Текст книги "Долина совісті"
Автор книги: Сергій Дяченко
Соавторы: Марина Дяченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 22 страниц)
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Замок
* * *
Багатокімнатний готельний номер був залитий світлом. Анжела курсувала з кімнати в кімнату, начебто дитячий паровозик – швидко, весело і без конкретної мети:
– У нас є якісь плани на суботу?
– Я втомився від штовханини, – обережно зізнався Влад.
– Саме штовханини не буде… Нас запросили на природу.
Вельми цікава людина. Не хотілося б відповідати йому відмовою. Мене інтерес діймає ну просто до сказу: що в нього там?
– Де?
– …Маленьке королівство. Парк із мавпами і качкодзьобами, якісь гроти з піраньями і без піраній… А за гостями він надсилає вертоліт.
Влад насупився:
– Хто?
Анжела назвала. Влад якийсь час її розглядав.
– Брешеш? – запитав нарешті зі слабкою надією.
– Ні, – дружина посміхнулася. – Він теж твій шанувальник. Точніше, його син. А я – я йому просто симпатична… як співрозмовник.
І вона посміхнулася особливою «помаранчевою» посмішкою, тією ж, яка колись так вразила художника Соника.
Ім’я «цікавої людини» давно вже стало номінальним. Незважаючи на те, що сам він іще не був старий, – йому було щось близько п’ятдесяти, і лишень податків він платив стільки, що вистачило б на кілька бюджетів середньо розвинутих невеликих країн.
Владові щось таке пригадувалося: так, вони бачилися нещодавно на прийомі. Він дивився на цю людину через стіл – як дивляться на воскову фігуру в якому-небудь музеї, з інтересом, але без жодних намірів приєднатися до розмови. Це обличчя ніби знівелювалося від численних повторів на газетних фотографіях, календарях і листівках. Це ім’я, коротке і просте, давно стало символом Усевладдя Грошей. Окуляри в тонкій оправі, сивувата шевелюра, професійно доброзичлива посмішка. Раз – один-єдиний! – їхні погляди зустрілися, і Влад посміхнувся у відповідь, і м’язами обличчя зрозумів, що й сам давно навчився посміхатися – професійно.
Пригадується, потім чоловік в окулярах опинився неподалік. Влад згадав потиск сухої і сильної руки. Якісь нічого не значущі слова – «ну, звісно, я вас знаю»…
– І довго ти з ним говорила? – запитав він, виборсуючись зі спогаду.
– Достатньо, – лаконічно відгукнулася Анжела. – Не бійся, він не тільки нас запрошував на обід. Там будуть ці, чергові вершки суспільства, і їх буде купа, хоч залийся…
Влад скривився. Анжела витягла з кишені білий паперовий прямокутник. На якому, крім короткого імені, більше нічого не було.
– Знаєш, чого я хочу понад усе? – запитав Влад по паузі. – Щоб мені дали спокій. Жити на безлюдному острові й завжди спати.
Анжела посміхнулася:
– Ти боїшся. Ти панічно боїшся когось прив’язати. Але не перебільшуй. Якби всі прив’язувалися так швидко – ти б уже ходив у тісному колі люблячих учнів, які від тебе – ні на крок…
Влад помовчав. Маленьке занепокоєння – не занепокоєння навіть, тінь – залізло стиха під шкіру і дряпнуло зсередини.
– Анжело… Найзвичайнісінький інстинкт самозбереження підказує мені, що… не варто нічого починати таємно один від одного.
– Боюсь, ти неправильно мене зрозумієш, – зітхнувши, мовила Анжела.
Тінь занепокоєння різко стемніла й ущільнилася:
– Послухай…
Анжела простягнула руку. Доторкнулася до його плеча:
– Владе… Дозволь мені пофантазувати? Про необмежений кредит, про нескінченні гроші? І що з ними можна було б зробити?
– Анжело, – прошипів він тепер уже з жахом. Відчуття було таке, ніби давно приручений вовкодав – величезний, непокірливий, але останнім часом сумирний, – знову повертається з зеленавим вогником в очах, гарчить, ощиряючи зуби, й утримати його – ще секунда! – і не буде жодної можливості.
– Не лякайся, – вона правильно витлумачила його погляд. – Ти такий полохливий… як цнотливиця. Ти і є в певному сенсі незайманим: твої принципи понад усе, твій щиросердний спокій священний… Ти навіть власним чоловічим щастям пожертвував заради «принципів». Іноді я думаю: комусь пощастило, що тебе виховали таким. Якби пута опинилися в закоханої людини, котра вміє діяти…
Влад змовчав. Анжела знітилася під його поглядом.
– Чим-чим я пожертвував?
– Ну, якби ти не був… – Анжела зніяковіла. – Думаю, ти був би давно одружений, ростив би дітей… Кохав би дружину… Яку обрав би сам – а не пута за тебе вибрали…
Влад дивився їй у вічі. І Анжела дивилася у відповідь – вона вже опанувала себе. І… посміхалася.
– Ти брала мій комп’ютер? – різко запитав Влад.
Анжела кліпнула:
– Що? При чому тут твій комп’ютер?
Влад відчув, як важким вогнем наливаються щоки:
– Ти. Дивилася. Мої. Листи?
Анжела нервово зіжмакала поли шовкового халата:
– Владе… Ну, ти що? Я й гадки не маю, про що ти говориш. Зажди… Які листи…
Але Влад уже знав, що вона бреше. Комп’ютер, простенький пароль, його легко можна підібрати або зламати. Влад не ставив собі за мету захиститися від Анжелиної цікавості – йому просто на думку не спадало, що можна без дозволу читати чужі листи. Він забув, із ким має справу…
Хвилина минула в лютому заціпенінні. Він думав, як учинити далі. Бити Анжелу? Залишити її саму на тиждень, покарати її – і себе – болючим напруженням пут?
А потім червона завіса потроху спала. І Влад подумав: ну, і що? Тепер вона знає ще одну його таємницю. Його останню таємницю. Знає, видно, давно… Ну, і що? Хіба Ганна якимось чином постраждала?
– Я розчарований, – кинув він коротко.
Анжела зітхнула:
– Я тебе попереджала, щоб ти не думав про мене надто добре. Мені годі зрозуміти… багато чого. Так і заспокоюй себе – мені просто не дано. Звісно. На дано… Знаєш, є давня екзотична мода ростити жіночі ніжки в дерев’яній колодці. Вони тоді дуже красиві виходять. Маленькі. Тільки мені ніколи не зрозуміти їхньої краси… Ти сам себе виростив у колодці. Й не пута винні у цьому. Пута – дурниця… Те, що в тебе всередині, крутіше за будь-які пута. Ти побоявся взяти те, що належало тобі по праву. Жінку, котру кохаєш дотепер! Думаєш, якби не було пут – ти зважився б? Ні. Тобі здалося б, що замало маєш грошей. Або що надто дурний. Або що недостатньо хороший для неї. Чи ще щось. І писав би їй невідправлені листи до старості. Ось як тепер.
– Певна річ, краще б прив'язати її, – кивнув Влад. – Цілком логічно. Судячи з твого досвіду…
– Я дурепа, – спокійно сказала Анжела. – Я, припустімо, безсовісна тварюка. Це справи не стосується. Але ти! Ти побоявся. Ти не взяв на себе відповідальність. Думаєш, вона не була б щасливою з тобою? Дурня, чудово прожила б життя. Вона б залежала від тебе? Але люди дуже часто одне від одного залежать! Дитина – від батьків, дружина – від чоловіка… Ти б прив’язав її – і відповідав би за неї. Але ти не захотів відповідальності. Тобі простіше було щезнути і сховатися.
Влад мовчав.
– Мені годі це втямити, – сумно додала Анжела. – Мені справді не зрозуміти тебе. Ти лев з душею кролика. За цілісіньке життя ти досконало вивчився ховатися, і найміцніше твоє укриття – твої книги. Гран-Грем – це ти, яким ти себе бачиш. У чомусь неповноцінною, скривдженою долею напівкровкою. Але дуже рішучою, просто-таки непохитною, і енергійною, як мотоциклетний мотор… Пробач, якщо я тебе скривдила.
Владу раптом умить полегшало. Стало легко-легко. Уперше за кілька місяців депресії.
– Ти не права, – сказав він м’яко. – Я не шкодую про вчинене.
* * *
…Тоді, у метро, на станції, що пульсувала юрбами з потягів, вони сиділи на вкритій лаком лаві посередині перону. Сиділи один навпроти одного, і Влад знав: він бачить Богорада востаннє. Влад говорив, а Богорад слухав. Ніколи в житті, жодній людині Влад не став би говорити того, що сказав Богораду в метро, під гуркіт підземних коліс. Під човгання тисяч ніг. Під гул найближчого ескалатора.
Влад розповів про Дімку Шила, умираючого в реанімації, тоді як Влад писав твір у задушливій аудиторії непотрібного йому театрального інституту. Влад розповів про маму, яку він, Влад, не смів залишити ні на день, – але все одно втратив. І все одно звинувачує себе.
Влад розповів, нарешті, про Ганну. Люди проходили повз, сідали на лаву і підводилися з неї, а Богорад слухав.
Нарешті Влад захрип.
Прийшло – і пішло – чимало потягів, перш ніж Богорад нарешті заговорив.
«Чим я можу допомогти тобі? – запитав він діловито. – Розумію, ти не запитуєш у мене, чи правильно вчинив, зробивши свій вибір. Ти його зробив, і годі про це. Тепер – чим я можу тобі допомогти?»
– Очевидячки, ти вже мені допоміг, – сказав Влад непевно. Ти ж бо, здається, не вважаєш мене божевільним?
– Дурниці, – заперечив Богорад, – якби тобі потрібно було моє співчуття – я запропонував би його тобі. Але я чудово розумію, що ані співчуття, ні так званого «розуміння», ні іншого меду й олії тобі від мене сто років не знадобиться. Тобі не треба ні в кого перепитувати, чи правий ти. Сам знаєш, що так. Тому скажи: чим я можу допомогти тобі? Я ж непогано назбирую інформацію, ти помітив? І ще певні послуги можу надати, дай Боже, щоб ти їх ніколи не потребував…
– Дякую, – Влад усміхнувся. – Дякую, Захаре… Тепер мені значно полегшало.
– Нема за що, – відповів Богорад. – Поки нема за що.
– Скажи, Захаре, – у Владовому голосі зазвучали сумні нотки, – не може ж так бути, щоб ми з нею були єдиними людьми на землі, хто володіє цією здатністю? Адже ми зустрілися… Отже, ми могли зустрітися. Спершу я думав, що один такий. Тепер розумію – нас не лише двоє… Напевно, живуть десь іще люди, подібні до нас? Скільки їх? І скільки їх було раніше? І відкіля вони беруться? Як про це дізнатися?
– Я подумаю, – пообіцяв Богорад. – У мене в житті ще не було такий божевільної, жахливо цікавої задачі… Я спробую пошукати.
– Це важко, – заперечив Влад. – Я не знаю… Те, чим ми володіємо, – це неприродна для людини здібність? Ну, скажімо, як залізна антена на чолі? Або вона, навпаки, від природи властива людині, просто гіпертрофована до неможливості, неначебто довжелезні руки до землі чи абсолютний слух? Може, кожна істота в якомусь зародковому стані цим володіє?
Богорад мовчав. Тлуста жінка з авоською, яка сиділа поруч на лаві, напружено косувала у бік Влада.
– Я б по-іншому запитав, – додав Богорад. – Чи є в цій абсолютно диявольській здібності хоч крихта добра? Для тебе? Для інших?
– Анжела вважає, – гірко кинув Влад, – що це по-своєму корисно.
Богорад із сумнівом похитав головою.
* * *
Біля берега погойдувалося гребне судно – майже справжнісінька, до останнього завитка відтворена галера. Червоношкірі напівголі люди двома шеренгами стояли вздовж сходнів, пропонуючи гостям прохолодні напої і час від часу вигукуючи привітальний клич. Влад оторопів, і Анжела міцніше стиснула його лікоть:
– Не показуй, ніби здивований. Удавай, ніби так і треба…
Далі від мармурових сходів починалася доріжка-ескалатор, що тяглася прямо над поверхнею моря. Злегка штормило, високі бризи спалахували в променях призахідного сонця – а може, у променях прожектора, вміло прихованого десь на березі. Слідом за літньою парою – сивий адмірал у сліпучому мундирі й бабуся у вечірньому платті з оголеною спиною – Влад з Анжелою ввійшли до кабіни ліфта. Ліфт був круглий, прозорий, як акваріум, шахтою йому слугувала скляна труба, по якїй четверо – відомий літератор із дружиною й адмірал зі своєю бабусею – плавно рушили вниз.
Опинившись на рівні прибою, Влад мимоволі затамував подих.
Опинившись під рівнем прибою, він на мить відчув себе провінційним хлопчиком, який потрапив до столичного парку атракціонів.
Було дуже тихо. Ліфт опускався все глибше, і на зміну світлу призахідного неба поступово приходило інше, бездонне, тепле світло. У глибині переморгувалися схилені чаші різнобарвних ліхтарів.
Прозора кабіна зупинилася. Влад готовий був до того, що в двері заюшить вода – але замість цього стулки, розсунувшись, упустили далекий гул голосів, жіночий сміх і характерний «коктейльний» дзенькіт. Слідом за адміралом і його вечірньою бабусею Влад і Анжела вибралися в хол – теж скляний, оточений зусібіч морською безоднею. Повз жовтий ліхтар пропливла, поблискуючи спинами, щільна зграя смугастих яскравих рибок.
Анжела щось промурмотіла, і Влад прочитав по її губах: «Скільки ж це… грошиськ!».
Підводний палац був вибудований зі скла і прозорого пластику. Всі зали, не схожі одна на одну розташуванням і формою, проглядалися наскрізь із будь-якого місця і скидалися то на вигадливу люстру, то на низку повітряних пухирців, що так і не дісталися до поверхні. У центрі кожної зали містився неправильної форми акваріум, заповнений водоростями і рибою. Відчуття реальності боягузливо капітулювало – синє, сріблясте, люди, риби, відблиски, пухирці, вода і суша переплелися, наче клубок водоростей.
Гостей зібралося небагато – усього лишень п’ятдесят чи сто. А може, п’ятсот… а може, значна частина їх були не люди, а людські відображення у величезних скляних поверхнях. Усі безупинно переходили з однієї зали до іншої, усі перебували в ейфорії, усі гучно сміялися і багато пили.
Офіціанти були оголені, якщо не брати до уваги малюнків, що вкривали кожен міліметр їхньої шкіри. У Влада миготіло в очах: на плоскій сідниці дівчини-офіціантки, яка проходила неподалік, він устиг розгледіти фотографічно точне зображення старого парку в столиці – Влад упізнав місце, де бував безліч разів! Дівчина йшла, плоть ледь помітно колихалася, здавалося, що листя намальованих (витатуйованих?) дерев тремтить…
Уміст пропонованих офіціантами таць змінювався щосекунди. Влад не розумів, що саме тане в його роті, та йому не хотілося їсти. За кілька сотень метрів від нього з’явився невеликий підвідний човен. Повів прожектором, засліплюючи гостей, загасив вогні й розтанув у темряві, а Влад усе ще стояв біля скляної стінки, гадаючи: що це було? Макет? Фанерна іграшка? Чи справжнісінька субмарина?
– Ти бачив? – запитала Анжела. – Ні, ти бачив?
За склом величаво пливла медуза – сиза таріль з мереживними оборками, сніп метрових щупалець, у гущавині яких безстрашно прилаштувалися маленькі рибки. Влад повернув голову – в акваріумі лежав жовтий людський череп. Поряд нерухома черепаха притулилася до скла страшною пикою, а панцир її і пісок на дні акваріума покриті були килимом з різнокаліберних дрібних монет.
– Кинемо монетку? – запитала Анжела. – Щоб іще раз сюди… Хоч раз…
Влад сліпо озирнувся. Шикарна публіка губилася на тлі підвідного царства. Влад напевно бачив багатьох із них колись – на шпальтах газет, на екрані телевізора, де вони співали, читали новини, давали прес-конференції…
– Ти впізнав цього? – шепнула Анжела йому на вухо.
Влад важко хитнув головою.
Прямо за скляною стіною пропливла прозора риба. Усередині працював мікромоторчик з нерозбірливим маркуванням на корпусі, вертілися червоні й зелені шестірні, риба роззявляла рота і вирячувала живі очі, жовті, уважні.
– О Боже, – прошепотів Влад.
Світло в скляних залах стало поступово згасати, зате зовнішні ліхтарі загоралися яскравіше. Анжела скрикнула і схопила Влада за руку, і він побачив спершу величезний, із широченним плавцем риб’ячий хвіст. Устиг здивуватися – ну і здоровенна рибина! А потім на нього з дна зиркнуло тонке дівоче личко, оповите зеленавим волоссям. З вигляду дівчині було років п’ятнадцять-шістнадцять, вона повільно пливла назустріч Владові, лопата її хвоста розмірено рухалася, тонкі прозорі кисті хвилеподібно погойдувалися, начебто в танці. Русалка підплила впритул до скляної стінки, притулилася до неї долонями, підборіддям і грудьми. Влад тільки тепер помітив крихітні носові фільтри з приєднаними до них тонюсінькими трубочками.
Поруч хтось зойкнув, хтось грайливо погладив скло, й іще зо сім русалок виплили з темряви і наблизилися впритул до людей.
– Оце так, – хрипко мовила Анжела.
Русалки танцювали, хвости їхні виглядали настільки природно, що Влад вирячив очі. На секунду повірилося, що носові фільтри були лишень марою, що той, хто побудував підводний палац, спроможний був завести собі й русалок в акваріумі…
– Подобається? – запитали позад Влада.
Влад обернувся. Сивуватий чоловік в тонких окулярах був зовсім поруч. За два кроки.
Влад мовчки розвів руками. Жест був красномовнішим від будь-яких слів.
– У мене не було дитинства, – дуже щиро сказала Анжела. – Мені його сьогодні… подарували.
– У мене теж не було дитинства, – серйозно сказав сивуватий чоловік в окулярах. – Нехай хоч у мого сина буде… Дивіться, зараз буде цікаво.
Влад обернувся до скляної стінки. Русалки досі танцювали; мить – і звідкись зверху налетіли бородаті тритони з тризубцями напереваги. Русалки, налякані, чкурнули хто куди, а тритони затіяли битву. Їхні тризубці вивергали червоний лазерний вогонь, і у світлі цих сполохів казна-звідки виринула дивовижна риба, у пащі якої помістився б поставлений стійма ескортний автомобіль, і проковтнула відразу двох або трьох бійців. Решта розсіялися. На зміну їм зусібіч рушили, очолювані вже знайомими русалками, різноманітні й доволі колоритні істоти: гігантські спрути з блискучими очима, водолази в стародавніх костюмах, трупи потонулих моряків, що виробляли дивовижні па, морські чорти з гострими звивистими хвостами, чудовиська, роботи, каракатиці – усі виглядали настільки по-справжньому, що багато хто з гостей визнали за краще відійти ближче до центру підводної зали.
– Так, мій син любить казки, – задоволено сказав чоловік в окулярах. – Артуре, познайомся, це той дядько, котрий написав про твого улюбленого Гран-Грема…
Поруч із ним стояв худенький хлопчина років восьми. На тлі гостей у розкішних вечірніх туалетах ненові джинси хлопця здавалися особливо порваними, трикотажна кофтина – особливо розтягнутою, а білі кросівки – особливо розтоптаними.
Хлопчикові плювати було на підводні палаци, русалок і спрутів. Хлопчик дивився на Влада так, як сам Влад щойно дивився на чудернацьку субмарину:
– Ви… правда, це ви? І ви мені книжку підпишете?
* * *
Увесь вечір Влад провів у компанії маленького Артура. Не можна сказати, що робив це він із великою приємністю – Влад відчував до цього хлопчика майже містичний страх. На його погляд, дитина у такому підвідному палаці (а скільки ще таких палаців, надводних, підземних, лісових і небесних звів для нього його чадолюбивий і дивовижно заможний татусь?!) просто не може вирости нормальною. І те, що Артур з вигляду майже нічим не відрізнявся від першого-ліпшого хлопчака з міської вулиці, лякало і насторожувало Влада, замість заспокоїти.
Влад тримався з останніх сил. Був максимально привітним і щирим. Артур пам’ятав історії про Гран-Грема до дрібних деталей, і його цікавили такі подробиці з життя троля, яких не знав сам Влад, а тому їх довелося терміново вигадувати. О десятій вечора, коли за Артуром прийшла усміхнена жінка з тонким владним обличчям і повела напиндюченого хлопчика спати, Влад відчув таке полегшення, що на радощах пообіцяв «юному читачеві» нову зустріч.
– Пацан у тебе закоханий, – кинула Анжела, мружачись, наче ситий кіт.
…Вертоліт здійнявся у нічне небо. Вони стояли під холодним вітром, п’яні без вина, очманілі, водночас щасливі й розгублені.
– Пацан закохався в тебе по вуха, й уже давно. Якщо хочеш знати, весь цей прийом було присвячено твоїй з Артурчиком зустрічі.
– Він тобі сказав? – запитав Влад.
Анжела кивнула:
– Ми з ним добре поговорили. У нас, виявляється, є спільні факти в біографії… У нього теж мати вмерла в ранньому дитинстві. І теж мачуха. І алкоголік-батько. І після всього цього… після всього цього! Він сам! Усе це! Ти розумієш?!
– Господи, як я втомився, – сказав Влад.
І вони побрели в готель.
…Хазяїн підвідного замку запрошував їх залишитися на ніч, пропонував немислимі розкоші, і Влад із жахом розумів, що відмовитися важко, майже неможливо. Він бачив, як близько стоять, розмовляючи, чоловік в окулярах і Анжела. Іноді, захопившись розмовою, Анжела злегка торкалася до його руки. Владу здавалося, ніби він бачить перші, боязкі, павутинні паростки пут, що обіймають шию винахідливого мільярдера.
«Дурня, – говорив він собі. – Щоб прив'язати людину, однієї бесіди недостатньо. І двох недостатньо. І трьох. Якщо лишень…»
Артур відволікав його. Змушував напружуватися, зберігаючи невимушений дружній тон. Змушував зображати на обличчі добру, трішки грайливу посмішку професійного казкаря. Артур вірив йому, і іноді, захопившись розмовою, обережно торкався його руки на підлокітнику крісла…
– Нам не варто більше туди їздити, – глухо кинув Влад у темряву спальні.
Анжела поворухнулася. Зашелестіло накрохмалене простирадло:
– Чому?
– Ми небезпечні для них, – сказав Влад. – Особливо для хлопчика. Я не знаю, у мене не було досвіду… Але мені здається, що діти повинні прив’язуватися швидше.
– Особливо якщо є емоційний контакт, – сказала Анжела, і Влад кивнув, перш ніж упізнав свою ж фразу, колись сказану Анжелі під час «теоретичної бесіди».
– Господи, – сказала Анжела з солодкою тугою. – Господи, Боже мій… Ти тільки подумай, які гроші. Які колосальні бабки. Це вже не багатство навіть, ця інша якість… Це – володар світу.
– Це лише магнат, – сказав Влад. – Монополіст… І ці гроші можна було б витратити значно…
Він запнувся. Він пригадав скляний палац, субмарину, русалок і рибу із шестірнями в пластиковому череві.
– Це було прекрасно, – мрійливо сказала Анжела.
Влад мовчав, дивився в темну стелю. Тепер він шкодував, що дав себе вмовити і погодився на цю поїздку. У світі, де підводний палац з русалками стає реальністю, багато речей змінюють свій сенс…
– А деяким людям нічого їсти. Немає грошей, щоб вилікувати дитину…
– Палац від цього не погіршає, – так само мрійливо промовила Анжела. – Втім…
Вона замовкла.
– Що – втім?
– Нічого, – відрізала, зітхнувши. – Завтра поговоримо.
* * *
«Привіт, друзяко.
Про всяк випадок дам тобі електронну адресу однієї гарної людини, його звуть Захар Богорад, він приватний детектив. Певна річ, тобі його послуги не знадобляться ніколи (я дуже на це сподіваюся!), але адреса не зашкодить. Коли що – поясниш йому, що ти моя давня знайома. Я йому цілком довіряю. Це, мабуть, друга людина, окрім тебе, хто знає про мене правду…
Пробач, немає часу писати докладно. Цілуй хлопців.
Квітень».
* * *
Вона ходила по кімнаті – туди-сюди, як командир перед строєм. Поли шовкового халата – довгого, яскравого, у жовто-рожевих розводах – розвівалися, наче прапори.
– Чого ти хочеш? – тихо запитав Влад. – Влади?
– Справедливості, – заперечила Анжела. – Вчора ми говорили з ним про наше дитинство. Тобі ж бо цього не зрозуміти, тебе любляча мати виховала, хоч і прийомна… Отож. Він готовий профінансувати програму допомоги безпритульним дітям. Він і без того постійно щось проплачує – клініки, інститути, медичні дослідження… Він добродійник, у його становищі інакше не можна. Він іще не знає… Але знайомство зі мною змінить усе його життя. Та й безліч життів змінить на краще.
– Чиїх?
– Людських. Дитячих. Сироти, котрі нидіють у притулках, хлопчаки, які ночують під парканами, дівчатка, що їх ґвалтують вітчими по середах і неділях. Послухай і не відвертай писка. Люди наповнюють світ генделиками імені себе коханого, комп’ютерами імені себе коханого, іграшками імені себе… Ми з тобою влаштуємо мережу дитячих будинків «Гран-Грем». З висококласним персоналом. Із лікарями й педагогами. З бездоганною освітою. Так, щоб ці дітлахи, коли виростуть, увійшли до еліти. Щоб вони формували цю еліту. Сироти, безпритульники. Як?
– Хочеш увійти в історію?
– Можливо, – Анжела підняла підборіддя. – Так, я хочу дещо означати. Хочу, аби за моїм ім’ям щось стояло. Щоб у звичайного обивателя, який прочитав у газеті «Анжела Стах», відразу виникала ціла купа асоціацій. Як от кажуть – «Влад Палій», а чують – «Гран-Грем, наклади, гроші, слава»… Тільки це ненадовго. Мине з десяток років, і про тебе пам’ятатимуть тільки бібліотекарки. Напевно.
– Ти мені заздриш? – здивувався Влад.
Анжела нарешті зупинилася. Сіла навпроти, закинула ногу на ногу (шовкові поли впали на підлогу, майже цілком оголюючи засмаглі мускулисті стегна).
– Ти чистьоха… Я знаю. Ти віддаєш перевагу невтручанню. А от зайди хоч раз до безкоштовної дитячої лікарні. У притулок…
– Не лицемір. Ще позавчора тобі наплювати було на всіх на світі знедолених дітей.
– Відкіля ти знаєш, на що мені плювати, а на що не плювати? Ти читаєш думки? Сумніваюся. Чому ти думаєш, ніби маєш право судити?
– Ти сама сказала, що хочеш «щось означати». А діти для тебе…
– Послухай. Напруж свою письменницьку уяву й домалюй собі на хвилиночку. Необмежений кредит… Та на ті гроші, що витратили на вчорашню вечірку, можна було б урятувати тисячу чоловік! Десять тисяч! Послухай… Головне – почати. Відкрити один – перший – притулок. Оголосити конкурс для вчителів, вихователів, нянечок. Призначити їм таку платню… як у президента! Відібрати до сиротинцю найнещасніших, найнерозвиненіших, найбрудніших дітлахів. І провести рекламну кампанію по всьому світі. Зараз, коли «Гран-Грем» на піку слави… А я буду генеральним опікуном усієї цієї мережі. І це справедливо, бо це моя ідея. І добуватиму гроші теж я. «Країна справедливості Анжели Стах – мережа дитячих притулків „Гран-Грем“».
– Отже, ти пропонуєш мені бути на паях? – посміхнувся Влад.
Анжела зміряла його презирливим поглядом:
– Простіше, звичайно, залишити все, як є. Нехай собі вмирають, спиваються, тупіють… Владе, ти розумієш, про що йдеться?
Влад мовчав.
– Ти просто не віриш, що це можливо, – підсумувала Анжела м’яко. – А ти спробуй повірити. Хоч на секунду. Спробуй повірити, у тебе вийде… Ну?
– Повірив, – сказав Влад, відчуваючи неприємний холодок уздовж хребта. – На жаль, просто чудово повірив… А тепер ти послухай – мене.
Анжела безвідривно дивилася йому в очі. Зіниці її звузилися.
– Якщо ти ще хоч раз зустрінешся з цим сімейством, – повільно сказав Влад, – з Артурчиком і його татусем… Більш того, якщо ти хоч коли-небудь спробуєш хоч кого-небудь хоч нащось прив'язати… Заради грошей, або слави, або дітей, або хворих, або вимираючих тварин, або ще навіщось, усе одно навіщо… Я поїду, Анжело. І ти довго мене шукатимеш. І якщо не знайдеш, якщо обоє ми в результаті здохнемо – тим ліпше. Зрозуміло?
Вона не кліпала. За час, проведений пліч-о-пліч, вона встигла вивчити Влада і розуміла тепер, що він зробить саме так, як зараз пообіцяв.
І – сполотніла.
* * *
Коли, грюкнувши, двері за Анжелою зачинилася, Влад зрозумів: черговий етап його життя – гучний, метушливий, тяжкий, але по-своєму необхідний – скінчено. Тож треба знову все змінювати. І що хутчіше, то ліпше.
Одразу, не зволікаючи, він сів писати літагенту. Йому не хотілося, аби лист вийшов сухим чи навіть ворожим, тож він ретельно зважував кожну інтонацію, домагаючись стримано-дружнього тону. Влад писав, що «світське життя» стомило його, що воно «не відповідає його звичкам і нахилам», що він не може працювати в такій обстановці й збирається сховатися десь в глухому закутку, де немає ані газет, ані телебачення. Що йому слід відпочити від репортерів, ворогів і друзів і що він зникне з поля зору на півроку, не менше, а результатом цього самітництва буде, звісно, нова книга про Гран-Грема, і можливо – можливо! – за спокійних умов у нього визріє якась нова ідея…
Певна річ, чемно писав Влад, перш ніж зникнути, він виконає всі попередні обіцянки. Зустрічі, призначені на майбутній тиждень, не будуть скасовані… Але вже з наступного тижня Влад Палій перестане належати «читацькій громаді», а належатиме собі, Гран-Грему…
«…і дружині», – дописав він над силу.
Бути педантичним кепсько. Влад давно знав це, але ніяк не міг перебороти свою натуру. Вартувало б кинути усе – зараз, негайно! – і їхати, якщо вже вирішив…
Йому варто було зараз наплювати на обіцянки.
Проте він залишився.
* * *
Анжела сприйняла його рішення спокійніше, аніж він очікував. Перепитала: «Ти впевнений?», покусала губу, знизала плечима. Влад подумав, що, може, подалі від спокус вона одумається. Що, може, її мужній вчинок у лікарні не був випадковістю. Що Анжела зрозуміє його, а він, нарешті, прийме її, і що вона, можливо, дарунок, посланий йому долею. Подарунок, а зовсім не випробування.
Довжелезний тиждень він тільки тим і займався, що «підтягував хвости». Заокруглював, завершував, ухильно відповідав на запитання журналістів, які хотіли знати його найближчі плани. Написав короткий лист Богораду, повідомляючи про своє рішення. Анжела, похмура, відчужена, майже не розмовляла з ним, і це засмучувало його значно більше, ніж він розраховував.
«Нічого, – втішав він себе. – У нас буде час на розмови, на з’ясування стосунків. Нічого, ми ще зрозуміємо один одного, нічого…»
Треба було знайти і винайняти підходящий будинок на відлюдді, неподалік якогось села, а у Влада не залишалося на це часу і сил. Він запропонував Анжелі зайнятися пошуками помешкання, і вона, на його подив, погодилася. Накупила газет з рекламою нерухомості, подовгу говорила з кимось по міжміському телефоні, та зрештою холодно повідомила, що за п’ятсот кілометрів від столиці є на вибір два підходящих будинки, і що він, Влад, може сам визначити, який йому подобається більше.
Вони виїхали недільним ранком. До вечора планували дістатися на місце і переночувати в готелі в крихітному містечку, обведеному на карті кульковою ручкою. Дорога була добряче завантажена: городяни масово повалили за місто на пікніки. То праворуч, то ліворуч від дороги миготіли яскраві щити з закликами до мандрівників з’їхати з шосе і «насолодитися шашличком на лоні природи». У відчинене вікно втягувався дим далеких багать, бубоніло радіо, на зміну одній пісні лунала нова, і Анжела, заслухавшись, поплескувала в такт по обтислому джинсою коліну.
Влад час від часу на неї косував. Анжела, як йому здавалося, була трохи сама не своя. Напружена, сконцентрована, наче їжак, – і водночас демонстративно безтурботна.
Іноді вона навіть робила спроби почати з ним розмову.
– Ми непогано йдемо, – казала, поглядаючи поперемінно на карту і на спідометр. – До шостої вечора будемо на місці…
Влад обмежувався невиразним «так».
– Я зголодніла, – говорила вона, дивлячись тепер уже на годинник. – У нас є з собою бутерброди, але мені хотілося б гаряченького… Незабаром буде містечко, давай зупинимося біля якоїсь пристойної забігайлівки?
Влад кивав.
Вони справді пообідали в недорогій, але пристойній кав’ярні. Анжела, хоч як дивно, їла дуже мало.
– Що з тобою? – поцікавився Влад, коли вони знову рушили в дорогу.
– Напевно, нічого, – відповідала Анжела, зітхаючи. – Слухай… може, там, куди ми їдемо, хоч бібліотека є в селищі? Чи ти дозволиш мені бодай на вихідний кудись вибиратися?
Влада раптом охопило почуття провини.
– Це ж не на все життя, – сказав він примирливо. – І, зрештою, ми завжди знайдемо спільну мову… Адже знайдемо?
– Так, – відгукнулася Анжела без впевненості в голосі.
Була п’ята вечора, і Влад уже почувався втомленим, коли вони зупинилися в лісосмузі, щоб перекусити. Розклали на круглому пні бутерброди; Анжела зірвала листок м’яти і розтерла в долонях:
