Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 32 страниц)

Суліманові заграли очі.

– Думка перша кляса, аби я такий здоровий був! Я й не гадав, що в отця каноніка такий хвит [21]21
  Тут: здібність (пол.).


[Закрыть]до інтересів. Але один варунек [22]22
  Умова (з пол.).


[Закрыть], прошу отця.

Скоробило Ілаковича в нутрі, що маклер набирається зухвальства ставити йому умови, тому спитав з насмішкою, розтягуючи під його манеру слова:

– Цікаво… цікаво… які умови поставить Суліман отцю Ілаковичу?

– Ой краще би отець заховали свою іронію для кого іншого, аби я такий здоровий був, що правду кажу. Але якщо отцю в дійсності цікаво, то Суліман може сказати. Чому би ні? Тією підставною особою буду я, Рафаїл Суліман.

– Ви? – зробив жест рукою Ілакович, начеб збирався заткати рота маклерові. Взяв Сулімана за лікоть і відвів у бічну відногу коридора. – Ви?!

– А чому би не я? Тепер такі часи, прошу отця каноніка, що я можу ручатися тільки за себе. Мене називають королем нашівської біржі. Ой, вей мір з таким королівством і з такою біржею… Але маю там кількох своїх людей, то правда. Однаково ручатись можу тільки за себе. Ну, але що я буду себе рекламувати. Скоро отець канонік і без реклами переконаються, що так буде найкраще… Є справи, які не повинні виходити поза фамілійне кулко.

– Як ви сказали? – вдруге в розмові з маклером вдарила отцю Сидорові кров до голови.

– А отець канонік хіба не чули? Нащо робити ще раз ту саму роботу? Я все сказав.

– Я хотів вам дати нагоду справити ваш ляпсус. Ви або випили, або при гарячці, Суліман. Ви комплектно [23]23
  Зовсім (з пол.).


[Закрыть]забуваєтесь, городите одні дурниці!

– Що значить дурниці? Я не на амвоні, перепрошую отця… я маклер, а маклер не має права говорити дурниці. Що я сказав, то я сказав. Я знаю, що я сказав, а отець канонік хай тлумачить собі по-своєму. Що? Як у талмуді: написано одно, а кожний тлумачить собі, як йому вигідно… – наче граючись збентеженням Ілаковича, просторікував Суліман, розтягаючи склад за складом. – Я знаю, що отець мають гарну звичку після сніданку проходжуватися і роздумувати. Ну, будуть отець мати ладний темат для роздуми, – схаменувшись, що зайшов задалеко, прийняв покірну поставу і докінчив іншим голосом: – А щодо дімка в Нашому, то дуже файно подумано. Краще не можна, прошу отця каноніка, але тільки – підставна особа. І так морги отця декому мулять очі…

– Ви… може, щось чули, – почував, як по-дурному видає себе перед маклером, але страх начеб осліпив його.

– А що я міг чути? Революції у краю ще, слава богу, немає. Що люди говорять. Отець людей знають, де люди не говорять. На кладовищі. А взагалі, навіщо паничеві стільки поля? Для кінської ферми не треба багато…

Простий натяк на Орисю та її кінські інтереси мало що остаточно не вивели з рівноваги отця Сидора. Впору згадав, хто він, а хто той, що перед ним.

– Добре, Суліман, подумаю, а тепер будьте здорові, – відійшов з закладеними руками назад.

Суліман посміхнувся диявольськи йому вслід.

Отець Сидір одним краєчком ока вловив гримасу на обличчі маклера.

«В чому справа?» – по раз третій за такий короткий час тьохнуло тривожно серце отця Ілаковича.

Баламутна думка, що Суліман може мати якийсь вплив на хід подій, які стосуються його, Сидора Ілаковича, безпосередньо, і для того йому треба запобігати ласки маклера, обплутала отця Ілаковича, наче павутиння.

А що мали б означати ті недвозначні, грубі натяки на його зажилі стосунки з родиною покійного Аркадія?

Докоряв собі, що давненько не бував там. Може, дійсно коїться щось за його спиною, а він у нічому не освідомлений.

Покрутившись по ринку, зайшовши до аптеки і перекусивши в єдиній українській ресторації, отець Сидір подався на вулицю Куліша до Олени Річинської, хоч, правду казати, треба було б йому насамперед заскочити на Джерельну до Безбородьків.

Був майже задоволений, коли дізнався від Марині, що в хаті немає нікого, крім неї. Панни порозбігалися, а їмосць з доктором Гуком пішли до панства докторів на Джерельну.

– То добре, і я піду туди. Бувай здорова, Мариню, – пустився до хвіртки, але завернувся і спитав без обиняків: – Чого той Суліман крутиться коло вас?

– А, він несповна розуму, прошу вуйця («І ця зі мною, як з рівним! Що за фатальний день сьогодні?»). Я кажу їмосці, а вони сміються і не вірять.

– А як ти помітила, що він несповна розуму? Як?

– А хоч би таке, прошу отця. Приходить він до нас перед самим обідом… а отець знають… панна Зонця гнівалася б на мене, що таке кажу, але то нема що… я говорю, як є… отець можуть здогадуватися, які в нас тепер обіди… але прийшов чоловік на сам обід, годиться і його запросити до столу. Аби вам хоч раз сів і з'їв разом з нами – ні… Нє, сяде собі в куточку і лише пантрує, з которого тареля їсть панна Неля, бігме, правда… а потім не дасть мені того тареля вже в руки взяти… попросить шматок хліба і вилиже його, ніби собака. Раз, ще як Слава була дома, намовили Нелю залишити на тарелі кусник солонини з гуляшу… І що отець повідять на це? З'їв і солонину… Ой, я думала, що ми лопнемо зі сміху. А їмосць ще перечаться зі мною, що йому нічого не бракує… він о… о… – покрутила пальцем по виску.

Так, інформація про його майбутнього спільника не була з надійних.

Справді, що за фатальний день сьогодні з самого ранку!

Теофіл Безбородько спроквола став набирати віри, що щаслива зірка не покинула його назавжди і хоч відпливла тимчасово вбік, та й далі світить йому, хай і тьмяно.

В той холодний ранок після пошлюбної ночі дізнав сумної певності, що разом з його сподіваннями на безжурне життя вмерли і згинуть і мрії, ба й сама охота прагнути чого-небудь взагалі.

Проте минуло трохи більше, ніж півроку, як доктор Теофіл Безбородько знайшов розраду душі для себе там, де ніколи й не гадав її подибати. Справляло йому дику, до нічого не прирівняльну насолоду бути свідком Катерининого страху перед Суліманом.

Ох, як класично боялася вона маклера! Та бо й мала чого! Суліман гроші дав, а товару за них не отримав.

Маклер, знаючи добре, що Катерина не в спромозі повернути йому зразу таку суму грошей, настоював що раз, то агресивніше: Неля або гроші!

Тепер він не хотів любощів, а руки Нелюськи (про серце буде мова по шлюбі!).

Рафаїл Суліман захотів серйозно женитись на панні Річинській. Від трьох місяців він був мало не щоденним гостем на Джерельній.

Катерина принизилася до того, що стала ховатися перед маклером. Вона, докторова Безбородькова!

Та ба! Тільки Філько зачував його голос, зараз виходив маклерові назустріч і ласкаво запрошував досередини. Заводив Сулімана (візити пацієнтів переносив на наступний день, якщо не були то селяни) до так званого салону, садовив на парадне місце навпроти дверей, сам умощувався у лінивцю [24]24
  Крісло для відпочинку.


[Закрыть]збоку, чекаючи нетерпеливо початку спектаклю. Через служницю просив зайти пані докторову. Вираз його обличчя говорив без слів: будь ласка, заходь, жіночко, я все вже приготовив!

Запалював цигарку, витягувався у лінивцю (що за благодійне відпруження для нервів!) і насолоджувався діалогом Катерини і Сулімана, ніби грою знаменитих артистів. Обидва партнери були справді варті одне одного!

Сьогодні завітали до Катерини Олена, доктор Гук, вуйко Зенко, якого не бачила з дня похорону батька, забігли дівчата, але вона всіх покинула в їдальні, аби, не дай боже, не знатурити [25]25
  Не дражнити.


[Закрыть]маклера.

Безбородькові, який не так давно сам перебував у подібній ситуації (ах, Клара, Клара!), легко було вжитися у настрій Катерини. І саме тому, що він так добре розумів її, мав тим більшу насолоду від спектаклю. Ви хотіли впіймати мене в сильце, панно Річинська, і самі заплутались в сітях? Прекрасно! Це дає підставу сподіватися й такому безвіркові, як я, що існує космічна, – вам, як дочці священика, буде більш дохідливо сказати «божа», – справедливість на світі.

Змучена не зовсім нормальною вагітністю і візитами маклера, Катерина рада була б наслати на голову Сулімана всі нещастя. Хай би він виїхав за океан або попав під нашівський поїзд, взагалі зник, вмер, розплився у повітрі чи перетворився на кішку.

Так повинно було статися, якщо б на світі існувала божа справедливість.

Тим часом маклер стирчав у кріслі навпроти неї і коли навіть мовчав, то однаково вимагав.

Катерина, готова до оборони й атаки водночас, цим разом чекала, аж її мучитель почне першим.

Яких вона не мала б зобов'язань супроти Рафаїла Сулімана, все ж таки не вона в нього на Кінській, а він у неї на Джерельній, в її салоні, квартирі.

Поголоску, що її розпускала Мариня, буцім у Рафаїла не все в порядку з головою, сприйняла Катерина як єдину реальну можливість для свого спасіння перед небажаним партнером. Правда, вона сама (на жаль!) не помічала нічого такого, що потверджувало б здогад Марині. Гаряче прагнучи його підтвердження, стежила тепер з запертим віддихом за кожним словом маклера, кожною його гримасою і жестом. На превеликий сум, не знаходила нічого втішного для себе. Суліман мав залізну логіку, перед якою мусила пасувати й Катерина. Проте вона не здавалася.

– Я вам говорила, Суліман, і тепер говорю, що ми… я вам дуже вдячна за вашу допомогу. Ми… я… вам цього ніколи не забуду, можете бути певні…

Маклерові не сходила з обличчя сумна, іронічна усмішечка.

– Я вже раз казав пані Катрусі, а тепер можу повторити – жалко мені, чи що? – що мені ні до чого вдячність пані Катрусі. За кого мене має пані докторова, запитую? Що значить вдячність в інтересі? Цей товар серед нас, маклерів, не має жодного вальору… [26]26
  Вартості (пол.).


[Закрыть]Вдячність! Це смішно. І не до лиця, пані Катруся мене розуміють, і не до лиця ні пані Катрусі, ні Суліманові. Як це називається по-інтелігентному? Сентимент? Пані Катруся і сентимент? Кіт би з того сміявся! Фе. Що за смішний, що за незносний коктейль!

Безбородько простягнувся вигідніше у лінивцю. Спектакль заповідався досить цікаво, чорт візьми!

Катерина намагалася не дати себе вибити з зайнятої позиції. Повторяла в думці, як слова молитви: «Я в себе, а не в нього. Господарем тут ми, а не він. Це Джерельна, а не Кінська».

– Ви ж не хлопчик, Суліман, і мусите зрозуміти, що зараз, у цій хвилині, завтра, такої суми, яку ми вам винні, вилупити з коліна не годні. Почекайте рік… може, й менше. Так, Фільку? – звертається Катерина до чоловіка, щоб дати пізнати тому бовдурові, мовляв, кінець кінцем справа стосується не тільки її однієї.

Той хам, пан доктор, вдає з себе глуху тетерю: дивиться їй нахабно у вічі й хоч би бровою тобі повів! Відповідає за нього маклер, який прекрасно здає собі справу з того, що пан доктор Безбородько просто-напросто бавиться нервами своєї дружини.

– Чого би то я питав пана доктора? При чому тут пан доктор? Як ми з панною Катериною Річинською ішли на зговір, то пана доктора не було поміж нами. Так чи ні? То навіщо нам пан доктор тепер? Пані Катруся мені пропонує чекати рік на мої гроші… А що б то було, якби я був тому рік запропонував таке саме пані Катрусі? Не всякі гроші люблять чекати, пані Катрусю… Якби гоноровий борг пана доктора Мажарина міг чекати рік, то панна Славця, аби Суліман такий здоровий був, давно була б уже панею докторовою. Якби борги доктора Безбородька могли чекати, то… що я буду багато говорити, коли пані Катруся самі розуміють… докторовою Безбородьковою була б сьогодні інша з сестер Річинських… Чого пані Катруся так іритуються? В її стані то не дуже безпечно… я говорю правду, і пані докторова знає, що я говорю правду. В чім справа?! І ще знаєте, пані докторова, що вам скаже Суліман? Він вам скаже, що гроші потрібні людині, яка їх не має. А коли чоловік гроші має, то що воно таке, ті гроші, що так псують людям нерви? Папірці, і все. Що я робив би з тими грішми, якби ви їх мені тепер виставили на стіл? Клозет виліпити, аби мені було веселіше на троні сидіти?

– Фільку! – з розпачем вигукнула Катерина. – Ти чуєш, що він собі дозволяє? Чого мовчиш?

Безбородько кліпнув маклерові, щоб той відповів і цим разом за нього.

– Що значить, чи пан доктор чують? А чому мали б не чути? Пан доктор, слава богу, при здорових змислах. Чи пан доктор чує? Хі… хі… пан доктор має собі кіно з нас, а пані докторова питає, чи пан доктор чує? Ух, мені аж сміятися треба з такої комедії… Тепер я скажу пані Катрусі… Пані докторова чує мене? Чує? То я прошу слухати, що каже Суліман: Рафаїлові ваших грошей не треба. Буде Нелька моя жінка, я ваше зобов'язання спалю на шабасовій свічці. Згорять всі ваші клопоти… підуть з димом. То буде добре, правда? Що мені гроші? Суліман має гроші. Це страшенно смішно… Мої євреї якби чули, що Суліманові гроші ні по чому, то пейси рвали б собі з сміху. «Маклеру не потрібні гроші» – хто таке видав? Але так єсть. Та за свої гроші я хочу мати те, чого хочу… За такі гроші, що вклав у ваш інтерес, пані докторова, я міг би мати панєнку з Варшави… пальчики облизувати. І теж католичку, і теж цурку ксьондза, хіба що ілегіміті торі [27]27
  Незаконнонароджену (латин.).


[Закрыть]. Але нащо Суліманові того? Нащо мені панєнка з Варшави, коли моє серце хоче Нелюськи?

Катерина вже не переконує, а просить:

– Але зрозумійте, що це неможлива річ, Сулімане.

– Що значить – річ? Суліман хоче живої дівчини, а не речі…

– Це неможливо, – без протесту поправляється Катерина. – Чому ви такі вперті й не хочете зрозуміти цього?

– Ой панно Катрусю, пардон, пані докторова, чого це ви завзялися сьогодні смішити мене? Що значить – неможлива річ? В наш час? Ніби ви не знаєте, що у відродженій Польщі за гроші все можливе… У нас за гроші можна з дами зробити панну-правічку [28]28
  Невинну (пол.).


[Закрыть], як пан президент з своєї малжонки… Наша пані президентова прожила сім років з своїм першим чоловіком, ви ж знаєте, читали, з ад'ютантом пана президента, а тепер папа оголосив її вірго інтакта [29]29
  Непорочна діва (латин.).


[Закрыть]. А ви кажете – неможлива річ!

Катерина встає, підходить до Сулімана і – о, диво! – кладе йому фамільярно руку на плече:

– Чому ви не хочете повірити мені, Суліман? Це дійсно… неможливо. Ви, може, чули одним вухом… мені прикро було про це вам говорити: Неля закохалася в того політичного в'язня… А ви знаєте, яка вона вперта й послідовна. Тому я вам говорю сердечно: справа безнадійна. Вона від свого не відступить… це її перше кохання. Тепер уже знаєте все…

– Ой перестаньте, – скидає безцеремонно маклер руку Катерини з свого плеча, – я вас прошу… Дайте мені спокій з тією платонічною любов'ю. Що значить Нелюська закохалася в хлопця в тюрмі? Я вас питаю, що це таке? Лизання цукерка крізь шибу? Як заставив би паню докторову лизати цукерок крізь шибу, скоро їй відхотілося б таких солодощів! Ким Нелюська закрутила собі голову? Тим… о… у криміналі, що не побачить волі, як мій покійний тато сонця? Він мені не риваль [30]30
  Суперник (пол.).


[Закрыть], пані докторова, аби я здоров був, що ні! Романтична мілосць? [31]31
  Романтичне кохання (пол.).


[Закрыть]Ой мені хоче сумно бути, що ви мене за такого дурника маєте. Покійний Аркадій був вищої думки про розум Сулімана. А котра панєнка перед шлюбом не захоплюється такими платонічними мілосцями? І що? – питаю. І пізніше ще більше любить мужа, ну, коли пізнає, що таке справжня любов, пані докторова мене розуміють? Панєнки так потребують вишумлюватись перед шлюбом, паничі трохи інакше… гм… До речі… маєте, пане доктор, поздоровлення від однієї сестрички милосердя з Волині.

– Не пригадую собі такої, – збрехав Безбородько.

– Не пригадуєте собі панну Валю? Ту, що в нашівськім шпиталі працювала?

– А… ту… щось, наче крізь сон…

– А чого ж вона має панові докторові снитись, коли пан доктор часто мав оказію бачити її наяві? Вона казала панові докторові файно кланятися…

Безбородько був певний, що маклер не зустрічався з Валечкою. Дивувався лише, звідкіль знає він про той зв'язок і з якою метою витягнув його на денне світло.

Катерина, на велике задоволення Безбородька, не надала жодної уваги репліці маклера. Так була зайнята її думка самим Суліманом.

– Зрозумійте нарешті, Суліман, я не хотіла б повторяти того, що вже раз вам сказала… ви – жид, а вона католичка. І до того ще дочка католицького священика. З священичого роду з коліна в коліно.

– Ой, – Суліман зробив характеристичний рух, начеб заслонявся перед ударом з боку Катерини, – сховайте, пані Катрусю, свої коліна, бо я їх дуже боюся! Що мені пані докторова буде говорити, то я навіть слухати не хочу. Весь світ знає, що Пілсудський був масоном, а хоронив його католицький біскуп… хоч трошки, ну, було непорозуміння у вищих сферах… А пані Пілсудська теж від нашої віри – і нічого… була панею президентовою Речі Посполитої Польської, а пані Катруся буде мені тут про коліна говорити…

– А, – знетерпеливилася Катерина, за що з місця згудила себе. – Як ви не розумієте, що вольно воєводзє, то не вольно тобє, смродзє!.. Що Суліман рівняє себе до Пілсудського чи Нелю до пані Пілсудської? – навмисне поставила знак рівняння між Річинськими і маклером. – Ви ж не зміните своєї віри, а Неля теж не перейде на Мойсееве віросповідання ані на безконфесійність [32]32
  Безрелігійність.


[Закрыть], а без цього ніхто не дасть вам цивільного шлюбу…

– А я й не думав зміняти віру, – трохи здивувався, трохи образився Суліман. – Звідки те пані Катруся взяли? Файний мені інтерес позбутися своєї віри! Спитайте свого пана доктора, чи він захотів би міняти свій фах… А моя віра – може, це смішно комусь, але моя віра – то моя спеціальність, фах, пані Катрусю! Суліман-єврей є собі малий король від малої біржі в малім містечку, а ким буде Суліман-вихрест? Я не побожний єврей. Ні! Я зовсім не побожний чоловік. Для Нелюськи можу їсти солонину, але міняти віру? Що то значить? В моїм віці міняти спеціальність? А котрій жінці потрібний чоловік без спеціальності? Пані Катруся теж не побивалася б так за паном доктором, аби пан доктор, ну… не був паном доктором, правда?

На одну мить видалося Катерині, що в очах маклера майнув шалений вогник. Блиснув і згас, але в часі короткому, наче блискавка, побачила вона перед собою обличчя психічно хворої людини. Господи, невже ж здогади Марині – це правда?

Як, яким словом, яким жестом, якою інтонацією, мучила себе, ще раз спровокувати в його оці той спасенний, єдиний для неї шалений вогник?

Пішла на провокацію.

– А мама, знаєте, Суліман, здається, не мала б нічого проти вас як зятя… Мама вас дуже любить…

Заки Суліман встиг закрити руками очі, Катерина добачила сльози в них.

Перемігши спазм, промовив з серцем:

– Пані добродійка Річинська добра людина, дай їй боже здоров'я! Як вона ладна віддати дочку за комуніста, то чому не має дати за єврея? Хто страшніший для ксьондзів – більшовики чи євреї? Мені щось здається, що «товариші»… Мені, темному маклерові, так здається, а що на це панна, пардон, пані Катруся?

Провокація увінчалася успіхом. У маклера почалося маячіння. О господи, якщо ти допоможеш мені, кожної п'ятниці до кінця життя служба божа до серця Ісусового.

Не дивувалася ані не сумнівалася словам хворої людини.

– Суліман знає, що одна з моїх сестер виходить за комуніста? А котра саме? Мені було б дуже цікаво знати. Зоня, Оля а чи Слава?

Суліман перемінив вираз обличчя. Очевидно, видалося йому щось підозрілим в інтонації голосу Безбородькової. Допитливо глянув на Безбородька, потім на Катерину.

– Пані Катруся строять собі жарти, а то справа поважна…

– Що… що поважна справа?

– Пані Катрусі аж треба говорити? То я мовчу. Аби лише не плакали ті, що сміються тепер. – Його гарні очі блисли зловіщо. – Пані Катруся в одному дуже помиляється. Суліман ще при здоровому розумі й знає, що говорить.

Катерину пройняв страх: невже ж він відгадав її думки?

– Суліман, будемо говорити відкрито.

– Ну, ну, – посміхнувся він, – пані Катруся вже рік цілий лякають відкритою розмовою, а я не можу її дочекатися… Що значить – відкрито чи замкнуто? Я щось не дуже розумію… Ну, ну, я слухаю…

– Може, це буде вам неприємно, але треба дивитися правді у вічі. Ви, крім усього іншого, застарі для Нелі. Вона може вам у дочки годитись. Вона може гидуватись вас… і воно напевно так…

Катерина ужила аргументу, яким колись хотіла завдати смертельної рани Безбородькові. Як у той туманний ранок після пошлюбної ночі, так і тепер замкнула очі з страху за свою сміливість.

«Він зараз кинеться на мене, а той йолоп навіть не здогадається стати в моїй обороні».

Коли після хвилі страшного очікування розплющила очі, то побачила на обличчі маклера замість гніву відблиск великого душевного задоволення.

– Пані докторова дивується, що Суліман щасливий? Я не буду багато говорити. Я лише скажу, що на моїм місці пані Катруся теж була б така сама. Суліман може щасливо посміхатись, бо Суліман – ша! – щось знає. Один тільки Суліман знає, і то добре. Йой, то дуже добре.

Він потер з задоволенням руки, а в Катерину знову почала вступати надія, що, може, господь таки змилосердився над нею і відібрав йому розум. Господи, воля твоя пресвятая, дай так, щоб це було правда.

– А що Суліман знає? – спитала ласкаво, довірливо заглядаючи йому у вічі.

– Я знаю те, що знаю. А чого пані докторова така цікава? А може, то мій секрет? Я не хочу, щоб через мої секрети пані докторовій голова боліла. Я скажу… Ну, я знаю, що я був колись Нелюсьці гидкий. Пані докторовій подобалося це слово сказати до мене – «гидкий»? Я так не сказав би пані докторовій, хоч би воно й було правда. Я був страшний Нелюсьці. Вона воліла кляштор [33]33
  Монастир (пол.).


[Закрыть], чим мою любов, але тепер, хай пані докторова уважно слухає, все перемінилося. І тому Суліман щасливий.

– Та що ти, жінко, слухаєш теревенів… Хіба ти не бачиш, що маєш вар'ята перед собою? Бреше він тут усе… ану-бо, забирайтеся, аби мої очі вас більше не бачили! – зірвався розпашілий (Катерина вперше замітила, що в нього трусяться руки) Безбородько, вказуючи маклеру рукою на двері.

Суліман не те що не встав, але навіть пози не перемінив.

– Ви були почервоніли, а тепер так поблідли, що мені аж страшно за вас. «Нур нішт раптім» [34]34
  Тільки не поспішайте (євр.).


[Закрыть], – казав мій покійний тато. Мені не так вже приємно у вашому домі. Я можу піти, але нащо, аби ви бігли завертати мене? Нащо? Ой пане доктор, а я колись думав, що доктори – то самі мудрі люди і… ніколи не хворіють на нерви… Таке дурне я колись думав собі… Вам хочеться, щоб то була неправда, що Нелюська стала прихильна до мене? А що Суліманові робити, коли воно таки так… таки правда?

– Ха… ха… – засміявся роблено Безбородько, – ви мене бавите сьогодні, Суліман! Ви подобаєтеся Нелі? Та ви подивіться у дзеркало… на своє обвисле, як у старого собаки, лице… на свою фігуру з профілю… і тоді будете говорити.

– Я не потребую дивитись, бо я те все знаю. Гарно то виглядало б, якби чоловік не знав самого себе? Я ніколи не думав, пане доктор, що ви так мало людей знаєте. Ви вчений чоловік, студіювали у Відні, займалися там, як мені казав покійний Аркадій, різними високими речами – і так зовсім не знаєте людей? Ви не знаєте такого прикладу з історії, літератури, ну, з кіно, з театру, що дівчина може бути прихильна до старшого чоловіка? Ну, до старшого чоловіка тому, що він серцем шляхетний? А роман вашого Мазепи з Мотрею? А «Хам» Ожешкової? А у німецького письменника… зараз я згадаю… ви його напевно знаєте… о, у Гауптмана є теж така річ. Ну, що то? Я, задрипаний єврей з задрипаного Нашого, маю пана доктора літератури вчити?

– Слухайте, Суліман, – Безбородько зробив кисло-презирливу міну, – що городите дурниці, з яких кінь сміявся б! Ті випадки в літературі чи кіно… та ви знаєте? – там романтичним дівчатам заімпоновує або шляхетність старшого мужчини, або його розум чи відвага. А чим можете заімпонувати ви Нелі? Ви на старість сказились до решти! Та ви брудний не лише фізично. Ви своїх лахів не скидали з себе, відколи їх наділи. Та що там одяг? Ваші руки… ваша душа брудна! Хто ви такий? Звичайний шахрай, та й тільки? На чому ви доробилися маєтку? На чесній праці?

– Що значить – на чесній праці? А з ким я мав діло? Я вас питаю, пане доктор, з ким я мав діло? З чесними людьми? Хто був мої клієнти, ну? Картограї… панєнки, що заскоро бавляться у тата і маму… дами з вищого товариства, яким набридали рідні чоловіки… сині птиці, які хочуть з олова робити золото й потребують трохи капіталу для цього. Я вже не говорю про панєн, що полюють на женихів на становищі, ні про панів на становищі, які хочуть, щоб їм створити славу багатих. Ні, правда, з ким я мав діло? А для Нелюськи я буду завжди добрий. Ух, який буду для неї добрий! Вона буде королевою в мене!.. – він усміхнувся широкою блаженною усмішкою і з напівзаплющеними очима хвилину тривав у своїм намріянім щасті.

Привів його до тверезості сміх Безбородька.

– І ви думаєте добротою звоювати дівоче серце? Ви? – Безбородько тицяв у нього пальцем. – Ви? Рафаїл Суліман? Та я бачу, що ви вже зовсім з'їхали з розуму, а не тільки трохи, як мені казали…

– А я хіба перечу? – Суліман за кожним разом, як наближався до нього палець Безбородька, подавався взад, заслоняючись характерним рухом руки. – Я не перечу. Я перечу інше: нащо мені завойовувати Нелюсине серце, коли я його вже собі з'єднав? Я собі маю її серце, як маленьку пташку.

– Яку ви хочете укоськати золотим зерном? Ха… ха… Ви, попри всю свою хитрість, ще й великий простачок, Суліман. Якраз моя швагерка найменше полакомиться на золоту пшеничку. Я бачу: ви її зовсім не знаєте.

– Ви мені будете казати, що я не знаю Нелюськи? Мені робиться весело від такої балаканини. Пане доктор Безбородько, якби я не знав, яка Нелюська, то я, перепрошую, віддав би її вам, а не женив би вас на панні Катрусі.

Вирвалося це несамохіть Суліманові чи слова ці становили текст ролі, яку грав у дуеті з Катериною, Безбородько не міг збагнути. Злякався не на жарти, як побачив побілілу, наче мертвець, Катерину. Лице її в одну мить вкрилося коричневими веснянками, що вчинило її ще більш відразливою.

– Хам! – кричала не на Сулімана, а на Безбородька. – Хам! Хам!

– Вийдіть, Суліман, – втомленим голосом попросив Безбородько, – пані докторовій щось нездоровиться.

Не встиг Суліман зійти з сходів, як Безбородько збіг за ним. При всьому презирстві й огиді, які мав до маклера, почував, що Суліман не чужа йому людина. Не вмів собі пояснити, що за непереможна сила (невже ж у гру входила особа Нелі?) тягне його до маклера.

Суліман пристанув на останній східці. Стояли око в око, як колись під верандою під час тризни по Аркадію Річинськім.

Безбородько заговорив першим:

– Карколомну гру затіяли ви, Суліман. Програєте.

– А кожна гра має те до себе, що можна виграти або програти. Пан доктор того не знають? А може, не програю? А якщо програю, то – можете мені вірити – це буде моя остання програна [35]35
  Поразка (пол.).


[Закрыть]. Це Суліман заповідає наперед. Ви чуєте, пане докторе? Коли вже летітиму у безодню, то не сам…

– Диявол! – дихнув йому словом у обличчя Безбородько.

Суліман відповів достеменно так самісько, як у той вечір під час тризни:

– Ох, пане докторе, як би я хотів ним бути!

Відвівши Сулімана до хвіртки, Безбородько залишився на подвір'ї, щоб подихати трохи свіжим повітрям у символічнім розумінні цього слова. Почував себе як людина, яка в надії збагатитись програла в рулетку останній гріш.

Теофіл знову відчув Нелю у мозку. Саме так: не в серці, а в мозку, як злоякісну пухлину.

У їдальні застав Безбородько таку картину: за столом навпроти вікна у пленері сиділа Олена. Навпроти неї лицем до дверей доктор Гук. Неля і Зоня розмістилися по протилежних кутах тапчана, наче нароком залишаючи для нього місце всередині. Катерина, широка й незугарна, поралася біля столу, на якому розставляла чашечки з кавою.

«Дарма літні жінки бояться контролю сонячного променя, – подумав Безбородько, глянувши на тещу. – Він, з одного боку, виявляє найменшу вглибину, найтоншу зморшку, кожний зайвий волосок, кожну надмірно поширену пору на поверхні обличчя, а з другого боку, обливає його такою веселою гамою світла, що в його миготливім блиску нівелюється все».

Доктор Гук був разючим контрастом до Олени. Аскетично-худе лице і надмірно товсте черево. Ненормальний розподіл жирового відкладу в організмі. Вага залишилася та сама, а людина постаріла.

Гук сидів похнюплений, з схрещеними кістлявими руками над столом, стежачи пильно, коли в загальній розмові зробиться прогалина, куди він зможе вскочити з своєю розповіддю.

Приємною несподіванкою була для Безбородька присутність Нелі. Вийшло, що Олена, ідучи з дому, в поспіху забрала й запасні ключі, так що Мариня не може тепер піти на вечерню. Дівчата прийшли за ключами, проте не дуже квапилися додому, що було другою приємною несподіванкою для Безбородька.

З ванної кімнати вийшов вимитий, з мокрими космиками на чолі вуйко Зенко. Безбородько не відразу зрозумів, що зайшло, як дівчата зірвалися і посадили Зенка поміж себе на тапчані.

«І тут я спізнився», – подумав Безбородько з досадою.

Неля, заглядаючи любовно у вічі вуйкові Зенкові, заспокійливо гладила його загорілу сільську руку:

– Не треба, вуйцю, всього так брати собі до серця, не треба.

Неприродною сама по собі була та обставина, що вуйко Зенко, який завжди для інших мав заспокійливі слова, тепер був схвильований до того, що мусив помитись холодною водою. Його сині, як звичайно, в легкому запальному стані очі, такі довірливі й безпечні, тепер були чимсь смертельно ображені. Безбородько не чув початку розмови. Здогадувався, що хтось зробив вуйкові Зенкові неприємність і він з акуратністю й нахилом до деталізації, притаманними селюкам, розповідав про свою пригоду.

– Він мені каже: «Ти піп, а раз ти піп, то ти дармоїд і шкуродер». – «Який я піп, – пояснюю йому, – коли я відмовився від висвячення? Я ж не маю права ні сповідати, ні служби божої правити, ні шлюбу давати, ні хрестити, хіба що з води. Я, – кажу, – абсольвент [36]36
  Випускник.


[Закрыть]теології». – «Ага, то офіціально, по документах ти не піп, але за переконанням, в душі то ти таки піп».

– А що кузен відповів на таку безличність? [37]37
  Нахабство.


[Закрыть]– спитала обурена Олена, чим стягла незадоволення на себе з боку Зоньки.

– Хай мамця дасть спокій. Вуйцьо сам усе розкаже.

– А я йому відповідаю: «Я не з переконання, а тим паче не з покликання пішов на теологію».

Зоня, яка щойно скартала Олену, що та перебила розповідь вуйка, зайшлася високим, недобрим сміхом:

– Як? То й вуйко не з релігійних переконань пішли на теологію? А я думала, що тільки один стрийко Нестор… наш гусарин. Я завжди думала, що вуйко Зенко такий богоугодник… єдина простолінійна людина в нашій родині, а то дійсно – несподіванка!

– Бо ти, Зонцю, не даєш мені докінчити. Я ж почав розповідати, а ти перебиваєш, – вуйко Зенко був більше здивований, як ображений, такою нечемністю з боку племінниці.

– Правда? Правда – яка вона! – живо порушився на своєму кріслі доктор Гук, який мав свою думку про погану звичку Зоні Річинської. – Я кажу, що ті молоді ведуть себе неможливо. Я не знаю, де і як вони виховувалися, прошу пробачення, пані добродійко. Але даймо слово панові Зенонові.

Вуйко Зенко подякував за увагу кивком голови.