Текст книги "Долина совісті"
Автор книги: Сергій Дяченко
Соавторы: Марина Дяченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 22 страниц)
Кухня була теж тісна і страшно обдерта. Тут не було ремонту років двадцять, і тут місяців зо два серйозно не прибирали. Стіл був увесь у кружечках від брудних чашок, чайник давно википів і тепер потихеньку плавився. Влад повернув вимикач на плиті, механічно витер руки об штани. Сів на ненадійний табурет. Утупився в темне вікно.
Муркотіло радіо. Влад простяг руку і додав звуку.
У кімнаті бубонів Богорадів голос, заглушений музикою. Інший голос довго не відповідав йому, а потім таки відповів – бу-бу-бу-бу… І знову Богорад. Хвилина, друга, третя, четверта…
Владу захотілося непомітно прошмигнути повз кімнату до вхідних дверей і потихеньку втекти.
– По праву?!
Влад здригнувся. Чоловік не кричав навіть – верещав, не тямлячись від люті. Голос був не Богорадів. Влад вибіг з кухні, зупинився в дверях кімнати.
Господар квартири стояв тепер накарачках. Червоне від гніву обличчя його опинилося прямо перед лицем Богорада, який завмер, схилившись низько-низько:
– По праву? – оголилися дрібні зубенята. – По праву?! Вона вбивця. Вона. Вона вбила Соника! Тільки нічого не можна довести. І ти нічого не доведеш.
Богорад сидів нерухомо – однак кожен волосок на його коротко стриженій голові стояв сторчма. Владу здалося, що він чує спалахи синеньких блискавок, грозові спалахи, що проскакують між волосинками.
Мисливська стійка.
– Вона сука, – повторив чоловік і смикнув головою, вказуючи на Влада. – Він… уже знає. Він знає, що вона сука. Усі, хто з нею був… знали, що вона така. Вона занапастила Соника… і не тільки його. Я знаю. Вона і цього доведе…
– Уставай, – рівно сказав Богорад. Ривком підняв співрозмовника з підлоги, спритно підсунув крісло під його пухке озаддя, обтягнуте тренувальними штанями, ногою висмикнув із розетки кабель досі увімкненого телевізора:
– То Соник залишив спадщину?
– Ні, – швидко промовив чоловік у кріслі. – Соник був геніальний, але бідний. Він нічого не залишив. Вона його вбила. Вона сука. Річ не в грошах.
Влад усе ще не розумів, що відбувається. Богорад скоса глипнув на нього:
– Самсон Ведрик, художник. Порізав собі вени. Тож ти тепер мстишся? – це вже людині в кріслі.
– Врахуй, – сказав той, болісно мружачись, – що ти вибив з мене ці слова. Змусив, під дулом пістолета… Навіть якщо в твоїй кишені диктофон – нічого не доведеш. Це не свідчення. Це так, ля-ля-ля…
Богорад гмикнув, знову взявся за телефон. Після мелодійного набору зависла пауза, мовчав його співрозмовник, потонувши в кріслі, мовчав Влад, і сірим більмом дивився знеструмлений телевізор.
– Артуре, – швидко кинув Богорад у трубку. – Зв’яжися з Оформлювачем… Картини Ведрика – Ве-д-ри-ка, Самсона, художника. Скільки їх, де виставлялися, кому належать. Як оцінюються. Зараз. Терміново.
– Ти нічого не доведеш, – прошепотів круглоокий. – Ти…
Телефон у руках Богорада пискнув двічі.
– Алло? Поліція?
– Слухай! – затято крикнув чоловік, скулившись у кріслі. – Якщо ви залишите мене в спокої, я розповім…
* * *
Самсон Ведрик був молодшим із двох братів, красень і розумака, власник численних талантів. Він закінчив школу з відзнакою. Він легко міг вступити до будь-якого навчального закладу, наскільки завгодно престижного, але ніяк не міг знайти свого покликання – можливо, тому, що звик ставити до життя (і до себе, певна річ) трохи завищені вимоги. Провчившись послідовно в юридичному, дипломатичному і морехідному інститутах, він відкрив у собі задатки живописця і вступив до Художньої академії, причому потрапив на курс до видатного, дуже успішного майстра, який відразу ж розгледів в юнакові його незвичайний талант.
Фрол Ведрик був старший за брата на п’ять років, і він не тільки не заздрив успіхам «малого», але і радів їм як своїм. З дитинства виконуючи при «золотому хлопчику» роль няньки, опікуна і захисника, Фрол у глибині душі вважав Соника трішечки своїм сином; це було тим більше справедливо, що батько хлопців пішов з родини, коли Сонику не було й трьох років, і постійна боротьба за власне жіноче щастя забирала в матері весь час і сили. Хазяйновитому і ретельному Фролу хотілося носитися з кимось як курка з яйцем, Сонику просто-таки необхідно було, щоб із ним панькалися – отже, братні стосунки відповідали таємним бажанням кожного і були настільки ж міцними, як союз притертих один до одного болта і гайки.
Жодного разу за всю свою довгу юність Соник не зустрів дівчини, яка посміла б відповісти «ні». Раз або двічі він починав зустрічатися з жінками, з якими одночасно зустрічався і брат, але той не вбачав у цьому нічого дивного. Зрозуміло, Соникові смаки багато в чому визначалися смаками Фрола, то чи варто було ображатися? Злі язики плескали, начебто Соник відбивав у Фрола жінок – Фрол ставився до його витівок так само поблажливо, немов молодший братик позичав у нього пластмасовий пістолет.
Особисте життя в обох не складалася. Фролу з юних років хотілося мати власний будинок, дружину і кількох дітей – але йому не щастило з жінками, й братові не фортило теж. У Соника завжди було багато шанувальниць, вони буквально вішалися не нього гронами, ходили по п’ятах, йшли на одчайдуші, щоб його обкрутити, вигадували вагітність і навіть справді вагітніли від когось – на стороні – і йшли до Соника з претензіями. Вони намагалися його шантажувати, подумати лишень! Дивовижа, на які брудні прийомчики здатна безсовісна баба у своєму прагненні втримати і прив’язати до себе чоловіка!
Соник закінчив Художню академію знов-таки з відзнакою, однак дуже скоро з’ясувалося, що смаки екзаменаційної комісії категорично не збігаються зі смаками потенційних покупців. Соник був вихований на класичних зразках, тоді як публіка вимагала що простіше і що крикливіше. Він не міг продати нічого більшого за олівцевий ескіз на серветці (серветку купив якось раз, у ресторані, якийсь іноземець – очевидно, людина зі смаком). Фрол, працюючи на той час адміністратором в ентомологічному музеї, вважав за свій обов’язок фінансово підтримувати брата – Соник приймав його гроші з вдячністю, мало не зі сльозами на очах. Фрол, розуміючи, що діється в братовій душі, повторював йому десять разів на день: тільки робота! Не варто орієнтуватися на смаки юрби. Рано або пізно про Соника заговорять, треба лише не здаватися і працювати, працювати… І не перейматися фінансовими питаннями.
І Соник працював. Він лягав спати в п’ятій ранку, крутився серед богеми, іноді випробував удачу в казино, але на кожен великий виграш припадало по три дрібні програші. Жив у майстерні, що її орендував для нього Фрол, спав на розкладачці і задовольнявся дещицею. Дивлячись на його роботи, Фрол не сумнівався у швидкому визнанні – однак улаштовувачі престижних виставок чомусь увесь час відмовляли. Зрозуміло, завжди так важко пробитися в тісну групку кріпко згуртованих «своїх», які не пропускали «чужого»…
Якось пізньої весни – брати саме обговорювали перспективи літнього вояжу, але на нього категорично не вистачало грошей – Соник, супроти Фролової волі, вирішив «підхалтурити» і трохи заробити. Взяв етюдник і пішов у парк – пропонувати перехожим свої послуги портретиста.
Колеги-художники зустріли його, конкурента, у штики. Однак була неділя, погідний день, а тому роботи вистачало всім., Соник намалював щокату дівчинку в уїдливо-жовтій блузці, намалював сумовиту дівку із зібраним «у дульку» волоссям. Дівці портрет не сподобався, тож вона пішла обурена, так нічого і не заплативши. Сонику набридло сидіти на складаному стільчику, він хотів був потихеньку рухатися в напрямку ресторану – коли на алеї з’явилася жінка в помаранчевій, як апельсин, сукні.
Не помітити її міг тільки сліпий. Або дальтонік.
Соник, зачарований, провів її поглядом, потім скочив зі свого брезентового стільчика, наздогнав Помаранчеву Пані й перепинив їй дорогу.
– Оце так колір! – сказав Соник. – Я художник, – він уклонився, притискаючи до грудей вологий білячий пензлик. – Оце так колір! Я хотів би написати ваш портрет у цій сукні, ви не проти?..
Утім, можливо, їхнє знайомство відбулося зовсім по-іншому, в іншому місці, за інших обставин… Може. Усе може бути. Соник розповідав про неї щоразу по-різному, і не тому, що хотів обдурити Фрола. Просто він, як справжній художник, уже створив свій міф. Як шкода, що напади натхнення в талановитих людей інколи викликають не надто гідні індивіди.
За кілька днів Анжела вже жила в Сониковій майстерні, на другій розкладачці. Тобто спали обоє на розкладачках, а любили один одного – а це траплялося мало не щогодини – просто на підлозі, на зведених матрацах. Соник хвалився Анжелою, як не хвалився ніколи ані шкільною золотою медаллю, ані кубком студентської спартакіади, ані новими роликовими ковзанами. Соник навідував близьких і дальніх знайомих – задля щастя познайомити їх з Анжелою. Він почав працювати в новій для себе манері, розкуто і безглуздо, і хоча роботи його, як і раніше, не продавалися, зате улаштовувачі виставок нарешті змилостивилися. Видно, крапля за краплею і камінь точить – так сталося, що змова проти Соника дала тріщину саме тієї миті, коли він захопився Анжелою. Їй вистачило нахабності переконати його, що саме вона, вона стала причиною успіху. І Соник, на жаль, повірив!
Отже, роботи Соника почали виставляти – спершу потроху, а потім усе частіше й частіше, нарешті, відбулася персональна виставка Самсона Ведрика, а за нею ще одна, і ще. Про Соника – як давно пророкував Фрол – заговорили, та, на жаль, заговорили і про Анжелу. Усі одноголосно стверджували, що ця жінка прекрасна, що вона одухотворена, що вона з маленького художника зробила великого, майже геніального, що будь-який чоловік усе життя мріє про таку зустріч, що Анжела – досконалість, чарівниця, фея, подарунок долі. Фролу боляче було слухати цю балаканину, просто фізично боляче. Популярність Соника була нагородою за роки напруженої праці – і як легко жінка з вулиці примазалася до його слави!
А він не бачив, не зауважував її основного мотиву – користі. Він носився з нею, як учитель зі школяркою, а Анжела ж прийшла до нього дуб-дубом, нерозвинена, неосвічена, вкрай обмежена особа. Соник відчував особливе задоволення, підтягуючи її за університетським курсом літератури, історії, естетики. Він метав перед нею тонни бісеру. Він малював її в помаранчевому платті і без нього, й узагалі без одягу, і сорок варіантів Анжели дивилися з різних кутків його майстерні (за оренду якої досі платив Фрол). Усі, хто бачив колосальну різницю їхніх культурних потенціалів (блискуче освічений, тонкої душі художник – і напівписьменна дівка, ласа, як сорока, на все блискуче), чекали, що захоплення Соника скінчиться через місяць-другий, ну, в крайньому разі, через півроку. Проте незабаром відбулося весілля, не надто пишне, але велелюдне і навіть веселе. Анжела і Соник надягли обручки (подумати лишень! Фрол був упевнений, що його свободолюбний брат до скону залишиться «неокільцьованим»). У законному шлюбі минув рік, а щастя Соника не меншало. Він усерйоз шукав підробіток – хотів орендувати, нарешті, нормальну квартиру, оселитися там з Анжелою і завести дитину…
Подумати лишень! Усе, через що Фрол пожертвував власним будинком і власним благополуччям – кар’єра Соника, його робота і його слава, – поставлено було на карту з примхи дівки в помаранчевому! Якби дні, подаровані Анжелі, Соник присвятив творчості… Якби, якби… Землю хочеться гризти, коли подумаєш про це!
Ні, Фрол не ревнував. Принаймні на початку, принаймні йому хотілося вірити, що він зовсім не ревнує до цієї жінки. Її вимогливість і зарозумілість разюче контрастували із тим, ким вона була насправді, й усі це бачили, крім Соника.
Фрола вона зненавиділа відразу ж, із першої зустрічі, і недвозначно дала зрозуміти, що не бажає бачити його частіше, ніж раз на півроку. Фрол не засмучувався б цій обставині, якби з нього не випливало автоматично, що зустрічі двох братів теж стали досить нечастими. Фрол терпів, розуміючи, що час усе розставить на свої місця.
І час засвідчив, що Фрол мав рацію. Якось раз у відповідь на звичайну примху – а Соник страшенно втомлювався, і його нервова система іноді давала збій – вона просто зібрала свої речі і пішла! Цей учинок продемонстрував справжню ціну її «кохання» – однак Соник, людина ранима і чуттєва, не зміг зробити з цього відповідних висновків, тож він просто впав у депресію. Фрол ніколи ще – ніколи! – не бачив брата в такому розпачі. Навіть у дитинстві, перед вітриною іграшкового магазину, коли мати відмовилася купити плюшевого слона, і Соник, не в змозі знести образи, впав на асфальт і став, захлинаючись сльозами, гамселити ногами в червоних сандалетах із шкірозамінника по землі…
Здавалося, Соник збожеволів. Він кидався на Фрола, рвав одяг на ньому і на собі, бився головою об стіну. Фрол боявся викликати «швидку» – а раптом брата заберуть до божевільні?! Він стримував і умовляв Соника цілісіньку добу без спочинку – і той, нарешті, перестав кричати і метатися, ліг на свою розкладачку, скрутився, як муха в окропі, обхопивши коліна руками – і затих.
А ще за добу – Соник так і лежав, байдужий до їжі та питва, і блідий, наче стінка, – Фрол знайшов у його записнику старий Анжелин телефон. Самої Анжели там не виявилося, але якась сварлива бабуся таки погодилася назвати інший номер, і по цьому-таки номерові відповіла нарешті Помаранчева Пані: «Алло»…
Фрол крізь зуби процідив усе, що думає про неї. І пояснив, що Сонику через неї дуже зле. І що він нізащо не став би дзвонити їй, якби не одна обставина: Соник, цілком можливо, зараз умре…
І вона примчала, начебто їй хвіст скипидаром намазали. Зачувши її голос – а вона сухо кинула Фролу: «Привіт», – Соник смикнувся на розкладачці. Анжела підійшла і ласкаво доторкнулася до його плеча, і Соник підхопився, завалюючи хистку конструкцію з брезенту й алюмінію, і вчепився у свою жінку, як п’яниця в пляшку…
Фрол вражений був до глибини душі. Уже тоді в нього вперше майнула думка, що Помаранчева Пані зачарувала Соника, наслала на нього приворот або щось такого ж штибу. Усе ніби повернуло на круги своя – закохані марили одне за одним, спали на двох розкладачках і пристрасно м’яли боками два зведені матраци – однак водночас дещо змінилося.
Соник тепер боявся втратити Анжелу.
Жодну жінку він раніше не боявся втратити, всі вони боялися втратити його, й усі зрештою втрачали. Тепер усе перемінилося. Соник вперше в житті почувався невільним, звичні його веселощі потроху вщухали, і він майже занедбав роботу.
Ось вона, ціна шаленого захоплення! От воно, одруження, обручка на пальці та інші принади!
Якось Соник, хильнувши чарчину, знов-таки щось не те бовкнув – і Анжела знову пішла. Й усе повторилося спочатку: Соник спершу пив, а потім умирав, плакав, звивався, бризкаючи піною, і Фрол не знав, що робити. «Подзвони їй!», – слізно благав Соник, і зрештою подзвонив Анжелі сам і крикнув у слухавку, що любить її понад життя, і просить пробачення, й узагалі…
Анжела знову примчала, як торпеда. Соник від смерті перейшов до щастя, і Фрола виставили за двері.
…Останні кілька місяців подружнього життя Соника були, наче м’ясорубка. Чоловік і жінка лаялися мало не щодня, й Анжела лила крокодилові сльози. І хто, крім неї, був винуватий? Чому б їй не відпустити Соника? Не дозволити жити, поводитися так, як той вважав за потрібне? Навіщо тицяти йому в обличчя – щодня! – своєю, бачте, «індивідуальністю»? Хто створив її, цю «особистість», зліпив по цеглинці з випадково підібраної на вулиці сировини? Хто, як не Соник?
Звісно, з Соником нелегко було спілкуватися. Але він мав на це право. Він був геній… А Анжела не могла, бачте, пережити його роздратованого тону! Соник не звик до причіпок. Йому чимраз гіршало і гіршало. І тоді Фрол подумав, що братові може допомогти знайомство з іншою жінкою – клин клином…
На маленькій квартирі Фрола потяглися побачення його брата й однієї зовсім юної дівчинки, студентки Художньої академії, щиро закоханої в Соника і його роботи. Соник повеселів, і Фрол був упевнений, що все позаду, влада перекірливої жінки над його братом подолана, тепер залишається лишень трішки зачекати.
Анжела чекати не стала. Вона вистежила Соника – воістину, в неї був собачий нюх, і застукала прямо в обіймах ніжної дівчинки, – а брат був настільки безтурботним і захопленим, що навіть не замкнув за собою двері Фролової квартири… Ось цієї, однокімнатної…
Мерзотниця. Шпигунка. Доросла баба, а влаштувала нічогеньку виставу з цілком життєвої ситуації. Чого саме, чого вона не зрозуміла?! Яке право мала вона пред’являти Сонику хоч якісь претензії? Особливо після того, як перетворила його життя на пекло?!
Дівчинка потім розповіла Фролу про Соникове «страшне лице». Що він «остовпів», дивлячись у вічі своїй Помаранчевій Пані, й ані пари з вуст, коли та розвернулася і пішла…
Соник попрощався з дівчинкою, одягся і вийшов слідом. Повернувся в майстерню, зібрав докупи всі Анжелині портрети – і в їхньому товаристві порізав собі вени.
* * *
– Ось, – мовив Фрол Ведрик. – Світла тут немає… Зате сухо. Деякі в рамах, деякі без рам…
Промінь ліхтаря вихопив з темряви якусь синьо-рожеву пляму. Придивившись, Влад розгледів синього лебедя на рожевому ставку. Богорад гмикнув.
– Це не його роботи, – сказав Фрол Ведрик. – Це… Тут сховище, загалом… Його роботи там.
І пішов попереду, а білий промінь ліхтаря впивався йому в спину.
– Ти ж не робитимеш різких рухів? – поцікавився Богорад.
– Тут, – Ведрик повів рукою. – Освітлення повинне бути хороше… Краще денне. Усі його роботи підписані в правому нижньому куті… От лишень що ви хочете побачити? Що я нічого не вкрав?!
Богорад гмикнув іще раз:
– Помста через десять років… Малоймовірно, Ведрику. Забагато. Все тужив за братом, а через десять років узяв та й…
– Ви нічого не доведете, – швидко заперечив Ведрик.
– Можливо… Але роботи Самсона належать його вдові. За законом.
– За законом?!
Ведрик обернувся. У світлі ліхтаря його спотворене люттю обличчя виглядало, наче намальоване на м’ятому простирадлі. В очах стояла образа – багаторічна. Свинцева. Головна образа його життя, начебто словосполучення «за законом» стало особистим його ворогом, кошмаром, прокльоном.
– За законом?! Вона, ця сука…
– Якщо я ще раз почую це слово, – рівно сказав Влад, – я заткну його тобі в глотку разом з язиком і зубами.
Ведрик смикнувся:
– І відповісте… Бо все, що ви робите зі мною, – незаконно! Це… вас будуть судити, а не мене!
У кишені Богорада запищав телефон.
– Алло?
Знадвору, за величезними вікнами, шумів вітер. Унизу підморгував, закритий гілками, білий тьмяний ліхтар. Пахло, здається, оліфою – і ще чимось специфічним, Влад ніколи не був у майстернях художників, але специфічний запах був йому чомусь знайомий.
– Слухаю, – додав Богорад. – Ага… Ага. Ну, звісно. Дякую, Саню…
Промінь ліхтарика піднявся вище. Білим пальцем уперся Ведрику в обличчя:
– Ось і все, Фроле. Мотив у тебе… Гарний такий мотив.
– Брехня, – категорично заперечив Ведрик. – Брехня.
Богорад обернувся до Влада:
– На останні роботи Ведрика до непристойності зросли ціни. І продовжують рости… Дві мініатюрки, що їх він подарував друзям, пішли на аукціоні по двадцять тисяч кожна. Тут, – Богорад повів рукою, позначаючи навколишній темний простір, – просто золоті гори якісь… Так?
Фрол спробував висковзнути зі світної плями, Богорад наздогнав його променем ліхтарика:
– Стояти… З таким мотивом, Фроле, тобі треба завмерти і не рухатися.
– Брехня, – нудно повторив Ведрик.
За спиною в нього – Влад здригнувся – з’явилося обличчя. Великі мазки блікували в білому слабенькому світлі ліхтаря.
На картині зображено було худорлявого молодого чоловіка з маленькою гострою борідкою.
– Хто це? – механічно спитав Влад.
Ведрик повернувся всім тілом. Приплющив очі від сліпучого світла:
– Це я… Не ваша справа. Це мій портрет, ясно вам? Мій портрет теж не належить мені за законом?!
В обличчі молодого бороданя вгадувалося щось – невловиме – від Фрола Ведрика, квадратнолицього і тлустого. Юнак міг би бути Ведрику, наприклад, небожем.
– Дивно, – тихо сказав Влад. – Дивно, що вона не впізнала…
– Вона не впізнала?!
Ведрик пірнув під світний промінь. Щось загуркотіло, падаючи. Темна тінь сахнулася вбік, і промінь метнувся вбік. Гупнув на підлогу ліхтар. Ведрик відскочив од Богорада, зробившого спробу його схопити, – і загуркотів униз східцями. Звідтіля відразу ж долинув його жахливий крик – і короткі нерозбірливі репліки кількох чоловічих голосів.
– Хто там? – поцікавився Влад.
– Поліція, – пояснив Богорад, піднімаючи ліхтар. – Усе, йому не викрутитися. Можете спокійно спати, пане Палій… Життю пані Анжели Стах нічого не загрожує.
Влад зачув іронію в його голосі. Хотів відповісти – по-перше, подякувати, по-друге, попросити вибачення, що так нерозважливо проговорився, а по-третє, спробувати порозумітися. Пояснити, що Анжела… Що вона…
Але він не встиг.
Промінь ліхтарика вп’явся в темне полотно. З полотна – із темряви – дивилася зухвала, весела, жива і сильна жінка. Влад упізнав її одразу – хоч та й була на років десять молодшою, хоча й зображена у авторському баченні Соника… Самсона Ведрика, кожен мазок якого клався замиловано. Світло, тінь, рух, подих, життя…
– Ну, що ж, цілком пристойно, – сказав Богорад за його спиною. – Непогана робота, правда?
Влад не відповів.
У задушливій майстерні йому привидівся запах літа й апельсинів.
