Текст книги "Долина совісті"
Автор книги: Сергій Дяченко
Соавторы: Марина Дяченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 22 страниц)
Ночувати у своєму номері Анжела відмовилася. Влад відвів неї до себе й уклав спати, а сам усе намагався зрозуміти, чи бачить він перед собою жертву нездійсненого насильства, чи звичайнісіньку істеричку і панікерку.
Тінь наприкінці коридору. Анжела впевнена, ніби якийсь маніяк (переслідувач? найманий убивця?) втік, бо вона закричала і на сходах почулися кроки. Як лиходій зачув їх, якщо в нього від волання позакладало вуха? І на що він розраховував – що жертва мовчатиме, як мишка?
Коли Анжела нарешті задрімала, він спустився вниз, до портьє, і почав довгу, сповнену натяків розмову про сторонніх у готелі. Сонний портьє дивився на нього з підозрою і ворожістю, а тоді, зрештою, заявив, що ніяких сторонніх у готелі немає, а біля входу ночами чергує поліцейський. Влад повернувся до номера, почуваючись цілковитим дурнем.
Вистежити людину у великому місті… Ні, професіоналові це, напевно, дрібничка.
Навіщо професіоналові полювати за Анжелою? Невже родичі її покійного чоловіка справді здатні…
Хтось пройшов коридором. Влад здригнувся.
Гупнули двері сусіднього номера – Влад підстрибнув у кріслі.
Схоже, невдовзі він сам перетвориться на істерика. Почне сахатися власної тіні.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Самоскид
* * *
Уранці вони поспіхом залишали готель. Поки Анжела збирала речі, Влад сидів на краєчку стільця в кутку (залишатися самою в номері Анжела категорично відмовлялася). Сумка ніяк не бажала закриватися, бо замість того, щоб акуратніше скласти квапливо накидані речі, Анжела копала сумку ногами. Влад насилу стримувався. Рахував підвіски на люстрі.
Тут хтось постукав у двері. Анжела втягла голову в плечі, а Влад підвівся і, відчуваючи неприємний холодок у животі, пішов відчиняти.
На порозі стояв дідок – дуже пристойний, миловидий, із гладко зачесаним за вуха довгим сивим волоссям.
– Перепрошую… Тут учора жила якась пані?
– Вона вже виїхала, – несподівано для себе збрехав Влад.
Дідок посумнішав:
– Як незручно… Вибачте.
Повернувся і побрів до ліфта.
– Хвилинку! – гукнув Влад у його зсутулену спину. – Що ви хотіли їй переказати?
Дідок обернувся, сумно махнув рукою:
– Учора ввечері, близько десятої тридцять… Сталося непорозуміння, я помилився поверхом. Мій номер на дев’ятому розташовано ну точнісінько так само… Я піднімався на ліфті, відвернувся… І цілком випадково вдерся в номер до цієї дами і, здається, налякав її. Мені страшно ніяково… Власне, я хотів вибачитися, але коли вона виїхала…
І дідок скрушно зітхнув.
* * *
– А ще можна ходити постійно в шоломі, – бубнів Влад. – І в бронежилеті. Дуже ефективно, особливо якщо ворог зчинить стрілянину жованим папером…
Анжела мовчала. Демонстративно дивилася у вікно.
– Ти в багажнику дивилася? Професіоналові нічого не варто сховатися в багажнику. Чи підкинути в багаж отрутного павука. Або отруїти капці. Всунув ногу – і каюк… Або наслати прокльон за допомогою відьми. Чи…
Влад і радий був би заткнутися, але нічого не виходило. Він почувався дурнем, це не так просто пережити. Вони виїхали з готелю, залишаючи місце, де його обдурили, – а зовсім не тому, що Анжела не хотіла там залишатися. Залишилася б, де б вона ділася!
Йшов дощ. «Двірники» на вітровому склі судомно смикалися, скидаючи ліворуч потоки води. Кожна крапелька відбивала фари зустрічних машин – у таку негоду багато водіїв включають ближнє світло. Влад любить їздити в дощ, але зараз струмлива вода на склі дратувала його.
Він твердо вирішив повернутися додому і чітко уявляв собі, яку істерику влаштує з цього приводу його супутниця. Навіть кумедна історія з заблудлим дідком не похитнула Анжелиної впевненості у полюванні на нею невідомої сили. Влад чимраз більше переконувався в тому, що це психоз, а психоз заразний. Як він, мабуть, жалюгідно виглядав, розпитуючи в портьє щодо сторонніх у готелі… Узяв би та й запитав прямо: убивця, обвішаний кулеметними стрічками, холом не пробігав?
Він увімкнув музику, але весела пісенька дратувала, спробував налаштуватися на іншу хвилю, але звідусіль, начебто за змовою, лунали веселі дурні пісеньки. Напевно, саме такі розучувала Анжела за час свого короткого перебування поп-«проектом».
Машина йшла по вільному шосе, Влад дивився, як працюють «двірники», і слухав звук води під колесами. Можна було б додати швидкості, але Влад інстинктивно був обережний. Дощ…
– За нами самоскид їде, – сказала Анжела.
– Вистежив, – крізь зуби буркнув Влад.
– Уже хвилин двадцять їде… Не відстає…
– Ну і що?! Помовч, будь ласка.
Самоскид справді був. Метрів за триста позаду. Масивна машина з жовтогарячою колись, а тепер бурою, заліпленою брудом кабіною.
– А сьогодні неділя, – додала Анжела. – Чому самоскид? У неділю?
– Ти мені набридла, – кинув Влад. – Ще одне слово, і…
Він вирішив про себе, що коли істерія лікується ляпасами, то він, Влад, скоро буде доволі майстерним лікарем, варто лишень уперше зважитися. Ось якщо Анжела ще хоч писне – він зважиться, їй же Богу.
Ліс скінчився. Обрій, напівзмитий водою, відсунувся подалі, а дорога завертала високо над рікою, і смугасті стовпчики уздовж узбіччя скидалися на щучі зуби.
Влад колись піймав щуку. Один раз у житті, у літньому таборі. Як усі йому заздрили! А щука була зовсім маленька, шмарклива щука, як і сам Влад. Щурятко…
Анжела – на знак протесту, видно – витягла з сумки пластикову пляшку з лимонадом, відгвинтила їй жовту голову і' жадібно надпила з горлечка. Влад бачив її бічним зором. Дорога плавно повертала наліво, попереду, скільки сягало око, не було ні машини, а позаду…
Анжела невиразно скрикнула.
– Я тебе попереджа… – почав був Влад, але затнувся.
Самоскид був уже зовсім поряд і набрав чималу швидкість.
Задумавши обгін у жахливо невідповідному для цього місці, він порівнявся з машиною Влада – і раптом змінив рішення. Кілька секунд вони котилися пліч-о-пліч, Влад зовсім близько бачив чорний обшарпаний борт, величезне колесо і заліплену глиною сходинку біля підніжжя жовтогарячої кабіни. Йому здавалося, що він бачить на ній навіть відбиток ребристого черевика, слід…
Влад з усіх сил наліг на клаксон. Машина завищала і, наче у відповідь, вузька щілина між вантажівкою і легковиком стала стрімко скорочуватися.
Трісь! І немає більше бічного дзеркала. Відвертати було нікуди, праворуч миготіли смугасті стовпчики, схожі на щучі зуби, а за півметра від стовпчиків, за слабкою подобою бар’єру, починалося урвище…
Він ударив по гальмах.
Тієї ж таки секунди самоскид гримнув важким бортом по легковику. Як ракеткою по м’ячику. Бах! Бічне скло з боку Влада посипалося, дверцята вм’ялися. З Анжелиної пляшки фонтаном виплеснулася рідина. І застигла в повітрі, начебто вилитий у воду гарячий парафін.
Вантажівка була вже попереду. Вона віддалялася, а Владів автомобіль летів до краю прірви. Ще мить – і машина проломить собою загорожу та полетить із крутосхилу вниз. Мить… але лимонад, вихлюпнувшись, застиг, наче скляні квіти, і жодного руху поки не відбувається. Мить – і машина, уминаючись і сплющуючись, обертаючи в повітрі колесами, скотиться вниз і там спалахне бензинове багаття…
Лимонад у повітрі почав обпадати. Скляні квіти змінювали форму, перетворюючись на скляні плоди. Владова голова стала тугою і неповороткою, але очі встигли. Встигли піймати голий гіллястий силует на схилі, метрів за десять від шосе.
Дерево.
Влад щосили крутонув кермо. Стовбур! Опора! Втриматися! Зачепитися!
Лимонад обпав – і вихлюпнувся новим фонтаном. Удар! Анжела зависла на ремені, Влада кинуло на кермо, вітрове скло теж посипалося, капот зім’явся з огидним скреготом, але за мить до цього Влад повернув ключ, вирубуючи двигун, і слідом за скреготом запала тиша, порушена стукотом дощу по даху, якимсь тріщанням, шурхотінням глини під днищем, дзенькотом окремих скалок…
Машина мало не висіла на дереві. Висіла, вчепившись за стовбур зім’ятим капотом, завмерши під кутом сорок п’ять градусів, задерши до неба багажник. Попереду, за розбитим вітровим склом, була ріка.
Минула хвилина, друга. Нарешті Влад повернув обличчя до жінки поряд зі собою.
Анжела повисла на ремені безпеки, по вуха залита лимонадом. З кров’ю на щоці – зачепило скалкою. Задоволена і щаслива, як дитина на новорічній ялинці.
– А ти не вірив, – сказала вона так гордо, начебто це рятівне дерево на схилі посадила і виростила власноруч. – Тепер ти мені віриш?
* * *
– Влад Палій? Гм-гм, щось знайоме… Палій… Слухайте, а це не ви написали про Гран-Грема?!
Влад кивнув, кривлячись від болю в потилиці, а відтак сухуватий, дещо роздратований допит у дорожній поліції перетворився на прийом шанованих гостей.
Влад ніколи б не подумав, що його читач може виявитися сорокалітнім розповнілим чоловіком в однострої та зі смугастим жезлом. Він не розумів, який інтерес із історії про Гран-Грема міг отримати для себе вусатий голова родини, чия щоденна жорстка робота не сприяє мрійливості й вірі у дива. Проте ось він, читач-шанувальник, зі шкіри пнеться, щоб допомогти улюбленому авторові, потрапившому в кепську історію.
– Номер ви не запам’ятали?
– Який там номер, – безнадійно кинула Анжела. – Він був увесь брудом заліплений.
– А марка яка? Хоч приблизно?
Влад подивився на Анжелу. Та знизала плечима:
– Нічогісінько не розуміюсь на самоскидах…
– А я його і не роздивився до ладу, – мовив Влад. – Він довго за нами їхав…
– Двадцять три хвилини, – уточнила Анжела.
– Але тримався далеко позаду, – заперечив Влад. – Я встиг лишень запам’ятати, що кабіна жовтогаряча…
– Не голка, – підсумував лейтенант авторитетно. Владу здалося, що він мимоволі цитує фразу з якогось фільму. – Знайдемо. Куди він дінеться…
– Він дуже грамотно все зробив, – сказала Анжела. – Їхав позаду… а коли ми вийшли на той відтинок, над обривом – просто наздогнав і стукнув боком. Ми б злетіли в річку… Коли б не це дерево…
Лейтенант покусав губу. Здивовано звів брови:
– Тобто ви думаєте, що він… навмисне?
* * *
Лікар оглянув обох і запевнив, що обом пощастило. Від серйозних травм Бог уберіг – нічого, крім синців, саден і кількох порізів, причому більше дісталося Владу – величезний синець на грудях, біль при кожному вдиху і видиху. Об кермо бебехнувся…
Машину витягли краном і доставили за допомогою тягача.
– Металобрухт, – сумно оцінив черговий лейтенант. – Відновленню не підлягає. Але ви не засмучуйтеся – могло бути і того… Гірше… Це диво іще, що ви живими залишилися і шию не зламали. А залізяка – вона залізяка і є. Чого її шкодувати?
Розмова по тому, як Анжела заявила про замах, була суцільним набором незручностей і недомовок.
– Ви думаєте, що він… навмисне?
– Ну, звісно. Ясно ж, що він їхав позаду, аби на цьому відрізку, над урвищем, скинути нас у прірву.
– Тобто хтось задумав вас убити? У вас є підстави так думати? Вам – або панові Палієві – погрожували? У вас є вороги?
Отут Анжела зніяковіла, засовалася на стільці, пошукала поглядом Владової допомоги, але той дивився убік.
– Так! – кинула Анжела зухвало. – Мені – особисто мені – погрожували. У мене є вороги.
– Тоді вам слід звернутися до карної поліції, – посмутнівши, визнав лейтенант. – Ми займається безпекою на шляхах, а не шантажем і вбивствами. П’яних водіїв ми бачили чималенько, а от найманих убивць на самоскидах – не зустрічали жодного разу…
– Ваша справа, – сказала Анжела дещо зарозуміло, – знайти машину. Її викрали, ось побачите. Не п’яний водій. Її вкрали і кинули, точно…
Хоч як сумно, але вона мала рацію. Того ж дня з’ясувалося, що в одному з приміських господарств саме напередодні було викрадено вантажівку. А майже тиждень по тому (Влад з Анжелою приходили до тями, живучи у великому двокімнатному номері чергового готелю) знайомий лейтенант потелефонував їм зі звісткою, що вантажівка знайшлася. За декілька кілометрів від місця події, покинута в лісі. На правому боці виявилася вм’ятина з залишками бежевої емалі (а Владу так подобалися машини світло-бежевого кольору!). Більше не виявили нічого – ні відбитків пальців, ні волосини. Той недовгочасний власник вантажівки не залишив про себе ані звісточки.
* * *
– Ви дозволите?..
У маленькій вуличній кав’ярні під строкатим тентом було не те, щоб людно, – але якось роз’єднано, відвідувачі приходили поодинці, рідко вдвох, і кожен сідав за окремий столик, тож до миті, коли незнайомець чемно попросив у Влада дозволу приєднатися до нього, у напівпорожній забігайлівці не залишилося жодного вільного столика.
– Певна річ, – дав згоду Влад.
Підійшла офіціантка, й чоловік навпроти замовив морозиво, а Влад тихо здивувався. Йому чомусь здалося, що сусід обов’язково попросить спиртне. Він сам не знав, звідкіля виникла така впевненість. Незнайомцеві було близько сорока, колір його обличчя й тіні під очима вказували на схильність до нездорового способу життя, однак на алкоголіка він схожий не був. Утім, на любителя морозива – теж…
– Доброго дня, пане Палій, – тихо мовив незнайомець. – Це зі мною ви говорили по телефону…
– Я здогадався, – кивнув Влад у відповідь.
І надпив із чашки.
– Мене звуть Захар Богорад, – вагомо сказав чоловік навпроти. – Ось моє посвідчення.
І він тицьнув Владові під ніс розгорнуту «ксиву». Влад пошкодував, що не носить окулярів: зараз зависла б природна пауза – він довго виймав би окуляри з кишені, одягав на носа, розглядав фотографію свого співрозмовника – а за цей час долав би внутрішню зніяковілість.
Решки внутрішньої зніяковілості. Бо основну її частину він уже давно переборов, обдзвонивши по телефону кілька приватних детективних агентств і за якимсь натхненням вибравши серед них те саме, котре представляв його нинішній співрозмовник – агентство «Фенікс».
Незнайомець знову піймав його погляд. Піймав і притримав, начебто пазуристою лапою:
– Отже, яку саме допомогу ви хотіли б отримати?
– Мені потрібні якомога докладніші дані про одну людину, – пояснив Влад. – І певні дані, відомі мені, потребують перевірки.
– Чоловік? Жінка?
– Жінка.
– Ймовірна зрада? Небажані зв’язки?
– Біографія, – сказав Влад. – Історія життя за останні десять-п’ятнадцять років.
– Це дорого вам обійдеться, – незворушно повідомив детектив.
– Але таке можливо?
– Звісна річ.
– Тоді я заплачу, – Влад дозволив собі злегка посміхнутися. – Зараз я маю кошти… До того ж дані, що їх я волів би отримати, мають для мене життєво важливу цінність.
* * *
Їхня реакція на пережите відрізнялася кардинально. Влад одразу після пригоди з самоскидом наче закам’янів і розмову в дорожній інспекції пригадував дуже туманно. Анжела, навпаки, одразу після аварії була доволі балакучою і навіть веселою, зате через кілька днів, коли до неї дійшло нарешті, наскільки близько була смерть, – запанікувала і мало не щоночі прокидалася від кошмару (Влад на той час отямився і розглядав аварію, якщо не з іронією, то принаймні спокійно і тверезо).
Вони спали на різних ліжках. Анжела зробила кілька спроб втішитися у Владових обіймах, однак він недвозначно пояснив їй, що цього робити не слід. Після остаточної його відмови Анжелина істерика покотилася, як по рейках, і кінець-кінцем Владова супутниця цілком втратила апетит і сон.
Перші кілька днів вони прожили в злиденному готелі біля кільцевої дороги, в одному великому, але на диво незатишному номері. Анжела взяла за моду підпирати двері кріслами, столом, ліжком, лякала прибиральниць різким криком «Хто тут?», спала при світлі й робила все можливе, щоб остаточно розхитати нерви собі та Владу. Після звістки про знайдений у лісі самоскид вони переїхали ближче до центру – в дуже великий, дуже сучасний, наче автоматизований мурашник, готель.
– Тут нас ніхто не знайде, – запевняв Влад.
Анжела гмикала. Для того, хто може вистежити маленьку машину, для того, хто може вчасно викрасти велику вантажівку, для того, хто може наздогнати маленьку машину на великій вантажівці на найбільш підходящій для замаху ділянці шляху, – для того не стане за клопіт знайти не тільки голку в скирті сіна, але й пожильців у великому і сучасному готелі, особливо якщо вони зареєструвалися за справжніми паспортами, під власними іменами, особливо якщо пожильці безтурботні й упевнені, що «тут нас ніхто не знайде»…
Такі – або приблизно такі – висновки стояли за коротким Анжелиним гмиканням.
– Ти ж не хочеш, щоб ми підробляли паспорти? – дивувався Влад. – Купували фальшиві документи?
Анжела знову гмикала, але цього разу Влад не міг – чи не бажав – зрозуміти, які такі роздуми ховаються за цим, ніби позбавленим інформації, звуком.
– Ти пам’ятаєш історію з неуважним стариганем, котрий вдерся до чужого номеру? Особисто мені й дотепер соромно згадувати… Що, коли за кермом цього дурного самоскида був якийсь місцевий пацан, котрому забаглося подвигів? Що, коли він не впорався з керуванням, або був п’яний, або його повело на мокрій дорозі? Що, коли він забився зараз у якусь нору, тремтить і боїться висунутися?
Анжела презирливо відверталася, і Влад замовкав.
Йому чомусь майже зовсім не шкода було авто. Можна сказати, що він узагалі про нього не шкодував. Ну, розбилося – і дідько з ним. Це було особливо дивно з огляду на ніжні почуття Влада до всіх звичних речей. Йому складно було старий светр викинути – а тут ціла машина! А Влад думав про неї відсторонено, наче про банку з-під кетчупа, красиву ребристу банку, яку без жалю кидаєш у найближчий сміттєвий бак.
Так, машина сконала. Либонь, найближчим часом можна буде купити нову – повертатися додому без авто нема рації, а гроші, слава Богу, надходили на рахунок справно. Інша річ, наскільки незручно буде Владу за новим кермом, у новому кріслі, впиратися ногами в незвично тугі педалі…
Іноді він думав про нову машину спокійно, а часом його раптом аж у піт кидало. Тоді здавалося, що він ніколи більше не сяде за кермо – не зможе подолати страху. На дорозі все міняється щосекунди, все рухається і несе в собі загрозу. Залізо, камінь, вогонь. Удар, скрегіт, біль, смерть…
Ночами йому снився брудно-помаранчевий самоскид. Влад лютився на себе, але нічого не міг вдіяти. На щастя, такі ночі траплялися не часто – Влад про себе називав їх «острівцями психозу» і дуже боявся, що про цю його слабкість довідається Анжела.
Тим часом остаточно й уповні настала весна. Зацвіли абрикоси, зникли геть із міста важкі чорні ворони, і незліченні білі голуби, яким, за рішенням міської ради, безкоштовно видавали протизаплідний засіб, почувалися привільно.
– Адже ти не хочеш безсмертя, Владе? Уяви: став би класиком, світового рівня письменником, а це означає – сторіччя і сторіччя поспіль терпіти мерзенних птахів, які гидять і гидять тобі на маківку…
Анжела стояла біля вікна, спрямованого на неширокий бульвар. Посеред бульвару, саме напроти готелю, стояв бронзовий поет на постаменті. На поетовій голові сидів голуб.
– Тим, хто пише про тролів, пам’ятники не ставлять, – заперечив Влад.
Анжела загадково посміхнулася, хотіла відчинити вікно – але останньої миті передумала. Навпаки – відсахнулася подалі вглиб кімнати:
– Знаєш що… Запни-но штори.
– З якого дива? – поцікавився Влад.
Анжела не відповіла.
– Ти що ж, боїшся снайперів? – з усмішечкою випитував Влад.
Анжела зустрілася з ним очима. Повільно відвернулася до вікна, стала посередині прорізу, розвівши руки в боки, і вчепилась у фіранку:
– Мені здається, ти вже почуваєшся бронзовим. Бронза витерпить усе.
Влад загаявся. Потім підійшов, зупинився позад неї. Жінка стояла, як на розстрілі, і широко розплющеними очима дивилася в далечінь. Вона справді вірила, що щосекунди може нечутно пролунати «плі»…
– Поки я поруч, я нікому не дам тебе скривдити…
Слова пролунали самі собою. Спливли, напевно, звідкись з генетичної пам’яті. Напевно, мільярди чоловіків мільярди раз казали це своїм жінкам. Але тільки деякі змогли дотримати обіцянки.
– Не залишай мене саму, – тихо попросила Анжела.
Мільярди жінок говорили це мільярдам своїх чоловіків. Але тільки деяким пощастило побачити своє бажання – виконаним…
…Напевно, він пожалів її. Напевно.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Правда
* * *
– У мене є для вас новини, – почав Захар Богорад. – На жаль, погані. Дуже.
Вигляд приватного детектива цілком відповідав принесеним ним новинам – словом, все кепсько. Сіра шкіра, мішки під очима, запалі щоки; Влад подумав, що людина, котра отримала за свою роботу настільки значну суму грошей, не має права виглядати погано. Заможнім завжди добре – незалежно від того, які новини вони принесли клієнтові.
– Я вас слухаю, – сказав Влад.
Вони сиділи під строкатим тентом тієї-таки кав’ярні. З часу їхньої першої – і останньої – зустрічі минув майже місяць. Влад із Анжелою жили в четвертому за ліком готелеві. Влад купив старий автомобіль, а якби не оплата нелегкої роботи детектива – купив би новий. Щастя іще, що книги продавалися «на ура», і гроші від видавництва надходили вчасно.
– Я вас слухаю, – повторив Влад, бо Богорад зовсім не збирався розповідати, а тільки супився, покусував губу і явно не знав, з чого почати, щоб не травмувати Влада завчасу.
– Скажіть, – ну, точно, Богорад вирішив ходити колами, як акула навколо потопаючого матроса, – скажіть, пане Палій… А чому ви вирішили звернутися до мене? У вас були причини… не довіряти цій жінці?
– Так, – сказав Влад, не заглиблюючись у пояснення.
– Зрозуміло, – Богорад зітхнув. – Бачите, пане Палій. У мене є підстави припускати, що ви ходите по лезу бритви… Ви в небезпеці. Розумієте?
Влад кивнув:
– Конкретно?
Богорад якийсь час його розглядав. Здається, Владова холоднокровність дивувала його. І, схоже, викликала повагу.
– Конкретно… Вона справді народилася в Опильні, справді рано осиротіла, справді працювала певний час на деревообробному заводі… До речі, хазяїн заводу помер раптово і несподівано для всіх. Щоправда, це було вже по від’їзді пані Анжели Стах з рідного селища… Дійсно, у медичному училищі номер двадцять три вчилася – була зарахована на перший курс – ця-таки Стах… Але вона не провчилася й року. А от уся історія з «проектом» продюсера Дарія Дія – вигадана. Такий продюсер справді був, його справді вбили – однак юна пані Стах навіть не була з ним знайома. Покійний Дій жодного разу не «розкручував» дівчаток-співачок – усі його «проекти» були юними істотами чоловічої статі.
– Отже, це брехня? – запитав Влад, мимоволі підбираючи пальці ніг у черевиках.
Детектив кивнув:
– Це фантазія… Творчий політ думки. Але це найбезневинніша інформація з усього, що я маю намір… Мда. Вам знайоме таке ім’я – Оскар Сніг?
– Так, – повільно сказав Влад.
– Можливо, ви бачили його на упаковках з вітамінами, льодяниками від болю в горлі, мікстурами, що цілюще впливають на потенцію й інше. Оскар Сніг – фармацевтичний, можна сказати, король. Багатющий. Удівець. Донька і двоє дорослих онуків. Усі вони зовсім не були в захваті, коли батько-дідусь оженився знову, причому на молодій, безрідній, рішучій жінці… Коротше, на нашій із вами Анжелі Стах. Це сталося чотири роки тому…
– Розумію, – сказав Влад.
– Скажу відразу, що всі побоювання доньки й онуків виправдалися вповні. Ця жінка вийшла за Сніга заміж тільки заради грошей. І вона казала про це без дещиці ніяковості, мало не в обличчя чоловікові й новій рідні. Вона мала за ніщо його почуття, буквально топтала його під ноги… Я переговорив з декількома свідками, всіх їх страшенно дивувала поведінка старого магната, який ніколи в житті не був сентиментальним, легкодухим, нерішучим… А ця жінка вила з нього линви! Вона то йшла, то поверталася, а він був цілковито зломлений і пробачав усе. Кошмар – а всі свідки, з якими я розмовляв, не змовляючись, називали цей шлюб кошмаром, – тривав три з половиною роки. Потім Сніг ні з того ні із сього змінив заповіт на користь дружини. Донька й онуки вжахнулися… а через кілька днів старий умер! Упав на ранковій пробіжці. Раптова зупинка серця. Йому було за сімдесят, але він був здоровий, займався спортом… Потяглося слідство. Спершу донька Сніга наполягала на тому, що молода корислива дружина якимсь чином убила старого. Довести це їй не вдалося. Потім заповіт у суді оспорювався. У родичів покійного був значний шанс відсудити свою спадщину назад, прецеденти мали місце, і не раз… Однак найурочистішої миті, коли справу було практично виграно, – родичі відмовилися від претензій. Знаєте, чому?
Богорад зробив ефектну паузу. Влад терпляче чекав.
– Бо пані Стах пригрозила їм, – неголосно повідомив детектив. – На моє щастя, будинок у Снігів великий, повнісінько челяді… цікавої, як заведено. І я зумів довідатися, про що говорили родичі покійного магната з його вдовою за день до того, як справу про перегляд заповіту було припинено. Вона їм пригрозила. Вона сказала приблизно таке: якщо ви не зникнете з мого шляху, я зроблю з вами теж саме, що зробила з Оскаром. Ви лизатимете мені задницю стільки, скільки я захочу. А коли мені набридне, здохнете… Саме такими приблизно словами.
– І вони повірили?! – не втримався Влад. – Дорослі люди, ображені, пограбовані… повірили?
– Повірили, – запевнив Богорад, і його сірі очі угвинтилися у Владове обличчя двома чіпкими шурупами. – Вони – повірили… Вони її боялися. Давно. Вони впевнені, що вона відьма.
Влад розреготався.
У цьому сміхові потонули напруга останніх місяців, самоскид з жовтогарячою кабіною, усвідомлення принизливого рабства до скону. Владу було по-справжньому смішно. Він сміявся щиро і безпосередньо, як дитина в цирку.
Богорад дивився на нього з дивним виразом. Щонайменше стурбовано.
– Вибачте, – сказав Влад, витираючи сльозу. – Але це справді дуже смішно. Отже, вона відьма?
– Я не все розповів, – замогильним голосом зізнався Богорад. – Так, дивно, що дорослі, як ви кажете, і зовсім не легкодухі люди купилися на таку дитячу, як нам здається, погрозу. Проте вони бояться пані Стах. Настільки, що згодні відмовитися від цілого статку!
– Неймовірно, – сказав Влад без усякого подиву в голосі.
Богорад насупився:
– Це тільки початок… Я став длубатись далі. До того, як вийти заміж за Оскара Сніга, наша фігурантка якийсь час була «цивільною» дружиною Єгора Єлистая… Пам’ятаєте, був такий телеведучий? Дуже популярний років шість тому?
– Він, здається, наклав на себе руки? – запитав Влад, знову підбираючи пальці в черевиках. – Ходили такі чутки…
Богорад кивнув:
– Так. Він вистрибнув із п’ятнадцятого поверху через кілька днів по тому, як востаннє посварився зі своєю дружиною… з пані Анжелою Стах.
Влад приплющив очі.
…Уривок з телерепортажу п’ятирічної давнини. Влад рідко дивився телевізор, але суботню програму з Єгором Єлистаєм намагався не пропускати. Підтягнутий моложавий чоловік, чарівний, дуже гострий на язик, нахабний, як усі журналісти його класу, і безстрашний до втрати інстинкту самозбереження. Світловолосий. З щіточкою вусів над верхньою губою.
Пізно вночі в інформаційному повідомленні показали тільки тіло на асфальті – під простирадлом – і тонку руку без кілець і браслетів, білу руку на розкреслених крейдою дитячих «класиках». Просто на цифрі «три»…
– Що з вами? – швидко запитав Богорад. Видно, він звик вважати свого співрозмовника холоднокровною і мужньою людиною, і раптова Владова блідість здивувала його.
– Дуже шкода, – глухо кинув Влад. – Хто ще?
– Ви вже здогадалися? – швидко запитав Богорад. – Тобто ви справді припускали…
– Ні, – чесно зізнався Влад. – До такої міри – я не припускав.
До їхнього столика підійшла офіціантка. Чемно запитала, чи не бажають відвідувачі чого-небудь іще, і Влад замовив двісті грамів коньяку. Богорад подивився на нього – і замовив морозиво.
Очікуючи на замовлення, обоє мовчали. Богорад хотів, щоб Влад запитав, а Влад дивився на машини, мелькаючі за живоплотом із самшитових кущів, і думав про самоскид із брудною жовтогарячою кабіною.
Нарешті принесли коньяк і морозиво. Богорад опустив ложечку в шоколадно-рожеву масу, зачерпнув шматочок, підніс до рота, смачно лизнув:
– До того, як познайомитися з Єгором Єлистаєм, Анжела Стах була заміжня за молоденьким сином відомого банкіра… Доній, вам це прізвище про що-небудь говорить? Тільки той Доній – Гліб, а син його – Ярик. Ярик Доній. Молодший за неї на вісім років. Він іще школу не закінчив, коли вони познайомилися. Ярик Доній прожив у законному шлюбі з пані Стах дев’ять із половиною місяців… Після чого вони розлучилися, і Ярик потрапив у психлікарню. Він і зараз там. Тобто час від часу. Як мені сказали, у нього бувають ремісії, і його виписують. Але обов’язково раз на рік, навесні, він упадає в жорстоку депресію… Саме зараз у нього загострення, тому зустрітися з ним мені не вдалося. Звичайно, старшому Донию зовсім не хочеться, щоб хтось знав про нещастя з його сином, довкола нього існують усілякі таємниці, заборони і таке інше… Однак у дитинстві й юності, як розповідають свідки, це був милий, зовсім нормальний і життєрадісний хлопчик. Щоправда, батько балував його, і на особистому рахунку в хлопчика була зовсім астрономічна сума… Розумієте?
Влад зробив великий ковток коньяку, встиг уловити концентрований аромат винограду, і надпив іще раз:
– Далі…
– До того, як познайомитися з заможнім школярем, – нудним голосом продовжував Богорад, – пані Анжела Стах була коханкою такого собі художника. Видно, її просто-таки щастило на богемних персонажів… Ім’я художника нічого вам не скаже – Самсон Ведрик… хоча зараз, як стверджують фахівці, його роботи починають зростати в ціні. Знаєте, як це буває: жив у злиднях, а по смерті став багатий і знаменитий…
– Посмертно? – перепитав Влад.
Богорад кивнув:
– Він порізав собі вени приблизно сім років тому. Між його смертю і знайомством Анжели Стах з сином банкіра – півтора мною не відстежених року. Де вона була? Що робила? Невідомо. З художником у них було велике кохання завдовжки у півтора року. Потім він помер.
– Художники частенько бувають психопатами, – сказав Влад.
– Зрозуміло, – зітхнув Богорад.
І наліг на своє морозиво, а Влад дивився, як він їсть. Як ніжно-рожеві з шоколадними прожилками грудочки перебираються із вазочки на ложку, а потім зникають у горлянці приватного детектива. «Дивно, що він любить морозиво», – тупо думав Влад.
І жодних інших думок.
– А що було з Анжелою Стах між її відрахуванням із медучилища й зустріччю з неврівноваженим художником Самсоном Ведриком, – сказав Богорад, облизуючи губи, – встановити поки не вдалося… Пане Палій, мені було б шкода, якби ви померли. Моїм дітям дуже подобаються історії про Гран-Грема… Крім того, ви винні мені ще половину суми. Як домовлялися. Якщо ви вмрете завтра – з кого мені вимагати гроші? З Анжели Стах?
Влад був вдячний Богораду за цей недолугий жарт. На Богорадів погляд, письменник був за крок від смерті, тобто людиною, завмерлою на карнизі висотного будинку, а детектив – як це йому, детективові, здавалося – рятувальником, який підповзав на животі, з усіх сил утримуючи на обличчі вираз доброзичливого спокою і навіть намагається жартувати…
