355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Сергій Дяченко » Долина совісті » Текст книги (страница 18)
Долина совісті
  • Текст добавлен: 21 сентября 2016, 16:43

Текст книги "Долина совісті"


Автор книги: Сергій Дяченко


Соавторы: Марина Дяченко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 22 страниц)

ЧАСТИНА П’ЯТА

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Разом
* * *

Спалахи численних фотоапаратів дробили цей вечір на безліч кадрів. Ніхто не існував сам по собі – усі позували, невимушено і з задоволенням. Пані у вечірніх сукнях; шлейфи дорогих запахів, що петлями витали в повітрі; діаманти на високих напудрених шиях, суцільна чорнота смокінгів і строгих піджаків, яскраві краватки, старомодні оксамитові «метелики» під накрохмаленими гострими комірами, білі зуби, що віддзеркалювали світло люстр, сотні блискучих очей – усе це бачилося Владу не звичною «відеострічкою», а стоп-кадрами, завмерлими картинками, вихопленими з життя за допомогою нещадних білих спалахів.

Він втомився. Анжела – ані крихти. У бордовій вечірній сукні з оголеною шиєю і плечима вона почувалася так само легко і невимушено, як у власній шкірі. Влад бачив, якими поглядами проводжають її чоловіки і якими – жінки. Ні, Анжела не вміла бути непомітною.

Перед початком фільму знімальна група піднялася на сцену, і Влад відразу осліп від світла прожекторів та не бачив нічого, крім візерунка кровоносних судин на внутрішньому боці власних повік. Він уклонявся в гуркітливу від оплесків порожнечу, а потім його легенько підштовхнули до мікрофона, схожого на обтягнутий поролоновою рукавичкою боксерський кулак. Влад посміхнувся, хоча й досі нічого не бачив, і сказав кудись прямо перед собою, наскільки він радий сьогоднішній прем’єрі та яким щасливий буде, якщо Гран-Грем матиме успішну екранну долю, й іще щось такого ж штибу, миле, доброзичливе й ні про що.

Спустившись у залу, Влад не відразу знайшов своє місце, оскільки після атаки прожекторів на його очі звичне освітлення видалося чорним, як південна ніч. Урешті-решт, Анжела буквально піймала його за руку, і Влад сів поруч. Усе світло в залі остаточно згасло, й у цій темряві оголився – як красуня, з шовковим шерехом, – екран.

– Чого ти боїшся? – запитала Анжела, наблизивши губи до самого Владового вушка. – Заспокойся…

Влад сидів, намертво вчепившись у бильця, почуваючи себе космонавтом на випробуванні.

Розпочався фільм.

Замерехтіли пейзажі, затягнуті серпанком гори, оповиті димом ліси. Навмисно нерухомі групи високих постатей перед величезними варварськими багаттями, глибокі характерні обличчя з написаною на них суворою біографією, історія кроленяти-напівкровки, підкинутого в печерне місто…

Влад був би вдячний, якби йому показали фільм – причім, уперше – поза цим залом. Без юрби в смокінгах і вечірніх сукнях. Просто залишили б наодинці з нерідною дитиною, підкидьком, схожим – і несхожим – на Владове уявлення про те, як треба знімати «Гран-Грема». Зал заважав йому, здавалося чомусь, що він приймає пологи на ринковій площі. Здавалося, ніби весь зал дивиться йому в потилицю.

Якоїсь миті він навіть обернувся – на всіх обличчях лежав відблиск екрану, в усіх очах відбивався напівтроль, і тільки найближчі сусіди позад Влада здивовано на нього покосували, не розуміючи, чому це пан сценарист посеред фільму крутить головою.

– Ти чого? – запитала Анжела, лоскочучи Владове вухо теплим делікатним подихом.

Він не відповів.

На фінальних титрах почалися оплески. Влад пам’ятав, як вони з Анжелою йшли широким коридором з аплодуючих, усміхнених, задоволених життям людей, і час від часу чиясь рука по-дружньому торкалася до його ліктя – але насправді прагнучи долучитися, відірвати шматочок густої і щільної аури загальної уваги, що, напевно, і називалося «славою». Принаймні багато людей уявляють її саме так – море зацікавлених, захоплених, жадібних поглядів, дотики, спалахи, посмішки…

Брижі на м’яких килимах. Влад спіткнувся – заспалахували камери. Завтра всі центральні газети вибухнуть рецензіями, й половина з них будуть рожевими, а половина – жовтими. Подекуди Влад побачить себе на фото – коли він, прямий, як ціпок, стоїть на сцені, осліплений прожекторами. Або в не вельми привабливій позі, саме коли спіткнувся. Залежно від змісту рецензії…

Їхній з Анжелою шлях пролягав до фуршетної зали – де вже юрмилися газетярі й за хвильку виголошено буде перший тост. Влад не любив банкетів, він знав, що після другого келиха піде, і заздалегідь попередив про це організаторів – а проте його будуть просити залишитися, копилити губи, зображуючи образу, набиватися в супутники, тицяти в обличчя мікрофон, запитувати, жувати, пити, запитувати, захоплюватися, лаяти, сичати, жувати, запитувати…

Анжела – ось хто почувається, наче птаха в небі. От кому подобається увага, от хто патякав би з газетярами до ранку – а теж піде після другого тосту, безмовно слідуючи за Владом. Але поки – поки час є, він сміється, п’є, киває у відповідь на вітання…

– Думаєш, мені все це подобається? – запитала Анжела, начебто прочитала його думки.

– Думаю, так, – відповів Влад чесно.

Анжела посміхнулася:

– Досвідчений тесля може бити сокирою в те саме місце, поряд із власною рукою… І навіть не дивитися на лезо. Розвернутися в інший бік. Рефлекс. Звичка.

Влад не знайшовся з відповіддю.

– Вони в захваті, – промурмотіла Анжела задумливо. – Ти. Їх. Узяв. За зябра.

– Я не маю жодного стосунку до цього фільму, – заперечив Влад.

– Байдуже, – мовила Анжела. – Фільм, книга… або щось інше. Ти змусив їх любити тебе сьогодні. Змусив говорити про тебе. Ти закохав їх у себе. Без участі… відомого механізму. Вони – твої. Але ти їх не прив’язував.

– Я не хотів, щоб вони були мої, – сказав Влад.

– Хотів, – заперечила Анжела. – Хотів. Не конкретно цих – то якихось інших… Ти хотів, аби вони тебе розуміли. Щоб усі на світі тебе розуміли. І пам’ятали, коли ти вмреш.

Усміхнений офіціант виринув наче нізвідки і простягнув Владові тацю, заставлену повними келихами. Пухирці, підіймаючись з їхнього дна, нагадували новорічну гірлянду рухливих вогників.

Влад узяв один келих, подивився на світло: теплий жовтавий акваріум, населений круглими блискотливими рибками. Ейфорія.

– Нас нема, – сказала Анжела. – У тому й лихо, що нас немає. Нікого. Ми собі живемо, прагнемо чогось… Але кожен знає, що його нема. Соник… тобто Самсон… це розумів дуже гостро. Людина може бути, тільки якщо половина людства пам’ятає його через сто років по його смерті. Ненавидить, наприклад. Або читає його ім’я на касетах і дисках. Чи на корінцях книг. При цьому самі книги можна й не читати. Досить корінців… Тільки їх повинно бути багато.

Влад перехилив келих, озирнувся в пошуках чергової блукаючої залою таці. Некрасива молода жінка, озброєна мікрофоном, напосілася на нього, як таран на ворота твердині:

– Пане Палій! Газета «Світ сьогодні»… Ваше ставлення до того, що сюжет фільму, побаченого нами сьогодні, значно змінений порівняно з…

– Перепрошую, – кинув Влад. – Завтра в дванадцятій прес-конференція, де я охоче відповім на всі ваші запитання.

І з увічливою посмішкою відвернувся.

– Соник цілковито впевнений був, що він буде, – сказала Анжела. – Що половина людства переглядатиме альбоми з репродукціями… Усвідомлення цього допомагало йому жити. Якби він знав, бідака, що його роботи згниють у якомусь запаснику…

– Їх виставляють, – заперечив Влад. – Я проходив повз музей тижнів зо два тому… І зайшов, спеціально, щоб перевірити. Їх виставляють.

– Соник вибрав складний спосіб, – вела далі Анжела, не слухаючи його. – Найпростіший спосіб – утнути людям купу неприємностей. От я б хотіла… Дивна річ. Я могла б прив’язати до себе половину людства, смертельно прив’язати…

– Не могла б, – хитнув головою Влад.

– Прошу наповнити келихи, – сказав підсилений мікрофоном голос. – Пане Палій… О, я вас не бачу… Будь ласка, зараз вам слово, прошу…

Влад обережно пробрався між оголеними спинами чиїхось супутниць. Йому знову тицьнули мікрофон, і він повторив приблизно те саме, що вже казав зі сцени. Залунали оплески. Вечірка набирала обертів, люди самозабутньо спілкувалися і потихеньку хміліли.

– Не могла б, – повторив, повернувшись до Анжели. – Пута – не для юрби. От зараз ми в юрбі… І ми майже безпечні. Поки не поспілкуємося з кимось особисто, близько, інтимно. А говорити зі сцени, який я радий усіх бачити, я можу хоч щовівторка – прив’язування якщо й відбувається, то повільно, дуже повільно. Життя не вистачить…

Сивуватий міцний чолов’яга, більш схожий на конферансьє, ніж на газетяра, делікатно кашлянув за Владовим плечем. На перший погляд, він був без «зброї» – але Влад упевнений був, що дорогою диктофон сховався в кишені франтівського піджака.

– Пане Палій, дозвольте відрекомендуватися…

Він назвав добре знайоме ім’я, що ним підписано чимало зубастих рецензій, доволі авторитетне. Влад чемно посміхнувся:

– Радий знайомству… На жаль, ми з дружиною вже йдемо. Сподіваюся побачити вас завтра, на прес-конференції?

– Дуже шкода, – сказав сивуватий, – мені хотілося б саме сьогодні… Я якраз вночі збирався писати рецензію…

– На жаль, – Влад розвів руками. – На жаль, я вже сказав, усе, що міг, – коли написав книгу… Щось додати мені навряд чи вдасться. Щасти…

Узявши Анжелу за руку, Влад м’яко потяг її крізь юрбу. Вже на східцях, за десять кроків від авто, їм навперейми метнулася незнайома жінка:

– Пане Палій! Владе!

Він змушений був зупинитися. На секунду зробилося лячно – йому привиділося, що це хтось із скороминущих його коханок.

– Ви мене пам’ятаєте? – мовила жінка, посміхаючись. І Влад зрозумів – ні, не коханка, шанувальниця. І ледве стримався, аби не зітхнути полегшено.

– На жаль, ні, – сказав він чемно. – Ми десь-колись бачилися?

Жінка розгубилася:

– Ну, звісно… Колись ми разом вступали до театрального інституту… Мене Агнією зовуть… Ми зустрілися в потязі…

Агнія. Тепер він упізнав її. «Дивина, – подумалося, – як це можна було відразу її не впізнати».

Цікаво, а що сталося б, не зведи їх тоді, у потязі, доля? Він не поїхав би до столиці? І, може, батьки Дімки Шила зуміли б його розшукати?

І Дімка жив би дотепер – і ненавидів Влада, свого господаря?

– Дуже приємно, – сказав Влад Агнії. Та дивилася, явно чогось очікуючи: обійм? Запрошення в гості? Чого?

– Нам час іти, – ласкаво нагадала Анжела.

– Дуже приємно, – повторив Влад. – Удачі… Всіляких гараздів.

І, тепер уже скоряючись Анжелі, обійшов жінку на сходах і пірнув у розчахнуті дверцята таксі.

– Це ще що за індивідуум? – строго запитала Анжела, коли машина рушила.

– Це привіт з далекої юності, – глухо пролунало у відповідь. – Майже примарний.

– Ви справді разом вступали? До театрального? Ти хотів бути артистом? Ти?

Влад посміхнувся:

– Не варто про це говорити.

– Вона була твоїм першим коханням?

– Ми майже не були знайомі. Бачиш, я навіть не впізнав її…

Обоє замовкли.

Цяпотів дощ. Краплі, зметені «двірниками», скочувалися з вітрового скла.

– Ти забув її…. Усі ми схожі на медуз, що повзуть по склу, – сказала Анжела. – Рівномірна драглиста маса. Медузі нелегко залишити по собі чіткий слід, особливо на склі. Нас немає. Але кожному хочеться бути. Тому люди психують, тицяються туди-сюди, божеволіють… Убивають.

– На мою думку, ти добряче перебільшуєш, – констатував Влад.

– Ти не знав Соника, – сумно заперечила Анжела. – Його немає. І вже не буде. Бідний Соник.

– Художники і поети – особливий народ, – сказав Влад.

– Як і дитячі письменники, – парирувала Анжела. – Ні, серйозно, мені сподобався цей фільм… Ти вже майже є, Владе. Уже майже є. А мене… Мене – немає.

– Але ж я бачу тебе, – мовив Влад. – Ти мені цікава…

Анжела зітхнула:

– Напевно, мені доведеться цим задовольнитися.

– Ти мене ображаєш, – сказав Влад.

– Пробач, – Анжела протерла запітніле скло. – Щось у мене настрій сьогодні… дивний. Певно, через увесь оцей шум. Шум, тріщання, ля-ля-ля… Ця твоя приятелька… Їх немає. Нікого. Ти – майже є.

– А ти хотіла бути володаркою світу? – запитав Влад, розглядаючи її профіль на тлі мокрого скла, що дрібно дробило нічне світло.

Анжела скоса глипнула на нього:

– А тобі не спадало на думку, що всі, хто є, кого пам’ятає половина нині живих людей… Або навіть усі… Що це були… такі, як ми? Що вони могли… вміли… розумієш?

– Ні, – впевнено кинув Влад, подумавши. – Це неможливо. Почитай будь-яку біографію будь-якого полководця… Або президента… Зовсім інший механізм.

– Ти впевнений? Біографії пишуться вже потім. Хто знає, наскільки вони правдиві? А ось коли з групи впливових людей, скутих круговою порукою, раптом виділяється один і стає найвпливовішим… А колишні його соратники один за одним умирають за різних обставин?

– Ти кого це маєш на увазі?

– Не важливо, – сказала Анжела. – Такі випадки траплялися, цього досить. Може, я знайду час для відвідин якихось архівів… І накопаю чогось конкретнішого.

– Навіщо? – здивувався Влад.

– Задля цікавости, – лагідно відгукнулася Анжела. – Ти, певна річ, скажеш, що все це дурня і нісенітниці…

– Анжело, пута не працюють на юрбу. Це особливість індивідуальних стосунків…

– Твої пута. Пута, створені тобою. І мною, згодна… Усі мої спроби реалізуватися, вивищитися над юрбою, бути… ні до чого не призвели. Хоча, можливо, винен мій ідіотський характер, а зовсім не… Ну, та добре. Але хто сказав тобі, що якщо носії пут народжуються так часто, що можуть запросто натрапити один на одного, ось як ми з тобою… Якщо носії пут так поширені на землі – чи всі вони однакові? Чи всі підвладні тим самим законам? Може, є підвиди. Ось ми з тобою, наприклад, колі, а є ще й пекінеси, вівчарки, бульдоги… Вибач за «собачу» аналогію. І скажи: чому я не можу мати рації?

Влад мовчав.

– Я можу бути права, – додала Анжела. – Воно, звісно, не виглядає так. Але я можу мати рацію, а це вже чимало. Так?

– Мені здається, ти помиляєшся, – мовив Влад. – Я це відчуваю. Але пояснити, чому саме так, а не інак – не можу. Вибач.

* * *

…Коли машина зупинилася перед готелем, синюватий циферблат курантів на вежі навпроти показував за п’ять другу. Дощ припинився, на мокрому асфальті відбивалися вогні фар і ліхтарів. На помпезному фасаді найбільшого в місті готелю світилося небагато вікон, їхні теплі квадрати складалися чомусь у стилізовану букву «Ю».

(Фрол Ведрик сидів у в’язниці ось уже майже рік. Сім місяців тому Влад із Анжелою офіційно стали подружньою парою – безлюдно і беззвучно, без фати і свідків. Старий Владів будинок було продано, взимку подружжя жило в готелях, улітку подорожували у фургончику-трейлерові. У газетах писали, що модний письменник Влад Палій, який давно вже перестав бути винятково дитячим автором, – персона дивна і навіть загадкова. Утім, допитувалися один в одного журналісти, а хіба сучасний казкар не повинен бути таємничим?

Екранізація приречена була на успіх. Влад працював над п’ятим романом із серії про Гран-Грема, і в перспективі маячіли ще три або чотири. Коли Влада запитували, чи не набрид йому його улюблений герой, – він тільки таємниче посміхався.).

Влад вибрався з авто і подав руку Анжелі. Скляні двері готелю гостинно розійшлися, великий хол був залитий білим неяскравим світлом, за стійкою бару смакували, потягували з соломин, ліниво поглядали на екран телевізора пізні відвідувачі. У нічних новинах саме передавали повідомлення про сьогоднішню прем’єру, і на мить Влад побачив себе – далекий, маленький, він беззвучно ворушив губами перед чорним кулаком мікрофона.

– А в дитинстві ти мріяв, аби тебе показували по телевізорі? – поцікавилася Анжела.

– Ні, – відповів Влад, подумавши.

– А я мріяла, – мовила Анжела.

І відразу з’явилася на екрані – на мить. Жінка з чарівною посмішкою у бордовій вечірній сукні, більше схожа на кінозірку, ніж на скромну дружину сценариста.

– Ну, як? – Влад кинув на дружину запитливий погляд. – Дитяча мрія збулася?

Анжела невиразно гмикнула.

У номері вона відразу ж упала на ліжко, а Влад витяг з бару пляшку червоного вина. Відкоркував, наповнив келихи, простягнув один Анжелі:

– Мені здається, що ми – є. Тут, зараз. Хіба цього не досить?

* * *

Вони були.

* * *

Влад прокинувся пізно. Вікна номера дивилися на схід, тож важкі темні штори – опущені повіки великої кімнати – мужньо прийняли на себе удар квітневого сонця. Кімната потопала в дрібнюсіньких іскорках-променях, що пробилися крізь невидимі оку дірочки і діри.

Анжела тихо посапувала. Влад не квапився вставати. Приємно було лежати ось так нерухомо, розслаблено, згадувати вчорашню прем’єру.

Дивно, він не міг чітко пояснити сам собі, задоволений він фільмом чи ні. Загалом – десь там, у глибині душі – все-таки не задоволений, але й сформулювати претензій не може. Кіновтілення Гран-Грема було цілком переконливим, але це був інший Гран-Грем, не мешканець Владової уяви, його власного маленького екрана. Чи реально витягти його внутрішнього троля назовні? А головне, чи варто?

З іншого боку, він розумів, що окремо від його власних фантазій про світ Гран-Грема створена на екрані країна виглядала потужно і вражала уяву. Вона мала повне право на життя, ця країна, ось лишень Владу в ній місця не було.

Чи трагічно це? Не більш трагічно, ніж одруження улюбленого сина з чужою для батьків невісткою. Як Влад мріяв про цю прем’єру, як чекав її роки й роки, – а от не відчуває нічого, крім втоми. Треба б сісти за комп’ютер і переглянути написане напередодні – але немає сил. І бажання теж, це сумно…

– Чому б нам не поїхати сьогодні, – сказала Анжела, не розплющуючи очей.

– Прес-конференція, – відгукнувся Влад зі стогоном.

– Пошли подалі. Ти ж їм не раб. Це вони хочуть тебе чути… А ти вже все сказав.

– Я підписав контракт.

– Ти в житті не порушив жодного правила, – сказала Анжела. – Так? Ти завжди дієш відповідно до записаного в контракті?

Влад скоса глянув на неї. Анжела досі лежала з заплющеними очима, бліда, вперта, демонстративно сліпа.

Він не відповів. Підвівся, збираючись у душ.

– Чому я така зла з самісінького ранку? – здивовано промурмотіла Анжела собі під ніс. – Може, тому, що сьогодні річниця смерті Єгорки Єлистая?

Влад завмер посеред кімнати, переступив босими ногами на прохолодній паркетній підлозі, підібрав пальці, загаявся і повернувся до дружини. Присів поруч, на край ліжка.

– Я ненавиджу самогубців, – сказала Анжела. – Бідний Соник просто був у шоці, ось і все. Він не розумів, що чинить, коли різав собі вени. А Єгорка, коли стрибав з балкона, все чудово усвідомлював. Він здогадався про мене. Чому всі розумні мужики просто-таки поведені на волі?

– Не всі.

– Владе, – дуже тихо попросила Анжела. – Давай дременемо з прес-конференції. Я тебе дуже прошу. Давай поїдемо… Га?

* * *

Вокзал – тиснява, табло, радіоголос з динаміка, специфічний запах – нагадував Владу про Ганну. Тепер завжди при слові «вокзал» він згадуватиме не кочову юність провідника в плацкартному вагоні, а жінку, яка жадібно вдивляється в обличчя колишніх і майбутніх пасажирів.

Вокзал.

Цей провідник – напрасований, чистий, шанобливий, з терпкуватим ароматом одеколону – анітрошки не нагадував самого Влада двадцять років тому, в старому светрі під форменим мундиром, сірого від недосипу, похмурого і неговіркого. Втім, і потяги його юності були інші. Кожен вагон схожий був на барак, на комуналку, на гуртожиток, далеко випиналися в прохід чиїсь ноги в брудних смугастих шкарпетках, ганяли безтурботні діти, ризикуючи отримати порцію окропу на голову (розносячи чай, Влад брав по п’ять склянок у кожну руку), кублився в повітрі пил з допотопних ковдр і лізло пір’я з худючих подушок…

– А чому ти не любиш потяги? – запитала Анжела.

– Безглуздо тягтися по землі, коли можна літати, – ухильно відгукнувся Влад.

Анжела зітхнула:

– А я намагалася працювати провідницею. Тільки не в такому вагоні. Гіршому, звісно… На мене скаржилися пасажири. Я була дуже поганою провідницею. Ледачою, ну і грубою, напевно… Невдовзі мене вигнали.

– А я був хорошим, – повільно мовив Влад. – Вони… пасажири… пригощали мене, завжди гукали випити з ними… Але я не пив на чергуванні.

Анжела відірвала погляд від перону за чистим вікном. Підвела на Влада запитливі очі.

Він сів поруч. Помовчав.

– Чому ти мені раніше не розповідала? – запитав Влад.

Анжела здивувалася:

– Чого?

– Як ти провідницею працювала… Я не знав.

Анжела скептично закопилила губи:

– Невже ти цілком серйозно думаєш, що багато про мене знаєш?

* * *

Анжела була єдиною людиною, яка розуміла Соника, і єдиною людиною, по-справжньому потрібною йому. Вона була впевнена в цій потрібності десять років тому – не втратила впевненості й дотепер.

Вона кохала Соника. Його брат поруч із ними був зайвим. Як деякі мамці трусяться над своїми майже дорослими синами, так і Соників братик скидався на таку собі мамуню, власницю, «концентровану» свекруху.

– …Годі, ми ж не будемо зараз говорити про Фрола… А Соник був – сонечко. О другій годині ночі міг розбудити, сказати – ходімо на прогулянку, там повня, зірки, цвіркуни… Не можна такої ночі спати… І я встаю, й ми йдемо. Або з якогось дива на останні гроші купить квитки до моря. І їдемо… На набережній він сідає і малює мій портрет. І одразу до нього черга з дівчат та пані. Він кілька годин попрацює, і на всі ці гроші ми йдемо в ресторан… Ось так. А ночуємо на тій-таки набережній, біля моря, на дерев’яних лежаках. І цілковитий спокій, і нічого не потрібно, у кишенях пустка, душа умиротворена… Таким був Соник. Найкращі наші дні – це коли його ще не визнавали…

Соник навчив Анжелу багато чому. Поруч із ним їй хотілося стрибнути вище голови – а він неодноразово зізнавався, що вона має на нього такий самісінький вплив. Анжела, яка жодного разу до цього не була ні в театрі, ні в музеї (краєзнавчий, куди її водили на екскурсію в медучилище, до уваги не береться), – Анжела приохотилася ходити з Соником на виставки, прем’єри і концерти. Це виявилося далеко не так нудно, як вона боялася спочатку, – навпаки, будь-яка закарлюка на картині оживала після Соникової розповіді про неї. І балетний спектакль, де, здавалося б, суцільна плутанина на сцені, й яка-небудь симфонія, де, на перший погляд, узагалі немає сюжету – все це, виявляється, могло бути джерелом радості та задоволення, і цю втіху вони ділили навпіл…

Вони години поспіль просиджували у майстерні, закип’ятивши електрочайник, занурюючи в остиглий чай сухарики і печиво, говорили про все на світі, тобто частіше Соник розповідав, а Анжела жадібно випитувала. Вона, яка рідко визнавала чиюсь зверхність, тепер радісно почувалася ученицею. І слухала, широко відкривши очі й нашорошивши вуха.

А Соник казав, що це Анжела навчила його бачити. Що це Анжела зробила його кращим, що через неї він нарешті зрозумів просту річ, яка не всім у житті дається, що вона – рука, простягнена йому Богом, що лиш із нею в нього є майбутнє – та ще й яке! На багато сотень років уперед!

Анжела перевела подих:

– …А потім почалося: виставки, слава… Усі хотіли з ним випити. Долучитися. Він не міг відмовити. А хильнувши… Знаєш, у нього, напевно, щось замикало в голові. П’яний, він ставав зовсім іншою людиною – жорстокою… Міг ударити… Потім сам жахався. Але коли він укотре попхався на мене з кулаками, й я пішла… Думала – єдиний раз. Його «прикрутить», він подзвонить, і все. Але не вийшло… Один раз, удруге, втретє. Він почав розуміти. Здогадуватися. А коли здогадався… Його воля, виявляється, дорожча йому за мене. Брат підклав під нього повію. Я вибачила б йому! Клянуся, Владе, тепер, озираючись назад, я розумію: пробачила б йому цю повію. Простила! Тільки він не чекав.

Потяг рушив. Ліхтарний стовп посунув назустріч, як живий.

– І я хотіла, – початку Анжела. – Розумієш, я… Сто тисяч разів поверталася назад. Соник… Щось я повинна була… Якось… Мені снилося, ніби я повернулася назад і все змінила. І що Соник живий.

Потяг набирав хід. Перон закінчився.

– Ну, і певна річ, – Анжела дивилася у вікно, – звинувачувала себе в його смерті. Я й зараз звинувачую. Почала думати – де б мені сховатися, на якому незаселеному острові разом зі своїм прокляттям… А потім зрозуміла: найменш населений із усіх островів – натовп.

* * *

Бідність опліч із Соником була романтичною і чистою.

Ніяке багатство не могло б заповнити цю втрату.

Анжела звинувачувала себе і хотіла сховатися. Десь-колись вона чула, що найсамотніші люди – пустельники і пасічники. Бджіл вона боялася, та й хто довірив би їй бджіл, а відлюдне життя в занедбаній лісовій хатинці ледь не скінчилася кепсько: напівздохла піч тільки завдяки щасливому випадку не отруїла самітницю чадним газом.

Але головне – їй катастрофічно бракувало людей. Яких завгодно. Дурних, підлих, злих. Щоразу, зустрічаючись із ними віч-на-віч, вона мріяла, як добре було б опинитися на безлюдному острові. І щораз бігла з «острова» назад – у натовп.

Певний час вона працювала білетеркою у великому парку розваг. Це була далеко не найгірша пора: вдень вона відсипалася у вагончику, ввечері – і до пізньої ночі – перевіряла квитки біля входу на «Смертельні гірки». Усі довкруж були веселі і заведені, іноді підшофе, всі ухали й ойкали, коли над головами мелькали блискотливі гондоли чергового атракціону, і ніхто не звертав уваги на молоду жінку в береті до брів і з клейончастою сумкою на шиї.

Її це влаштовувало. Вона була космічно самотня – і віднаходила в цьому якесь похмуре задоволення.

Однак через кілька місяців за нею почав упадати її безпосередній начальник – парковий адміністратор. Він буквально переслідував її, добивався до неї у вагончик, упевнений чомусь, що Анжела повинна бути щаслива від такої уваги до своєї персони. Не знаючи, як викрутитися і до кого звернутися по допомогу, вона зрештою звільнилася – і пішла шукати нове місце в юрбі.

Вона продавала газети в електричках.

Вона розклеювала оголошення.

Їй ніде було жити, вона винаймала якісь кутки в якихось бабусь, але рідко з ними зживалась. Якось їй «пощастило» оселитися в справжнісінькому бандитському кублі – і щастя, що вона встигла зорієнтуватися і накивати п’ятами перш ніж її підсадили «на голку».

Їй неодноразово робили найрізноманітніші пропозиції – від звичайної посади звичайної готельної повії до «елітного» місця танцівниці в екзотичному нічному клубі. Анжела м’яко, але наполегливо відмовлялася.

Коли вона влаштувалася – насилу! – працювати провідницею, їй здавалося, що це ідеальний вихід зі становища. Що вона знайшла будинок на колесах, свою самотність і свій натовп «в одному флаконі».

Вона помилилася. Пасажири щодня мінялися, але ж були ще й напарники, і напарниці, начальник потяга та інші, інші. Вона змінювала бригади – зі скандалами та без. Вона мала славу найсварливішої, найстервознішої провідниці від часів винайдення залізниці. Брудна залізнична білизна, склянки з відбитками жирних пальців, таргани в щілинах, пропахлий тютюном протяг з тамбура, відсутність оселі, безгрошів’я і повна сутуж на усіляку любов затягли спогади про Соника начебто бензиновою плівкою.

Одного чудового дня Анжела швиргонула підсклянником у начальника потяга і пішла, буквально зіскочила на ходу, подарувавши залізничному начальству свою останню зарплатню. Все одно її от-от мали б вигнати.

Після смерті Соника минуло майже два роки. Замкнувши повне коло, Анжела прийшла туди ж, відкіля і вийшла, – вона стояла посеред вулиці, й усе її майно було при ній. Без роботи, без професії, без даху над головою і без найменшого бажання йти на панель, але з усвідомленням, що останніх грошей вистачить заледве днів на три. І навряд чи вистачить, щоб купити хоч якийсь пристойний одяг…

На щастя, літо стояло погідне, й питання про дах над головою відпало саме собою. Анжела криво посміхнулася й на передостанні гроші купила собі… абонемент на пляж.

Серед річкових пляжів був один, знаменитий високою ціною на вхідні квитки. Щоб розрахуватися за абонемент на тиждень, Анжела вишкребла все до копійки. Ще однією особливістю цього пляжу була цілковита відсутність купальників, хай яких. Багатії, які могли собі дозволити казково дорогущі купальні костюми, походжали тут винятково голяка.

Серед засмаглої голопузої публіки чимало було «золотої молоді». Голі пещені хлопці їли фрукти і пили каву під смугастим тентом, а Анжела, яка вже другий день харчувалася виключно водою з-під крана, статечно лежала в ажурній тіні під напиналом, гнучка, таємнича і звабна.

(Спочатку їй довелося побороти зніяковілість. Але їй вже чимало в житті доводилося переборювати, та зрештою, на пристойний купальник грошей у неї все одно не вистачило б).

Дівчата з пишними стегнами обговорювали принади різних дієт. Анжела потягувалася, встаючи, відчуваючи десятки юнацьких поглядів, які ніби випадково проходили повз, – і мимоволі затрималися на тонкій, білошкірій, чарівно нетутешній гості.

Ледачі парубки патякали про покер і переваги різних казино. Анжела красиво стрибала з вишки (її навчив Соник, як це було давно!), виринала, закинувши на плечі мокре волосся (Соника згадувала, начебто давній щасливий сон), чарівною дикункою лягала прямо на пісок (Соник терпіти не міг піску, ідеальний, на його думку, берег мав бути кам’янистим). Осторонь, біля урни, лежав кинутий кимось шматок тістечка, і Анжелині очі раз у раз зиркали на нього, наче прив’язані.

Господи, яка вона була голодна! З’їжджаючи з водяної гірки, фиркаючи, пірнаючи і розкидаючи бризки, знесилено падаючи на білий пісок, вона подумки зверталася до ледачих юнаків під тентом: ну ж бо! Сміливіше! Сміливіше, агнці! Один із вас сьогодні потрапить у зуби, неминучого не оминути, то не тягніть же! Ваш вовк утомився чекати. Сміливіше!

Першим, хто сказав Анжелі – ліниво, чинно – комплімент із приводу її водних вправ, був молодесенький юнак, майже хлопчик, з вигляду – старший школяр; тайкома розглядаючи його з-під вій, Анжела подумала, що «у її роки» – років десять тому – юнак, власник настільки скромних фізичних достоїнств, соромився б з’явитися на публіці не те що голяка, але навіть і в спортивних обтислих штанях…

Анжела посміхнулася у відповідь – теж ліниво, статечно. Поблажливо подякувала.

Хлопчика звали Яриком. Анжелі цього вистачило. Про те, що прізвище Ярика – Доній, вона довідалася набагато пізніше.

А поки – вона прив’язувала його. Вміло і завбачливо, м’яко і не форсуючи подій. Сім днів вони бачилися тільки на пляжі. Лише розмовляли – обов’язково з усмішкою, обов’язково легенько розтягуючи слова, і тільки скоса спостерігали один за одним. Анжела інтригувала, а Ярик хотів бути заінтригованим.

Щовечора вона останньою йшла з привілейованого нудистського пляжу. Вдягалася в кабінці останньою – драні джинси і линяла футболка зберігалися до часу в яскравому поліетиленовому кульку – і щовечора нишпорила по парку, підбираючи пляшки. Усюди валялися недоїдки, але Анжелина бридливість майже завжди брала гору над голодом. Вона здавала пляшки й на отримані гроші купувала собі хліба і молока.

На третій день полегшало. Ярик узявся по-хазяйськи пригощати її, вона знала, що пута поки ще не діють, а отже, прихильність Ярика – результат умілих Анжелиних дій.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю