Текст книги "Долина совісті"
Автор книги: Сергій Дяченко
Соавторы: Марина Дяченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 22 страниц)
Спалахнули ліхтарі. Влад не чув, про що перемовляються його однокласники – але бачив, що вони похмурі й злі. Супчик із Клоуном чомусь побилися, Лінка заїхала Глібові по карку, а той побоявся дати здачі. «Що їм треба від мене, – думав Влад, мало не плачучи. – Чого вони хочуть, що я їм зробив…»
Іще б трішки, і на голови візитерів полетів би вагон із алое – коли на сцені з’явилася нова дійова особа. Вчитель фізики і математики, той-таки, чий урок прогуляв сьогодні Дімка Шило.
Математик ішов вулицею й поглядав на номери будинків, звіряючись із записником. Влад назавжди запам’ятав, яке обличчя було в нього при цьому – дуже зосереджене, як у хірурга перед операцією; цей вираз не надто йому личив. (Математик схожий був на плюшевого гнома – такий само м’який, круглоносий і круглощокий. Тим учням, хто дозволяв цій карамельній зовнішності ввести себе в оману, нелегко було потім видертися хоча б на четвірки, бо математик був причіпливий і злопам’ятний, і учнів своїх любив, як вогонь стружку).
Коли математик уздрів юрбу своїх вихованців перед дверима потрібного йому будинку – обличчя його втратило заклопотаний вигляд і на секунду скривилося від злості. Але до його честі, він дуже швидко опанував себе. Влад, спостерігаючи за ним крізь подвійні шиби й дірку в фіранці, припустив, що вчитель хвалить Зозулину зграю за виявлену до товариша увагу. Дуже добре, що так багато хлопців прийшло провідати хворого. І вкрай дивно, що хворий не відчиняє дверей, узагалі не виявляє ознак життя…
Математик впевнено рушив до порога й рішуче натис мертву кнопку дзвінка.
Звісно, ніде ані теленькнуло. Навпаки – тиша в темному будинку загусла ще сильніше, ніби навмисно.
Влад спустив ноги з дивана.
Він не був надто сильним у математиці. Дотепер тільки їхня з учителем взаємоповага допомагала не сповзати йому до ганебної трійки.
…Коли двері нарешті відчинилися, вчитель навіть відсахнувся. Маленькі очі його широко розплющилися; наступної секунди він ступив уперед, поспішно – наче побоюючись, що Влад візьме, та й грюкне дверима прямо перед його носом.
А за круглою спиною вчителя юрмилися однокласники. Саме юрмилися, як в автобусі, хоча вулиці на всіх вистачало. Кілька разів математика відчутно штовхнули в спину – але він начебто не помітив.
– А в нас світла нема, – сказав Влад у відповідь на всі ці жадібні, запитальні, дивнуваті погляди. – Світла. Немає.
Математик розсміявся з явним полегшенням. Ніби в нього гора з плечей звалилася:
– А… Однокласники прийшли провідати… А у вас, виявляється, світла немає!
– Мама на роботі, – додав Влад.
Математик зніяковів.
Напевно, тільки тепер він оцінив ситуацію збоку: вечір, хворий хлопчик сам-один удома, світла нема, і юрба однокашників на чолі з учителем просто пхаються у двері…
– Ми, либонь, невчасно, – промимрив математик. На зміну полегшенню на його обличчі прийшла напускна стурбованість. – Але по телефону весь час зайнято… Як ти почуваєшся?
Влад стояв у дверях у трикотажному спортивному костюмі. Весняний вітер пробирав до кісток.
– Ще погано, – відповів Влад.
Він бачив, як найнахабніші його однокласники, які пробилися наперед і заледве не збили вчителя з ніг, тепер потроху відходять убік, а їхнє місце займають нові. Він бачив, як недовірливо придивляється Лінка Рибалко – начебто визначаючи, чи справжнє ластовиння на його носі й чи не підмальовані брови. Він помітив, як часто кліпає віями Марфа Чисторій – ніби від сильного вітру.
– Ну, йди відпочивай, – милостиво дозволив математик. – Так би, звісно… але якщо немає світла… а мама на роботі… Може, допомогти тобі полагодити світло?
– Перегоріла пробка, – сказав Влад.
– Це просто, – учитель пожвавішав. – Хлопці, де тут поблизу магазин? Ще не зачинено – треба купити електричну пробку!
– Спасибі, мама принесе, – швидко кинув Влад.
Навколо вчителя стояли тепер тільки Ждан, Гліб та кілька дівчаток. Основна маса відвідувачів перемістилися до автобусної зупинки, Супчик і Клоун, не ховаючись, закурили…
– Ну, видужуй, – мовив на прощання математик.
А Ждан несподівано простяг руку – і торкнувся до вилинялого Владового рукава.
* * *
– Оце так, дива-чудеса, – сказав Дімка. – Знаєш, я думаю, це через Зозулю. Вони тебе заповажали. Подейкують, ти його ну просто по стінці розмазав. Я сам бачив, який у нього фінгал на пиці…
– Нічого я його не розмазав, – із жалем зізнався Влад. – Я до нього раз лишень і дотягся… Чи два. І вмазав. А так… Вони ж там удвох чи й утрьох билися, і ще чоловік десять підгавкували. Лінка Рибалко…
– До речі, Лінка до іншої школи перейшла, – сказав Дімка. – Перевели батьки.
– Справді? – зрадів Влад.
І засоромився цієї своєї радості.
Подумаєш…
* * *
Учителі, навіть ті, хто колись був до Влада цілковито байдужий, – чомусь страшенно раділи його появі. Тільки-но переступали поріг і, забачивши Влада на звичному місці, не могли стримати посмішки:
– Палій! Ну, нарешті! Як здоров’я?
Влад заздалегідь розсудив, що прихильністю вчителів краще не нехтувати, і щоразу відповідав смиренно:
– Дякую, значно ліпше… Температури вже немає…
Він уже нічому не дивувався – після того, що трапилося з Зозулею.
Влад чекав цієї зустрічі. Влад був готовий до неї – і заразом готовий не був. Боявся жахливо. Тремтів, як заєць, і чекав першого косого погляду, першої кульки жуйки на своєму портфелі, першої усмішечки, першого стусана…
Він увійшов до класу – й одразу ж наштовхнувся на Зозулю. Той длубався у своїй сумці… Зачувши Владові кроки, випрямився, обернувся…
І зрадів.
Ніхто ніколи не бачив, як радіє Зозуля. Тобто радість від чергової підніжки з’являлася інколи, звісно – але то була інша радість; тепер Зозуля посміхнувся, неначе помолодшав одразу років на три, обличчя його на мить зробилося навіть симпатичним, людським…
І, ніби злякавшись, Зозуля знову скорчився, знову поліз у сумку, хоча шукати там, як розуміли і Влад, і Зозуля, було вже нічого.
Влад тихо пройшов на своє місце. Сів…
Йому було дванадцять. Певна річ, він не зрозумів тоді, що сталося.
Більш того – він, дурник, навіть задоволений був таким поворотом подій.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Дівчинка
* * *
– Якщо він тебе не запросив, може, зі мною потанцюєш?
Дівча здригнулося й озирнулося.
Вона була на півголови вищою за Влада. Але це через босоніжки, і витягнувши в неї з-під п’ят немислимих розмірів шипи, цілком можна було б зрівняти позиції.
– Я кажу, може, зі мною потанцюєш? Коли вже він іншу запросив?
Дівча почервоніло. Хід її думок відбивався на обличчі: дівчина розмірковувала, чи не вклепати Владові ляпас.
Завидний Кавалер, хлопець років сімнадцяти, хвилину тому запросив пострибати під музику її товаришку, значно менш симпатичну, зате яскравіше нафарбовану. Влад спостерігав процес розчарування від початку й до кінця, та, власне, Влад і ходив на танці заради такого ось «кіно», жанрових сценок, які тут чергувалися, не вгаваючи.
– Ти малявка, – розчаровано визнало дівчисько.
– Мені чотирнадцять, – обурився Влад. – Зніми підбори – і побачимо, хто малявка…
Дівчина провела поглядом Завидного Кавалера.
– Ну, пішли, – погодилася з неохотою.
Ліпше, либонь, танцювати з малявкою, ніж цілісінький вечір підпирати стіну.
Власне танцмайданчик нагадував собою темний дрімучий ліс, де всі дерева збожеволіли й, повитягавши з землі корені, взялися стрибати й вихилятися. Крізь «стовбури» насилу продиралися кольорові промені вертких прожекторів; музика гриміла – хоч вуха затикай. Владові тільки й лишалося, що вивертатися з-під підборів партнерки: він чудово розумів – їй досить наступити на ногу лише раз, щоб людина надовго втратила здатність ходити.
Вона була симпатична, навіть гарненька. І зовсім незнайома – Влад ніколи раніше не бачив її. Ні в школі, ні в парку, ні на танцмайданчику, ні в магазині – ніде…
Після агресивної залунала музика лірична. Танцюристи довкруж перестали стрибати, переобійнялися попарно й безвільно повисли один на одному, плавно погойдуючись, наче медузи на морській глибині.
Дівча повагалося – і поклало руки на Владові плечі.
– Тебе як звуть? – запитав він.
– Іза.
– Яке кра…
Він запнувся, розуміючи, що верзе банальність, що кожен, хто прагне з нею познайомитися, починає саме з цього.
Вона дивилася глумливо. Чекала на продовження.
– А мене Влад, – сказав він. – Між іншим, чемпіон району з шахів.
– Точно? – вона здивувалася. – А ти з якої школи?
– Зі сто тридцять третьої.
– А я з шістдесят п’ятої…
Її підбори небезпечно встрявали в підлогу поруч із Владовими черевиками.
– Ти часто на танці ходиш? – запитав він, намагаючись триматися подалі.
– Уперше прийшла, – зізналася вона чомусь із образою. – Ну й не подобається мені тут, всі дурні… Мізків немає, то ногами дриґати…
– Чому це відразу немає, – примирливо сказав Влад. – Мізків, у сенсі.
– Я додому піду, – мовила Іза, і, наче почувши її, повільний танець скінчився.
– Я проведу тебе… – запропонував Влад.
– Навіщо?
– А якщо нападе хтось?
– А ти захистиш? – вона фиркнула.
– Я ж чемпіон із шахів, – сказав докірливо.
– Що, дошкою по голові?
– Мізками, – він постукав пальцем по чолу. – Втім, якщо не хочеш, можу не проводжати…
* * *
Їй було п’ятнадцять, вона – цілковита відмінниця, її репортажі дуже цінувалися (з її-таки слів) на конкурсах юних журналістів. Прагнучи гострих відчуттів, вона відірвалася від книг і заявилася на танцмайданчик (мене там нічого не цікавило, але журналіст, він же всюди повинен побувати?), у результаті поверталася додому абсолютно розчарованою, а тут іще плутається попід ногами цей малолітній залицяльник…
Останню фразу вона вголос не промовляла – але іноді кидала на Влада сповнені царственого здивування погляди. Чому поруч із нею опинився цей хлопчисько, а не Завидний Залицяльник у шкіряній куртці?
Вона жила за дві автобусні зупинки від парку. Влад провів її до залізної хвіртки, на якій чорний кутий дракон тримав у зубах табличку з номером «вісімнадцять».
– Шкода, – сказав Влад, прощаючись.
Вона повагалася – і таки запитала поблажливо:
– Чого шкода?
– Шкода, що на нас не напали, я б уже зацідив їм у зуби…
Вона не витримала – і посміхнулася. В дівочих очах мало не вперше промайнуло щось схоже на інтерес:
– А ти кумедний хлопець… Хвалько.
* * *
Вони почали зустрічатися. Шляхетно, за шахівницею, як зразкові виховані дітки.
Влад приходив до Ізи з шахами під пахвою, – а батьків її зазвичай вдома не бувало, – і терпляче чекав, поки вона покінчить із уроками (Іза хизувалася перед ним новими темами – «це ви ще не проходили», і завданнями – «а це тобі ніколи не вдасться вирішити»). Потім вони пили чай з незамінними бубликами й сідали за гру.
Іза була зовсім не дурненька, і дечому Влад устиг її навчити. Втім, шахи невдовзі їй набридали, і натомість діставалася колода карт, така старезна, що, здавалося, її довго зберігали в риб’ячому жирі. Картяркою Іза була справді майстерною, тож обігравши Влада кілька разів поспіль і потішивши цим своє вічно голодне самолюбство, вона або випроводжала його за двері («ну, йди, скоро батьки повернуться») або, як велику ласку, погоджувалася пройтися сквериком.
Цієї пори в скверику було темно. Влад чудово розумів, що до смерку Іза нікуди з ним не піде – а раптом дівчатка побачать?!
Іза була все-таки дуже недосвідчена, незважаючи на апломб, і недооцінювала пильність подружок. Якось увечері так і трапилося – під самотнім бадьоро жовтіючим ліхтарем на краю скверика зійшлися Іза, пліч-о-пліч із Владом, і три дівулі «у пошуках пригод».
Дівулі не сказали нічого. Дівулі лишень переморгувалися, надували щічки, хихотіли й шепотіти одна одній на вухо; навіть Влада дістало якоїсь миті: ну що він, карлик? Каліка? Обідранець? Що дивного в тому, що Іза гуляє сквером із молодшим на рік хлопцем? Навіть якщо він невисокий на зріст? Навіть якщо на ньому не шкіряна куртка, а звичайний шкільний костюм?
Дівулі продовжували шепотітися і хихотіти, наче маленький оркестр, – вони не вміли інакше. Та хай би Влад був хоч велетнем у мотоциклетному шоломі, вони однаково знайшли б, до чого причепитися, і фиркали б, і переморгувалися з особливим завзяттям. Можливо, вони просто заздрили.
Коли дівчата залишилися далеко за поворотом доріжки, Влад розтулив було рота, щоб сказати про це Ізі. Але та, не чекаючи на його коментарі, мовчки розвернулася й пішла в темряву.
– Агов, ти чого?!
Жодної відповіді.
Того ж таки вечора він їй подзвонив. Хотів пояснити дорослій, але дурненькій дівчинці, що не варто перейматися і зважати на вибрики малолітніх стервів.
– Сиди вдома, шмаркачу, – кинула Іза тремтячим від злості голосом, – дай мені спокій… і назавжди забудь цей телефон, утямив?!
* * *
Весніло.
Звідтоді, як почав танути сніг, Влада не полишали навіть не думки – відчуття про майбутнє. Тепер снігу й сліду не лишилося, бруньки набубнявіли, з-під мотлоху й сміття всюди тяглася вгору неприборкана зелень, і Влад ширше відкривав кватирку, щоб впустити у дім якнайбільше весняного аромату.
Він знав, що не залишиться в містечку навічно. Що, одразу по закінченні школи, поїде – можливо, далеко, а можливо, й не дуже. Річ не у відстані, точніше, не в тій відстані, на яку можна від’їхати залізницею; справа у внутрішній дистанції, яку слід буде ще здолати. Коли він повернеться – а він повернеться! – у його колишніх однокашників з’явиться привід для метушні…
А Іза – та взагалі гірко плакатиме. Тайкома від усіх. Бо Завидний Залицяльник у шкіряній куртці на той час зіп’ється, і… Чому дівчиська такі дурненькі? Навіть ті, хто вчиться на «відмінно»? А може, відмінниці – дурніші у стократ?
Він не витримав і вибовкав про свою образу Дімкові. Той довго мовчав, потираючи кінчик носа, а потім розповів свою власну пригоду цього літа у таборі, і Влад відчував мовчазний напад вдячності до друга, який відповів відвертістю на відвертість. Те, що Дімка вигадав добру половину жалісливих подробиць, значення не мало.
«Може, створити клуб дівчатоненависників», – запропонував Дімка, і Влад задумався. «Ти знаєш, – сказав нарешті, – це якось несолідно. Років в одинадцять я насправді терпіти їх не міг… А тепер я їх жалію. Це ж треба – так перейматися через якихось трьох дуреп!»
«А уяви, – сказав Дімка, – що йдеш ти зі своєї Ізою, а в неї, приміром, одна нога коротша за другу… Йдеш, а тут стоять Зозуля із Клоуном і хихотять… Що б ти подумав?»
«В мене, по-твоєму, одна нога коротша за другу?», – обурився Влад. «Ні, – сказав Дімка, – це я так, для прикладу…»
Уночі Владові наснилася Іза – уві сні він усе брався виміряти, чи однакової довжини її ноги. Ноги були дуже довгі, кравецької стрічки-сантиметра не вистачало, Влад починав із п’яти й міряв, піднімаючись усе вище й вище, але Іза вислизала, начебто намазана милом, і кричала, щоб він забув номер телефону…
Через три дні після інциденту в скверику мама сказала:
– Хтось дзвонив і мовчав у трубку. Може, це тобі?
Влад знизав плечима. Майнула квола думка, що, либонь, це Марфа Чисторій вирішила в такий спосіб нагадати про своє існування…
Ще через два дні, увечері, коли Влад зовсім уже зібрався спати і дочитував останню сторінку на сон прийдешній, телефон задзвонив знову.
Влад не любив пізніх дзвінків.
– Привіт, – тихо сказала Іза.
Влад не повірив власному вухові, лівому, до якого притиснена була слухавка.
– Ти в мене свої шахи забув, – вже просто прошепотіла дівчинка.
– Я їх тобі дарую, – повідомив Влад і зібрався було покласти трубку, але чомусь цього не зробив.
– Загалом, я занедужала, – додала Іза так тихо, що звичні телефонні шерехи майже заглушили її голос. – У мене це… з тиском… Може, мене післязавтра до лікарні заберуть…
– З яким тиском? – запитав Влад роздратовано. – Який тиск, тобі що, сто років?
Іза нічого не відповіла, тільки зітхнула.
– Ну, добраніч, – підсумував Влад.
– Добраніч, – ледь чутно відгукнулася Іза.
* * *
Наступного дня була неділя. Увесь ранок Влад вилежувався в ліжку й міркував.
Що він, по суті, знає про дівчат? Крім того, що вони носять сукні, підмальовують вії й у середньому вищі за пацанів на півголови?
Сякі-такі знання підказують йому, що дзвінок Ізи – нонсенс. Що це неправильно. Що вона не повинна була б телефонувати.
А може, він замало знає про себе? У світовій історії повнісінько ловеласів, які, здавалося б, нічим зовні не привабливі, скоряли серця найгордовитіших панянок – просто так, зі спортивного інтересу…
Влад не втримався і розреготався.
– Ти чого? – запитала мама.
– Уяви – дівчата жити не дають!
Мама стримано посміхнулася:
– Дивись мені…
От він і став дивитися.
Його, Влада, всі люблять. Дівчатка теж. Що в цьому дивного? Ось якби не любили – було б дивно. А так…
Пригадалося жалюгідне Ізине: «Загалом, я занедужала…»
Хотіла, щоб Влад її пожалів? Чи справді?..
«Може, мене післязавтра до лікарні заберуть…»
Влад скривився. Йому зовсім не було шкода Ізу, ну, майже зовсім. Зате він знав: совість треба заспокоїти. Принести їй маленьку жертву, тоді не обурюватиметься, якщо Ізу справді кудись-там заберуть.
– Може, поснідаємо? – запитала мама.
– Я не хочу їсти, – сказав Влад. – Повернуся за годину.
– Знову дівчатка? – зачудувалася мама. – Ну-ну…
(Мама всерйоз була переконана, що Влад має колосальний успіх у дівчаток. Цю оману посилювали й дзвінки захворілих Владових однокласниць, які, проваландавшись кілька днів удома з застудою або грипом, обов’язково дзвонили Владові й вимагали – буквально вимагали! – щоб їм принесли домашнє завдання й допомогли зробити уроки. Правда, пацани в таких випадках теж дзвонили…
Добре, що весною хвороб у класі поменшало).
* * *
Ізині батьки були вдома. Влад бачив її батька вперше, та й матір лише вдруге або втретє.
Обоє мали не найкращий вигляд, у матері були запалені очі, Владові одразу ж стало шкода її – значно більше, ніж Ізу.
Влада довго тримали на порозі. Спершу йому пояснили, що дівчинка важко хвора й ніякого побачення не буде. Але потім у глибині квартири почувся Ізин голос – гучний, напружений, і за хвилину мати видала Владові розтоптані домашні капці й веліла йти за нею.
В Ізиній спальні Влад ніколи раніше не бував. Стіни були обклеєні афішами якихось концертів, а сама Іза, страшенно бліда й, здавалось, якась здрібніла на вигляд, сиділа серед подушок на широкому ліжкові.
– Владе!
Її губи самі собою роз’їхалися, посмішка вийшла радісна і водночас жалюгідна.
– Ти… привіт! Заходь!
Він остовпів, не знаючи, куди запхати руки, ноги, куди заховати розтоптані схожі на лижі капці на його маленьких ногах, і гарячково намагався зметикувати, які ж обставини загнали його до цієї достобіса фальшивої сцени: чиїсь тато, мама, хвора дівчинка, щаслива чомусь дівчинка…
На блідому Ізиному обличчі хвилею, вибухом проступав рум’янець.
* * *
Наступного дня вона видужала. Лікарі списали дивне нездужання на примхи організму у процесі активного росту.
Влад зумів-таки великодушно не докоряти Ізі тим випадком у сквері, і їхні зустрічі поновилися, але це були вже інші зустрічі. Вони більше не грали ні в шахи, ні в карти. Зате вони цілувалися.
Іза не відразу зрозуміла принадність цього заняття. Вона була домашньою дівчинкою, відмінницею, і її пізнання в мистецтві поцілунків були в основному теоретичними; втім, як людина наполеглива, Іза звикла домагатися результату через «не хочу», вона шурувала губами і язиком, ніби дорожній робітник шурує молотком і лопатою, і зрештою навчилась-таки віднаходити в поцілунках певну приємність…
Що ж до Влада, то він просто божеволів. Ці поцілунки снилися йому ночами, і він крутився, збираючи простирадла у вузенький джгут; перед очима його суцільною кінострічкою вертілися кольорові сни. Він був, напевно, щасливий – тиждень, може, два…
Влад навіть хотів показати їй свій зошит у жовтій обкладинці. Не той, де було про «прибульців і роботів» – дитячі штучки він давно занедбав… Ні, інший, там йшлося про хлопця з одинадцятьма пальцями на руках, так виходило, що в нього постійно щось у житті виявлялось зайвим. І час від часу до нього приходила людина в чорних окулярах і пропонувала вибирати: що зайве? Яка річ? Який друг?
Владові самому було страшно писати про таке. Мамі він не зважувався показувати – соромився, а ось Ізі мало не показав. Навіть приніс якось жовтого зошита до Ізи додому – але останньої миті не наважився, злякався…
І слава Богу, що стримався. Не оминув би кпинів, бо Ізине кохання потроху стало проростати колишнім роздратуванням.
Вона, як і раніше, соромилася Влада і ніколи не приходила до нього сама, першою. Час од часу Влад ловив на собі запитальний погляд: ну, що я в ньому знайшла? Ну, що я, розумна, вродлива, доросла, знайшла в цьому карапузові, безбарвному, ніякому?! Подумаєш, уміє цілуватися…
У такі хвилини Влад намагався козирнути дотепністю, на жаль, Іза незабаром перестала сміятися з його жартів. Навпаки – вони все більше дратували її.
– Ходімо на танці, – запропонував якось Влад.
Іза закопилила губи:
– Мені там нецікаво.
– Тоді йдемо на вулицю.
Іза тужливо зиркнула у вікно. Дня прибуло, темніло тепер пізно, і на кожній лаві було по дві-три пліткарки.
– Знаєш що, – сказав Влад проникливо, – якщо ти мене соромишся, то знайди собі когось іншого. Старшого й соліднішого.
Після цих слів він пішов собі, а Іза не кинулася його затримувати. Цієї миті Іза й сама була переконана, що між нею та Владом усе скінчено, він їй набрид, вона виросла з нього, як виростають із дитячих сандаликів…
Через два дні вона подзвонила йому, а згодом і прийшла – покірно, наче собачка.
…Усе змінилося.
Тепер Іза ходила до нього. І він вирішував, де й коли гуляти, він вибирав найлюдніші місця, демонстративно брав Ізу за руку (у цьому дотику вже не було нічого хвилюючого) і простував, ніби маршал по плацу. Він цілував її мало не у всіх на очах, тож кпини незабаром припинилися, тим паче, що Іза відмовилася від підборів, а Влад ублагав знайомого шевця наростити підошву на черевиках. Тож щодо зросту вони майже зрівнялися – однак вищість (або навіть рівність) Влада залишалося для Ізи приниженням. Вони зустрічалися два-три дні, потім Іза, полаявшись, ішла, але обоє чудово знали, що вже скоро вона знову опиниться під Владовими вікнами.
«Невже в тебе нема сили волі?» – обурювалися подружки.
Ізині однокласники не раз і не двічі намагалися влаштувати «розбиралово», однак Владові щоразу вдавалося довести, що «їхня дівчинка» діє винятково з власної ініціативи. «Та заберіть ви її, – пропонував Влад, зітхаючи. – Я не тримаю… Сама ж не знає, чого хоче!»
За Ізою, яка раніше вважалася «зубрилкою» і «синьою панчохою», тепер тягся шлейф божевільної закоханої. «Фатальна пристрасть» дуже швидко позначилася на оцінках, і до Влада на серйозну розмову приходила Ізина мати, однак отримала у відповідь те саме байдуже: «Я її не тримаю».
Тим часом Іза призвичаїлася до нової ролі та її навіть, здається, тішила загальна співчутлива увага. Одного чудового дня Владові все це набридло: надокучлива, прилиплива Іза, круги під її очима, не закоханими, а радше похмурими. Остогиділи її подруги-вболівальниці, настовбісили ревниві однокласники, приїлася метушня довкіл – і він перестав відповідати на її дзвінки.
На третій день його мовчання Іза з’явилася попід вікна Владового будинку.
– Вона божевільна, – із тривогою сказала мама. – У сучасних дівчаток немає не те, що гордості…
Влад змовчав.
Мама вийшла на подвір’я й довго розмовляла з Ізою.
– Послухай, – сказала вона по поверненню, – та будь ти людиною, все-таки… Не думала, що ти такий жорстокий… Спустись ти до неї, хоч на хвилинку!
Влад вдав, що не чує.
Іза простояла під вікнами дотемна – пізно ввечері її батько потяг закохану додому силою.
Наступного дня Іза втекла з шостого уроку й припхалася зустрічати Влада після школи, а Влад, вчасно довідавшись про це від вірного Дімки, виліз через вікно в спортзалі й повернувся додому іншою дорогою.
Іза перехопила його вже біля самісіньких дверей, ухопила за рукав… Влад мовчки відіпхнув її руку:
– Знаєш що, шмаркачко… Залишила б ти мене в спокої. І назавжди забудь цю адресу, чуєш?
Напевно, варто було б скривдити її ще болючіше. Обізвати якнайобразливіше. Може, вдарити. Щоб вона відстала, нарешті, щоб протверезіла…
Іза втекла, ридаючи, і протрималася звіддалік цілих чотири дні. А на п’ятий зустріла його перед початком першого уроку – на очах всієї сто шістдесят шостої школи! І на очах всієї школи він знову відіпхнув її руку, що поривалася-таки лягти на його плече:
– Дурепа! Згинь! Бачити тебе не можу!
Марно.
…Майже тиждень він щасливо уникав її. Всі пацани класу допомагали йому в цьому, а дівчатка шпигували на користь супротивника. Нарешті, Іза знову опинилася під його вікнами, але цього разу вона не стояла мовчки. Вона плакала й благала Влада про зустріч, й у голосі її був такий розпач, що в нього мороз по шкірі продирав.
Мами не було вдома. Влад завмер у кріслі, боячись поворухнутися, і повторював про себе: «Мене немає вдома!».
– Владе, – ридала Іза, – я знаю, що ти тут… Відчини! Ну, відчини! Будь ласочка! А-а!
Зупинялися перехожі. Приходили сусіди, вмовляли Ізу йти додому, вийшов навіть власник овочевої крамнички, виніс кухлик із водою й пляшечку валеріанки. Влад сидів, закусивши рукав шкільної курточки, і мовчки згадував усі відомі йому вірші.
Було так страшно, начебто у двері його квартири пхалося не заплакане дівчисько, а озброєний рожном людожер.
Коли Іза на хвилину замовкла, перервавши свій розпачливий заклик, Влад навкарачки дістався до телефону й подзвонив Ізиним батькам. І, сам мало не зі слізьми на очах, сказав, що ні в чому не винен, що Іза тут, і нехай вони її заберуть…
Ізин батько приїхав на машині.
Владові так і запам’яталося це дівча – розпатлане, з червоним зарюмсаним обличчям, з його ім’ям на губах. Більше він ніколи її не бачив.
Батьки знайшли можливість відвезти Ізу до іншого міста – подалі від настільки руйнівного «першого кохання».
…Історія мала несподіване продовження. У містечку, де й так бурхливо переживали весну, стався просто вибух романтичних настроїв: натхненні прикладом нещасної Ізи, дівчатка писали листи й щоденники, вирізали серця із золотого паперу, і на рожевому тлі загального психозу трапилося кілька справжніх скандалів – з істериками й абортарієм. З інших шкіл у сто шістдесят шосту посунули масові делегації дівчат – подивитися на серцеїда-Влада; деякі з них відразу розчаровувались, побачивши, який він невисокий і непоказний, але дехто закохувався, писав Владові листи, і він уголос зачитував їх у роздягальні перед фізкультурою, і дружній регіт пацанів допомагав йому впоратися зі страхом.
Тому, що вві сні до нього іноді приходила Іза, розпатлана, зарюмсана, з безформним ротом: «Відчини! Ну, відчини! Будь ласочка! А-а-а!»
