Текст книги "Долина совісті"
Автор книги: Сергій Дяченко
Соавторы: Марина Дяченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 22 страниц)
Марина та Сергій Дяченки
ДОЛИНА СОВІСТІ
* * *
…Я – чудовисько.
Зовні я нічим не відрізняюся від мільйонів інших людей. У мене кругле обличчя, карі очі, темне волосся, вузькі губи й м'які вуха. У квітні на щоках висипає ластовиння. Я не здаюся небезпечним. Мені частенько симпатизують.
Слухай! Мені так потрібен хоч хтось, хто знає про мене правду… Дозволь, я писатиму тобі? Лишень писати? Не хочеш – не відповідай…
Адже я не завжди був таким.
Це почалося років у дванадцять або тринадцять.
Колись згодом – згодом! – я тобі розповім…
ЧАСТИНА ПЕРША
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Хлопчаки
* * *
Влад і близько не збирався сваритися із Зозулею.
Власне кажучи, дружити із Зозулею він не збирався теж. В ідеалі Влад не хотів би мати з Зозулею нічого спільного, але ідеал цей був недосяжним. Спільними залишалися простір, учителі й перерви – особливо перерви, час потрібний і корисний, але отруєний Зозулиною присутністю.
Колись давним-давно – класі в другому – вони побилися. То була, либонь, цілком дитяча бійка – зі слізьми, шмарклями, стусанами й підніжками. Тепер Влад думав, що вона навіть збоку видавалася смішною, ця пам’ятна обом бійка. Але саме після неї Зозуля перестав називати Влада тим самим словом, що так споганило йому перший шкільний рік: у перекладі на людську мову це коротке бридке слово означало «син гулящої жінки, якого підкинули під чужі двері, бо виявився непотрібним».
І ще – після тієї бійки Влад отримав можливість не ворогувати з Зозулею і не дружити з ним. Він цінував свою незалежність і не збирався ризикувати нею, чудово розуміючи, що тепер битися доведеться зовсім не із Зозулею. Найімовірніше, бійки не буде взагалі, а буде життя, перетворене на щоденне пекло, ось як у Ждана…
Власне, через Ждана все і сталося. Через те, що в Ждана був день народження.
У затурканих і зневажуваних теж бувають дні народження. І найнаївніші з них іноді сподіваються круто змінити своє життя – саме цього дня. Ждан з’явився до школи в білій і чистій – дивна річ! – сорочці й неновому, але цілком пристойному костюмчику. Ждан приніс кульок шоколадних цукерок і гітару; і те, й інше з якоюсь метушливою таємничістю сховав за вішалкою. Зозуля спостерігав з усмішкою, бо день почався звично – Гліб Погасій, котрий підсів до Ждана з власної ініціативи, на початку уроку підняв руку:
– Можна, я пересяду?
Зозуля дивився прихильно, дівчиська хихотіли. Гліб промурмотів, наче перепрошуючи:
– Не можу, від цього хлопчика знову так смердить…
– Завжди те саме, – роздратовано кинув математик.
Гліб пересів – приєднався до Влада. Ждан стерпів. Йому ще й не те доводилося терпіти, можливо, зараз він тішив себе думкою, що це – востаннє.
Ждан аж ніяк не був слабаком чи тюхтієм, і вже точно не дурнем. Ждан якщо й був повненький, то не надто. Просто він не потоваришував вчасно із Зозулею – і поплатився за це чи не найтяжче за інших, бо була в нього одна злощасна особливість: від нього смерділо.
Мабуть, його піт мав якийсь специфічний склад чи йому варто було частіше митися. Що старшим ставав Ждан, то помітнішим робився запах, то веселіше жартували Зозулині друзі, то демонстративніше кривилися дівчата.
Але сьогодні був Жданів день народження, і, можливо, напередодні він дві години просидів у діжці з вистиглою вже водою і розкислим милом у руках (Влад знав: у кварталі, де жила Жданова родина, гаряча вода буває тільки в діжках, і то – якщо її попередньо нагрієш у казані, а вугілля в цих будинках бережуть як зіницю ока). Так чи інак – але від Ждана майже не пахло, і демарш Гліба на першому уроці був лише цирком на догоду Зозулі, втім, як завжди…
На великій перерві Ждан літав класом, розкладаючи цукерки по партах, усім по дві, а Зозулі – чотири. Потім, ударяючи по струнах зсудомленою рукою, трохи поспівав – дуже непогано. Зозуля слухав жуючи, і з виразу його фізіономії годі було щось зрозуміти – дивна байдужість на обличчі дванадцятирічного хлопчиська…
Утім, на той час Зозулі вже майже виповнилося тринадцять.
Зозулина ватага теж жувала й слухала – старанно наганяючи на обличчя нудьгу, їм це було нелегко, бо з-під награної байдужості так і лізла звична усмішка. Лінка Рибалко, найближча Зозулина подружка, щось шепотіла йому ззаду на вухо, а Зозуля кивав. Коли Ждан закінчив співати, Зозуля витяг з рота білу кульку жуйки – але пожбурив нею не в Ждана, як багато хто очікував, а в класну дошку.
До налиплої кульки відразу ж додалося ще п’ять чи шість – дошка стала схожою на небосхил, а Ждан просяяв, бо Зозулин жест означав для нього амністію…
Принаймні так йому здалося.
Перед самим дзвінком чергові спішно вичистили дошку й прибрали фантики, що валялися в проходах; останні три уроки минули без проблем, хіба що Ждан відзначився, напросившись відповідати з географії й отримавши заслужену п’ятірку…
А після уроків той-таки Гліб Погасій навіщось підійшов до Ждана прощатися. І прощався довго й промовисто, так, що іменинник зніяковів; коли Гліб відійшов, востаннє ляпнувши Ждана по плечі – на спині в того залишився наклеєний липкою стрічкою аркуш паперу.
Лінка Рибалко сховалася за шафу, затулила рота руками й зайшлася в беззвучній сміховій конвульсії.
Решта відводили погляд. Хтось захихотів – і відразу знітився під Зозулиним поглядом. Ждан зачув зле, але не зрозумів, звідки лихо. Іменинний настрій іще не згас, іще вірив, дурненький, що Зозулю можна підкупити чотирма шоколадними цукерками…
Ті, хто не бажав брати участь у жарті – головно дівчатка, – спішно щезли. Інші длубалися в портфелях, очікуючи, поки піде Ждан, щоб одразу ж вийти слідом.
Влад розгледів напис, коли Ждан був уже в дверях. До коротенького бридкого слівця, що означало пожирача гімняшок, додано було докладну чорнильну ілюстрацію – як саме, де і хто трапезує.
Влад не перший рік учився в одному класі з Зозулею й умів розмовляти не тільки по-людськи, але й хльосткою «зозулиною» мовою – однак його мало на знудило. Він упізнав руку Лінки Рибалко – та не раз отримувала призи на якихось там конкурсах юних художників…
Ждан чвалав довгим шкільним вестибюлем. Владові раптом страшенно захотілося, щоб дорогою йому зустрівся хтось із учителів, щоб помітив білий папірець на чорній шкільній курточці – і відклеїв його від згорбленої спини іменинника.
А потім буде нудна «виховна» година, нотації й з’ясування обставин справи, і Ждан, знову опинившись у центрі загальної знущальної уваги, сидітиме, втягши голову в плечі (він же намагається не плакати на людях!). А Гліб Погасій знову пояснюватиме, що від цього хлопчика смердить, а Лінка Рибалко, вродливе дівчисько з майже сформованою поставою кліпатиме довгими віями й кидатиме репліки, ніби виправдуючись, і півкласу повзтиме під парти від сміху…
Ні. Нехай ліпше Ждан прийде додому (через три довгих вулиці) і, знявши куртку, сам виявить на своїй спині художню наліпку. Ніхто не побачить його обличчя – якщо поруч не виявиться матері або сестер. Потім зберуться гості – дорослі приятелі Жданових батьків, голосно питимуть за його здоров’я, а Ждан замкнеться у своїй кімнаті…
Влад раптом чітко зрозумів, що на місці Ждана в такій ситуації просто ліг би й умер. От здох би від сорому й приниження – під «будьмо» п’яних гостей за тонкою стінкою…
Шкільний вестибюль був порожній – молодші школярі давно розійшлися, старші були вже на сьомому уроці. На відстані двадцяти кроків за Жданом сунули, стримуючи сміх, Зозулині дармоїди. Ждан штовхнув вхідні двері.
Влад не збирався сваритися із Зозулею. От якби сьогодні у школу прийшов Дімка Шило – Владів друг – вони б удвох що-небудь придумали… Але Дімку сьогодні повели до лікаря, і його не буде. Влад сам-самісінький, і навіщо йому вплутуватися…
Довгі Жданові шнурки тяглися по землі. Владові нічого не вартувало наступити ненароком на один із них, і з неакуратного бантика вийшли дві ще менш акуратні мотузочки.
– У тебе шнурок розв’язався, – мовив Влад байдуже.
І, коли Ждан нахилився, аби відновити загиблий бантик, – простяг руку й відклеїв картинку з його спини. Зім’яв і сховав до кишені.
– Ти чого? – запитав Ждан, щось угледівши кутиком ока.
– Нічого, – спокійно відповів Влад.
Ждан підозріло на нього покосував. Потім зробив те, чого не робив жодного разу в житті, – підійшов до потрійного дзеркала біля входу і оглянув у ньому свою спину…
Нічого не побачив, знизав плечима – і пішов додому. Відзначати день народження.
* * *
– Ти борзий дуже, недоумку? Ти це малював, що рвеш тепер, засранець ти смердючий? Ти, бзікуватий, усьому класу кайф обламав!
Гліб Погасій сичав, бризкаючи слиною, і зловісно мружив око, але Влад чудово розумів, що потрібен йому зараз не Гліб. Що єдиний його порятунок… Якщо він узагалі існує, порятунок… Що він стоїть за Глібовою спиною, кроків за п’ять. Що потрібно до нього дістатися – негайно. Завтра буде пізно… Завтра тільки ледачий не наліпить свою жуйку на його портфель, не плюне в склянку з яблучним соком, не підхопить радісно те саме слово, що так споганило весь перший шкільний рік і тепер було видобуте – молодець Зозуля, нічого не забуває! – з якихось особливих скринь із відкладеними до часу підлотами…
Влад не збирався сваритися із Зозулею.
Владові ні до чого цей демарш. Ждан не один рік був офіційною жертвою. Це Влад поліз би вішатися від якогось там аркушика, а Ждан – він витривалий…
З фізкультури у Влада було «чотири». Він непогано бігав і здорово грав у футбол, зате підтягувався слабко й силових вправ не любив. От якби поруч опинився Дімка Шило… Коли б сьогодні, саме сьогодні не втрутилися в хід подій кляті Дімчині гланди…
Залишалася примарна ймовірність, що все обійдеться. Що завтра нічого не зміниться. Забудуть, не захочуть зв’язуватися, пробачать, і треба тільки скорчити якнайпрезирливішу гримасу, обійти Гліба – він однаково не б’ється, тільки язиком плеще – і йти, йти собі спокійнісінько додому…
А Зозуля, котрий стояв у Гліба за спиною, був безсумнівно задоволений. Що йому Ждан – давно ж бо вже наскучила іграшка, – коли можна піймати на гачок декого значно цікавішого…
Не зводячи очей із волаючого Гліба, Влад притис підборіддя до грудей.
Як гидко, як порожньо, як лоскітно в животі. Як слабнуть коліна. Як просто повернутися й піти… перестрибнувши через Глібову підніжку…
Поруч стояли Супчик і Клоун, обоє на голову вищі за Влада, та й від Зозулі вищі на голову, переростки. Треба розлютитися, але злості немає. Тільки страх і бридливість, але страх сильніший. Ну, що згадати, ну?! Як Зозуля пхає дохле кошеня в портфель Марфи Чисторій? Як Зозуля, прив’язавши мотузку до лапи живого горобчика, розкручує його над головою під гиготіння дармоїдів? Як Зозуля ліпить кульку жуйки на чоло покірного Ждана?
Замість усього цього згадалося одне коротке слово. «Син гулящої жінки, якого підкинули під чужі двері, бо виявився непотрібним».
Удар Супчика вдалося відбити, але рука відразу заніміла. Клоун поцілив у вухо – у Влада стемніло в очах, а світ довкруж запищав, але не по-комариному, а так, як пищить іноді невимкнений телевізор, демонструючи таблицю настроювання…
«Син гулящої жінки… бо непотрібний…»
Супчик скорчився, тримаючись за бік. З носа Клоуна летіли якісь безбарвні бризки, а Владів ніс давно перетворився на безформну грудку болю. У Зозулі було м’яке, дуже коротко стрижене волосся, зате вухо було велике, зручне, і…
Пітьма перед очима загусла.
– Дай йому! Дай йому ще! – надривалася десь поряд Лінка Рибалко.
…і ні краплі страху.
* * *
Влад стояв над ясно-коричневою калюжею у формі серця. У калюжі відбивалися величезні ноги, вище маячіли в рудому небі вузькі плечі, а над ними – малюсінька голова. Віддзеркалення посмикувалося од вітру, коли з розбитого носа раз по раз збігала важка крапля.
Зовсім поруч, біля підніжжя дитячої залізної гірки, длубалися чиїсь кури. Нижче схилом – червоні черепичні дахи, весняна багнюка розмитої дороги, причому на узбіччі валявся черевик, широко позіхаючи беззубим, на клею, ротом…
Виявляється, глибоко в душі Влад сподівався, що все це буде серйозніше. Що однієї прекрасної миті він просто знепритомніє, а потім над ним схиляться, як у кіно, заклопотані лікарі, що з’явиться «швидка допомога», розголос і пересуди, і великі збори в школі, що героя, котрий бився самотою проти цілої ватаги, ставитимуть на ноги довго й трепетно, що всі заповажають його, і тижнів так через чотири, коли нарешті він, блідий і схудлий, з’явиться до свого класу – там уже не буде ні Зозулі, ні половини його дармоїдів, а решта – наприклад, боягузливий Гліб Погасій – витягнуться у струнку й не посміють більше й слова кинути без дозволу…
Тепер він був навіть розчарований. Бо ніс болів жахливо, куртка розірвана в багатьох місцях, коліно не згиналося… і нічого геройського в цьому не було. Доведеться самому шкутильгати додому й пояснювати мамі, що трапилося, і спостерігати, як опускаються кутики її рота, і як осідають плечі. А завтра – ну, нехай не завтра, але післязавтра точно… Доведеться йти до школи, не переможцем, а переможеним, підставляти чоло під жуйку, а сідниці – під принизливі стусани нишком, із хихотінням, із жартами… Читати різні написи на стінах у туалеті, а як їх не прочитаєш, якщо вони півметрові…
І це кляте слово!..
Він переступив з ноги на ногу, по калюжі колами розійшлися маленькі брижі. Кури, що підібралися зовсім близенько, сахнулися геть.
…Доведеться битися, битися, битися. За кожну усмішечку слід бити по морді, а скільки їх буде? Влад мимоволі потягся до носа, доторкнувся й відсмикнув руку – дідько, як боляче.
І Дімці дістанеться – через нього, через Влада…
А що скаже мама?!
Доведеться полишити творчість і шахи, і записатися на якийсь там бокс… Або бої без правил… Мріяти про реванш… І цілісіньке життя перетворити на такий ось неправильний бій: заради чого?! Через кого?! Як принизливо, якийсь там Зозуля диктуватиме йому майбутні мрії і уподобання…
Влад підняв із землі брудний портфель. Половина зошитів загубилася, ще доведеться виправдовуватися перед учителями… Може, вибрати кухонний ніж, у якого сталь пристойніша, і нагострити для Зозулі? Але тоді до виправної колонії загримить він, Влад, а Зозуля навпаки…
Так і не прийнявши остаточного рішення, він закинув портфель на плече – скривився від болю – і поплентався, не вибираючи стежки, повз беззубий черевик, повз курей, повз гірку, мимо кимсь викинутого плюшевого звіра, неприємно схожого на справжню здохлятину, потягся, накульгуючи, пирхаючи носом, сам не знаючи, навіщо й куди.
Ноги привели не додому, а до Дімки. Влад подзвонив. Довгих дві хвилини чекав: якщо «Хто там?» запитає Дімчина мама – буде ще час потихеньку чкурнути геть…
– Хто там? – поцікавився похмурий Дімчин голос.
– Я, – швидко кинув Влад.
Двері відчинилися. Дімка роззявив рота, збираючись щось сказати, – та так і завмер, наче проковтнув тенісний м’яч.
– Мені помитися треба, – пояснив Влад. – І… Дай якусь сорочку. А то мати до смерті перелякається.
Дімка ні про що не запитав.
Усе й так було зрозуміло.
* * *
– Ну, звісно, – сказав лікар. – Абсолютно зрозуміло, повнісіньке горло ангіни, гляньте самі…
І знову посвітив ліхтариком у нещасне Владове нутро.
Мама тяжко зітхнула. Лікар співчутливо поклацав язиком:
– Нічого страшного… Горло полоскати, ніс заживе сам, синці зійдуть… Хоча на вашому місці я б усе-таки сходив до школи.
Мама кивнула. Влад промовчав – говорити було нічого, по-перше, боляче, а по-друге, марно.
– Це вперше таке, – тремтячим голосом промимрила мама.
Лікар з розумінням покивав, виписуючи рецепт. На кінчику його ручки теліпався шовковий пензлик – ручка була сувенірна, кимось із родичів звідкись привезена, й тепер зберігалася в нагрудній кишені, оберіг, мовляв…
– Звільнення поки на тиждень, – додав лікар, – а там подивимося. Полоскання кожних дві години, вітаміни, теплий чай…
Влад сперся на тверду, поставлену сторч подушку. На тиждень він вільний від школи. Сім днів… І все спочатку. Зозуля нічого не забуває, що йому якийсь тиждень?!
Повернулася мама, яка проводжала лікаря. Зупинилася посеред кімнати, хотіла щось сказати – але передумала. Знову зітхнула, вийшла на кухню, незабаром засвистів чайник…
Влад розпластав подушку й ліг, заплющивши очі. Треба було зібрати думки докупи й пояснити мамі, чому в школу їй іти не слід…
Думки збиратися не бажали. Безладно розповзалися, наче звалене у величезну купу старе взуття.
* * *
Усі хлопчаки, яких виховують мами, виростають схожими на дівчаток. Цю глибокодумну фразу Влад чув тисячу разів – у дитячому садку, в школі, у дворі. У нього навіть був колись дорослий знайомий, студент-технар, який цілком серйозно стверджував: для того, щоб «вирватися з-під маминого спідниці», Влад повинен щодня докладати безліч спеціальних зусиль. Наприклад, лазити по дахах, тікати з уроків, бити з рогатки ліхтарі, коротше, поводитися, як «нормальний хлопчик». Не як «мамій».
Студент був красномовний і навіть у чомусь переконливий. Влад так і не зрозумів, навіщо йому знадобилася ця агітаційна кампанія проти «сидіння під спідницею». Певно, річ була в якихось власних студентових проблемах. У того були блакитні, опуклі, дуже виразні очі; дивлячись прямо в ці очі, Влад сказав якось, що йому не подобається лазити по дахах. Що в нього є справи важливіші. І що якщо доведеться обирати, чи засмутити маму чи зневажити в собі «чоловіка» – він, Влад, з легкістю пожертвує «чоловіком». Бо на дідька такий «чоловік» потрібен?!
Йому тоді було одинадцять.
Студент скривився, наче від кислого, і назавжди роззнайомився з «синком» і «мазунчиком». І Влад не жалкував про втрачене знайомство. Просто в студента, напевно, не склалися стосунки з власними батьками…
Тепер, лежачи в ліжку, Влад шкірою відчував, наскільки розгублена й засмучена мама. І як їй хочеться піти до школи – не щоб наскаржитися директорові, не щоб власноруч кинутися в бійку й добряче вичубити всіх шкільних «зозуль», не розбираючись, хто правий, а хто винуватий.
І як їй хочеться розпитати його, Влада, і як вона стримується. Мовчить.
– Мам, – погукав Влад.
Вона підійшла. Мовчки сіла на край ліжка.
* * *
Минуло п’ять днів. На вулиці відчутно потепліло. Синці вкотре змінили відтінок, горло втихомирилося й майже не боліло, і, що найнеприємніше, впала температура – ртутний стовпчик завмер на позначці тридцять шість і п’ять – а чаклувати над термометром, як це інколи трапляється в ледачих школярів, Владу не дозволило почуття власної гідності.
Вставати не хотілося. Сумне словосполучення «постільний режим» стало цього разу прихистком, хом’яковою ніркою під тоннами снігу, і Влад лежав у ній, підтягши коліна до живота й укрившись мало не з головою. Від думки про школу сповнювала туга, тьмяно-бура, схожа на сухий засвічений фотопапір.
Мама, як і раніше, ні про що не запитувала. Чекала, поки Влад розповість сам, а він вагався. Не хотілося перекладати свої проблеми на мамині плечі. Ну, справді, не піде ж вона битися із Зозулею…
Дімка телефонував щодня, але Влад просив його поки не приходити. Дімка був людиною тактовною і не наполягав.
Лікар теж був людиною тактовною, але від нього сховатися не вдалося.
– Як ти почуваєшся?
Влад знизав плечима.
– Ну, ще днів на три я можу тобі дати звільнення, – мовив лікар упівголоса, коли мама навіщось вийшла на кухню. – Але не більше… Розумієш? Проблеми однаково треба якось вирішувати…
Влад кивнув. Лікар попрощався.
– Може, подзвониш комусь, поцікавишся домашніми завданнями? – запитала мама.
– Спробую, – пообіцяв Влад.
Тієї ж миті задеренчав телефон.
– Тебе, – мовила мама.
– Дімка?
– Ні. Якась дівчинка…
З неприємним передчуттям Влад узяв із її рук важку слухавку.
– Привіт, – сказав знайомий напружений голос, – це Марфа Чисторій… Як ти почуваєшся?
– Добре, – відповів Влад. – У мене ангіна.
– Що, правда? – голос чомусь посумнішав. – А коли ти прийдеш до школи?
– Ще не швидко, – збрехав Влад.
– Так?! – голос просто задзвенів од напруги. Владові привиділося, як чистенька Марфа сидить, прив’язана до стільця, і під дулом пістолета ставить йому дурні запитання. – Ти що, серйозно хворий?
– Кажу ж – ангіна…
– Може, тобі уроки занести?
Владові стало смішно. Закохалася вона, чи що? Чисторій?!
– Не треба, – заперечив жорстко. – Вибач, мені не можна багато розмовляти.
І поклав слухавку.
* * *
Марфиним дзвінком він переймався години півтори – до самісінької темряви. Навіть настрій поліпшився – уявив собі, що слава його таки існує, що вона розповзлася по класі й по школі, й щоранку дівчиська чекають його біля входу – а раптом сьогодні прийде?! Що в очах однокласників він не побите щеня, а людина, котра повстала проти Зозулі, відчайдух, який не побоявся вийти сам-на-сам проти всієї цієї зграї…
О восьмій вечора раптом подзвонили ще. Інша однокласниця, Дана Стасів, цікавилася станом його здоров’я.
«Вони що, змовилися?» – майже весело думав Влад, повторюючи мало не дослівно все сказане раніше Марфі Чисторій.
Мама покінчила зі справами й сіла грати з Владом у шахи. Як не дивно, але цього разу він не отримував від гри майже ніякого задоволення – все думав, і думки його помалу сповзали на з’ясування, хто вродливіший – Марфа чи Дана, і в кого більші очі, та й…
– Твій хід, – укотре нагадала мама. – Ти граєш, чи ні? Я так не буду…
Цієї миті телефон зателенькав знову.
– Владе? Це ти? Як почуваєшся?
Здається, він майже не здивувався.
Вони телефонували одна по одній – дівчатка з його класу, і ті, з ким він товаришував, і ті, з ким ніколи й справи не мав, і ті, хто таємно зітхав за ним, і ті, хто не пропускав нагоду бовкнути про нього гидоту. Вони дзвонили, щоб довідатися про його самопочуття, і майже в усіх – Влад звернув увагу – були перелякані, іноді на межі сліз голоси.
Він розлютився. Знущаються? Дівки? За наказом Зозулі? Але ж половина з них ніколи Зозулі не прислуговувала, та й узагалі…
Потім потелефонував Ждан. Довго вибачався за клопіт, пропонував збігати за ліками, чи принести уроки, або ще що-небудь, мед, наприклад, є хороший…
Тож усе-таки слава? Визнання?!
Влад стримано подякував Ждану за турботу й, поскаржившись на біль у горлі, скоріше обірвав розмову. Щось у Ждановому голосі… щось покірне, нудотне… заважало йому як слід насолодитися власним тріумфом.
Заледве розпрощавшись із Жданом, він передзвонив Дімкові:
– Привіт… Слухай, що там таке? У школі?
– Нічого, – здивовано відгукнувся Дімка. – Просто напрочуд тихо, навіть оці шакали не посміхаються…
Влад завагався: розповідати про дзвінки дівчат, чи ні?
– Скільки можна висіти на телефоні? – запитала мама.
– Вибач, – швидко перепросив Влад. – Мене тут од телефону женуть… Ну, бувай.
І поклав слухавку.
Мама тим часом пішла на кухню, і шахи самі собою відпали. Влад улігся з книгою, але через хвилину телефон заволав знову.
– Палій? Вітаннячко. За тобою тут усі так з…
Голос у Лінки Рибалко був веселий-превеселий, целулоїдно-радісний, як у ляльки.
– Йди геть, – утомлено рубонув Влад і кинув трубку.
– Ти що?! – обурилася мама, яка саме повернулася до кімнати. – Дівчинці? Таким тоном?!
– Це Лінка Рибалко, – процідив крізь зуби Влад. І відразу знову задзвонив телефон. Влада пересмикнуло.
– Візьми! – попросив він маму й укрився з головою.
– Так, – дивувалася мама за тонкими стінками його темного барлогу. – Ні… Ще кілька днів він пробуде вдома… А хто його запитує? Ліна? Ах, Ліна…
Влад затулив вуха.
Усе. Це розіграш. Це дурне Зозулине інсценування. Вони його вже й удома дістали, не могли три дні зачекати… І Ждан із ними! Хоча чого тут дивуватися… Але – Марфа?! Із Зозулею?! Маячня. Може, справді – маячня?
І Дімка ж! Дімка б не збрехав. Дімка не міг нічого не помітити, він же не сліпий…
О пів на десяту довелося відключити телефон.
– А чому ти так дивуєшся? – збентежено запитувала мама. – За мого часу було нормою, щоб однокласники цікавилися здоров’ям… Дзвонили, бувало, і кільканадцять разів на день…
– Всі? – саркастично перепитав Влад.
– Не всі, – спокійно відповідала мама. – Але ж і тобі не всі поспіль телефонували, правда?
Влад задумався. Йому передзвонили майже всі дівчатка з класу… З хлопців тільки Ждан, якщо не брати до уваги ще й Дімку.
– Отже, ти маєш успіх у дівчаток, – незворушно гнула своєї мама. – Як на мене, це радше добре, ніж погано, адже зазвичай дівчаткам подобаються старші хлопці…
– Вони знущаються, – резюмував Влад.
– Не думаю, – по паузі зізналася мама. – Я все-таки… не зовсім дурненька, правда? А ця дівчинка, яку ти так не любиш, Ліна, здається? Так… ось, вона не знущалася. Вона була… збентежена… Їй було ніяково, вона прикривалася фальшивою веселістю… але вона не блазнювала… принаймні мені так здалося.
Влад подумав, що нормальна дівчинка, хоч би як була закохана, ніколи б не передзвонила після його «йди геть». А навіщо передзвонила Лінка?!
«Дай йому! Дай йому ще!»
Йому не подобалася ця несподівана загальна увага. Він вирішив якнайскоріше заснути.
* * *
Наступного дня вранці мама пішла на роботу, і Влад залишився сам, а за маминої відсутності він не відчув потреби лежати в ліжку, тим паче, що хвороба його, чесно кажучи, давно минулася. Підсівши до письмового стола, він витяг із верхньої шухляди товстий зошит у жовтій клейончастій обкладинці, перегорнув перші кілька аркушиків, списаних дрібним нерівним почерком, перечитав останні рядки «…і хлопчики пішли додому, щоб устигнути. Раптом циферблат на Юрковій руці спалахнув червоним світлом, і знайомий голос сказав: „Ми зазнали аварії на даху! Скоріше біжіть туди!“ Кінець третього розділу».
Влад посміхнувся, відчуваючи, як піднімається усередині приємна голчаста хвиля. Віднедавна вигадування історій захоплювало його не менше, ніж читання. А інколи навіть більше…
Нервово потерши долоні, покусавши губу, він вивів посередині наступного рядка: «Розділ четвертий».
«На верхньому сходовому майданчику, перед самісіньким виходом на дах, стояла людина в шкіряному плащі. Хлопчики відстрибнули назад – але було пізно. Чоловік повернув голову – очі його палали червоно…»
І, уявивши собі цей погляд, Влад ладен був затрепетати від солодкого жаху – коли в передпокої гримнув дверний дзвінок.
Влад здригнувся. У присутності мами дзвінок лунав інакше, делікатно, як тихий стукіт у двері, зате коли мами не було – це був вимогливий крик, подібний до грюкоту підкованих чобіт і пудових кулаків у шкіряних рукавицях.
«Чоловік повернув голову – очі в нього світилися червоним…»
Влад боком устав зі стільця. З важким серцем підійшов до вікна й, непомітно відсунувши фіранку, визирнув назовні.
Він очікував побачити кого завгодно – слюсаря, котрий переплутав виклик, листоношу з телеграмою, дільничного поліцейського – але біля дверей стояв Дімка Шило! Але ж уроки щойно почалися!
Беззвучно вискнувши від захвату, Влад застрибав униз через дві сходинки, відімкнув двері:
– Заходь! Та заходь же! Ти що, з уроків утік?
Дімка зніяковіло посміхнувся.
Влад не намагався навіть приховати, наскільки він радий. А тішився він страшенно. Він добряче скучив за Дімкою. І треба було стільки всього розповісти…
Дімка потис простягнену Владову руку. Подав кульок із двома поморщеними яблуками. Відступив, хитаючи головою:
– Нє-а… Я з фізики здимів. Мені треба назад, щоб на ботаніку встигнути. Я – так, на хвилинку… Яблука приніс. Топчи, поправляйся.
– Та я й так уже, – Влад торкнувся до кінчика носа й чомусь раптом зніяковів.
– Уже можна до тебе приходити? – діловито поцікавився Дімка.
– Ага…
– Ну, то чекай!
І Дімка помчав, відмовившись від чаю, а у Влада ще довго був піднесений настрій: ось що люди роблять заради дружби! З фізики втікають!
Він помив яблука й задумливо з’їв одне за одним. Написав три сторінки в зошиті – як хлопчики ні сіло ні впало стали бранцями чоловіка (насправді робота!) у шкіряному плащі і з червоними очима. Потім фантазія забуксувала, і щоб зосередитися, Влад виліз на диван, уперся ліктями в підвіконня й узявся розглядати вулицю. Невелика крамничка навпроти торгувала овочами, проїхав напівпорожній автобус, промчав листоноша на моторолері…
До крамниці підійшли, ніби між іншим, двійко дівчат із його класу. Ну, ці точно були затятими прогульницями; їм нічого не вартувало втекти з уроків, знайти затишну місцинку й покурити, наприклад, або просто попліткувати…
Але чому це затишне місце виявилося саме навпроти вікон їхньої з мамою квартири? Чому цій парочці посеред білого дня раптом забаглося цибулі й буряку, а не жуйки й морозива, як зазвичай?
Дівчиська ввійшли досередини. Крізь матове скло Влад бачив, як вони стоять біля прилавка, як купують щось (морквину?), рушають до виходу…
Обидві стояли біля дверей овочевої крамниці, витріщившись прямо на Влада. Побачили його у вікні, запосміхалися, замахали руками. Сусід, котрий проходив неподалік, здивовано від них сахнувся.
Влад скорчив гримасу й засмикнув фіранку.
А за кілька секунд задзвенів дзвінок. Влад визирнув – обидві красуні стояли під його дверима; пригадалася розповідь когось із хлопчаків про те, як непрошених візитерів поливали водою із замкової щілини, використовуючи для цього гумову клізму…
Де зберігається клізма, він не знав. Та й узагалі, забагато честі, він же не малюк. Самі підуть, треба тільки не зважати.
Дзвінок різав вуха. Витерпівши хвилини зо три, Влад спустився. Дивно, що однокласниць не налякав вираз його обличчя. Навпаки, вони чомусь повеселіли:
– Моркви хочеш?
– Ні.
– А від ангіни дуже допомагає морквина…
– А від нахабності що допомагає?
– А ми взагалі-то не до тебе йшли, – сказали обидві в один голос. Перезирнулися. І знову разом: – Ми просто в магазин…
– Ну, то привіт, – Влад гупнув дверима, постояв трохи в передпокої, чекаючи на нового дзвінка, але дівки вшилися. Станули, як дим.
* * *
О пів на другу, коли уроки закінчилися, відвідувачі повалили один за одним. І вчорашня історія з дзвінками повторилася – але якщо слухавку можна покласти будь-якої миті, то дверний дзвінок так просто не вимкнеш.
Після п’ятого за ліком візиту (Гнат Синиця, який сидів позаду Влада й завжди передирав контрольні) Влад викрутив пробку в електричному лічильнику. Перестав гарчати холодильник, згасла настільна лампа. Влад щільно засмикнув штори, всівся на дивані й узявся спостерігати через дірки в тканині (раніше їх було три, але четверту довелося продерти заради ліпшого огляду).
В овочевій крамниці торгувалися відразу три його однокласниці й один однокласник. Ще двоє дівчат вдавали, ніби чекають автобуса на зупинці. Влад бачив, яким неприємним сюрпризом для кожного з «детективів» була зустріч із конкурентами. Як вони спочатку відверталися, й ховалися, і вдавали, що потрапили сюди випадково…
Сутеніло. Під вікном зібралося чоловік п’ятнадцять; тут були й Супчик, і Клоун, і Гліб Погасій, і Зозулині дармоїди, і Лінка Рибалко, і Ждан, і Марфа Чисторій, і Дана… Половина класу, й усі стояли і дивилися на його вікна. Якоїсь миті Влад із жахом подумав: а як мама?! Повернеться вона з роботи, а тут темний будинок, натовп унизу… На Бога, що вона подумає?!
