Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 32 страниц)

Щойно тепер озивається в Ользі ображена її дівоча гордість: як сміє хтось казати, що вона чіпляється чужих чоловіків?

– Я… я… – Ольга зосереджує всю волю, щоб зберегти власну гідність, – я надто шаную себе, щоб чіплятись до чужих чоловіків. Ви… помилились в адресі.

Сташка свиснула від несподіванки. Ач, попівське насіння, ще й носа задирає!

– Я тебе зараз як пошаную по бузі, то аж свічки в очах стануть! Чо-сь вилупила на мене бульки? Мовчиш? Боїшся гранди? Га? Тобі набрехали, що в мене криві ноги? На, подивись! – вона задерла спідницю і показала непропорційно до своєї фігури велике, біле, як сир, стегно.

Ольга скорчилася, інстинктивно закриваючи руками живіт. Боялася, що Стаха може її копнути якраз у це місце.

Якого приниження, якої ганьби зазнала вона, Ольга Річинська! І через кого! Якою життєво недосвідченою була, коли думала, що можна безслідно вихопити людину з її середовища. Якою наївною була, коли вважала, що своїм коханням відгородить Бронка від його світу, наче непрохідним живоплотом!

Тепер дістала урок, якого всеньке своє життя не забуде.

Згори, від церкви, показалася стара, по-селянському одягнена жінка. Знизу від моста крокував у їх напрямі поліцай, за ним плентались якісь хлопчаки.

Близька присутність сторонніх людей відразу присмирила Сташку. Вона миттю опустила спідницю і почала приводити себе до порядку. Ольга скористалася з нагоди і пустилася вниз по вулиці Легіонів. Згодом вона нишком оглянулася.

Кукурбівна стояла посередині тротуару, піднявши руки до голови, начеб збиралася розчісувати волосся.

А може, плакала?

Стаха не плакала. Вона проклинала. Проклинала, на чому світ стоїть, попадянку і свою непогамовану натуру. Після скандалу, що вчинила Річинській, буде бачити Бронка своїм любовником, як діда Тимка з того світу!

Ех, Броник, Броник, в політиці з тебе перша кляса, а в житті темний, наче кагла.

Та чи убуло б твоїй попівській булці чи моєму слинявому від того, якби ми з тобою час від часу зустрілися у місячну ніченьку десь у лозах?

Тож не гріх, кармеліто, і не зрада, а найкращі ліки проти ув'ядання.

Але що то говорити, коли нема до кого говорити?

Коли Леся Чуйгукова вийшла з брами по вулиці Зеленій, було вже з полудня. Сонце висіло ще на середині неба, злегка лише перехилене в один бік, але від лугів над рікою тягло вже прохолодою, і тіні довжилися так, що ратушева вежа падала на побілені мури василіанського монастиря.

– Вже вечір, – схаменулася Леся з почуттям страху в серці. Був це куций страх, що походив від болючої свідомості руху. Біль, що від полудня розсаджував її нутро, був нічим іншим, тільки рухом.

День біг, тікав, гнався, а треба було, щоб він зупинився, аби цілу ту темну, болючу справу завернути, звести до стану небуття.

Сонце переважилося на захід, а хотілося, щоб воно стояло на сході і щоб вона, Леся, опинилася серед ранку в своєму домі із своїм чоловіком, із своїми дітьми.

О боже, коли скінчився, яким робом пропав той чудовий останній ранок в її домі, в її та її дітей житті?

Леся Чуйгукова, дружина адвоката Чуйгука, того дня розгубилася до тої міри, що не могла впорядкувати звичайних фактів з свого життя.

Пробі, як це сталося, як воно дійшло до того, що та дівчина стала постійним недільним гостем в її домі?

Василь ще до цієї мав двічі секретарок у своїй канцелярії. Були так само, як і Зоня, дівчата з доброго дому. Приблизно в тому самому віці, на тих самих правах і обов'язках у канцелярії, але ні одна з них не старалася, так би мовити, приватно наблизитися до Чуйгуків. Відстань, що ділила меценасову від друкарок канцелярії її чоловіка, не була тільки спеціального характеру. Просто ті дівчата становили в очах Лесі складову частину канцелярії. Дома з волі Василя виключалося в розмовах усе, що могло нагадувати його професію.

«Дома хочу забути про те, що я адвокат», – така була формула, якою боронився перед того роду розмовами в своєму домі.

Крім того, Леся вважала себе застару на компаньйонку для машиністок Василя. Тут ішлося не тільки про різницю віку. Леся мала й інші міркування. Вважала, наприклад, що її заміжжя й подвійне материнство перекреслюють ті інтереси, що їх можуть мати жінки навіть її віку, але незаміжні й бездітні.

Зоня прийшла сама в їх дім. Без запрошення з боку Лесі, навіть без натяку на нього, так, як приходить у дім листоноша.

Одного пополудня Леся стояла з Христею на руках біля вікна, рада з того, що дитина зацікавилася воронами на протилежному боці. Раптом побачила, як вулицею Українською надійшла Василева друкарка. Тоді-то Чуйгукова мала нагоду вперше уважно придивитися до тієї дівчини. Зоня викидала ногу перед себе, як перегоновий кінь, наче за кожним кроком виставляла її комусь напоказ. Голову тримала високо, злегка відхилену назад, і було таке враження, ніби дівчина та примруженим оком дивиться на світ. Мала зграбну форму голови, що надавала всій її постаті особливої вишуканості. Риси обличчя бездоганно симетричні і пропорційні, але бракувало їм життя.

Навіть акуратно викладеним кучерям на її чолі, наче вирізаним з золотого картону, теж бракувало життя – на погляд Лесі Чуйгукової.

Коли Зоня завернула у браму їхнього будинку, перше почуття в Лесі був страх. Тоді подумала собі, що, можливо, трапилося щось погане з Василем. Леся вибігла назустріч друкарці, але так і не спитала ні про що, збентежена безцеремонною поведінкою Зоні. Зоня поводила себе так, наче була щоденним гостем у цьому домі. Не чекаючи на запрошення, скинула з себе пальто, сама знайшла в передпокою місце, де повісити його, якось зовсім невимушено, по-домашньому поправила собі волосся гребенем, що стирчав у щітці перед дзеркалом.

Виглянув Влодко, синок Чуйгуків, і вона підійшла до дитини, наче була з хлопчиком давно знайома. Відразу запропонувала йому будівлю якоїсь там залізниці і вже мала хлопця на своєму боці.

Залишивши Влодка, Зоня з такою самою безцеремонністю взялася до дитини на руках у Лесі, малої Христини. Показала їй кілька штучок на пальцях при допомозі носової хусточки. Дитина реготалася, аж захлиналася слиною. Не подобалося Зоні, що Леся звертається до дитини здрібнілими, перекрученими словами.

– Не треба так, новітня педагогія каже, що дитина повинна змалечку вчитися правильно вимовляти слова.

Що це за «гамцю», чи «лю-лю», чи хоч би «спатки», чи «їстки»?

Накінець добралися до самої Лесі. Чому вона ніде не показується? Ні на сходинах «Союзу українок», ні на концертах, ні в театрах, ніде її не видно. «Що це має означати?» – запитала Зоня. В її питанні звучала нотка глуму. Леся чомусь взяла глузування Василевої друкарки за щирість. Вона, яка ще перед хвилиною не могла надивуватися зухвалій поведінці Василевої машиністки, тепер почала раптом виправдуватися. Діти й хатні обов'язки не дозволяють їй бувати поза домом, але скоро, тільки діти підростуть…

Зоню не задовольнило таке виправдування.

– Зле робите! Я ще не бачила жінки, якій би вийшло на добре те, що була надто зразковою мамою чи дружиною.

І щойно тепер розкрила Зоня мету свого візиту. До містечка заїхав мандрівний театр ліліпутів. Вона прийшла по Лесю. Квитки на дві особи мала вже при собі. Факт, що хтось клопочеться про неї, взагалі подумав про неї, крім Василя, розчулив Лесю.

Вона затримала Зоню на підвечірок, але на виставу з нею не пішла. Обіцяла вона в той вечір кіно хатній робітниці, і не було кому заступити її при укладанні дітей до сну.

На кількаразове прохання Лесі нарешті пішов Василь із Зонею. Бачила з виразу уст у нього, що був не радий з такого обороту справи. Боялася, що, як повернеться додому, буде їй робити докори з того приводу. Та Василь не нарікав. Навпаки, жалкував, що Леся не могла піти разом з ним. Було дуже приємно, хоч, правду сказати, трохи незвично.

– А як там твоя компаньйонка? Теж задоволена з вистави? – спитала Леся просто тому, що важко було їй уявити собі, щоб Зоня могла з чого-небудь радіти.

– Уяви собі, що вона хотіла головне тобі зробити приємність цими ліліпутами. Так мені казала. Маю враження, вона була незадоволена, що замість самій піти ти випхала мене.

Іншим разом Василь знову прийшов додому опівдні, на годину раніше, ніж завжди. Леся здивувалася, а Василь зразу пояснив:

– Я думав, що ти схочеш піти на передвиборні жіночі збори. Кажуть, що має приїхати якась делегатка з Львова.

Я прийшов, щоб залишитися з дітьми. Одягайся, Лесечко, Зоня піде заздалегідь і зарезервує тобі місце в залі.

Зачувши це ім'я, Леся втратила охоту йти на збори.

– Теж десь не мали коли, та в саме полуднє починати збори!

– Смішненька ти! Саме в тій порі приїздить поїзд з Львова…

– Не знаю, що мені робити. Саме обідня пора, і Христя, мені здається, щось ніби не своя… Не знаю, чи то на зубки, чи що, але дитина чогось химерить сьогодні.

– Ей, а може б, ти таки зібралася? – наполягав.

Вже тоді було якось неприємно Лесі за Василя, що він, не свідомий навіть того, підпав під вплив своєї машиністки. Оскільки знала, що до того часу він досить іронічно висловлювався про жінок, що, занедбавши свої елементарні родинні обов'язки, бралися будувати Україну. Остаточно стало на тому, що іншим разом Леся: піде вже на збори. Василь більше не торкався цього питання, і до того іншого разу так і не дійшло.

Що може Леся сьогодні сказати про це? Чи була в цьому добра чи зла воля Зоні, чи, може, це був тільки підступ з боку Василевої секретарки? Чи, може, первісний план Зоні був такий, щоб утворити з них сильне тріо, а пізніше вже облишити Лесю, як когось, хто не годиться для справ вищого польоту?

Одне може сьогодні Леся сказати про себе: не була ніколи затурканою, обмеженою квочкою, за яку (Леся знала про це) вважав її дехто з громадських діячок, втім, і Зоня. Мала вроджену несміливість щодо справ, що лежали поза колом її інтересів або переходили межі її природних здібностей. Можна сказати про неї, що мала заглибоке, як на пересічну жінку, відчуття свого місця в житті.

Наприклад, траплялося так, що, плануючи кіно чи хоч би родинні покупки з нагоди різдва чи великодня, обіцяла Василеві зайти за ним до канцелярії, а звідтіль мали вже вдвох піти в місто. Могла Леся тут, у канцелярії свого чоловіка, почувати себе невимушено, а проте не було так. Коли заставала там когось чужого, никла, втрачала ту скромну певність себе, що робила її такою симпатичною в її власному домі.

Василь дивувався її скромності, а іноді докоряв:

– Яка з тебе ще дитина… Адже ти тут у себе.

– Е, то тільки так говориться. В себе я на вулиці Львівській. Тут у себе можуть бути твої акти, твої кодекси, твої клієнти. Чому я маю вдавати, що на чомусь розуміюся, коли я… зрештою, сам найкраще знаєш, як воно є…

Одного разу (було це на самому початку праці Зоні в Чуйгука) Василева машиністка насмілилась навіть звернутися до Лесі:

– Прошу сідати. Чого пані меценасова стоять? Пан меценас повинні зараз надійти. Якось не почуваються пані меценасова добре в нас.

«В нас» неприємно різонуло вухо Лесі.

Не аналізувала Леся тих слів тоді, але пам'ятає, що вони зробили на неї неприємне враження. Помітила білого слоника на грудях у Зоні, і її неприязнь до друкарки зросла. Хоч що таке слоник? Трафаретний символ щастя.

Василеві, коли опинилися на тротуарі, сказала тоді:

– Якась дуже несимпатична та твоя друкарка…

– Маєш рацію, – відразу погодився Василь і ще додав від себе, – притому із страшенними претензіями. Уяви собі, що старий Гук діру вивертів мені в животі, щоб я прийняв бідну сироту, а та прийшла до мене з таким виглядом і таким тоном стала говорити про свою працю в мене, наче мені ласку робила, що погоджується працювати в мене.

Леся хотіла вже запитати, чому в такому разі прийняв її і тримає в канцелярії, як Василь сам відгадав її думку:

– Але має голову на карку, це треба їй віддати належне. Здається мені, що при ній зможу обійтися і без секретаря… і взагалі відпочину собі трохи.

Пізніше, коли Зоня стала, як то кажуть, бувати в них, обоє потроху змінили думку щодо її характеру. Хоч Леся не мала ніколи того переконання, що дівчина та може справді симпатичною комусь видаватися, а проте вона, Леся, була першою, що почала запрошувати Зоню на недільні обіди і потім сама дивувалась, чому вона упадає коло тієї химерної панни.

З початком літа винаймив Василь для своїх човен на ставі. Тому, що Зоня перед тим згадувала, що мала б шалену охоту покататись, Леся сама попросила Василя, щоб погодився взяти на цю прогулянку і Зоню. Василь погодився, правда, без великого захоплення.

– Влодко був би сидів між нами, а так треба буде мені сісти на бічну дошку.

– То будеш його мати напроти себе.

День випав сонячний, але не душний. Вода, хоч купатись іще не можна було, тягла так до себе, що весь час плюскалися в ній руками. Леся боялася, що Влодкові може недобре зробитися від одноманітного руху по поверхні ставка, але, на щастя, якось обійшлося без неприємності. Влодко виявився, як жартував собі тато, «невразливим на морську хворобу». Влодко вертівся на човні так, що аж доводилось його за полу притримувати. То раз хотілося йому наздогнати качок на ставі, то намагався вловити кульки води, що розбризкувалися від весла, то хотілося йому квітки водяної лілії.

Леся, як ініціатор і організатор цієї прогулянки, забула зовсім про себе, дбаючи тільки про те, щоб усі інші були задоволені.

Василь, без піджака, в самій тільки сорочці, зарум'янений від веслування, виглядав молодо, аж по-школярськи якось. Зоня, захоплена водою і сонцем, майже не відзивалась, але обличчя її сяяло таким задоволенням, що аж приємно було дивитись на неї. Леся тішилась тим, що Влодко так гарно бавився, що Василь почуває себе так по-юнацьки, що Зоня в такому блаженному настрої.

Увечері в домі Чуйгуків говорилося багато про ту прогулянку. Хоч щойно відбули її, згадували про неї, як про давноминулий факт, такою гарною, такою неповторною видалася їм та хвилина за містом. Леся певна була, що Зоня теж щось подібне пережила.

Якось зустрівшись з Зонею, чекала подяки чи хоч би висловів захоплення з боку тамтої. Але та мовчала. Тоді Чуйгукова перша заговорила про прогулянку.

– Правда, яка чудова була прогулянка? Ви знаєте, мені аж снився той став…

Зоня зробила гримасу, наче вперше чула про цю прогулянку.

– Так? Я й не думала про це. Нічого собі… було досить приємно.

Що мала Леся відповісти на це? Не знаходила такого пристойного слова, щоб могло визначити нахабство панни Зоні.

Якось зустрілися були на вулиці, і Леся, хоч їй треба було йти в одному напрямі з Зонею, викрутилася, щоб тільки увільнитися від присутності тамтої. Завернула під якимсь смішним приводом у стрімку, з глибоким яром по одному боці і низькими жовтими хатинами по другому вуличку.

Ішла, ішла, аж побачила перед собою місток над мутним потічком і зупинилась.

Брудною водою пливли одна за одною качки. З такою повагою гребли вперед, що можна було їм повірити, що спішать у важливій справі. Їх темні необрамовані очка стриміли нерухомо, не розсіваючи дорогоцінної уваги ні праворуч, ні ліворуч. Скидалося це на парад.

Тут Леся опам'яталася поволі. Чого вона загналася аж сюди? Перед ким утікала? Могла просто залишити тамту посеред вулиці, а сама перейти на другий бік тротуару – і кінець!

Така поведінка була б, власне, у стилі панни Зоні. Далебі, вона шкодує, що не зробила так!

Василеві за обідом розповіла про цю зустріч. Свою розповідь закінчила вже трохи піднесеним тоном:

– Останній раз зачепила я ту грубіянку на вулиці! Взагалі вирішила я собі покінчити з тією приязню. Ніби з якої речі? В суботу не запрошуй її на неділю до нас!

– Це залежить тільки від тебе, Лесю, – відповів Василь, – як хочеш.

Але сама обставина, що Василь так байдуже поставився до цієї справи, що не боронив Зоні, урівноважила Лесю.

Ще того самого дня змінила вона свою думку про Зоню. Власне, та дівчина… не є зла. Найкращий доказ те, що має такий добрий вплив на дітей. Скільки разів було так, що Влодко вередував, шукав кістки в молоці, як говорилося, але як тільки з'являлася панна Зонька, дитина ставала наче зовсім іншою. Влодко жвавішав, помітно було, як він хоче звернути Зонину увагу на себе. Розповідав їй свої сни, історії своїх забавок, показував їй свої малюнки.

– Ви повинні вийти заміж і мати бодай четверо дітей, – зауважила якось Леся.

– Що ви таке говорите? Така істеричка, як я, не повинна загалом дітей мати! – І, помітивши Лесин намір боронити її, докінчила поквапно: – Навіть не кажіть нічого. Знаю себе!

Правда й те, що присутність Зоні відчувалася як свого роду дражливий тягар. Ішов з неї якийсь неспокій, що каламутив атмосферу їх тихого сімейства. Здавалося іноді, що вся кімната сповнюється нервовим очікуванням, як димом. Було іноді враження, що, якби Зоня встала і пішла собі, в хаті запахло б свіжістю озону. Та коли справді йшла, то відразу давалася взнаки її відсутність.

Почувалося, як спроквола опадає ще недавно збуджена активність рухів, думок, відчуттів.

В найближчу неділю після тієї прогулянки Зоня, річ ясна, була знову на обіді в Чуйгуків. Мало цього. Леся з вродженого почуття гармонії намагалася відносини поміж ними довести до такого стану, як було раніше. Упадала коло Зоні з подвоєною запопадливістю. Сторонній міг би мати враження, що не друкарка її, а, навпаки, вона, Леся, тамту чимсь дошкульно зачепила, а тепер злагіднює прикре враження, як уміє.

Власне, була одна прихована й трохи делікатна причина, чому Леся Чуйгукова трималася Зоні. Нікому, навіть Василеві, не говорила про це. Факт той, що, відколи Зоня в канцелярії Василя, їм стало матеріально краще вестися. Василь став давати більші суми на дім. Коли Леся, незвична до таких цифр, пробувала дещо відкласти з домашнього бюджету, Василь збивав її напівсмішком:

– Не веди, прошу тебе, подвійної бухгалтерії.

Напровесні, як ніколи, Василь закупив дрова на весь літній сезон.

– То на які сплати? – спитала Леся, трохи заклопотана цим. Мала намір тепер, улітку, купити по дешевій ціні зимове хутерко для Влодка.

– На ніякі сплати! Я заплатив готівкою!

– Власне кажучи, можна було не спішитися з тими дровами на літо. Скажу тобі щиро… я хотіла придбати хутерко Влодкові. Завжди воно влітку дешевше…

– Справ йому і хутерко! Скільки тобі на це потрібно?

Назвала суму і навмисно не хотіла розпитувати про їхні доходи.

Одного ніяк не могла собі пояснити Леся Чуйгукова.

Досі здавалося їй, не тільки здавалося, а мала глибоке переконання, що деякі матеріальні недостачі в їх житті – це лише наслідки безмежної Василевої чесності як адвоката. Не соромилася того, що мусила по чотири зими ходити в одному пальті, тоді коли інші меценасові що другий рік справляли собі нові хутра. Вважала цей факт не за ганьбу для себе, а радше була горда за такий стан речей. Очі її, коли сиділа, скромно одягнута, непомітна, десь на зборах, у колі елегантних жінок інших адвокатів, говорили: «Ось глядіть і робіть свої висновки. Так одягаються жінки адвокатів, що займаються темними, кримінальними справами, а так може одягатися дружина чесного адвоката, який не продає своєї совісті».

І несподівано, щось після півроку, як з'явилася Зоня в канцелярії, і в них заводяться гроші. Це позначається в безлічі дрібниць. Наприклад, незважаючи на календарну весну, в них топиться в обох кімнатах, а потім вікна цілий день навстіж відчинені. Діти після обіду дістають тепер постійно помаранчу. Купуються перші весняні овочі на базарі: перший шпинат, перша редиска, огірки, навіть імпортовані помідори. Одержують два журнали. Говориться про те, чи не придбати б до хати піаніно.

Іноді на дозвіллі розкладають з Василем карту і міркують, що краще: Карпати й ультрафіолетові промені чи Заліщики й виноград.

Правда, Лесю ні на хвилину не покидала тверда віра, що гроші ці походять з абсолютно чесного джерела, але чому раніше не було їх? Чому з'явилися вони з прибуттям Зоні в канцелярію Василя? Соромно признатися, але були хвилини, коли Леся була схильна вважати Зоню за людину-талісман, яка приносить щастя. Тепер навіть характер Зоні, що спочатку приводив до частих дисонансів, на тлі цього добробуту діяв якось відсвіжуюче. Було так, наче Зоня взяла на себе роль морального поштовхуна. Може, вони були б обважніли в цьому спокої, а так був хтось, що їх розворушував і підганяв до нового.

Якось Василева друкарка, – це тільки один із ста прикладів, – ні з того ні з сього звернулася до Лесі:

– Меценасова, чому ви не підмальовуєте собі брів? Власне кажучи, маєте карі очі, але це зовсім непомітно… Треба трохи почорнити брови, аби ті очі дістали якусь оправу.

– Та що ви, панно Зоня? – аж настрашилася Леся. – Василь має мене за таку солідну жінку… Можу уявити собі його лице, якби побачив мене з підчорненими бровами…

Леся збентежилась, а Зоня, навпаки, сміялась:

– Недобре робите, меценасова. З підмальованими бровами будете теж солідна жінка. Солідна, але модерна… Відстанете від темпу сучасності, а це може помститись…

І хто б подумав, що після цієї розмови Леся при нагоді у парикмахера звеліла собі підчорнити брови.

Леся, яка раніше боялася догани з боку Василя за цей вибрик, тепер була розчарована, що він не помічав зміни в ній. Зоня, хоч і сама намовила Лесю підмалювати оті нещасні брови, тепер почала напівнатяками підглузовувати собі з дружини свого шефа. Зате нагорода прийшла з іншого боку. Зустріла якось одну з жіночого товариства, і та відразу до Лесі:

– Що це ви, пані меценасова, ніде не показуєтеся? Ми оце вже якось згадували на сходинах жіночого товариства… Чи не виїхали куди, що ніде вас не видно… Але мушу сказати комплімент пані меценасовій: погарнішали пані, що аж приємно глянути.

В ліжку призналася Леся Василеві:

– Знаєш, зачепила мене сьогодні Грегоринська. Не знаєш її? Голова нашого жіночого товариства… Та, що її чоловік продає в церковній крамниці… Дивувалася, що я не показуюся ніде… Мушу колись вибратися до них.

Василь не заохочував її більше до участі в громадських справах, але якраз тоді чекала на таке заохочення з його боку.

Коли прийшов вечір, то хоч Леся натякала, що сьогодні збори, Василь не запропонував їй піти на них. Зрозуміла, що сторонні впливи (читай, Зоні) перестали діяти і він знову повернувся до свого трохи консервативного погляду, що місце жінки при дітях і чоловікові.

Взялася докінчувати вишивати сукеночку Христі й так-таки не пішла ні в той, ні в наступний четвер на жіночі сходини.

Хвилинку! Що сказав сьогодні вранці Василь з приводу Христі? Пробі! Чим скінчився цей їх спільний останній ранок?

Стояла з Христею на руках у передпокою, а Василь одягав дощовик, бо зранку росив трошки дощик. Така дрібничка: любила рух, яким застібав гудзики на пальті. Його мужськість, так здавалося Лесі, найкраще виявляла себе назовні в тому скоординованому русі.

– Па, – погладив дитину по голівці, а потім ущипнув її злегка в носик, – нічого не завадило б, якби ти мала носик на півміліметра коротший…

– Дай спокій, – усміхнулася Леся, – довгі носи – це порода!

Потім прийшла справа тогорічного сливового компоту. Дві останні банки «Века» зовсім запліснявіли.

– Я казала Ксені добре слоїки виварити і на гарячім висушити…

– Ні, прошу пані, то не слоїки винні! То вже такий рік, і на це нема ради! Пані нагадують собі, як то було з підпеньками?

А потім? Потім той, від електрики. Десь поділися квитанції, хоч усі, до найдрібнішого, урядові папери держить вона в шухляді, відповідно розсортовані, поскріплювані, як має бути. Потім виринуло питання, чи на обід варити зелений борщ, чи овочевий суп. Потім… Нічого, здається, більше.

Христю поклали на передобідній сон. Близько десятої, як звичайно, прийшов листоноша. Леся почула шурхіт коло поштової скриньки і вийшла без особливого поспіху.

Газета, дві рекламні листівки, державна лотерея і якийсь медичний препарат. Лист завинувся у складки газети так, що впав Лесі у подолок, коли розгорнула газету.

Місцевий лист на її ім'я. Вражена неприємним передчуттям, розгорнула і найперше подивилась на підпис: «Приятель». Перший порух був спалити анонім. Це був би порух доброго виховання. «Анонімам місце в коші», – чула не раз цю фразу від матері. Проте не зважилася знищити листа, не прочитавши його спочатку. Власне, чому не мала довідатися, що про неї думають люди? «Приятель» не виявив себе надто балакучим. Остеріг тільки наївну, засліплену жінку перед романом, який веде її чоловік із своєю друкаркою. Місце любовних зустрічей – гарсоньєра панни на вулиці Зеленій. Тепер Леся дивується і заздрить своєму тодішньому психічному станові, бо той лист не справив ніякого враження на неї.

О господи боже, була тоді ще начебто недосяжна для такого роду переживань. Ще раз прочитала і часинку наче прислухалася сама до себе.

Хто?

Хвилинку призадумалася, як би вона поставилася до цього листа, коли б мала які-небудь, хоч би найменші підстави для підозріння.

Навіть теоретично не могла уявити себе в ролі жінки, яку зраджують. Почуття абсолютного довір'я до Василя, свідомість його пуританської чесності в їх взаємовідносинах, міцна самовпевненість жінки, яка незамінна на своєму місці, – все оте разом перешкоджало Лесі хоч би в уяві припустити таку можливість. Крім того, Василь у ролі донжуана – це було в очах Лесі щось таке неймовірне, таке протиприродне, як дитина в ролі ката.

Гарсоньєру Зоні по вулиці Зеленій Леся знала. Була там кілька разів із Зонею. Раз навіть у товаристві Василя. Чи був там Василь без неї? Можливо. Цілком можливо. Не раз скаржився, що Зоня, виходячи остання з канцелярії, забирала ключі від шафи з актами з собою, а рано, коли спізнялася на роботу (Василь пояснював ці спізнення тим, що вона вночі працює), він мусив іноді йти їй назустріч, щоб скоротити собі час. Можливо, що ця обставина і дала привід авторові аноніма остерігати бідну жінку. Де ж пак! О пів на дев'яту вранці виходить доктор Чуйгук із своєю друкаркою з її приватної квартири.

Лесю охоплює раптом пустотлива веселість, яка є нічим іншим, тільки виявом приємного почуття своєрідної гордості. Їй хочеться не палити, не нищити цього листа, а, навпаки, показувати і прочитувати його всім своїм знайомим. Вважає, що трапилася чудова нагода для того, щоб почванитися перед світом вірністю свого чоловіка.

І коли так гралася думками довкола того листа, почувала, що зростає у власних очах.

«Інша на моєму місці, – підлещувала сама собі, – напевно завагалася б у своїй вірі або в найкращому випадку стала б досліджувати, які підстави спричинились до того, що хтось написав такого листа. Може, інша і почала б нарікати на людську підлість. Зробилася б підозрілива і недовірлива, а я сміюся! А я можу сміятися!»

І вона справді заспівала якусь веселеньку пісню. Покрутилася дзигою по хаті. Поцілувала Христю, яка щойно прокинулася, і знову повернулася до листа. Тепер розглядала його з іншого боку.

Крім того, Василь… Поважно задумалася тепер над тим, чи розповісти йому про той випадок з анонімом. Знала добре його характер, знала, як він органічно не переносить найневинніших пліток.

– Не цікавлять мене чужі секрети. Маю їх досить в канцелярії.

Ні, не покаже Василеві листа. Для нього могла б бути неприємною думка, що хтось, хай би і дурень, вміщує його у плітку, зв'язуючи його особу з Зонею, яка була тільки друкаркою в його канцелярії.

Не треба. Крім того, ця справа могла б неприємно відбитись на їх службових відносинах. Ні, не треба поки що знати Василеві про цей лист. Коли-небудь згодом, як Зоні не буде вже в його канцелярії (адже і на це прийде свій час!), розповість Василеві цей випадок, а він, напевне, похвалить її жіночу мужність, що вона знайшла в собі досить сили, щоб змовчати про цей факт. Хоч сам вважає її за вісімнадцятикаратову жіночку і, як казав, був гордий з її високих якостей, завжди тішився, коли виявляла деколи риси мужського характеру.

Не давала Лесі спокою ще одна річ. Хотіла знати, чи таке підозріння обурить Зоню, чи, може, в якомусь відношенні буде приємне для неї. Можна припускати, що скоріше обурило б воно панну Зоню. Леся вже бачила її вираз обличчя, її сміх при тому:

«Ну, знаєте! Я і меценас! Ну, знаєте!»

Глум цей міг стосуватися і до Василевої зовнішності, включно до трьох-чотирьох волосинок, що завжди стримлять йому з ніздрів носа. Цей сміх міг стосуватися і Василевих літ, але міг так само добре натякати і на обставину, що Василь жонатий і дитячий.

Певність, що Зоня так, а не інакше реагувала б на цей лист, ображала Лесю з самої солідарності з Василем. Бо й справді! Чому Василь не мав би подобатися іншим жінкам, крім своєї? Можливо, що в своєму, трохи злинялому костюмі, похнюплений над актами, зачитаний (як висловлювався Влодко), він міг здаватися комусь сухарем, але в родині, особливо десь на дозвіллі, за містом, у лісі чи на пляжі, відпочилий, охочий до жартів, рухливий, вигадливий, – чи не був би це ще мужчина, гідний уваги?

Так, у безпосередньому зіткненні з природою все на ньому і в ньому так виділялось якось, що очам було любо дивитись на нього. Допіру там, на вільному повітрі, помічалися його міцні, по-спортивному спадисті плечі, блиск його молодечих, дарма що у сітці зморщок, очей. Навіть голос його у таких випадках набирав іншого тембру.

На подібних міркуваннях Леся не помітила, як настало передполуднє. Не помітила навіть, як злетів той час, коли Василь прийшов з суду. Той самий звичний, трохи недбалий вже рух, яким щодня цілував її на привітання, за ним те саме старе, знайоме запитання:

– А як там діти?

Леся дивилася, як він з недбалою втомою скидав з руки плащ. Даремно тяг його з собою. Як тільки вийшов з Львівської, перестав трусити дощ. З якою приємністю міняв піджак на хатній халат, з якою насолодою поринав у своєму клубному фотелі (ще парубоцьке надбання!), щоб потонути в газеті. І подумала Леся з ніжністю матері:

«Стаємо вже важкуватими, кохання».

Сама усміхнулася до думки, що цю стару, втомлену дитину можна підозрівати у любовних дурощах.

Проте не могла Леся збутися якоїсь мимовільної настороженості, з якою сприймала того полудня кожну фразу, кожний рух Василя. Щось з детективу пробудилося в ній, і вона почала, не надаючи тому найменшого практичного значення, стежити за Василем.

При компоті спитала ні з сього ні з того:

– Подобається тобі твоя друкарка?

Вимовила цю фразу і відразу почервоніла з сорому. Запитання було поставлено тоном, зовсім незвичним. Був у ньому якийсь присмак, якого не можна передати словами. Василь зморщив чоло. Подивився пильно на Лесю, і Леся вичитала в тому погляді докір для себе. Знала, що Василь не переносив, коли вона, така досконала в його очах, чинила некоректно.

– Зоня? – спитав і занурився в газету. Потім підвів очі, якось чудно подивився на жінку і відповів просто: – Не має гарної цери…