Текст книги "Долина совісті"
Автор книги: Сергій Дяченко
Соавторы: Марина Дяченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 22 страниц)
Вона зненавиділа пляж до скону. Зненавиділа запах шашликів, який щодень ширився разом з димом пляжем і парком, зненавиділа вічну наготу і вічно мокре волосся. Минув тиждень, і Анжела зникла з Ярикового поля зору.
Чотири дні вона провела в приміській зоні – у дачному селищі. Вона цупила в дачників овочі з грядок, запікала на багатті та їла. Це були на диво тихі, умиротворені, світлі чотири дні. І Соник пригадувався без розпачу. Начебто він був поруч, Соник…
У неї був вибір. Вона могла повернутися на пляж – а могла йти далі. На четвертий вечір біля багаття вона кинула монетку, і в результаті пощастило маленькому заможному Ярику.
Пощастило – але й не пощастило. Радше, зашкодило. Анжела посміхнулася і вирішила довіритися виборові монетки.
На пляж вона запливла. Грошей на вхідний квиток не було – і вона нахабно, повз буї, повз залізні ґрати, повз сторожів на човнах пропірнула на пляж, під водою скинула стару білизну – і вийшла з води, наче древня богиня, і постала перед Яриком, який зрадів так шалено, що навіть його ледачі приятелі й млосні приятельки трохи здивувалися.
Радісний Ярик запропонував їхати до ресторану. Просто зараз.
Анжела вчинила точнісінько, як персонаж відомої казки: одяг ж бо поцупили! О-он під тим кущиком лежав одяг… Точно, поцупили!
Чи повірив Ярик, чи списав на вдалий жарт – однак уже за півгодини Анжела опинилася в модному магазині – босоніж, загорнена в лазневий рушник. Продавщиця анітрошки не здивувалася – видно, відвідувачі цього магазину і раніше дозволяли собі екстравагантні вчинки. Анжела одяглася цілком, від білизни до стильного літнього капелюшка, і Ярик був у захваті – мабуть, усе це здавалося йому кумедною грою. Підібрав на пляжі чарівну голу дівчину, одяг, наче ляльку, але основна забава ще попереду…
Цієї ночі вони були разом. Анжела чимало випила за вечерею, вона чудово розуміла, що відкараскатися від ліжка не вдасться, та й не потрібно. Їй хотілося сп’яніти.
Забуття не приходило. Кожну секунду їхньої близькості вона зафіксувала в таких яскравих деталях і образах, що навіть тепер, через вісім років, чудово їх пам’ятає. І це можна пояснити: по-перше, вона майже два роки не спала з чоловіком. А по-друге, акт кохання волоцюжки і багатого підлітка мав глибоке символічне значення. Анжела чітко уявляла собі, як на цьому голенькому худому хлопчику заклацується намертво нашийник.
Пута люблять фізичну близькість. Анжела пестила бадьорого, пружного, по-щенячи ласкавого підлітка – і при цьому розважливо прив'язувала його.
…А Ярик був щасливий! Він думав, що нарешті затягнувши Анжелу до ліжка, пізнає якусь таємницю, якою вона підманила його тоді на пляжі. Однак ніч промайнула, а таємниця залишилася. Зазвичай із Яриковими подружками бувало навпаки – вранці вистачало емоцій тільки на мляве «ну, бувай здорова».
Може, вся справа в тому, що він був молодшим від Анжели на вісім років? Йому було шістнадцять, і він учився в школі, точніше, переживав останні в житті канікули. До його послуг була велика п’ятикімнатна квартира в комплекті з кухарем і домашньою робітницею.
Саме у цій квартирі й оселилася доросла подружка багатенького молодика.
* * *
– Ти ж знав про цього Ярика, – мовила Анжела над силу.
Влад кивнув:
– Знав, але тільки факти. Ви одружилися, прожили якийсь час…
– Дев’ять місяців. Усе одно що дитину виносити.
Анжела замовкла. Влад теж мовчав. За вікнами смеркалося.
– Мені було його шкода, – додала Анжела. – Якийсь він був… Маленький, жалюгідний… І водночас страшенно високої був про себе думки. Батьки його до ладу не любили, з дитинства по няньках… І купа грошей. І вічно ображене достоїнство. Мені снилося… кілька разів. Жах, що повторювався і повторювався…
Вона запнулася.
– Якщо не хочеш, не розповідай, – запропонував Влад.
Анжела перевела подих:
– Мені снилося, ніби я заходжу до великої зали… Просто величезної… А посеред неї стоїть стіл. А на столі – іменинний пиріг. З м’ясом. Іменинний – з м’ясом… І я починаю їсти. Пам’ятаю смак цього м’яса, неначебто ніжна така яловичина, вимочена у вині… І усі на мене дивляться. І я розумію, що це пиріг з… з… Ярика…
Анжела різко піднесла долоню до рота. Втрималася, впоралася з нудотою. Зацьковано подивилася на Влада:
– Ось так. Ти зрозумів?
Влад сів поруч і обійняв її за плечі:
– Зрозумів. Заспокойся.
– Я його терпіти не могла, – сказала Анжела. – Спершу ще жаліла… Але він такою сволотою виявився! Такий… нездатний на людські почуття. Не здатний розуміти. Порожній. Саме тому він і не вмер, коли… Уявляєш! Він єдиний не вмер. Він збожеволів. Але воно ж бо все одно. Точніше, йому так навіть краще. Подейкували, він тепер цілком щасливий… Чому ти мене слухаєш? Я обзиваю сволотою парубійка, якого прив’язала до себе, аби смачно пожерти… Якому віддалася за миску супу…
Влад мовчав.
У купе було майже темно.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Депресія
* * *
Репортери, несподівані друзі, просто шанувальники – рівноправні перед путами. Сьогодні з тобою п’ють шампанське одні залицяльники, завтра зовсім інші, а ти щодня в юрбі – і страшенно самотній.
Влад з Анжелою вешталися по містах і країнах, жили в готелях і санаторіях, наметах, бунгало, палацах і багатоповерхівках, усюди їх приймали на «ура», всюди захоплювались й оточували турботою – то хіба дивина, що за останні три-чотири місяці Влад не написав ані рядка?
Йому пропонували проект за проектом, йому підсовували контракти на солодких як мед умовах. Він увійшов у модний струмінь, як цвях у деревину. Щодня в його електронній поштовій скриньці (реальної скриньки, з замочком і листоношею, Влад давно не мав) збиралися десятки листів. Ділових. Вітальних. Від фанатів.
Від Ганни за увесь час після тієї їхньої зустрічі прийшов один тільки лист. Усе гаразд, діти пишаються книжкою з автографом автора, доконали білою заздрістю всіх друзів і подруг. Ганна радіє з Владових успіхів. Бажає удачі. Все.
Влад надіслав Ганні акуратну привітну відповідь. Решта листів – закінчених і недописаних, виважених і випадкових – залишилися в його комп’ютері назавжди.
Тим часом юрби дітей і дорослих штурмували кінотеатри заради радості побачити Гран-Грема на екрані. Романи перекладалися все новими й новими мовами, і Владова слава повзла по земній кулі, як черв’як по яблуку. Напосідалися журналісти, озброєні посмішками і мікрофонами. Клацали фотоспалахи, й знову, і знову лізли під руку книги охочих до автографів…
– Ти по-дурному втрачаєш шанс, – якось мовила замислена Анжела.
Останнім часом задума була звичним її станом. Цілісінькі дні – у перервах між перельотами, банкетами і презентаціями – вона приділяла читанню. Особливо часто Влад помічав у її руках мемуари і життєписи великих.
– Ти по-дурному втрачаєш шанс…
Зависла пауза.
– Тобто? – запитав Влад, коли зрозумів, що без навідного питання Анжела не додасть ані слова.
Анжела зітхнула:
– Бач… Тобі ніколи не хотілося змінити світ?
Влад не вигадав нічого кращого, крім як тупо відгукнутися:
– А я його змінюю…
Анжела захихотіла:
– Ага… Тобто світ добрішає, бо читає книжки про Гран-Грема. Так?
– Так, – мовив Влад з викликом. – Зокрема, й так.
– Щось непомітно, – скептично гмикнула Анжела. – Які там новини… З останньої війни?
Влад насупився:
– Можеш пояснити, чого ти від мене хочеш?
– Я хочу, щоб ти на секунду виринув зі світу тролів і ельфів і хоч трішечки задумався. Про майбутнє, наприклад.
– Про чиє майбутнє?
– А в нас воно спільне.
– Наше майбутнє забезпечене якнайкраще, – жорстко сказав Влад.
– Тобто ти цілком задоволений. Це все, чого ти прагнув. Автографи, інтерв’ю, верескливі дітлахи…
Влад вирішив змовчати. Утретє запитувати в Анжели, чого вона хоче і куди гне, було безглуздо. Вона затіяла цю розмову – тож рано чи пізно таки дійде до суті.
Анжела зрозуміла, що він не відповість. Посміхнулася:
– Ти ніколи не задумувався про те, що пута можуть бути не тільки прокльоном… і не тільки зброєю… але й знаряддям для перетворення світу? Для зміни на краще? І скільки їх було, таких, як ми, – в історії?
Вона походжала кімнатою, одне за одним називаючи імена, відомі кожному школяреві. Від найвеличніших, священних, що лежать біля підвалин світових релігій, – до імен звичайних диктаторів, малорослих узурпаторів, славетних президентів.
– …Вони були такими само, як ми. Хоча б дехто із них – інакше й бути не може. Це траплялося повсюдно і завжди – люди спершу просто разом п’ють, потім разом горланять на вулиці, а потім їх стає мільйон. І решта приєднуються до них просто за законом великого натовпу. І світ змінюється, Владе. З волі одного носія пут – змінюється світ. А з волі одразу двох…
Вона зробила багатозначну паузу. Влад дивився їй у вічі. Так, Анжелу охопив кураж. Вона дійсно вірила в те, про що говорила.
– Знаєш, – повільно мовив Влад, – тоді, у лікарні… Коли ти, ледве жива, пішла на цей ризик, на цей біль, на всі ці… заради того, щоб не прив’язувати до себе лікаря, сестер і санітарок – тоді я подумав про тебе… Якоїсь миті подумав про тебе дуже добре. Це правда.
Анжела спалахнула. Рвучко втягла повітря, щоб відповісти щось різке – і стрималася. Відвернулася:
– Та мені плювати насправді, що ти про мене думаєш.
Вона брехала. І знала, що обман цей помітний.
– Послухай, Владе. Послухай… Скільки людей умирають щодня під бомбами… від голоду… від розпачу? Якби ми… прив’язали до себе кількох людей… точно знаючи, що зуміємо у такий спосіб змінити світ на краще…
– Анжело, – м’яко сказав Влад. – Ти дуже приблизно уявляєш собі світобудову.
Вона насупилася:
– Чому ти так думаєш? Бо ти інтелектуал, а я недоучка?
– Я теж недоучка, – заперечив Влад.
– От-от, – Анжела люто посміхнулася. – Тобі здається, ніби світ складний. А світ – сучасний світ – влаштований, як пірамідка з дитячих кубиків. У кого нині гроші – в того й влада. Тільки грошей повинно бути багато.
– Здивувала, – кинув Влад.
– Так, – майже вигукнула Анжела з викликом. – І якби… Якщо…
Влад обірвав її. Легко перескочив через безліч «якщо… щоб… коли…»:
– І що би ти зробила, отримавши необмежений доступ до необмежених грошей?
– Я б побудувала нову країну, – прошепотіла Анжела. – Свою. Країну. Справедливості. Не віриш, що це можливо?
Влад мовчав.
– Подумай усе-таки, – тихо попросила Анжела. – Ми з тобою зустрілися… Є ще такі люди на землі? Нині живі? Ми не знаємо… А нас уже двоє. Ми об’єдналися. Ми стали сильнішими… Подумай, може, ми – послані на землю… для добра? І відмовляючись від призначення – вчиняємо негідно?
Влад мовчав.
– Одна людина може змінити все, – сказала Анжела твердо. – Дві… напевно. У нас є управа на всіх на світі… На президентів, банкірів, королів, магнатів, терористів… На всіх. Розумієш? І нам не потрібно створювати свою піраміду влади, свою секту, релігію… Піраміди вже стоять – грошові. Треба лишень відірвати сідниці від крісла. Послухай, ми з тобою, ти та я, можемо змінити світ. По-справжньому. Сто відсотків. Вилікувати хворих, нагодувати голодних… Ну, гаразд, нехай не всіх, але – багатьох, подумай!
– Дуже добре, що ти хочеш прославитися добрими справами, а не злими, – задумливо підсумував Влад.
Анжела образилася.
* * *
«Любий Владе!
Поки знайти вдалося небагато.
Маківський будинок маляти було закрито двадцять років тому. Жодних відомостей про біологічних батьків дитини, яка отримала згодом ім’я Влад Палій, в архіві знайти не вдалося. Свідків немає. Тут поки голяк.
Тепер відносно Опильні.
Ілона Стах загинула в автокатастрофі, більш того, з документів видно, що загинула вона за день до народження доньки (мабуть, помилка в записах). Могилу відшукати не вдалося – хоча запис про поховання в документах є.
Могила Гордія Стаха – поруч з могилою його другої дружини, Аліни Хромої. Її син – зведений брат Анжели Стах – виїхав із селища п’ятнадцять років тому і звідтоді не повертався.
Не збереглося ні єдиної фотографії Ілони Стах. Три записи в книзі цивільного стану – про шлюб, про народження доньки, про смерть. До речі, шлюб був укладений за вісім місяців до пологів. Цілком можливо, що Гордій Стах усиновив чужу дитину. А може, це плітка.
Свідків мало. Селище майже спорожніло – завод ледь жевріє, роботи немає. Про Ілону Стах говорять неохоче, погано пам’ятають – вона не прожила в селищі й року.
Владе! Дуже шкода, що ми не можемо зустрітися. Проте знай – я уважно стежу за усіма твоїми справами. Збираю статті, колекціоную інтерв’ю. Якщо в тебе виникнуть хоч незначні проблеми – тільки дай знати. Думаю, я зможу зробити багато чого…»
…Востаннє вони з Богорадом бачилися в метро. На найлюднішій, найшумнішій станції. Богорад не здивувався такому місцю зустрічі – на той час він був готовий до чого завгодно. Якби Влад зізнався йому, що Анжела прилетіла з Марса в космічному яйці-інкубаторі, – Богорад не заперечував би, мабуть…
Після того, як Влад замовк, Богорад німував хвилин зо сім – великий електронний годинник над чорною дірою тунелю помилитися не дасть.
– Зрозуміло, – сказав він нарешті. – Тоді – зрозуміло.
– Ви в безпеці, Захаре, – навіщось заспокоїв Влад. – Але ми з вами зустрічалися одинадцять разів… і подовгу розмовляли… На жаль, ви відчуєте нашу розлуку.
– Я не про те думаю, – строго заперечив Богорад.
І Владу чомусь стало совісно. Він думав про Богорада гірше, ніж на те заслуговував сищик.
«…здається, ніби за тридцять-сорок років уся інформація про твоїх і її батьків просто самознищилася – згнила, зотліла, розклалася. Складається враження, що їх узагалі не було… Може це бути випадковістю? Та скільки завгодно. Може це не бути випадковістю? Знову-таки так, причому найбезглуздіші припущення – аж до космічних прибульців із небес – монтуються в цю схему легко і невимушено.
Жартую я, звісно. Щодо прибульців – жартую…
Спробую розшукати її зведеного брата. Можливо, хоч він не провалився крізь землю… Але, звичайно, такі пошуки – річ марудна.
Захар
P.S. Моя електронна адреса залишається незмінною».
Влад нічого не сказав Анжелі про цей лист. Він узагалі приховав від неї свою переписку з Богорадом. Анжела ігнорувала сищика і не любила його. Як і Богорад зневажав і не любив Анжелу.
* * *
Успіх, що наплодив, наче кроликів, Владових шанувальників і «друзів», розплодив і ворогів. Люди, яких Влад ніколи не бачив, писали такі злючі рецензії, начебто Влад з дитинства був їхнім сусідом на спільній кухні. Виявлялося, що Гран-Грем примітивний, увесь складається з суцільних кліше, що він надто похмурий для підлітків, що він, з іншого боку, створює в них неправильне уявлення про життя. Що діти, змордовані невідповідністю між світом Гран-Грема і їхнім власним реальним світом, заробляють неврози і впадають у депресії. Що весь сюжет, антураж і навіть розв’язка «злизані» автором Гран-Грема з інших, менш популярних, але куди більш гідних дитячих творів. З’являлися автори цих романів і розповідали, нібито їхній текст, виявляється, багато років був доступний в електронній мережі й автор «Гран-Грема» напевно ознайомився з ним, перш ніж написати перший рядок своєї «мильної епопеї».
Діставалося читачам. Вони, «як барани», поспішали скупити «писанину сумнівної якості», і спонукали їх «ті-таки уявлення про моду, що змушують дівчаток-підлітків ретельно копіювати шмаття, зачіски і макіяж популярних естрадних пискух»..
І, нарешті, діставалося особисто Владу: його звинувачували щонайменше в бездарності й продажності. Від інших, значно екзотичніших обвинувачень Анжела скреготіла зубами і лізла на стінку. Влад, який раніше дуже ображався на будь-яку, насамперед несправедливу, критику, тепер був, як дубова колода під батогами. Екзекутори впрівають і тужаться, а колода не відчуває навіть зловтіхи від власної незворушності.
У нього був інший, куди вагоміший привід для розпачу. Він спорожнів, як проштрикнута кулька. Він не здатний був придумати навіть текст для вітальної листівки. Ідеї, кураж, слова, образи – все це кудись ділося. І Влад почувався шкурою ведмедя, колись могутнього і грізного. Ведмедя попатрали (хто? коли? як?!), шкуру набили соломою й висівками. Звір виглядає, як колись, у нього навіть якимось чином збереглася ясна свідомість – але не залишилося волі, бажань, втонула іскорка, що бігла екраном монітора, затих голос, що колись диктував слова і рядки, диктував давно, зі шкільних іще часів, коли Влад писав у зошиті про прибульців і роботів…
Іноді він сідав до комп’ютера і саджав перед собою ганчіркового Гран-Грема. Він набирав фразу, яку хотілося відразу ж стерти – поки ніхто не прочитав. Він убивав цю фразу і писав нову, анітрохи не ліпшу. Убивав і її. Довго сидів, очікуючи, поки щось зрушиться в мозку. Перечитував уривки, написані раніше, кілька місяців тому, іноді правив їх, іноді вкидав у кошик. Слова не йшли, внутрішній голос мовчав, Влад почувався небіжчиком, котрий помилково затесався поміж гостей на веселому банкеті.
Він ненавидів себе все більше. Це було кепське, руйнівне почуття, Влад сам це розумів. Щось усередині нього вимагало постійного, чимраз гучнішого ниття. Бачити себе мізерною людиною, жалюгідною і безпомічною, бачити себе паразитом, ледарем, бездарністю – ось чого вимагало це невідоме щось; передбачати попереду катастрофи і хвороби, розпад, розкладання, безславний кінець – от від чого внутрішній черв’ячок п’янів, упадаючи в похмуру ейфорію.
Влад умів виокремлювати себе від ситого самобичуванням черв’ячка, але не завжди вмів протистояти йому. Хоч як дивно, але найліпшим – і найнадійнішим – союзником у боротьбі з депресією виявилася Анжела.
Уперше за багато місяців вона була з ним поруч не тільки «зовні», але й «усередині». Вони поділяли один на двох номер, більш того, вони ділили й постіль, і Владу все більше здавалося, що він прив’язаний до Анжели не лише путами. Більш того – тепер, обіймаючи її, він начисто забував про них.
Він дивився на неї іншими очима. Утім, Анжела змінилася теж, і Влад навіть пишався – тихцем від Анжели й таємно від себе самого, – що йому вдалося ініціювати Анжелине переродження. Що його стараннями – часто мимовільними – на світ Божий з’явилася нова людина. Щаслива, і, здається, закохана.
Анжела, напевно, добре відчувала його настрої. Внюхала, як гарний пес. І якось, коли вони лежали, обійнявшись, у темному готельному номері, й крізь розсунуті гардини дивився серпик місяця, Анжела, притулившись до Влада, прошепотіла йому на вухо:
– Не думай про мене краще, ніж я є.
Він, розслаблений, здивувався:
– Що?
Анжела зітхнула:
– Не думай про мене краще…
* * *
Мотоцикліста Гарольда вона любила з усім запалом дівчачого серця. Художника Соника вона розуміла і цінувала. За банкірчика Ярика вона вхопилася, як за соломину, a Єгор Єлистай захоплював її – і водночас злегка лякав.
Уперше вони зустрілися в якомусь нічному клубі – Анжела була ще з Яриком, і мимоволі здригнулася, коли за сусіднім столиком опинилося таке знайоме – з телеекрану – обличчя. Пригадується, вже тоді Єлистай звернув на Анжелу увагу, та й годі було її не помітити – від природи яскрава, у ефектному вбранні, воно була відтінена товариством сімнадцятилітнього Ярика, нахабного, примхливого, втомленого життям парубійка. До того ж пригадується, той вечір закінчився черговим скандалом, бо Ярик…
Утім, неважливо. Нехіть згадувати.
Удруге вони з Єлистаєм зустрілися через півроку – в тому-таки закладі. Іронія долі.
Тоді вона була вже при грошах (за період заміжжя з малолітнім багатієм, вона, як хом’як, устигла зробити певні запаси), але досі все ще самотня і невлаштована; вона знову здригнулася, коли за сусіднім столиком опинилися уважні очі, вогник дорогої сигарети і щіточка світлих вусів над верхньою губою.
Він підійшов до неї першим. І, простягаючи йому руку, Анжела вже знала: доля.
Він викликав у неї дикий захват. Сміливий, жорсткий, цинічний, він не був схожий ані на божевільного Гарольда, ні на мрійливого Соника, ні на розпещеного Ярика. Він був сильний, заматерілий і при владі. Принаймні Анжелі здалося, що влада цієї людини – майже безмежна…
– Якби в нього були пута, – задумливо говорила Анжела, – він став би, напевно, володарем світу. Він прив’язав би до себе усіх, у кого вдома є телевізор. І шило рано або пізно вилізло б із мішка – усі б зрозуміли, що він за один… Але було б уже пізно. Мільйони людей уже були б від нього залежними! Це все одно що підсипати у водопровід найсильніший наркотик. Це – світовий переворот… Адже він прив’язував до себе людей, навіть не володіючи здатністю створювати пута. Він викликав симпатію. Він викликав замилування. Його навіть ненавиділи не як інших, а «з придихом», якщо так можна висловитися. Він щомиті був на очах… А мене тримав у тіні. Мені було образливо. Я знала, що рано або пізно візьму реванш… і взяла, – Анжела невесело посміхнулася.
– Він зрозумів, – сказав Влад.
Вона кивнула:
– Так. Він був розумний… і не морочив собі памороки тим, що можливо в цьому світі, а що неможливо. Можливо – все… Я відмовлялася. Я пам’ятала історію з Гарольдом. Але Єгор був – не Гарольд. Він не заістерив. А вирішив використовувати мене… Та зовсім не для того, на що я розраховувала. Він не поспішав випускати мене на великий екран, робити з мене «програму», прив’язувати до мене все телевізійне людство… Він хотів… Але все одно ти знаєш, чим це скінчилося. Він вистрибнув з п’ятнадцятого поверху.
– Ти шкодуєш, що я не схожий на нього? – тихо запитав Влад.
Анжела насупилася:
– Не знаю. Напевно, мені подобається, що ти не схожий на нього.
Помовчали.
– Анжело, – почав було Влад. – Скажи, будь ласка…
– Будь ласка.
– Те, що ти мені підсипала з чай… Транкрелакс, здається… Як часто ти проробляла цей досвід?
Анжела зціпила зуби. На її щоках заходили жовна, однак коли вона заговорила, голос був спокійний:
– Ти був другим. Перший – Оскар Сніг. Він і без того часто приймав снодійне, я просто трішки збільшила дозу, от і все. Напевно, я і так прив’язала б його – але мені хотілося швидше, та щоб напевно… Його родичі вже тоді зачули лихе…
– Зрозуміло, – сказав Влад, щоб хоч щось сказати.
– Зрозуміло, – зітхнувши, повторила Анжела. – Нічого тобі не зрозуміло… Це Єлистай навчив мене користуватися… різними такими медикаментами. Була б я такою безпринципною сволотою, як ти подумав – царствувала б зараз… при королю Єлистаї…
– Я зовсім не думаю, що ти безпринципна сволота, – тихо мовив Влад.
– Невже? – Анжела здивувалася. – А дарма… Коли я зрозуміла, яким саме чином Єгор хоче мене використовувати… Та ні, брешу, я завжди це розуміла. Отут був бар’єрчик… Ти розумієш, про що я. З одного боку, Єгор з його владою наді мною. З іншого боку… з іншого, все це виявилося занадто. Навіть для мене. Я, зрештою, лише провінційне дівча… Я не витримала. Одна справа, прив’язати, аби, щоб… щоб людина була твоєю… Я це робила, і не раз… Але прив’язувати, аби точно – кинути? Щоб він умер у муках, як Гарольд? Н-ні. Може, я злякалася. Тому що не шкодувала за тим противним стариганем. А може, погидувала… Бо ж під нього треба було лягати! Може… Не думай про мене ліпше, ніж я є насправді. Я не пішла… втекла і написала Єгору листа. Я не думала, що він… Я не погрожувала йому. Написала тільки, щоб він більше так із мною не чинив, і тоді я повернуся. А він… Мабуть, психонув. А може, навпаки, все добре зважив. Адже я вперше поставила йому умови… І він зрозумів, що не може від них відмовитися. Він зрозумів, що він – маріонетка. Але ж він звик бути лялькарем. Він боровся з путами… Я знаю, він боровся з путами до останнього. А коли зрозумів, що не може вирватися, – пішов. Свідомо, я гадаю. Не захотів бути на ниточках… Я просто хочу, щоб ти і це теж знав.
– Я знаю, – відповів Влад тихо.
* * *
На людній прес-конференції Анжела віддубасила репортерку, відому своїми в’їдливими плювками на Владову адресу. Репортерка була на півголови вища за Анжелу й у півтора рази важча, однак Анжелу, котра розпланувала свій демарш заздалегідь, це анітрохи не збентежило. Не чекаючи, поки запитання – зокрема, достатньо противні – вичерпаються, Анжела втекла з зали і зачаїлася в жіночому туалеті. Існував ризик, що жертва вийде з будинку, не завернувши у відоме місце, – однак прес-конференція тривала довго, мінеральної води в задушливій залі було випито сила-силенна, і Анжелин розрахунок виправдався.
Язиката блондинка увійшла до вбиральні, цілком задоволена собою і вся націлена в майбутнє – бігти! Летіти! Строчити! Підсовувати терміново у номер! От лишень усунути б одну прикру незручність…
Не переймаючись присутністю декількох інших панночок – кореспонденток і просто цікавих, Анжела накинулася на блондинку мовчки і нещадно.
Блондинчине волосся якось саме собою виявилося накрученим на Анжелин кулак. Блондинчині щоки прикрасилися подряпинами і відбитками долонь, тож кореспондентці вдалося вирватися тільки тоді, коли Анжела потягла її до унітаза з явним наміром скупати пику. Скуйовджені пані обмінялися спершу ляпасами, а потім тирадами – почувши, що саме вони один одному вигукували, всі випадкові свідки моментально щезли з місця загального користування. Кореспондентка пригрозила подати до суду, а Анжела миттю повідомила, що саме того й домагається. Що в суді тій доведеться давати свідчення щодо своїх наклепницьких вигадок, а їх останнім часом назбиралося стільки, що блондинка розориться на адвокатах і для заробітку піде на панель, добре, хоч, кваліфікацію вона давненько припасла…
Репортерка не стала подавати в суд.
Влад жахнувся, довідавшись про подію. Анжела, навпаки, цілий тиждень перебувала в чудовому настрої, а її глузлива впевненість подіяла на Влада заворожливо. Дивно, та саме випадок з репортеркою став точкою відліку – Владове животіння в трясовинні депресії скінчилося. Він потягся на поверхню: повільно, наче бегемот, з чиїх боків цівками збігає каламутна рідота, а він усе піднімається і піднімається, на повітря, до світла, до сонця…
– Чому б нам не подумати про дитину, – сказала якось Анжела.
Влад довго мовчав.
– Знаєш що, – сказав він, коли та втомилася чекати від нього відповіді. – Давай про це більше не говорити… Ніколи.
