Текст книги "Долина совісті"
Автор книги: Сергій Дяченко
Соавторы: Марина Дяченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 22 страниц)
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Вальс
* * *
Відтоді вона перестала гаяти час удома. Поснідавши – а іноді й до сніданку – Анжела вирушала на автостанцію пішки (свою машину Влад їй не давав), і поверталася на таксі пізно вночі, а то й над ранок. У відповідь на спробу Влада з’ясувати, де вона буває, Анжела звела брови з виглядом людини, якій дошкільник читає лекції з моралі:
– Чому це ти вирішив, що маєш право знати про мене все, що заманеться? Ти мені ніхто. Сиди і мовчи.
І Влад мовчав, поки якось Анжела повернулася додому вже не на таксі, а на маленькій спортивній машині, за кермом якої був широкоплечий, коротко стрижений чоловік у чорному пальто до землі. Анжелин супутник висадив її з авто за всіма правилами джентльменства; Анжела чудово знала, що Влад спостерігає за нею з вікна кухні, а тому (чи була й інша причина?) піднялася навшпиньки і поцілувала чоловіка в злегка неголену сіру щоку.
Кавалер сів у машину і покотив, а Анжела ввійшла в дім з виглядом королеви.
– Хто це був? – запитав Влад, ледве стримуючи лють.
– Не варто ревнувати, – відповіла Анжела. – Ти сам по собі, я сама по собі. А я вже доросла дівчинка і можу робити що хочу.
– Ти усвідомлюєш, що буде, коли ти прив’яжеш його?!
Анжела обернулася в дверях своєї кімнати:
– Він уже. Зовсім ручний. І страшенно багатий… хіба це погано?
І вона гупнула за собою дверима, а Влад пішов на кухню, відрізав величезний кусень житнього хліба і засунув до рота. І жував, жував, не запиваючи водою, змолотив другий шмат, а потім третій, відчув нарешті важкість у животі, однак душевної легкості, певна річ, не домігся.
Напевно, він був надто м’який з нею. Вона зачула в ньому слабину – вже тоді, коли він повернувся підібрати її, вмираючу, в заметі біля свого порогу. От якби він дозволив їй умерти – вона, звісно, сприйняла б його всерйоз, жодних сумнівів…
Влад криво посміхнувся. Пригадалася казка про чарівного півня (чи гусака? чи індика?), до якого приклеювалися люди. Старша сестра схопилася за крило, середня – за старшу, молодша – за середню, і цей ланцюжок усе ріс за рахунок перехожих, і кожен приклеєний був до двох інших, а через них – до гусака (чи все-таки півня?). Кумедно буде, якщо за Анжелою потягнеться ціле гроно «приклеєних» шанувальників, і що тоді робитиме він, Влад, куди сховається, і як житиме…
Він пригадав широкоплечого: так, той до пари Анжелі. Владу стало соромно і гірко від думки про їхню з Анжелою єдину ніч. І ще гірше – від думки про жінок, яких він любив, аби вранці розлучитися назавжди. Він сів і спробував згадати їхні імена, хоч щось, залишене від них у його житті. Реґіна було невисокою на зріст, дуже серйозна, у ліжку мовчазна, як камінь. Римма полаялась зі своїм хлопцем, а Влад був для неї засобом помсти, і тому любила вона шумно, темпераментно і напоказ, – напевно, уявляючи собі, що її залицяльник, проштрафившись, кусає лікті під ліжком. А ця дівчина… ні, її звали по-іншому. Як її звали? Ніяк, вона не відрекомендувалася, у цьому не було потреби.
Він чесно намагався пригадати всіх, але на гадку спадав чомусь червоний гумовий м’ячик, який скотився з цегельної паркової доріжки в кущі. Що було пов’язане з цим м’ячиком? Хто був на другому кінці його хитромудрої траєкторії? Кому потім довелося виймати його з кущів?
Він спробував уявити Ганну, і пригадав її, – коли та цілувалася зі Славиком. Ні, до цього дійства не годилося слово «цілувалася»; за рожевим словом стояли вікові нашарування вульгарності, а ці закохані були природні, начебто крик болю…
Він почвалав до кабінету й сів за комп’ютер.
* * *
«Ми входимо до кімнати, – казав Філософ, – і починаємо розуміти, відчувати, осягати. І через певний час зауважуємо, що в кутку нашої кімнати сидить Вона. Ми лякаємося, але скоро забуваємо про це і сідаємо до неї спиною. І продовжуємо розуміти, дізнаватися, відчувати. Ми зайняті ділом, захоплені собою, і тільки зрідка, згадавши про Неї, озираємося через плече. Вона, як і раніше, сидить у кутку кімнати і, здається, не звертає на нас уваги. Тільки іноді – коли їй треба взяти книгу з полиці або порухати вугілля в каміні – Вона підводиться, проходить повз нас і робить свою справу. Тоді ми на якийсь час завмираємо, начебто тільки зараз помітили Її. Вона повертається на своє місце, і ми знову сидимо до неї спиною.
Деякі сміливці знаходять у собі сили розвернути своє крісло і сісти до Неї обличчям. Сумнівне задоволення, та, щоправда, дехто знаходить і в цьому свої принади… Деякі, навпаки, стають, наче діти, які вперто відводять погляд від страхітливої для них картинки в книжці, і ніколи не озираються на Неї навіть через плече. Але ми ж бо з вами, господарі чудової світлої кімнати, у кутку якої сидить Вона, – ми ж бо розуміємо: тільки її мовчазна присутність додає сенсу кожному нашому подихові…»
* * *
Влад сидів, дивлячись у темне вікно, але не бачив ні лісу, ні дороги, а тільки власне відображення, наче в метро. Як йому боротися з цією жінкою? Чи треба з нею боротися? Задушити? Якби він мав схильність до суїциду… Йому дуже хочеться закінчити Гран-Грема. Дочекатися перекладів. І фільму… Біс його ухопи, Владові є заради чого жити, чому якась жінка повинна змінювати його плани? Зрозуміло, найпростіше поїхати… зникнути. Умираючи, вона, може, й згадає цього Гарольда… Усіх, кого вона прив’язала – і кинула… Хоча ні, нікого вона не пригадає. До найостаннішої секундочки, до остаточного звільнення від пут Анжела займатиметься собою, виключно собою. Тому ніякої «показової розлуки» не буде – принизливо, марно, так дитина лізе на люстру, озброєна намиленою мотузкою, бо їй, бачте, не дають до півночі гратися на комп’ютері…
Виходить, він терпітиме її поруч із собою. Усе життя – довге, як він сподівається.
Змінити Анжелину сутність?
Простіше рибу втопити.
* * *
Уранці він піймав Анжелу, коли та пробиралася зі спальні до ванної. Дуже вдало застав – сонну, незачесану, беззахисну. Влад устав на її шляху, тож вона щільніше запнула халат, подивилася роздратовано:
– Доброго раночку… Не міг би ти щезнути, га?
– Таксі буде за півгодини, – сказав він м’яко. – Давай-но швиденько мийся, збирайся, і я тебе проведу.
– Тобто? – запитала Анжела по паузі.
– Я не хочу, щоб ти жила в моєму будинку, – пояснив Влад. – Я сам по собі, ти сама по собі, ти вже доросла дівчинка… і так далі.
– Що, показові виступи? – тихо запитала Анжела. – Демонстрація рішучості? Ти сам чудово розумієш, що виглядаєш смішно. Хочеш налякати мене? Дешево. Я не ведуся на понти.
– Ти не зрозуміла, – сказав Влад. – Ніхто не заважатиме тобі навідувати мене, коли почуватимешся кепсько. Будь ласка, приходь, я, напевно, радий буду тебе бачити. Але жити в моєму будинку ти більше не будеш. До приїзду таксі залишилося двадцять п’ять хвилин, і я не хотів би забирати в тебе дорогоцінний час.
Анжела дивилася на нього спідлоба. Здається, вона все ще не вірила.
Таксі примчало хвилина в хвилину, тож Влад вийшов до водія, вибачився і попросив зачекати чверть години, а потім піднявся до Анжели. Вона сиділа посеред кімнати для гостей, перебираючи вологе волосся, зухвало домашня, тепла, розхристана.
– Чверть години, – сказав Влад. – Допомогти тобі зібратися?
– Я не хочу нікуди їхати, – пояснила Анжела майже весело.
– Це мій будинок, – Влад розкрив шафу, витяг з нижньої полиці Анжелину сумку. – Я запросив тебе в гості, а тепер я прошу тебе залишити мене самого. Давай-но скоріше, інакше таксистові доведеться доплачувати з твоєї кишені.
– Це схоже на сцену ревнощів, – прокоментувала Анжела. – Через це… через Микиту? Я пожартувала.
– Збирайся, – повторив Влад.
– Я нікуди не поїду.
– Ти поїдеш. І щоразу, коли пута притиснуть тебе, ти приходитимеш сюди на уклін. І плазуватимеш по ґанку, як уже плазувала колись. Я шкодуватиму тебе і впускатиму до вітальні – на п’ять хвилин. І ти йтимеш – до наступного разу… Ось як це буде.
Анжела ощирилася:
– Ти забув сказати, що поки я плазуватиму по ґанку, ти будеш плазувати по підлозі – по той бік дверей. Ти не пробував забивати цвяхи потилицею? Відчуття таке самісіньке…
Зовні просигналила машина.
– Ще хвилина – і я викину тебе за поріг разом з порожньою валізою, – мовив Влад. І, зустрівшись із ним очима, Анжела раптом швидко почала збиратися.
Закинула на плече сумку. Зупинилася в дверях, дивлячись Владові прямо в очі:
– Ти ще попросиш мене, щоб я повернулася!
І закрокувала до машини.
* * *
Влад сів за роботу і не вставав з-за комп’ютера два дні поспіль. На третю добу йому стало холодно у натопленій кімнаті, тож він проковтнув заздалегідь заготовлену таблетку, випив чаю з лимоном і ліг у ліжко.
Повинні були існувати якісь механізми протидії путам – якісь виверти, що дозволять пом’якшити напад. Влад пив розігріте вино, ковтав серцеві пігулки і судинорозширювальні пілюлі, потім прийняв снодійне – але сон не йшов, був напівсон-напівмарення, йому марилася Ганна, у коротенькому халатику, з голими ногами, яка зраночку йде до ванної. Влад наздоганяв її, Ганна оберталася – і виявлялася Анжелою, він хапав її, аби зім’яти, як пластилін. Тепер, коли він цілком усвідомив свою незриму залежність від Анжели, заподіювані путами страждання перестали бути безособовими. У його болю було Анжелине обличчя, її груди, і ноги. Відчуття було таке, начебто він людожер і хоче її з’їсти. Потім, виринувши з короткого забуття, він став уже сатиром – йому хотілося Анжелиного тіла, хотілося ґвалтувати ще і ще, розчавити собою, розірвати… Потім Анжела привиділася йому у вигляді нескінченного ряду скляних статуй. Він йшов уздовж цього ряду і бив скло залізним ціпком, чергова статуя розсипалася на друзки, але Анжели не ставало від цього менше. Наступна статуя безсоромно посміхалася, Влад йшов до неї і бив своїм ціпком, рука німіла від напруги, а за зруйнованою статуєю вставала ще одна, і ще… Вщент…
Влад розклеїв очі й зрозумів, що деренчить дверний дзвоник. Зиркнув на годинник: була третя тридцять, але за вікнами – цілковита темінь, отже, о пів на четверту ночі…
Він зрозумів, що треба встати. Він мусить виглядати якомога здоровіше і недбаліше – від того, яким він відчинить двері, залежить дуже багато чого. Залежить, може, його майбутнє.
Кожен дзвінок був як удар хлиста. Під цим хлистом хотілося кинутися до дверей, скоріше розчахнути їх, зараз цей кошмар закінчиться, зараз…
Влад увійшов до ванної і, не дивлячись на себе в дзеркало, умився крижаною водою. Руки тремтіли, Влад насилу розтер обличчя рушником. На краю ванни лежала забута Анжелою мильниця. Картинка перед очима дивно пливла, і тому здавалося, що мильниця повзе, перебираючи короткими червоними лапами.
Він підійшов до дверей. Дзвоник тепер не вщухав ні на секунду – вив і вив.
Влад затримав подих і відімкнув двері.
Мокра тремтлива грудка упала до його рук. Ніч на мить посвітліла, наче день, з голови до ніг прокотила хвиля цілковитого щастя, дитячого, тваринного, фізіологічного. Десь дзенькали дзвіночки… десь заливалися птахи. Сонячний промінь торкнувся щоки. Тепло, легко, секунда розтяглася до нескінченності, дощовий пил під жовтогарячим ліхтарем застиг, ніби бризки на склі, час завмер…
Рушило. Знову зацокали секунди, і дощові краплі ринулись униз. Ніч, дрібний дощик, провесінь. Жінка в мокрій шубі вивільнялася з Владових обіймів.
Вона відразу ж відвернулася і покрокувала до воріт. Там зупинилася, глипнула на чоловіка у дверях:
– Наступного разу до мене приїдеш ти. Готель «Турист», номер п’ятдесят два, – і рушила пішки до автостанції. Пішки, на височенних підборах, під дощем.
* * *
Живучи разом, вони усвідомлювали свою залежність одне від одного, усвідомлювали, але не відчували. Тепер кожен день перетворився на новий раунд мовчазної сутички. Якщо раніше ланцюг між ними провисав, створюючи ілюзію волі, то зараз пута напружилися, натягнулися, і стан, у якому перебували і Влад, і Анжела, добряче скидався на принизливе рабство.
Влад занедбав роботу. Влад сідав за кермо, кудись їхав, повертався, прибирав на подвір’ї, скопував газон, сподіваючись чомусь, що біль у долонях і м’язах пересилить внутрішню сверблячку, бажання негайно бачити Анжелу. Перші кілька раундів вона програла геть чисто – сама заявилася до нього, і навіть раніше, ніж очікувалося. Зате потім вона раптом зникла, і Влад, прочекавши її день і ніч, легкодухо здався. Він сів за кермо і поїхав розшукувати готель «Турист».
– Поклич покоївку! – крикнув дивний високий голос з-за дверей з табличкою «п’ятдесят два». Влад не відразу впізнав цей голос, і йому здалося, що він помилився номером. – Двері…
Влад звернувся до бабусі-чергової на поверсі, низенької і круглої, як ґудзик. Та довго перебирала ключі, стривожено прислухаючись до голосу пожилиці, що з придихом повторював: «Двері! Двері!». Здавалося, наче жінка в замкненому номері перебувала в любовному екстазі. Можливо, на думку покоївки саме і спала якась непристойність, вона навіть злегка пручалася, коли Влад, м’яко відтіснивши її плечем, кинувся до ванної.
Секунда отриманого щастя. Надто коротка секунда. З кожною новою зустріччю – усе коротша і коротша…
Анжела сиділа на краю ванни, схожа на жертву гігантського павука. Її цілком обплутувала капронова білизняна мотузка, вигадливе макраме, сплетене між живою жінкою і чавунною сушаркою для рушників. Влад подумав, що буде, коли покоївка побачить цю дику картину, і обернувся, затуляючи Анжелу собою:
– Дякую. Усе вже гаразд.
– Спасибі, можете йти, – луною відгукнулася з ванної Анжела.
Бабуся завагалася, але таки вийшла, збентежена і стривожена. Влад обернувся до Анжели – очевидно, створення такого вигадливого витвору мистецтва, що прив’язав її до батареї, забрало не одну годину.
– Візьми. У кімнаті. Ножиці, – попросила Анжела тихо.
Він знайшов манікюрні ножиці на низькому журнальному столику, а водночас кутиком ока запримітив, що в крихітній кімнатці все перевернуто догори дриґом. Узявся різати мотузку, але маленькі ножиці не були призначені для двобоїв з білизняним шнуром, тож капронові кінці кублилися, перетворюючись на некрасиві квіти, ножиці тупилися і грузли, а намертво затягнутих вузлів віднайшлося штук зо двісті. Влад нарешті закінчив шматувати мотузку, і Анжела сповзла на синю кахлеву підлогу.
Влад ухопив її під пахви і відтяг до кімнати. Мигцем пригадалося: ось так і вона його перла, коли відключився після чашки чаю «з сюрпризом»…
– У мене руки затерпли, – занила Анжела. – У мене усе замліло. У мене спина болить. У мене ноги змерзли. У мене…
– Сама винна, – сказав Влад. – Треба було просто сісти і приїхати. І не вдавати з себе героїню.
Вона посміхнулася:
– Наступного разу я придумаю щось цікавіше. Дістану наручники і пристебнуся до батареї. І ти приповзеш до мене кланятися, як сьогодні. Ти приповзатимеш до мене завжди.
– Отож-бо гарний уклін, – сказав Влад. – Знаєш, жалюгідний вигляд переможця добряче підсолоджує гіркоту поразки… якщо це поразка.
Анжела раптом зареготала лунко і весело. Упала на диван, розкинула руки:
– Слухай, знаєш, на кого ми схожі? На людину, котра вирішила поборотися з власним сечовим міхуром. Вона вважає принизливою щоденну потребу випорожнятися… і тому тримається до останнього. А потім біжить у вбиральню з виряченими очима. Ось на кого ми схожі, любий мій літераторе… Чому ти не прийшов учора? Вчора ж ти вже був «гарненький» – то чому не приїхав, це ж не так далеко? Чекав, щоб я приповзла до тебе на пузі? Тобі подобається, коли я перед тобою плазую? Приємно, душа радіє? Правда?
– Неправда, – заперечив Влад.
– Тоді чому ти не приїхав сам, першим? Учора я була вдома цілісінький день… Почастувала б тебе вином. Ми посиділи б, поговорили, як люди…
– А де цей твій приятель? – Влад зобразив руками шафоподібні плечі.
– Ти ревнуєш? – посміхнулася Анжела.
– Він же теж вимагає побачень, – рівним голосом пояснив Влад. – Якщо ти його прив’язала…
– Не турбуйся, – вона відвернулася. – Я… пожартувала. Я, власне, і не збиралася по-справжньому його прив’язувати. Так, погралася…
Вона задумливо розглядала сліди від мотузки на своїх зап’ястках. Припухлі почервонілі смужки відтінялись свинцевою синню.
– Погралася, – задумливо повторив Влад. – Ну, я пішов.
– Зажди, – попросила вона, коли він уже стояв у дверях. – Давай… домовимося. Щотри дні, на перехресті траси і вулиці Дачної… О дванадцятій нуль-нуль. Щоб по-людськи жити. Ти ж не проти?
* * *
Жити по-людськи.
Влад придбав собі кишеньковий календар (і під загрозою смерті він не показав би його Анжелі). Кожен третій день у ньому був обведений кульковою ручкою. Усе життя розподілилося на мікроперіоди, зникли понеділки і суботи, стерлися всі числа місяця, залишилося тільки «один-два-три», меланхолійний вальс, у якому обоє – і Влад, і Анжела – поступово навчилися віднаходити якесь похмуре задоволення.
На «один» і на «два» Влад працював, і «Гран-Грем» просувався вперед зі страшенною швидкістю, і вже маячів, нарешті, фінал. Уранці дня під назвою «три» Влад починав нервувати; він прокидався раніше, ніж зазвичай, слухав, як пересвистуються синиці в досвітній сірій імлі, й думав, що сьогодні – новий день у кружальці з синього чорнила.
Він змушував себе заснути – марно. Вставав, брався за звичні справи – і ні на секунду не забував, що сьогодні – той день. Особливий. Сьогодні.
Йому завжди вартувало зусиль виїхати з дому вчасно, а не на п’ятнадцять-двадцять хвилин раніше. Він під’їжджав до перехрестя шосе і Дачної й зупинявся неподалік від автобусної зупинки – шиферного навісу над єдиною стіною, у три шари обклеєною рекламними листівками. О дванадцятій нуль дві до зупинки підходив синій смугастий автобус, а з нього цієї пори завжди виходив один всього пасажир, жінка, яка з нагоди приходу весни змінила руду шубу на довге червоне пальто.
Влад виходив з машини і йшов до неї, намагаючись не пришвидшувати кроку. Анжела стояла, дивлячись йому в очі й не рухаючись з місця. Тільки коли між ними залишалося кроків п’ять-сім, Анжела ступала вперед, наче важкий потяг, і, зробивши повільний крок, простягала руку в шкіряній рукавичці.
Влад знімав із неї рукавичку. Повільно стягав, вивертаючи навиворіт, боячись хоч чимось виявити нетерплячку. А по тому торкався до голої Анжелиної долоні – гарячої і мокрої.
Небо крутилося над його головою, наче синя вінілова пластинка. Кров стугоніла у вухах – бравурним маршем.
Потім він опановував себе. Якщо щастило, встигав помітити відблиск щастя на денці похмурих Анжелиних очей – вона теж опановувала себе. Вони розглядали один одного вивчаючи: наскільки багато побачив супротивник? Що він устиг зрозуміти? Чи застав візаві у момент безсовісного щастя?
Потім вони квапливо прощалися і розходилися в різні боки. Влад сідав у машину і відразу їхав, і у дзеркалі заднього огляду відбивалася постать у червоному пальто, яка неквапом йшла вздовж траси до міста і схожа була звіддалік на бродячого кардинала.
Якось він запропонував:
– Може, тебе підвезти?
Був сонячний день. Сніг розтанув цілком, звідусіль лізла трава, на осонні випнулися найперші, кволі ще кульбаби.
– Я б воліла погуляти, – відповіла Анжела. – Не маю бажання лізти в смердючу машину.
Влад подумав, може, варто образитися. Втім, Анжела явно не мала на увазі конкретно його, Владів, автомобіль. Автобуси, якими вона подорожувала останнім часом, були значно гидкіші.
Влад подивився на небо – і несподівано для себе запропонував:
– Скласти тобі компанію?
Вона запитально на нього подивилася. Знизала плечима:
– Ну, спробуй…
І обіперлася на його руку.
Вузька асфальтна доріжка вела до лісу. Вони йшли мовчки. У лісовому затінку ще лежав сніг, а там, де закінчувалася ця доріжка, на пішоходів чекала неправильної форми калюжа, чорна та бездонна з вигляду, тремтливе віддзеркалення неба, кільця соснових крон і сороки вгорі над ними.
Влад задивився зачудовано. Сорока полетіла.
– Ти мене, звісно, зневажаєш, – задумливо сказала Анжела.
Влад мигцем зиркнув на неї, звів очі. На сосновому стовбурі навпроти опинилася худюща білка.
– Але ти мене не ненавидиш, – сказала Анжела цього разу здивовано. – Це незвично… Як усі вони мене ненавиділи! Розвели б багаття та спопелили. Якби вміли. Якби зважилися.
Білка піднімалася до неба по спіралі навколо сосни – Влад бачив її голову, спину, хвіст, потім випускав білку з поля зору, поки з іншого боку стовбура знову не з’являлася вухаста голова.
– Вони всі? – запитав Влад.
– Їх було… декілька, – сказала Анжела. – Ти, втім, сам давно здогадався.
Влад мовчав.
– Я тобі підсипала в чай дві дози транкрелакса, – різко кинула Анжела. – Я тебе прив’язала, як скотину, як собаку на шворці. Чому ти мене не ненавидиш?
– Не знаю, – сказав Влад, подумавши. – Правда. Не знаю.
– Я тебе ніколи не любила. Ти мені навіть не подобався.
Просто я побачила, скільки народу довкола тебе треться. Ти б чув, що вони говорили за твоєю спиною! Що твій «Гран-Грем» – сумнівної якості казочка, яка не має нічого спільного з великою дитячою літературою, а ти догодив низькопробному смаку дурної публіки, і в нас, що невигадливіше, то простіше, то більший успіх. Що тебе чекають золоті гори, бо тобі дико пощастило. Вони так і казали – везунчик. Копнув не дивлячись, знайшов золоту жилу… І я вирішила прив’язати тебе. Бо в тебе повно грошей, ти вже знаменитий, а за рік будеш просто-таки зіркою… А головне – я люблю фортових чоловіків. Везіння – це як світло. Воно падає на того, хто поруч… Тому я спала з тобою. І ходила за тобою. Тому підсипала тобі трансрелакса. Кумедно, правда?
– Ти чекаєш, що я сполотнію? – з посмішкою запитав Влад. – Чи почервонію? Або – що?
– Ти давно здогадався, – кивнула Анжела. – Але мені просто цікаво. Ти все це знаєш – і не ненавидиш мене?
– Мені теж цікаво, – сказав Влад. – Ось якби ти не нарвалася на… якби я був звичайною людиною – як би далі розвивалися події?
– Ти б полюбив мене, – сказала Анжела впевнено. – Тобто тобі б здавалося, що ти мене кохаєш. Адже любити – значить страждати.
– Так? – здивувався Влад.
– Так, – підтвердила Анжела несподівано м’яко. – Усі вони… хто не знав про мене правди, як Гарольд… Усі вони думали, що кохають. Деякі навіть віднаходили в цьому особливий кайф.
– Я б полюбив тебе, – повторив Влад із сумнівом. – І що ж?
– Я би вийшла за тебе заміж, – впевнено мовила Анжела.
– Скільки разів ти була заміжня?
– Неважливо. Реєструвати стосунки зовсім не обов’язково… Але у випадку з тобою я воліла б отримати статус законної дружини. Це в королів усім кермують коханки, а в письменників – дружини.
– Ти знала багато королів? Чи, може, чималенько письменників?
– Неважливо, – повторила Анжела. – Ми б жили з тобою… дуже непогано. Я вмію бути хорошою дружиною. Тобі б усі заздрили.
– А потім я набрид би тобі, й ти б кинула мене, – підсумував Влад. – І я б умер.
Анжела випустила його руку. Відступила на крок, зійшла з доріжки, провалилася підборами в сиру землю – відразу поменшала на зріст:
– Це неправда. Я ніколи не прив’язувала людину, щоб потім її кинути!
– Але кидала, – заперечив Влад.
– Чи тобі мене звинувачувати?! Сам такий. А я не кидала. Я тікала. Коли ставало нестерпно.
– Ходімо назад, – запропонував Влад. – Якщо хочеш, я підкину тебе.
– А ти лицемір, – зробила Анжела висновок. – Ну, як ти можеш мене… підвозити? Коли думаєш, що я прив’язувала людей спеціально, аби потім кинути?!
– Не для того, щоб кинути, – втомлено заперечив Влад. – Ось я, наприклад, купую зубну щітку – не для того, аби викинути, а щоб чистити зуби. Але я ж не можу користуватися цією щіткою вічно? Правда?
Якийсь час Анжела дивилася на нього і мовчки ворушила губами.
– Правда, – сказала нарешті. – Ти дуже точно… відразу видно – письменник.
Повернулася і побрела назад, не зважаючи на доріжку, устромляючись підборами в землю і насилу висмикуючи їх, залишаючи за собою марсіанський слід у вигляді глибоких дір.
Влад пішов слідом – на певній віддалі.
Шосе вже було зовсім сухе, над асфальтом несло пилюгою. Анжела зупинилася на узбіччі, задерла голову, вивчаючи розклад автобусів. Влад зупинився позад неї:
– Ну, до зустрічі?
Анжела обернулася. Подивилася на нього – і крізь нього, за його спину, в небо.
– Дякую, – прошепотіла самими вустами.
Влад хотів запитати, за що, але промовчав. Повернувся і пішов до машини.
* * *
Кілька разів вони бачилися мигцем. Усе було, як і раніше, – Анжела простягала руку, Влад брав її у свою, стягав Анжелину шкіряну рукавичку, відчував дотик голої шкіри. Переживши гострий напад щастя, обоє спішно прощалися, наче відчували ніяковість, і розходилися в різні боки. Минуло півтора тижня, і потепліло так, що Анжела не надягла рукавички.
Влад узяв її за руку, дещо здивований порушенням ритуалу, звів очі. Анжела виглядала змарнілою, під очима залягли тіні асфальтової барви.
– Ти здорова? – запитав він трохи збентежено.
Вона коротко кивнула.
– Пройдемося?
Здається, вона чекала цієї пропозиції. Кивнула ще раз – і навіть посміхнулася.
Як і минулого разу, вона обіперлася на його руку. Як і минулого разу, вони рушили до лісу, але тепер калюжа вже не виглядала настільки переконливо, і вони змогли обійти її по підсохлій уже хвої, і добратися до дерев’яного навісу, біля якого розмістилися викладені кружком стільці-пеньки. Анжела витягла з сумки поліетиленовий кульок, розстелила на пеньку і сіла, підібравши поли червоного пальто. Влад залишився стояти.
Переспівувалися в кронах невидимі синиці. На Владовому обличчі лежав сонячний промінь.
– Скажи, – почала Анжела після недовгого мовчання. – Ти, певно… Ну… Можна якось медичним шляхом визначити, що відбувається з людиною, коли вона прив’язалася? Що в неї за хвороба? Ти ж, напевно, знаєш?
Влад почовгав ногами – і сів навпроти. Кумедно вони, напевно, виглядали збоку. Як школярі, що втекли з уроків і не знайшли іншого місця усамітнитися, окрім як у лісі.
– Кілька років тому, – сказав Влад, я повернувся до рідного міста… З єдиною метою – залізти в архів обласної лікарні. Це коштувало дорого, але я майстерно даю хабарі…
Він посміхнувся. Анжела дивилася, поки не розуміючи про що йдеться.
– Усі було б природно, якби кожен такий випадок траплявся сам по собі, – повільно мовив Влад. – Кожна людина, навіть найздоровіша, навіть у сімнадцять років, може занедужати ні з того ні з сього. Підхопити інфекцію. Отруїтися. Або раптом може проявиться хронічна хвороба, ніяк раніше не виявлена. Нічого дивного. Кожен випадок окремо – нічого дивного… Але – всі відразу! Однокласники! Після випускного вечора! Видно було, що лікарі намагалися знайти якісь спільні ознаки, заледве не підганяли діагнози один під одного… але – не знайшли. Троє опинилися в інфекційному відділенні, двоє – у кардіології, один хлопець у неврології… А мій друг, Дімка Шило, помер у реанімації. У нього почався набряк легень… Але смерть настала через відмову нирок. Решта видужали… Їх виписали – першу в серпні, останнього в січні.
– Ти не винен, – тихо сказала Анжела. – Ти не знав. А якби й знав? Як би ти міг бути з ними, одночасно з усіма – цілісіньке життя? Навіть твій друг – він би тебе зненавидів…
– Як часто ти повторюєш це слово, – промурмотів Влад.
– Що?
– Нічого. Офіційна версія – отруєння невідомою хімічною речовиною. Але в місті цілком серйозно говорили про вроки. Хто кого врік – версії були різні… Але те, що я зник і більше в місті не з’являвся, – це навело декого на роздуми. Приплели мою маму… Не хочу про це говорити.
– Я все одно нічого не зрозуміла, – прошепотіла Анжела. – Чому прив’язану людину не можна вилікувати? Чому вони, твої однокласники, котрі бачили тебе щодня, – вижили… Вибач, окрім одного… Чому ж у мене таке враження, що я без тебе вмру?
– У тебе правильне враження, – сказав Влад, зітхаючи. – Якби ти була трішки спостережливіша, ти б помітила, що здатність прив’язувати виникає років у дванадцять-тринадцять і наростає з віком. У мої сімнадцять я був іще щеням. А якби ходив до школи тепер… Боюсь, не тільки однокласники, але й усі, кому б не пощастило бачити мене регулярно, швидесенько б віддали Богу душу.
– Нічого такого в дванадцять років зі мною не траплялося, – заперечила Анжела. – Барон мене заловив у п’ятнадцять…
– Може, в тебе по-іншому, – сказав Влад, не бажаючи продовжувати розмову.
Сонячна пляма переповзла з його обличчя на груди. Протяжливо затріщав високий стовбур. Пробігся по волоссю прохолодний вітер.
– А чому ми такі? – запитала Анжела. – Чому – ми – такі?
– У нас обох невідомі батьки, – сказав Влад. – Може, ми за походженням інопланетяни?
Він хотів пожартувати, але слово пролунало надто вже серйозно. Анжелині очі округлилися:
– Думаєш?
– Жарт, – сказав Влад.
* * *
«…пронизаний путами, як коренями. Люди народжуються вже прив’язаними, вже сповитими. Цілком вільні ростуть тільки в притулках, та й то – не всі…
Ми поплутані ремінцями і білизняними мотузками, шовковими шарфами і лляними простирадлами. Пута схожі на павутину, на сітчасті пластмасові авоськи, у яких раніше продавали картоплю. На упряж. На прикрасу. На сільце.
Усі пута коли-небудь відмирають. І люди, зв’язані вже мертвими волоконцями, все ще уявляють, що перебувають у полоні…
А зі мною все навпаки. Я помру, а створені мною пута – залишаться.
Друзяко, я такий радий, що ти – вільна».
* * *
Вона не прийшла на зустріч.
Спершу він чекав її, сидячи в машині, потім виліз назовні. Автобуси підходили з інтервалом у десять хвилин. Коли Анжели не виявилося в третьому за ліком автобусі, Владу стало дуже незатишно.
Минуло сорок хвилин. Потім п’ятдесят. І ось уже цілісіньку годину Влад безглуздо стирчав на зупинці, він навіть радіо включив, щоб перевірити, чи не бреше годинник. Годинник не брехав. Звичний ритм зібгався, щойно встановленим світопорядком поповзла тріщина.
Влад подзвонив їй на мобільник. Приємний жіночий голос повідомив, що, на жаль, абонент наразі недоступний.
Влад сів у машину, але поїхав не додому, а в готель «Турист». Люб’язний портьє повідомив йому, що мешканка номеру п’ятдесят два пішла рано-вранці і дотепер не поверталася.
Чи хотіла Анжела помучити його? Чи була це чергова демонстрація? Чи вона просто перечепилася на вулиці, вдарилася головою і втрапила до лікарні? І не може навіть подзвонити?
А може, сталося щось іще?
Влад ніколи не переймався особливо питаннями, чим вона живе, чим займається і де гроші бере. Ці незручні питання завжди відкладалися на «потім», тож, звісно, така ситуація не могла тривати вічно. Останнім часом Влад, зачарований рахунком «один-два-три», неприпустимо мало думав про майбутнє.
Покрутившись трохи у холі готелю, Влад рушив назад, додому. Щохвилини усередині нього наростала ірраціональна туга. За кожним поворотом увижалася фігура в червоному пальто, і він ні з того ні із сього пригальмовував, та так, що машину злегка заносило на слизькій дорозі, й двічі йому роздратовано просигналив водій з авто позаду.
