Текст книги "Долина совісті"
Автор книги: Сергій Дяченко
Соавторы: Марина Дяченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 22 страниц)
Щойно переступивши поріг, він почув довгий телефонний дзвінок. Мало ключ не зламав, відмикаючи, схопив трубку:
– Алло?!
– Владе, мені треба негайно поїхати.
– Де ти? – запитав він з погано приховуваною жадобою.
– Ти що, не зрозумів?! Мені треба поїхати. Ти можеш виїхати просто зараз?
– Можу… Зажди. Куди їхати? Куди виїхати? У мене зобов’язання перед видавництвом…
– Мені треба поїхати, – повторила Анжела, втрачаючи решки терпіння. – Мені треба. Негайно. Через годину ти міг би мене підібрати в готелі? Чи ні… Ліпше на звичному місці, на зупинці. Чи ні… краще їдь від свого будинку в напрямку міста, і десь біля турбази – знаєш, де турбаза? – я тебе перехоплю.
– Не розминемося? – повільно запитав Влад.
– Дивися уважно, – сухо кинула Анжела. – Я стоятиму біля узбіччя… Мене важко не помітити.
* * *
За годину п’ятнадцять вони котили, залишаючи захід праворуч і позад себе, а з усіх дзеркал на Влада дивилося червоне з позолотою небо. Сутінкова пора завжди, від самого дитинства, викликала у нього почуття розгубленості й незахищеності. У такий час добре сидіти перед каміном із книжкою, пачкою печива і гарячим чаєм у порцеляновій чашці.
Невиразно бурмотіло радіо. Клац – і в салоні запала тиша, така самісінька, як під час їхньої першої зустрічі, коли Влад пригальмував біля узбіччя з наміром запропонувати допомогу жінці в рудій шубі.
– Ти не міг би включити музику? – запитала Анжела.
– Помовч, будь ласка, – попросив Влад.
І вони їхали далі серед тиші.
У приміській зоні їх зупинив дорожній інспектор. Влад відчув, як напружилася його супутниця. Інспектор посвітив ліхтариком у Владові документи, кинув зацікавлений погляд на жінку в червоному пальто і дозволив їхати далі. Анжела кілька разів озирнулася через плече на смугасті шлагбауми, що перекривали дорогу.
– Що ти утнула? – процідив Влад крізь зуби.
– Нічого, – дещо награно здивувалася Анжела. – Ти що думаєш, у мене конфлікт із законом?! Гарненької ж ти думки…
– Помовч.
І вони їхали і їхали собі далі, розганяючись на трасі й стишуючи хід щоразу, коли доводилося проїжджати через селища. Анжела раз по раз здригалася, забачивши в дзеркалах заднього огляду відображення далеких фар.
Близько опівночі вони в’їхали до лісу. Влад пригальмував, і Анжела здивовано на нього витріщилась. Кілька машин обігнали їх і помчали вперед. У світлі фар виникли смугасті білі стовпчики, тож Влад звернув на ґрунтову дорогу.
– І куди це? – запитала Анжела.
Влад не відповів. Звернув праворуч, потім ліворуч, зупинив машину, заглушив мотор і вимкнув фари. Не стало лісу і вітрового скла перед очима – навколо загусли темрява і тиша, майже нічим не розбавлені.
– Ну і що? – запитала Анжела глумливо. – Ти наче й не схильний був до театральних ефектів, з чого б це?
Влад увімкнув світло в салоні. Темрява посунулася, але не відступила, і кожне скло перетворилося на чорне дзеркало. Повернувшись до Анжели, Влад бачив її обличчя, її віддзеркалену потилицю і відбиток свого лиця – все відразу.
– Розповідай, – сказав Влад. – Перш ніж ми поїдемо далі, я хочу знати, чому раптом тобі так терміново приспічило чкурнути геть. А коли надумаєш збрехати – я здогадаюсь.
– Давай без цих ото слів, – скривилася Анжела. – «Приспічило», «чкурнути», «збрехати»… А як ти думаєш, нормальна людина може довго висидіти в цьому вошивому готелі «Турист»? Ці наші зустрічі за розкладом… та хто завгодно збожеволіє. Мені просто треба провітритися.
Влад обіперся ліктями на кермо:
– Анжело… Скільки ти збираєшся прожити?
– Це погроза? – відразу відгукнулася вона. – Ножик до горла?
– Це не погроза. Уяви, що ти доживеш до вісімдесяти… Це ще, як мінімум, років п’ятдесят. І всі ці роки – піввіку! – поруч з тобою буду я. Розумієш?
Запала тиша.
– Мені так довго не протягти, – сказала Анжела несподівано захриплим голосом. – І потім… Ти, перепрошую, старший десь років так на десять із хвостиком. А мужики живуть менше. Якщо ти навіть дотягнеш до сімдесяти… Це вже точно не п’ятдесят, а лише якихось двадцять сім або двадцять вісім… Тож не лякай, будь ласка.
Влад не відводив очей, і Анжела відвернулося перша:
– Слухай… Ну, я розумію. Мені ще пощастило з тобою… Що ти нормальна людина… Хоч у це важко повірити. Ти – і нормальна людина. Такий, як ти… Ну, от. Я була дружиною одного багатого стариганя. Він зробив купу грошей на якихось там ліках. Йому було вже за сімдесят! Він уже нічого не міг, тільки сопів. І я була його дружиною. Дуже пристойно, у нього три особняки в самій лише столиці…
– І він умер, – сказав Влад.
Анжела блиснула очима:
– Помовч! Дай мені закінчити… Що за манера – лізти зі своїми дурними… припущеннями… Так, він умер. Від якоїсь старечої хвороби. Я тут ні при чому.
– Від чого він умер?
– Та не пам’ятаю я! Начебто, інфаркт. Біг ранесенько – і брик… Я тут ні при чому! Я нікуди не їхала. Була вдома…
– Скільки років ти з ним жила?
– Років п’ять, – промурмотіла Анжела. – Ні… Три з половиною. Начебто так.
– Хто тобі повірить, коли так плутаєшся?
– А ти що, слідчий? Ти мене в кабінет викликав?
– Нам із тобою жити двадцять вісім років, – нагадав Влад. – За найоптимістичнішими прогнозами… А за песимістичними – п’ятдесят. Колись давай.
Анжела надулася.
– Якщо тебе заарештують, – сказав Влад, – нам обом буде дуже, дуже зле. Пам’ятаєш свого Гарольда?
– Він не мій, – відрізала Анжела. – І я кажу правду. Я – спадкоємиця Оскара, а його родичі…
– Оскар – це твій чоловік? Старий фармацевт?
– Я не говорила, що він фармацевт. Я казала, що він зробив гроші на ліках.
– Ну, треба ж мені якось його називати…
– Називай його Оскар.
– Гаразд, – Влад кивнув. – Тож у нього була рідня? І їм не сподобалося…
– Була і є, – крізь зуби прошипіла Анжела. – А Оскар написав заповіт, за яким чималий шматок дістається мені. Їм – фірма. Мені – гроші. По-моєму, все чесно.
– Але вони так не вважають? Слухай, а дата на заповіті яка? Чи не підписав він…
– Так, – Анжела похмуро кивнула. – Він переписав заповіт… колись ж бо був інший, певна річ… Переписав на мою користь за три дні до того, як помер на ранковій пробіжці. Як невдало вийшло!
– Невдало, – погодився Влад.
– Родинонька відразу взялася до справи, – зітхнула Анжела, – бідного Оскара тричі ховали, потім на вимогу дочки викопували й обстежували на предмет отрути й усе таке. Тричі! Першого разу я ридала, як білуга. Вдруге мені було страшно. Втрете мені вже реготати хотілося, ледве стримувалася, нервовий такий сміх… На четверті похорони я навіть не пішла. Хоча й противнючий був Оскар до сказу, але таких знущань після смерті навіть він, по-моєму, не заслужив…
– І що показала експертиза?
– Нічого, – Анжела махнула рукою. – Мене тягали до слідчого щодня. Челядь допитували мало не під детектором брехні. Усі наші з Оскаром таємниці витягли на поверхню… Ті три дні між новим заповітом і смертю на пробіжці розписали по хвилинах. Жодна скотина не сумнівалася, що я його якимось чином занапастила. Вони доводили, що я його не любила. Ну, і що? Не вбивала ж. Вони доводили, що я над ним знущалася… Це неправда, я тільки іноді, коли він сильно мене допікав, збирала речі й удавала, ніби йду геть. Деньочків на три-чотири. А на стінку він починав лізти вже на другий день, так прив’язався. І уявляєш, Владе, сміх який – він думав, що це називається коханням! Що це і є та любов, котра як НЛО, – всі знають: вона є, але мало хто її бачив. Мій бідний старенький Оскар думав, ніби побачив цю літаючу тарілку! А ці, всі, починаючи від суки-Ксенії, його доньки… Вона його сама не терпіла… Але доказів ж бо моєї провини не було! Не було, не було… Як вони лютилися, Владе! Вони мене голими руками готові були рвати…
Анжела потупила очі.
– А чому він раптом змінив заповіт? – м’яко запитав Влад.
– Бо я його про це попросила, – просто сказала Анжела.
– Попросила?
– Наполегливо попросила. Я сказала, що або заповіт, або я іду.
– І про цю розмову теж було відомо?
– Певна річ, – Анжела знову зітхнула. – Челядь про все донесла… А я кажу на слідстві: ну, мало яка там дружина погрожує чоловікові, що піде геть? Їх, слідчих, власні дружини так не роблять, чи що? Так, я хотіла цих грошей. Вони мої по-справедливості. Але Оскара я не вбивала! Він сам помер…
– Супер, – кинув Влад, і Анжела зачула відразу в його голосі.
– Ну, звісно, – гукнула з викликом. – Я розважливе стерво. Заради грошей готова на все. Ти не знав? Ти ночував коли-небудь під мостом?! Ти жер зі сміттєвого бака? Коли я втекла від Гарольда, у мене не було… Ну, нічого не було. Тільки шмарклі при мені – мої. Синці – теж мої… Шрами від Гарольдового паска…
– Кожен мерзотник, коли його піймають за руку, розповідатиме про своє важке дитинство, – додав Влад. – Та так, що сльозами вмиєшся.
– Йди до біса, – лайнувшись, Анжела вилізла з машини. Якийсь час Влад чув іще тріщання гілок і здавлені прокляття, а потім усе стихло.
* * *
Вона повернулася над ранок. Влад лежав на відкинутому сидінні, закутуючись у плед. Плавав поміж сном та явою, а коли повернулася Анжела, сон зісковзнув, і стало холодно.
Вона мовчки влізла в авто. Попросила осиплим голосом:
– Увімкни пічку…
Він потягнувся, завів мотор і, виждавши трохи, включив обігрів.
– У мене там чай у термосі, – вирік із другої спроби (його голос теж, виявляється, охрип). – На задньому сидінні, подивись-но…
– Пробач мені, – перепросила Анжела. – Двадцять років ось так з тобою мучитися… я, напевно, раніше здохну.
– Не здумай, – сказав Влад. – У мене є плани на майбутнє. Тільки про Гран-Грема планую мінімум книг із десять… Тож ти, будь ласка, стеж за своїм здоров’ям.
Вона відпила з пластикової чашки:
– Оце думала… Напевно, я дурепа. Інша б людина з такими можливостями… Особливо, коли вона – молода вродлива дівка… Чого б не зробила! А я…
Вона сумно махнула рукою.
Влад дивився, як вона п’є. Як збігає тепла крапля чаю по її підборіддю.
– Справу проти тебе закрито? – запитав нарешті.
– Так, – Анжела кивнула чомусь безнадійно.
– Хто за тобою полює?
– Я думала, вони відчепляться, – зітхнула Анжела, витираючи підборіддя. – Але їм дуже шкода грошей. Думають, якщо мене пришити, гроші вдасться відсудити назад…
– Ти хочеш сказати, що вони здатні найняти вбивцю?!
– А біс їх знає. Тут така справа, я не хотіла тобі казати… У номері в мене хтось був. Длубався, неначебто злодій. Грошів узяв трохи… щоб я подумала: обікрали. Та ба! Записник потяг. Там, щоправда, нічого особливого не вичитаєш, я паперові зайвого не довіряю… Але на дідька злодієві – старий записник?
– І ти через це вирішила втекти? – запитав Влад. – Чи ще щось було?
– Як ти думаєш, – не відповідаючи, продовжувала Анжела, – коли зі мною станеться нещасний випадок… Думаєш, буде стільки ж шуму, як після смерті бідаки Оскара? Хоч почухається хтось, як ти думаєш?
Влад заклав руки за голову.
Анжелине яскраве пальто було забруднене землею і глиною, один рукав надірваний, до поли причепився сухий реп’ях. Вона сиділа поруч із ним – жалюгідна, втомлена, вперта і зла, як оса, виповзаючи з бідончика з медом.
– Скажи, будь ласка, – вкрадливо поцікавився Влад, – а де ти була і що робила звідтоді, як утекла від Гарольда, і до тієї миті, коли вийшла заміж за Оскара?
– Я тобі розповім, – незворушно пообіцяла вона. – Потім.
* * *
«…Ми тягнемо гілля, створивши пута.
Ми тягнемо коріння, як зв’язки.
Ми – плетиво. По раз чужі листи
Жовтневий вітер рве із наших пальців,
По раз чуже надламане гілля
Нам болю завдає. Ми ліс. Ми так живемо…»
Був ліс. Густий. А буйне дерево посеред густого лісу обов’язково переплітається коренями – і гілками – з сусідами поряд із ним…
А в центрі лісу – галявина, величезна й кругла, як шкільний циферблат. У центрі її стояло єдине дерево – залізне. Іржаве. Під землею ворушилися сталеві корені, і рипливі гілки тяглися в пошуках дотику… Воно, може, було дуже ніжним, це дерево. Воно, може, шукало дружби. І співчуття. Компанійське таке дерево.
А навколо була порожнеча… Бо все, що росло тут дотепер, уже побувало в залізних обіймах. І зотліло в них.
Ось так.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Сковані
* * *
Досвід з директрисою медучилища мав і позитивні, й негативні моменти. Цінним було те, що Анжела вперше в житті свідомо прив’язала до себе сторонню дорослу людину, а помилка полягала в підборі жертви. Звичайно, після тієї історії з Бароном їй хотілося дещиці – лише волі й відносної ситості, тільки спокою і хоч якихось прав у натовпі інших двоногих істот. Заняття в медучилищі й закуток у бабиній комірці були значно кращою альтернативою бездомного і нелегального існування, однак цей досвід засвідчив: прагнути до малого – значить не отримати нічого.
Отже, знову опинившись посеред ворожого світу без даху над головою і засобів до існування, Анжела не злякалася і не занудьгувала, а якнайшвидше зайнялася влаштуванням своєї подальшої долі. Витягнуті в Гарольда гроші вона витратила на поновлення гардеробу і якісну косметику, і вже за кілька днів заявилася на так званий кастинг, що його влаштовував відомий продюсерський центр: молодій поп-групі, назви якої Анжела раніше ніколи й не чула, були потрібні дівчатка «на підспів»…
Вона непогано рухалася і трішки вміла співати, однак конкурсу – а високих гарненьких дівуль набігла сила-силенна – не пройшла. Якщо це і образило її, то тільки на крихту – вона ж бо чудово знала, що добре сміється той, хто сміється через два-три тижні.
Анжела підстерегла біля виходу вилощеного красеня-продюсера, зависла на ньому, гірко ридаючи, і попросися працювати прибиральницею, секретаркою, ким завгодно, і при цьому абсолютно безкоштовно – аби поближче до мистецтва. Продюсер вигнав її, але без злості – юна Анжела, прикрашена сльозами і незмивною косметикою, виглядала дуже зворушливо. Наступного дня вона знову прийшла на кастинг. Не пустили, але вона примудрилася-таки прорватися до продюсера на короткому відтинку під’їзд-машина. Той вилаяв охоронця, а Анжелі велів більше не приходити.
Вона затіяла облогу за всіма правилами. Цінувався будь-який дріб’язок – випадково пійманий погляд, благальне «Здрастуйте», дотик до рукава строкатого піджака. Увесь цей час вона ночувала де Бог дасть і харчувалася абияк, однак пута свою справу робили, і коли три тижні по тому всім обридла Анжела раптом щезла, певний дискомфорт – слабенький, на рівні легкої незручності – відчули як продюсер, так і – значно відчутніше – його охоронці.
А коли з’явилася знову – її зустріли вже милостивіше. Продюсер поплескав дівчину по запалій щоці та запропонував іще раз пройти прослуховування. Напевно, йому здавалося, що зі звичайної людської доброти і що це дивне фанатичне дівчисько заслуговує на легеньке заохочення. Як він помилявся!
Але найголовнішої своєї помилки він припустився два місяці по тому. Анжела вже репетирувала якісь «задні підспівки» у нікому поки не відомій поп-групі, тож продюсер вирішив, що дівчинка дуже мила, і мимохідь, нашвидкуруч, завалив на шкіряний диван у сусідній з його кабінетом кімнаті…
Вона вдала ображену невинність і зникла майже на тиждень. Продюсер не знаходив собі місця. Анжела трапилася йому ввечері, точніше, уранці після якогось заходу в нічному клубі, й, побачивши «дивну дівчинку» на капоті своєї машини, продюсер відчув – до нього повертаються молодість і життя…
Далі все було легко і просто. Анжела з «задньої дівчинки» стала «проектом», їй шили екзотичні костюми, вчили хореографії, пластики, вокалу, гімнастики, возили в басейн і до тренажерної зали, вона жахливо втомлювалася, однак блаженствувала несказанно. Особливо Анжелі подобалося іноді зустрічати в коридорах дівуль, котрі колись обійшли її на тому найпершому кастингу. Патякали, що продюсер закохався в неї без тями, та він і сам у це вірив, але Анжела не втрачала пильності, чудово розуміючи, що порох треба тримати сухим, а крокодила – мокрим. Час від часу, помітивши хоч тінь байдужості свого патрона до власної персони, Анжела зникала на декілька днів. Охорона ноги збивала, продюсер, не вміючий терпіти ані найменшого страждання, мучився страшно, шпурляв у челядь порожніми пляшками, гидко лаявся, а чи не найбільше діставалося Анжелі. Заздрісники щоразу сподівалися, що знайдену утікачку буде відразу вигнано без жалю – однак вартувало Анжелі з’явитися, як продюсер розцвітав, укривався ніжним рум’янцем і забував усі образи…
Тим часом Анжела вже розучувала спеціально написані для неї пісеньки. Тим часом у надсучасній і до жаху дорогій студії почався запис її першого «альбому», тим часом її фотографії мелькали в глянцевих журналах і щедро оплачені журналісти лабали рекламні статті. Між Анжелою і її всенародною славою залишалося якісь півкроку…
– Щось я не пригадую твого тріумфу, – сказав Влад. – Я, звичайно, не стежу за такого штибу музичними подіями, але часто їжджу в авто і слухаю радіо. Чи ти співала під псевдонімом?
– Ні, – Анжела зітхнула. – Мій альбом узагалі не вийшов. Це було саме того року, коли його грохнули… застрелили в одному шикарному барі.
Влад насупився:
– Не пам’ятаю. Ім’я продюсера пригадую – так, начебто був такий… Потім зник кудись.
– Не зник, а його вбили, – спокійно повідомила Анжела. – І дуже добре, що мене не зачепили… бо я саме була поруч. Устигла залізти під стіл… У мене потім голос зник узагалі. Я швиденько зібрала свої нові шмотки, до чого зуміла дотягтися, і – гайда… за відпрацьованою схемою.
– Чому? – здивувався Влад. – Хіба ти була в чомусь винувата?
– Мені заздрили, – пояснила Анжела. – Мене б у гівні утопили б перш, ніж я встигла сказати «а». А ще зажадали б готові записи викупити, студію оплатити, та мало чого… від гріха подалі. Чкурнула я. Не вперше.
І вона простягла руку і увімкнула радіо – ніби вказуючи на закінчення розмови.
* * *
Вони приїхали до столиці та зупинилися в готелі – не дорогому, але й не найдешевшому, не в центрі, але й не на околиці. Анжела помітно нервувала, і Влад не міг зрозуміти, чи є хоч якісь підстави для її страху, чи це манія переслідування у зародку, данина розхитаним нервам.
– Чого ти боїшся?
– Нічого, – відповідала вона ще нервовіше.
– Як ти думаєш, хтось міг нас вистежити? Поки ми вешталися дорогами? По тому, як ми в’їхали в місто – у годину пік, між іншим? За нами стежили з вертольота? Дані наших паспортів від портьє потрапили прямо в комп’ютер зловмисника? Інша річ, якщо ти в розшуку…
– Я не в розшуку! Справу закрито!
– Ну, і радій. І май на увазі: я послухав тебе тільки тому, що в мене в самого є певні справи в столиці…
Влад кривив душею. Він послухав її, дозволив Анжелі втягти себе у цю аферу і навіть налякати. Йому здавалося, що вона не говорить усієї правди, і це турбувало його дедалі більше.
Він наполіг, щоб вони зупинилися в різних номерах. Час зустрічі залишився незмінним – щотри дні о дванадцятій нуль-нуль. Місцем зустрічі обрано було бар на першому поверсі.
Унормувавши в такий спосіб своє життя, Влад по черзі провідав літагента, видавця і кінопродюсера. Книга про Гран-Грема розходилася зльоту, фільм перебував на передзнімальній стадії, не за горами й комп’ютерна гра, тож Влад згаяв кілька днів у приємних, хоча й доволі нервових бесідах. Йому показували фотографії претендентів на головні ролі, сценарист довго і нудно пояснював різницю між літературним текстом і драматургічним доробком. Владу завжди здавалося, що він цілком цю різницю розуміє, однак виявилося, сценарист бачить її якось по-своєму, і вони навіть злегка погиркалися – з приводу перших сцен. У розпал суперечки Влад піймав себе на тому, що все далі від’їжджає від столу разом із кріслом на коліщатах, від’їжджає в міру того, як наближається до нього розпаленілий сценарист, і що свідки розмови здивовано спостерігають за цим переміщенням. Влад акуратно закінчив розмову, вибачився і, поскаржившись на погане самопочуття, швидко пішов. А спускаючись сходами (компанія навіть випадкових попутників у ліфті ентузіазму не викликала), похмуро подумав: така ось темпераментна суперечка варта двох тижнів, проведених пліч-о-пліч у купе потяга, але мовчки…
Доведеться надалі спілкуватися зі сценаристом письмово.
Двічі або тричі його впізнавали на вулицях – діти і підлітки, тож він посміхався, вітався у відповідь і дивувався з власної байдужості. Ні радості, ні незручності, ні гордості – начебто так і слід, ніби саме так було завжди…
У день «ікс» він спеціально не запланував собі ніяких справ, пізно встав, смачно поснідав, трохи попрацював. Він не бачив Анжелу вже три дні, й об одинадцятій його стала охоплювати звична нетерплячка.
О пів на дванадцяту в двері легенько постукали. Влад обурився було такому порушенню ритуалу – однак це була не Анжела. Це прийшла покоївка із запискою: «Вибач, сьогодні о дванадцятій не можу. Давай о восьмій вечора».
Влад вельми холодно подякував дівчині. Повернувся в номер і сів попрацювати, але робота не рухалася. Тоді він одягся, вийшов з готелю і почвалав світ за очі; починалася депресія – чи то тому, що напружувалися, перетискаючи груди, обвиті довкруж нього пута, чи то просто через нове усвідомлення своєї принизливої прихильності до жінки безсовісної, не вартої уваги, чужої.
Адже їй самій іще гірше! Навіщо вона відстрочує зустріч, на яку сама чекає – не дочекається? Вагома причина? Це просто смішно… Либонь, тому, що порох треба тримати сухим, а крокодила – мокрим… Пута не повинні провисати – пута повинні напружуватися…
Але ж вона сама придумала зустрічатися за розкладом! Чи забула вже, як це, коли надміру натягнуті пута перехоплюють горло? Згадає…
Влада злегка нудило. Він зайшов до якогось кінотеатру, сів на задньому ряду, але несподівано для себе захопився розвитком подій на екрані. Влад убив у такий спосіб дві години, поборов легкодухе бажання повернутися до готелю – а раптом Анжела покається і прийде до нього в номер або хоча б зустрінеться в коридорі…
Він купив квиток на екскурсію по річці й три години стояв на палубі, наскрізь пронизуваній весняним вітром. Його невеликий досвід боротьби з путами підказував – свіже повітря на ранній стадії «голодування» трохи допомагає.
Коли він, похитуючись, у нечисленній юрбі інших екскурсантів висадився на берег, було вже майже темно. Назад їхати Влад зібрався на метро – але вже через одну станцію вивалився з вагона під співчутливими поглядами інших пасажирів. Його нудило, чорний тунель навівав жах, і тільки вибравшись на поверхню і півгодини просидівши на лавці, Влад перестав трястися, наче мокра миша.
До готелю він доїхав на таксі. Була сьома година сорок хвилин.
Він устиг піднятися у свій номер, умитися і одягти свіжу сорочку. І рівно о восьмій, зі щільно стиснутими губами, угвинтився в шумний цієї пори, тісний і прокурений простір бару.
Анжела сиділа в кутку. На високому столі лежала її сумка. Варто було Владу з’явитися в дверях, як вона – Анжела, а не сумка – підвела голову і зустрілася з ним очима.
Тільки не бігти! Не пришвидшувати кроку! Влад йшов, наче в янтарі. Ніби крізь чорну трубу, наприкінці якої маячило, підсвічене убогим світлом, напружене обличчя чужої йому жінки…
Власне кажучи, не зовсім уже й чужої.
Він сів на стілець, з якого зісковзнула сумка, піймав вологу теплу руку – і не витримав, заплющив очі. Господи, от би все життя так сидіти… або хоча б зайву хвилину… хоча б кілька секунд…
Мара минулася. Повернулася різка музика, запах тютюнового диму, тіснота готельного бару. Хтось мимохідь зачепив Влада плечем, і він розплющив очі.
– Привіт, – Анжелин голос звучав хрипкувато.
Влад хотів запитати у неї, які такі невідкладні справи зірвали їхню зустріч о дванадцятій. Хотів – але промовчав. Уважав це нижче за свою гідність. Натомість недбало поцікавився:
– Усе гаразд?
– Більш-менш, – невиразно відповіла Анжела. – Як твої справи? Усе задумане вдалося виконати?
– Більш-менш, – у тон їй відгукнувся Влад.
– Які маєш плани на вечір? – якось дуже по-книжковому запитала жінка.
Влад знизав плечима:
– Перекушу, вип’ю чогось… Попрацюю, якщо вдасться.
– Давай потанцюємо? – запропонувала Анжела.
– Тут? – гмикнув Влад.
– Ну, можемо піти до ресторану… Як у тебе з грішми?
– Могла б і пригостити, – пожартував Влад. – Багата спадкоємиця.
Він не очікував на таку Анжелину реакцію. Здається, вона ладна була встати і піти – але останньої миті залишилася.
– Пробач, – мовив Влад.
– Нічого, – кинула вона, не піднімаючи очей. – То підемо в ресторан?
* * *
Перші кілька хвилин (а іноді й годин) після зустрічі, коли провисають, послабляючи хватку, пута, прив’язана людина перебуває в слабкій ейфорії. Цю істину Влад теж вивів, виходячи з власного досвіду. (Пригадалася географічка. З характером була дамочка. Як вона зуміла поставити йому «добре», а не «відмінно»! Напевно, вона й четвірку з-під свого пера вважала великою милістю, нечуваним заохоченням…)
Він пив, і йому здавалося, що ніяк не сп’яніє. До кінця вечора він злегка захмелів – не надто й сильно, але вже відчувалося. Обійнявшись, вони з Анжелою піднялися на шостий поверх – там був її номер, а його номер – на восьмому. Анжела довго не могла відімкнути двері, зрештою Влад відібрав у неї ключі. Двері клацнули; за ними була темрява маленької вітальні, а за мороком були інші відкриті двері, за ним вікно, підсвічене далекими фарами, вуличними ліхтарями і мерехтливою вивіскою готелю. Анжела ступнула в цю напівтемряву, захоплюючи за собою Влада; обоє зупинилися у вітальні, жодному й на думку не спало вмикати світло. Влад подумав, що вони схожі на підлітків у чужому під’їзді. Хоча відкіля йому знати – він же ніколи не цілувався в під’їздах… Йому багато чого не довелось спробувати. І, напевно, вже не доведеться.
Він відсторонився. Анжела не випускала, м’яко притулилася до його грудей, лоскочучи жорстке волосся, підборіддя і шию.
Привласнити цю жінку… Привласнити. Зробити своєю. Жодна жінка не належала йому двічі. Ніколи.
Вона бажана. Вона вміє бути милою. Вона йому – ніхто…
Вона потрібна йому. Зараз. Уся.
– Я піду, – глухо сказав Влад.
Він балансував. Темрява вколисувала. Він стояв на паркетній готельній підлозі, як стоять на причалі, але не бетонному, а плавучому, понтонному, з прибитими з країв чорними ребристими покришками. Це вже не берег, але ще не палуба. Це поміжчасся. Залишається переступити нешироку щілину між краєм понтона і…
Він хитнувся, вхопився рукою за стіну, випадково – чи ж випадково? – зачепив кнопку вимикача.
Клац!
Темрява здохла. Анжела замружилася.
– Добраніч, – тихо мовив Влад і, акуратно причинивши за собою двері, вийшов у коридор.
Він повернувся до свого номеру і, не роздягаючись, ліг на ліжко. Закусив кутик подушки. Приплющив очі.
Його шкіра пахла Анжелою.
Скільки їх було, жінок, які вранці зникали назавжди?
Червоний гумовий м’ячик, що скотився з доріжки в густі кущі. Минуло вже п’ятнадцять хвилин звідтоді, як Влад зачинив за собою двері її номера, двадцять хвилин…
Він різко сів на ліжку, накинув на плечі піджак, поспіхом замкнув двері й рвонув сходами вниз, не чекаючи ліфта.
Варто було лишень ступити на майданчик восьмого поверху, як коридорну тишу розітнув пронизливий жіночий крик. За стійкою з ключами скочила на рівні жінка в халатику, та Влад, випереджаючи її, вже влетів у коридор. Йому здалося, що десь наприкінці майнула тінь…
Крик затих. Двері Анжелиного номера були привідкриті.
– Анжело?
У вітальні горіло світло, хоча кімната потопала в темряві, а крізь двері ванної сочилися потихеньку волокна теплої пари.
– Анжело?!
У ванній було темно. Влад клацнув вимикачем, рвонув на себе двері, позад нього важко дихала жінка в халатику. І ще чийсь незадоволений голос перепитував у коридорі, що сталося і що це за бардак.
Світло у ванній і не думало вмикатися, а у напівтемряві хлюпотіла вода. Спершу Влад побачив тільки Анжелине мокре обличчя, потім зрозумів, що вона сидить у ванній, притуливши коліна до грудей, а потім розгледів мокре волосся, що плавало у воді, наче водорості.
– Закрийте двері, – глухо сказала Анжела. – Владе, вижени всіх геть… Проже… ні…
– Що сталося? – сварливо запитала охоронниця ключів.
– Жінка приймає ванну, – сухо кинув Влад. – Будь ласка, звільніть номер.
– Хто кричав?
– Таргана побачила, – сказав Влад іще стриманіше. – Вона не любить тарганів.
– Що ви таке говорите… у нас немає…
– Перепрошую, – Влад акуратно виставив халатик за двері. Чарівно посміхнувся напіводягненому чоловіку, визирнувшому з сусіднього номера і замкнув двері.
– Що сталося?
– Владе, – беззвучно прошепотіла Анжела. – Вла…де. Зачекай у кімнаті… Поки я одягнуся.
Він увійшов до кімнати. Видно було, що Анжела перед водними процедурами була вельми роздратована: одяг розкидано було де доведеться, скорчені пози светра, футболки та штанів наштовхували на думку про роздратування і навіть певне озлоблення того, хто їх розшпурював.
За дві хвилини Анжела вийшла, але була вона занадто бліда, як для людини щойно після гарячої ванни. Тонкий шовковий халат прилип до вологих плечей, Анжела притримувала його руками, начебто намагаючись захиститися.
– Я залишила двері відчиненими, – почала вона, зупинившись на порозі.
– Сядь.
– Я думала… коротше, я залишила… І пішла до ванної. Потім відчинилися двері… без стукоту. Я подумала, це ти. Тоді світло згасло… я все ще думала, що це ти! Потім у темряві хтось увійшов до ванної… і я зрозуміла – це не ти. Я… мене заціпило, але я… все-таки закричала. Він… воно… постояло трохи, а потім пішло. Я почула кроки… За секунду по тому, як він пішов, увірвався ти… Може, він тому і пішов… Зрозумів, що не встигне мене втопити…
– Хто – він? – крізь зуби запитав Влад.
– Убивця, – пояснила Анжела. – Він хотів мене втопити. Це виглядало б, як нещасний випадок…
Рушник довкола її голови розмотався, пасмами збігали на плечі весняні з вигляду крапельки. Влад нарешті змилостивився – підійшов, обійняв її, притис до грудей, погладив по голові – так заспокоюють жінок, дітей і тварин.
І вона, певна річ, розридалася.
* * *
Ніч була довгою і нерадісною. Анжела крутилася на ліжку в номері Влада, – щоб заснути, вона наковталася якихось пігулок, тож очі її втратили хворобливий блиск і затяглися паволокою, однак спати вона все одно не могла. Влад сидів у кріслі навпроти, пив каву з термоса і намагався відновити в пам’яті свою пробіжку коридором – ті кілька секунд по тому, як він почув Анжелин крик.
Тінь наприкінці коридору… привиділася? Увесь цей дикий випадок загалом – правда чи фантазія? Виявляється, лампочка у ванній Анжелиного номера перегоріла. Може, ніхто не вимикав світло. Може, лампочка перегоріла і загасла, а Анжела, яка й без цього вже перетнула поріг істерики, домислила все інше? Двері не були зачинені… Але ж Анжела, з її слів, і не замикала їх. Протяг…
Поки виснажена риданнями Анжела вмивалася і ковтала пілюлі, Влад зробив невелику екскурсію в кінець коридору. Там, за рогом, виявилися двері, були й сходи, і звісна річ, жодних слідів. Розслідування результатів не дало – крім усвідомлення, що незваний візитер, хоч хто б він був, міг легко і непомітно втекти ось цими сходами…
