Текст книги "Долина совісті"
Автор книги: Сергій Дяченко
Соавторы: Марина Дяченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 22 страниц)
– За пивом? У четвертій ранку? Із сумкою?
– То й що, – втомлено буркнула Анжела. – Вставай… Через годину прибуваємо.
* * *
«…Раніше тут жило одне дуже хоробре плем’я, – вів далі Гран-Грем. – Не люди, ні. Броненосці. Вони дещо менші від людини і майже наполовину менші від троля. Але вкриті бронею, широкоплечі, дуже важкі і сильні. Тільки такі могли вижити тут…
– Але ж тут так добре! – вигукнула Дея.
– Так, – відповів Гран-Грем. – Це найкраще місце на світі… Сюди вдиралися загарбники – завжди і зусібіч. Броненосці жили, борючись за кожен свій день. Один броненосець міг утримувати півдесятка важко озброєних ворогів…
– Де ж вони зараз? – запитав Філософ.
Грем зітхнув:
– Зажди… У броненосців майже не було весільних обрядів, був усього один: молодий чоловік і жінка розкривали один одному слабкі місця своєї броні. Бо в будь-якій броні, навіть дуже майстерно зробленій, завжди найдеться слабке місце… І, знаючи такі місця одне одного, чоловік і жінка завжди боролися в парі, – щоб вчасно прикрити…
– Де ж вони зараз? – запитала цього разу Дея.
– Коли чоловік і дружина переставали довіряти один одному, – повільно мовив Грем, – це майже точно означало смерть одного з них… Або обох. Бо обидвоє знали, куди бити, щоб броня тріснула. Питання було лиш у тому, хто вдарить першим. Тому…
З-за пагорба долинуло далеке, рипливе, наче стара гойдалка, волання, від якого крижаніла душа».
* * *
– Ти скажеш мені правду, – запропонувала Анжела.
Влад сидів у своєму власному кабінеті, перед комп’ютером. На лихо, він забув замкнути двері. Ось уже два дні він жив у своєму будинку, ось уже два дні Анжела не виходила із замкненої кімнати нагорі, і Влад не тривожив її – чекав, поки вгамуються ненаситні пута. Комірка з одним вікном називалася «кімнатою для гостей», можливо, за колишніх господарів там справді зупинялися гості…
Єдиною розрадою для Влада залишалася робота. Сьогодні вранці він сів за комп’ютер і до обіду майже закінчив шостий розділ – коли незамкнені двері відчинився, і на порозі з’явилася Анжела з маленьким чорним пістолетом у руці.
Цілилася прямо у Владові очі. Насилу відірвавши погляд від чорного дула, він подивився на Анжелу:
– Ти… при своєму розумі?
– Кажи, як можна зруйнувати зв’язок. Або я прострелю тобі коліно.
Позашлюбний троль з його спробами врятувати з халепи своїх друзів, і ця жінка з пістолетом жили в різних світах, а він, Влад, сидів на переїзді.
– Я не знаю, як зруйнувати пута, – сказав повільно. – Якщо хочеш, то продемонструю тобі цікаві медичні документи… Коли я продав права на свою першу книжку казок – знаєш, на що я витратив усі гроші? Здогадайся…
Од пістолета несло мертвотним холодом. Відірвавшись від Владового обличчя, він повернувся вниз, до коліна:
– Я рахую до п’яти. Раз… Два…
Вона не тямила себе.
Вона була як дитина, якій завжди все дозволяли, а потім раптом взяли і відібрали іграшку. Вона готова була зруйнувати світ – аби лишень брязкальце повернулося назад у кулачок.
– Зажди, – кинув Влад, намагаючись говорити якомога спокійніше. – Я покаджу тобі рентгенівські знімки, енцефалограму, докладні аналізи…
– Три, – у голосі Анжели дзвеніла крига. – Тобі не вдасться мене обвести круг пальця. Чотири…
Біле обличчя її перекосилося, як розтягнуте за кутики простирадло. Мить – і Влад полетів в один бік, обертове крісло, на якому він сидів, – у другий, а тріска, що відкололася від дубового столу – у третій. Крісло перекинулося. Влад смикнув за край килимової доріжки, Анжела заточитися, і друга куля пішла в стелю. Влад смикнув іще раз – Анжела гримнулась на підлогу, але пістолета не випустила. Влад насилу встиг перехопити руку зі зброєю, притис до підлоги – і тримав, доки Анжелині пальці не випустили пістолет.
Жінка дивилася на нього з підлоги сухими запаленими очима. Дивилася, начебто очікувала відповіді на щойно поставлене запитання.
* * *
– Звідки в тебе пістолет?
– Не твоє діло.
– Він легальний?
– Ти що, дурень?!
– Навіщо тобі пістолет?
– От причепився на мою голову… Не твоя собача справа!
Влад відчув, що втрачає над собою контроль, і глибоко вдихнув. Анжела сиділа перед ним вишкірена, зла, схожа на тільки-но видобутого з нори тхора.
– Давай по черзі… – повільно почав Влад. – Я сильніший. Я зв’яжу тебе і заховаю на горищі. І виїду світ за очі. Знаєш, що з тобою буде?
– Те ж саме, що і з тобою, – процідила вона крізь зуби.
– Тобі від цього полегшає?
– Ще й як. Я, може, виживу. Спеціально, щоб потім порадіти з твоєї смерті.
– Добре, – Влад приплющив очі. – Скажи мені, люба дівчинко… що таке опинилося в моїй чашці, коли не так давно тут, у цьому будинку, я з якогось дива знепритомнів?
– У твоїй чашці був чай, – заявила Анжела чомусь із торжеством. – А брудні натяки залиш при собі. Ще скажи, що я задумала тебе пограбувати. Підсипала снодійного – і давай нишпорити по ничках…
– Навіщо ж грабувати, – промурмотів Влад, так ніби міркував уголос. – Грабувати-бо нащо… Коли цей дурник, писака, сам викладе свої грошенята, та ще й у борг візьме і теж викладе… Аби лиш задоволеною була та дивна жінка, без якої він не може прожити й тижня. Фея.
– Маячня, – презирливо кинула Анжела.
– Ти знаєш, я навіть радий, – зізнався Влад. – Коли уявлю собі, як це було… Ось ти підсипала цю гидоту до моєї чашки, дочекалася, поки я надпив, поки відключився… Ти допхала мене до дивана, тобі підфортило, що я не надто важкий. Так зворушливо вклала мене… Роздягла… Вкрила пледом… Сама лягла поряд, притиснулася поближче, наче курочка, що висиджує золоте яєчко. Начебто павучок, що бинтує сплячу муху. Тобі явно було не вельми зручно – і все заради того, щоб прив'язати мене… А весь цей час прив’язувалася сама. Знаєш, мені подобається зараз дивитися на твоє обличчя. На цю вселенську образу: як! Муха сповила павучка! Та як вона посміла!
– Можеш говорити що завгодно, – сказала Анжела.
– Так, можу. I скажу. Один з найрозповсюдженіших комічних ефектів у дитячих мультиках… коли злий і недобрий мисливець потрапляє у свій-таки капкан. Дуже смішно. От як мені зараз. Ти піймалася, мисливиця. Тепер думай, як із цим жити.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Істеричка
* * *
Він не наважився залишити її саму – з побоювань, що Анжела підпалить будинок. Насправді, напевно, ці тривоги були необґрунтовані, – але жінці подобалося, щоб Влад думав, начебто вона здатна підпалити будинок. І Анжела всіляко культивувала в ньому цю впевненість.
Вона мстилася – дрібно, шкодливо, іноді підло. То розкидала по всьому будинку предмети свого інтимного туалету, то дефілювала у ванну й назад в самих лишень капцях, а то і вмикала гучну музику саме тоді, коли Влад збирався працювати. Вона вистежила листоношу і подалася до хвіртки побалакати з ним, а посеред розмови розчахнула свою руду шубу, під якою знов-таки нічого не було. Листоноша ганебно втік, у глибині душі радіючи, що буде про що розповісти сусідам. Миршавий чоловічок з поштовою сумкою на боці був, як кукурузник над картопляним полем, – щедро сіяв довкруж дрібні часточки отрути, за ним кублилися чутки і плітки. І Влад, котрий безсило спостерігав за Анжелою з вікна кухні, подумав, що в цьому будинку, такому зручному і звичному, все одно більше не жити, а де жити і як – загадка…
Анжела поводилася як підліток, якого батьки не пустили на вечірку, і ось тепер він стоїть на голові, щоб досадити, зав’язнути у зубах, змусити цілісінький світ осатаніти. Спокій Влада її дратував, а Владу, з іншого боку, все більше сил доводилося витрачати на те, аби здаватися спокійним. І ось коли він уже готовий був зірватися, ударити, заволати, тобто зробити саме те, чого так чекала від нього Анжела – цієї самої миті усе скінчилося. Анжела цілий день просиділа у своїй кімнаті тихо як мишка, так що Влад почав було непокоїтися. Надвечір вона спустилася до вечері – акуратна, вмита, гладенько зачесана, з вигляду – вельми скромна молода жінка, медсестра або вчителька початкової школи, котра у житті не бачила ні пістолетів, ні навіть власної наготи в дзеркалі.
Вони вечеряли на кухні, сидячи один навпроти одного. Коло світла від лампи лежало на столі, усе, що потрапляло в це коло, здавалося ясним і простим, зате за гранню, в півмороку кухні, все було таємничим і жахним. Особливо лякало спокійне Анжелине обличчя, аж Влад чекав підступу – і дочекався, нарешті.
– Скількох людей ти убив? – украдливо запитала вона вже за чаєм.
– Я письменник, а не найманий убивця, – сказав він м’яко. – Ти щось переплутала.
– Ти чудово розумієш, про що я, – сказала вона ще більш украдливо. – Ті люди, з якими ти… був близький… дружив, любив, та просто вчився в школі? Де вони всі, я щось не бачу їх поблизу, га?
Влад потупив очі. Здається, світло лампи пояскравіло, біле коло нагадувало про операційну, посуд на столі хірургічно поблискував, відблиски різали очі.
– Я убив одну людину, – зізнався він тихо. – Мого шкільного друга, Дімку Шила. Він знав про мене правду. Але ми обидва тоді сподівалися… Ми не знали, що від цього вмирають. Нам було по сімнадцять.
– Ти скромничаєш, – сказала Анжела. – Чи боїшся поглянути правді в очі. Якщо так легко до тебе прив’язатися, і прив’язатися смертельно…
– До мене не так легко прив’язатися, – прошепотів Влад уже ледь чутно. – Треба проспілкуватися зі мною… досить тривалий час.
– Я помітила, – зашипіла Анжела крізь зуби.
Влад відірвав очі від двозубої виделки, що лежала на краю тарілочки з нарізаним лимоном:
– Я відразу і назавжди розлучався з жінками, котрі хоч раз провели зі мною ніч. Ти чудово розумієш чому.
– Ну, ти даєш, – сказала Анжела. – Тобто ти спокушав бабу, а переспавши з нею, відразу посилав подалі? Чемпіон. Ні, чесно. Навіть повага якась з’являється. І скільки ж їх було?
Влад довго розглядав її обличчя. Незворушне, у чомусь навіть чарівне лице впевненої в собі жінки.
– Чому ж ти не скажеш, що врятував мені життя? – неголосно запитала Анжела. – Ти б міг обірвати мене. Міг би сказати: я тобі життя врятував! Цінуй!
Влад мовчав.
– Щоправда, тоді я б заперечила, – з усмішкою продовжувала Анжела, – що ти не мене рятував, а власну шкіру. Хріново тобі стало, і ти прибіг до мене, щоб зігрітися… Зізнайся, так діло було?
Влад німував і далі.
– Так чи ні, – Анжела, навіть не скривившись, кинула до рота шматок лимона, – зате тепер ти переконаний, ніби врятував цій мерзотниці життя, ніби вона одна в усьому винна… Прив’язалася, бачте, до чесної людини… Скільки трупів на твоєму рахунку, га, чесна людино? Мати твоя прийомна – раз… Друзяка шкільний – два… А далі? Тобі давно не вісімнадцять років, пожив на світі, слава Богу, в своє задоволення… І нікого-нікого не кинув? Ні від кого не втік? Правда?
– Моя прийомна мати померла в моїй присутності, – заперечив Влад. – Я ніколи не залишав її саму. Я був з нею до останнього дня.
Анжела дожувала лимон:
– Не брешеш?
– Мені здається, – кинув Влад, дивлячись у її примружені очі, – мені здається, що ті, кого ти кинула вмирати, прийшли до тебе минулої ночі. Ти їх забула, а тепер згадала. Саме тому тобі так хочеться повірити в масові вбивства, що я їх, судячи з твоїх слів, вчинив. Так?
– Хріновий з тебе проповідник, – підсумувала Анжела. – Ти навіть не здогадався звернутися до моєї совісті й забув поголосити за моєю загубленою душею.
– Плював я на твою душу, – щиро зізнався Влад. – Для мене значно важливіше зрозуміти, що ти насправді знаєш про пута. Чи однакова їхня природа – у тебе й у мене… Ну, й потім, насамкінець, я запитаю тебе: як ти використовувала пута у своєму сповненому подіями житті? Адже ти використовувала їх уміло, як професор указку. Ти чудово знала, що одна ніч із чоловіком… особливо якщо ти по-справжньому подобаєшся йому, а він симпатичний тобі… що одна ніч прив’яже його так, ніби ви цілий місяць прожили в одній кімнаті. Після тривалої розлуки – і хворобливого розриву пут – нова зустріч забезпечує ще чіпкіше звикання. Ти зробила все майстерно, професійно, і це наводить мене на думку…
Влад замовк, вичікуючи.
– Нічого ти не хочеш зрозуміти, – безнадійно мовила Анжела. – Нічого такого ти не хотів би знати. Це все слова, ти звик послуговуватися словами, як багатій звикає користуватися особливими сортами туалетного паперу. І потім його не змусиш підтиратися газетою. Так і ти…
– Навіщо ж ти почала цю розмову? – здивувався Влад.
Анжела довго мовчала.
– Як же я тебе ненавиджу! – зізналася вона нарешті.
Підвелася і пішла до себе.
* * *
«…Принаймні я ось як уявляю собі цей механізм: путам піддаються насамперед ті, хто звертає на мене увагу.
Знаєш, я ж вступав колись до театрального інституту, і там вони усі повторювали, як дятли: „бачу-чую-розумію“. Тобто коли людина на сцені, вона повинна бачити партнера і чути його, а не вдавати, що бачить і чує. А в житті все це виходить саме собою…
Отже: той, хто бачить мене і чує, хто спілкується зі мною, слухає і сприймає мої відповіді, кому ці відповіді потрібні – той прив’язується зі страшною силою.
Я багато експериментував зі своїми напарниками, коли працював провідником. Балакучі були для мене справжнісінькою карою: один прив’язався вже за два тижні! При тому, що я уникав його… Але – тісне купе, випадкові дотики, і він постійно вимагав, щоб я говорив із ним, відповідав йому…
Мені тоді довелося взяти відпустку. Знаю, що він мене шукав. Я тоді раз десять прокидався від страшного сну: заходжу в купе, а там – він…
А ідеальним для мене був напарник мовчазний, похмурий, котрий не помічав мене в упор. Він дивився – і не бачив, от його до театрального точно не взяли б… Я спокійно прокатався з ним кілька місяців. Потім усе одно довелося розлучатися, бо, як відомо, і крапля камінь точить. До мене і глухонімий прив’яжеться, якщо постійно буде десь поруч».
* * *
Уночі Влад прокинувся від того, що хтось стояв під дверима його кімнати. Стояв тихо, не ворушачись, і Влад спросоння злякався до холодного поту, до дрожі, до слабкості в колінах. Йому знадобилося хвилин п’ять, щоб отямитися, а той, хто стояв під дверима, ніс свою вахту, як вартовий біля воріт або як кішка над мишачою щілиною.
Він зиркнув на годинник – десять по третій.
– Це ти? – запитав Влад голосно.
Довге зітхання було відповіддю.
Влад встав, накинув халат. Взявшись за клямку, він знову відчув напад страху і вже близький був до того, щоб відмовитися від задуманого і не відмикати. Тільки чітка картина його боягузтва – дорослий чоловік страшиться нічних шерехів на сходах і до ранку тремтить під ковдрою – допомогла йому повернути впевненість.
Він відімкнув клямку і відчинив двері.
У коридорі стояла Анжела – у тих само джинсах і светрі, в яких була за вечерею. Здається, цієї ночі вона взагалі не лягала.
– Я не знала, – сказала пошепки. – Я справді не знала, що якщо переспати з мужиком, він прив’яжеться… Я не знала, клянуся чим завгодно. Тоді я не знала…
– Зайди, – сказав Влад.
На ліжко він кинув плед. Уключив настінну лампу, махнув рукою убік крісла, і Анжела сіла, обхопивши руками плечі:
– Я не знала, чуєш? Якщо я не знала – то чому повинна бути винною? Я ж не спеціально хотіла собі ці… пута. Навіщо вони мені… Я була б собі спокійно медсестрою… Або навіть обліковцем на пильні, – вона зло посміхнулася.
– Не всі люди піддаються путам однаково, – мовив Влад, всівшись навпроти. – Деякі схильні до них… Особливо неврастеніки.
– От-от, – підтвердила Анжела, ще міцніше себе обіймаючи. – Він і був неврастеніком… Він же явно був ненормальним. Ти знаєш, Владе, я його, напевно, любила. Як у книжках.
* * *
Отже, вона вступила до медучилища, але не «через постіль», як можна було б припустити. Сім днів поспіль вона підстерігала біля порога директрису – літню огрядну пані – і делікатно супроводжувала її до самого дому. Ледве стримуючи сльози, Анжела розповідала вигадану історію своєї матері – вона-бо померла від невиліковної хвороби, і тепер Анжела хоче стати медсестрою, щоб допомагати стражденним, а потім вступити до медичного інституту і навчитися лікувати усілякі хвороби. Мила провінційна дівчинка ще в перший день зачепила директрису за душу, на другий і третій виявилася корисною при перенесенні важкої сумки з книгами, на четвертий набридла, на п’ятий і шостий почала дратувати…
На восьмий день Анжела зникла, і директриса зітхнула з полегшенням. Однак за кілька днів у неї якось без видимої причини зіпсувався настрій. Либонь, через стрибки атмосферного тиску і зміну погоди. Підлеглі директриси якийсь час змушені були терпіти її роздратування і депресію, – коли на обрії жінки похилого віку знову з’явилася кепсько одягнена, страшенно скромна, дуже мила провінційна дівчинка, і директриса – несподівано для себе – зраділа їй, як заново віднайденій доньці.
Далі все пішло як по маслу. Анжелу прийняли на перший курс, відновили документи (пославши запит у її рідне селище), а по суботах дівчинка гостювала в директриси вдома – її запрошували на чай майже щотижня. І собі, й іншим начальниця пояснювала прихильність до Анжели добрими людськими почуттями: сирота, чиста дівчинка, шляхетне серденько, що вирішило присвятити себе служінню медицині… Пригощаючи Анжелу бубликами, черства і строга директриса відчувала у своїх масивних грудях теплі хвилі благородства та доброти.
Найвищим акордом у симфонії її милосердя було те, що вона зняла для Анжели закуток, – щоб дівчинка, позбавлена засобів для існування, не платила за гуртожиток…
На Анжелиному курсі було двадцять дівчат і один хлопець. Його звали Саня, він – з гарної небідної родини і вступив до училища тільки тому, що не вдалося з першого разу вступити в медінститут. Дівчатка, в основному провінційні, оцінили завидного нареченого й улаштували між собою змагання – хто швидше його «захомутає».
Анжела не брала участі в гонці за однокурсником – непоказна Санькова статура не приваблювала її, свого нареченого вона уявляла значно вродливішим. Проте Саня, ігноруючи всіх цих дівок, узявся несміливо і дуже красиво упадати за Анжелою.
Це сталося на третій місяць навчання. Анжелу заловили в роздягальні, притисли до стінки і надавали несильних, але болючих і дуже образливих стусанів, наліпили жуйку на чоло й обплювали сукню.
Два місяці вона вчилася пліч-о-пліч з цими дівками, бачила їх щодня, говорила і слухала, у когось списувала, а комусь давала списати. Тож коли, закінчивши розправу, ці дурепи кинули її в роздягальні й помчали на заняття з фізкультури, Анжела відклеїла з чола жуйку, стерла з сукні плювки і жорстко, мрійливо посміхнулася.
Наступний день вона провела в міському парку – годувала лебедів крихтами директрисиного бублика і почувалася казково. Так було й на другий, і не третій день, а на четвертий на квартирку бабці, котра здавала Анжелі закуток, прийшла вкрай стривожена директриса.
Забачивши Анжелу живою і неушкодженою сувора жінка мило запосміхалася. Будь-яку іншу ученицю відразу позбавили б стипендії за прогули – однак для Анжели ніякого покарання не знайшлося, більш того, покарано було її однокурсниць, які посміли скривдити дівчину. Коли директриса, стривожена Анжелиною відсутністю, почала на курсі розслідування, – дехто не стерпів і відразу вибовкав усе, скидаючи провину із себе на подружок.
– Совісті у вас немає! – гриміла директриса, тоді як увесь курс стояв, низько схиливши голови. – Вона сирота, у неї золота душа, кожна з вас, негідниць, шнурочка її не вартує!
«Негідниці» схлипували.
Коли Анжела повернулася на заняття, – їй зраділи так щиро, начебто вона була з шоколаду. Кожному дівчиську здавалося, що це «вони», злюки-однокурсниці, кривдили сироту і золоту дівчинку. На Анжелу вилилося стільки меду і патоки, скільки вона не бачила зроду-віку…
Потім, коли три дні без Анжели забулися, мед і патока трохи погіркли. Відновилися звичні в дівчачій компанії стосунки – трішки ревнощів, трішки хитрості, трішки жалості, трішки дружби. Саня, як і раніше, зворушливо за нею упадав, і вона милостиво приймала знаки уваги, – але мріяла про іншого, про вродливого відчайдушного парубка, багатого і сміливого, білозубого, трішки грубого і нескінченно ніжного, хто плював би на всіх, окрім неї, єдиної…
І домріялась.
Якось, коли вона йшла додому з училища, і всі пальці її нили від безглуздих аналізів крові, взятих у ней Санею (а вона у відповідь колола його пальці, для нього це був майже ритуал, а для неї – каторга), – перед Анжелою прямо на переході зупинився мотоцикл. На мотоциклістові був величезний чорний шолом, Анжела бачила лишень очі, блискучі і сині-сині, як осіннє небо. Мотоцикліст подивився на неї – і поплескав, наче запрошуючи, по сидінню позад себе. Анжела, якій до смерті набридли конспекти, аналізи, просотані хлоркою ганчірки в лікарняних коридорах і постійна людська неміч, сама не зрозуміла, як опинилася верхи на мотоциклі, за спиною незнайомої людини, котра невідь-куди її завезе.
Утім, вона вірила, що людина з такими очима не зробить їй нічого лихого, – і почасти мала рацію.
Його звали Гарольд. Тобто вона припускала, що його звали якось інакше, однак назвався він Гарольдом, і Анжелі сподобалося. Вона трохи нервувала, очікуючи, поки він зніме шолом, але коли парубійко усе-таки зробив це – Анжела ледве стримала зітхання від замилування. Гарольд був таким, яким вона уявляла справжнього чоловіка: з тонкими рисами обличчя, злегка перебитим носом, ямочками на щоках і старим шрамом на вилиці. Гарольду було двадцять три, і на боязке запитання, чим він займається, він відповів просто: живу.
Училище і навчання відійшли на дальній план. Анжела завзято прогулювала і була на заняттях тільки тоді, коли її починали не на жарт потребувати. Директриса частенько перестрівала дівчину, і навіть пригрозила якось позбавити бабиного закутка. У відповідь на цю погрозу Анжела остаточно перебралася до Гарольда, у порожню однокімнатну квартиру, що пропахла пилом і тютюновим димом. Курс лихоманило – усі гуртом то тужили, коли дівчина надовго зникала, то віддавалися ейфорії, коли вона поверталася. Училищем повзли чутки, одна неймовірніша від другої, тим часом Анжела кохала Гарольда, літала з ним на мотоциклі, обіймалася на травичці в міському саду, і на надщербленому паркеті в Гарольдовій кімнатці, і на задніх сидіннях чиїхось машин, що їх той брав «покататися»…
Одного разу таку ось ідилію на задньому сидінні було грубо перервано поліцією, що казна-звідки нагрянула. Закоханих впихнули до поліцейської машини, ледве дозволивши абияк одягтися; дівчина вмирала від сорому, а зауваження і жарти з вуст стражів порядку мало не прибивали її до дерев’яного сидіння. Виявилося, що на Гарольдові (якого насправді звали Гришою) «висіло» бозна-скільки викрадених машин. Анжелу, щоправда, випустили під чесне директрисине слово, зате Гарольда заарештували до суду, і схоже, термін йому світив чималий.
Директриса прозріла – знайдене нею «на смітнику» і обласкане дівчисько виявилося невдячною тварюкою. Проте виганяти Анжелу директриса не поспішала, тепер жінка й три дні не могла прожити, щоб не викликати Анжелу до свого кабінету, не поставити перед столом і не прочитати їй нотацію; гнівно втовкмачуючи понурому дівчиськові всю дурість і нікчемність її вчинків, директриса знов-таки відчувала теплі хвилі усередині, цього разу – терпіння і навіть деякої жертовності. Вона пишалася собою – інша б виставила негідницю з училища, але по-справжньому шляхетна людина повинна спробувати допомогти дурній сироті встати на шлях покаяння й виправлення. Директриса вірила, що, всоте обзиваючи Анжелу дурепою, вона допомагає їй обрати в житті правильну дорогу.
Тим часом Гарольд сидів, і побачень із ним Анжелі не дозволяли, і вона ридала біля дверей в’язниці, а перехожі косу-
вали на неї зі співчуттям. У Гарольда виявилася дуже заможна і вродлива мати – ідучи в слідчу канцелярію, вона переступала через Анжелу, як через покритку, й навіть не збиралася відповідати на її боязкі запитання. З чужих підслуханих розмов Анжелі стало ясно, що Гарольд хворий, що його перевели з камери до лікарні. Дівчина благала пустити її до нареченого (на цих словах Гарольдова мати-красуня лиш зводила брови), запевняла, що від однієї її присутності хворому полегшає, а над нею сміялися, як над причинною.
Чого не зробили Анжелині сльози, домоглися нарешті материнські гроші: важко хворому Гарольдові змінили запобіжний захід і випустили під заставу. Анжела буквально кинулася під машину «швидкої допомоги», що перевозила Гарольда з тюремної лікарні до звичайної, і, поки матуся лаялася з водієм, устигла вскочити у фургон, перелякати лікарів і дотягтися до холодної руки лежачого на носилках хлопця.
– Гарольде!
Він поворухнувся і заволав із радості. Потім – багато днів по тому – цей крик довго лунав у її вухах, дівчина прокидалася від цього крику…
У лікарню Анжелу пустили. Розумний Гарольд, хоч і почувався вже нормально, симулював від усієї душі; у його плани не входили ні суд, ні в’язниця. Він збирався втекти з міста, знайти прихисток і залягти «на дно». І, зрозуміло, Анжела не могла його не супроводжувати.
Вони втекли на мотоциклі, серед ночі, у дощ, вони мчали по слизькій трасі, збиваючи собою краплі, мокрі, як щенята-потопельники, і горлали пісні, перекрикуючи шум мотора. Вони були цілком щасливі. Перед ними лежав увесь світ.
Перед світанком вони знайшли біля дороги зупинку рейсового автобуса – павільйончик із трьома стінами й лавою – і розклали під дахом багаття. Було дуже холодно і страшенно весело; вони простягали руки до вогню, гріли один одного губами, подихом, і Анжела, вмлівши від щастя, розповіла Гарольду, хто вона така і якою здатністю володіє. І пояснила, сміючись, що за хвороба піймала його ні з доброго дива в слідчому ізоляторі, ще й похвалилася, що якби на вона – Гарольда нізащо б не випустили під заставу…
Він усе ще посміхався і цілував її. Здається, коханий не повірив.
* * *
– Таки не повірив? – запитав Влад, коли мовчання надто вже затяглося.
– Повірив, – повільно мовила Анжела. – Переконався… На практиці, так би мовити.
Знову запала тиша. За вікном, що виходило на схід, було вже зовсім світло; минуло хвилин п’ять – і перший сонячний промінь, простягнувшись над землею майже горизонтально, вперся в стіну навпроти і висвітив стару шпалеру, а Влад уперше за роки в цьому будинку роздивився їхній малюнок – дрібні білі суцвіття на зеленувато-сірому тлі.
– Тільки цілковита, закінчена, стовідсоткова ідіотка могла розповісти йому те, що сказала я, – жалібним голосом повідомила Анжела. – Саме тому й кажу, що любила його, як у книгах. Де любов, там і дурість.
– Що ж було далі? – запитав Влад по паузі.
– Далі, – Анжела скривилася, – далі… усе стало вкрай погано. Гарольд переконався у правдивості моїх слів. І зненавидів. Це були кошмарні дні – для мене… але і для нього. Він би вбив мене, якби я йому не сказала, що тоді він теж здохне. А потім і страх смерті його вже не стримував. Він розповідав мені сто разів, як посадить мене на мотоцикл, сам сяде за кермо – і на повній швидкості вріжеться в стіну. Гарольд переповідав у подробицях, йому приємно було бачити цю картину… І щоразу, коли ми кудись їхали, коли він розганявся, як ненормальний – я чекала, що ось зараз виконає обіцяне.
Анжела перевела подих. Сонячний квадрат лежав на курному паркеті посеред кімнати.
– Мій страх йому подобався. Гарольд вибирав найбільш завантажені траси… Напевно, через нього траплялися аварії. Разів зо два точно були. Страждали всі, крім нас на нашому мотоциклі. Тричі за нами гналася поліція… Я подумала: якщо його піймають, то вже точно не випустять. Я хотіла, щоб нас затримали. Щоб цей кошмар нарешті скінчився… Але він усе тривав і тривав. Від туги Гарольд запив, і коли надудлювався та бив мене, я зрозуміла, що або втечу, або здохну. Якось випив більше, ніж зазвичай… я двигонула його по голові палицею. Витягла всі гроші з його штанів – небагато, рештки… і втекла. Сахалася від кожного куща… потім я довідалася, що вже наступного після моєї втечі дня Гарольда нарешті схопили, й що він умер у тюремній лікарні, й що його мати домоглася суду над лікарем – за неправильний нібито діагноз… Послухай, адже я його занапастила, як не верти. А я не хотіла. І потім… хіба такі, як він, повинні жити?!
– А такі як ми? – запитав Влад.
* * *
Вони вибралися за продуктами – разом. У п’ятнадцятьох хвилинах їзди був великий продуктовий магазин, але Влад рушив далі, до велетенського торгового центра, що височів на околиці міста, як туша кам’яного динозавра.
– Ти колись зауважувала, що спілкування з людиною у великому приміщенні знижує ризик прив’язування? А тісне приміщення, ліфт, наприклад, навпаки, цей ризик посилює?
Вони ввійшли до торгівельної зали. Уздовж полиць і стелажів вільно можна було ганяти на мотоциклі.
– А ти помічала, що якщо в приміщенні багато людей – спілкування з кожним із них безпечніше, ніж якби воно відбувалося сам на сам?
Анжела гмикнула. Це міг бути знак недовіри, а могло бути й захоплення глибокими Владовими пізнаннями.
Вони навантажили два візки запасами продовольства на два тижні наперед.
– …Ось тому я й їжджу сюди. Тут самообслуговування, плюс двадцять кас, дівчата за якими постійно міняються, і…
Проходячи повз юнака-охоронця, Анжела впустила пачку печива. Охоронець нагнувся і підняв хрусткий круглий пакет, й Анжела заходилася дякувати. Влад бачив, як вона, підійшовши до юнака впритул, ніжно потиснула йому зап’ястя – начебто він не печиво підняв, а щонайменше визволив її від терориста. Юнак трохи здивувався, але порив вродливої пані був радше приємний йому, ніж навпаки; він би й візок її покотив, якби діло було на вулиці, якби службові обов’язки не зобов’язували його стояти саме в цій, і ніякий іншій, точці зали, стежити за порядком і ловити злодіїв…
– Нащо? – тільки й запитав Влад, коли вони вантажили покупки в авто.
– Бо маю право, – різко прошипіла Анжела. – Мене дратує твоя заяча манера – не висовуватися, не торкатися, не зустрічатися, щоб, не дай Боже, не прив’язати… Ти всім своїм виглядом перепрошуєш за те, що народився на світ білий. Мені огидно. Я не збираюся грати в ці ігри, так і знай, і продукти купуватиму поряд із домом – мені так зручніше. До того ж я люблю, знаєш, коли радіють моїй появі, а не просто дякують за покупку з виглядом свіжозамороженої риби…
Влад нічого не відповів.
