Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 32 страниц)

«Ще заллє дім і потопить дітей, наче кошенят», – думає з острахом Олена, але перестати прясти не може. Пальці проти волі сукають білі сувої, а веретено фуркоче, наче заведений механізм.

«Коби хоч діти врятувати, бо мені вже й так кінець!» – і у сні Олена турбується насамперед про дочок.

Прокидається з тягарем на серці. Хоч не має годинника під рукою, знає: вже пізній час.

Відхиляються до кухні двері. Увіходить Мариня. Сміється з порога.

– Але ж бо їмосць спали-спали. Щось балакали крізь сон. Я аж настрашилася. Думаю, не дай боже хвороба яка.

– Котра година? – питає Олена, щоб зорієнтуватися в часі.

– Пів на десяту! Файс їмосць спали, що? Листоноша був. Приніс лист і листівку. Ще злостився, що на листі не той номер написано. А я йому відтяла, що до нас можуть приходити листи і без номера. Мудрий який! Щось мені здається, прошу їмосці, що то листівка від Славуні…. Ану, хай їмосць подивляться.

Листівка була справді від Слави. Писала своїм гандрабистим (а яким дорогим для материних очей!) письмом, що завтра-післязавтра вибирається знову до Львова. Звідтіль напише докладніше про свої плани.

Олена насторожилась: які плани? Чого це вона раптом знову вибирається до Львова, коли, згідно з попередніми планами, вона повинна б ще мандрувати по Поділлю? Що за вибрик знову?

Та хай там! Слава богу, що сон виявився тільки сном, а її дітям не загрожує смерть від білої повені.

А де ж той лист? Лежить на нічній тумбочці біля Олениного крісла, там, де його поклала Мариня.

Олена взяла лист і машинально перевернула на другий бік: хто ж надавець? Адреси там не було. Поштова печатка була з Нашого. Місцевий, значить.

Боже, боже, за життя Аркадія місцеві листи здебільшого означали запрошення на весілля, хрестини, ба навіть і заручини.

Уважніше придивилася до адреси, і в неї почали труситися пальці (а лист їм у такт!).

Мамо рідна, таж на ньому було написане Зонине ім'я!

Олена підсвідомо відчула, що лист не добрий для її дитини. Можливо, в цьому і рука провидіння, що ця погана звістка попала насамперед в руки їй, матері.

Хоч у Річинських вважалося поганим тоном читати навіть чужі листівки, Олена героїчно роздерла конверт.

Лист починався стереотипним зверненням «високоповажна пані», а далі виписувалися в ньому такі несотворенні страхіття, що у Олени аж виступив холодний піт на побілілім лобі. Річинську обняв такий страх, що й серце перестало битись. Подумала: «Помру, і ні одної дитини не буде при мені». Усвідомлення такої жахної можливості повернуло їй сили, і вона ревно заплакала. Були то сльози глибокої образи, жалю до злих людей і обурення на них, а попри все те і підбадьорлива свідомість, що весь той брудний наклеп на її дитину – огидна брехня.

Така напасть на її дитину, така напасть!

Олена не заперечує, що іноді в уяві бачила своїх дітей іншими, ніж вони були насправді, але якщо і знала котре з них грунтовно, то була ним саме Зоня. Тому Зоня, що вона, якраз вона, ніколи не старалася маскувати негативних якостей своєї натури.

В міру того як Олена наново і наново перебирала в думках зміст страшного листа, мінявся її душевний стан.

Тепер уже не ремствувала на Лесю Чуйгук, а жаліла її, як нещасну жінку. Бідна переконалася, що чоловік перестав її любити, і тепер наосліп шукає призвідника свого нещастя. І зупинилася на тому, що найближче було під рукою: на Олениній дитині! І то ще на котрій! Гордій аж до безумства, неприступній дівчині, яка через свою королівську поведінку у відношенні до чоловіків, либонь, і залишиться у старих дівах.

Бідна Чуйгукова. Бідна Леся, як засліпило її горе!

Лесю знала Олена ще підлітком. Було то несміливе, маломовне дівчатко, яке мама довго водила за ручку до церкви і одягала трохи по-старомодному. Ніхто не повірив би, що з тієї затурканої (напевно, через дрібний дефект у вимові) виросте жінка, яка докотиться до того, що безсоромно вимагатиме розводу з чоловіком.

Треба бути справедливим: як же господь може благословити подружньою вірністю родину, в якій мати-католичка піддається таким безбожним течіям?

Подумати тільки, в чиїм домі бувала її дитина!

– Може, їмосці гербати зробити?

Олена заперечливо скривилася. Не мала охоти ні їсти, ні пити. При її теперішньому душевному стані було це завелике зусилля для неї. Не бажаючи викликати підозри Марині, все ж таки одяглася і випила чаю з сухариком.

– Мариню, мені в одній справі треба піти до пана меценаса Білинського. Хай Мариня не чекає на мене з обідом.

Мариня плеснула долонями, змовницьки підморгнувши Олені:

– Певно, пан меценас підшукали нам яке мешканнячко, – чи не вгадала я, прошу їмосці?

– Хай Мариня не говорить дурниць…

– А, бо їмосць не хочуть признатись? Прошу їмосці, а рукавички?

– Правда, бачить Мариня, яка в мене голова! Не ці! Бачить Мариня, що то церовані, а отут палець зовсім вилазить. У шафі, у коробці від капелюхів, є нові, шкіряні. Хай їх Мариня подасть мені.

У нових, тісних, куплених ще з нагоди похорону покійного Аркадія рукавичках Олена відразу відчула себе дамою, що, безперечно, надавало їй самовпевненості.

На жаль, цей бадьорий стан довго її не тримався. Що ближче вулиця, на якій жив Орест Білинський, то в Олени наростало вагання: з якого боку почне вона цю таку болючу для себе розмову з Орестом Білинським?

Орест Білинський явно здивувався, але і явно зрадів візитові Річинської.

– До мене, пані Оленко? Що за приємна несподіванка! До мене?

Олені йшлося тільки про одне: як з юридичного боку найкраще реабілітувати честь Зоні без того, щоб справа не набрала не потрібного для обох сторін розголосу?

Річинська, заки ще розповіла справу, з якою прийшла, заздалегідь здалася вся на присуд Ореста Білинського. Як він вирішить, як скаже, так вона і зробить.

– Пройдім, пані Оленко, до мого приватного кабінету, бо тут нам кожної хвилини може хтось перешкодити.

Яка вдячна була йому за те, що не поставився до неї тільки як до клієнтки!

В кабінеті меценаса Білинського панував чималий нелад. На спинці крісла висіла розпростерта біла з накрохмаленою манишкою мужська сорочка, поміж паперами валялись недокурки, на етажерці поверх книжок стояла тарілка з склянкою від чаю і недоїденим шматком хліба, що, зрештою, нітрохи не бентежило господаря. На окремому столику стояв на підносі сифон з водою і дві склянки.

– Нап'ємося содової води, пані Оленко, – потягнувся Орест Білинський до сифона, по дорозі пильно глянувши на Оленине змучене обличчя. – Ви занадто переймаєтеся речами, які світ давно перестав брати близько до серця.

– Так, – призналася, не зовсім розуміючи, що він має на думці. Сльози знов набігли їй на очі.

Орест Білинський погладив Олену по руці. Річинська потупила погляд, аби приховати новий приплив сліз. В міру того як силою обставин дубіла від людської грубості, ставала вразливішою до прояву ніжності.

– Я і сам думав вибратися до вас, але побоявся, що приймете мою щирість за неделікатність.

– Та що пан меценас говорять? Я… – затнулася, – я і сама сподівалася, що пан меценас покажуться в нас. Але я розумію. Пан меценас завжди такі зайняті…

– Говоріть мені просто «ви», пані Оленко! – хотів нагадати їй, що займається потроху проблемою чистоти української мови, а тому звертання в третій особі ріже йому вухо. Прикусив, однак, язика, бо помітив підозрілі рум'янці на Оленинім обличчі. Була схвильована. Догадувався про причину, яка привела її до нього, але не повністю був упевнений в цьому. Бажаючи відтягти неприємну розмову, спитав з погідною ввічливістю: – Пригадуєте собі, пані Оленко, як я вас освідомляв у Лісках? На друге літо я приїхав був знову. Розпитував про вас. Оскільки мені не зраджує пам'ять, то привіз книги, що їх спеціально для вас підібрав у Львові, але, на жаль… тітка Максимовичева сказала мені, що ви вже добродійка Річинська. Я тоді зрозумів… все зрозумів.

Олена неспокійно рухнулася у кріслі: як це так? Він приїздив спеціально для того, щоб вручити їй книжки, а ніхто не сказав їй про це? Яким правом завдали їй таку велику, непростиму кривду? По-іншому була б штовхала ті роки перед собою, якби мала в серці солодку свідомість, що він пам'ятає про неї навіть у бурхливому Львові.

Так, на друге літо була вже жінкою Аркадія і вагітна Катериною, але хіба й без того не вела довгі роки роздвоєного життя: одне наяву, а друге у спогадах?

– Востаннє в горах ми бачилися з вами на весіллі Рузі у Зеленій. Ви тоді цілу ніч сперечалися з ксьондзами про якийсь «йорчик». Більш ні на що інше не звертали-сьте уваги.

– Правда, правда… Чи ми тоді танцювали з вами?

– Ні, – призналася, глибоко засоромлена його неуважною пам'яттю. – Ні. Ви були зайняті тим «йорчиком».

– Та чекайте, – шанобливо заперечив Орест Білинський, – бо то щось не узгоджується. Кажете, що я не танцював з вами? В такому разі з ким? З ким я взагалі міг танцювати, крім вас?

Олена пояснила угодово, трохи меланхолійно:

– Можливо, ви танцювали другого дня, бо ми тоді зранку поїхали. У вуйка Ладика, – зніяковіло опустила очі, – гм… смішним тепер здається те все… мала жеребитися кобила-первістка, і тому він квапив з від'їздом.

– Зате ми тепер надолужимо собі, пані Оленко, на весіллі котроїсь з ваших дочок! – дозволив собі грайливий тон, та одразу зрозумів, що допустився нетактовності.

– Теперішні діти, пане меценасе, виходять заміж так, що і рідна мама не знає, як і коли. Мої дочки, пане меценасе, мої дочки… Мої діти, – вона ковтала сльози, не криючись. – П'ять дочок маю, а чи знають пан меценас, що, властиво, я… залишилась одинока?

Орест Білинський потиснув руку Олені у своїй долоні.

– Перебільшуєте, Оленко, повірте мені, що перебільшуєте! Те, що діти відійшли від вас, – не трагедія, а природний порядок речей. Що сказали б ви про квочку, яка водила б за собою здоровенних молодих курок? Трагедія була б щойно тоді, коли б ваші панни ніколи не покинули батьківського дому.

Не таких слів розради чекала від Ореста Білинського. Те, що він їй сказав, міг би повторити першій-ліпшій матері в такому, як Олена, становищі. Діткнена його холодною, як їй видалося, безсторонністю, Олена звільнила свою руку з його долоні.

Орест Білинський встав і, не спитавши дозволу, закурив. Згадав, що ще сьогодні повинен бути в суді, тому радий був би якнайскоріше довести до кінця цю розмову.

– А тепер слухаю вас, пані Оленко.

Олена вмить відчула зміну в його ставленні до її особи. Нерішуче підвелася:

– Може, пан меценас поспішають кудись, то я проведу і по дорозі викладу всю справу, бо я не хотіла б…

– Але ж, Оленко, – взяв її за плечі і посадив знову у крісло, – для вас у мене знайдеться час.

Знову беззастережно здалася на його осуд. Розкрила сумку, знайшла потрібний лист і, не подаючи його Орестові Білинському, почала:

– Це досить незвичайна справа, пане меценасе. Лист адресований моїй дочці, але із змісту видно, що писаний мені. Очевидно, вже сам господь скерував так, що лист попав у мої руки. Я не знаю, я боюся уявити собі, що було б, якби цей лист прочитала Зоня. Та особа хіба з розуму зійшла, вона пише… мені дуже соромно, важко, пане меценасе, говорити про ці речі. Я не знаю, як можна так? Вона пише і нахабно твердить, що Зоня не заперечує… Ніколи, пане меценасе, ніколи не повірю, – Олена почервоніла так, що й очі зарожевілися, – щоб Зоня, сама Зоня могла чіплятися жонатого чоловіка. Тому я хочу просити пана меценаса якось зняти наклеп з моєї дитини. Така напасть, така напасть на нас…

Олена пригубилася до склянки з водою. Рух, яким витерла хусточкою губи, якоюсь далекою асоціацією викликав у його пам'яті русяве дівчатко з Лісок. Чи кохав його? Була це, можливо, любов у потенції, зрештою, як і багато інших справ його життя того періоду.

«Єдиний свідок моєї юності!» – подумав розчулено.

– Ви пригадуєте собі, пані Оленко, як я був у вас перший раз і ви знайомили мене з своїми дітьми, прошу пробачення, паннами? В мене вже тоді вкралося підозріння, що ви надто односторонні у характеристиці своїх дітей. Хочу сказати, що ви тоді вже надто упрощували їх характери.

– Направду? – перелякалася Олена. – Вам здавалося, що я не досить добре знаю своїх дітей?

Чому ж він тоді, її приятель, не перестеріг матір перед її сліпотою? Може, коли б знала, в чому її помилка, то і долі її дочок пішли б іншими дорогами?

Дивилася на нього повними докору очима і ніяк не могла зрозуміти загадкової усмішки на його обличчі. Власне, і не на обличчі, бо його до половини закривала борода, а в лукаво прищулених очах.

– Нагадуєте мені, пані Оленко, одну наївну дівчинку з Лісок. Не можна так… – поклав руку їй на плече, – не можна так упрощувати життєвих явищ.

Олена подумала, що їй треба точніше викласти свою справу, бо він, мабуть, не зовсім розуміє, чого вона хоче від нього.

– Пане меценасе, я звертаюся до вас, як до людини, якій я… я… беззастережно вірю. Це така справа, що я не хотіла б розголосу. Але прошу мене зрозуміти: та особа кинула пляму на честь моєї дитини, і цього не можна подарувати. Зрештою хай пан меценас самі прочитають, що та особа пише…

Білинський делікатно відсторонив її руку з листом.

– Не треба. Я досить докладно знаю цю справу. Пані меценасова Чуйгукова була в мене.

Олена не розгубилася від такої відповіді. Навпаки. Вона начеб додала їй отухи [181]181
  Відради (пол.).


[Закрыть].

– Я думаю, що пан меценас заступились за честь нашої родини і сказали, що належить, тій особі.

Подивився на неї довго і зичливо. Мав до вдови Аркадія Річинського сентимент, про який думав, що він давно завмер. Воістину єдиний свідок юності!

– Оленко, дорога моя, я не хотів би вам завдати болю, але повинен, тобто мушу вам сказати, що це не наклеп, а правда. Чуйгукова написала правду.

Всякої іншої реакції міг сподіватися з боку Олени, тільки не самовпевненої, майже задоволеної міни і цього бадьорого, високого тону:

– Пане меценасе, я ж то краще знаю свою дитину, ніж та особа, правда? Я дивуюся, перепрошую, що так висловлююся, просто… з дива не можу вийти, що пан меценас так дали тій особі вплинути на себе. Це абсолютний нонсенс, що плете та неопанована, ревнива особа. Якби пан меценас знали ближче мою Зоню, то розуміли б, що це виключена… абсолютно неможлива річ. Просто щось несамовите! Я взагалі не знаю, як та особа насмілилася панові меценасу щось подібне говорити. То мусить бути хвора людина, не інакше.

– Пані добродійко, – переходить Орест Білинський на офіціальний тон. Материнська засліпленість Олени Річинської переходить звичайні норми і починає дратувати його, – зрозумійте зрештою, що маємо справу не з підозрінням, а з фактом, і від цього нікуди нам з вами подітись.

– Але ж, пане меценасе, – заскиглила Річинська, – то неможливе, бо моя Зоня… я ж кажу панові меценасові, що якраз вона така неприступна, така гордовита, така далека від чоловіків, а пан Чуйгук, – боже мій, як це мені неприємно говорити, – аж ніяк не подібний на донжуана. Це просто обурливо. Тут якесь огидне непорозуміння. Чому вона мала б звернути свою увагу саме на нього, такого непоказного… такого – аж не знаю, як це сказати, – такого…

Орест Білинський у безрадній заклопотаності погладжував бороду, що віялом укривала білу манишку сорочки. Уф, як йому важко було говорити з тією наївною мамою п'яти дочок!

– Я згоден з вами, що з меценаса Чуйгука дійсно кепський донжуан, але не про це йдеться в цій дійсно дуже прикрій історії.

– А про що? – Оленин плач мав би говорити про те, що вона остаточно повірила у нещастя, яке скоїлося з її неприступною дочкою.

– Бачите, справа в тому… – шукав, в який би то спосіб висловитись, – що боротьба за існування не перебирає в засобах. Розумієте мене? – спитав терпеливо.

– Ні, пане меценасе.

– А як я вам скажу, що фактичним керівником канцелярії Чуйгука була панна Зоня, то буде вам тоді зрозуміло? – І, не маючи певності, що й за цим разом дійде до неї його думка, пояснив це: – У панни Зоні багато сприту і енергії. В інших умовах вона, можливо, була б прекрасним керівником якогось великого підприємства. Це ж вона поставила на ноги Чуйгукову канцелярію, але… мусила за це заплатити. Ви навіть не уявляєте собі, скільки нервів мені коштувало, заки вмовив пані Чуйгукову дати собі спокій з розводом. Це ви, пані добродійко, повинні її перепросити, а не вона вас.

– Я? Її? За що? – підняла на нього Олена залиті сльозами очі. Сльози скочувались на ніс і робили його таким неестетичним. – За те, що її чоловік збезчестив мені дитину? Хто її візьме тепер таку?

Орест Білинський посміхнувся. Був безсилий супроти її психічної впертості.

– Я не хотів би образити панни Зоні, але запевняю вас, що ініціатива цього роману належить не Чуйгукові. Ви самі сказали, що він не схожий на донжуана. Що знову, Оленко?

– Боже мій! – підняла руки до скронь, змінена на обличчі. – Ви хочете сказати, що Зоня сама чіплялася до жонатого чоловіка?

Виходило, що Олена погодилася вже з фактом як таким і тепер їй ішлося лише про те, хто кого перший почав чіплятись.

– Я хочу сказати, що панна Зоня йшла до мети, не дуже розбираючи засоби. Їй сподобалося мати становище… Стривайте, як це сказати? Одним словом, роман з шефом був єдиним засобом до мети. Вона зробила Чуйгука, по суті, другорядною фігурою в канцелярії.

– Пане меценасе, а дівоча честь… це…

– Це, Оленко, в наш час досить відносне поняття. У всякому разі, я певний, що ця, безсумнівно, неприємна історія не попсує кар'єри панни Зоні.

– Пан меценас так вважають? – схопилася за цю думку, наче за мамину спідницю.

Орест Білинський не кидає каменем на її бідну дитину?

Нещастя, що спіткало Зоню, не з тих, що ламають життя людині? Її дитина ще зможе бути така, як усі?

Та особа настільки вгамувалася, що не буде розголошувати справи по судах?

Боже добрий, якщо воно так, – а воно інакше не може бути, бо Олена цієї хвилини вірить Орестові Білинському, наче самому богові, – то чого, власне, їй журитись?

Хусточкою обтерла очі, але вони знову зарожевілись слізьми великого розчулення: чи не було в цьому божого провидіння, що незадовго до смерті Аркадія Орест Білинський переїхав у Наше? Що вона, нещасна, робила б тепер без його моральної підтримки?

Весь жаль і претензії, що їх перед тим мала до Лесі Чуйгукової, звернула до покійного чоловіка: вмерти, не прилаштувавши в житті ні одної дитини? То так батько робить? Лежати собі спокійно в гробі тоді, коли життя так немилосердно шарпає її зо всіх боків?

Як же ж можна бути таким егоїстом, Аркадію!

Хоч речинець офіційної жалоби по чоловікові минув ще у грудні, Олена Річинська щойно навесні спам'яталася, що її гардероб вимагає чималої переробки. По-перше, зайшли деякі зміни у моді. Занижена талія піднялася вгору і зайняла своє нормальне місце на лінії стану. По-друге, чи від того, що не було кому водити тепер Олену на прогулянки, чи, як кажуть в Нашому, на спацери, чи було пов'язано це з критичним періодом в жіночому організмі, – досить того, що вдова поповніла дещо.

Поки що тих кілька кілограмів зняли з Олени тільки вуглуватість (не завжди приємну у підлітків, а тим більше в жінок по сороківці!) і цим самим надали рукам, шиї, овалу лиця, литкам, ба навіть бедрам певної м'якості форм.

Вчора надвечір Ольга, наша мала господинька, забачивши маму, як та поверталась з городу з першими нарцисами в руках, вигукнула спонтанно:

– Слово честі, наша мамця помолоділа! Ще як надіне ясне плаття – фурор готовий!

Олені подобається і не подобається таке панібратство дочок, але хай там!

Поки що того плаття ще немає.

Олена сидить при відчиненому навстіж вікні і бритвочкою поре одну з своїх «ще зовсім порядних», але не модних на сьогодні і дещо завузьких в грудях сукенок. Лілову, з рожевими переливами, тонку бельську шерсть може Олена довірити тільки кравчині або власним очам та пальцям.

Сонце перекотилося через верхів'я горіхів і світить тепер Олені просто у вічі. Відсувається вона з своїм кріслом і табуреткою, на якій лежить коробка з різними кравецькими приборами, в глиб кімнати і поре далі.

«Аркадію, ти мене чуєш? Наша мала господинька виходить заміж. Не за такого, скажу тобі правду, якого ми собі бажали б, але вона, розумієш, щаслива. Вона любить його ще яко наречена, не те, що я. Моє блискавичне нареченство – чи добре я висловлююся, Аркадію? – не давало мені жодних прав… Хіба одні кайдани наклало мені на руки. Так, на руки, але не на серце… І ось як воно вийшло, мій мужу: я тебе не зрадила з іншим ні ділом, ні помислом, ні думкою, а в парі з тим ні одної днини, ні одної ночі моє серце не належало до тебе… а тамтому моя вірність була однаково, що торішній сніг…»

Якщо Оля зустрічається з ним у місті, то повернеться додому аж поза північ. Право нареченої, тату…

Ольга не умовлялась на той день з Бронком Завадкою, а тому повернулася додому ще за дня.

Очевидно, – як пізніше тлумачила собі Олена, – не побачивши її на парапеті вікна, мусила подумати, що мама порається на кухні чи в городі. Тільки так можна пояснити тепер факт, що Олена стала мимовільним свідком розмови Ольги з Маринею, яка біля криниці (ой боже, це треба було зробити ще у березні) пересаджує кактуси.

Слова долітали до Олени дещо приглушено, проте жодне не загубилося в дорозі.

Голос Ольги.Що я хотіла сказати… Мариня так боялася, що муситиме обслуговувати мого чоловіка…

Голос Марині.Ще 'го паннунця не мають…

Голос Ольги.Але скоро буду мати…

Голос Марині.Паннунця так кажуть, якби не знати, яке терно [182]182
  Виграш на лотереї.


[Закрыть]виграли.

Голос Ольги.Може, й виграла… хто знає…

Голос Марині.Я паннунці не ворог, але я казала і кажу: Завадка – в хату, я – з хати. Не дочеканє його, аби я мала синові старого Завадки пуцувати черевики чи виносити за ним…

Голос Ольги.Мариня не може делікатніше?

Голос Марині.Може, але мені не хочеться…

Голос Ольги.А, то що інше… І Мариня припускає, що Бронко дозволив би, щоб йому Мариня черевики чистила?.. Як Марині не гріх навіть подумати щось подібне?

Голос Марині.А, гріх! Я гріх в міх, а зверху буком! Не знаю, чи дозволив би, чи не дозволив би Броник, щоб я йому черевики пуцувала, але з мене все їдно сміялися б люди.

Голос Ольги.А чого б це мали б з Марині люди сміятись?

Голос Марині.А паннунця гадають, що з паннунці не сміються?

Голос Ольги.А що на мені смішного?

Голос Марині.Ади, сміються, що дочка священика віддається за комуніста, який з криміналу не вилазить…

Голос Ольги.Та хай собі сміються… я в тому нічого смішного не бачу.

Голос Марині.То зле, що паннунці все їдно, що про неї люди думають. Мені мій гонор ще милий, а тому я таки буду стояти на своїм: Завадка – в хату, я – з хати.

Голос Ольги.Може Мариня і надалі стояти на своїм, бо ми й так житимемо окремо.

Голос Марині.Як то «окремо»? А їмосць?

Голос Ольги.Мамця буде жити з Маринею… Мариня сама цього хоче, правда?

Голос Марині.А їмосць… то знають, що мала господинька хоче покидати їх?

Голос Ольги.А от зараз піду і скажу мамі…

Голос Марині.Йой, та їмосць як вчують, то хіба на місці трупом впадуть.

Олена не впала, лишень, чекаючи Ольги, відклала роботу. Удар був настільки сильний, що біль прийшов згодом.

Ольга застала вже маму, як звичайно, у спокійній задумі, з шитвом на колінах. Таке було враження у малої господиньки. Порвана стихією своїх почуттів, Ольга оглухла і осліпла на все, що не стосувалося безпосередньо її переживань. Інакше не могли б пройти повз її увагу закостеніле, наче у паралітика, обличчя матері і обезкровлені пальці на шитві. Не видалося їй підозрілим і те, що мама з сухими очима без опору і застереження погодилася з тим, що остання з п'яти дочок покидає батьківський дім.

А втім, Олену бентежив тупий спокій у ній. Звечора навіть заснула, як звичайно, біля десятої. І щойно по півночі, коли линув той шалений дощ, Олена, прокинувшись від лопоту дощових батогів по шибах, пролежала без сну до самісінького ранку.

Кам'яний спокій Олени, хоч і пізначно було, що роблений, вибивав Мариню з душевної рівноваги.

Дівка не знаходила собі місця.

Олена завважувала, як Мариню, змордовану підозрінням та різними припущеннями, не бралася ні робота, ні їжа.

– Мариня має мене щось спитати чи, може, мені щось сказати? – перша здалася Олена, якій напружена, понура атмосфера в домі ставала щораз дужче незносною.

«В Мариню вступив дух. Я собі чомусь зразу подумала, що то не добрий дух, а той, з ріжками. От прошу!»

– А то файс – їмосць давали колись свою голову навідріз, що хто як хто, але мала господинька ніколи не покинула б їмосці. А тут диви, лише показались штани, а вона відразу і хвіст задерла!

– Мариня собі забагато дозволяє, – непримиренним, таким чужим поміж ними тоном з місця скартала Олена дівку.

«Але в даній ситуації я не можу ще й Мариню мати проти себе, бо залишуся зовсім одна. А в хаті навіть кота нема. Скажу їй сумирно».

– Я просила Мариню не раз, щоб Мариня… направду… хоч трохи культурніше висловлювалася.

– Ет, тої самої! Їмосць як не знають, що відповісти, то зараз культури чіпаються. А я не люблю у папірці завивати. Я така… що на умі, то на язиці!

– Моя Мариню, між щирістю, правдивістю і грубістю – велика різниця. Звідки Мариня взяла, що я не знаю, що відповісти Марині? Коли таке було?

– Або я пам'ятаю? Знаю, що було.

– Я Марині скажу більше, – Олена приостановилася на мить, чи бути їй щирою до кінця, – я прийшла до такої думки, що Мариня краще пізналася на моїх дітях, ніж я, їх мама… Так, Мариню, сумне це, але правдиве…

Олена прислонила долонею очі. Не була певна, чи не прийдеться їй колись пожалкувати на цей вилив щирості.

Мариня прудко, наче курка, окинула Олену поглядом, відвела голову вбік, зайнявшись вся нервовим рум'янцем. Признання Олени до неї велико значило.

«Вона могла б виглядати значно молодшою і зовсім симпатичною, коли б захотіла бути трохи добрішою», – зробила Олена для себе відкриття.

– Прошу їмосць, я давно говорила, що наша Олечка на то, як на боже лято. Я ще з осені знала, що вони захочуть по шлюбі жити окремо.

Олена здригнула плечима, Мариня неделікатно заскоро зробила ужиток з довіри, якою її обдарувала Олена: що просте, то просте.

– Мариня, доправди, ніби пророк який…

«Шкода натуги: моя іронія не досягла її».

– І чого зараз окремо? І так мали б окрему спальню. Само собою, як кожна молода пара.

Мариня розрегочується по-простацьки:

– А може, їм захочеться колись і вдень переночувати?

Олена мовчки взялася за скроні і підійшла до вікна.

Небо перетворилося в решето, з якого лляв мутними шнурами дощ. На вибоїнах дороги поутворювались брудні калюжі, які, здавалося, кипіли під ударами дощових кульок. Від вікна заносило розмоклими дочорна футринами [183]183
  Дошками (з пол.).


[Закрыть]. Земля приймала в себе дощівку і тут же позбувалася її надміру у вигляді димкових випарів.

Дощ був теплий, хлібодайний. У Лісках знали йому Ціну.

«А що, коли Мариня має рацію?

Господи, що та природа потрапить витворяти з людьми! Що значить «з людьми»? Що мене обходять чужі люди? Мова про малу господиньку. Втілення дівочої скромності. Зразок прив'язаності дитини до батьків. І раптом все це не так?

Допоможи мені, Аркадію, – може, тобі звідти видніше, – розмотати цей клубок: була мала господинька в дійсності чи тільки в нашій з тобою уяві? Мовчиш? Гаразд. Я теж мовчатиму».

– Їмосць зажурилися, де ми знайдемо мешкання? А нам не треба шукати, бо воно нас само знайшло.

Новина ця не врадувала, а, навпаки, насторожила Олену.

– Що Мариня говорить? Яке мешкання чекає нас?

– Їмосць пригадують собі, як тому рік оглядали ми той домик на вулиці Крутій, під черепицею?..

Олена, хоч відразу знала, про який будинок Мариня веде річ, задумалася: чи не про господиню того дому чула, ніби та померла якоюсь загадковою смертю?

Мариня інакше витлумачила собі задуму Олени:

– Три кімнати… на горбику і такий запущений город… порічки там… А господиня як дізналася, що ви – вдова по священику, то не хотіла й говорити.

І що то за неделікатна натура: згадувати неприємні справи! Від найбільшої неприємності в Оленинім житті, Аркадієвої смерті, на все негативне реагує вона з підвищеною чутливістю. Якщо б Мариня хоч трішки розумілася на речі…

– Ну і що тим Мариня хоче сказати?

– Хочу сказати, що та господиня ще півроку тому померла…

Ага, виходить, таки правда.

– Дивно, що Мариня допіру тепер згадала про це.

– Не говорила-м, бо-м поклялася, що буду тримати язик за зубами.

– Я не розумію Марині…

– Їмосць хочуть, щоб їм все на лопаті викласти…

– Мариню!

– Ну, бо… бо, може, я не хочу всього сказати?

– Мені Мариня не може сказати?

– А як я скажу їмосці, що докторова дала п'ятку, аби-м мовчала.

– Моя дочка дала Марині п'ятку, аби Мариня промовчала переді мною про смерть чужої, можна сказати, незнайомої особи? Мариня п'яна, чи що?

– Ага, п'яна-м! Впила-м ся дощем, бачать їмосць, як періщить по шибах? Пані докторова не казали мені акурат їмосці про це не говорити, але вцале [184]184
  Зовсім (пол.).


[Закрыть]нікому, а я така: як нікому, то нікому. П'ятка пішки не ходить, а нам якраз тоді грошей треба було…

– Я далі не розумію, в чому справа…

– Та в тому, що та жінка отруїлася…

– Та я щось чула одним вухом.

– А то файс! А чому мені їмосць нічого не сказали? А як їмосць чули? Чим вона отруїлася?

– Моя Мариню, я маю досить своїх клопотів, так що чужі не дуже тримаються моєї голови.

– Е, та-бо то цікаво! Вона, ніби покійниця, малювала собі якоюсь бідою – чують їмосць? – не брови і не кліпавки, а попід очима… І десь був там прищ чи остуда, досить того, що дістала ціпняка [185]185
  Стовбняка.


[Закрыть]– і фертіг.

– Але я далі не розумію, причому тут наша докторова?

– Та не про докторову йдеться, а про пана доктора… Першого покликали до неї нашого зятя, а пан доктор щось не міг зразу пізнатись на хворобі, а як привезли другого, то було вже запізно.

– То виходить, що вона не отруїлася… а… Хто це Марині наговорив такого?

– Одна жінка на базарі казала мені.

– Скільки я Марині говорила, щоб Мариня не приносила з базару жодних пліток!

«Допікаю їй тим базаром, а по правді, якби не Мариня і не базар, то я не знала б, що у світі діється. Так, Аркадію, так, тепер базар весь мій світ, а Мариня вікно в нього… Значить… Фількові не пощастило… Якщо Мариня дістала п'ятку, то скільки заплатила Катерина родині покійниці? А лікарі – конкуренти, які тільки і чигають, щоб

їхньому колезі поковзнулася нога… Чим… чим… заставив він їх мовчати… хіба одним тим, що у свій час не зробив ужитку із скандальних випадків у їхній практиці… рука руку миє, бо обидві брудні. А мої діти затаїли переді мною… але це не з жалощів до мене, що ніби зараз всім проймаюся… ні, ні, не з жалощів, Аркадію, а… якась дурна недовіра до матері… А особливо Катерина, знаєш, яка вона…»

– Їмосць щось кажуть?

– Ага, кажу. Кажу, що наколи пані докторова дала Марині п'ятку, щоб Мариня мовчала, то хай Мариня мовчить.

– Або я комусь говорю?

– Ну добре, вже добре… А звідки Мариня знає, що чоловік покійниці готовий винаймити нам будинок? Та він, напевно, має великий жаль до нас всіх, хоч ні я, ні Мариня не знаємося на медицині й небіжки не рятували.