, брюнетки, товсті й тонкі, вродливі та відверто потворні, а на додачу до них цілий виводок «сірих мишей», теж палко бажаючих стати артистками. Хлопців зібралося менше, але всі вони балакали так гучно й голоси мали настільки лункі, що хоч вуха затикай. Розбрівшись по кутках, абітурієнти галайкали неприродними голосами, повискували, реготали, надсадно ридали, бурмотіли, падали, гавкали, ричали, мугикали під ненастроєну гітару – загалом, проробляли все, аби здивований Влад сприйняв їх за божевільних.
Якось у напівтемному коридорі на нього налетіло бліде дівчисько з закоченими на лоба очима. Губи юнки безперервно ворушилися, і Влад злякався.
– Королівська кров – не така, щоб нею поливати городи, – виразно промовило дівчисько. Вона подивилася на Влада пильно-пильно, насупилася:
– Ти хто такий, аби зухвало… порушити супокій мій?
Влад почав потроху задкувати. На щастя, дівча вже забуло про нього – брело собі далі, змахуючи рукою, повторюючи з істеричним смішком:
– Ах, хто він такий… Обезголовить! Обезголовить! Обезголовить!
«Не може бути, щоб вона не вступила», – з марновірним жахом подумав Влад.
Агнія відразу влилася в загальне божевілля, і навіть організувала «етюд» – тобто німу сценку – «Вокзал». Вона і Влада кликала до себе, але той відмовився: йому було ніяково брати участь у таких дурницях. Сказано ж бо – на першому іспиті треба прочитати вірш і байку, а у школі він учився добре, дещо з курсу літератури таки пригадає…
Очікуючи своєї черги, слухаючи вигуки і завивання, що долинали з-за високих фарбованих дверей, Влад вирішив про себе: коли йому відразу ж поставлять двійку – він радше зрадіє, ніж засмутиться. Усе ж він дав маху, приїхавши слідом за Агнією до театрального. Ліпше б хімію учив на пляжі…
Його викликали.
У великій пустельній аудиторії був стіл, за ним, наче середньовічна інквізиція, сиділи втомлені чоловіки і жінки – багато хто з них уже перетнув півсторічну межу, а то й більше. Владу стало шкода цих літніх людей: в аудиторії духота, вервечці абітурієнтів не видно кінця-краю, а вони сидять собі і сидять, слухають і слухають усі ці вигуки та стогони, і це посеред літа, за чудової погоди, коли саме час везти онуків на дачу…
– Що ви нам почитаєте? – запитала повна, наче місяць, екзаменаторка.
– Щось коротке, аби не надто вас утомити, – щиросердо зазначив Влад.
Екзаменатори перезирнулися.
* * *
Дівчаток мали прослуховувати пізніше. Агнія, вкрившись червонястими плямами, блукала коридором, бурмочучи, здіймаючи руки і раз по раз налітала на інших абітурієнток, котрі так само бурмотіли щось, цілковито занурившись у себе.
Владу захотілося підійти до неї. Просто сказати, що комісія зовсім не страшна – звичайні втомлені дядьки і тітки, навіть доброзичливі – он як ласкаво з Владом розмовляли… Він уже й крок ступив – але раптом зупинися від неусвідомленої, наполовину втопленої в підсвідомості думки.
Вони їхали в одному купе, стояли поруч біля вікна, тепер вони спілкуються щодня, розмовляють. Дуже скоро їм судилося розлучитися (Влад, на відміну від решти абітури, добре розуміє: шлях його лежить у Старгород, на вступні до медінституту). А хтозна, у що виллється для Агнії ще одна розмова з Владом… Скільки їх повинно бути, цих розмов, аби Агнія на своїй шкірі відчула фатальність випадкового знайомства? Навіть якщо це буде легке нездужання. Під час іспитів – украй недоречно…
І, подумавши так, Влад не підійшов до Агнії. Незручними слизькими сходами спустився в облицьований мармуром підвал, випив газованої води зі старого гуркітливого, як трактор, автомата. Усе-таки погано, якщо йому вліплять двійку відразу ж. Доведеться забирати документи і їхати в Старгород. З іншого боку, якщо поставлять трійку – доведеться вигадувати цей дурний «етюд»… «Уяви, що ти відкриваєш банку кільок в томаті, а там – жива змія…»
Він не втримався і посміхнувся.
У будь-якому разі можна й затриматися на тиждень, просто погуляти… А то він і столиці-то не бачив. Поки знайшли інститут, поки кімнату відшукали, щоб поселитися… Кімната тісна, на кухні вічно сидить бабуся-господиня. Але хто сказав, що в тітки-Вірчиних родичів буде затишніше?
– Гей, ходи-но, там ваші оцінки винесли, – сказав йому довготелесий хлопець першокурсник.
І Влад пішов.
В екзаменаційному листку, прикрашеному вкрай невдалою Владовою фотографією (випнуті очі, ніс картоплиною, волосся сторчма) пишніла кособока п’ятірка. У решти хлопців, котрі здавали з ним «у серії», були трійки, і тільки в одного – чотири.
…Запустили дівчат. Влад залишився повболівати за Агнію – за чужими спинами. Дівчатка виходили з аудиторії червоні, бліді, горді, розгублені, злякані…
Потім винесли оцінки. Влад бачив, як Агнія першою схопила свій листок…
І як перекривилося її обличчя, як затремтіли губи.
Влад рвонув до неї, маневруючи між спітнілими абітурієнтками. Двійки не було, але Агнія отримала «трійку», а це – майже кінець.
* * *
Щоранку, прокидаючись, він насамперед думав про Дімку.
Шкода батьків.
Дімка в лікарні – чи вже ні?
Дімка в реанімації – чи таки обійшлося?
Він сумував за Жданом, за Марфою, за Антоном, навіть за найнеприємнішими зі своїх однокласників тужив несподівано гостро. Він згадував, як у восьмому класі вони мало не поїхали на екскурсію до столиці, але щось останньої миті зірвалося. От було б здорово, якби вони гуртом гуляли цими вулицями!
Абітурієнти театрального здавалися йому чужими і дурнуватими. Ось коли б хлопці були тут!
Він сумував – і трішки соромився власної сентиментальності. Тягав у сумці випускну фотографію – не офіційну, а аматорську, зроблену чиїмсь татом. Дуже вдалий знімок: вони всією компанією спускаються зі шкільного ґанку, ніч тепла, випускний вечір у розпалі…
Іноді в ньому прокидалися неясні злість, образа і роздратування. З якого дива він позбавлений можливості бачитися з друзями? Хто сказав, що він повинен зникнути з їхнього життя назавжди?
Тоді, коли вони з Дімкою тяглися вулицями рідного міста, потопаючими в передсвітанковому туманці, – все було зрозуміло. Засмучувало, але не викликало сумнівів. Тепер Влад не був упевнений, що чинить правильно.
Чому? За яким законом? Із чиєї сваволі? А ось він хоче повернутися додому і побачити Дімку… А чому ні?
Мама бачила: з ним щось діється, але не розпитувала. То гукала на прогулянку, то підсовувала підручник хімії…
Щоранку, прокидаючись, Влад думав про тих, кого залишив, напевно, назавжди.
* * *
– Ти не розмовляєш зі мною, тому що в тебе «відмінно», а в мене трійка?
– Чому це ти вирішила, ніби я з тобою не розмовляю?
– Чому ти відвертаєшся, коли мене бачиш? Хто ти взагалі такий? Де б ти був, якби не зустрів мене в потязі?.. А може, ти взагалі все розіграв? І від самого початку готувався, їхав вступати…
– Я в медичний піду!
– Ага… Давай, бреши, вигадуй. Ще підручник із собою притяг! Може, у тебе там детектив під палітуркою «Хімії»…
– Ти думаєш, що говориш? Я ще монолог до другого туру… не… не вивчив!
– Ага, ага… Далеко підеш. Тільки от до мене більше не підходь, затямив? Ошуканець, базіка!
– Я?! Я – базіка?
– Усе, бувай. Вважай, що ми незнайомі…
* * *
Агнію остаточно зрізали на третьому турі. Вона поїхала, не попрощавшись.
Йому ставили п’ятірки – одну за одною.
– По-моєму, вони мене з кимось плутають, – щоразу говорив він мамі.
Після трьох турів виявилося, що треба здавати ще історію і писати твір. Влад думав, що провалиться хоча б на історії – але помилився. З трьох питань він приблизно знав лише одне, однак насправді вистачило й половини. Вислухавши кілька плутаних фраз, екзаменатор кивнув і поставив «чотири».
І тоді тільки, стоячи посеред літньої загазованої вулиці, Влад уперше відчув, що саме неминуче наближається. Двері інституту, такі вузькі для багатьох, не просто розчахнулися перед ним – вони його втягують насильно, як пилосос папірець.
* * *
Липень добігав кінця. Наступного дня після екзамену з історії Влад прокинувся – і передовсім подумав, що там, у залишеному ним місті, все нарешті вже вирішилося.
Найімовірніше, Дімка вже виписався з лікарні, а це означає – все. Ниточки розірвано, мости спалено, Влад більше ніколи не побачить свого найкращого, найправильнішого друга.
А що таке телефонний дзвінок? Просто один дзвінок?
Переговорний пункт був зовсім поруч. Два квартали вулицею вниз.
Влад постояв перед скляними дверима, увійшов. У приміщенні було прохолодно, у дерев’яних кабінках тупцювали люди, їхні притишені голоси спліталися в загальний неголосний гомін. Біля каси стояла черга людей у п’ять-шість, і Влад прилаштувався до її хвоста.
Власне, що заважає йому подзвонити?.. Ні, не Дімкові, а Дімчиним батькам? Почути від них, що син уже здоровий? Або хоча б видужує?
Чи обіцяв він Дімкові, що не телефонуватиме його батькам? Влад ніяк не міг пригадати. Здається, про батьків у їхній угоді не йшлося.
«Ми уклали з тобою угоду, в якій ти представляєш себе, а я – усіх тих, хто до тебе прив’язаний…»
Кілька років тому, коли Влад утік з табору, хлопці хворіли щонайбільше днів десять. А з моменту від’їзду минуло вже три тижні.
Тож вони вже здоровісінькі. І вільні – від Влада. Ну, хоч раз, може, згадали?
Йому раптом стало так кривдно, що на очі набігли сльози, їм добре, вони вільні й усі гуртом. А він – наче якийсь прокажений, що йому, цілісіньке життя тепер утікати від людей?! Нікого не полюби, ні з ким не подружися!
«І, Владе, якщо ти повернешся… тоді ти мені – не друг. Розумієш?»
Дімка тільки про себе думає. А як він, Влад, буде тепер без нього решту свого життя – він замислювався?!
– Молодий чоловіче, заснули? Розмову замовляти будете?
– Та… – Влад розглядав літнє обличчя за товстим щитом із оргскла. – Я… ні. Вибачте.
* * *
На останньому іспиті вцілілих абітурієнтів – а їх було зовсім небагато, у кілька разів менше, ніж перед початком екзаменів – загнали в простору аудиторію. Там, на чорній дошці, точнісінько такій самій, як у Влад овій школі, написані були запропоновані теми.
Влад спостерігав, як вони читають свою долю. Як болісно мружаться дівчатка, які приховували колись від екзаменаторів свою короткозорість. Як бліднуть хлопці. Як вони сидять, сумирні, притихлі, й іще раз перечитують написане крейдою на чорній дошці, і з жахом дивляться на аркуші лінійованого паперу в себе на столах – кожен, наче вирок, заплямований лиховісною ліловою печаткою.
– Усі дивляться на дошку, а ти – навсібіч? – неголосно запитала викладачка невідомо яких наук, настановлена спостерігати за екзаменованими.
– Там цікавіше, – чесно зізнався Влад.
Викладачка похитала головою і промурмотіла під ніс таємничу фразу:
– Акторська натура…
Абітурієнти визначилися. Хтось роздумував, гризучи пластмасовий кінчик ручки, хтось уже строчив на аркушику з печаткою. Одне дівча завчасу плакало, тож викладачка відвернулася від Владової натури і пішла її втішати. Тоді Влад нарешті поглянув на дошку.
Дві теми були стандартними, з літератури за десятий і дев’ятий клас. Третя, хоч і вільна, але теж до знемоги стандартна: «Ким бути? Яким бути?».
Влад посміхнувся. На листку, призначеному для чернетки, поставив крапку і надписав назву рідного міста. В протилежному куті аркуша намалював крапку побільше і написав: «Столиця». Провів від руки пряму, вивів красиво, як на уроці креслення: «1000 км».
Чи зможе мама кинути роботу? І переїхати до іншого міста?
Це означає – продати квартиру? Це означає – взагалі все втратити? Заради того, щоб Влад опанував сумнівну професію, заради якоїсь там слави в майбутньому?
На проведеному відрізку, ближче до рідного міста, Влад намалював Старгород з його медінститутом і тітчиними-Віриними родичами.
…А хімію він зовсім занедбав. І біологію… і фізику… Як він вступатиме?! Це не віршики читати і не танцювати під баян, як ведмідь на дитячому святі… А раптом він не вступить?!
І не біда. Армія потерпить іще рочок… Головне – пережити це літо. Липень уже якось перебули…
За кілька днів почнуться іспити й у Дімки, й у Ждана, й у Марфи. Влад зітхнув, притяг до себе аркушик, призначений для чистовика, взявся писати відразу начисто, слова приходили самі, Влад щасливо посміхався. Наглядаючи за процесом, викладачка кидала на нього здивовані погляди – мабуть, серед блідих абітурієнтських облич блаженна Владова фізія впадала в око, як помідор на кризі.
«Ким я хочу бути? – випитував папір Влад. – Півнем на чималому пташиному дворі. Щоб довкіл було багато білих, пухнатих, безголосих курей. І щоб із сусіднього обійстя іноді прилітав сусідський когут, ми б із ним дружили і чубилися. Я хотів би сидіти на паркані – над усіма… і всі б мене обожнювали, і я нікому нічим не був зобов’язаний. Так і прожити б усеньке життя – нікуди не їздити, нічому не вчитися, топтати курей і не боятися кухарчиного ножа. Ось ким я хочу бути… А яким бути – вільним. Я хочу бути вільним, і щоб ті, кого я люблю, були вільні від мене…»
Влад спохопився. Перечитав написане, хотів закреслити – але вчасно згадав: в чистовику виправляти неприпустимо. Махнув рукою – яка різниця! Це його твір – прощання з театральним інститутом, що хотів його в себе вступити, але який отримає дулю з маком, а не Влада. Краще б Агнію прийняли…
«А загалом я пожартував, – дописав він. – Я не хочу бути актором. Я вступав до вашого інституту просто так, з цікавости. Дякую за увагу».
Він поставив крапку, підвівся і, залишивши «твір» на екзаменаторському столі, пішов до виходу.
– Зажди! – нервово кинула викладачка. Встала в дверях, майже перегородивши шлях:
– Зачекай… Важкі теми? Ти не дописав? Ти чогось не зрозумів? Не треба нервувати. Я можу принести новий аркуш, і ти заново напишеш, час іще є…
– Дякую, – сказав Влад із жалем. – Я цілком висвітлив тему, більш мені нічого додати.
І, вийшовши на вулицю, раптом подумав: а чому незнайома тіточка так переймається його долею? Він же вперше в житті її бачить…
* * *
– Тебе зарахували, – сказала мама.
Зранку вони були в музеї образотворчого мистецтва. Потім чудово погуляли зеленими схилами міського парку, а ввечері – о двадцять другій десять – у них потяг на Старгород. Влад уже взяв квитки.
Сорок хвилин тому мама вийшла – ніби за хлібом, – але виявилося, що списки вступників уже вивісили.
– Тебе зарахували, – повторила мама зі священним жахом. – Молодець, Владку…
Він засунув наполовину запаковану валізу під ненадійну розкладачку, що слугувала йому спальним місцем ось уже майже місяць.
– Ти не помилилася? – запитав безнадійно.
Мама замахала руками, як вітряк під час бурі.
Квитки до Старгорода лежали в задній кишені штанів. Іспити в медінститут починаються післязавтра…
– Такий божевільний конкурс, – тихо сказала мама. – Я не вірила ні хвилини… Ти що, не радий?
– Радий, – підтвердив Влад і сів на розкладачку. Не варто було цього робити: алюмінієві трубочки, запросто витримуючи абітурієнта, під студентом підігнулися і склалися самі собою; коли б не валіза – Влад відбив би собі м’яке місце.
Може, він устиг прив'язати до себе приймальну комісію?
Неможливо. Вони ж бачили його всього чотири рази. На відстані, протягом п’яти-шести хвилин. Ні, не може бути, нереально.
Що ж, отже, це він… талановитий?
* * *
– Обдаровані люди часто не вписуються в загальноприйняті рамки, – самовдоволено сказав професор. – Ви – безумовно обдарована людина, Палій… Однак, щоб досягти чогось у нашому ремеслі, необхідна праця, праця й іще раз праця.
Професор був високий, вродливий і елегантний до останньої деталі. Навіть кожна облямівочка хустинки для протирання окулярів була елегантною. У кабінеті витав елегантний запах одеколону навпіл із застояним тютюновим духом.
Владове самолюбство було втішене.
Розумом він усвідомлював, що варто вибачитися, забрати документи і бігти стрімголов – однак лестощі розслаблювали, наче тепла ванна. Влад плив і купався в усвідомленні власної винятковості: виявляється, він талановитий. Його зухвалість милостиво вважали проявом яскравої індивідуальності.
«Це Доля», – думав Влад, дивлячись, як чудернацько ворушаться сиві професорські вуса, коли той розмовляє. Доля підсунула йому в купе абітурієнтку Агнію, доля привела його до столиці й мало не насильно упхнула в майбутню професію. От захотів би він вступити до театрального – зроду не вступив би. Ні, в ці двері треба заходити, граючи, не боячись провалу, взагалі нічого не боячись, з вірою в себе…
З вірою в себе. Це Влад подумав? Чи це професорові слова?
Мама чекала його у вестибюлі. Побачивши її обличчя, Влад похолов:
– Що сталося?
– Зле почуваюся, – тихо мовила мама. – Ці перепади тиску… Не хвилюйся, Владку. Мені просто треба відпочити.
Влад підставив їй лікоть. Вони вийшли у спеку, курну передгрозову сушу великого міста, і мама, вхопивши ротом повітря, сильніше налягла на його руку:
– Задуха…
– Нічого не сталося? – запитав він тривожно.
Навпомацки намацавши, наче сліпа, мама витягла із сумки валідол, кинула таблетку під язик.
– Ти не хвилюйся, – сказав Влад. – Тепер усе буде гаразд.
– Так, так. Ось лава, давай присядемо.
Вони сіли в негустій тіні прокопченого вихлопними газами куща. Мама мовчала. Зі сходу наповзала, мало не плутаючись у висотних дротах, присадкувата чорна хмара.
* * *
«…Сьомого, восьмого і дев’ятого липня з діагнозом „інтоксикація невідомого походження“ госпіталізовано двадцять сім осіб. Усього по лікарську допомогу звернулися шістдесят три особи, з них сорок дев’ять – випускники школи номер сто тридцять три.
