Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 32 страниц)

Каминецький (бутафорія: баночка з черв'ячками, дві вудки, дзбан, кілька здохлих плотичок на нитці) не міг не чути Бронкових кроків. Тим паче, що каміння в тому місці слизьке і Бронко раз по раз сповзав по ньому.

– Я прийшов, – зголошується шепотом, а Борис ніби й далі не помічає його. Задиханий Бронко (як може Каминецький зберігати такий образливий спокій!) видихує повітря з легенів почастично, з штучними, беззвучними перервами, від чого збираються кольки під грудьми.

Минає напружлива, – Бронко не може сказати, довга чи коротка, – міра часу, заки Борис закидує свою бутафорну риболовлю і повертається лицем (екраном) до Бронка.

Пара нерухомих, чужих своїм новим виразом очей втуплюється у Бронка. «Він мене хоче загіпнотизувати». Відсутність будь-яких емоційних переживань на широкому, застиглому Борисовому обличчі бентежить і наводить на дивні роздуми молодого Завадку. Внутрішній голос підказує Бронкові, що він оце бачить Бориса Каминецького… без маски.

Борис турист, фізкультурник, фольклорист (ах, Поділля!) був такою самою бутафорією, як оті здохлі плотички на нитці.

– От що, Завадка, – вперше в житті називає його на прізвище, – візитних карточок залишати не будемо, але народ повинен знати, що згинув провокатор… і що в майбутньому теж не буде пощади. Якщо тебе цікавить прізвище собаки, можу сказати: Мундик, магістр прав, аспірант польської поліції, чи то пак «товариш Зелений». От так!

Був це найбільший нервовий струс, що його пережив Бронко за все своє дотеперішнє життя.

Лежав горілиць на кам'яній прямокутній плиті і мав враження, що відчуває рух землі. Здавалося йому, що коли б відкрив очі, то перед ними просувалися б у моторошному русі верболіз на протилежному березі, верхи тополь, узбіччя Монастирської гори.

– Слухайте, Борисе, а може, то… ви знаєте, мені не вкладається в голову. Я кажу, може…

– Дурниці! Помилка виключена.

– Слухайте, Борисе.

– Слухаю…

– Слухайте, я знаю, що я не завжди був супроти вас таким, як треба. Якісь дурнуваті претензії, жалі…

– Тільки без телячих сентиментальностей! По-перше, я ще не вмираю, а по-друге, не пора й не місце на подібні розмови…

– Борисе, вам треба втікати.

– Ага, тобі конче треба знати, хто вислав Мундика на гіммелькоманду? [72]72
  З німецького жаргонного вислову: «гіммельсфарткомандо» – послати на той світ.


[Закрыть]Так тебе пече знати?

Не це. Бронкові потрібний в цю хвилину доказ найглибшої довіри друга до нього. Буде це Борисова власна чи чужа таємниця. Бронкове все єство багне безоглядної смертельної щирості, яка зв'язала б їх міцніше за братерство крові. Сильніше злочину.

«Борисе, пусто довкола. Я і ти. Небо і ріка. Довірся мені. Буде це як рукоположення втаємниченого. Ти ж знаєш. Я відчуваю, що ти знаєш. Борисе, такі хвилини в житті не повторяються».

– Я хотів би, Борисе, щоб відтепер між нами ніколи більш не було жодних таємниць.

Вагається, чи буде на місці, коли зараз признається Каминецькому, що затаїв перед ним обіцянку «товариша Зеленого» переправити його, Бронка, за Збруч.

– Я не знав, Завадка, що ти такий… емоційний. Може, маєш рацію. Може, й варто спробувати втечі. Біда тільки, що польська поліція стала зовсім безпринципна.

– Як кажете?

– Кажу, що польська поліція втратила всяку професійну честь. Ти розумієш: вбивця мусить бути арештований і покараний. І може вийти таке, що покладе голову не той, що вбив, а той, кому припишуть вбивство. Наприклад, ти. Ти ж не вбивав?

– Не було наказу…

– Но. Так. Маєш рацію. Наказ отримав хто інший, і, на мою думку, він, а не ти, наприклад, повинен відповісти за свій вчинок. Но, досить на цю тему. Ми скоро зберемося всі. Є ще інші важливі справи, про які треба поговорити. Тепер іди! Передай хлопцям, щоб спалили, поховали, закопали, понищили що треба… І на село перекажи… і взагалі… заховуйте [73]73
  Зберігайте (з пол.).


[Закрыть]якнайбільше спокою. І ще одно… старайтеся без причини не зустрічатися один з одним. Але, як я вже сказав… народ повинен знати, що згинув провокатор. Так, тепер іди! На, візьми про людське око ці рибини. Мама зварить тобі юху з них.

Бронко переправився трохи нижче човном на другий берег і увійшов в Наше головним мостом.

Заки Бронко дійшов від ріки до моста, згрубша навів сякий-такий лад у своїй голові.

Слухай, провокатори були, є і довго будуть. Чого ж тобі від цього з розуму сходити? До того ж збагатився на одне пізнання більше: ненависть до класового ворога без конкретного предмета перед очима, без її втілення в образ, як у даному випадку у образ «товариша Зеленого», – це абстракція з сфери розумових сприймань. Тепер, брате, коли маєш перед очима вузьке, інтелігентне обличчя провокатора, твоя зненависть до ворога свідомо чиста й натхненна. І ще одно, слухай! Дотепер найгостріші слова, найсміливіші революційні гасла, найбільш категоричні погрози залишалися, по суті, пустими звуками. Слухай, я не кажу, що нічого не робилося, але в якій це було пропорції до сили наших вигуків? Правду сказати, головна наша діяльність полягала в тому, що ми, як каже поляк, «кивали ворогам пальцем у чоботі». Тепер нашівські комуністи доказали світові, що є ще порох у порохівницях. Ми, брате, стали реальною силою, бо наслідки нашої боротьби реальні, пане аспіранте Мундик!

Чого це раптом мама привиділася в думках? А, не хотів би, щоб поліція брала його перед її очима. Волів би я, мамо, заощадити вам цієї «приємності». Але це не залежить від мене. Тому заздалегідь прошу вас, мамо, простіть і не осудіть, якби мало щось подібне статись. А тобі, біла панно, в цю непевну годину скажу от що: якщо житиму, то моєю таки будеш, схочеш ти цього чи ні…

А Прут плистиме собі далі, як і плив до нас…

Збоку могло здаватися, що перегнутий через поруччя моста рибалка любується бліками місяця на поверхні ріки.

Новий смуток обволікає материне серце: чи дійшла вже до Слави у Львові чутка про те, що Север одружився? А якщо дійшла, то в який спосіб дісталася до її дитини болюча новина? Як переносить дівчина удар? Пригнув він буйну голівку чи, може, наперекір злій долі, підняв ще вище?

Здавалося, що світ не знав про кохання Слави й доктора Мажарина, а виходить, немає стін, крізь які не проникли б назовні сімейні секрети.

І хоч Олена запевняла всіх цікавих, що доктор Мажарин був вільний і тому міг розпоряджатися своєю особою, як йому хотілося, факт його одруження викликав дуже гнітючий настрій у родині Річинських.

Навіть мала господинька, яка, здавалося, тільки для того й прийшла на світ, щоб додавати своїм найближчим бадьорості й охоти до життя, стала сама не своя. Сновигає по кімнатах, щось шукає по шафах, переставляє в кімнатах предмети з місця на місце, вишпортує забуті сестрами недокінчені вишиванки, аби дзіргнути самій декілька разів та й собі занехаяти роботу.

Ольгу розтривожила не так сердечна рана Слави (о, її сестричка візьме в житті які завгодно бар'єри!), як доля самого кохання.

Справді, що робиться з коханням, куди дівається його енергія, коли двоє, кохаючись, розходяться? Застигає воно вуглем-діамантом в серці і, незриме для стороннього ока, роками опромінює сірі години бідного людського життя? Чи, може, відлітає у вигляді священного димку в засвіти і приєднується там до велетенської хмари космічної любові, без якої не можуть жити люди, звірі, а хто зна, чи й не рослини? А чи якимсь біопсихічним флюїдом переключається на інші істоти, тільки з трохи пониженою напругою?

Справді, що сталося б з її коханням до Бронка, коли б вони мали розійтися? А може, коли вона знатиме, крізь які підводні рифи розбилося щастя Слави й Севера, то й своє власне надійніше проведе крізь них?

З цього душевного неспокою зродилося в Ольги нестерпне бажання відверто поговорити з доктором Мажариним.

Дотепер відносини поміж Ольгою і колишнім квартирантом Річинських були ніякі. Мала господинька не мала до нього особливої симпатії, хоч і не могла сказати, що Север їй немилий. Сказано: був їй ніяким.

Правда, іноді дивувалася Славі: що сестра знайшла у Мажарині? Але й це не аргумент. З таким самим успіхом може ставити це запитання кожен незакоханий закоханому.

Чула колись Ольга і таку мудрість: «Невелика біда, коли закохуємося у колір очей чи тембр голосу. Гірша справа, якщо любимо, не знаючи за віщо».

Либонь, Слава теж не зовсім знала, чому закохалася у Севера.

Ідея зустрітися з Мажариним доти докучала Олі, доки вона не подзвонила до квартири «доктора всіх лікарських наук».

Будинок, що його займав Мажарин (той самий, що його навесні оглядала Слава), стояв глибоко в саду. Був то старого типу дім з низькими стінами і високою покрівлею, з вузькими, довгими, мало що не під саму стелю, вікнами та обов'язковими колонами з фасаду.

Невідомо звідкіль забрела у Наше мода на такі будівлі, але так чи інакше наприкінці минулого і на початку нашого століття виростали вони в Нашому одна наперед одної (до речі, будинок, в якому працює Бронко, теж у тому самому стилі), поки виперла їх американська мода з плоскими дахами і широкими наріжними вікнами.

Будинок був, чого можна було й сподіватися, свіжовідремонтований і трохи осучаснений. Дві пари фронтових вікон були поширені і скорочені. Попальований, чи то пак накрапаний, у спокійний сталево-сірий колір, він начеб поривав з своїм міщанським минулим – обов'язковою яскраво-рожевою барвою.

Всередині ще відгонило свіжою фарбою. У темному передпокої (світло проникало крізь скляні двері) Ользі стало неприємно: що подумають собі люди у почекальні про молоду дівчину, яка з'являється до лікаря без опіки когось з батьків чи старшої сестри?

У почекальні (низькі столики, низькі гнуті меблі, гравюри на стінах цілковито у стилі модерн) чекали на свою чергу дві жінки і один літній селянин. Одна з жінок зримо була хвора. Безкровне з синюватими губами і «підковами» під очима обличчя говорило само за себе.

Та, що привела її, хоч і старша за хвору, була ще гожа молодичка із зграбним тонюсіньким носиком і малим, зовсім загубленим у м'ясистому обличчі ротом.

Хвора мовчала, а провожата весь час щось нашіптувала їй. Хвора слухала її з тупим виразом обличчя, не питаючи ані не заперечуючи потокові слів тамтої.

Через деякий час вийшов з кабінету чоловік у формі залізничника з заплаканими чи, може, просто хворими очима, а за ним показалася голова доктора Мажарина.

Носив тепер окуляри. Помітивши сестру Слави у себе в почекальні, він з розгубленості похапцем зняв з носа окуляри і так само блискавично знову почепив їх поза вуха.

– А-а, прошу, – попросив Ольгу шанобливо-офіціальним тоном, а коли за ними замкнулися двері, з його лиця відразу спала маска.

Був заскочений, перестрашений і обрадуваний.

– Панно Олю, – схопив її обіруч, – може, щось… з Славою?

– Ні-ні. З Славою все гаразд.

«А все ж таки дорога ще тобі моя сестра», – приємно й гірко Олі. Аж тепер впадає їй у вічі, як змарнів Север. Комірець на два пальці відстає від шиї. Колись безкольорове обличчя стало зовсім землистим. Поширились (за такий короткий час?) кути над чолом.

– Я злякався. Думав, може, Славі приключилася яка біда.

– Хвалити бога, ні. Слава дає собі якось раду в житті.

– Так. На жаль, так.

– Чому «на жаль», докторе?

– Сідайте, сідайте, панно Олю. Так незвичайно, що ви У мене. Ось тут, може, прошу. Тому «на жаль», що сильним важко, я сказав би, органічно неможливо зрозуміти слабші натури, до яких причисляю і себе. Так більш-менш, як ситому голодного. Слава, – покусав губи, – якби ви знали, як мені боляче про це говорити… Ваша сестра… надто сильна натура. Стихійна. Я не йшов поруч з нею, а плентався позаду. В майбутньому, вона, напевне, так і розуміла, був би тільки їй завадою. І тому, власне, тому вона покинула мене.

– Слава вас покинула?

Нове освітлення сумної історії реабілітувало сестру. Реабілітує чоловічу честь. Реабілітує кохання взагалі.

– Так, панно Олю. Напередодні її від'їзду, – взагалі це був для мене грім з ясного неба, – я мав розмову з нею. Тоді я відважився на одну справу. Один день, – боже, аж страшно, як згадаю, – всього один день треба було зачекати, а вона взяла й виїхала з Нашого. Це, – опустив голову на груди, – була її відповідь мені.

Велике задоволення, що ініціатива розлучення вийшла від Слави, що то, власне, вона поступила так, як вважала кращим для себе, поволі починає осідати в Олі.

А чому він, мужчина, так – без боротьби, без найменшого протесту – спокійно прийняв вирок? Французи кажуть: «Парті се пьє мурір» [74]74
  Розлучитися – це мовби частково вмерти (фр.).


[Закрыть]. Як же ж він міг знехтувати найкоротшим терміном жалоби й зразу переключитися на панну Задорожну?

– А потім ви поспішили одружитися…

Гримаса болю робить його лице таким негарно-жалюгідним.

«Бідний ти, – думає Ольга, – і все-таки не чужий мені. Було б нам з тобою добре, швагре. Ви з Бронком грали б у шахи та сперечалися про політику, а ми з сестрою теревенили б про різне та церували вам шкарпетки».

– Вам вільно докоряти мені, – заявляє з покорою і підводить на Ольгу свої сумні «бідні» очі, – бо ви не знаєте суті справи. Я… – шукав відповідного словечка, – я не переключився автоматично, як це може збоку видаватися. Я був зв'язаний з тією родиною (не сказав «з родиною моєї дружини», зауважила про себе Ольга) довгі роки. Ще за студентських моїх років. Їм, власне, завдячую те, що я сьогодні лікар. Я розказав про все Славі. Правда, не відразу. Це теж одна з прикмет слабохарактерних – відволікати. Що я вам скажу, панно Олю? В гру входила честь. Честь, – повторив з сумною іронією. – Йшлося про так званий гоноровий борг. Передо мною постала дилема. Або покласти на стіл суму грошей, яка була далеко не по моїй кишені, або – це дуже делікатні, прикрі для мене справи, – він справді зарожевів від хвилювання, – мені просто незручно таке говорити, – або одружитися з дочкою мого вірителя.

– І ви вирішили рятувати честь, жертвуючи своїм коханням до моєї сестри, якщо це взагалі було кохання?

Тут мала господинька покривила душею. Ніколи, а тим паче тепер, не мала сумніву, що Мажарин любив Славу. Не знала чому, але мала насолоду в тому, щоб зробити боляче тому тюхтієві. А може, в такий дешевий спосіб хотіла бодай трішки помститися за сестру?

Мета була досягнута. Стріла ранила глибше, ніж можна було сподіватися. Аж очі зайшли бідоласі вологою.

– Моє становище таке незавидне, панно Олю, що знущання наді мною не принесе вам жодної сатисфакції. Якщо я взагалі любив Славу! Як це жорстоко, Олю, з вашого боку! Ви добре знаєте… не хочеться мені вірити, щоб ви цього не відчували, що Слава була і залишиться для мене єдиним ясним променем у моєму житті. Мій єдиний і найбільший гріх перед нею, що я надто довго надумувався та вирішував, як вийти з тієї заплутаної ситуації. Це була моя велика, непростима помилка, за яку я зрештою дорого заплатив. Я мусив видатись їй таким морально вайлуватим, таким нікудишнім, що вона злякалася мене. І поки я, дурень, розмірковував, вона випурхнула у широкий світ. Ви кажете, панно Олю, що заради гонору я жертвував своїм коханням до Слави. Воно було трохи інакше. А навіть коли б так, як ви думаєте, я однаково не міг би інакше поступити. Я, коли хочете знати, – жертва ментальності [75]75
  Способу мислення (пол.).


[Закрыть]свого середовища. Цілі покоління, хочу сказати, виховання цілих поколінь складалося на оте власне поняття честі. Я про це не любив говорити, але ми походимо із зубожілої загумінкової шляхти. Брат моєї матері пустив собі кулю в лоб, бо не міг на означену годину віддати картярського боргу. Мій дід був інвалід без ноги. Прострелив його поміщик у день дідового шлюбу, бо той не захотів своїми кіньми поступитися кареті пана. Мої батьки були майже селяни, але традиції шляхетського середовища ще мали місце в нашій родині. Тато мій ходив уже босий, але з камізелькою – єдиною ознакою його соціальної належності – не розлучався й у спеку. Всі діти моїх батьків отримали вишукані, не мужицькі імена. Але пощо я вам це говорю? Я – інтелігент. Слава богу, з тих, що вже відмирають. Інтелігентщина. Такі, як я, власне, й є ті тріски, що летять, коли рубають ліс. Коли Слава покинула мене, я знаю, що це – назавжди, без вороття. Боже мій, один-однісінький день треба було зачекати. Коли вона поїхала, мені не було вже чого втрачати. Тим паче, що ця справа теж вимагала остаточного полагодження. Мені колись говорила Слава, що зі мною можна ходити лише по гладкому…

«Слава мала рацію. Ти не для неї. Інтелігентщина. Бідний ти. Але сестра моя любила тебе. Чому твоя жінка не позвужує тобі комірців? Будь здоровий, швагре. Не було б нам зле разом».

– До побачення, докторе, – Ольга машинально оглядається, чи не залишила чогось, що мала при собі. Нічого. Сумка в руках, а крім неї, нічого більше не мала. – Перепрошую, що вдерлася до вас, але мені… для мене особисто… я не можу вам цього точніше пояснити… для мене треба було конче вияснити причину, чому ви розійшлися з моєю сестрою. І я рада, що воно сталося саме так. Ще раз перепрошую.

– Я хотів би передати пані добродійці моє ушанування, але не знаю, чи маю право на це. Пані добродійка дуже гніваються на мене?

– А ви хіба не знаєте нашої мами? Вона не може ні на кого довго гніватися. Могло їй боліти, що так вийшло. Тим більше, вона переконана, що це ви покинули Славу.

– Господи, – прикрив долонею очі, – що за кошмарне непорозуміння!

– Ще раз до побачення і перепрошую, пане докторе.

– Не кажіть мені «пане», і перепрошувати мене нема за що. Це я винний перед Славою і всією вашою родиною.

– Ви не винні, докторе.

– Хочете сказати, що людина не винна в тому, що народилася моральною калікою?

Нога за ногою повертається Ольга тінистою стежкою старого саду. Як же ж це помилково думати, ніби ті, що живуть під однією стріхою, добре знають одне одного! Стільки років її ліжко стояло поруч з Славиним, а що знала вона про неї, як характер, до історії з Мажариним? Конопелька з кучмою розпатланого волосся. «Дівчина з м'ячем», – сказав колись про Славу мандрівний фотограф, коли побачив, як та здоровенна дилда гасала з м'ячем. Енфан терібл [76]76
  Балувана дитина, бешкетник (фр.).


[Закрыть], який міг при гостях поставити запитання невпопад чи проговоритися про те, про що при сторонніх треба було б змовчати.

Видно, те істотне в людині досить важке і тому осідає на саме дно душі, тільки сильний струс може проявити його.

Коли Олена довідалася, що Ольга мала розмову з доктором Мажариним, вона перш за все злякалася.

Боженьку, чого ходила туди Ольга? Допоминатися правди? Жебрати за сестру, коли вже й так запізно? Чому не порадилася з нею, матір'ю, заки зважилася на цей крок?

– Чого мама відразу припускає найгірше? Чому мама думає, що я позбавлена всякої родинної гордості? А мамця знає, що то Славка, – чує мама? – Славка зірвала з ним. Не він її покинув, а вона… вона, мамо, покинула його.

Це така новина для Олени, що вона просить Ольгу повторити повільніше й ясніше.

– Чекай, чекай… Як ти кажеш? Вона покинула його? Вона його не хотіла? А як же ж Славуся могла не хотіти його, коли вона любила його? Цього я зовсім не розумію! Любити й покинути?

– Мама не розуміє. Правда, що Слава любила Севера, але його характер був не для неї.

– Характер, – не може з дива вийти Олена. – А який у Мажарина характер? Не п'яниця, не лайдак, у грошах чесний, не картограй, не бабій, спокійний. Якого їй ще треба було характеру? Щось я нічого не розумію, але коли вона сама так захотіла, то нема на те ради. Сама так покерувала своєю долею, сама й буде колись відповідати перед своїм серцем.

Мариня, якій Олена першій похвалилася, що не Мажарин Славу, а вона його покинула («А Мариня так гостро осуджувала пана доктора; сказано у святому письмі: «Не судіть, да не будете суджені»), не поділяла Олениного задоволення з цього приводу:

– Я, бігме, не знаю, чого це їмосць так зраділи? Та чого б це я вічно вибілювала та прикрашувала? Славуся не хотіла доктора Мажарина? Тої самої! То таке, прошу їмосці, як би про мене говорити, що я не хотіла Василюшки. Певно, що відмовила йому, коли приходив свататись, але чому? Славуся покинула доктора Мажарина, але чому? Бо мусила! Бо, мабуть, іншого виходу не бачила для себе. І чого тут тішитися, прошу їмосці? Тут треба плакати, не хвалитися, що ніби-то Славуня не хотіла доктора Мажарина. Добре, прошу їмосці, вона втекла від нього, а він? Чому доктор не побіг доганяти її? То така любов, прошу їмосці? Я дякую за таке щастя.

– Хай Мариня не плете дурниць! – зробила стереотипне зауваження Олена. Мала скритий жаль до Марині, що та навмисне не хотіла розуміти, як виграла сімейна честь від того, що не Мажарин Славу, а вона його покинула. Находить іноді на дівку її зла година, і тоді з нею ні в тин, ні у ворота. І вічно її думки повертаються до того Василюшки. Чи не гикається йому часом на тому світі?

Хто сьогодні може з певністю сказати, добре зробила Славуся чи зле, що втекла від своєї любові?

Час покаже. Час – найкращий лікар. Олена сказала б, що, крім того, він ще й чудовий художник. Скільки сірих подій у минулому він позолотив нам?

Справді, було життя на лісничівці таке ідилічне чи, може, тільки тепер воно видається їй таким?

А щодо Славусі, то, господи, десять доріг розстеляється перед людиною, а вона повинна вибрати з них одну. А де та впевненість, що вибір впаде на найкращу?

Іду темною, липкою від мряковини вулицею, і весь час мене переслідує враження, що хтось ступає по моїх слідах. Я зупиняюсь, і «той» зупиняється. Напевно, це голос моєї совісті переслідує мене. Пробую зав'язати розумну розмову з своєю совістю.

По-твоєму, втікати дівчині з дому – це скандал? Погоджуюсь з тобою. Втечу цю будуть по-різному коментувати кумасі у місті? І тут згода з тобою. Мамі дуже серце болітиме від цього? Не можу заперечити. Але, скажи, ради бога, хіба це не скандал – залишитись жити у місті, де живе той, хто тебе кохав, а тепер одружується з іншою? Хіба це не гріх перед самою собою не мати свого життя? Хай невдалого, хай поганенького, але свого власного?

Совість моя, напевно, вважає, що фрази ці хтось збоку нашептав мені, і тому не вдається в полеміку зі мною.

Прискорюю крок.

Воно справді легше марширується тепер, коли замовк голос совісті.

Світло на вокзалі нагадує мені вчорашній вечір і мою останню розмову з Севером. Моє бідне серце фізично важке від кохання, хвилинами мені здається, що я отруєна.

В купе припадає мені куток біля вікна. Спираю лише голову, щоб позбутись тягаря власного тіла, і відразу ж засинаю. Але це не сон. За кожним разом, коли поїзд зупиняється, прокидаюсь я з якимсь перестрахом в серці. То мені сниться, що я забула зачинити двері і вітер розніс через вікно всі цінні папери, то через мій недогляд голуби видзьобали пшеницю, що сушилася проти сонця, а там знову треба було мені за всяку ціну дістатись на протилежний бік ріки, а тут повінь кладку знесла.

– Панно, вставайте, небого, бо вже Львів, – будить мене чиясь бронзова, з набряклими жилами рука.

Від руки відгонить вівцею. Севере, ніколи ми з тобою не мандруватимемо по полонинах і не ночуватимемо по овечих оборах, хоч стільки перемріялося, стільки переговорилося про ті наші мандри у Карпати.

Ми вже у Львові. У Львові бувала я не раз, але не сама. Востаннє була я тут з татком в очного лікаря. Татко (о боже, цей наш татко!) вмів бути елегантним навіть по відношенню до рідної дочки. Хочеш тістечка з кремом? Маєш охоту послухати «Кармен»? Хочеш побувати на «Східних торгах»? Хотіла б ти торбинку з крокодилячої шкіри? Хочеш піти до фотопластикум чи, може, тобі більше подобається відвідати музей? А може, ти з більшою приємністю пішла б до столичного цирку?

Звичайно, хотіти всього зразу неможливо. Просто здійснення оцих забаганок не вмістилося б в рамці нашого часу, але такі запитання створювали приємну ілюзію, ніби все місто, весь Львів до моїх послуг.

О, наш татко міг робити життя приємним!

Тепер виходжу разом з іншими з вагона і відчуваю, як зразу потрапляю в якусь порожнечу в часі і просторі.

Люди товпляться, поспішають, а я стою збоку, чемно даю їм дорогу, бо мені нікуди поспішати. Я тримаюся перону, бо це, так мені здається, єдине місце, де маю право перебувати, де моя присутність бодай нікого не здивує.

Паровози ідуть в один бік і для чогось повертають на зад. Час рухається. Дії повторюються. Чи не хочуть мені сказати паровози, що їдуть і повертаються назад?

Пероном іде молода жінка у зеленкуватому подорожньому костюмі, з наруччям [77]77
  Оберемком.


[Закрыть]тюльпанів.

«Він» іде кілька кроків за нею. Пес, що його веде «він» на ремені, поводиться дуже неспокійно. Чи це радість з приводу повернення пані? Чи, може, бідний собачка ревнує свого пана до панни в зеленому костюмі?

Севере, чому квіти, що діставала від тебе, не клала я за образи та не засушувала, як свячений чебрик?

Що це зі мною? Приступ сентиментальності тепер, коли мені треба штурмом брати Львів… і… життя?

Надходить перонний сторож з мітлою. В нього білий фартух і майже такі самі білі бакенбарди. Мені нічого бентежитися, що на пероні з'явився сторож з мітлою.

Ось він підхопив віником на свою лопату шкірку з помаранчі, підняв порожню цигаркову коробку і йде просто до місця, де стою я з валізочкою.

Але чого мені справді бентежитися? Недалеко моєї валізочки лежить папірець від шоколаду «Бранка», і саме він притягає сторожа в мій бік. Раптом мені починає здаватись, що сторож хоче таким чином викурити мене з перону. Просто-напросто – вимести.

Нерви. Звичайно, проте свідомість, що мої нерви дають знати про себе, неприємна мені.

На великім, як місяць на небі, вокзальнім годиннику раптом сіпнулася стрілка і відразу проскочила кілька хвилин уперед. Час нетерпеливиться. Можливо, навіть ображається за мою статичність.

Беру себе у віжки. Здається мені, що намотую їх довкола рук, ніби Орися, дружина мого кузена, коли править кіньми.

Вйо, конику, вйо!

Випинаю груди, як на фізкультурному параді, і маршовим, наскільки це дозволяє мені натовп народу, кроком просуваюся до виходу.

З вокзальних тунелів потрапляю на осяяну сонцем площу, наче на широку поляну.

Чому збрехала я, що збираюся вивчати медицину? Чому не стати мені архітектором і не будувати вокзалів-палаців з пишними привокзальними площами!

«Вйо, – підганяю себе, – вйо! Коні не повинні фантазувати. Коням треба думати про стайню і обрік».

Поспішаю (?!) разом з іншими до трамвая. Куди? Логіка підказує мені центр.

Надійним у моїй ситуації здається мені вже саме звучання слова «центр». У трамваї намагаюся тримати себе, як людина бувала: не запитую про ціну квитка, не витягаю шиї через вікна трамвая (хоч, власне, хочеться так зробити), не розглядаю надто співпасажирів.

Ось і центр. Прямокутна ратуша з прямокутною вежею, яку, напевно, тут називають «оком міста». Вежа зверху обведена балкончиком, по якому ходить чоловічок. Якби це могло бути доступним, я б хотіла з позиції того чоловічка подивитись на базарну панораму на площі довкола ратуші.

«Славо, Славо, – вчувається мені поміж людський гомін голос моєї мами, – і тут не покидає тебе твоя легковажність».

Це не легковажність, а цікавість, мамочко. Невже ж і справді Львів щодня поїдає таку масу городини, набілу, м'яса і хліба? Притому все це тут яскраво кольорове. Морква мало що не червона, листя шпинату наче полаковане, таке блискуче, таке соковито-зелене, масло жовте до підозріння, яблука (в цю пору!) наче вимальовані, зріз шинки рожево-білий, ніби на вивісках м'ясних крамниць, а квіти! Як їм бути? Вони ж такі вразливі до часу. Невже ж до вечора люди справді розкуповують всі оті відра нарцисів, фіалок, тюльпанів, конвалій, черемхи?

Випадково заблуканими в цій базарній метушні здаються фігури Посейдона і Діани над ринковими фонтанами, біля яких перекупки відсвіжують городину і квіти.

Вигляд апетитно виставлених напоказ м'ясних виробів по столиках під брезентовими парасольками примушує жвавіше працювати слинні залози.

Міцніше у жмені затискаю калитку з кількома злотими. Ні! Ні! Не дам себе спровокувати бестії в мені. Шиночка і ковбаски не для таких, як ми з тобою!

Десь на лавочці малолюдного скверика я тебе нагодую сьогоднішнім хлібом з смальцем, що його захопила з дому, напою чистою содовою водою за п'ять грошів, і, як на перший день, буде з тебе досить.

«Але чому десь аж у сквері? Чому не зараз?» – зчиняє бунт бестія. Щоб заспокоїти її, виймаю з чемоданчика хліб, перекладаю його в кишеню плаща, навпомацки розминаю і, відламуючи по шматочку, кладу в рот, начебто годую ворону.

Як вульгарно! Боженьку, як вульгарно і як правдиво! Напхана кишка приносить і виразно моральне задоволення. Тепер мою увагу притягає неїстівне. Задивляюся на двох кам'яних левів перед входом до ратуші, з гербовими фоліантами в лапах.

Ці кам'яні леви, яким, напевно, вже дуже багато років, боронять і досі честь міста, доводячи власним «живим» прикладом орбі ет урбі [78]78
  Світові й місту (латин.).


[Закрыть], що місто це взяло своє ім'я не від глини [79]79
  Слово «Львів» німецькою мовою передавали як «Лемберг» – глиняна гора.


[Закрыть].

Від ринку на схід і захід, північ і південь тягнуться вузькі, забруковані стародавніми кам'яними плитами тінисті вулички. Хочу пригадати собі бодай щось з того, що колись розповідав мені татко про архітектуру Львова, проводжаючи мене по місту. Стоп, Славо! Чи не про цей будинок на ринку, де міський музей, розповідав татко, що його побудував італійський архітектор, якийсь Петро Барбон, для патриція з Кріту, на прізвище Корнякт. Татко говорив тоді, що той будинок – це один з найкраще збережених зразків стилю ренесанс у Львові. Аркове подвір'я, характерний довгий балкон, спертий на кам'яні консолі, аттик на покрівлі, з королями і шістьма лицарями в поклоні.

На цьому ринковому прямокутнику показував мені татко (а як він любувався ними!) чистісінькі зразки стилю барокко і рококо. Та в моїй пам'яті тепер зовсім переплутались спіральні колони, еси-флореси [80]80
  Викрутаси.


[Закрыть]з кам'яними вазонками та відгодованими ангеликами… Власне, яке мені діло до стилів, коли я не знаю, під яким дахом ночуватиму сьогодні? Куди далі? Та в моїм становищі хіба не однаково куди? Під першою-ліпшою вулицею, своїй долі назустріч.

Поки що моя доля, очевидно, вирішила перша привітати мене. З вулиці Сербської вибіг хлопчина і стривожив повітря своїм високим голосом: «Вєк нови», «Кур'єр цодзєнни», «Газета поранна».

Пробі! Так це доля моя гукає мені, щоб я часом не відстала від неї.

Бо й справді, що простіше, як купити кілька газет і на останній сторінці поміж оголошеннями «Вільні посади» пошукати щось відповідне для себе.

Тримаю газету з таким трепетом, начеб схопила за рукав саме щастя.

Ага, нарешті!

Газети ще зовсім свіжі, навіть липкі від фарби. Це дає мені підставу сподіватись, що ніхто ще не встиг перехопити мою посаду. Накидаюся на оголошення, наче несамовита. На жаль, з першого ж погляду зауважую, що рубрика «Шукають праці» незрівнянно більша від тієї, що під назвою «Вільні посади».

Перебігаю очима «Вільні посади» у трьох газетах і не знаходжу нічого, що підходило б під мої спроможності. Так. Доля цим разом повелася зі мною не зовсім галантно. Замість того рукава (по якому я гадала дібратися до її руки) залишила мені у жмені три липкі, смердючі фарбою, задруковані згортки паперу.