355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Сергій Дяченко » Долина совісті » Текст книги (страница 7)
Долина совісті
  • Текст добавлен: 21 сентября 2016, 16:43

Текст книги "Долина совісті"


Автор книги: Сергій Дяченко


Соавторы: Марина Дяченко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 22 страниц)

РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Ганна
* * *

Влад розплющив очі й побачив Гран-Грема. Позашлюбний троль сидів на кришці комп’ютера, його білі ганчіркові ікла стирчали невпевнено і якось жалісливо. Влад простягнув до нього тремтячу руку – але зрозумів, що троль за декілька метрів, на іншому кінці кімнати, а вдавана його доступність – результат зміненого Владового світосприймання.

Усе навколо здавалося відображенням на поверхні веселкової, світлої, але надто вже хисткої бульбашки. Кімната… Зеленаві шпалери… Дзеркало… Фіранки…

Він перевів погляд. Для певності ще і поводив рукою по порожньому простору поряд із собою: зім’яте простирадло…

Дряпнуло під серцем котячою лапою. Дряпнуло ще раз. Відпустило.

Він не знав, хто така Анжела, звідкіля вона взялася, чи заміжня… Власне, йому і не потрібно було цього знати. Анжела розумна і тактовна. Певно, вони більше ніколи не побачаться.

Радості не було. Суму теж. Порожнеча – як і годилося. Він давно не маленький хлопчик і знає, що за такі ось ейфорійні сплески слід розплачуватися відчуттям цілковитого вакууму під серцем.

Він і розплатиться. Не вперше.

Влад насилу піднявся. Додибав до троля, вказівним пальцем погладив зелену маківку. Постояв, відчуваючи босими ступнями твердий ворс готельного килимка, втягуючи тремтячими ніздрями захололий запах учорашнього сигаретного диму. До часу не завдаючи собі клопоту боротися з порожнечею, даючи їй розчинити себе, майже цілком з’їсти.

Нічого, нічого…

Не було набутку, не буде і втрати. Сьогоднішній день слід проковтнути, наче ліки. А завтра – завтра все буде по-іншому. Слава Богові, у Влада є досвід, він уміє забувати жінок, яких, здається, навіть кохав на мить-другу…

Струмінь води з крана уперся йому в потилицю, наче пістолетний ствол. Влад дивився вниз, на білу емаль маленької ванни, на холодні весняні струмки, що розтікаються по ній врізнобіч.

* * *

У ресторані йому привиділася Ганна.

Жінка сиділа за дальнім столиком, Влад бачив її спину, її вухо, частинку її щоки. І Влад упізнав її – одразу ж. Спочатку захотілося втікати звідси стрімголов, але він усе-таки залишився сидіти, тупо розглядаючи принесене офіціантом меню.

Її супутником був молодий чоловік у немодному, не вельми акуратному костюмі. Чоловік голосно сміявся, а Ганна посміхалася і щось говорила, потім повернула голову, і Влад побачив її профіль.

Чи все-таки?!

Відклавши меню, він устав і почвалав через увесь зал – по килимовій доріжці, повз відвідувачів, які жували, гомоніли, зітхали, випивали чарку. Метрів за три сповільнив крок. Чоловік у немодному костюмі питально зиркнув на нього, і, простеживши за поглядом супутника, жінка обернулася.

– Вибачте, – мовив Влад і повернувся на своє місце.

Вона все-таки була страшенно схожа на Ганну. Здаля.

Хоча Ганні зараз мало бути тридцять шість, а цій жінці навряд чи виповнилося й тридцять. От лихо – Влад гадки не має, яка з вигляду зараз Ганна. Дімка залишився в його пам’яті сімнадцятилітнім, Ганна – двадцатидворічною. Але Ганна, на противагу Дімкові, жива…

Він з’їв курячу печеню, не відчувши смаку. Підвівся і пішов збирати речі.

* * *

Дуже коротко стрижене чорне волосся, високі вилиці, хирляві плечі під тонким светром. Такою Влад уперше побачив Ганну. Їй було дев’ятнадцять, вона зупинилася посеред великої напівкруглої аудиторії, оглянула дерев’яні ряди, ярусами здійняті під самісіньку стелю, пробігла оком порожню поки кафедру, огледіла студентів, котрі прийшли раніш і вже вибрали собі місця, чемно кивнула, вітаючись одночасно з усіма – і обернувшись до дверей, погукала когось у коридорі: «Так, це тут! Заходь!».

Тоді Влад уперше почув її голос.

Вона дочекалася приятельку – і сіла з нею біля вікна, у першому ряді.

Звідтоді це місце стало для неї постійним. Юнаку, засілому в найдальшому з кутків аудиторії, на найостаннішому і найвищому ряді, було видно чорну маківку, рожеве вухо і частинку щоки.

Юнака вже незабаром стали вважати напівбожевільним. Він ніколи ні з ким не вітався, нікому не дивився у вічі й поготів ні з ким не розмовляв. Часто пропускав заняття, іноді зникав на цілий тиждень, сидів завжди на своєму місці, прикривши обличчя долонею, на перервах гриз яблуко чи бутерброд (у студентській їдальні його жодного разу не бачили!). Виходив останнім – чекав, поки аудиторія спорожніє, і тоді тільки злазив зі своєї гальорки, спускався, наче гриф у пошуках падалі.

Звичайно, його не любили і побоювалися. До самої сесії не знали, як його звуть, і в розмовах – напівголосно – величали «дурником». Сесію він здав абияк, але таки здав, на превеликий подив деяких однокурсників.

(Це був четвертий за ліком університет, у якому він учився. У жодному навчальному закладі він не затримувався довше, ніж на рік-півтора, і назва майбутньої його спеціальності звучала розпливчато-гуманітарно. Статус студента рятував від армійської служби, та йому й самому подобалося вчитися. Він був би, напевно, відмінником, якби не одвічний страх зачепити когось невидимими щупальцями пут. Тож лякався і ховався. Жилось йому – наче тому нічному метелику, викинутому під полудневе сонце).

Ганна не терпіла й натяку на конфлікт, трималася від дивного юнака так далеко, наскільки дозволяла величезна аудиторія. Тож Влад сидів на останньому ряді біля стіни, Ганна – на першому біля вікна. Між ними були столи і стільці, схилені голови, скрипіння і перешіптування; довгий погляд пронизував аудиторію з кута в кут, по діагоналі, погляд крізь пальці, нікому не помітний, напружений, наче тятива.

Здається, колись вона займалася танцями. А, може, й ні. Владу подобалося дивитися, як дівчина йде від дверей до свого місця. У кожнім її русі поєднувалися підліткова недбалість – і балетна вивіреність. Вона була хазяйкою свого тіла, і в цьому спокійному владарюванні Владу вбачалося щось від невеликої граціозної звіринки. Він не раз спостерігав, як вона стрибає на підніжку трамвая – начебто білка. Або пробирається крізь юрбу в салоні – як ящірка. Але це було потім, за кілька місяців, коли він занадився ходити за нею, майже щовечора на віддалі проводжати її додому… А спочатку він просто дивився, як вона ходить, як повертає голову.

Коли дівчина схилялася над зошитом, Владові видно було лише потилицю і вухо. Зате коли зводила погляд на викладача – весь профіль цілком, він бачив його колись у дитинстві, на стародавній монеті, потім десь загубленій…

* * *

Заєць шуснув через дорогу, справжнісінький заєць. Влад ударив по гальмах, машину повело на слизькій дорозі, останньої миті Влад зумів вирівняти кермо, не розвернутися впоперек шосе, не перекинутися, не покотитися…

Машина стояла біля узбіччя, зайця, звісна річ, і сліду не лишилося, зате промовиста картина катастрофи з Владової уяви зникати і не збиралася: бензиновий спалах, кіптява на білому снігу…

«Не могло такого бути», – тужно подумалося Владові. Фантазії.

* * *

Йому подобалося уявляти, як він підходить до Ганни, зупиняється перед нею, дивиться їй у вічі. Говорить щось незначне. Про погоду. Про розклад на наступний тиждень. Про книги.

Він навіть цього не міг собі дозволити, навіть підійти й зупинитися поруч! Він сидів сичем на своїй гальорці й відтіля спостерігав, як вона розмовляє з викладачем – і як в очах її співрозмовника, моложавого підтягнутого франта, тануть наче два шматочки вершкового масла.

Франт викладав філософію, його лекції були двічі на тиждень, на підмізинному пальці його правої руки пишніла масивна обручка, проте він завжди виокремлював поглядом гарненьких студенток, але ж Ганна була не просто гарненька. Вона була… Ні, не найвродливіша на курсі, були дівчата й примітніші. Ганна до того ж майже не використовувала косметики… Ганна – наче профіль на монеті, срібло серед міді й нержавійки, вона виділялася б і серед золота, ледачого, вульгарного, жовтого. Вона сміялася неголосно, але Влад завжди чув її сміх навіть крізь глухий регіт однокурсниць. На лекціях дівчина рідко ставила запитання, але якщо питала про щось – то ніби дротиком у «десятку». Викладачі зазвичай у відповідь спішно кивали: «Так, добре, що ви запитали, я саме хотів пояснити…».

У неї був чіпкий, ясний погляд. Влад мріяв, щоб вона хоч один разочок подивилася й на нього. Ось так, з вогником на денці пильних очей.

Якось увечері вона сиділа в читальному залі до самого закриття бібліотеки. І Влад сидів – зовсім поряд, хоча й невидимий Ганні за стелажем із якимись журналами. За п’ять восьма бібліотекарка пішла по рядах, випроваджуючи студентів додому. Ганна відстала від зграйки дівчаток і, опустивши голову, побрела в гардероб. Кінець шарфу в її руці волочився по підлозі, а Влад йшов позаду, в якихось двадцяти кроках. Ось прийшли до гардеробу – на кожному порожньому гачку висів бляшаний номерок, і всі вони дзенькали, варто було лишень доторкнутися до вішалки. Ганна натягла пальто – Влад не став їй допомагати, він чекав біля порога, поки вона одягнеться і піде…

І тут у неї з кишені випав металевий жетончик на метро. Вилетів і покотився по підлозі, по темному воскованому паркету, по бетонній плитці, просто до Владових ніг. Вдарився об його правий черевик – і, покрутившись іще трішки, влігся на бік.

Влад машинально нахилився і підняв жетон.

Однокурсники давно звикли не зауважувати його – начебто він був такою ось вішалкою з дзенькітливим номерком, Ганна і дивилася так, начебто вперше бачила цього невисокого веснянкуватого хлопця з витертою сумкою через плече.

Але вона дивилася. Прямо на нього. І в чорних чіпких очах був привітний подив.

Влад ступив крок уперед і поклав жетон на гардеробну стійку.

– Дякую, – сказала Ганна.

– Будь ласка, – кинув він, повернувся і вийшов.

…Вона чимчикувала темною вулицею, а він підтюпцем позаду, не випускаючи її з виду. Дівчина сіла на трамвай – і він примудрився втиснутися так, щоб вона не помітила. Вийшла – і Влад за нею, увійшла до під’їзду – і парубок слідом – нечутно. На третьому поверсі відчинилися двері, жіночий голос запитав, чому так пізно, двері зачинилися…

Наступного ранку Влад купив на пошті десять конвертів без марки і тонкий шкільний зошит. Через два дні знову проводжав Ганну до самого дому і залишив конверт у поштовій скриньці квартири номер вісім.

«Привіт.

Ти займалася хореографією? Ти танцівниця, так?

Май на увазі – філософ вирячується на тебе, як на шоколадний торт, а ти нічого не помічаєш. Тобі й не треба. Нехай собі світить оком.

Прошу, знай, якщо тобі щось знадобитися – поруч завжди є людина, котра зможе допомогти і захистити.

Завжди.

Ну, що – мені вдалося тебе заінтригувати?

Квітень».

А вранці вона уважно вдивлялася в обличчя однокурсників, і щоки її здавалися рум’янішими, ніж зазвичай. Клятий філософ нюхом зачув її романтичний настрій, попросив залишитися після пари і довго щось утовкмачував, ніжно водячи пальцем по рядках Ганниного реферату…

«…Ця скотина обов’язково чіплятиметься до тебе перед іспитом. Якщо тільки він спробує робити гидкі натяки – приколи на светр будь-яку брошку чи навіть просто шпильку…

Квітень».

* * *

Він відімкнув ворота великим нержавіючим ключем. Загнав у гараж машину – колеса раз у раз пробуксовували в снігу, поштова скринька була переповнена, з щілини для листів і газет рожевим язиком стирчала якась рекламна листівка. Поріг, рівно припорошений снігом, скидався на стіл під накрохмаленою скатертиною; рифлені черевики Влада припечатали цю пишноту, сповістивши цікавому листоноші, що «цей ненормальний» нарешті повернувся додому.

Листоноша колись навіть повідомив у поліцію. Він певен був, що Влад – темна особа, що чесні громадяни так не поводяться. Влад подарував дільничному книжку своїх казок «Для найменшеньких», і на цьому інцидент вичерпався, але листоноша звідтоді не злюбив його ще лютіше і розпускав околицею найбридкіші й найбезглуздіші плітки. Щоправда, Влад цим не переймався, знайомих і сусідів у нього тут не було, він вибрав цей будинок саме за його усамітненість…

…Якраз напередодні консультації з філософії Ганна прийшла на заняття із залізною брошкою на светрі. Вона виглядала пригніченою, від рум’янцю й сліду не лишилося, хтось із приятельок глумливо пожартував з приводу дешевої прикраси, Ганна зробила спробу зняти брошку – але, зрештою, залишила…

Увечері того ж дня Влад прийшов до філософа додому. Двері відчинила дружина – опецькувата пані в смугастому махровому халаті. Влад тицьнув їй у руки жовту, як курча, троянду і з посмішкою попросив покликати пана такого-то.

З квартири долинали дитячі голоси. Філософ вийшов, на обличчі його світилася здивована посмішка. Навіть удома, захоплений зненацька, він виглядав франтом: на вельветовій сорочці не було ні зморщечки, домашні штани не пухирилися на колінах, сходову площадку затопив аромат одеколону. Влад на секунду побачив себе збоку – дуже скромно одягнений, погано виголений юнак з лиховісним вогником в очах. Відлюдько, божевільний, студент-трієчник. Кому повірять, якщо справа дійде до розгляду? Ясно ж, кому повірять, а кого відрахують задля дисципліни та порядку…

Він заговорив, дивлячись у примружені блакитні очі філософа, і з кожним його словом очі ці звужувалися чимраз більше. Нарешті його співрозмовник зробив спробу піти, не кинувши й слова, тоді Влад двома руками вхопився за комір чистої вельветової сорочки, ривком притяг обличчя філософа до свого лиця і зашипів, дивлячись у щілинки-очі.

«Ось із цієї морди, пане спокуснику, я легко зроблю кривавий млинець на очах у всіх студентів, просто в аудиторії…»

Філософ не дослухав, смикнувся, із тріском обриваючи комір, і крикнув дружині, щоб викликала поліцію. Влад підставив ногу, не даючи грюкнути дверима, з дальньої кімнати визирнули дві дівчинки, років восьми і дванадцяти, та злякано вчепились одна в одну.

– Облиште її, – сказав Влад філософові. – Бо буде гірше.

У коридорі знову з’явилася огрядна пані в махровому халаті. Зупинилася, уважно вдивляючись у Владове обличчя, обернулася до важко дихаючого, у рваній сорочці чоловіка:

– То викликати поліцію?

У її похмурому погляді й не менш похмурому голосі було щось, що змусило філософа цілком утратити самовладання. Він почав лаятися, кричати, тоді верещати, і тільки по тому Влад пішов.

Так, він пішов. А на іспиті філософ навіть не зиркнув у його бік, уліпив трійку. Ганна, найкраща студентка і відмінниця, одержала «чотири». Замість двох шматочків масла в очах філософа плавав тепер лід. Щоб замести сліди, він не поставив цього разу жодної «п’ятірки», чим викликав загальне обурення і легку бучу в деканаті.

«Це чотири, це все-таки не п’ять», – докірливо кинув у Владовій пам’яті дуже знайомий голос.

Ганна мало не плакала від образи і несправедливості. Філософа піддано було загальному мовчазному остракізмові, а Влад спробував іще раз з ним зустрітися – у підворітті, – але хитрий франт був дуже обережний.

«…Не бійся. Якщо тебе скривдить хтось – я побачу, і більше він до тебе не полізе.

І не намагайся мене вирахувати. Найімовірніше, тобі це не вдасться. Давай грати в цю гру – начебто мене немає. Начебто я – скрізь…»

* * *

Влад прокинувся о сьомій ранку від гострого відчуття, ніби він знову в потязі. Начебто він спить, не роздягнувшись, у купе для провідників, а хтось із пасажирів гатить у двері й голосно скаржиться на холод у вагоні.

Він цілісінький рік проїздив провідником на різних напрямках, з різними напарниками, а іноді й сам-один. Потяг – це завжди люди, і завжди нові, от лишень із напарниками іноді виникали проблеми, адже потяг – це ще й дуже тісно…

За цей рік його внутрішній лічильник відкалібрувався майже до досконалості. Влад точно відчував, скільки доторків, скільки розмов за пляшкою горілки, скільки годин мовчазної присутності потрібно буде, аби, розлучившись із ним, та чи інша людина відчула дискомфорт. І завжди змінював напарників раніш ніж ті встигали по-справжньому прив'язатися. Так, його не любили, вважали гордяком і зрадником, але ж він і працював завжди на таких непрестижних напрямках і в таких поганючих потягах, куди пристойного провідника й медом не заманиш…

У кімнаті дійсно було холодно. Звичайно, не як узимку у вагоні, де скінчилося вугілля, але все-таки Влад змерз.

Включив обігрівач. Натягнув светр поверх халата. Пішов на кухню, зварив собі кави, час було б уже зігрітися – але його досі лихоманило.

Застуда? Чи втома після поїздки, недосипання?

Він увімкнув комп’ютер, посадив Гран-Грема ліворуч від клавіатури, переглянув написане вчора ввечері. «Ти обманюєш, – сказала Дея. – Я не вірю тобі. Хіба можна вірити тролеві? – Але я тільки наполовину троль, – чесно відповів Гран-Грем. – Кажуть, що мій татусь був людиною. Або навіть ельфом. Ти ж бачиш мої руки, та й п’яти в мене цілком людські… – Я не бачу твоєї душі, – сказала Дея. – П’яти і душа – це ж не зовсім те саме…»

Влад зітхнув. Переправив «відповів» на «зізнався», а потім повернув усе, як було. Голова була наче ватяна, либонь, поїздка і всі пов’язані з нею події не пішли на користь його творчим здібностям.

Чи він таки занедужав? Ця м’яка слабкість… Бажання влягтися на ліжко і так лежати до вечора, не підводячи голови…

Розплата. Слідом за радісним станом завжди приходить депресія. Проходили. Переживемо.

«…сказала Дея. – П’яти і душа – це ж не зовсім те саме…»

У кімнаті, здається, нічим дихати. Влад розчинив кватирку – відразу ж зробилося холодно; він одягся, накинув каптур, вийшов на ґанок. Якщо робота не йде – саме час розчистити сніг на подвір’ї.

Сонця не було. Низьке небо, здавалося, ось-ось налипне на вуха. Орудуючи фанерною лопатою, Влад згадував, як Ганна намагалася вирахувати автора цих самих листів. Як вона чергувала на сходах, прагнучи побачити «листоношу». Як зиркала на однокурсників, як ставила безневинні на перший погляд запитання – і жадібно спостерігала за реакцією. Як просила конспекти то в одного, то в іншого – щоб вирахувати почерк. Якось навіть підстерегла Влада на сходах і попросила конспект і в нього, причому мотивація її інтересу була цілковитою нісенітницею.

Він міг би показати свій зошит. Почерк у нього був характерний, навряд чи Ганна примудрилася б помилитися.

Він міг просто обійняти її. І сказати: так, угадала. Це я.

Він міг хоча б таємниче посміхнутися.

Для того, щоб Ганна назавжди належала йому, аби була його дружиною, щоб ніколи не втрачати її – досить було простягти руку. Зробити малюсінький крок.

* * *

Увесь день його лихоманило. Цілу ніч він перевертався з боку на бік, слухав, як постукує сніг у вікно, а у четвертій ранку встав і включив комп’ютер.

«…За вами хтось іде, – сказав корч із живими людськими очима. – Краще вам не знати, хто це. Йдіть уперед, і в жодному разі не зупиняйтеся. Веди їх, тролю, я спробую затримати того, хто йде за вами, але дерево швидко горить… надовго мене не вистачить!»

Влад подивився на власні долоні. Посидів, погойдуючись узад-уперед, рвучко висунув шухляду столу.

Ось вони всі. Договори, візитівки, ось фотографії з конгрессу – Влад підписує автографи, Влад серед видавців, Влад на тлі величезного плаката з зеленим Гран-Гремом. Ось свіжа газета з величезною статтею – і знову з фотографією. Ось вони, документальні свідчення успіху.

Чому ж він почувається жалюгідним невдахою?! І так гостро? Чому хочеться здохнути, у кращому разі – негайно заснути?

Може, через Ганну. Через те, що він, романтичний дурень, не простяг тоді руку і не взяв те, що належить йому по праву.

…Розвернувся і пішов сходами вниз. І не з’явився того дня на заняттях, блукав містом, згадував Дімку, маму…

Не міг собі уявити Ганну, яка тягнеться за ним, як довгий шарф в опущеній руці. Шарфик тягнеться по підлозі… Не міг уявити Ганну, яка слізно благала про зустріч. Владе, я знаю, що ти тут… Відчини! Ну, відчини! Будь л-а-аска! Га-га-а!

Щось із дитинства. З отроцтва. Дівчинка Іза. Вона вижила, у неї якось склалося життя… Цікаво, як?

…І ось він, сам собі пан, процвітаючий письменник, мало не виє від туги… Чому? Ганну згадав? У Ганни двоє синів, одному вже дванадцять, другому – десять…

«Друзяко! Зі мною діється щось лихе. Про всяк випадок – врахуй, якщо я приїду до тебе, якщо спробую з тобою зустрітися – не піддавайся! Ти знаєш, до чого це… Я можу сказати, що одна-дві зустрічі нічого не змінять. Але на тверезу голову – ліпше нам не зустрічатися взагалі, ми ж і так прожили поруч стільки років… Щоправда, я існував у тебе за спиною, і ми ніколи не розмовляли… Але краще не ризикувати…»

Влад розірвав папірець. Склав шматочки і знову розірвав. І ще. Здмухнув обривки в сміттєве відро. Знову сів за комп’ютер.

«Я понесу тебе, – сказав Грем. – Ти ж пам’ятаєш – нам не можна зупинятися. За нами йдуть. Нам не можна навіть озиратися назад…»

За вікном просигналило авто. Влад здригнувся.

Його будинок стояв на відлюдді, лиш зрідка, заблукавши, тут з’являлися чужі. Якщо машина – отже, водій напевно звернув, де не слід, і тепер турбує порядних людей, щоб запитати дорогу. А треба ж лишень уважніше читати дорожні знаки!

Влада самого здивувало таке своє роздратування. Це була справжнісінька злість, просто-таки ненависть до недолугого автомобіліста. Просигналили знову, тож Влад устав, навіщось зняв з гака рушницю. Напевно, щоб налякати горе-водія своїм виглядом.

– Що треба?

Він вийшов на ґанок, ногою розчахнувши двері. Справжнісінький відлюдько, неголений, набурмосений, ще й із рушницею.

Біля воріт стояло таксі. Цього ще не…

Дверцята розчинилися. З машини висунувся спершу чобіток на гострому, як піка, і такому само довгому підборі, потім руда шуба, потім жінка цілком.

– Якого біса? – крикнув Влад.

І просто в домашніх капцях рушив засніженою доріжкою – до воріт.

– Вибачте, – сказала Анжела, посміхаючись. – Я перепрошую. – І винувато розвела руками. Жест вийшов таким граціозно-зворушливим, що Влад усвідомив несподівано для себе – він радий. По-справжньому радий.

Ляснув себе по кишенях і тут згадав: ключі від воріт залишилися в будинку. Не відразу й зметикував, що ворота відчиняти не потрібно – таксі до нього в гості не напрошується, а жінка в рудій шубі цілком протиснеться й у хвіртку.

– Я тут опинилася неподалік, – пояснювала Анжела, поки він виймав з багажника її валізу. – Я… Мене обікрали, чесно кажучи, витягли майже всі гроші… Вибачте, але в мене тут немає інших знайомих…

Вона говорила і говорила, плела якісь дурниці, Влад чудово розумів, що вона або бреше, або плутає, або недоговорює, але чомусь її нещирість не бентежила його. Відчуття було таке, начебто він зняв нарешті тісні туфлі або скинув зі спини мішок з цементом, коротше кажучи, те саме відчуття, про яке кажуть – гора звалилася з пліч. «Невже я сумував за нею?» – здивовано подумав Влад. Я ж навіть не згадав про неї жодного разу за ці дні… два? Три? Скільки днів минуло? Пробудження, зім’ята постіль… Я ж думав про Ганну?!

Він розтопив камін. Анжела простягала руки до вогню, хоча її пальці й так були теплими. Влад переконався в цьому, мимохідь потиснувши її долоню…

І от, нарізаючи шинку на кухні, розшукуючи хліб і заварюючи чай, Влад згадав цей дотик – і зрозумів: внутрішній лічильник, завжди враховуючий такі ось потиски, тепер спантеличено мовчить.

Влад повернувся до кімнати. На Анжелиному обличчі грали відблиски вогню. Широкі каштанові брови здавалися мідними, очі – золотавими.

– А як ви… Як ти довідалася мою адресу?

– У квартирному бюро, – відгукнулася вона здивовано.

– Позичити тобі гроші?

Вона мовчала.

– Ну, я це до того, що коли тебе пограбували, ти ж хотіла позичити в мене гроші? Так?

Вона досі мовчала, і тепер її мовчання було важким та щільним, як бетон.

– Не ображайся, – сказав Влад. – Я позичу тобі грошей і викличу таксі на вокзал. Просто зараз.

* * *

Вона сиділа перед напівостиглою чашкою чаю, повільно кусала бутерброд із сиром, дивилася кудись убік. Влад почувався так, начебто щойно побив дитину. Лютився на себе – і нічого не міг поробити з роздутим, як дріжджове тісто, почуттям провини.

Чи могла Анжела приїхати не з власної волі? З волі пут, що прив’язали її до Влада? Чи могла вона…

Влад мало не вдавився шинкою. Так, у його житті були жінки. Хтось із них відразу розумів: жити цьому зв’язку, наче метеликові, до наступного вечора, а дехто, можливо, багатів ілюзіями… Але Влад ніколи повторно не зустрічався з жінкою, з якою кохався. Ранком – прощання назавжди, це було легко і звично, іноді – важко, а подекуди доводилося й брехати…

І майже завжди вдавалося знайти слова, здатні втримати жінку від спроб нової зустрічі.

Але Анжела пішла сама, перша! Мовчазно визнавши правила гри, за якими скороминущий зв’язок не має права на продовження. На що вона розраховувала, вивідуючи його адресу?

От лихо! Якщо вона довідалася його адресу – можливо, і хто-небудь інший довідається, шанувальники, наприклад… І тоді доведеться ламати з такими зусиллями налагоджене життя, переїжджати…

«Ні, – подумав Влад тужно. – Якщо вже доведеться продавати будинок – куплю натомість трейлер із усіма вигодами. І остаточно перейду до життя на колесах. Нічого не боятимусь, нікого не цуратимусь, ввічливий, товариський, компанійський… І ніде не зупинятимуся довше, ніж на три дні».

Він знову покосував на Анжелу. Каштанові пасма опали, закриваючи її скривджене обличчя, майже занурюючись у чай.

Навряд чи пута встигли б зав’язатися за настільки короткий час. Навіть попри ту божевільну ніч… Навіть попри ту поїздку, навіть попри всі їхні випадкові зустрічі, розмови, дотики…

Але якщо пута все-таки намітилися – варто грубо вигнати її. Щоб образа пересилила щойно народжену прихильність.

– Навіщо ти приїхала, Анжело? – запитав він холодно.

– Нінавіщо, – відгукнулася вона байдуже. – Не має значення.

– Більше ніколи так не роби. Гаразд? Більше не приїжджай.

Вона підняла на нього очі, він підвівся – не слід затягувати з прощанням. Хворий зуб не рвуть у три заходи…

– Таксі буде за п’ять хвилин. Ти готова?

Анжела невиразно знизала плечима.

Влад знову недоречно пригадав Ізу. Вона ж бо, бідна дівчинка, встигла прив’язатися до Влада міцно-преміцно. І зовсім без ліжка – просто так, за розмовами, за шахами…

Влад залишив недопитим свій чай, вийшов на ґанок – таксі досі не було. Він пройшов у кабінет, витяг із секретера гроші, відрахував п’ять крупних папірців, повернувся до їдальні:

– Ось.

– Я не візьму, – сказала вона повільно. – Не треба мені подачок.

– Потім вишлеш мені поштою.

– Йди до дідька, – сказала Анжела, і він мимоволі скривився. Не від слів – від інтонації. Так, вона виховувалася не в приватній школі для шляхетних дівиць. Тим легше перенесе образливий щиголь по носі…

Йому захотілося сказати їй щось тепле. Вибачитися. Пояснити.

Він стримався. Надпив чаю зі своєї чашки. Напій видався дуже міцним.

Анжела швидко глипнула на нього – і знову відвернулася. Випив чашку до дна, насилу ковтаючи, не знаходячи слів – але цієї миті знадвору просигналила машина.

– Ну, от, це таксі, – він узяв за довгу ручку її картату валізу на коліщатах. – Ходімо.

Вона пленталася слідом за ним. Вони проминули коридор…

Перед самісінькими вхідними дверима він, ступивши останній крок, м’яко опустився на підлогу.

* * *

– Що…

– Ти вдарився головою, – сказала жінка.

– Що?!

– Ти невдало підсковзнувся, впав, ударився головою… Не хвилюйся. Щойно ти остаточно прочуняєш, я піду.

– Що сталося… Дідько…

Він лежав на дивані, під пледом, у роті було сухо, перед очима витанцьовували сірі черв’ячки, і скільки б ні кліпав – не зникали.

– Ти знепритомнів. Тому, вибач, я не поїхала відразу ж, а вирішила дочекатися, поки ти отямишся…

– Скільки… який?!

– Ти добу пробув без свідомості.

– Скільки?!

– Добу. Я хотіла викликати «швидку допомогу», але щось з телефоном…

– Що з телефоном?!

– Немає гудка, – Анжела знизала плечима. – Я хотіла збігати до сусідів… Але тут і сусідів немає. Я… Ну, коротше, я медсестра за фахом. Знаю, безпомічну людину не можна залишати без догляду. Вона може, наприклад, задушитися власним язиком або захлинутися блювотинням…

Влад скривився – подібні припущення були, звісно, маленькою Анжелиною помстою. Він підняв руку – кімната перед очима гойднулася. Торкнувся до потилиці. Боліла.

– Тобі слід лежати, – сказала Анжела. – У тебе, очевидно, струс мозку.

– Не пам’ятаю, щоб я вдарявся об щось головою, – сказав Влад.

– Це рідко хто пам’ятає. Як падав, пам’ятаєш?

Влад звів брови. Падіння в його пам’яті закарбувалося – навіть не падіння, а нудотне ковзання вниз по чорній бездонній трубі.

– Дай попити, будь ласка, – попросив він, здригнувшись від цього спогаду.

Анжела подала йому важку чашку із зображенням гірськолижника; Влад пив, цокаючи зубами об порцеляновий край.

– Спасибі…

Доклавши трохи зусиль, він сів. Відкинув плед. Перечекав памороки, спустив ноги на підлогу.

Ноги були голі. На Владові були трикотажний светр-водолазка – і труси. Усе.

– Краще лежи, – дбайливо попередила Анжела.

– Телефон…

– Можеш сам перевірити.

І вона простягнула йому слухавку – кнопка «Розмова» провалилася м’яко, беззвучно, мляво. Динамік німував.

Влад поклав трубку на табурет поряд із диваном. Облизав запечені губи. Звів очі на Анжелу.

На ній був домашній халат. І капці з хутряною облямівкою. Волосся гладко зачесане назад, обличчя майже без косметики – абсолютне втілення домашнього, зручного, звичного. І це вона, екстравагантна хазяйка розкішної рудої шуби!

– Де ти була… весь цей час? – запитав він м’яко.

– Тут, – відгукнулася вона коротко. – На мій погляд, знетямлена людина потребує все-таки допомогти. Я не права?

– Ти була в цій кімнаті? – уточнив він.

Вона посміхнулася – трохи презирливо, як йому здалося:

– Я медсестра. Колишня доглядальниця. Знаю деякі особливості людського організму, не боюся ніякої роботи, і брудної теж… Так, я була в цій кімнаті. Коли в цьому виникала потреба.

Влад закусив губу. Двадцять чотири години… Якщо колись пута тільки намічалися – зараз вони різко зміцніли. Це ж надзвичайна ситуація, емоційний сплеск, вона була поруч, торкалася його, змінювала йому білизну, дідько ухопи…

Дідько, дідько, дідько лисий. Вона вже почувається мамкою при дитині, вона вжилася в цю роль, тепер їй насправді здається, що вона повинна бути поряд. Що вона потрібна йому – і, зрештою, дочекається подяки…

– Як почуваєшся? – запитала вона бережно.

Влад спробував устати, заточився. Анжела підтримала його під лікоть… Йому пригадалося: засніжений ліс… Він, п’яний, щасливий, спотикається в заметі…

– То що, у мене струс мозку?

– Схоже.

– То треба викликати лікаря?

– Звісно.

– І що, телефон не працює?

– Я розумію, тобі важко зосередитися, – сказала вона співчутливо.

– У тебе ж мобільник, – промовив Влад повільно.

– Відключився, – Анжела винувато знизала плечима. – Кредит вичерпався… Я завжди забуваю поповнити… Він не працює.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю