Текст книги "Долина совісті"
Автор книги: Сергій Дяченко
Соавторы: Марина Дяченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 22 страниц)
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ
Катастрофа
* * *
Їхні зустрічі набули характеру обміну заручниками. Крижаний погляд, сухий кивок, формальне рукостискання. Кожен отримував із рук іншого часточку своєї украденої волі й квапився геть, намагаючись скоріше забути принизливу процедуру обміну.
Анжела виїхала з їхнього готелю і зняла невелику квартиру неподалік від центру; вона думала, що Влад не знає її нової адреси, однак наступного ж дня після її переїзду Богорад повідомив Владу вулицю, номер будинку, квартиру, поверх, прізвище господині, у якої орендували квартиру, і деякі подробиці (біля парадного входу консьєрж, є чорний хід із залізними дверима і кодовим замком, однак двері квартири тонкі й замок не витримує критики).
– Людина, настрашена переслідуванням, могла б обрати надійніший притулок, – заклопотано казав Богорад.
– Убивця повинен пройти повз консьєржа, – непевно заперечував Влад.
– Не смішіть мене! Консьєрж – старенька бабуся, а кодовий замок – три цифри – відчинить будь-який сусід, якщо йому правдоподібно збрехати. У мене був кодовий замок, пане Палій, коли я ще жив у багатоповерхівці. І щовечора біля під’їзду збиралася юрба стражденних, котрих якісь тюті запросили в гості, однак забули повідомити код вхідних дверей. Зрештою, якась добра душа написала код крейдою прямо над замком. Це було так зворушливо… Коротше кажучи, пане Палій, ваша небезпечна протеже перебуває в дуже відносній безпеці. Утім, якщо за нею ганявся б справжній затятий виродок, який спеціалізується на вбивствах, – тоді й у сталевому банківському сейфі їй не вдалося б сховатися надійніше…
– Ви мене заспокоїли, – процідив Влад крізь зуби.
– Я нагляну за нею, – серйозно сказав Богорад. – За нею і за вами… У мене ще не було цікавішої за вашу справи. Відьма і добродійник. Отруйниця і дитячий письменник. І зворушливо зустрічаються щотри дні, аби зазирнути один одному в очі або плюнути один одному на черевик… Поспішають на зустріч під дзиґарем… Кумедна ж ви парочка, їй же Богу.
* * *
Влад сидів на вогкій лаві посеред площі, під косоверхою старою ялиною. Анжела щойно пішла. Туга і занепокоєння, завжди сягаючі максимуму за хвилину до її появи, тепер вляглися і станули, начебто й не було нічого. Влад сидів, витягнувши ноги в запилюжених туфлях, і чекав, поки Анжела відійде подалі. Поки її червоний піджак – беззвучний кольоровий крик, помітний за кілометр у якій завгодно щільній юрбі – не зникне.
Навколо площі щільним потоком йшли машини. Пішохідних переходів було два – один підземний, прямо перед Владовими очима, і знічев’я він спостерігав, як з’являються, вивищуючись із кожною сходинкою, з-під землі люди. Другий перехід був за Владовою спиною – саме туди пішла Анжела, саме звідтіля хвилину по тому долинув дивний звук: начебто сотня людей одночасно вхопила ротом повітря.
– А-а-а…
Гул юрби. Нерозбірливі вигуки.
Влад обернувся – але побачив тільки зелено-коричневі ялинові лапи, тож підхопившись із лави – на бігу – він заздалегідь знав, що сталося.
Вона мертва.
Він теж мрець.
Кінець історії.
Кінець.
Потім йому було соромно за ці секунди. Соромно до багряних вух. Бо, бігцем огинаючи газон і ялинку, він страшенно жалів себе. Себе і Гран-Грема. Більше нікого.
За лісом ніг чудово проглядалася червона цятка на бруківці. Червоний Анжелин піджак – на білих смугах «зебри».
– Пропустіть… Будь ласка, пропустіть…
Хтось ухопив Влада за руку боляче і чіпко. Він обернувся.
– Її штовхнули, – сказав Богорад. – Її штовхнули просто під машину. Я бачив це на власні очі!
Влад відсторонив Богорада, відсунув зі шляху ще когось. «Ви лікар?» – кинули йому навздогін. Він не відповів.
Анжела лежала на спині. Крові не було, і без того вистачало багрянцю. Влад подумав, що ненавидить людей, які вигадали червоний одяг.
– Анжело?
Її погляд насилу його знайшов. Зупинився на його обличчі.
– Відійдіть! – це поліцейський. – Дорогу бригаді!
Крізь юрбу справді пробиралися люди в білих і синіх халатах. Звискнула – і відразу ж замовкла – сирена.
– Я її чоловік! – гаркнув несподівано для себе Влад. – Відійдіть самі…
З’явилися ноші. Влад озирнувся в пошуках Богорада, але того ніде не було видно.
– Я поїду до лікарні! Я її чоловік!
– Замовкніть, – втомлено кинув літній лікар.
Молодик з переляканими, гарячково зблискуючими очима щось пояснював поліцейському. Розмахував руками так, що народ довкруж сахався налякано. Неподалік стояла жовта машина з розчахнутими дверцятами. Владу здалося, ніби він бачить ум’ятину на неновому запилюженому капоті.
– Розступіться! Відійдіть! Вам тут цирк, чи що?!
Влад, не питаючи ні в кого дозволу, вліз до машини, куди вже поставили ноші, сів поруч. Анжела не заплющувала очей. Час від часу погляд її затуманювався, спрямовувався в нікуди, тоді Влад щільніше стискав її пальці, й Анжела з видимим зусиллям фокусувала погляд.
Двічі або тричі її вуста ворухнулися, але Влад так і не розчув ні слова.
* * *
З блимавками, з сиреною, з усім цим виттям і сполохами «швидка» котила по місту – йшла, брела, не мчала. Тяглася, раз по раз пригальмовуючи, хоча шлях попереду був вільний, розчищений автами, що сахнулися врізнобіч.
– Швидше! – не витримував Влад. – Що ви… робите?! Швидше!
Лікар дивився на нього тужно і люто.
– Скоріше! Та скоріше ж!
– Заткнися, – лагідно порадив лікар.
Машина рвонула було вперед – і потрапила колесом у вибоїну. Лікар підстрибнув на низькій лаві, а Анжела дивно так зойкнула-прошелестіла – начебто сухе дерево під подувом вітру.
Лікар вилаявся:
– Легше! Лег-ше, дідь-ко…
Влад замовк.
Тепер найменший струс повільно повзучої машини бив його, наче струмом. І він бачив – лікаря било теж.
Анжелина рука потроху холола.
* * *
Запах, який годі забути.
– Йдіть, – сказав роздратований лікар. – Йдіть, поспіть… Від того, що ви тут стирчатимете, користі не буде нікому.
– Впустіть мене, – попросив Влад.
– Ви уявляєте, що просите?! Геть. У мене немає часу з вами тут…
Влад відійшов. Уздовж стіни стояв ряд клейончастих крісел, ніби в кінотеатрі, тож Влад сів, притулився потилицею до холодної стіни й приплющив повіки. На секунду.
…Йому п’ятнадцять років. Він у кіно, а поруч сидить Іза, гризе насіння і сміється невлад. Глядачі попереду обертаються і роздратовано сичать. Влад пошепки просить Ізу не нариватися, але вона не слухає і знову хихотить.
Влад дивиться на екран. На екрані – кругле темне вікно (осцилограф? Щось із курсу шкільної фізики… Чи ні?). Поперек вікна простягається зеленувато-світна зубчаста лінія – нерівна, як верхівки далекого лісу. Переламаний обрій.
Глядачі попереду вже не соромляться гучно говорити. Їхні голоси луною відбиваються від стін, накривають собою весь зал, гуркочуть у вухах, але Влад не розуміє ні слова – начебто говорять чужою мовою. Тоді глядач із крісла позаду притискає до Владової потилиці холодне дуло пістолета. Владові незручно, але він терпить. Вони ж усе-таки в громадському місці… Тож треба поводитися стримано…
Зеленава лінія здригається, зубці рідшають. Секунда і замість нерівної крайки лісу попереду Влада тягнеться морський обрій, гладенький, прямий, ніби проведений під лінійку.
– Кінець, – голосно промовляє глядач із крісла прямо перед Владом.
Іза хихотить. Той, позаду, щільніше притискає пістолетне дуло до Владової нерухомої, затерплої потилиці.
– Давай! – кричить глядач попереду Влада. – Давай же, давай!
І лається гидкими словами.
Але Влад знає, що фільм скінчився.
Пряма поперечна лінія все тягнеться і тягнеться, Влад розуміє – треба встати і піти. Зараз у залі спалахне світло.
Зараз.
Влад замружує очі. «Вона вільна, – говорить глядач з пістолетом, той, з крісла позаду. – Вона – цілком – вільна.»
– Я ненавиджу цей фільм, – промовляє Влад уголос, й Іза нарешті перестає сміятися, а натомість бере його за плечі й добряче струшує:
– Пане Палій?!
Влад розплющив очі.
У жовтому світлі коридорної лампочки над ним нависав роздратований лікар – той, котрий проганяв його хвилину тому. Той, який просив забратися з дороги.
– Вона жива, – сказав лікар. – Їй пощастило.
* * *
– Значить так, – промовив Богорад. – Нам з вами треба гарненько помізкувати, що і як говорити поліції. Тому що, як мінімум, потрібна доглядальниця біля входу до палати – кремезна така доглядальниця, зі зброєю і бажано з бойовим досвідом. А поліція може приставити до вашої подруги охорону, тільки якщо буде заведено справу про замах на вбивство, тільки якщо ви – ми – чітко зуміємо пояснити, що цей замах не був першим… Листів із погрозами у вас немає?
– Ні, – заперечливо хитнув головою Влад. – І не було.
– Гм, – промурмотів Богорад із жалем. – Кепсько, що ви не одружені. Як чоловік, ви могли б… Але ви не чоловік.
– Я повинен бачити її щотри дні, – наполягав Влад. – Можна частіше. Але ні в якому разі не рідше.
Богорад дивно на нього покосував, але змовчав. Подумав, почухав носа:
– Ось що. Я спробую… Втім, це я сам, це моя справа. У мене є добрі знайомі в поліції, справу про замах буде заведено… Тільки подумайте спершу, чи потрібно це вам. Адже тоді спливуть факти, що… Наприклад, перше ж запитання: чи є у вашої коханки вороги?
– Вона мені не коханка, – заперечив Влад.
– Ну, гаразд, у дружини… Чи є вороги? Хто може бажати її смерті? І якщо справа потрапить до ініціативної нелінивої людину… То потрібно? Га, Владе?
– Мені потрібно, щоб вона жила, – процідив Влад крізь зуби майже з розпачем. – Інше – не важливо…
– Ну, жити вона буде, – Богорад легковажно махнув рукою. – А ось якщо спливуть ті давні смерті її чоловіків і коханців? Як ви думаєте…
– Вона нікого не вбивала, – різко кинув Влад.
– Вам видніше, – гмикнув Богорад. – Переслідувач так не вважає.
Влад насупився. Богорад, навпаки, осяйно посміхнувся:
– Пригадуєте, я говорив вам, що професіонали так не діють? Це не професіонал. Це чийсь друг або родич, одержимий, так би мовити, помстою, або там ще якимись мотивами… Ви сьогодні обідали? Я – ні. Може, складете мені компанію?
– Я не хочу їсти, – сказав Влад.
– А треба, – заперечив Богорад. – Треба… ходімо.
* * *
Це була вже сьома їхня зустріч. Внутрішній лічильник попискував усе голосніше і тривожніше, однак до «червоної позначки» залишався, за Владовими підрахунками, ще якийсь час. Особливо якщо уникати доторків і зустрічатися на свіжому повітрі, у натовпі…
– Я їздив у гості до сімейства Снігів, – сказав Богорад, невимушено крокуючи поряд із Владом яскраво освітленою центральною вулицею.
Влад зупинився:
– І?
– Ходімте, ходімте… Я відразу назвався і без натяків пояснив, що з колишньою мачухою пані Ксенії – доньки покійного Оскара Сніга – сталося лихо. Що її, багату спадкоємицю Снігів, спробували вбити, причому на очах у свідків. І що в поліції ось-ось буде заведена відповідна справа, і що перша ж підозра – перша ж ниточка – приведе сюди, до затишного будинку Снігів, де підростають двійко онученят покійного пана Оскара, і буде дуже шкода, якщо їхнє дитинство зіпсує новий судовий розгляд і, можливо, вирок…
– Але ж це блеф, – непевно кинув Влад.
– Звісна річ, – кивнув Богорад. – Але я дуже вправно вмію блефувати. Через півгодини після мого візиту пані Ксенія сама, напевно, здивувалася – як це вона примудрилась купитися на мої погрози? Але мені важливий був один тільки момент. Момент істини. Коли вона повірила мені – і взялася, мимоволі, виправдовуватися…
– Виправдовуватися?!
– Владе, – серйозно сказав Богорад. – Я не провидець, звичайно, і не всюдисущий… Але готовий закластися на праве вухо, що Сніги не наймали вбивцю. Поміркуєте самі… Якби вони найняли вбивцю – вони найняли б професіонала, адже так?
– Не знаю, – кинув Влад. – Мені здавалося, що замовити вбивство – далеко не так просто, як викликати, наприклад, таксі…
Богорад махнув рукою:
– Запевняю вас, ця складність – непринципова. Сніги купують усе першокласне – от і вбивцю знайшли б… Це не Сніги. Не їхній слід. Тепер я майже впевнений у цьому.
*А' *А* *
Усі ці крапельниці, баночки, апарати і шланги, всі ці супутники хвороби, немочі, смерті – всі вони нависали над дуже блідою, дуже тонкою, коротко стриженою жінкою. Влад сидів поруч, від його білого халата огидно пахло дезінфекцією. Анжелині очі були розплющені, але вона дивилася повз нього, у світлу стіну за його спиною.
Влад розумів її.
Якби він лежав ось так, обплутаний катетерами, а поруч так само зворушливо сиділа б Анжела – він, напевно, ні на секунду не повірив би, що її привело сюди щось, окрім страху за власну шкіру. Крім сліпих пут. Які перетворюють на раба кожен живий об’єкт.
Справи про замах на вбивство так і не відкрили, поліцейської охорони не виділили, у лікарні Анжелу охороняли Богорадові співробітники. Спочатку Влад теж сидів у палаті безвилазно, але потім з жахом зрозумів, що внутрішній лічильник контактів давно вже зашкалює і що з Богорадом принаймні не можна більше зустрічатися без крайньої потреби.
Сищик помітив, що Влад уникає його. І витлумачив зміну в їхніх стосунках по-своєму:
– Я не вимагатиму доплати, пане Палій. І ніколи не нав’язуватиму послуг, за які ви не змогли б розрахуватися.
У відповідь Влад промукав щось невиразне.
Анжелі судилося провести в клініці кілька місяців. Молодий лікар, витягший її з того світу, днював і ночував у своєму відділенні. Він трясся над Анжелою так, як не кожна квочка клопочеться над своїм виводком. Він неодноразово повторював Владу, що коли вже цю жінку вдалося врятувати – було би злочином виходжувати її без фанатизму. Він так і говорив – «без фанатизму», і очі його при цьому фанатично поблискували. Влад чудово розумів, кому – крім Бога – він зобов’язаний порятунком Анжелиного – і свого – життя.
І ще він розумів, що буде з молодим медиком одразу після Анжелиної виписки. Якщо вона, зрозуміло, проведе в клініці необхідні для видужання кілька місяців.
…Чи вони приймуть прив'язаного лікаря у свій дружний кочівний колектив? А як бути з нянечками, сестрами, санітарками, які щодня доглядають за нею, обережно перестилають постіль, роблять уколи і перев’язки, виносять судно, прибирають у палаті?
«Я легкодухий, – думав Влад. – Я нічого не можу вдіяти. Людина щойно видряпалася з того світу, з черепно-мозковою травмою, з важким струсом, ледь жива, зовсім нетранспортабельна людина… Що я можу зробити?»
Анжела лежала під черговою крапельницею, а Влад сидів поруч, тримаючи її за руку. Він міг би, звісно, сказати, що зовсім не пута привели його сюди – вона почула б, але навряд чи повірила. Він міг би сказати, що переживає за її життя, а зовсім не за своє – вона, либонь, знайшла б у собі сили посміхнутися. Він міг би бурмотіти щось безглуздо-ніжно-заспокійливе, запевняти у швидкому вирішенні всіх проблем і остаточному видужанні – але не хотів множити фальш, якої й без того було чимало в пропахлій болем палаті. Сама ситуація – коханий чоловік морально підтримує постраждалу в катастрофі кохану жінку – була фальшива наскрізь.
Точно так само він сидів над нею вчора. І позавчора – мовчки, без єдиного слова. І Анжела, хоча й могла вже говорити, теж німувала. Мовчання було чесніше за будь-які слова.
Але сьогодні – за хвилину до того, як він підвівся, щоб іти, – вона розліпила вуста:
– Треба… в іншу лікарню. Час… іде. Розумієш?
І замовкла, стомлена цією тирадою.
Влад остовпів. Зазирнув у її гарячково блискаючі очі:
– Не можна. Послухай… Тобі не можна. Нічого тут не вдієш, тобі треба ще хоча б два тижні…
Хвилина минула. До палату зазирнула медсестра – нагадати Владові про закінчення побачення.
Анжела мовчала. Дивилася жорстко і вимогливо.
– Не можна, – сказав Влад, коли погляд медсестри став ну дуже сердитим. – Послухай… Тобі не можна.
* * *
Влад знав, що його вважатимуть божевільним. Коли сивий професор, оглядавший Анжелу через кілька днів після аварії, буквально затяг його до свого кабінету і замкнув за собою двері – Владу здалося навіть: зараз його битимуть. Але ні – просто надійшов час так званої серйозної чоловічої розмови.
З професорського боку ця бесіда була жестом розпачу. Він зневажав Влада і не приховував свого презирства. Після того, що зробив для цієї жінки її палатний лікар! Після того, як її витягли з труни за волосся! Після всього цього… яка відплата!
Пацієнтка була вперта, як віслюк, і не піддавалася на жодні вмовляння. Вона жадала негайно залишити муніципальну лікарню і перебратися до приватної – тут її, бачте, не влаштовувала кваліфікація персоналу. Кваліфікація персоналу, подумайте лишень! А натхненником і основним виконавцем цього абсурдного задуму був, звісна річ, «чоловік» пацієнтки, екзальтований дитячий письменник, навіжений, егоїстичний, не усвідомлюючий елементарних речей…
– Ви. Розумієте. Що ви. Ризикуєте. Її. Життям? Транспортування смертельно небезпечне для неї! Ви що, не можете зачекати ще хоча б два тижні? Вона написала цю ідіотську заяву-відмову… Але ви ж розумієте, що відбувається?!
«Розумію», – сумно думав Влад.
Учора він мав розмову з тим самим лікарем. З тим самим, у кваліфікації якого вони з Анжелою ніби-то засумнівалися.
Владу дуже хотілося сказати цій пригніченій, відданій, по суті, людині, що нікому в житті він, Влад, не був настільки вдячний. Але медик не хотів слухати. Після того, як Влад попросив його – і двічі повторив своє прохання, – не розшукувати пацієнтку в її новій лікарні, не намагатися нічого про неї дізнатися, – після цього лікар не захотів слухати більше нічого; він глухо мовив: «Моя совість чиста» – і побрів нескінченним лікарняним коридором.
Через чотири-п’ять днів після Анжелиного від’їзду в нього, головного лікаря травматичного відділення муніципальної лікарні, почнеться депресія. Загостряться всі хронічні болячки, може, станеться ще щось, настільки ж малоприємне… Утім, Влад знав, що це ненадовго. Кілька днів – і цей чоловік оживе знову. І, можливо, незабаром забуде про невдячну вибагливу пацієнтку.
Влад знав, що зараз рятує йому здоров’я і, може, життя. Але все одно на душі було тоскно. Але ж мав відбутися ще і власне переїзд – Анжела боялася його, і Влад боявся його, і недарма…
* * *
– Навіщо? – запитав Богорад.
Він підстеріг Влада, коли той вибирався крадькома з лікарні через чорний хід. Спеціально, щоб не зустрічатися з приватним детективом.
– Ви змінюєте клініку? Це правда? Владе, але навіщо?! Тут ми відпрацювали охорону, ввійшли в контакт із усіма нянечками, куховарками, санітарками…
– Захаре, – кинув різко Влад, – я не призначав вам зустрічі.
Де й подівся фірмовий Богорадів іронічний прищур! Зараз очі його були круглими, на диво скривдженими. Влад ніколи б не подумав, що Богорад уміє так дивитися.
– Ну, я перепрошую, – сказав він нарешті. – Пробачте…
Повернувся і пішов геть. Влад наздогнав його, хотів узяти за лікоть, але останньої миті забрав руку:
– Захаре. Ця жінка небезпечна для оточуючих. Хто тісно спілкується з нею хоч трішки довше, ніж годилося б – потім уже не може без неї жити. Фізично не може. Вмирає. Або накладає на себе руки.
Богорад повільно обернувся. З хвилину дивився на Влада пильно-пильно – наче очікував, що Влад скаже з посмішкою: я пожартував…
Але Влад мовчав.
– Щось таке я й… – почав був Богорад. – І ви? Ви вже не можете без неї, так?
Влад кивнув.
– Як вона це робить? Хімія? Гіпноз?
– Ніяк, – заперечив Влад. – Це відбувається мимоволі.
– Звідкіля ви знаєте?
– А от знаю, і все – пояснив Влад.
Розтулив було рота – і закрив його знову. І пішов собі швидко до лікарняних воріт, кинувши спантеличеного Богорада самого.
* * *
– Ще ж не пізно відмовитися, – прошепотів Влад. – Сказати їм, що ми передумали, й усе переграти…
– Ти знущаєшся?.. – запитала Анжела.
– Пробач, – швидко промурмотів Влад.
Чому він не вірив, що вона здатна… на те, що робить зараз? Чому він упевнений був, що вона, не моргнувши бровою, прив’яже до себе хоч і половину міста – якщо в цьому буде дещиця вигоди?
Її переклали з каталки на ноші. Санітари діяли вміло й обережно, але Влад бачив, як їй незатишно і зле. Як вона ледве стримується, щоб не знепритомніти.
– Я тут, – сказав навіщось.
– Я бачу, – відгукнулася Анжела. – Ну, що, приляжемо на доріжку?
І посміхнулася.
* * *
Вони кочували з лікарні в лікарню. Це завдавало Анжелі нових страждань, та й Владу вартувало сивого волосся. Вони змінювали розумних лікарів на дурних, і знову на розумних, спритних медсестер на криворуких, і знову на криворуких, добрих санітарок на байдужих, і знову на байдужих. Влад розумів, яку колосальну послугу вони роблять і лікарям, і медсестрам, і санітаркам, вчасно рятуючи їх від необхідності лікувати Анжелу. Він чудово усвідомлював, що без Анжелиної ініціативи – без її впертої, навіть жертовної рішучості змінювати оточення раз на два тижні – він навряд чи зумів би на таке зважитися.
Богорад тінню слідував за санітарною машиною, що перекидала з лікарні до лікарні дивну, мандрівну пацієнтку. Й усюди, де заново бралися за Анжелине лікування, примудрявся заново організувати охорону. Влад давно пояснив йому – по телефону, – про власну фінансову скруту. Та на це Богорад незворушно відповів: нові послуги робляться на знак спокути за його, Богорада, помилку. Він був поруч з Анжелою, коли її намагалися убити, – і не встиг утрутитися, а отже, він доведе цю справу до кінця, і цілком безкоштовно.
Мабуть, Богорад відчував, що Влад уникає зустрічей з ним. А може, за професійною звичкою вмів не впадати в око. Однак якось увечері – Влад, утомлений, пропахлий лікарнею, збирався повернутися до готелю і трохи поспати – сищик знову виник на його шляху, і замість жахливої заклопотаності на його обличчі читалося торжество.
– Гм, Владе… Можна вас на півгодинки?
* * *
– Ось він, – сказав Богорад.
На білому аркуші паперу намальований був квадратнолиций міцний чолов’яга зі смужкою вусів над верхньою губою, високий, коротко стрижений, у джинсовій куртці поверх смугастої футболки. Круглі темні окуляри сповзли на носа, низько на чолі сиділа картата кепка. Малюнок явно виконаний майстром – видно було, що людина напружена і злякана, а його джинси, як і куртка, куплені в дуже дешевому магазині. Ніяких особливих прикмет – родимки, шраму, бородавки – у намальованого чоловіка не було.
– Це ваш малюнок? – запитав Влад.
Богорад самовдоволено кивнув:
– Я засік його, коли він кинув Анжелу під машину… Бачив зі спини. У тій самій кепочці – він, видно, не вельми заможний… Обличчя, якщо пригадуєте, я тоді не роздивився, відразу ж почалася метушня. До чого дурні люди. Можна було тоді ж, на місці, його схопити… Але поруч стояло дівча-підліток, та її перелякана мама, та ще дідок з паличкою, та якийсь шмаркач, що розгубився…
– Відкіля ви знаєте? – запитав Влад.
– Я їх усіх знайшов, – сказав Богорад не без гордощів. – Власне кажучи, коли ми захочемо… Якщо ви таки звернетеся до поліції – для цього є всі підстави. Його бачили мінімум четверо, й у мене записані їхні адреси… Але до справи. Цього, – він тицьнув у малюнок пластиковою ложечкою від морозива, – цього красеня бачили на подвір’ї лікарні. Він приходив нібито когось провідати, довго намагався з’ясувати щодо умов і розцінок… Мій хлопець, якого я залишив учора на чергуванні, вичислив його і викликав мене, а я відразу зрозумів, що людина, яка штовхнула її під колеса, і цей цікавий телепень – та сама особа…
– І ви дозволили йому піти?!
– Певна річ. Тільки я дозволив собі провести його. З нього такий же найманий убивця, як із мене доярка… Покажіть картинку Анжелі.
– Вона спить, – сказав Влад.
Богорад кивнув:
– Отже, завтра вранці покажете… Щось підказує мені, що вона його впізнає. Неодмінно.
– Захаре, – промурмотів Влад. – Не знаю, як вам і дякувати…
– Рано, – серйозно промовив Богорад, закидаючи в рот чергову кульку шоколадного морозива. – Подякуєте потім.
* * *
– Хто там? – запитали з-за дверей, оббитих облупленим дерматином.
– Я знизу, – вимогливо говорила дівчина в махровому халатику. – Ви нас заливаєте! Від вас вода тече!
Цю дівчину Влад бачив уперше і востаннє у житті. Вона була співробітницею детективного агентства «Фенікс», і в халатик та капці вона переодяглася щойно, на поверх нижче. Зараз, розпатлана і роздратована, вона страшенно схожа була на сусідку, яка тільки-но вискочила з м’якого крісла перед телевізором.
Клацнув замок. Двері відчинилися, і тієї ж самої секунди Богорад увірвався в квартиру, як вода вривається в каюту напівзатонулого корабля.
З глибин коридору до Влада долинув неголосний здавлений звук, а дівчина в халатику чомусь позіхнула. Влад надовго запам’ятав це її позіхання – так вразила його тієї миті парадоксальна дівоча реакція.
У квартирі впав стілець. А потім невидимий Богорад упівголоса крикнув:
– Можна!
Дівчина в халатику акуратно відклеїла пластир від «вічка» сусідських дверей. Засунула білу стрічечку до кишені – й спокійнісінько почвалала сходами вниз.
Влад, здолавши раптову слабкість у колінах, зробив крок у безвольно розчахнуті двері чужої квартири. Вузький коридор.
Дзеркало. Дерев’яний стілець, через який Владу довелося переступити. Пахло яєчнею, смачно, по-домашньому. Безпечний, затишний запах.
– Сюди, – погукав Богорад.
Йдучи на голос, Влад увійшов до кімнати.
Чоловік сидів на підлозі. Очі в нього були круглі, тьмяні, наче олов’яні калюжки, і цими олов’яними очима він невідривно дивився в дуло чорного Богорадового пістолета.
У кутку кімнати бурмотів маленький телевізор.
– Вона тебе впізнала, – вагомо кинув Богорад. – І ще четверо свідків. Немає сенсу віднікуватися, ти спікся.
Чоловік на підлозі насилу відірвав погляд від пістолета і подивився на Влада, на дні його переляканих очей щось начебто ворухнулося. Владу здалося, що чоловік цей упізнав його, однак наступної миті той відвів очі, ніби обпікся, і знову скосив позір на пістолет.
Утім, куди б дивився сам Влад, якби на нього ось так наставили зброю? Прицільно?
На тому чоловікові не було зараз ані круглих темних окулярів, ані кепки. Влад гарячково намагався зрозуміти, чи схожий він на олівцевий малюнок Богорада. Напевно, був би схожий, якби не жах, що перекосив його обличчя, як підсохлий клей – тонкий папір.
Навіщо Богораду знадобилося погрожувати зброєю?!
– Я все чисто віддам, – затинаючись, промовив чоловік на підлозі. – Усе віддам. Т-там, на поличці, у книгах… Чорний такий корінець, «Мала енциклопедія ентомолога»… Там три сотні. Більше немає. Клянуся, це останні гроші…
– Не клей дурня, – ласкаво порадив Богорад, ховаючи пістолет.
На екрані телевізора билися. Смачно, з хрускотом і хеканням.
– Ось свідки, – Богорад витяг з кишені аркуш паперу. – Імена, адреси, телефони, підписи. Тебе бачили не тільки тоді, коли ти штовхав її під машину. Тебе бачили, коли ти викрав самоскид!
Очі чоловіка на підлозі покруглішали ще більше:
– Кого? Куди? Я не… не…
– У тебе є шанс, – значимо додав Богорад. – У тебе є шанс зізнатися. Здатися самому. Прийти з повинною. Це, можливо, полегшить твою долю. Тим паче, що вбивства не відбулося – ти тільки скалічив людину, от і все. Навіщо ти приходив до лікарні? Хочеш поранену жінку добити?
– Я-яку лікарню? – белькотів чоловік. – Я… я сам у лікарню лягаю через тиждень! У мене є довідка! У шухляді… вона там, у столі! Про те, що мені необхідна операція… Я – сам у лікарню! У мене страховка… Розцінки…
– Ти хочеш лягти в ту саму лікарню, де перебуває жінка, яку ти ледве не вбив?
– Я-яка жінка?! Я не знаю ніякої… Про що ви?!
– Анжела Стах, – жорстко кинув Богорад.
Чоловік на підлозі знову перевів погляд на Влада. Кліпнув:
– Анжела… Стах? При чому тут… Я не знаю… Ви, – він раптом підняв руку, тикнув пальцем у Владові груди, наче звинувачував у чомусь. – Ви… дитячий письменник! Вриваєтеся, наче бандит! До чужої квартири! Це я зараз викличу поліцію! Це вас… дитячий письменник, треба ж таке!
На екрані телевізора стріляли, хтось валявся на підлозі з дірою замість правого ока, і Влада потроху починало млоїти.
Як так сталося, що він опинився в цій захаращеній кімнаті? Перед смертельно наляканою спітнілою людиною?
Що, якщо відбулася помилка? Окуляри, кепка, олівцевий малюнок… А що, коли це зовсім не він? Якщо цей бідака насправді не має стосунку до того, що сталося з Анжелою?
– У мене серце, – мимрив чоловік, притискаючи руку до грудей. – Коронарні… судини… мене ж інфаркт… міг би… через вас! Ви вбивці, ось ви хто… Що ви хочете від людини? Ну, що? Не знаю я ніякої Анжели… Стах… Та хіба мало в житті доводилося зустрічати Анжел! Не пам’ятаю…
На екрані телевізора когось били – у живіт! У пах! Обличчям об стіну! І знову в живіт! Хрясь, хрясь, хрясь…
Влад подивився на чоловіка, жалюгідного, якого били дрижаки, а сам він забився у кут, поглянув на вискаленого Богорада. Рішення прийшло саме собою:
– Я йду.
Сищик смикнув кутиком рота:
– Ви що ж, повірили йому?!
– Я йду, – втомлено повторив Влад і повернувся, щоб вийти з кімнати.
…Анжела впізнала людину на малюнку. Впізнала і не впізнала; вона бачила його, десь і колись, але коли, з ким і з приводу чого – не могла пригадати.
Могла вона бачити його по телевізорі? Міг він бути, наприклад, учасником якоїсь-там ідіотської вікторини? Щорічно сотні людей стають учасниками вікторин, можливо, цей самий бідака навіть виграв якось чайний сервіз, камера крупним планом «ухопила» його обличчя, і саме тому воно закарбувалося в Анжелиній пам’яті…
Могла вона просто переплутати? Помилитися?
Богорад не припускає помилки. Що ж, Влад розпрощається з Богорадом, гра в сищики-розбійники і без того затяглася. Він звернеться в поліцію, це давно слід було зробити…
– Стійте, – владно сказав Богорад за його спиною. – Стійте, інакше вам доведеться пошкодувати про своє рішення, дуже сильно пошкодувати.
– Ви погрожуєте мені? – поцікавився Влад, не обертаючись.
– Ця людина могла стати вашим убивцею, – глухо пробасив Богорад.
– Ні! – звискнула людина на підлозі. – Я його взагалі вперше бачу! Я його… тільки на книжках! На останній сторінці! Він письменник! Я його раніше не бачив!
– Ця людина стане вашим убивцею, якщо ви побоїтеся бруднити об нього руки, – сказав Богорад. – Її вбивцею…
– Ні! – звискнув чоловік іще голосніше. – Я… у поліцію… я поліцію! Сусіди поліцію! Уже викликали, напевно…
Богорад витяг з кишені піджака маленький плаский телефон:
– Не треба кричати… Я сам викликаю поліцію. Просто зараз.
Влад стояв, не знаючи, як вчинити. Йому б хотілося, щоб зустріч з поліцією відбулася по-іншому. Не в чужій квартирі, куди його ніхто не запрошував, не при заляканому господареві, без усіх цих пістолетів, погроз, усмішечок…
Богорад скоса на нього глипнув. Потяг носом повітря:
– На кухні чайник горить… Будь ласка, зніміть його з вогню, нащо нам іще й пожежа?
Влад переступив з ноги на ногу. Йому не хотілося підкорятися розпорядженню Богорада, але запах смаленого з кухні відчувався тепер дуже чітко, до того ж був привід спокійно залишити кімнату…
