Текст книги "Долина совісті"
Автор книги: Сергій Дяченко
Соавторы: Марина Дяченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 22 страниц)
Богорад не міг не помітити, що Влад вражений і засмучений. Але Богорад не уявляв, що саме так вразило його клієнта. І вже, звісно, він не міг і помислити, що йому самому – детективові Богораду – загрожує та ж таки небезпека, що погубила всіх Анжелиних чоловіків.
– Зрозуміло, – сказав Влад. – Певна річ, усе, про що ви мені розповіли, має документальне підтвердження?
Богорад ледь помітно посміхнувся:
– Ну, звісно… І я готовий передати вам ці документи. Тільки врахуйте – не всі з них можуть бути використані в суді. Дещо отримано, гм-гм-гм, не цілком законними методами.
– Я не збираюся ні з ким позиватися, – заперечив Влад.
Богорад покінчив з морозивом і відсунув вазочку:
– Пане Палій, ви задоволені моєю роботою?
– Так, – повільно сказав Влад. – Більш ніж. Я перекажу решту суми протягом…
Богорад нетерпляче махнув рукою, даючи зрозуміти, що фінансове питання наразі його не турбує:
– Так-так… Пане Палій, можна мені запитати?
– Про що?
– Бачте, – Богорад почухав кінчик носа. – Я приватний детектив, мені траплялося бачити людей у скрутну годину… Але те, що сталося з вами – надзвичайний випадок.
– Із мною поки нічого не сталося, – сказав Влад.
Богорад похитав головою:
– Сталося. Ви познайомилися з цією жінкою. Ви підтримуєте з нею стосунки ось уже кілька місяців, наскільки я можу судити… І ви запідозрили лихе. Адже так? Інакше навіщо вам було би звертатися до мене?
Влад зиркнув на дно своєї чарки. Двісті грамів коньяку зникли, залишивши по собі важкість замість полегшення і сумовиту тверезість замість ейфорії.
– Я не готовий до цієї розмови, – зізнався Влад. – Крім того, я плачу за збір інформації – а не за корисні поради.
Богорад відкинувся на спинку крісла. Покусав губу, не зводячи з Влада уважних сірих очей.
– Я не хотів бути різким, – сказав Влад, відвертаючись.
– З огляду на суму, яку ви перерахували на мій рахунок і яку ще додасте, – ви можете бути не тільки різким, – серйозно повідомив Богорад. – Ви можете бути грубим, істеричним, зарозумілим. Власне, дехто з моїх клієнтів дозволяє собі доволі ризиковані речі. Я додаю їх до рахунку – ото й по всьому.
* * *
– Я зайнята, – сказала Анжела.
Не слухаючи її, Влад увійшов до кімнати. Анжела сиділа перед люстром, волосся її було забране під клейончастий ковпак, обличчя вкрите зеленувато-бежевою підсохлою уже масою.
– Я ж сказала, що зайнята, – монотонно повторила Анжела без тіні зніяковіння. Побачила Владове обличчя в дзеркалі і різко обернулася:
– У чому річ? Що сталося?
Влад, не відповідаючи, гепнувся в крісло.
– Ну? Чого тобі? – Анжела підвищила голос.
Влад мовчав.
– Або ти скажеш мені, що тобі треба, або йди і дай мені закінчити, – сказала Анжела на тон нижче, але все ще дуже нервово. – Ну?
– Поговорити, – кинув Влад.
– Щось сталося?
– Можливо.
– Мені не подобається, як ти зі мною розмовляєш, – Анжела насупила чоло, сіро-зелена маска вкрилася тріщинами.
– Це не має значення, – сказав Влад. – Попереду в нас довге-предовге життя пліч-о-пліч… Ми постараємося перетворити його в повноцінне пекло один для одного. Правда?
Якийсь час Анжела розглядала його, начебто збиралася плюнути в очі. Влад не відводив погляду, і Анжела раптом знітилася. Опустила плечі:
– Зачекай, я вмиюся…
Зісковзнула з табурета і сховалася у ванній. Влад сидів, сплівши пальці, слухав шум води і чекав.
Власне, чого він хоче від цієї жінки? Каяття? Зараз, коли він має всю інформацію, так ретельно нею приховувану… Викриття можна влаштувати у вигляді красивого повчального дійства. У вигляді цілого спектаклю. Викликати в неї послідовний подив, страх, сором, розпач…
Влад скривився. Подивився на себе в дзеркало – втомлена людина з сірим обличчям і на диво блискучими, хворобливими очима. Недарма Анжела відразу ж зачула лихе…
Анжела повернулася. Зараз вона виглядала молодшою на свої роки: вологі щоки вкрилися рум’янцем, волосся недбало розсипалися по плечах, мокрі вії кліпали частіше, ніж зазвичай. Сіла спиною до дзеркала, закинула ногу на ногу, витягла з кишені пачку цигарок, запалила:
– То про що ти хотів поговорити?
Влад мовчав.
– Ну? – Анжела навіть підстрибнула на стільці. – Що вирячився? Кажи…
Влад витяг із сумки пачку паперу в прозорій поліетиленовій течці. Мовчки простяг Анжелі.
Анжела, гмикнула, але взяла. Глянула на течку скоса, як ворона на блискучу брошку…
Добре, що вона змила маску. Бо раптову блідість, яка миттєво змила з її щік безневинний дитячий рум’янець, було зараз особливо видно.
Згори паперової течки лежала велика фотографія, вирізана зі старої газети. Моложавий чарівний чоловік дивився крізь прозорий поліетилен, а Анжела вирячилася на нього, як дивляться на примар, і цієї миті й без того фантастична ймовірність того, що Богорад брехав, розтанула цілком.
Анжела швидко глянула Владу в очі. Повільно опустила теку, впустила на потертий готельний палас:
– І?..
– Я найняв людину, яка зібрала все це для мене, – мовив Влад. З-поміж усього, що він збирався сказати Анжелі, ця фраза була найтяжчою. Найбільш слизькою і неприємною для язика.
– І?.. – повторила Анжела. Подивилася на цигарку в своїй руці, струсила попіл на підлогу.
– Нічого, – сказав Влад. – Треба ж було знати, з ким мене пов’язано до смерті… З ким доведеться провести довгі роки. Тому що, як ти пам’ятаєш, я збираюся жити довгенько.
– Усі збираються жити довго, – сказала Анжела. – Не всім вдається.
– Так, – погодився Влад. – У цих людей, – він кивнув на теку біля Анжелиних ніг, – не вийшло.
Анжела нахилилася. Доторкнулася течки кінчиками пальців, скривилася, наче занурила руку в нужник. Відстібнула прозорий клапан, витягла папери і відразу ж перевернула обличчям униз фотографію Єгора Єлистая. Зазирнула всередину, перегорнула кілька сторінок. Виписки з архівів, із книги цивільного стану (шлюб, розлучення, знову шлюб, смерть), газетні статті, перезняті аматорські фотографії, копії банківських рахунків…
– І ти заплатив за це? – тихо запитала Анжела.
– Так, – сказав Влад.
– А ти мерзотник, – констатувала здивовано. – Гад, виродок, негідник, підлота…
Влад хотів запитати: «А ти?», але втримався і промовчав.
– Який би добрий чарівник, – прошипіла Анжела крізь зуби, – позбавив мене необхідності бачити твою самовдоволену пику. Тепер я розумію – це мені кара… Бути прикутою до такої сволоти, як ти.
– По заслузі, – сказав Влад.
– По заслузі, – крізь зуби погодилася Анжела. – А тепер геть звідси. І не показуйся мені на очі, поки не покличу.
* * *
Оголосили посадку. Влад залишив недопитою каву і прилаштувався в хвіст невеликого натовпу, завмерлого в очікуванні посадки на літак. До турнікета підійшов довгий автобус, корпус його був так низько посаджений, що, здавалося, він ось-ось доторкнеться черевом до теплого бетону.
Поїхали.
Стояла ясна передполуднева година. Праворуч і ліворуч маячіли крилаті силуети, майоріли емблеми на косих хвостах. Влад стояв, тримаючись за ремінну петлю на поручні, і дивився на сонце – високе тоноване скло плюс дуже темні Владові окуляри дозволяли дивитися на нього, майже не мружачись.
Дивно, але він був навіть щасливий. Сьогодні він став одноосібним господарем кожної своєї хвилини, й у нього попереду було два довгих, насичених подіями дні.
Він звик бути хазяїном свого життя. Господарем, а не жильцем. Тепер виявилося, що життю цьому може настати кінець – із причин, не залежних від Влада. Інші люди тепер вирішують, жити йому чи не жити, і їхня ненависть спрямована проти Анжели, вони уявлення не мають, що дитячий письменник Влад Палій переживе авантюристку щонайбільше на тиждень.
Навіть якби вони знали це – навряд чи така дрібниця змусила б їх змінити плани. Можливо, і Влад, коли б був на їхньому місці, вчинив би точно так само.
Усвідомлювати це було ой як непросто; коли ключі від твого будинку перебувають у чужих брудних руках, а ти позбавлений можливості поміняти замок, коли втеча неможлива – єдиним порятунком залишається вихідний, тайм-аут, ілюзія, в яку ти на час переселяєшся. Два дні волі.
…Три години тому Влад розпрощався з Богорадом. Вони знову сиділи в кав’ярні, тепер у готелі, й приватний детектив знову їв морозиво, тепер полуничне.
– Їй загрожує небезпека, – сказав Влад.
– Насамперед вам загрожує небезпека, – м’яко уточнив Богорад. – Усі її чоловіки мруть.
Влад зітхнув:
– Я життєво зацікавлений у тому, щоб її не убили. А родичі цього… старого фармацевта, Оскара Сніга, цілком могли найняти убивцю, щоб повернути втрачену спадщину.
– Гм, – промурмотів Богорад. – Історія з самоскидом справді темна… Бачте, пане Палій. Ця жінка залишила за собою такий слід, наче слон, вибачте, у супермаркеті. Скалки, трупи. Уявляєте, скільки народу ображається на неї? Батько Ярика Донія, усесильний пан Гліб, привселюдно обіцяв задушити її голими руками. Донька й онуки Оскара Сніга ненавидять її. Родичі Єгора Єлистая, його впливові друзі, його колишня дружина, зрештою… У неї повнісінько ворогів! І всі чисто багаті та зі зв’язками.
– Кепсько, – сказав Влад.
Богорад нахилився вперед:
– Пане Палій, річ не в ній, а у вас. Усі ці місяці ви ходите по мотузочці над прірвою.
– Ви теж думаєте, що вона відьма? – гірко запитав Влад.
Богорад залишався серйозним:
– Усі, хто мав із нею справу, кінчали кепсько. Відьма вона, чи маніячка, чи інопланетянка – ролі не грає. Я вірю в те, що бачу власними очима… Вона вбивця.
Влад мовчав, дивлячись у стіл.
Усі ці міркування варто залишити на потім. Він не суддя. Він лише дитячий письменник, який збирається жити довго… і якому дуже хочуть у цьому зашкодити.
– Пане Богораде, – сказав він, зібравшись із думками. – Мені необхідно на два дні відлучитися. Я прошу вас, по-перше, зробити так, щоб пані Анжела Стах пережила ці два дні цілою і неушкодженою. А по-друге, спробувати знайти людину або людей, що їй погрожують. Чи насправді це родичі покійного фармацевта?
Богорад виглядав здивованим:
– Я ризикую розорити вас, пане Палій…
– Якщо вона вмре, мені не знадобляться гроші, – зітхнувши, зізнався Влад.
І Богорад дивно на нього зиркнув.
…Літак відірвався від землі, розвертаючись, підняв одне крило й опустив друге. Владу завжди шкода було людей, які читають газети під час зльоту. Якщо людина, під час набору висоти, дивиться в розлінієний типографськими рядками аркуш – отже, у його житті наразі зовсім мало радості.
Сьогодні був винятково вдалий день для повітряної подорожі. Земля проглядалася чітко, жодна хмаринка не заважала оглядові, і навіть звичний сизий туманець був не надто густий.
У променях сонця поблискували озера – друзки скла. Влад дивився вниз, притулившись чолом до ілюмінатора.
Сьогодні четвер. До прибуття залишилася година, та ще година на те, щоб дістатися з аеропорту. Чи вдома вона? Повинна бути вдома. Якщо вона у відпустці, або занедужала, або відвезла дітей на екскурсію – виходить, у світі немає справедливості, а Влад не міг у це повірити. Він завжди був у глибині душі впевнений, що справедливість на світі все-таки є. А отже, вона вдома, і номер у неї не змінився. Тож вона візьме трубку.
Стюардеса розвозила напої на візку, і Влад узяв собі червоного вина.
Чи встигне Богорад щось з’ясувати за два дні? Ні, звичайно. Проте він нагляне за Анжелою і зробить це ліпше, ніж на його місці Влад. А може, – якщо дуже пощастить, – Богораду вдасться запобігти новому замахові, сісти на хвіст виконавцеві й вирахувати, відкіля він, цей хвіст, росте…
Ясно ж, звідки зазвичай ростуть хвости. Влад посміхнувся.
…А може, за кермом самоскида був усе-таки п’яний хуліган? Богорад натякнув, що справжній професійний убивця зіштовхнув би машину з урвища, покінчив би враз, не розмінюючись ні на які «спроби замаху». Може, п’яничка миттєво протверезів, побачивши справу невмілих рук своїх і дотепер сидить, забившись у якусь щілину, і безпробудно п’є, заливаючи сивухою нічні кошмари?
Адже якби старигань, котрий помилився номером, не був настільки делікатний, щоб з’явитися з вибаченнями – Влад дотепер був би впевнений, що Анжелу намагалися втопити у ванній… Може, це послужний Анжелин список справив на Влада надто сильне враження? Адже одна річ – ненавидіти і бажати смерті, й зовсім інше – зробити для цього якісь реальні кроки.
Стюардеса простягла йому пластиковий лоточок зі сніданком, загаялася – і подала книжку на підпис. З м’якої обкладинки вищирявся зелений дивачок, у якому Влад на превелику силу міг упізнати позашлюбного троля Гран-Грема.
– Будьте такі ласкаві, – попросила стюардеса. – Для племінниці…
З її збентеженого вигляду було зрозуміло, що племінниці в неї не було і немає. Вона, доросла довгонога жінка, з задоволенням читає дитячі книжки, але робить це тайкома, соромлячись свого захоплення.
Влад витяг ручку:
– А як племінницю звуть?
Секундне зніяковіння:
– Яна… Як і мене…
Влад, не приховуючи усмішки, надряпав на першій сторінці: «Любій Яні від Влада Палія, який страшенно любить літати літаками». Стюардеса пішла, задоволена.
«Не хотілося б умирати, – подумав Влад, проводжаючи її поглядом. – Ой як хочеться вірити в п’яного хулігана, укравшого самоскид заради куражу і задоволення. Але не віриться. А отже, не варто вмовляти себе, ніби маленьку дитину, що в темних кущах ніхто не сидить, що це вітер шумить і виграють тіні. Ні, якщо хочеш жити довго, – сприйми як даність, що в кущах обов’язково сидить ікласте чудовисько з арбалетом на жилавому плечі. Сидить, а таки сидить, тож треба думати, як його відтіля викурити…»
Приємний голос стюардеси Яни попросив пристебнути паски безпеки.
Небесна подорож закінчувалася.
* * *
Він подзвонив із аеропорту. З таксі, що відвозило його в бік міста.
Гудок. Ще гудок. І ще.
– Алло?
Голос хлопчика-підлітка. Років тринадцяти.
– Доброго дня, – сказав Влад. – Можна попросити Ганну? Вона вдома?
Секундна пауза. І – раз-і-два…
– Так, – сказав хлопчик. – Одну хвилинку.
І вже з глибини чужого будинку до Влада долинуло притишене: «Ма-а-м! Це тебе!»
Є на світі справедливість. Є, є, є.
Влад чекав. Таксі мчало дорогою зі швидкістю сто двадцять кілометрів, не менше – торжество людського духу і розуму, стріла, що навиліт пронизує простір, одна людина, котра лине назустріч другій…
– Алло, – сказала Ганна, і голос її анітрохи не змінився за минулі п’ятнадцять років.
– Привіт, – сказав Влад.
І-раз-і-два-і…
– Привіт, – сказала Ганна так, начебто вони розлучилися вчора і сьогодні домовилися зідвонитися. – Де ти?
– Близько, – сказав Влад. – Дуже близько. Мені треба… Послухай. Ти сьогодні вільна?
– Так, – сказала вона по коротенькій паузі. – Я можу бути вільна… У тебе щось сталося?
– Так, – сказав Влад. – Мені необхідно тебе побачити. Тільки так, аби ти не бачила мене.
– Владе, – вона вперше за п’ятнадцять років назвала його по імені. – Владку…
– Я дуже скучив, – сказав Влад.
– А ми не можемо зустрітися… нормально? – запитала вона, посмутнівши.
– Ні, – заперечив Влад. – Будь обережна… ага?
– Ага, – луною відгукнулася Ганна. – Може…
– Що?
– Нічого, – сказала Ганна. – Це я так. Ти знаєш, я ж розжиріла. Я постаріла, Владе. Я боюся.
– А ти не бійся.
– Ти не уявляєш, як я змінилася. У мене сиве волосся. Я фарбую його хною.
– Ну, то й що?
– Ти пам’ятаєш мене, якою я була в юності. Невже ти не боїшся вбити власні ілюзії?
– Я не люблю ілюзій, друзяко. Ні власних, ні чиїхось іще.
– Якби я могла подивитися на тебе… поговорити… Може, ти б швидше звик до того, що мені під сорок.
– Ти не можеш зі мною поговорити. Я надто… ціную тебе, щоб втягувати у цю… процедуру.
Водій дивився вперед. Тільки якоїсь миті Влад піймав його погляд у дзеркальці заднього огляду. Швидкий погляд, і знову – на дорогу.
Цікаво, що подумав водій?
Ні. Нецікаво.
– Слухай мене. Приходь на шосту годину на центральний вокзал, до пам’ятника залізничникам. Устань під пам’ятником і стій. І нікуди не йди до пів на сьому… Коли на годиннику буде шість тридцять, махни мені рукою. Я побачу. І скоріше іди, хай що б там було… Шість тридцять – ти йдеш. Добре?
– Ясно, – луною відгукнулася Ганна. – Я думала, ти підпишеш хлопцям книжку…
– Я тобі поштою надішлю вже підписану, – нетерпляче сказав Влад. – Уже пів на п’яту… Тобі треба йти на вокзал. До зустрічі.
– До зустрічі, – луною відгукнулася Ганна. – Я вже йду.
* * *
Пам’ятник залізничникам стояв у самому центрі вокзальної будівлі. Праворуч і ліворуч від нього містилися широкі сходи, і по них двома зустрічними потоками рухалася юрба.
Люди. Безликі юрби від’їжджаючих, проводжаючих і щойно прибулих. Голови, що погойдуються в такт крокам, десятки ніг, що одночасно спускаються на кожну і півсотні сходинок. Пута не люблять юрб. Маса незнайомих людей, занурених кожен у свої клопоти, тисяча очей, ріка валіз, ліс крокуючих ніг – єдина перешкода на шляху пут. Єдиний захист, уможлививший цю дивну зустріч.
Нагорі, в залі очікування, за скляною стіною було тісно і задушливо. Влад бачив, як за три хвилини шоста – стрілка круглого вокзального годинника щойно судомно смикнулася – до підніжжя пам’ятника підійшла жінка в довгому світлому пальті.
Він сидів до неї впівоберта, опустивши голову, і нічим не відрізнявся від інших майбутніх пасажирів, гаючих час в очікуванні потяга. Влад прикрив обличчя долонею, начебто від утоми, і дивився крізь пальці. Вона стояла в незручному місці, повз неї поспішали люди і гуркотіли коліщатами величезні валізи, їй було дуже ніяково, але вона стояла прямо, гордо звівши підборіддя, і вдивлялася в обличчя тих, хто проходив поруч.
Вона постаріла. І справді погладшала, змінився овал обличчя, коротке волосся було тепер довгим, з недбало зафарбованою сивиною.
Вона зовсім не змінилася. Такими ж високими лишилися вилиці, розведеними – плечі, тонкою і плавною – шия. Профіль – а Влад побачив її профіль, коли вона раптом обернулася комусь услід, – залишався обличчям з монети, вже не таким юним, але від цього не менш тонким і величним.
Вона провела когось поглядом – і розчаровано опустила голову. Либонь, їй привидівся Влад. Скільки разів вона сама ввижалася йому поміж юрби?!
Минуло сім хвилин, потім ще сім. На дошці з розкладом клацнули, змінюючи один одного, жовті букви і цифри. Один потяг вирушив, другий подали на посадку, воркотів м’який голос з динаміків. Жінка у світлому пальті так уважно шукала його поглядом, що Владу довелося повернутися до неї спиною. Він витяг із сумки бритву із квадратним дзеркальцем, побачив власне око, запалу щоку, плече, а за плечем – пам’ятник залізничникам і світлу постать біля його підніжжя.
Двадцять хвилин по п’ятій. Влад устав, закинув сумку на плече і повільно рушив до сходів.
Жінка втомилася від мерехтіння облич, але все ще вдивлялася. Розглядала пасажирів за скляною стіною, у залі очікування, дивилася туди, де Влад був щойно…
Він спускався вниз у щільній юрбі заклопотаних, спокійних, ледачих, стривожених, утомлених, роздратованих, задоволених, байдужих людей. Секунда – він порівнявся з жінкою у світлому пальті, побачив її краєм ока (вона вільна. Він усе-таки зберіг її. Вона ніколи не прийде під його двері, принижено благаючи, щоб…) – і не дозволив собі дивитися довше, бо погляд її скрижанів і кинувся за ним, наче приваблений магнітом, і знову націлився на місце, де Влад був щойно, де тепер маячіли (щоб її впустили. І вона не вмре, якщо…) чужі обличчя. За хвилину Влад був уже з іншого боку пам’ятника – тепер він піднімався в зустрічному потоці, й Ганна не могла (якщо він раптом загине. Вона вільна і щаслива людина, в неї чоловік і двоє…) його бачити за рюкзаками і спинами, зате він міг дивитися сміливіше.
(Двоє синів…)
І вона все-таки хоче його побачити.
Влад піднявся майже на гору, майже бігцем зробив коло по залі очікування, підійшов до скляної стіни.
На місці, де він сидів п’ять хвилин тому, сиділа тепер тлуста тітка в оточенні клейончастих баулів.
Влад притулився до скла щокою.
Ганна звела очі, наче її покликали.
Влад бачив, як здійнялися її плечі, коли вона різко вдихнула сперте вокзальне повітря.
Спробувала посміхнутися. Ні, посміхнулася. Підняла руку…
Стрілка годинника смикнулася. Шість тридцять. Ганна махала йому рукою.
(Крізь скло і крізь юрбу…)
Влад дивився. Як колись – давним-давно – дивився на неї через велику аудиторію, по діагоналі.
Ганна дивилася теж. Секунда… Друга…
Влад вказав рукою на вокзальний годинник.
Вона простежила поглядом за його жестом – і посмішка згасла. Він помахав рукою, прощаючись. Вона дивилася запитально, він кивнув. Вона не рушила з місця, тоді він кивнув іще раз – владно.
Вона повільно повернулася і пішла до виходу.
* * *
Він розплющив очі й довго не міг зрозуміти, де перебуває. Це кав’ярня, говорив здоровий глузд. Це Мак-Дональдс біля Палацу укладання шлюбів. На сусідньому столі стоїть пластмасова фігурка смішного зубастого дракона. Як називається цей матеріал? Пластмаса…
– Ви вже йдете? – запитала жінка з тацею в руках. На таці громадилися строкаті паперові згортки, а навколо жінки гарцював хлопчисько років восьми, з синьою повітряною кулькою на паличці.
– Так, – сказав він, скоряючись наказові здорового глузду. – Я вже йду.
Він підвівся, незграбно взяв зі столу таку самісіньку тацю, як у жінки (від згортків залишилися тільки кольорові папірці, порожня паперова склянка лежала на боці), й засунув її в щілину бляшаної тумби, схожої на дуже велику поштову скриньку. У надрах тумби глухо бухнуло, і він обернувся в пошуках виходу. Всюди жували, потягували з трубочок, причому половина відвідувачів були діти. Кольорові кульки на паличках вирячувалися на нього, ніби прозорі драконячі очі. Він занервував, здоровий глузд говорив йому, що треба вийти он там, через скляні двері, що небезпеки немає, що він просто зайшов до кав’ярні, щоб перекусити, що він уже поїв і тепер повинен іти далі…
Куди – далі?
У контору, підказав здоровий глузд. В офіс.
У дверях він звично пригнувся. Вийшов під сіре небо, піймав щокою кілька крапель холодного весняного дощу, сьогодні шосте березня, сказав здоровий глузд. Післязавтра – міжнародний жіночий день…
Який день?!
– Я, – сказав він пошепки. – Я повинен був відвезти… цих двох… відвезти… привезти. Не вберіг?!
Діти, з’їжджаючи з вереском по яскравій гірці, поглядали на нього мигцем, без інтересу. Він засунув руки в кишені куртки, повернувся лівим боком до потоку цих… Машин – підказав здоровий глузд. І рушив у напрямку мосту, прокладеного не через річку, а через дорогу – щоб одні авта могли розминутися з іншими по повітрю…
Дощ посилювався. Здоровий глузд волав, що треба витягти з сумки складену втроє парасолю, але він не поспішав прислухатися до здорового глузду. Його влаштовували прохолодні краплі, що скочувалися по чолу, по скронях, по потилиці.
– Знижки, – сказала жінка похилого віку, яка торгувала пиріжками. – 3 нагоди жіночого свята – значні знижки. Не бажаєте купити подарунок?
Він заперечно хитнув головою.
Проминув міст, обережно перетнув спершу одну вулицю, потім другу. Біля входу до магазину неподалік від площі Перемоги йому назустріч ступнула, поправляючи низько насунутий каптур, усміхнена дівчина:
– Можна вас на хвилинку? Чи не хотіли б ви зайнятися вивченням Біблії?
– Просто зараз? – повільно перепитав він, і дівчина знітилася під його поглядом. Хвилину по тому він почув, як вона звертається до іншого перехожого: «Можна вас на хвилинку? Чи не хотіли б ви зайнятися вивченням Біблії?».
– Воля, – сказав поліцейський у камуфляжі, з гумовим кийком біля пояса, – це завжди самотність. Що досконалішою є воля – то повнішою самотність.
– Що? – здивувався він.
– Я це кажу до того, що будь-яка прихильність – перший крок до рабства, – охоче пояснив міліціонер, залишаючи своє місце біля обмінного кіоску і наближаючись.
– Навряд чи, – нерішуче сказав він.
– Без сумніву, – заради переконливості поліцейський доторкнувся до наручників на поясі поруч з кийком. – Саме так. Навіть якщо це прив’язаність до своїх капців. Або до одного сорту цигарок. Або до країни. Особливо до країни.
– Я не палю, – заперечив він. – І в мене немає капців.
– А отже, ви дуже самотні, – сказав міліціонер. – Я вам заздрю.
– Здається, я спізнююся на роботу, – мовив він.
– А я вас не затримую, – значимо додав поліцейський. – Йдіть собі.
І він почимчикував далі; здоровий глузд, здавалося, вражений був зустріччю з власником кийка і тепер мовчав, не надокучаючи підказками.
Він піднявся на поріг із трьох бетонних сходинок і, звично пригнувшись, увійшов до тісної чистенької контори. Уздовж стіни стояли засклені вітрини з виставленими напоказ мобільними телефонами, а добре одягнена довгонога дівчина уважно вивчала моделі й ціни. За стійкою сидів елегантний молодий клерк, найяскравішою деталлю його зовнішності була жовтогаряча краватка на міцній жилавій шиї.
– Ти знову спізнився, – сказав клерк ворожо. – Шеф ось уже п’ятнадцять хвилин…
– ТРОЛЬ! Допоможіть! ТРОЛЬ!
Він обернувся.
Дівчина, яка ще секунду тому розглядала телефони, тепер кричала, утискаючись спиною у вітрину. Обличчя її було білим, як сорочка елегантного клерка, а рот роззявлявся так широко, що видно було маленький, тремтячий у горлі «язичок»:
– А-а-а! Троль! Троль! ТРОЛЬ!
І в склі вітрини за її спиною Гран-Грем побачив власне відображення.
