Текст книги "Долина совісті"
Автор книги: Сергій Дяченко
Соавторы: Марина Дяченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 22 страниц)
* * *
Саме напередодні довгожданої Дімчиної появи у школі Влад таки відвідав колишнього друга. Дімчина мати пустила його в дім із великою неохотою.
Дімка стояв посеред своєї маленької кімнати, всюди – на підлозі, на дивані, на столі – розкидані були зошити і підручники, біля його ніг стояв розкритий шкіряний портфель – порожній. Влад довго дивився на портфель – така штука давно була його мрією. Красивий, місткий, для кожної речі є своє відділення…
Дімка мовчки стояв, дивився строго. Колись він завжди радів Владовому приходу, хоч кутиками губ, хоч поглядом – але радів. Тепер на Влада дивився незнайомий, добряче підрослий, коротко-коротко стрижений, страшенно змарнілий хлопець.
Владу пригадалася мама, якою вона була, коли відчинила йому, бурлаці, двері. У новому Дімкові щось було… Колір шкіри? Паперово-білий, але ж коли вони бачилися востаннє… Здається, триста років минуло… Дімка був засмаглий, як смажена в олії картопля…
Влад знову перевів погляд на порожній портфель. Набрався Духу:
– Я повинен дещо тобі сказати…
Дімка зітхнув.
Влад метався кімнатою, переступаючи через підручники, папери і папки, спотикаючись, натрапляючи на канцелярське приладдя вразливими, в самих лише носках, п’ятами. Влад жестикулював, збивався, задумувався, через слово встромляв – я не брешу, ти тільки повір, це правда, ти зрозумій, це правда…
Дімка слухав, сидячи на краю дивана.
– Їдь, – казав Влад. – Я б і сам кудись виїхав… Але мама! Вона ж без мене не може. А як я їй поясню?! Вона ж не повірить! Їдь, Дімко, я твоїм батькам… Пробач, дурня це була, вони все одно не зрозуміли… Не повірили… Ти повір, це правда… Ти пригадай, як усе було… Нам не можна! Нам разом – не можна! Ми ж не будемо цілісіньке життя в одному класі вчитися?!
Він плутався – слова, давно продумані й не раз відрепетирувані, промовлені вголос, виявилися абсолютною маячнею. Дімка слухав – сумний, незнайомий юнак, і в очах його не було довіри. Подив – був. І ще щось, підозріло схоже на бридливість. А може, Владу здалося?
Він обірвав себе на півслові:
– Усе. Не віриш – діло твоє. Ти тільки згадай усе, що було… Я пішов.
Його відступ скидався на втечу. Шнурки, наприклад, довелося зав’язувати вже на вулиці – аби не згаяти зайвих тридцять секунд у напівтемній вітальні ворожого, здивованого будинку.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Мама
* * *
Через півроку він згадував цей свій демарш із поблажливою посмішкою. Усі події цього неприємного літа здавалися далекими, якимись неправдоподібними. Сни про грибницю не повторювалися давним-давно.
Усе залагодилося саме собою. Усе влаштувалося якнайкраще. Його любили всі, й однокласники, й учителі, він, як і раніше, товаришував із Дімкою, а Ждан крутився навколо, підлабузнюючись і не упускаючи нагоди назвати Влада другом.
Мама заспокоїлася і навіть, напевно, почувалася щасливою. Самопочуття мала добре, отримала підвищення по службі, ранками займалася гімнастикою і щовечора грала з Владом у шахи.
Розслідування подій в таборі зайшло в глухий кут. Нікого так і не покарали – якщо не зважати на зганьблені репутації і втрачене здоров’я. Географічка, яка була в таборі директрисою, без почестей пішла на пенсію, а на її місце прислали новеньку, молоду, вродливу і неймовірно стервозну особу.
Нова географічка почала з наведення власних порядків. Якісь топографічні диктанти, контрольні та тести посипалися один за одним. За два тижні Влад отримав дві трійки і двійку, а з ними – й удар по самолюбству.
У географічки був задертий носик, короткі чорні кучері, гладенькі рум’яні щоки і дуже яскравий, красиво окреслений рот. Наступні два тижні Влад буквально не давав їй проходу.
Він потрапляв їй на очі в коридорі, – наче знічев’я, і заводив усілякі розмови на уроках. Влад роздобув якісь географічні журнали і тягав їх до школи, щоб поцікавитися її думкою з якихось цілком дріб’язкових, але екзотичних і хитромудрих питань. Географічка спершу милостиво вислуховувала, потім почала дратуватися, потім стала відмахуватися від хлопця, як від мухи, навмисно не помічаючи на уроках його піднятої руки. Він і далі дошкуляв їй, анітрохи не бентежачись. Йому було все одно, якої думки про нього буде вчителька. Важливий результат.
Нарешті, примелькавшись географічці, остогиднувши їй мало не до печінок, – Влад перестав ходити на її уроки.
Він вивчив її розклад і чудово знав шкільні коридори. Доводилося бути напоготові, бо за тиждень пишноволоса дамочка вже щосили ігнорувала звичні маршрути: її помічали то на першому поверсі в малюків, то в спортзалі, то в столярній майстерні. Здавалося, вона просто гуляє школою, і нікому й на думку не могло спасти, що географічка блукає, наче той неупокоєний дух, у пошуках одного прогульника, у пошуках надокучливого Влада Палія. Можливо, вона й сама не усвідомлювала цього – однак страшенно лютилася:
– Де Палій?! Я знаю – він був сьогодні на двох перших уроках! Ось, його присутність відзначено в журналі! Перекажіть цьому прогульникові, що він отримає підсумкову одиницю і його не переведуть до наступного класу!
Географічка ж бо й раніше не була взірцем доброти та людинолюбства, а тепер і поготів перетворилася на справжню фурію. Двійки сипалися, як із рогу достатку, в завучки волосся сторчма встало, коли вона розгорнула багатостраждальний журнал…
– Вона тебе уб’є, – серйозно застерігав Ждан. – Вона ненормальна якась. Нащо ти її дражниш?
Дімка мовчав. Дивився запитливо.
Від тієї сумбурної осінньої розмови вони ніколи більше не поверталися до слизької теми. Владу зручніше було вважати, що Дімка не повірив йому.
– Ти думаєш, вона тобі зрадіє? – запитав якось Дімка на автобусній зупинці, де розходилися їхні шляхи зі школи.
Влад пропустив свій автобус. Поштурхав носаком черевика сірий сніг:
– Думаю, вона упісяється від щастя. І шибоне мені підсумкову п’ятірку. Готовий об заклад побитися.
– Ні, – сказав Дімка, проводжаючи поглядом інший автобус, свій. – Але ти мені… розповіси, як справа обернеться?
Влада охопив кураж:
– А хочеш, я прямо при тобі? На твоїх очах? Хочеш це побачити?
* * *
Журнал він випрохав в учительській, сказав, ніби географічка просить, а Владу довіряли. Затиснувши під пахвою заповітний документ, він рвонув до кабінету географії – зараз там нікого не було, крім пишноволосої жертви, та ще вовтузився під партою Дімка – вдавав, що загубив ковпачок від ручки…
Двері розчахнулися від сильного поштовху. Легко і нечутно.
Географічка сиділа за вчительським столом, обличчя її зсіріло, в очах скорбота. Вона роззявила було рот, щоб висповідати ідіота, котрий відкриває двері з ноги…
Та так і завмерла – з відвислою щелепою.
Влад усміхнувся.
І географічка, як у дзеркалі, посміхнулася у відповідь! Здається, він уперше бачив її посмішку.
Щезли зморшки. Зникла похмурість. Широко розплющилися вічно примружені очі – карі, молоді, наївні. Географічка сиділа перед Владом – і широко усміхалася, гарненька, помолоділа відразу років на десять, весела добра жінка.
Влад не бачив застряглого під партою Дімки, але відчував його напружений погляд.
– Добридень, – почав було Влад. – Я от самостійно журнал приніс… Перепрошую, тут у мене склалися такі обставини… Така тема… Але я працював самостійно, вивчив три нові, а ви ж сьогодні ставили всім підсумкові з оцих тем, я бо самостійно працював, будь ласка, поставте й мені… Я теж працював над цими темами, хоча й самостійно…
Говорити можна було будь-що, але опорних слів – три: теми, працював, самостійно.
– У тебе зовсім немає совісті, – сказала географічка таким тоном, яким зазвичай зізнаються в коханні.
Помутнілим поглядом зазирнула в журнал…
І вліпила Владові підсумкову «четвірку».
– Ти так багато пропустив… І ти ж не писав контрольної…
Влад акуратно висмикнув з-під рук географічки журнал. Він був розчарований.
– Дякую… До побачення.
І вийшов, залишивши пишноволосу з дивною посмішкою на обличчі – і Дімку, скоцюрбленого під партою.
* * *
– Це все-таки не п’ять, – підсумував Дімка, розглядаючи журнал. – Це чотири.
– Ти все бачив? – з притиском поцікавився Влад.
– Але це чотири, – повторив Дімка. – Це все-таки не «відмінно».
– Але ж вона збиралася ставити мені одиницю!
– А може, вона в тебе закохалася, – припустив Дімка. – Вона ж поводиться як закохана. Коли тебе немає – лютиться і розшукує, а коли ж раптом з’явився – все пробачила… І потім – це ж не п’ять. Це чотири.
– То ти мені не віриш? – перепитав Влад.
– Але ж це маячня, – тихо відповів Дімка. – Це ж… усе інакше можна пояснити. По-нормальному… Ось якби ти… на відстані рухав предмети… Або запалював сірника – поглядом… Тоді так…
І обоє надовго замовкли. Журнал треба було негайно здати назад у вчительську – проте вони сиділи один навпроти одного на холодному, дуже широкому підвіконні четвертого поверху і чекали бозна-чого.
– Ти знаєш… – непевно почав Дімка.
– Що?
– З’їжджу-но я до бабусі, – сказав Дімка впевнено, так, начебто прийняв нарешті важливе рішення. – На вихідні. І там застрягну. Придумаю щось… Тож ти не дивуйся, в понеділок я до школи не прийду…
– Адресу бабусину залиш, – по паузі попросив Влад.
– Навіщо?
– Дурень, – розлютився Влад.
– Може, і дурень, – зітхнув Дімка. – Але це дуже важливо. Для мене.
І замовк.
Можливо, він хотів би розповісти, як страшно бути схожим на похмуру географічку. Або на ридаючу Ізу. Чи як страшно було йому в реанімації…
– Розумію, – сказав Влад. – Зрештою…
І подумав: а раптом? Раптом Дімка повернеться через тиждень, задоволений і здоровий, лясне Влада по плечу… і поверне йому його «дурня»?
А раптом!
* * *
У понеділок Дімка не прийшов до школи.
Владу наснилася якась маячня. Мережі, нитки, вокзали, одвічні запізнення на потяг, коли треба бігти, але незмога й із місця зрушити…
У вівторок Дімки все ще не було.
У середу – Влад спеціально нікуди не швендяв, сидів удома – зателенькав міжміський дзвінок.
– Приїжджай, – хрипко мовив незнайомий голос, у якому заледве вгадувалися Дімчині інтонації. – Селище… Вялки… Канатна, будинок три…
За десять хвилин Влад уже мчав за автобусом. За півгодини – трясся в електричці.
Маму чекала лаконічна писулька: «Усе гаразд, терміново поїхав, Дімка хворий. Подзвоню».
Стемніло. Влад метався по платформі станції Вялки, намагаючись знайти хоч когось, хто знав би дорогу до вулиці Канатної…
Двері відчинила до смерті перелякана бабуся. Не знімаючи брудних черевиків, Влад влетів до кімнати, і Дімка, зробивши над собою явне зусилля, звівся на ліжку.
– Привіт, – сказав з награною веселістю. – Я і не думав, що ти так швидко доберешся…
Згодом, коли Дімка помітно порум’янів, коли Влад зателефонував мамі та заспокоїв її, і коли Дімчина бабуся теж трішки заспокоїлася – ввалилися Дімчині батьки. Якщо раніше Влад лише чув ідіому «очі на лобі» – то тепер випала нагода побачити, що це означає.
А ще пізніше, коли обидвоє тряслися пліч-о-пліч у машині Дімчиного батька дорогою до міста – Владів друг прошепотів ледве чутно:
– Розумієш… Страшенно до лікарні не хотілося. А так… можна терпіти, нічого страшного. Якби не ці панікери…
І Влад із вдячністю потис йому руку.
* * *
Мама розливала суп. Спершу в глибоку тарілку із синьою облямівкою – Владу, потім у глиняну миску з візерунками – собі. Раніше таких мисок було чотири: одну розтовк Влад ще рочків у п’ять, другу – знов-таки Влад торік, а третя розбилася сама, з доброго дива зісковзнувши з краю раковини.
Залишилася одна, і зараз у ній парував суп.
Влад нарізав хліб. Простягнув окраєць мамі. Він завжди залишав їй окрайця, навіть коли був маленький.
– Як там Дімка? – поцікавилася мама.
– Уже добре, – відгукнувся Влад. Овочі в його тарілці плавали туди-сюди, скоряючись ложці-веслу. Влад дивився, як мама їсть, як падають у тарілку самотні краплі, як порожніє глиняна миска, як меншає на столі окраєць.
Суп у його тарілці вистигав.
– Ти чого? – насторожено запитала мама.
– Нічого, – Влад зітхнув. Йому здавалося, що між ним і мамою проведено поперек кімнати крейдою жирну риску.
– Наступного тижня нарешті потеплішає, – кинула мама. – І так піввесни з’їдено невідь-яким циклоном…
– А давай купимо ще один квітковий ящик, – запропонував Влад.
Мама витерла губи серветкою. Легко підвелася – виникла за останні роки повнота не зуміла обтяжити її рухи. Давалася взнаки юнацька любов до волейболу і походів.
Влад дивився, як мама миє тарілку. Як споліскує чашку з-під чаю, яку Влад полінувався вимити вранці.
– Мам…
Вона відразу ж обернулася:
– Так?
Уявна риска висіла між ними, як білизняна мотузка. Влад чомусь був упевнений, що мама її теж бачить.
– Мам, розкажи, як ти мене вибирала.
…З часів Владового дитинства цю ритуальну розповідь повторено було тисячу разів. Маленький Влад слухав її значно охочіше, аніж будь-яку казку, щоправда, тепер він рідко звертався до мами з традиційним проханням. Востаннє – напевно, роки з півтора тому.
Мама посміхнулася, витираючи руки рушником, долаючи казна-чому виниклу зніяковілість:
– «Захотілося мені сина. І прийшла я в спеціальне місце, де було багато маленьких дітей…»
– «І всі вони лежали в ліжечках…» – підхопив Влад.
– «…І взялася я вибирати собі найкращого хлопчика, але не могла вибрати. Але потім побачила тебе, і зрозуміла – ти мій син. І забрала тебе додому…»
– Ти, по-моєму, щось пропустила, – сказав Влад.
– Пропустила, – тихо зізналася мама. – Як мені забороняли це усиновлення. Як чіплялися до того, до сього… А особливо їм не подобалося, що я незаміжня…
Уявна риска-мотузка важко гойднулася.
– А все-таки… Як ти мене вибрала?
Мама подивилася на свої руки, на затиснутий у них мокрий рушник:
– Це було таке свято… Коли мені таки дозволили. Удома вже стояло ліжечко, у шафі – все, що треба… Ванночка, нагрівач для харчування… А коли я опинилася… серед цих ліжечок… мені стало страшно, Владку. Дивлюся… Годі вибрати! Не можу зважитися. Позаду сопе нянечка… Усі вони сплять. Дисципліновано так… Дотепер не розумію – чому вони всі спали? Ніхто не плакав? Навіть ті, хто лежав із розплющеними очима…
– Я спав?
– Ні, ти дивився.
– На тебе? Може, я посміхнувся?
– Ні. Ти просто дивився… Можеш вірити, можеш ні, але я справді зрозуміла, що вибір зроблено. Відразу.
– Ти брала мене на руки?
– Ну, звісно…
– Ти спочатку вирішила, що я – твій, а потім узяла мене на руки? Чи спершу взяла, а потім вирішила?
Мама завагалася. Подивилася на Влада здивовано:
– Не пам’ятаю…
– Ну, згадай, будь ласка. Як довго ти мене тримала? Хвилину, півгодини?
Мама довго мовчала, звівши брови.
– Я носила тебе по проходу між ліжечками, – сказала вона нарешті. – А нянечка все сопіла… І чогось чекала від мене… Щоб я поклала тебе на місце і йшла оформляти документи… А мені не хотілося тебе класти на місце…
– Мамо, – мовив Влад. – Коли ти сказала їм, що береш мене, саме мене… Вони не намагалися тебе відраяти?
Мамині брови остаточно зійшлися на переніссі. Двома вертикальними лініями пролягли колись непомітні зморшки:
– Владку… Ну, чому ти запитуєш… Звідки в тебе ці дурні думки?
– Ну, намагалися? Не говорили щось… про згубну спадковість, наприклад? Чи про якісь дивні речі, пов’язані саме ось із цією дитиною? Не пропонували тобі інших? Не просили подумати, повибирати ще?
– Владку, – мовила мама по довгій-довгій паузі. – Ти мене лякаєш. Що знову? Що знову з тобою відбувається? Я думала, все минулося… Перехідний вік… Я сподівалася… І от – знову…
Владу стало шкода її. Так шкода, що заболіло горло.
– Мамо, – наважився він, подумки розриваючи риску, як бігун-переможець рве фінішну стрічку. – Я тобі розповім… Тільки ти вислухай усе, гаразд? До кінця. Добре?
І заговорив, сидячи над захололим супом. Мама спершу стояла, бгаючи в руках рушник, потім підійшла і сіла навпроти, а рушник поклала на коліна.
– Усе? – перепитала вона, коли Влад охрип.
– Усе, – сказав він безнадійно, бо уявна риска, виявляється, нікуди не ділася.
Мама помовчала, підперла щоку кулаком і несподівано посміхнулася:
– Коли мені було одинадцять, я цілий місяць була переконана, що в мене якась страшна невиліковна хвороба. Етап, пройдений у певному віці всіма дівчатками, став для мене моторошним потрясінням… А треба ж було просто розтулити рота і зізнатися матері. Ото й по-всьому.
– Ну, в тебе і паралелі, – Влад мимоволі посміхнувся у відповідь.
– А що ти думаєш? – незворушно гнула своєї мама. – Ти нафантазував собі бозна-що… Ну чому ти не розповів раніше?! Коли це всі твої клопоти… Хлопці провідують тебе під час хвороби. І що? Ну, люблять тебе в класі. Ну, маєш авторитет. Це жахливо, правда?
– А Іза?
Мама зітхнула:
– У моєму класі одна дівчинка мало не наклала на себе руки через нещасливе кохання. З мотузяної петлі витягли. Тепер – зразкова дружина і мати, у неї трійко діток, молодший – твій ровесник… Та закохалася в тебе ця Іза, а тобі, як і всім пацанам у цьому віці, просто очей бракує… Простих речей не помічаєте…
– А табір?
– А що – табір? Он, у новинах показували, в одному селищі на весіллі сорок чоловік насмерть отруїлися. Чи то грибами, чи тістечками.
– Але в таборі…
– Владку, ну, не мели ж ти дурниць. У другому класі ти був у санаторії місяць, навіть півтора… Твої однокласники спокійнісінько пережили цей час без тебе. У третьому класі Дмитрик, твій друг, потрапив до лікарні… Дмитрик – не здоровань, на жаль, у нього повнісінько хронічних болячок… І ще – він легко піддається навіюванню. Пам’ятаєш, у четвертому класі його теж хотіли відправити до санаторію – на все літо? І як у нього температура піднялася невідь-звідки? Скасували поїздку – температура впала. Призначили поїздку знову – знову піднялася…
– Може, він термометр натирав, – припустив Влад. Мама похитала головою:
– Та ні… «Натертий» термометр – дитяча легенда. Хто хоч одну дитину виростив, той рукою виміряє температуру з точністю до двох десятих… – вона поглянула на свою долоню. – А я тоді, влітку, здала… Та ж нервувала, Владе! Син утік – хвилювалася-таки… трішки. Так?
– Мамо, – буркнув Влад тихенько. – Ну, пробач, будь ласка.
– Та я ж не дорікаю, – здивувалася мама. – Я навпаки… У мене, так би мовити, камінь із серця…
Вони увімкнули телевізор, пліч-о-пліч всілися на дивані – і до півночі дивилися якийсь дурний фільм, раз у раз обмінюючись в’їдливими щодо нього коментарями.
* * *
– А я у відрядження їду, – радо повідомила мама днів через десять. – Ти хотів самостійності – тож прапор тобі в руки. Уперед! Тільки будинок не спали зі своєю командою.
– Ти ж завжди відмовлялася од відряджень, – промурмотів захоплений зненацька Влад.
– Усе життя відмовлялася… А тепер з’їжджу. На тиждень.
– Так довго?!
Мама розвела руками:
– На менший строк нема рації їхати, ти вже вибач… Тренуйся жити самостійно. Тобі вже шістнадцять незабаром…
Влад розтулив було рота – та так і закрив, ухолосту. Злякався бозна-чого. Чи то маминих кпинів…
Чи то побоявся злякати спокійну мамину впевненість, що усе буде добре.
Вона, ця впевненість, безліч разів виручала його в житті. У дитинстві такий мамин спокій уявлявся йому простягненою в майбутнє рукою, що вибудовує там події бажані і руйнує лихі.
І, вкотре довірившись маминій внутрішній силі, Влад змовчав.
* * *
На третій день рано-вранці Влад підскочив у ліжку від телефонного дзвінка. Телефон теленькав не вмовкаючи – дзвонили по міжмісту.
– Слухаю?!
– Говоріть з Маківкою, – байдуже запропонувала телефоністка.
– Якою… алло?
Тріскотня у слухавці.
– Владку, – мамин голос долинав наче з-під товстої ковдри. – Що з тобою?
– Зі мною? Усе гаразд, усе нормально… А ти де? У цій… У Маківці?
– Я їду додому, – повідомила мама. – Буду по обіді.
– Зі мною усе в порядку…
– Так, так. До зустрічі…
Короткі гудки. А за хвилину по тому, як Влад поклав трубку, телефон задзвонив знову, і телефоністка, байдужа, наче робот, поцікавилася:
– Поговорили?
– Так, – сказав Влад.
Спросоння він завжди міркував тугувато.
Маківка…
Мама повертається.
Він ледве досидів до кінця уроків, бігцем повернувся додому, поставив розігріватися обід. Чомусь ота Маківка, згадана телефоністкою, не йшла в нього з голови. Знайома назва? Маківка, Маківка…
Нарешті він поліз у книжкову шафу і відшукав там «Атлас автомобільних доріг», свого часу куплений у «Букіністі» саме через наявність короткого опису не лише до великих, але й до малих населених пунктів.
Маківка. Сто тисяч жителів. Краєзнавчий музей, стоянка стародавньої людини, регіональний Будинок малюка…
Саме цієї миті ледве чутно заскрипів ключ у замку, і водночас Влад зрозумів, що по всій квартирі смердить підгорілим на пательні пюре.
– Мама!
Вона дивилася на нього, начебто вперше бачила. Поклала руку на плече, притягла до себе, обійняла:
– Сон мені наснився кепський… Стара вже я для відряджень. Неможливо працювати, коли постійно ввижаються якісь лиха. То пожежа… то наче ти під машину потрапив… Розпестила я тебе, і сама розніжилася. Так і житимеш, під маминою спідницею…
Вона жартувала. І зовсім не здавалася хворою, навіть блідою не виглядала. Обережно обіймаючи плечі під вогким плащем, Влад гарячково міркував, що тепер говорити і що робити.
– Мамо…
– Зі мною все гаразд. Я… просто скучила. Не тіш свою фантазію, я просто скучила за сином…
Він поставив розігріватися нову порцію пюре. Пюре залишалося ще чимало – цілісінька каструля, передбачалося ж бо, що Влад цілий тиждень пробуде сам-один на господарстві…
– Ти була в Маківці?
Він усе-таки не стримався. Треба було дати їй поїсти, відпочити… Сім разів відміряти, – і тоді вже запитувати.
Мама не вміла прикидатися. Її реакція сказала Владові більше, ніж будь-які слова.
– Я салат наріжу, – запропонував Влад, відводячи очі.
– Наріж, – тихо погодилася мама. – Так, я була… Там такий поганий зв’язок…
Влад міг би сказати, що відрядження в мами було в зовсім інше місто. Але він змовчав.
– Я поїхала в це Гродново, – тоскним голосом почала мама. – Зупинилася в готелі… паскудному… зареєструвалася на цій конференції, прослухала кілька доповідей… і зрозуміла, що даремно приїхала. Якісь другорядні проблеми, третьорядні доповідачі… А тут іще ці сни. Коротше, на другий день я прочитала свою доповідь і поїхала назад…
Влад міг би сказати, що Маківка – це далеко не по дорозі з Гродново, а зовсім навіть у протилежний бік. Але він змовчав.
– І заїхала в Маківку, – зітхнувши, зізналася мама.
«У Будинок малюка», – заледве не вирвалося у Влада.
Мама звела на нього втомлені, наче затягнуті мжичкою очі:
– А чому б це мені не заїхати до Маківки? У мене там були… Залишилися гарні знайомі… Ті, що допомагали мені тебе усиновити…
«Але ти з ними п’ятнадцять років не бачилася», – хотілося сказати Владові.
– Ми давно не бачилися… Дехто вже й умер, виявляється…
– Оселедець будеш? – запитав Влад. – Із олією?
– Ні, – мама похитала головою. – Я взагалі їсти не хочу. Зроби мені чаю, будь ласка…
Влад притис важким чайником блакитний віночок пальника.
Він розумів, мама щось недоговорює. І що він, Влад, ніколи не зважиться запитати прямо, не домагатиметься відповіді.
А ще знав: ці недомовки назавжди лишаться між ними. Не даватимуть спокою.
Вони довго німували. «Зовні» була наче звичайна розмова: Влад розповідав про події в школі, мама скаржилася на протяги в потягах, на дорожнечу квитків – але «всередині» між ними було гробове мовчання, і обоє це розуміли, і хотіли б перервати пусту балаканину – але все ніяк не наважувалися.
– Я піду до себе, – сказав нарешті Влад. – Уроки…
– Звісно, – кивнула мама.
І Влад пішов.
Уже на сходах його наздогнало коротке мамине:
– Владе…
Він озирнувся.
– Я шукала ту адміністраторку, – промимрила мама, дивлячись йому в очі. – Ту, котра вмовляла мене не брати тебе. Вибрати когось іншого. Я хотіла знайти її… Але вона померла.
