Текст книги "Долина совісті"
Автор книги: Сергій Дяченко
Соавторы: Марина Дяченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 22 страниц)
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Дімка
* * *
Наближалося літо, і Влад сподівався, що перед обличчям іспитів історія з Ізою підзабудеться. А там і пора літніх таборів наспіє, час для нових романтичних драм, і нехай ці божевільні дівчиська шукають перше кохання де завгодно, тільки не поряд із Владом, з нього досить…
Якось, оформляючи після уроків кабінет математики, він відверто розговорився з учителем:
– Ну, дурепи! Дурепи ж! Дотепер табунами за мною швендяють… Що я їм зробив?! Через одну недоумкувату…
– Дурепи, – сумно визнав математик, думаючи про щось своє.
– Чому саме я?! Он, Гліб вродливіший… Здавалося б, ідіть, чіпляйтеся до Гліба! Так ні ж…
– Є в тобі щось, – задумливо мовив математик. – Харизма якась. Знаєш, що таке харизма?
Влад кивнув.
– Ось, наприклад, якщо хтось занедужає надовго… Кому він першому з хлопців телефонує?
– Мені, – знехотя зізнався Влад. – Знаємо ми ці штучки. Принеси аспіринчику, та з уроками допоможи, та всяке таке…
– Ти що робитимеш після школи? – по паузі запитав математик. – У сенсі, ким бути збираєшся?
– Та ось, саме обираю, – промурмотів Влад, дивлячись у вікно. – Мама хоче, щоб лікарем…
– А ти?
Влад стенув плечима:
– Ну, і я, напевно, лікарем хочу…
– Може, тобі психологом варто стати? Або політиком?
Влад скорчив міну. Математик вимушено розсміявся.
* * *
Після останнього іспиту вони у складчину купили п’ять пляшок сухого вина і відшукали альтанку в найзанедбанішій частині парку.
– Вип’ємо за дівчат із нашого класу – найнормальніших дівчат у світі! – виголосив Влад, піднімаючи паперовий стаканчик.
І всі схвально загули. Милостиво посміхнулася Марфа Чисторій – у неї вже півроку був роман із десятикласником.
Дімка Шило сидів поруч. Потягував вино з паперового стаканчика. Мовчав.
– Вони найнормальніші, тому що жодна не закохалася у Влада, – сказав Ждан. Він уже два роки користувався хорошим дезодорантом, сам прав собі сорочки і займався боксом, а тому жуйку на його портфель ніхто й не намагався ліпити.
– Кажуть, Клоуна посадять, – сказав по паузі Гліб Погасій.
Клоун віддубасив по Зозулиній намові якогось хлопця з іншої школи, а батьки того хлопця виявилися людьми затятими. Тепер усе схилялося до відправки Клоуна в колонію, хоча по справедливості саджати вартувало Зозулю…
– А хто до табору збирається? – поцікавився Антон, якого раніше Супчиком обзивали. Тепер колишній Зозулин прихвостень став розсудливішим – може, тому, що решта однокласників швидко підросли і зрівнялися з ним за габаритами?
– Я поїду, – першим кинув Дімка Шило.
Хлопці запереглядалися:
– І я…
– Я…
– І я…
– А ти ж на море планував? – запитав Влад у Гліба. Той уже місяць вихвалявся якоюсь екзотичною путівкою, яку дістав йому батько.
Гліб махнув рукою:
– А-а-а… Я подумав, що якщо всі планують… У таборі ж веселіше…
Влад змовчав. У таборі, звісно, не нудно, але якби довелося вибирати між табором і морем…
Утім, вибору Влад не мав ніколи. Табір, і жодної альтернативи. А те, що їм із мамою така поїздка й не світить, було ясно давно, ще взимку…
– А хто не їде до табору? – запитав Влад.
Тиша.
– Марфа, ти начебто до бабусі збиралася?
Марфа Чисторій скривила носик:
– Та ну… Знову до бабусі, занудство…
Вони сиділи під вогкуватим склепінням занедбаної альтанки, і, здається, були трохи здивовані. Усі їдуть до табору, геть-чисто всі – оце так дружний клас!
Влад посміхався.
Може, запах трави, вогкості та паркової гнилизни спричинив був той спогад. Пригадався раптом недавній сон. Неначебто він – старе розлоге дерево, всуціль обліплене білястими грибами.
* * *
В автобусі Влад сидів поруч із Дімкою, і обоє веселилися і горлали пісні чи не найголосніше. З-за високих спинок попереду їхніх крісел час від часу визирали дівчата, лаялися і вимагали порядку.
Автобус трусило на вибоях кепського шосе, і Влада охопила ейфорія. Здавалося, край дурнуватим снам, компанія підібралася напрочуд вдало – його власний клас… А в класі, як Влад давно помітив, йому найзатишніше і найпростіше. Навіть колись усесильному Зозулі не вдається зіпсувати йому настрою, тим паче, що після історії з Клоуном Зозуля мов шовковий. Ніхто не витріщається на Влада, як на чудовисько, і ніхто не ризикне з ним посваритися – всім він потрібен, усі його люблять… Просто супер, що цього року вони ось так дружно, повним складом, рвонули до табору…
Пісня спливала за піснею, і знову все спочатку. Влад став підспівувати через слово, а потім і зовсім замовк. Втупився у вікно, раз по раз ударяючись чолом об синювате мутне скло.
Ніхто не помітив дірки в хорі, дірки на місці його голосу. Навіть Дімка нічого не помітив. А вона була взагалі, ця діра? Чи настільки вже значна для класу втрата – голос Влада Палія?
Вони бачать його щодня… Вони не морочать собі голову його достоїнствами. Є він чи немає його… Як там говорила Іза? «Безбарвні очі, безбарвне обличчя, ти нічим не примітний, окрім своїх шахів…»
Думка про Ізу – наче дотик потопельника. Влада пересмикнуло.
«…крім своїх шахів».
«Я розумний, – кидав Влад у відповідь. – Ти не помітила? Я дотепний…»
«Мене всі люблять», – хотів він додати. – «Усі потребують моєї допомоги».
«Нікому ти не потрібен, – жорстоко заперечувала Іза. – Та хто ти такий? Таких, як ти, в кожнім класі по два десятки…»
«Відчини! Ну, відчини! Будь ла-а-ска! А-а-а!»
З’являвся страшний спогад – і світ втрачав реальність, обпливав брижами сизої шибки. Можливо, Іза справді була божевільною? Але чому раніше, до зустрічі з Владом, це божевілля не давалося взнаки?
Автобус звернув на ґрунтову дорогу. До табору залишалося хвилин п’ятнадцять хитавиці. Влад приплющив очі, купаючись, як у киселі, у несподіваній самотності.
«А що би ви робили без мене? – подумав він з несподіваною жорстокістю. Що би ви без мене робили?»
Автобус загальмував. І, дивлячись на веселенькі шеренги корпусів, Влад пообіцяв собі півтора місяця не думати про Ізу, ні про сизу шибку, ані про дерево з блідими грибами.
* * *
«Мамо! Зі мною все гаразд. Я вже самостійний. Не хвилюйся. Влад».
Телеграфістка кинула схвальний погляд – вирішила, напевно, що бачить перед собою найтурботливішого сина на багато кілометрів довкруж. Тим часом Влад мав намір завдати мамі купу неприємних клопотів.
Влад потішив себе надією, що телеграма хоч трішки придасться для маминого спокою – ну, хоч крапелиночку. Вчора, коли вони бачилися, Владові плани на сьогоднішню втечу вже цілковито визріли і він уже встиг навіть разів зо триста повторити, наче заклинання, що в нього усе в порядку і, чи сяк чи так, усе буде гаразд…
Він розрахувався з телеграфісткою, завдав рюкзак на плече і ступив під ранкове сонце.
Похопляться за ним години через півтори – за обідом… Цікаво, які в них будуть обличчя?
Владу уявилася географічка, яка цього року виявилася ще й начальником табору. Червонясті плями на запалих щоках, чіпкий погляд: «Скажи, навіщо ти це зробив?»
Підійшла електричка – напівпорожня. Влад закинув рюкзак на дірчасту, як волейбольна сітка, полицю і сів біля вікна, спиною по ходу потяга.
«Навіщо ти це зробив?!»
Він жодного поняття не мав, навіщо. Хіба йому було зле в таборі? Дурня, значно краще, ніж позаминулого року і, навіть, торік. Скучив за мамою? Дивно для чотирнадцятилітнього підлітка, якого до того ж відвідують щотри-щочотири дні (ох же й благав він маму, просив, просив: ну, не мотайся ти так часто! Скільки часу і сил убивається на ці поїздки, та невже я не проживу тиждень без полуниці?!)
Якби він повернувся зараз додому – мама просто додзвонилася б до табору, ну, телеграму дала… Усі б розізлилися, звісно, але зрештою будь-яка злість минає…
Але він не поїде додому. Він сам не знає до ладу, куди везе його електричка. Й уже поготів не відає, навіщо.
Владові знову снилося, що він – поросле грибами дерево. Марилося іще щось, незрозуміле і неприємне. На зарядці він змахував руками значно різкіше й енергійніше за сонних товаришів – начебто намагався розірвати поліетиленову плівку сну.
Учора вони з Дімкою заспівали хуліганським дуетом зі сцени літнього клубу – і мали приголомшливий (у межах табору) успіх.
Сьогодні після сніданку він миттю зібрав рюкзак і майнув через дірку в паркані, таку вузьку, що, протискуючись, добряче обдер лікті. Тепер електричка погойдувалася, лікті саднили, за вікном мелькали чергуючись поля і лісосмуги, а Влад подумки відповідав – і годі було знайти відповідь на ще невимовлене обурене: «Нащо ти це зробив?»
Нінащо. Просто так.
* *А* *
Колись він частенько й охоче використовував слово «самотність», однак що це таке – довідався лише зараз.
Бази відпочинку, старі та нові, наметові табори, спортшкола на воді – все це стояло щільно, паркан до паркану, і скрізь хтось жив. Влад чимчикував далі, вишуковуючи місце цілком безлюдне, однак стояла літня спека, всі, хто тільки міг, перебралися в намети та до лісу й до лісосмуги, чи у вербові зарості на березі ріки. Влад уже й надію втратив знайти затишне місце – але ліс виявився куди більшим, аніж він міг собі уявити. Люди траплялися все рідше і рідше, і нарешті Влад зупинився: повне безлюддя, виявляється, гнітить сильніше, ніж галаслива юрба. Він хотів повернути назад і потихеньку приєднатися до якихось туристів – але вилаяв себе за малодушність і таки не повернув. Ноги нили від утоми. Сутеніло швидко, тож Влад вирішив, що варто подбати про ночівлю і ліпше завтра вибрати місце без поспіху, ґрунтовно. Кефір і пиріжки він купив іще вдень, на станції, і тепер повечеряв при світлі ліхтарика, з головою закутався в ковдру і заснув на хвої, під дружнє дзижчання комарів.
…Самотність.
Влад мав дуже скромний туристський досвід, тож усе доводилося випробовувати на власній шкірі. Він мерз і страждав від спраги, пив росу і збирав малину, смажив на багатті свіжо спійманих верховодок і їв їх, водянистих, без солі. Скусана кровожерами шкіра свербіла. До найближчого сільського магазину, де Влад купував хліб, було дві години ходи. Іноді його підгодовували туристи, але частіше він цілісінькими днями не зустрічав жодної живої душі. Час тягся, як жуйка, Владу здавалося, що він уже тижнями і місяцями так живе, не чує голосів і не бачить облич, тоді як насправді вся його імпровізована робінзонада тривала днів вісім.
Щовечора він думав про маму: як вона там? Хвилюється? Поряд з магазином була пошта, вічно зачинена, але якось Влад усе-таки достукався до поштарки і додзвонився в місто. Мами не було вдома – ніхто не брав слухавку. Тоді Влад зателефонував сусідам, протараторив, що він здоровий і все гаразд, і щоб це переказали мамі – на цьому розмова перервалася…
На дев’ятий день уранці Влад придумав відповідь на запитання директриси: «Навіщо ти це зробив?» – «Я хотів випробувати власні сили на виживання, відчути себе справжнім чоловіком»…
Звучало патетично, але водночас і зворушливо, тож Владові подумалося, що мають повірити. Злитимуться, обурюватимуться… але і радітимуть, що Влад нарешті знайшовся. Напевно, та-таки директриса не раз говорила собі: нехай лишень живим буде, я йому все пробачу!
Подумавши так, Влад, котрий уже не перший день мріяв про тарілку гарячого супу, теплу воду і справжнє ліжко, підтюпцем припустив додому.
Електричка затримувалася, тож на пероні зібрався справжнісінький натовп. Влад занурився у нього, як у тепле море, і довго блукав туди-сюди, не наважуючись відійти убік. Юрба! Люди! Галасливі, не надто ввічливі, обвішані пакунками і кошиками, пропахлі потом і перегаром, живі люди!
Проштовхуючись у задушливе нутро вагона, Влад посміхався. Треба ж було затіяти цю дурнувату витівку з утечею, аби відчути нарешті, наскільки любі йому представники власного виду, причому не якісь особливі, а всі без винятку. Повернутися б зараз у табір… може, його ще візьмуть?
Утім, він не посмів би повертатися до табору саме зараз. Доїхав до міста, ввійшов у телефонну кабінку, збираючись подзвонити мамі.
Монеток не було.
Влад покрутився, вийшов. Йому раптом стало так лячно, адже він прирік маму на вісім днів невідомості! І наївно думав, що його дзвінок сусідам – короткий плутаний дзвінок! – здатен хоч трішечки її заспокоїти!
Він скочив у автобус і поїхав додому.
Коли дзвінок відгукнувся в надрах будинку, його знову охопив переляк, майже такий самий, як і тоді, коли під вікнами ридала божевільна Іза…
Довго не долинало ані звуку. Може, мами немає вдома? Він взявся гарячково нишпорити по кишенях у пошуках ключа, якого там не було, бо до табору ключ вирішили не брати. Раптом за дверима почулися невпевнені важкі кроки, замок клацнув…
– Пробач, – швидко мовив Влад.
І відсахнувся.
Мама стояла перед ним у нічній сорочці – обличчя її було наче вибілене полотно. Щоки запали, ніс загострився, а губи взялися скоринкою дрібних ранок. І з цього постарілого, немічного лиця дивилися цілковито щасливі, глибокі очі:
– Владку…
…Уже за годину їй стало набагато краще. Влад сидів спиною, щоб не заважати мамі вдягатися, і слухав, а по щоках його бігали сироти.
Мама занедужала через кілька днів після його зникнення. Її спершу забрали до лікарні, але вона не змогла там лишитися – все чекала, що повернеться Влад, повернеться, а вдома нікого нема…
Переконливого діагнозу так і не поставили, а на всі ці кризи, напади і загострення ніколи не існуючих у мами хвороб вона не надто зважала. Нерви? Так, вона нервувала… Але в ці дні невідомо, кому було ліпше, – їй, матері Влада, котрий утік у пошуках пригод, чи батькам тих хлопців, які нікуди не бігали і залишилися в таборі…
– Що? – запитав Влад, і крижані сироти зі щік перебігли на маківку, змусивши ворушитися пропахле багаттям волосся.
– Можеш повертатися, – сказала мама.
Вона одяглася й вклала зачіску. Щохвилини мама виглядала все ліпше, і біла примара, що відчинила Владові двері, потроху відступала все далі в його пам’яті, ще трохи – і Влад повірить, ніби ніякої примари й близько не було.
– У таборі отруїлися… – монотонно говорила мама. – Масово… Куховарка під слідством… Знаєш, грішили чи то на щурину отруту в казані, чи то на пестициди… Там же поле довкруж… Саме напередодні літак пролітав, обпилював… Комісія працює… У господарстві клянуться, що нічим таким не бризкали, все нешкідливо… Директриса з інфарктом злягла… Таке лихо! Подумати лишень… Патякали про військові маневри, опромінення, чого тільки не придумали… Якийсь розумник наркотики приплів… Еге ж бо, цілісінький табір малолітніх наркоманів, ну, звісно…
Мамині слова, холодні та швидкі, падали на Владове тім’я, нібито краплі з крижаної бурульки.
– …Легко відбулися. А твій загін, Владку, постраждав чи не найбільше. Десять чоловік у лікарні! І Дімка… не лякайся лишень… Дімка в реанімації… Я вже подумала, грішним ділом, – краще синові в бігах бути… ніж у реанімації… Ти пробач мені…
– Ну, звісно, – прошепотів Влад неслухняними, начебто пластиліновими, вустами.
* * *
«Навіщо ти це зробив?» – «Я хотів випробувати власні сили на виживання, відчути себе справжнім… А якщо чесно, я хотів подивитися, як вони будуть без мене. Як вони всі – без мене…»
Вони махали йому руками з віконець лікарні, а потім спустилися вниз у синіх і сірих халатах, і халати ці чомусь викликали у Влада відразу і жалість. А вже за кілька днів, відпущені «на волю», вони храбрилися і скалилися, ховаючи за вульгарними жартами колишній страх.
…Почалося з Дімки і Ждана, Владових сусідів по палаті, за кілька годин переметнулося на весь загін, зачепило і сусідів, але значно менше. Злягли кілька вчителів, котрі підробляли в таборі вихователями. Хвороба минала в усіх по-різному, але спільні риси таки були: депресія і слабкість, нудота і блювота, сильний головний біль, в особливо важких випадках – ось як у Дімки – з галюцинаціями.
– Психотропну зброю на нас вивчали, – авторитетно заявляв Антон, той, котрий Супчик.
– Секретні іспити на полігоні, – підтримував його Гліб. – А може, пацюка в казані зварили.
– У дівчат усе волосся повилізало, – зітхав Ждан. (Влад мав щасливу нагоду переконатися у неправдивості цього факту. Волосся у дівчат, звісно, постраждало, але до лисин було далеко, і Жданові слова виявилися «полемічним перебільшенням»).
Приємним сюрпризом для всіх стало цілковите і доволі швидке видужання «отруєних». Тільки Дімка Шило, до якого не пускали нікого, зокрема і Влада, досі перебував у реанімації.
Проведене комісією розслідування подій у таборі не дало жодних результатів. Що сталося і хто винен – не знали, та й поволі втрачали надію коли-небудь довідатися.
Влад чергував під вікнами реанімації, але Дімка не вставав і не міг підійти до вікна. Влад діймав лікарів, умовляючи, благаючи, доводячи. Він намагався підкупити медсестер, плів щось лікарям про недосліджену силу людських взаємин, клявся, що від однієї тільки зустрічі з ним Дімкові полегшає… Він говорив чистісіньку правду, але йому не вірили.
«Яка дружба!» – шепотілися навколо. Усі вже й забули про Владову втечу з табору, усім було не до того, особливо директрисі, котра, схоже, так ніколи і не запитає у Влада сакраментальне: «Навіщо ти це зробив?».
З-під реанімації Влад повертався додому і відразу ж вкладався спати. Йому снилося, наче він – грибниця. Не людина, а грудка тоненьких рухливих корінців, і корінці ці, наче жива павутина, пронизали простір довкіл. І кожне створіннячко, що опинялося надто близько, ця павутина сповиває сама, без допомоги павука; корінці проростають крізь плоть, що анічогісінько не підозрює. Навколо Влада ходять, посміхаючись, шкільні приятелі з пророслими головами, вчителі, з ший яких випирають скублані в тілі корені… Плаче Іза, наскрізь пронизана білими відростками… Лежить у реанімації Дімка Шило, прирослий до ліжка, припнутий до матраца білими волоконцями. А мама – мама!..
– Певно, я тією самою неміччю перехворіла, – казала мама задумливо. – Тільки в мене, видно, організм міцніший, а бідному Дімкові зле… Довідайся, Владе – може, треба скинутися всім класом на ліки?
Сидячи за шахівницею, Влад кивав, механічно рухаючи фігури. У таборі вони часто грали з Дімкою, – і їхня остання партія залишилася незакінченою…
Влад усе намагався зметикувати, звідки б йому дізнатися про нинішню Ізину долю. Йому просто необхідно було знати про її теперішнє життя. Але як?..
Нарешті він зважився. Мама дуже здивувалася такому його проханню, але, зрештою, зібралася і пішла. Влад розумів, чого вартий їй цей візит, і щиро побажав мамі удачі.
Вона повернулася, як не дивно, у хорошому настрої:
– Певна річ, вони не хотіли мене й на поріг пускати… Але дівчинка живе собі в бабусі, цілковито видужала і знати тебе не бажає. Принаймні, це вони так думають, – і мама засміялася, а у Влада відлягло від серця.
…Днів за десять вічно заплакана Дімчина мата принесла, нарешті, радісну звістку: є зміни на краще! Дімка видужує, через кілька днів його переведуть у палату і дозволять відвідини…
Влад сидів перед шахівницею, тупо дивився на фігури, але задача не розв’язувалася.
Усі страшенно здивувалися, коли він категорично відмовився відвідувати друга в лікарні. Він, хто днював і ночував під вікнами реанімації! Сильний стрес, вирішили всі, а Дімка, стан котрого важко і повільно нормалізувався, все частіше запитував про Влада, а йому відповідали, що той у від’їзді…
Літо добігало кінця, потяглися дощі. Влад не раз і не двічі одягав куртку, щоб йти до Дімчиних батьків. Щоб пояснити на пальцях, чому саме їм варто вивезти сина з міста. Відправити подалі – і відразу, щойно тому суттєво покращає.
Іноді Влад навіть виходив на вулицю і плівся кілька кварталів у напрямку до Дімчиного будинку – але відразу повертав назад. Що він їм скаже? Що пояснить? Розповість про білясті волоконця, які проростають у тілах інших людей? У їхніх душах? І що він почує у відповідь?
Опинившись у глухому куті, він починав заспокоювати себе. Може, видужавши, Дімка отримає якийсь імунітет проти… проти цього, Влад не знав йому назви. Ну, коротше, все буде, як і раніше, наче й не сталося нічого, начебто реанімація наснилася Дімкові, як Владу сниться грибниця…
Він знайшов у бібліотеці енциклопедію «Життя грибів» і довго сидів над нею, розглядаючи побляклі, неприємні фотографії.
Потім узяв зі стенду медичну брошуру «Молодь і наркотичні речовини: повільна смерть».
– Цікаво? – запитала бібліотекарка.
Влад не відповів. Він саме читав про «абстинентний синдром».
Дурепа-бібліотекарка не вигадала нічого ліпшого, як потелефонувати Владовій мамі, щоб та наглянула за сином щодо наркотиків. Влад довго заспокоював матусю, а потім довгенько крутився в ліжкові. Десь посеред ночі йому сяйнула така думка, і довелося вставати, просто в трусах йти на кухню, довго заварювати чай, та так довго, що й мама прокинулася, побачила світло, вийшла, стурбована:
– Владку, що з тобою?
– Ма, – сказав Влад, ретельно розмішуючи п’яту ложку цукру. – Слухай… Ти тільки не ображайся… А про справжніх моїх батьків десь можна знайти відомості?
Мама часто закліпала:
– Владе…
– Пробач, будь ласка… Я все розумію… Але якщо, наприклад, у мене рідкісна спадкова хвороба… І треба простежити, відкіля… цю спадщину…
– Яка в тебе хвороба? – запитала мама, стрімко блідніючи.
– Ніяка… Я ж сказав – «якщо»…
Мама нічого не відповіла. Влад перший відвів очі.
* * *
Коли, за чутками, до Дімчиної виписки з лікарні залишилося днів зо два чи три, Влад нарешті зважився і подзвонив у знайомі двері, які безліч разів відчинялися перед ним.
– Владе? – здивувалася Дімчина мама. – А хлопці казали…
– Мені треба поговорити з вами, – кинув Влад, аби відразу відрізати всі шляхи до відступу. – Це дуже важливо. Це стосується Дімки.
У бідної жінки витягнулося обличчя. Видно, Владів вигляд був страшенно переконливий – бліді щоки, зацькований погляд, от хіба на чолі не написано: я притяг вам нову величезну неприємність…
Його провели на кухню, всадовили на табурет і Дімчин батько поставив на плиту чайник. Він, відмінно від дружини, не схильний був панікувати завчасу, не від слова навіть – від інтонації.
– Значить так, – мовив Влад, розглядаючи строкату клейонку на столі. – Треба його переводити в іншу школу. Я не можу пояснити, чому…
– Ні, ти все-таки поясни, – м’яко заперечив батько. – Ми тебе, Владе, знаємо давно, ти начебто б завжди був чесним хлопцем… Якщо почав говорити – давай начистоту.
– Я не можу пояснити, – повторив Влад уперто.
– Йому хтось погрожує? – швидко запитала мати. – Якісь ваші, хлопчаківські… Хто йому погрожує?
– Ніхто, – сказав Влад. – Йому не можна зустрічатися…
І замовк.
– З ким? – запитав батько. – Назви мені ім’я цього мерзотника. І тоді йому доведеться переходити в іншу школу.
«Але ж це теж вихід, – мляво подумав Влад. – Піти самому… А там, у новій школі, почнеться все спочатку…»
Він скривився, чомусь пригадавши Зозулю.
– Отже? – батько не збирався так просто відступати. – 3 ким саме не можна зустрічатися Дмитрикові? Га?
«Вони нічого не зрозуміють, – подумалося Владові. – Це від самого початку було ясно. Він даремно прийшов. Лиш ускладнив ситуацію. Тепер вони почнуть доколупуватися…»
– Вибачите, – сказав він, насилу відводячи очі від скатертини. – Я піду…
– Ти нікуди не підеш, – рубонув батько, – поки не скажеш усієї правди. Хто погрожує Дмитрикові?
– Ніхто.
– Ось тепер ти брешеш.
– Я не можу сказати. Але якщо його перевести до іншої школи…
Дімчина мати нервово сплела пальці. Їй тільки цього бракувало. Ледве вдалося виходити сина, вирвати в невідомої хвороби, що звалилася, наче сніг серед літа, – а тут іще ці недомовки, таємні погрози, блідий хлопчак із зацькованим поглядом, справді чимось страшенно засмучений і стурбований. Раптом з Дімою таки щось станеться?
– Я зателефоную твоїй матері, – сказав Дімчин батько.
– Не варто. Вона нічого не знає.
– А я дуже попрошу її довідатися! І до директора піду, зрештою… Ліпше б ти відразу розповів, Владе.
– Не можу.
* * *
Усе вкрай заплуталося й ускладнилося. Мама вже мало не плакала:
– У нього просто голос тремтів, у слухавці… Ну, що ти їм наговорив?! Які погрози?
Влад мовчав.
– Якщо станеться лихо, ти будеш винен, – ледь чутно прошепотіла мама. – Взявся говорити – то кажи до кінця!
– Йому не можна зустрічатися зі мною! – кинув Влад. – Йому не можна бути зі мною в одному класі!
Мама довго дивилася на нього. Потім підійшла, доторкнулася до синового плеча:
– Владе… Що з тобою відбувається? Ти зле почуваєшся? Що ти там казав про спадкові хвороби?
Влад мовчав.
– Будь ласка, – попросила мама тихо. – Довіряй мені… Хай би що там сталося… Навіть коли це, не приведи Господи… Навіть якщо з тобою… Ми з усім впораємося, ти не бійся. Ми всіх здолаємо…
Вона говорила і говорила, а Влад наче остовпів, відчував, як вогнем пашать від сорому щоки, і намагався проковтнути застряглий у горлі клубок.
* * *
Дімку виписали перед самісіньким початком занять. Зрозуміло, у школу з усіма він не пішов – мав два тижні «реабілітації», тож у гостях у видужалого побувало півкласу. «Доброзичливці» відразу донесли йому, що Влад нікуди не їздив, нічим не хворий, а просто не бажає бачити колишнього друга. На той час Дімка вже пережив розмову з батьками, й не одну. Звісно, він усе заперечував, зрозуміло, ніхто й не думав йому погрожувати, яка там нова школа, цілковиту дурню наплів цей Влад…
Дімка знав, що Влад щодня ходить до школи. Телефон в обох був справний – проте Влад так жодного разу і не подзвонив.
І Дімка, зачаївши образу і здивування, не телефонував теж.
Колись, навіть якщо друзі ненадовго розлучалися, Дімка завжди прибігав у гості першим. Влад звик до цього і сприймав як належне, а тепер, після реанімації і лікарні, Дімка поводився стримано, і байдужість Влада виглядала збоку дивно й обурливо.
Роль ходячої совісті самозвано взяв на себе Ждан.
– Ти можеш хоча б порозумітися?! – вигукував він патетично. – Ти можеш хоча б пояснити людині, за що ти так на нього наплював?
На Жданових щоках ходили жовна, під тонкою сорочкою грали дбайливо нарощені мускули і на всі боки розтікався густий запах дезодоранту. «Ще в морду дасть», – подумав Влад утомлено. Не вірилося, що ось цей молодий бичок ще кілька років тому вважався в класі без’язиким хлопчиком для биття і що це з його згорбленої спини Влад відклеїв колись паскудну картинку…
– Не твоє діло, взагалі – сказав Влад, дивлячись у смарагдово-зелені Жданові очі. – Наша з Дімкою справа. А ти всохни. Втямив?
Ждан посопів погрозливо, але на більше не наважився.
Влад дивився в ображену Жданову спину – і думав, що вже за кілька днів відчуження йому закортить підсісти поближче, ніби між іншим запитати про щось, зачепити ліктем, списати розв’язання задачі. Самому Ждану це буде неприємно і дивно, але він вигадає, як погамувати самолюбство. Наприклад, знайде виправдання самому собі, ніби просто використовує цього зазнайку, а зовсім не дружить із ним, і розв’язок задачі конче йому потрібен, а підсісти ближче змусила якась нагальна потреба… Он, протяг. А ще за місяць він і не згадуватиме про сварку – спокійнісінько патякатиме з Владом на перервах, наче й не було ніякого непорозуміння…
Влад недооцінив Ждана. Самовпевнений молодий боксер, котрий недавно сам пережив знущання, тепер власноруч вирішив улаштувати товаришеві повноцінне цькування і вже вже наступного дня у школі Влада очікували демонстративно відведені погляди, гордовиті обличчя однокашників та інші атрибути бойкоту.
Він розгубився, потім обурився. Захотілося миттю придушити Ждана, або, що набагато ліпше, повернутися на два з половиною роки назад і зупинити власну руку, коли та зривала аркушик зі Жданової спини.
Почалися уроки. Слухаючи монотонний голос історички, Влад потроху заспокоювався. Образа вщухла, натомість залишилася цікавість. Ну, і як ви без мене?
Два дні клас натхненно грав у нову гру. На третій – збунтувалися дівчатка: чому це вони повинні бойкотувати Палія за його сварку з Шилом? Це їхня особиста справа, якого дідька хтось має втручатися?
Так, дівчатка капітулювали першими – втім, може, вони просто практичніші? Їм не дуже подобається терпіти дискомфорт заради чиїхось там амбіцій… А в наявності певних незручностей сумнівів не залишилося.
Тепер бойкот підтримували лише хлопчаки. Влад спостерігав, він уже зрозумів на той час, що Ждан приготував йому несподіваний подарунок: практичний експеримент над грибницею.
Найгірше довелося тим, хто спілкувався з Владом найближче. Ті, кого він недолюблював і з ким розмовляв рідко, витримали бойкот довше. Зате всі, хто жив із ним у таборі в одному корпусі, хоч іноді списував рішення і просив у нього на уроках лінійку або давав свою, хто розповідав анекдоти в одній із ним компанії і був із ним в одній волейбольній команді, хто хоч зрідка грав із ним у шахи – всі вони хитрували, викручувалися таким чином, щоб і з Владом поговорити, і формальних законів бойкоту не порушити:
– Гей, ти! Куди преш?
– Ану, пропусти…
– Давай, вали звідси!
…Владові ноги стоптані були мало не по коліно. Однокласники шукали з ним контакту – найпростіше було наступити йому на ногу, а потім іще й вилаяти, ніби зопалу. Але для душевного комфорту такого «спілкування» не вистачало, і атмосфера в класі все більше загострювалася. Пацани ставали надміру дратівливими, дівчатка теж лютилися, і зрештою оголосили альтернативний бойкот – Ждану, а тому й так дісталося чи не найбільше від усіх. Якось, не стримавшись, він притис Влада до стінки – у буквальному розумінні, після уроків, у традиційному для цього місці – чоловічому туалеті:
– Ти! Ти зрозумів?!
Що він хотів сказати – значення не мало. Він тримав Влада обома руками за плечі, дивився йому в очі, говорив із ним – і Влад бачив, як потроху рум’яніють бліді щоки, як прокидається радісний вогник у зеленавих очах:
– Ти! Ти зрозумів, чи ні?!
Ждан порушував ним же встановлений закон – про заборону розмов із «цією сволотою». Порушував із хтивістю, з щенячим якимсь повискуванням, і Владу захотілося сказати цьому нахабі, що він, Влад, легко може перетворити Ждана на свого раба. Та він уже – його раб, і досить Владу сховатися на тиждень, ні, всього на кілька днів… щоб Ждан приповз до нього на пузі, слізно виманюючи єдиний погляд, однісіньке слово. Він уже розтулив було рота, щоб усе це бовкнути – але згадав про Дімку і прикусив язика.
Ждан, коли його душевна рівновага нарешті відновилося, випустив його плечі. Принаймні бити ні сіло ні впало людину, котра не чинить опору, бити однокласника, бити Влада він поки готовий не був.
Поки.
Ждан дивився на завмерлого біля стіни Влада і, здається, намагався пригадати, що тут відбувалося три хвилини тому.
Потім раптом скулився, враз перетворившись на колишнього Ждана, «смердючку» і парію. І квапливо вийшов.
Беззвучно соталася вода з несправного крана.
Влад умивався довго і ретельно. Начебто холодна вода могла чимось йому зарадити.
