Текст книги "Долина совісті"
Автор книги: Сергій Дяченко
Соавторы: Марина Дяченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 22 страниц)
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
Утікачка
* * *
Вона виросла в маленькому селищі при великому деревообробному заводі. Жителі називали завод просто пильнею. Власником пильні була людина на прізвисько Барон; пильня була єдиним джерелом доходу для багатьох родин, а Барон – найбагатшою і найвпливовішою людиною в околиці, й за певних життєвих обставин його повноваження вважалися воістину баронськими.
У дитинстві за Анжелою не помічали ніяких дивних вчинків. Вона була здоровим життєрадісним дівчам – незважаючи навіть на те, що жила з мачухою, зведеним братом і вічно п’яним батьком. Мачуха була до неї більш-менш справедлива, батько взагалі не мав стосунку до її виховання, а зведений брат, хоч і був старшим, удався все-таки дрібнішим і хирлявішим, а тому бійки з сиріткою рідко закінчувалися його перемогою.
У селищі всі знали всіх, учителем початкової школи, де Анжела свого часу протирала дешеву спідницю, був сусід із будинку навпроти, а до середньої школи – у сусіднє селище – вона ходила недовго. У тринадцять із хвостиком років її навчання перервалося: мачуха влаштувала дівчину прибиральницею в один із цехів пильні, і Анжела анітрошки не переймалася з цього приводу – їй подобався запах дерева, подобалася стружка, подобалося становище дорослої дівчини, робітниці, який ніхто не ставить оцінок і не задає домашніх завдань…
Через рік умер від безпробудного пияцтва батько, а ще за рік – Анжелі виповнилося п’ятнадцять – її кар’єра рвучко пішла вгору. Барон, котрий не пропускав жодної красивої дівчини на території пильні, викликав її у свій кабінет, напоїв червоним вином і зробив своєю наложницею.
Нічого особливого в цьому не було – все селище чудово знало про порядки на пильні й про те, що деяким робітницям довелося народити від Барона. Знала Анжелина мачуха й інше – милим і покладливим, однак вже обридлим Баронові дівчатам пропонували нічогеньку посаду обліковця. Саме про це вона втовкмачувала пасербиці з першого ж дня, коли та припленталася додому в розідраному платті, перелякана, у сльозах. На Анжелу чекала прибуткова, шанована і не вельми копітка посада, а від неї лишень і вимагалося – якийсь час бути милою і покладливою…
Анжелиної лагідності вистачило ненадовго. Одутлий літній Барон лякав і викликав відразу, і одного чудового дня бридливість поборола страх – Анжела закомизилася. Барон, котрий любив у всьому порядок і дисципліну, звільнив із пильні непокірливе дівчисько, а заодно й її мачуху, та ще й зведеного брата на додачу, – а відтак усе сімейство позбавив засобів до існування. Анжела не стала чекати, поки мачуха її задушить, і втекла до, на її погляд, величезного міста – а насправді, до маленького провінційного містечка, де навіть центральною площею погідного дня прогулювалися кури…
Через тиждень її знайшли – але не мачуха, а люди Барона. Барон почувався кепсько – принаймні лежав у ліжку, коли Анжелу впихнули до його кімнати. Та, забачивши втікачку, Баронове нездужання миттю вивітрилося. Охоплений пристрастю пристаркуватий чолов’яга впечатав дівчисько в перину і поховав під власним нелегким тілом. Анжелі тоді здавалося, що вона лежить у гіпсі, навіки замурована в це ліжко, начебто в білий склеп. І коли Барон відпустив її, умліваючи від щастя, вона не повірила, що досі жива…
Мачуха і брат чекали біля порогу і були несказанно раді, коли їм, нарешті, дозволили подивитися на Анжелу. Вона не пам’ятала, щоб коли-небудь вони ставилися до неї настільки уважно та по-доброму. Мачуха притягла сумку з її речами, бо Барон брав Анжелу до себе…
Вона прожила в Барона два тижні. Спочатку той радів їй, як улюбленій іграшці, але потім дівчина знову набридла і почала дратувати. Тож одного гожого ранку їй звеліли йти додому. Анжела аніскілечки не засмутилася і, щойно переступила поріг колишнього рідного дому, вблагала мачуху (а та разом із сином знову працювала на пильні) відпустити її до міста, у технікум. Мачуха, повагавшись, погодилася, і Анжела поїхала, сяючи від щастя. Вона вирішила про себе, що ніколи більше не повернеться в селище і не побачить ані мачуху, ні Барона, що вийде заміж за пристойну і забезпечену людину, і той повезе її у весільну подорож – до моря…
Вона справді спробувала вступити в технікум (які-не-які, але сім класів навчання вона осилила), однак перший же іспит їй запропонували складати в ліжку. Анжела відмовилася, отримала двійку, розтринькала всі свої гроші на кафе і «міські» розваги, але повертатися додому не поспішала. Голодне дівчисько, яке ночувало на вокзалі, підібрала дуже добра, страшенно огрядна і вродлива жінка, нагодувала її, сяк-так одягла і пообіцяла влаштувати на роботу. Анжела вже майже допетрала, що це буде за робота, коли її розшукали вдруге, і це знову були люди Барона, налаштовані цього разу значно рішучіше, – мила добра жінка сто разів пошкодувала, що надумала залучити до своєї маленької справи цю гарненьку сільську дурепу. Анжелу притягли назад. Барон спершу довго і люто глумився з неї, а потім запитав, узявши за волосся і повернувши до себе обличчям:
– Ти відьма? Приворожила? У, поріддя…
Анжелу замкнули в кімнаті без вікон. У неї був довгий день, аби подумати над словами хазяїна. Вона не напрошувалася до нього в гості, навпаки, мріяла назавжди позбутися його – чому ж її спершу притягли силою, а потім замкнули?
Так ні до чого і не додумавшись, Анжела взялася репетувати і гатити кулаками в двері, погрожуючи судом і поліцією, на ходу вигадуючи якісь знайомства, що їх вона нібито встигла завести в місті. Їй припечатали ляпаса і веліли замовкнути. Дівчина зажурилася.
Наступного дня Баронові привезли бабу-знахарку, цілительку і ворожку, білу і круглу, наче сніговик. У супроводі Барона ворожка заявилася до Анжелиної в’язниці, довго вирячувалася на бранку, лякаючи її холодним блиском безжальних очей, і нарешті заявила Баронові:
– Ну, ясно, відьма. Аура над нею чорна, чорнюща, аж синя. Приворожила, на грошики поласилася. Не бійся, хазяїне, порчу зніму, і паскуду цю навіки відучу людям капостити…
Анжела обурилася. «Сама – відьма», – крикнула вона, не завдаючи собі труду придумати вишуканіший аргумент. Їй веліли прикусити язика, допоки його ще не прибили цвяхом до дошки. Анжела замовкла.
Цілителька довго махала руками над Бароновою головою, бурмотіла і пришіптувала; коли ж справа дійшла до Анжели, відбулася ціла вистава: відьма спалила в печі Анжелину нічну сорочку разом зі жмутом волосся, а поки тканина неохоче горіла – почала виписувати кола довкруж дівчиська, бурмочучи чи то молитви, чи то прокляття. Може, Анжела втомилася від страху, а, може, баба і справді виглядала кумедно, намагаючись руками зірвати з неї «чорнющу ауру», – але Анжелі стало смішно. Вона хмикнула раз, другий; потім відверто передражнила гадалчине бурмотіння, за що та зацідила їй дзвінкого ляпаса. В Анжели не було ніякої поваги до сивого волосу та солідного віку – ось вона й дала здачі. Тож церемонія зняття порчі скінчилася бійкою двох відьом – старої і юної…
Анжела сміялася недовго, бо тепер її замкнули в льосі, холодному і вогкому, в цілковитій темряві, якщо не брати до уваги світла, прониклого крізь щілини дерев’яного люка вгорі. Вона сиділа, підібгавши коліна до живота і кутаючись в тоненьку болоньєву курточку, і намагалася зрозуміти: за що?! Чому Баронові мало просто мати її, як річ, відкіля ця ненависть, чому знахарка, чому взагалі всі?!
Два дні вона страждала, зігріваючись тільки власною злістю і мріями про помсту, на третій її витягли і відвели до Барона. І, знову впечатана в матрац п’яним, шмаркливим і сльозливим хазяїном, вона нарешті дізналася правду.
Барон не міг жити без неї, він потребував її. Знахарчині зусилля ні до чого не призвели, а він же так сподівався… Убив би Анжелу, і кінці у воду – але боїться, що, позбувшись її назавжди, і сам здохне…
Анжела злякалася і не повірила. Барон пробасив із погрозою в голосі, що якщо лиш вона спробує втекти – нехай тільки спробує! – він власноруч здере з неї шкіру. Дівчина заплакала і сказала, що нічого не знає, нічого не робила і нічого не хотіла, й узагалі ніяка вона не відьма – нікого ж бо не причаровувала. Вона й відать не відає, що саме з Бароном діється…
Не відомо, чи повірив Барон, чи ні – під Анжелині схлипування він, нарешті цілковито вдоволений, мирно захропів…
* * *
Влад повернувся в купе. Затягнув фіранку, поставив на столик пластикову тацю з двома бутербродами, двома шматочками оселедця, кількома скибочками блідого помідора. Відкоркував пляшку з мінеральною водою, хлюпнув у пластикову склянку. Склянка перекинулася, вода розтеклася по столі, намочивши скатертину, і закапотіла на підлогу. Влад мовчки вилаявся.
Анжела, котра сиділа навпроти, навіть не ворухнулася, щоб йому допомогти. Дивилася, наче живе втілення байдужості.
Влад абияк витер калюжу. Поставив склянку вертикально, знову хлюпнув води, цього разу притримуючи легку посудину рукою. Випив до дна. Накрив переверненою склянкою пляшкове горлечко.
– Їсти будеш? – запитав, умощуючись навпроти.
Анжела кивнула, простягнула руку до бутерброда, надкусила, поклала назад на тацю. Відсунула щойно запнуту Владом фіранку.
Потяг йшов степом. Сніг лежав білими острівцями, між ними чорніла земля, і на самісінькому обрії нерівною облямівкою маячіла лісосмуга.
– Тобто ти хочеш сказати, що до п’ятнадцяти років не підозрювала, хто ти така? Ти це хочеш сказати?
– Не треба мене допитувати, – холодно прошипіла Анжела. – Не в слідчого.
Влад узяв із таці свій бутерброд. Попри сподівання, смак залізничного м’яса був не таким вже й поганим.
Він жував і роздивлявся жінку навпроти. І уявляв, як хороше було б узяти подушку в синій наволочці зі штемпелем, перекинути Анжелу на спину і притиснути подушку до її обличчя, і тримати так, поки красиве туге тіло не здасться…
Напевно, його думки читалися в погляді. Анжела витріщилася на нього без тіні страху, зі схожою ненавистю:
– Що, набридла я тобі? Ну, давай вийду на наступній станції. Давай вийду, а ти їдь собі далі, літераторе. Спробуємо?
Влад відвернувся:
– Ти зупинилася на тому, що Барон усе тобі розказав…
– Мені не хочеться розповідати далі, – промурмотіла Анжела крізь зуби.
– Ну, мачуха твоя і зведений брат… Ти про них забула. Що ж, вони тебе втратили – і так просто здалися? Так?
Вона довго розглядала його. Влад подумав, що жінка саме уявляє, як чудово було б взяти залізний ломик, щосили розмахнутися і вальнути ти цю людину по голові. І бити, поки мізки його цілком не опиняться на стіні…
– Ти весь час намагаєшся піймати мене на неточностях, – сказала Анжела нарешті. – Як у суді.
– Ти й у суді бувала?
– Ось бачиш, – вона гидливо скривилася. – Зловив, що називається, на слові… Дулю з маком ти піймав, а не мене.
Влад скочив на рівні й вийшов. І довго стояв у тамбурі, спостерігаючи, як пропливають будиночок стрілочника, селище з полустанком, річечка під урвищем – і знову земля, земля з острівцями поталого снігу.
…Це його вибір. Це він здав квиток на літак. Це він повернувся. Не те щоб він шкодував тепер – шкодувати нема сенсу, і прийнятого рішення не перекроїти. Ні, для нього було дуже важливо зрозуміти мотиви свого вчинку. Чи повернувся він через власну малодушність, чи через те, що інакше Анжела б померла?
* * *
«Ця майстерня – з історією, – сказав Швець. – Іще мій дід, підкуплений Північним Королем, виготовив партію взуття для Південного війська… Чудові чоботи, легкі та міцні, зі шкіри варана; проте щойно зазвучали перші звуки рогу, сповіщаючи про початок битви, – чоботи мого діда кинулися навтьоки, захоплюючи з собою основну частину армії… Все це виглядало, як панічна втеча. Частина дезертирів розбіглися країною, а дехто навіть наклав на себе руки – ще б пак, кожен же вважав себе хоробрим, а нелегко ним залишатися, коли власні чоботи несуть тебе з поля бою…
– Не розумію, – сказав Гран-Грем. – Ти пишаєшся тим, що твій дід продався?
– Мій дід нікому не давав клятву вірності, – заперечив Швець, анітрохи не образившись. – Він не присягав Південному Королеві, той дав замовлення й заплатив за нього, і дід зшив чоботи легкі й міцні, зі шкіри варана… А якщо Північний Король дав більше грошенят – чи міг дід це проігнорувати? Певна річ, ні. У нього ж було дев’ятеро дітей…
– Але в тих солдатів теж були діти! – вигукнула Дея.
– А яка радість цим дітям, якби батьки їхні наклали головою у бою за Південь? Дезертири, ховаючись у лісах, іноді підгодовували свої родини. А хіба є пуття з небіжчика?
– Але ж це зрада, – сказав Філософ.
– Це не зрада, це чоботи. Легкі й міцні, зі шкіри варана…»
* * *
– То що ж сталося з мачухою і зведеним братом? – перепитав Влад.
Була ніч. Потяг стояв на станції, і мелодійно, тривожно перестукувалися молоточки обхідників. Металом об метал.
Білий ліхтар світив у вікно. Влад бачив біле Анжелине обличчя, яка саме звелася на лікті. Каштанове волосся здавалося чорним на білому тлі залізничної постелі.
– Я ж не запитую тебе, що сталося з твоєю ріднею, – неголосно сказала жінка.
Влад помовчав.
– А я тобі розповім… Моя мама усиновила мене, коли мені виповнилося кілька місяців. Чоловіка мама не мала. Вона була мені єдиною рідною людиною…
– Так? – недовірливо запитала Анжела.
– А що тебе дивує?
– Ти не схожий на чоловіка, вихованого матір’ю, – задумливо мовила Анжела. – Вони інші.
– Звідкіля ти знаєш?
Анжела гмикнула:
– Добре… У мене немає жодних причин тобі не вірити. Вона ж померла, правда?
– Так, – Влад кивнув.
– Тобі треба було надовго поїхати, а вона залишилася?
Потяг повільно рушив. Біле світло ліхтаря поплило назад, усі тіні в купе ожили, смикнулися і поплили теж.
– Тож ти залишила мачуху і зведеного брата? – тихо поцікавився Влад. – Бо тобі треба було поїхати, а вони залишилися?
– Гаразд, – люто прошипіла Анжела. – Я тобі розповім.
* * *
Вона прожила в Барона сім місяців і дванадцять днів. У комірці, де її оселили, таки було вікно, хоч і заґратоване, було ліжко, був і стіл, і настільна лампа. З розваг – лише книги, віднайдені в Барона на горищі. Анжела читала впереміж детективи, старі журнали, шкільні підручники з історії, якісь порадники з тваринництва і курні хрестоматії з літератури. Не можна сказати, щоб це особливо її розважало, однак різноманітних знань, безсумнівно, додало: Анжела стала знавцем античності й чудово розбиралася – принаймні теоретично – в свинячих і коров’ячих хворобах.
Тим часом на занедбаній галявині під вікном невдовзі утворилася лиса пляма, яка утворюється на футбольному полі в тому місці, де зазвичай стоїть воротар. Траву витолочили Анжелина мачуха і зведений брат під час «навідувань у гості». Ніколи раніше Анжела не відчувала такої уваги з їхнього боку, вони ловили кожне її слово, як милостиню, іноді Анжела вередувала і не визирала у відповідь на умовний сигнал. Тоді мачуха і брат нервували, лютилися й обзивали її спересердя різними словами, втім, знайомими їй іще з дитинства…
У неї був час подумати, і вона думала. Усі, хто знав її поближче, спілкувався з нею довгий час – залежали від неї. Природа цього явища не цікавила Анжелу, вона міркувала, як витягти з неї хоч якусь вигоду, – в її ж бо становищі безправної рабині згодилась би будь-яка підмога…
Та зрештою дівчина започаткувала новий звичай – мачуха і брат платили їй за кожне «побачення». Анжела просовувала руку крізь ґрати, а мачуха і брат смішно підстрибували, простягаючи їй дрібний паперовий грошик, тяглися, піднімалися навшпиньки, намагаючись доторкнутися до Анжелиних пальців. Нарешті у неї під матрацом накопичилася певна сума грошей, і Анжела вирішила; що час настав.
Сторожа, приставлена до неї Бароном, побоювалася своєї підопічної, а іноді й відверто боялася її. Однією з її розваг було лякати їх іще більше: вона, як могла, підтримувала реноме відьми, реготала ночами, бурмотіла, наслідуючи бабу-знахарку, саме тому – чи з якоїсь іншої причини – тюремники змінювалися так часто, що Анжела ледве встигала запам’ятати їх на ім’я.
Барон, з його любов’ю до порядку і дисципліни, викликав її до себе двічі на тиждень – по середах і неділях; якось уночі з неділі на понеділок, коли Барон, вдоволений, захропів, Анжела потихеньку вилізла з ліжка, підсунула під руку сплячого диванний валик, натягнула нижню білизну, де в спеціально підшитих кишеньках заховані були грошики, одяглася – і майнула через відчинене вікно, тоді як тюремник, котрий мусив її стерегти, мирно куняв під дверима…
Минув усього рік звідтоді, як Барон накинув своїм налитим кров’ю оком на симпатичну прибиральницю з кучериком стружки в каштановому волоссі, – але Анжелі здавалося, що вона подорослішала років на двадцять. Жарти скінчилися; Анжела бігла, рятуючи свою шкіру, чудово розуміючи, що лише від її рішучості й хватки залежить тепер, жити їй вільною людиною – чи вмирати лялькою, іграшкою, мішком з висівками.
Вона до світанку брела лісом – по шосе йти не наважилася, а раптом наздоженуть. Купюри, заховані в білизну, добряче заважали – їх було багато, всі дрібні, згорнуті в рурочки, складені мінімум учетверо. Анжела терпіла. Приблизно таку ж суму вона розтринькала торік на каруселі й морозиво, і спогади про це – могла ж утекти ще тоді, могла, могла! – труїли їй душу гірше від кислоти.
О шостій ранку (Барон уже починав крутитися, міцніше притискаючи до боку диванний валик) вирушив перший автобус від автостанції в сусідньому селищі. Анжела добре усвідомлювала, що на цьому етапі шляху її легко вистежити. За кілька годин водій автобуса зізнається надісланим навздогін людям, що саме така дівчина купила в нього квиток і доїхала до кінцевого пункту, тобто до міста (того самого, де минулої осені Анжела марно вступала до технікуму). Усю дорогу – автобус повз ані хутко ні хистко, зупиняючись біля кожного стовпа, – Анжела завмирала від страху, очікуючи побачити машину, що мчить слідом і перекриває автобусові шлях…
На передостанній зупинці нерви її розгулялися настільки, що вона вийшла ні з того ні з сього, практично посеред чистого поля, і ледве встигла гулькнути до лісосмуги – як машина по шосе все-таки промчала. Анжела впізнала її, це була особиста Баронова машина.
Анжела пішки дійшла до міста. Про те, щоб купувати квиток на електричку, не могло бути і мови. Дівчина пробралася на товарні колії, й, сахаючись від маневрових паровозів, завмираючи з жаху від вигляду величезних смердючих цистерн, знайшла таки підходящий притулок – відкриту платформу, на якій їхав кудись гігантський екскаватор.
Вона мало не перетворилася на крижину. Анжела уявлення не мала, куди прямує потяг, – але навколо простягалися поля, і на жодній дорозі не видно було чорної Баронової машини. Дівчина відчула себе вільною – напевно, вперше за все життя. Тверді рурочки з грошей, що понатирали шкіру мало не до крові, додавали приємного відчуття влади – влади над цим світом…
Саме тоді, подорожуючи на крижаному вітрі в компанії екскаватора, Анжела вирішила стати в цьому світі володаркою, а не дівчиськом-попихачем. Саме тоді вона придумала, як застосувати на практиці її здатність прив’язувати до себе інших людей. Власне, у історію з Бароном вона потрапила лише тому, що сама не довідалася вчасно про свою здатність. Тепер усе піде по-іншому, і вона зможе стати поп-зіркою, прив’язавши до себе знаменитого продюсера. Чи коханкою мільйонера, чи дружиною президента, а коли президент зміниться – дружиною нового президента, і так до самісінької старості…
Два тижні вона подорожувала на потягах і електричках, заплутуючи сліди, все далі й далі віддаляючись від маленького селища з великим деревообробним заводом.
Літо вона провела на морському курорті – вперше в житті. Люди тут буквально розкидалися грішми – Анжелі вдавалося і заробити, розносячи на пляжі морозиво, і випросити грошей, а якось вона навіть поцупила гаманець із недбало кинутої в роздягальні сумки, але це було тільки раз, – страх, що піймають і повернуть до рідного селища, був сильніший за спокусу.
Восени вона дісталася електричками до столиці й несподівано для себе вступила до медучилища.
* * *
– А як же Барон? Він шукав тебе?
Анжела посміхнулася:
– Вибач, Владе… Чистоплюєві на кшталт тебе цього не зрозуміти. Тебе ніколи не ґвалтували по середах і неділях…
– Чого б це мені не зрозуміти?
– Незабаром нікому стало шукати, – жорстко сказала Анжела. – А так – шукав, звичайно…
За вікнами світало. Вагон вистиг, і Влад підтяг вище ковдру:
– І все-таки – чого б це мені не зрозуміти?
Анжела посміхнулася:
– Чому ти запитуєш про Барона? Ти ж добре знаєш, що він помер. І мачуха померла теж. А зведений брат – той якимось чином вижив… Не знаю, де він тепер.
Влад мовчав.
– Ти це знав, коли запитував, – вела далі Анжела. – Але хотів, щоб я сказала сама. Щоб я покаялася, так? Противна, зла дівчинка, прирекла на смерть такого хорошого дядечка, благодійника, занапастила бідну жінку, яка її, вважай, виростила…
– А що сталося з твоєю справжньою матір’ю? – повільно запитав Влад.
– Я її не пам’ятаю, – відгукнулася Анжела. – Вона розбилася на мотоциклі.
– Ну, хоч фотографії ти бачила?
Анжела хитнула головою.
– Що, у батька не було ні єдиної фотографії трагічно загиблої дружини?
– А тобі яке діло? Він не любив про неї згадувати. Він усе торочив, що вона йому зраджувала… Він навіть репетував на п’яну голову, що я не його донька. Бувало.
Влад надовго замовк.
Хіба мало п’яниць звинувачують дружин у зраді? Навіть давно померлих дружин?
Хіба мало п’яниць зопалу виказують власним дітям, що ті – байстрюки?
Може, й чимало. Але у слова ось цього конкретного, невідомого Владу п’яниці чомусь вірилося одразу. Може, тому, що власних Владових батьків ніби й не існувало в природі, – Влад був, батьків не було. Як і Анжелиного справжнього батька. Як і від Анжелиної матері не залишилося навіть спогаду.
Збіг, коли в двох носіїв найрідкісніших здібностей немає біологічних батьків? Узагалі невідомо, чиї вони діти?
– Слухай… А в медучилище ти як вступила? Через постіль?
– Заткнувся б ти, га, – втомлено запропонувала Анжела.
– Я просто не можу зрозуміти – дівчинка з нізвідки, без документів… У тебе ж документів не було?
Анжела не відповіла. Відвернулася обличчям до стіни.
* * *
«Друзяко, я не образився, ну, що ти. Запитуй – я спробую відповісти. На будь-яке запитання. Я просто щасливий, що тебе це цікавить – моє життя…
Раніш мені нікому було про це розповісти. Тепер слухай.
Невдовзі по тому, як померла моя мама, я пішов до лікаря. До приватного спеціаліста. Заплатив йому чималі гроші… і розповів усе.
Дотепер пам’ятаю, як він дивився на мене.
Я наводив йому докази. Розповідав про мій нещасний клас. Про хворих учителів. Розказав про Дімку, і про наслідки тієї давньої втечі з літнього табору. Мені здавалося, що розповідь моя виглядає дуже переконливо. Я просив його допомогти мені, направити на обстеження або щось на кшталт цього. Може, існують медикаменти, що допомогли б впоратися з путами – допомогти якщо не мені, то хоча б тим людям, поруч з якими я перебуваю і яких наражаю на небезпеку…
А він усе дивився. Доброзичливо, м’яко. Вислухав мене, виміряв тиск, попросив відповісти на декілька запитань…
І відправив на обстеження. До психіатричної клініки.
Друзяко, якоїсь миті мені було так страшно… Це справді жахає: ти знаєш, що правий, але кожне твоє слово – кожне слово чистісінької правди! – сприймається як „маячня стосунку“… Мені здавалося, що вони мене не випустять. Що з цим діагнозом мені митарствувати цілісіньке життя. Що мене замкнуть у психушці і почнуть лікувати… Лікувати, ти уявляєш! Від шизофренії!
Вони так переконливо зі мною розмовляли, що я сам заледве не повірив, що ніяких пут не існує. Що я хворий, і мене треба колоти всякою гидотою тричі на день протягом місяців…
Я й сам дотепер дивуюся: як мені вдалося вирватися? Напевно, я вчасно відступив. Вчасно зізнався, що це смерть мами так на мене подіяла. Що це була істерика. Спроба привернути до себе увагу…
Звідтоді я зарікся говорити про пута – з лікарями.
Уже згодом, коли я подорослішав і в мене з’явилися гроші – я влаштував собі обстеження самостійно. Я платив, мені робили комп’ютерну томографію та решту – графій, мене просвічували і вивчали, аналізували на рівні молекул, я добряче витратився на всі ці неприємні процедури, попутно знайшов у себе безліч дрібних, далеких до суті справи хвороб, – але видимої особливості, що вирізняла б мене з-поміж інших людей, так і не знайшлося».
* * *
Наступного дня вони вийшли на вокзальну платформу великого промислового міста. Влад раніше ніколи не бував тут, зате Анжела, за її словами, прожила тут якийсь час і мала якісь справи. Залишивши Влада за столиком у ресторані, Анжела зникла в невідомому напрямку. Влад чекав її годину, другу, третю, його лихоманило від думки про те, що Анжелу збив на вулиці автомобіль, чи вона могла впасти і зламати ногу, чи просто втекти…
В останнє вірилося важко. Анжела, котра втекла від Влада, – мертва Анжела, тепер це не викликало сумнівів. Як і те, що Влад, кинутий Анжелою напризволяще, проживе не довше.
Він сидів за столиком вокзального ресторану, розглядав коричневу кавову поверхню в чашці – це вже третя чи й четверта чашка, він втратив лік. Думав про те, як перехитрувати долю, як позбутися Анжели і при цьому вижити, але всі його спроби придумати вихід скидалися на метушню крота, що вперся в бетонну стіну і намагається прорити в ній тунель. Виходу не було. Влад сидів над остиглою кавою і чекав Анжелу, але що буде, коли вона повернеться?
Вона прийшла, коли годинник над входом до ресторану показував за п’ять хвилин п’ята. Вона була радісно-збуджена. «Усе гаразд, – сказала, падаючи в крісло навпроти. – Усі мої справи в цій дірі скінчено; тепер можна думати, що робити далі…»
І вп’яла пильний погляд у Влада.
Ще через дві години вони знову сіли на потяг – тепер вже в зворотному напрямку. Владу на хвилину пригадалися колишні часи, коли він, траплялося, місяцями жив у дорозі. Правда, ті переповнені убогі вагони не можна було порівняти з готелем на колесах, місце в якому коштувало чималих грошей. Коли вони з Анжелою сіли в купе, один навпроти одного, і зачинили двері – йому здалося, що вони і не виходили нікуди. Так і їдуть – третю добу.
– Можна мені поцікавитися, які такі справи в тебе тут були?
– Дружба дружбою, точніше, пута путами… – Анжела весело посміхнулася. – А грошики нарізно. Принаймні поки.
– Поки що?
Анжела перестала посміхатися:
– Ти придумав, як мені тебе позбутися?
– Ні, – заперечив Влад. – А ти чекала, що я вигадаю?
Анжела блиснула очима:
– Ти – сформована особистість… Ти стільки років прожив з цим… До речі, скільки? З народження?
– Ні, – неохоче відповів Влад. – Це почалося, коли я був підлітком… І це не має ніякого значення. Ти маєш рацію – я шукав вихід. Якщо був би спосіб боротися з путами – я б уже знав його. Але я не знаю.
– Погано шукав, – припустила Анжела. – Якийсь гіпноз, ну, які-небудь ліки… Вони обов’язково повинні бути. Напевно, це дорого…
Влад мовчав.
– У мене є гроші, – з притиском кинула Анжела. – Чималі, запевняю тебе. Ми оплатимо лікування навпіл… Кожен платить за себе, як у ресторані. Чуєш? Нехай гроші тебе не хвилюють…
Влад мовчав.
– Не бреши, – тихо сказала Анжела. – Такий спосіб існує. Не може не існувати..
Влад мовчав.
Увійшов провідник – перевірити квитки, запропонувати чаю. Влад від чаю відмовився, зате Анжела замовила відразу дві чашки. І в купе надовго зависла мовчанка – поки провідник приніс замовлення, поки Анжела випила першу чашку, другу, а потім промокнула губи серветкою і звела на Влада очі:
– То коли ти знайдеш клініку? Чи мені за це взятися?
Влад перевів погляд за вікно. Сніг майже цілком розтанув, на чорній землі великими юрбами сиділи, дивлячись услід потягові, такі само чорні ворони.
– Не бреши! – вигукнула Анжела, хоча Влад не сказав ні слова. – Є такий спосіб! Обов’язково повинен бути!
– Немає такого способу, – мовив Влад, дивлячись в Анжелині очі. – Якщо був би… Я жив би зараз зовсім по-іншому.
– Брехня, – сказала Анжела. – «По-іншому»… Не жив би ти по-іншому. Живеш, як можеш. І брешеш собі: я, мовляв, не винуватий, це обставини… А ти просто не можеш по-іншому!
– Ось що, – сказав Влад майже ласкаво. – Послухай, красуне, що я розповім тобі. Жоден лікар, жоден екстрасенс, ані знахар, ані інший шарлатан не відв’яже тебе від мене. Як і мене від тебе. Ми сковані великим ланцюгом… іржавим, але міцним, і дуже коротким. І так нам судилося жити – рік за роком, до старості. Той із нас, хто здохне першим, – виявиться щасливчиком, бо другий здохне, конаючи, над його трупом без усілякого комфорту. Ясно?
* * *
Він прокинувся на світанку. Потяг йшов рівно, умиротворено постукували колеса, у купе стояв напівморок. Влад різко сів на постелі – друга полиця була порожня. Анжелиної шуби, що ще вчора займала півкупе, не було теж.
Влад устав. Ривком підняв порожню полицю, заглядаючи в багажник. Зрозуміло, Анжелина сумка зникла, залізна шухляда зяяла порожнечею, тільки в куточку його сиротливо валявся зім’ятий цукерковий фантик.
– Ідіотка, – простогнав Влад уголос.
Визирнув у вікно, намагаючись визначити, де зараз потяг. Певна річ, по соснових стовбурах і телеграфних стовпах можна було визначити лиш час доби, та й то насилу. Влад одягся і вийшов у коридор. Усі купе були закриті, тьмяне електричне світло змішувалося з тьмяним світлом нового дня. Діставшись до розкладу, Влад подивився на годинник; остання зупинка була годину тому, потяг дві хвилини стояв на малюсінькій станції, і провідник, якого Влад підняв, довго грюкаючи перед тим у двері (а скільки разів його самого ось так піднімали колись!), підтвердив, що пані в рудій шубі зажадала випустити її на полустанку.
– Але ви ж знали, що в неї квитки до кінцевої, – зашипів Влад.
Провідник знітився:
– Та вона ж попросила, значить… Просто вимагала, якщо чесно… Відкіля мені знати? Вона ж не маленька, сама, виходить, знає… Посварилися там чи що – це не моє діло, вона мене сама попросила, і зійшла, значить…
Влад повернувся в купе. Ліг, укрився з головою тонкою казенною ковдрою, і несподівано для себе заснув спокійно і міцно – вперше за чимало днів.
Його розбудило рипіння дверей. Влад сів, нічого не розуміючи, здогадуючись лишень, що це провідник прийшов попередити про скоре прибуття, а натомість перед ним з’явилася Анжела в мокрій, пропахлій вогкою вовною шубі.
Влад ліг знову, заплющив очі. Він чув, як Анжела знімає шубу (край її мазнув Влада по обличчі). Як відчиняє полицю, опускаючи на місце сумку; як всідається, намагаючись заспокоїти важке дихання.
– Провітрилася? – поцікавився Влад, не розплющуючи очей.
– За пивом вийшла, – процідила Анжела крізь зуби. – Від потяга відстала, довелося на машині доганяти, гроші на вітер викидати…
