Текст книги "Долина совісті"
Автор книги: Сергій Дяченко
Соавторы: Марина Дяченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 22 страниц)
До двадцять шостого серпня виписані на амбулаторне лікування двадцять шість осіб. Хворий Дмитро Шило, сімнадцяти років, помер у лікарні від гострої ниркової недостатності.
За фактом масового отруєння невідомою речовиною порушено кримінальну справу».
Газета летіла, розкинувши прим’яті сірі крила. Безголовий птах.
Тінь її повзла асфальтом – чорний чотирикутник.
Газета летіла, підхоплена курним вітром, але Владу здавалося, наче в неї є власна лиха воля.
Що «Останні вісті» злітаються до нього, наче ворони.
І це тільки здається, ніби газетам нічим виклювати очі.
ЧАСТИНА ДРУГА
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Анжела
* * *
Поїздка крізь сніг схожа на політ крізь зірки. Підсвічені фарами сніжинки летіли назустріч, билися об скло і неслися назад, а на їхнє місце прилітали нові. Темний ранок уявлявся космосом. Час був ранній, хмари суцільними, світанок не квапився.
Іноді – дуже нечасто – траплялися зустрічні машини, нагло сліпили фарами й забиралися геть слідом за летючими сніжинками, назад, у минуле. Спати не хотілося. Почалося «сьогодні», вкрай важливий і напружений день, зовсім не апатичне «вчора»…
Дальнє світло фар пробивало простір далеко вперед, а смугасті стовпи і нечасті дорожні знаки спалахували біло-блакитним відбитим вогнем. Світало. На зблідлому небі позначилися верхівки сосен, сніг на розчепірених гілках, позначився зрештою й ранок. Попереду на дорозі з’явилася людська постать біля приткнутого до узбіччя авто.
Влад пригальмував.
На дорозі стояла, піднявши руку, жінка в довгій рудій шубі. Більше довкіл не було нікого – незаймані замети і червоний автомобіль, що трьома колесами провалився у засніжену вибоїну.
«Щоб так в’їхати, потрібно довго тренуватися», – подумалося Владові.
– П-пробачте, – мовила жінка.
Вії в неї змерзлися разом з нанесеною на них тушшю. Вилиці були дуже червоні, губи запеклися на вітрі, а те, що спочатку видалося Владові вкритою снігом шапкою, виявилося копицею каштанового волосся, щоправда, теж засніженого.
– Не могли б-б… допомогти, – сказала жінка, цокаючи зубами. – Я застрягла…
– Добрий день, – приязно привітався Влад.
– …на буксир! – заблагала жінка. – 3-замерзну… М-мобілка не бере… Д-д-д…
Провалюючись у сніг вище колін, Влад обійшов навколо червоної машини. Вибрався на дорогу, потупав ногами, намагаючись витрусити холодне і мокре з високих черевиків:
– Сідайте за кермо і виверніть максимально ліворуч…
Відчинив свій багажник, витяг трос. Пані вже сиділа за кермом, схожа у своїй величезній шубі на ведмедя-технократа.
Влад зачепив постраждалу машину, виїхав на більш-менш тверду місцину і потихеньку дав газу. Трос натягнувся, салон наповнився смердючим вихлопом, колеса крутилися вхолосту, у дзеркальце заднього огляду Влад бачив, як смикається у вибоїні червоний автомобіль, – наче мишка, хвіст котрої надійно припечатала кошача лапа.
Н-да.
Не заглушаючи мотор, Влад виліз із авто. Пані в шубі дивилася на нього з розпачем.
– Машина ваша? – запитав Влад.
– Прокатна, – кинула жінка безнадійно.
– Давайте так. Я довезу вас до автостанції, і ви звідтіля повернетеся з трактором.
– Пробачте, – в жіночому голосі задзвеніли благальні нотки. – А можна погрітися у вас у салоні? А то моя п-пічка…
…Від шуби пахло мокрим звіром, але не огидно, а скоріше зворушливо. Сніг на поплутаному волоссі танув, збігаючи цівочками жінці за комір, а та здригалася і стенала волохатими плечима.
– Я не в-з-зяла таксі. Здуру… Вирішила проїхатися своїм ходом, люблю, знаєте, коли с-сама за кермом.
– Навіщо ви з’їхали на узбіччя? – лагідно поцікавився Влад.
Пані зітхнула:
– Знадобилося. Зупинитися. На хвилиночку.
Сніг валив усе жвавіше, Влад занепокоєно подумав, як би самому не загрузнути в заметі.
– Відкрийте, будь ласка, бардачок, ось прямо перед вами.
Рука в жінки була дуже тонка, майже дитяча, і дуже червона від холоду. Нігті довгі, красиві, вкриті світлим перламутровим лаком.
– Тепер дістаньте он той атлас. Давайте сюди…
Пані присунулася, щоб теж бачити карту. Автоматичний лічильник у Владовій душі пискнув, попереджаючи: близько.
– До автостанції доїдемо хвилин за сорок, – сказав Влад.
– Узагалі-то я до санаторію їхала, – повідомила пані. Губи її зігрілися, вії розмерзлися, і вона більше не затиналася. – «Три Струмки», може, знаєте.
Владу не сподобався такий поворот розмови.
– На автостанції обов’язково є тягач, повернетеся за машиною, – гнув він своєї.
Пані зневажливо махнула рукою:
– Та ну, потелефоную в цей автосервіс, скажу, щоб самі свою розвалюху забирали… А з мене досить, наїздилася.
– А як же ви потрапите в «Три Струмки»? – вкрадливо поцікавився Влад.
Пані здивувалася:
– А хіба ви не?..
Влад ледве стримався, аби не скривитися:
– А чому це ви вирішили, ніби я їду в «Три Струмки»?
– Та ж цією дорогою або до селища, або до санаторію, – пояснила пані, ведучи пальцем по карті. – На селянина ви не надто схожі…
Влад посміхнувся:
– А коли я в гості? До бабусі на село?
Пані посмутнішала. Втягла голову в шубу:
– Ну, якщо ви мені відмовите в проханні підвезти… Я, звісно, ані пари з вуст, зачекаю ще, може, пощастить, – і вона відчинила дверцята, збираючись вилазити.
– Заждіть, – роздратовано кинув Влад.
До «Трьох Струмків» було ще дві години шляху.
* * *
Її звали Анжелою – це було єдине, що він дозволив їй повідомити. Дві години в салоні авто, пліч-о-пліч. Влад відразу ж попередив – він не може відволікатися за кермом, і ввімкнув гучніше радіо, щоб запобігти будь-яким розмовам.
Супутниця виявилася на диво тямущою і покладливою. Влад дарма думав, ніби власниці довгих рудих шуб і червоних прокатних машин балакучі й безтактні. Анжела як притихла відразу, так і мовчала до самих «Трьох Струмків», і навіть коли праворуч дороги з’явилися масивні чавунні ворота, вона не скрикнула з радості й не вказала Владові, куди і як варто звертати, тож він, замислившись, ледве не пропустив в’їзд і потім довелося навіть здавати назад.
У холі санаторію було людно, на стоянці – купа машин, тож Влад одразу ж випустив з поля зору Анжелу і ледве знайшов місце, щоб приткнути автомобіль. Відкриття конгресу відбулося вчора, але заброньований номер сумирно чекав спізнілого гостя. Дівчина, котра реєструвала учасників, нишком кидала на Влада пильні погляди – ніби їй шепнули, що у Влада позаду хвіст, і тепер вона намагалася вирішити для себе, чи може це виявитися правдою.
Він піднявся у номер, залишив валізу у вітальні, а одяг – на дивані, і, мугикаючи, вліз під душ. Картина засніженого шляху, танцюючих сніжинок і сірого лісу довкіл потихеньку відпускала, танула, даючи змогу задуматися про інші, менш монотонні речі. Від дівчини-реєстраторки Влад дізнався, що обидва пани, котрі так його цікавили, приїхали ще вчора. «Мабуть, зараз вони на семінарі…»
По циферблату водонепроникного годинника бігли теплі краплі. О пів на одинадцяту – на сніданок Влад спізнився, обід нескоро, обидва видавці тут, і квапитися нікуди. Зараз він переодягнеться, спуститься вниз, вип’є кави, що-небудь з’їсть…
Влад любив готелі, будинки відпочинку, всі ці тимчасові притулки, юрби тимчасових людей, тимчасову привітність, валізу у вітальні, сніданок у заповненій людьми кав’ярні. У метушні готельного життя йому було легко й комфортно, необов’язкові зустрічі дуже природно перетікали в прощання, і серед випадкових знайомих Влад не встигав навіть отримати славу відлюдька. Якби дозволяли фінанси – він би цілісіньке життя прожив у готелях, відвідав би їх усі, в усьому світі, кожен…
«Пригоди Гран-Грема, позашлюбного троля. Книга третя – „Секрет старого вітрила“».
Влад посміхнувся, витираючись волохатим і рудим, як шуба випадкової попутниці, рушником. Позаторік він купив на розпродажу ганчіркову іграшку – ікласте сумне опудало невизначеної породи. І якийсь час він усюди тягав потвору за собою – поки йому не спало на думку, що на розпродажу йому трапив під руку герой підліткового серіалу, і сумний він такий, бо позашлюбний, а ікластий і зелений – бо троль…
Він вигадав йому ім’я і написав перший роман, сприйнятий читачами добре, але загалом ніяк. Проте Влад уже не міг зупинитися і написав іще одну книгу, а після її друку – у малопотужному провінційному видавництві – сталося приблизно те саме, що буває в ставку, якщо жбурнути туди… Ні, не камінь, а пачку дріжджів.
Влад посміхнувся ще раз. Третя книга про Гран-Грема була написана більш ніж наполовину, і попереду маячіло ще мінімум шість або сім історій. Якщо, звісно, ікластий улюбленець публіки не набридне до того часу своєму власному творцеві.
…Коли він застібав манжети сорочки, задзвонив телефон на низькій готельній тумбі. Не встигнувши навіть здивуватися, Влад підняв слухавку:
– Слухаю.
– Пане Палій? – поцікавився доброзичливий чоловічий голос. – Із приїздом… Вас турбує Валентин Ногай, видавництво «Дзвіночок».
* * *
– Пліткують, ніби вас насправді не існує, – сказав Ногай.
Він виявився височезною людиною середнього віку.
Присадкуватий м’який фотель був украй незручний йому – принаймні збоку видавець скидався на коника-стрибунця, невдало запакованого в сірникову коробку.
– Про вас кажуть, начебто ви, ха-ха, чийсь псевдонім. Гадають лишень, чий… Ви спеціально втаємничили все, пов’язане з вами?
– Я не надто комунікабельний, – збрехав Влад. – Віддаю перевагу листуванню.
Ногай кивнув із розумінням:
– А тепер ви внесли корективи у свої звички і приїхали на конгрес особисто. Зрозуміло, доля Гран-Грема небайдужа усім нам. Що ж, давайте обговоримо конкретні умови, які «Дзвіночок» може вам запропонувати…
І наступні десять хвилин Ногай справді говорив, а Влад слухав. Чесно кажучи, він розраховував на менше, тож довелося зробити над собою зусилля, стерти з обличчя дурнувату посмішку і придушити бажання миттєво погодитися на співпрацю з «Дзвіночком».
Як кажуть у таких випадках на базарі? «Спасибі, нам страшенно подобається, але ми подивимося ще. Ми ж щойно прийшли…»
– Дякую, – сказав він уголос. – Усе це дуже заманливо. Мабуть, у мене є час, аби подумати?
Ногай радісно погодився, навіть двічі наголосив: Владу обов’язково потрібно подумати, все зважити. З явним полегшенням виліз з незручного крісла, простягнув правицю…
Проігнорувати рукостискання неможливо. Це виглядало б, як виклик. Внутрішньо напружившись, Влад потис суху долоню довготелесого видавця. Лічильник усередині його лунко клацнув: контакт… контакт…
(Насправді одне рукостискання нічого не вирішувало. Соломина на спині поки ще вільного, нічим не навантаженого верблюда. Але внутрішній лічильник не розумів аргументів розуму: Влад давно вже не простягав руку першим. Можливо, за це – й іще за деякі дивні вчинки – нові знайомі зазвичай ставилися до нього з підозрою).
Ногай пішов. Усе ще відчуваючи долонею чужий дотик, Влад підійшов до барної стійки. Попросив чаю з лимоном, сів за дальній столик, ніби самотою, – але серед людей. Ось зараз він доп’є чай, підніметься до себе, витягне з валізи свого ікластого товариша – і від душі поцілує його в сумну морду. Гран-Грем, позашлюбний троль, як же нам з тобою пощастило…
– Ви не проти?..
Без рудої шуби Влад не відразу впізнав Анжелу. Вона вже сиділа за його столиком, і проганяти її було запізно.
– Доброго дня, – мовив він. Щедра пропозиція «Дзвіночка» зробила його поступливим, подумалося, що грати злюку немає сенсу. Післязавтра все одно їхати… Нехай буде Анжела. Так навіть веселіше.
– Чому ж ви не сказали, хто ви, – сказала вона з якимось навіть священним подивом у голосі.
– А хто я?
– Влад Палій, – заявила Анжела.
Він не втримався і посміхнувся:
– У вас маленькі діти? Читачі моїх книжок?
– У мене немає дітей, – сказала вона сумно. – Але я все-таки іноді буваю в книгарнях, і… Власне, кожен другий хлопчак запитує «про Гран-Грема».
– Ви перебільшуєте, – Владове самолюбство було втішене.
– Можливо, – несподівано легко погодилася Анжела. – Може, не кожен другий, а кожен четвертий.
Офіціантка поставила перед нею філіжанку кави з молоком.
– Ми пропустили сніданок, – сказала Анжела, надриваючи пакетик з цукром. – До речі, я хочу попросити пробачення, що так нечемно нав’язалася вам дорогою. Ви, як я помітила, не надто любите попутників… але так уже сталося.
– Додзвонилися в автосервіс? – запитав він, щоб приховати зніяковілість.
Анжела кивнула:
– Вони добряче лаялися… – вона на хвильку задумалася. – …Але це ще як подивитися. Можливо, це вони повинні мені платити – за моральний збиток. А ви справді раніше вигадували казки?
– Я і тепер їх вигадую, – мовив Влад. – А живу за рахунок маленьких діток і їхніх батьків, любителів читання перед сном.
– Ви не схожі на казкаря, – сказала Анжела.
– Я схожий на автора кривавих детективів, – відгукнувся Влад.
– Ні, – Анжела помішувала свою каву так енергійно, що чашка на якийсь час перетворилася в порцеляновий дзвіночок. – У вас цілком підходяща зовнішність… для казкаря, але у вас невідповідний вираз обличчя. Занадто… зосереджене, чи що. Начебто ви постійно рахуєте подумки.
Влад відсьорбнув зі своєї філіжанки. Тепла скибочка лимона по-телячи ткнулася в губу.
– А чому ми говоримо про мене? – запитав він по паузі.
– Ми говорили про казки, – заперечила Анжела. – Коли я матиму дитину (а я обов’язково її матиму)… До речі, а у вас, напевно, є діти? Зазвичай казкарі так і починають…
– У мене немає дітей, – сказав Влад і підвівся. – Вибачте, змушений вас залишити. Графік, графік…
– Щасти, – серйозно побажала Анжела.
* * *
«Здрастуй, друзяко. Можеш мене привітати – ми з Гремом дожили до успіху, здається… Але про це трохи згодом.
Такої сніжної зими не пригадаю за всі чотирнадцять років, що ми з тобою не бачилися. Сьогодні знову сніг від самісінького ранку. „Три Струмки“ – чудове місце, от лишень незручно до нього добиратися, я їхав години три, щоправда, їхав повільно, бо сніг. Тут є озеро, і, кажуть, просто чудово влітку, особливо з дітьми, тож ти май це на увазі.
Прочитав твій останній огляд у „Новинах і фактах“… Хай йому абищо, нічого не зрозумів. Ледачий я став, аполітичний, навіть останніх новин не дивлюся. Хоча текст твій, як і зазвичай, віртуозний, а хто винен у всьому – прем’єр або парламент, – я не знаю, і думки в мене своєї нема, і сперечатися я не став би.
А ось щодо статті твоєї по енциклопедіях, тієї, що в „Книжнику“ – тут я твій читач. Беззастережно. Чекаю на продовження.
На кишенькове видання Гран-Грема видавець збирається вліпити моє фото. Ні, дивитися на моє зображення на папері – зовсім безпечно, повір, я свого часу це спеціально перевіряв. Проте в мене таке відчуття, що ми з тобою трішки побачимося…
Ні, можеш не купувати книжку. Я ж знаю, що в хлопчаків є попереднє видання. Просто подивися, якщо побачиш на ятці.
Друзяко, як би я хотів заїхати до вас хоч на день. І, може, заїду, тільки тобі заздалегідь нічого не скажу… І подивлюся звіддалік. Так. Просто.
Я сиджу зараз у своєму номері, дивлюся у вікно. Сніг не припиняється. Років п’ятнадцять тому снігопад завадив мені кинути чергового листа до твоєї поштової скриньки. Я боявся, що ти побачиш на снігу сліди. А хотілося б, щоб не було не тільки відбитків черевиків на білому – взагалі ніяких відбитків. Я боявся, що ти здогадаєшся, хто такий цей „Квітень“…
Дякую за дозвіл вірити в тебе. Сиджу в номері… Невдовзі банкет, юрба… Як і завжди… Але я не буду самотній, бо зі мною ти – і ще Грем, ну, його ми до уваги брати не будемо, він лише троль.
Цілуй хлопчиків.
Квітень».
* * *
У банкетному залі стояв той мимовільний дзенькіт, що зазвичай лунає, коли у великому, яскраво освітленому приміщенні зібрати сотню впевнених у собі людей, влаштувати бенкет зі спиртним і темою для розмови, а потім дати можливість півтори години поваритися в цьому казані. Голоси і сміх, келихи й білозубі посмішки, самотня маслина на тарілці, тости і заздоровниці, нові знайомства – Владу здавалося, ніби він стоїть поряд із позолоченою каруселлю, тільки замість конячок назустріч пливуть один за одним вкрай поважні, відомі в книжковому світі люди, і з кожним треба перекинутися ґречним слівцем-двома, а ліпше й кількома, а ще ліпше – випити…
На завтра призначено підписання договору – не з «Дзвіночком», ні. З найбільшим літературним агентством, що, у свою чергу, вже фактично продало «Грема» видавничому монстрові під назвою «Дитячий світ». До завершення наближалися й перемовини про екранізацію двох перших книг. На часі був випуск подарункового й кишенькового видань, коміксу, іграшки-сувеніра «Гран-Грем» і серії розмальовок для малюків.
«А от чи дійду я до номера?», – цілком тверезо подумав Влад. Треба ж, і хміль із голови вивітрився, а ось із координацією рухів – хоч ґвалт кричи. Вперше в житті…
Він постійно перебував у зоні уваги. Його безперервно торкалися. Він був надзвичайно принадний для них усіх – живе втілення успіху. Напевно, неусвідомлено вони хотіли забрати дрібку його удачі – собі. Як забирають частку запаху.
Внутрішній лічильник зашкалив і збився. І стих, паралізований хвилюванням і алкоголем. Усі ці контакти не мали значення, тому що завтра… якщо, звісно, він матиме силу сісти за кермо… У крайньому разі післязавтра… А, крім того, їх надто багато. Нехай собі ляскають по плечу, тиснуть руку, навіть п’яні поцілунки він згоден витерпіти (певна річ, у малих дозах).
Його роль на сьогоднішньому банкеті зіграно. Він із усіма перезнайомився, всі навіч переконалися, який славний хлопець цей Палій, а ось за чутками його взагалі не існує. Тепер саме час потихеньку вийти, піднятися в номер…
Його знову комусь відрекомендовували. Влад здивовано насупився: обличчя жінки видалося йому знайомим.
А, та це ж Анжела.
– Як ви…
– Мене запросили, – вона помітила, що йому явно нелегко впоратися з довгими фразами, і відповіла раніше, ніж він устиг запитати. – Цей милий пан, який пішов за новою порцією коньяку… Забула, як його звуть.
– Не важливо, – мовив Влад.
– Чимало людей мріють цілісіньке життя, – сказала Анжела без найменшого переходу. – Про справжній успіх. А вам, здається, пощастило…
– Здається, – погодився Влад. І додав, помовчавши: – Сніг усе ще йде?
* * *
Сніг сипав. Доріжка перед головним корпусом, іще вдень старанно розчищена, тепер знову була завалена по кісточки. Ліхтарі горіли ніби через силу – до кожної цятки світла злетівся білий пухнатий дріб’язок, начебто мошкара в’ється навколо вогню, не наважуючись обліпити його остаточно.
Влад глибоко дихав. Дивився на лапаті сніжинки – і на тіні від них, синюваті тіні на неторканому білому покривалі опадали знизу вгору.
– Так краще? запитала Анжела.
Він зрозумів, що вона тримає його під руку.
– Дуже добре, – погодився Влад. – Чудово.
– Там попереду є бювет, – сказала Анжела. – Така штука, де п’ють мінеральну воду.
– З якої тварини ви… готовлена ваша шуба? – запитав Влад, ґречно підтримуючи світську бесіду.
– Мабуть, з фарбованої кози, – сказала Анжела.
– А я думав, це лисиця, – зізнався Влад дещо розчаровано. – Ан…жело. Ви чим займаєтеся?
– Допомагаю впоратися з несподіваною для вас славою, – сказала вона серйозно.
Влад розсміявся:
– Це не слава… Це алкогольне сп’яніння. Я, загалом, не п’ю… І завтра їду. Ну, післязавтра.
– Давайте не звертати з дороги, – попрохала Анжела стурбовано. – Наберемо снігу в черевики… Застудимося…
– Вам личить ця шуба, – зазначив Влад. – Але мені шкода лиса.
– Козу…
– Козу не шкода.
– Владе. Не звертайте з дороги. Там глибокий сніг…
Він спіткнувся і мало не беркицьнувся у замет. Анжела схопила його за руку, і йому було приємно від цього дотику. А внутрішній лічильник мовчав, спантеличений.
– Ан…жело… Ви ніколи не почувалися трішки тролем? Трішки чудовиськом, трішки монстром?
– Господь із вами, Владе. Та стійте ж рівно, наступного разу я вас не втримаю.
– Облиште, я не впаду. Анжело, я змусив страждати живу істоту. Гран-Грема. Навіщо я придумав його таким нещасним? Що, мені важко було написати, ніби в нього від народження були пристойні тато, мама, повага суспільства…
– Читач же повинен співчувати, – обурилася Анжела. – Уявіть, якби в Попелюшки з народження були тато, мама, любов оточуючих?
– Мені подобається хід вашої думки, – промурмотів Влад. – Ось я, наприклад… Теж історія Попелюшки. Я… якби ви знали, хто я такий.
– Ви великий письменник?
– Ні, який там великий… Я… троль, Анжело. Я підкидьок, найда… Може, я взагалі марсіанин…
– Та ну, – сказала Анжела.
– Цілком може бути, – Влад обійняв стовбур найближчого дерева, ласкаво поплескав долонею по дуже студеній корі. – Ви мені не вірите. Вам здається, що я банально морочу вам голову. Ось зараз ви мене пожалієте…
Анжела посміхнулася:
– Ні. Чомусь не хочеться вас жаліти.
– Я вам неприємний?
– Ні. Ви не схожі на жертву.
– Звісно. Яка я жертва? Я переможець…
Він відштовхнувся від стовбура і, провалюючись мало не по коліно, підійшов до жінки. Поклав руки їй на плечі – пальці відразу потонули в рудому хутрі.
– Лисиця, – сказав Влад. – Я піймав лисицю… Прощавайте.
І знайшов її вуста.
