Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 32 страниц)

Хто перед ким виливає секрети: батько перед сином чи син перед батьком? Один і другий варіант виключався своєю неправдоподібністю, тобто самою логікою характеру взаємовідносин між батьком і сином. Якщо б у Славка були таємниці, які вимагали замкнутих дверей, то він не ділився б ними з батьком, чи то пак, батько був би останньою людиною, яка дізналася б про них… І навпаки. Якщо б у Сидора була таємниця (Наталя категорично не вірить у таку можливість), то він не пішов би з нею до сина. Крім того, в родині ще діяли, щоправда, щораз слабше, ще й законні ієрархії віку.

Залишається тільки одне припущення, що таємниця не стосувалася ані батька, ані сина, а тільки її, матері і дружини, точніше – секрету її хвороби.

Хай буде й так, але для чого тоді замикатися в салоні на ключ? Обидва чоловіки могли спокійно погуторити собі про це в саду, знаючи, що вона не встає з ліжка.

«Може це бути, – думає далі Наталя, – змова проти Орисі, але тоді вона, мати й жінка, могла б бути там третім у трибуналі. Зрештою, перед невісткою не замикалися б вони на ключ хоч би з страху, щоб та не виламала дверей».

Зближалася година, коли треба було їй випити напар з лікувальних зел, а вона не дзвонила, не взивала нікого до себе, аби батько і син могли спокійно закінчити свої секретні справи.

Коли Сидір увійшов до кімнати, вдала, що тільки-но прокинулася з пополудневого сну.

З першого погляду помітила, що до його обличчя приліплена штучна усмішка, як вуса у провінціального актора.

– Я сказав Гафії, щоб запарила зела. – Це мало означати, що він прийшов до Наталі просто з кухні.

– Здається, я здрімнула.

– А що будеш уночі робити? Мишки ловити?

Пестливо-здрібнілий тон, який ще зберігався поміж ними з тих часів, коли і вони були інші, і взаємини були не ті, що тепер, сьогодні був схожий на скрипку без струн.

– Я тільки що мав розмову з Славком, мамцю. Йому конче треба щось кінчати. Диплом… диплом йому потрібний, бо на випадок політичної зміни забудуть про його теперішні заслуги перед народом, а вимагатимуть папірця, диплома.

Невже ж диплом для сина – це тема для розмови, задля якої треба замикатись на ключ? Щось не дуже віриться Наталі.

– Диплом, овшім, не було б погано, але ти сам знаєш, що Славко вже відвик від навчання. Та й сам він не дуже рветься до книжки. Нічого з того не вийде, Сидоре, тільки нові витрати спадуть на нас.

– Не перечу, мамцю, але тут справа стоїть трохи інакше. Хай би хлопець поїхав за кордон на студії.

– Овшім, хай би їхав, але ж бо то вже не хлопець, татку. Що з Орисею робити? Ані її в себе не залишати, ані її за кордон не посилати, бо сам знаєш… Прошу, підстав мені подушку, хочу сісти. От так, дякую. – Задихалася, але хіба не від того, що сіла в ліжку, підперта подушками. – Присядь, татку, коло мене. От тут. Хочу мати твоє лице близько свого. – Взяла його за руку. Не відклонив своєї, але рука його зберегла цілковиту пасивність. Відчула це. Прикусила губу і… нічого. – Я тебе ще раз хочу запитати: як з Орисею буде?

– Орися може на той час поїхати до своїх батьків. Воно, може, й краще буде для неї і… для нас.

Очі Ілаковичевої мало що не викотилися з орбіт:

– Що? Відіслати невістку її батькам, щоб дати людям матеріал для пліток? То я для того несла протягом усього часу їх одруження тягар брехні: «Овшім, овшім, молоді живуть, як пара голубків», – щоб тепер усе розлетілося? Ти що, Сиді, хочеш… ти, батько, хочеш власними руками розвалити подружжя сина?

Ілакович обняв жінку за талію, ховаючи лице, аби вона не дихала на нього.

– Бідна ти моя. Твоя благородна брехня і так ні до чого не придалася, бо, мамцю, ми можемо сказати собі віч-на-віч: подружжя нема і ніколи його не було.

– Сиді, не говори мені те, що я краще від тебе знаю. Але доки вони разом, то бодай для людського ока…

– Нема вже і для людського ока, мамцю. Я не хотів тебе хвилювати, але повір мені, що Орися… не повинна знаходитись з нами під однією стріхою. Якби не те, що вони обоє католики, а він ще й син католицького священика, я був би за сепарацію [159]159
  Тут – розлучення.


[Закрыть].

– Сиді! – вигукнула і впала на подушки. – Як ти можеш так говорити!

– Я ж просився в тебе, мамцю. Я не хотів говорити, але тепер вже скажу. Мені говорив один корчмар з Отелії, що наша невістка поводить себе, як лєцта.

– Не говори, – завищала, – не говори! Не хочу чути!

– І тому це був би найкращий вихід, коли б так: Славка – за кордон, а Орисю – до старих Лісних. Гірше буде, якщо вона не захоче поїхати від нас. Бо є прогноз, що й таке може бути.

– Тоді хай Славко нікуди не їде. Овшім, я розумію… диплом… але якщо справи так стоять, то хай краще залишається дома.

Сидір, перемагаючи відразу, припав до дружини грудьми. Була напарфумована до свербіння в носі, проте гострий запах не забив задуху людини, нутро якої розкладається за життя. Як священик, який сотні людей висповідав на смертельному ложі, добре знав, що віщує такий задух.

– Мамцю, зрозумій, що Славко мусить виїхати за кордон.

– Чому, Сиді, аж мусить?

– А якщо я тебе попрошу не питати мене про це?

Жах, що відбився на її обличчі, зробив Наталю трупоподібною.

– Сиді, – їй було важко говорити від знервування, – ми прожили з тобою тридцять років… і йдеться про нашу спільну дитину. Невже ж ти мені не скажеш?..

– Мамцю, – закрив її рота щокою, аби вона не змогла поцілувати його в губи, – поговоримо про це, коли видужаєш. Поки що я їду до Зибця у справі закордонного паспорта для Славка.

Конвульсійно вчепилася йому за шию й примусила подивитись собі у вічі:

– Ти не вийдеш з цієї кімнати, доки я не знатиму правди. Я не те що не видужаю, я вмру, коли ви обидва будете ховатись з своїми секретами від мене.

Її слова подіяли на нього. Відчув страх перед тим, що могло статись.

– Мамцю, – гладив її по щоці, – в ім'я того всього гарного, що було поміж нами, дозволь не говорити тобі правду. Ти сама мені пізніше не простиш цього.

Наталі здалося, що наступає її остання година.

– Дефраудація? [160]160
  Шахрайство.


[Закрыть]– спитала губами, що вмирали на очах.

– Ні, – відповів з щирістю.

– Присягаєш, що ні?

– Клянуся твоїм і моїм здоров'ям.

– Слава богу, – розплакалася, – слава богу. Все пусте, аби честь була збережена. Мені такі страшні думки приходили в голову, думала, може, де підпис на векселі підробив, може, де гроші здефраудував, але як кажеш, що ні…

– Я клянуся…

– Добре, Сиді, тепер уже все добре. Хай їде. Робіть, що знаєте, мене нічого не обходитиме. Ере ферльорен – аллес ферльорен [161]161
  Честь втратити – все втратити (з нім.).


[Закрыть]. Іди пригадай Парасці, щоб принесла напар. Недобре, коли задовго настоюється…

Референт справ політичних при нашівському старостві прийняв отця Ілаковича так, ніби зустріч поміж ними була наперед домовлена.

– Моє ушанування, моє ушанування. Чого це ксєндз так довго не показувалися в нас? Прошу, прошу сідати. Сигарету позволить ксєндз?

Добрий настрій Квасніцького лише діяв на нерви Ілаковичу, як звичайно, коли людина у великій зажурі зустріне весельчака.

– Бачу, що у пана референта чудовий настрій. Чи не виграли пан референт часом в лотереї, а може, авансик усміхається?

– Хай ксєндз не завидують мені, моєму гальгенгумору [162]162
  Гумору вішальника (з нім.).


[Закрыть].

Це признання прихильніше настроїло Ілаковича до колишнього шкільного товариша. Свідомість, що ще хтось, крім нас, терпить, не зменшує нашого власного болю, але бодай притуплює нашу заздрість.

– Невже ж і у вас справи стоять кепсько?

– Кепсько? Делікатно сказано, Сидорцю.

Ілаковичу чомусь згадалася історія, яку колись напідпитку розповідав йому отець Нестор.

Вийшло так, що, мандруючи по Карпатах, Нестор потрапив до одного газди на медобрання. Власне кажучи, було вже по-всьому, і господар з цієї нагоди по роботі частував своїх сусідів молодим медом, розведеним самогоном. Газдині не було дома, і тому за столом велася чисто чоловіча розмова. Господар дому, аби, очевидно, розвеселити гостей, вихвалявся своїми чоловічими успіхами.

Запаморочений солодким трунком, він верз, що йому слина на язик несла, а гості для більшої втіхи ще й стали підбивати його запитаннячками, від яких стіни червоніли.

Раптом відчиняються бічні двері з комірчини і в них появляється господиня дому. Всім стало ясно, що газдиня чула сповідь свого чоловіка.

Що зробила б у такій ситуації інтелігентка? В найкращому випадку показала б гостям двері, а у звичайному – заїхала б чоловікові по циферблату і побила б посуд.

А як вчинила малограмотна, але обдарована природною інтелігентністю гуцулка? Вона спромагається на блідий, як її губи, усміх і каже:

– Люди добрі, газди шановні, що ви його слухаєте? Та мій Іван такий дурний, що як вип'є, то таке на себе наговорює, що якби хто його не знав, то подумав би, що то і є правда…

Історію цю Нестор розповів Ілаковичу, очевидно, щоб посміятися над Христиною за її ревнощі, з якими не могла дати собі ради, але чому саме цей епізод з усього, що чув Ілакович від Нестора, спав йому тепер на думку?

– А як ксєндзу подобається таке. По смерті Ільчука не було антидержавних демонстрацій на Нашівщині. Ладнє. Пєнкнє. Ми подали реляції про спокій у повіті, запевнили вищестоячі органи про благодійний вплив політики УНДО на маси, а тут рівно через тиждень доносять мені, що чиясь злочинна рука переіменувала з десятого на одинадцяте цього місяця вулицю Легіонів, найкращу вулицю Нашого, на вулицю – ксєндз повірили б? – на вулицю Ільчука, а театр імені Сенкевича, – це просто скандал, – на театр… імені Ільчука. Розуміє ксєндз, шито-крито, без великого шуму та диверсій. А минулого місяця потрапила мені до руки летючка. Адресована кому? Адресована до рядових поліцаїв.

Отець Ілакович радий би був викласти свою справу, але не міг відразу вгамувати балакучість референта і тому спитав от так собі:

– А яка протидія з боку уряду, Зибцю?

– Робимо, що можемо. Історія не зможе закинути нам, що ми у такий відповідальний час сиділи склавши руки. Закриваємо читальні «Просвіти», гуртки «Сільського господаря», спортивні організації, взагалі всі організації на місцях, де виявляється вплив комуністів.

– Яких комуністів, Зибцю, коли КПЗУ розпущена?

– Сидорцю, я не такий наївний, щоб повірити у твою наївність в цих справах. Партія розпущена, а комуністичний рух, на жаль, придушений тільки в наших рапортах. Але що тут говорити, коли скажу Сидорцеві: сама комуністична верхівка не здає собі справи, до чого зреволюціонізовані низи. Я дам Сидорцеві такий приклад. Одним з актуальних гасел Комуністичної партії було «Геть війну з Радянським Союзом!». Це тому, що верхівка – Сидорцьо розуміє? – не вірить, щоб на випадок війни з Гітлером Радянський Союз міг вийти переможцем. А галицький мужик вбив собі в голову, що Радянський Союз не лише розгромить фашистську Німеччину, але й приєднає Східну Галичину з Волинню до «матері Радянської України».

– Я перепрошую тебе, Зибцю, але звідки ти знаєш, що собі думає галицький мужик?

– Га, подобається мені таке запитання! Я зараз скажу ксєндзу, звідки я знаю. Маю достовірні конфіденціальні відомості, що у селі Ставки дійшло до серйозних словесних старць [163]163
  Сутичок (пол.).


[Закрыть]між комуністами і їх прихильниками, бо одні хочуть на панськім маєтку (коли Червона Армія поб'є Гітлера!) організувати колгосп, а другі хочуть радгоспу. Але ксєндз, очевидно ж, не за цим прийшов до мене?

– Не за цим. Ти вгадав, – намагався тепер держатися рідкого поміж ними «ти», сподіваючись на сентимент, якого не було поміж ними. – Я у справі свого сина. Знаю все. Треба рятувати мені сина.

Референт від справ політичних з нерозумінням здвигнув плечима.

– Авжеж, тільки… я не знаю, що загрожує твоєму синові?

– Знаю все, – повторив членороздільно. Почав нервуватись, що Квасніцький грається ним, а відповісти йому різко не міг, бо потрібний був Ілаковичу, як ніколи.

– А я ще раз питаю: що загрожує молодому панові Ілаковичу?

Ілакович пояснив, хоч розумів, що Квасніцький прекрасно знав, про що йде мова.

– Секрет, який він мав з Другим відділом, вийшов, я думаю, що при допомозі того ж таки Другого відділу, назовні. Мого сина може чекати доля Мундика.

– Гм… І що ще ксєндз хоче мені сказати?

– Мій син мусить виїхати за кордон.

– Ксєндз дійсно такий наївний у політиці? Паспорт, проше бардзо, можемо дати, але чи він врятує твого сина від смерті, якщо вона… запланована?

Смерть! Слово це не виражає собою свого кошмарного змісту доти, доки воно не стосується наших найближчих.

Отець Сидір мало зазнав радощів від свого сина: коли підріс, душевний контакт поміж ними майже зовсім урвався, і оце тільки небезпека зблизила їх між собою, а проте яким дорогим, рідним був йому той чужий молодий чоловік!

– Я думаю, Зибцю, що, – він відкашлявся, – що ти… що ви всі разом… подумаєте про якусь охорону для мого сина.

Квасніцький мусив подумати, що відповісти.

– Я розумію батька, – сказав згодом, як видалося Ілаковичу, щиро, – міг би зрозуміти і товариша по шкільній лаві, але поступати, діяти мушу так, як вимагає цього від мене моя посада. Скажу тобі образно: потриманого товару ми не приймаємо. Охорона доти, доки служба. А за кордоном твій син нам не потрібний.

– Але ж він, – Ілакович відчув, як виступив йому піт на переніссі і чолі, але не хотів при Квасніцькому витирати його, – наразився на смертельну небезпеку в ім'я… для добра Польської держави.

– Прошу ксєндза, ми досить довго знаємося, щоб говорити між собою відверто. Те, що ти сказав, то воно трохи не так. Там, де пахне грішми, можна про почуття не згадувати. Безперечно, пан Ярослав Ілакович був цінний для нас ще й тим, що не кожного можна на таке діло наломити. Хай ксєндз не думає собі, що ми багатьох не перепробували, заки зупинилися на його сині. Є такі завзяті бестії, що воліють, щоб їм ребра поламати, ніж їх характер надломити. А у сина ксєндза рідкісна гнучкість характеру. З такими прикметами він не пропаде і за кордоном, хоч є прислів'я, що влада любить доноси, але не шанує донощиків.

– Залишмо, Зибцю, філософію на потім. Славко в мене єдина дитина, і йому загрожує смерть… Коли ви його, як ти кажеш, зігнули чи зламали його характер, то за моральним кодексом співвинуватці його нещастя.

– Сидорцю, тепер я тобі скажу: залишмо моральні закони на пізніше. Ми – мужчини і завжди маємо справу тільки з повнолітніми. Твій син знав, на що йде.

– Хай буде і так. Це була з його боку політика дальшого прицілу.

– Політика? – референт запхав руки в кишені і кілька раз гойднув ногами. – Я не зустрічав більшої проститутки, ніж політика.

– І це говорить референт від справ політичних?

– Це говорить колишній колега своєму колишньому шкільному колезі. А втім, якщо мої слова пошокували ксєндза, то ксєндз може в іншому місці зробити з них вжиток.

– Мені не до жартів, Зибцю, – голубі очі отця Сидора підозріло зарожевілися.

Квасніцький не помітив чи, може, вдав, що не помітив психічного заламання в Ілаковича. Прибравши бадьоро-привітний тон, яким привітав був гостя, сказав, потираючи руки:

– Паспортик буде, прошу ксєндза, а щодо особистої охорони сина, на жаль, не можемо не тільки щось зробити, але й пообіцяти не маю права. Ксєндз дарують, але я чекаю службового дзвінка з Варшави, – він тицьнув Ілаковичу два пальці, делікатно попихаючи його до дверей.

«Яка ганьба, – подумав Ілакович за дверима, – мене, Сидора Ілаковича, виставили за двері, і ще хто: Зибцьо Квасниця! Маєш рацію, мамцю: «Ере ферльорен – аллес ферльорен».

Пожалкував, що в цю хвилину не мав при собі револьвера. Знав добре, що заки заїде додому, то знайде причину, яка випросить його у смерті.

Олена поралася в їдальні коло буфетів (Мариня викинула черговий коник: як немає добробуту в домі, то нічого й порядки на глянц тримати в ньому), коли без стукоту і привітання увійшла заплакана Меланія Річинська.

Були то перші щирі сльози, що їх побачила Олена на очах Михайлової дружини.

– Так, Гелюню, – хлипала, прикладаючи і без того мокру хусточку до очей, – п'ять кімнат на плебанії, а я – чи повірив би хто? – не маю де виплакатися. Передучора, так, у середу, так мені все допекло, що втекла аж на горище, але й там мене знайшли і… ох… ох… мало дверей не вивалили. А в усьому винен той бовдур Михайло. Йому здалося, прошу тебе, що я пішла туди вішатися. Такі-то гаразди в мене. Ой, нема в тебе «Когутика»? [164]164
  Порошок від головного болю.


[Закрыть]Будь так добра, Гелюсю, скажи Марині, хай мені заварить натуральної кави, але міцної… Не треба, не треба! Я забула, що у вас не вживають натуральної кави. Тоді хай буде чай, але міцний, щоб аж червоний… Ох… ох!.. Голова мені розтріскується! Чекай, куди ти?

Олена підвелася, щоб дати доручення Марині, хоч з таким самим успіхом могла це зробити, не зрушуючись з місця. Дівка й так підслуховувала під дверима.

Олена пішла сама заварити чай для Меланії, а Мариню нишком послала по Катерину і Теофіла.

Після сумного досвіду з Христиною Олена не рискувала залишатись наодинці з украй схвильованою Меланією. З тією творилося щось несамовите. Олена ще не бачила кузину такою позбавленою будь-якого психічного гальма.

Правду мовити, Олена з дня на день чекала гостей з Чугрова, тільки не Меланії, але молодих, які б повинні скласти передшлюбні візити родині молодої і при нагоді запросити на весілля. Речинець шлюбу з якихось там причин відкладався вже двічі, що не доконче було корисним для панни, яка вже раз була заручена.

Коли увійшла Меланія, Олені відразу стало ясно, що з таким виразом обличчя більше годиться запрошувати на похорон, аніж на весілля. Як же ж подалася Михайлова жінка за цей короткий час, відколи Олена її не бачила!

Бідна Меланія не належала до людей, що їх обличчя старість облагороджує і по-своєму робить знову привабливими.

(Боже, якою благородно гарною була тітка Ладикова, власне, у похилому віці! Як гармоніювало біле пухнасте волосся з матовим обличчям і широкими смолистими бровами!)

У Михайлової жінки заповідалося навпаки. Вже перші ластівочки постаріння зраджували ознаки карикатурного спотворення колись правильного, може, й гарненького, але для Олени завжди несимпатичного лиця: зникала симетрія очей, втрачав свою рівну лінію рот, набрякав від вугрів і поширених пор ніс. Зрештою, Меланія вже в тридцять років робила на Олену враження передчасно зів'ялої квітки, хоч Нестор в той час захоплювався божественною формою її довгої шиї.

На фотографіях часів молодості Меланія вже тим була кращою від натури, що та, на портреті, не рухалася і не галасувала.

Згадалося, ніби майнув перед очима давно забутий краєвид: чому ж вона, Олена, не має фотографій з своєї юності? Може, тому, що на лісничівці у Лісках фотографічний апарат був такою диковинкою, як у ту пору автомобіль, а може, ще й тому, що Оленині добрі опікуни вважали, що порядній дівчині вистачить фотографуватись двічі в житті: коли йде до першого причастя і до шлюбу, але за повсякденними клопотами не скористалися і з тих нагод.

«Одні тільки очі сфотографували мене, коли мені було сімнадцять, але чи не побляк в їх пам'яті і той портрет за стільки років?»

Пораючись біля чаю (хоч як дивно, але в домі тільки одна Мариня заварює чай за рецептом доктора Гука), Олена думала про Меланію: що такого могло скоїтись у Чугрові, що так її виколіїло? [165]165
  Змусило піти на хибний шлях.


[Закрыть]

Меланія було не раз приїздила до Олени розстроєною. Звичайно причиною її збудженого стану була байдужість преосвященного до долі родин сільських священиків, чи негідна священичого сану поведінка Михайлового сотрудника, отця Голубінки, чи нехлюйське недбальство самого Михайла, але завжди її нарікання скидалися на протест свідомої своїх прав і сили людини, яка спересердя під свіжим враженням дає вихід своєму незадоволенню.

Цим разом за столом у їдальні сиділа нещаслива, морально вбита жінка, яка не знаходила в собі сили хоч частково маскувати своє горе.

Меланія з таким нетерпінням накинулася на чай, ніби в чашці містилися ліки від її нещастя.

Заспокоївшись плачем, а може, й гарячим чаєм, Меланія стала посилати Олені короткі зрадницькі погляди. Напевно, жалкувала, що показалася перед Оленою такою розклеєною. Належала до типу людей, для яких випадковий свідок їхнього падіння це не хтось, якого варто б задобрити, а ворог, якого треба знищити.

– А як же ж тобі ведеться, Гелюню? – питала з зміїною фальшивістю, що не пройшло повз вуха Олени.

Не знаючи, якої відповіді жадає від неї Меланія, Олена вирішила, що краще буде, коли дасть добру.

– Слава богу, все в порядку.

Меланія видовжила шию, мовби вона в неї була на пружині.

– Та що ти кажеш? Все в порядку? – перепитала єхидно.

Олена, як звичайно, зніяковіла. Чи щось не так сказала?

– Ти собі думаєш, що біда тільки до мого дому знайшла дорогу, а твої ворота минула?

– Та й мої не минула, – зміркувала нарешті Олена, що Меланії треба, щоб і вона була нещаслива.

Меланія атакувала далі:

– А ти навіть не спитала, чого я така розстроєна.

– Не спитала, бо думаю, що як вважатимеш за потрібне, то сама скажеш.

– Я тобі скажу, ага, я тобі скажу, – бубоніла, ніби не до Олени, Меланія, шукаючи щось пальцями в себе на блузці, – але аби ти не була така певна, що в тебе «слава богу, все в порядку», то я зараз скажу тобі таке…

Олена вся в страху, не знає, як і чим вибачитись перед Меланією за ту необачну фразу.

– Та я кажу, хто знає, чиє горе більше, твоє чи моє. Ти думаєш, я вже забула, що Неля… можна сказати, за життя закопала себе тим одруженням.

Та вже запізно. Меланія вже скуштувала смаку помсти. Вона якось по-курячому скрутила голову вбік і, щулячи й без того підпухлі від плачу очі, врешті кинула важким:

– Аби ти знала, що мої сльози не впадуть на камінь. А знаєш, через кого плачу? Через твою доньку!

– Через мою доньку? – Олена була до тої степені заскочена, що й не спитала, через котру саме і з якої причини. – Ти плачеш через мою дитину? Господь з тобою, Мелясю!

– Так, – з цілковитим переконанням підтвердила Меланія. – Господь зі мною, і він не залишить мене, бо ніхто з моєї родини не водиться з безбожниками, як твоя, як твоя мала господинька. От через кого моє горе і мої сльози!

Коли Меланія назвала ім'я Ольги, Олені відразу відлягло від серця. Увесь лемент Меланії, так рясно скроплений слізьми, видався Олені не більше як істеричним припадком.

Плакати через ту, яку господь створив для того, щоб осушувала сльози іншим? Яка підла вигадка! Яка нісенітниця!

Меланія з єхидною гримасою довкола рота великодушно дозволяє Олені помилятися: чим глибша віра, тим сильніше розчарування.

– Я тобі ще не сказала. Пан Дорошенко повернув слово Аврельці. Не жахайся! Зробиш великі очі, коли дізнаєшся, що причиною зірвання заручин є… твоя Ольга. Тепер уже знаєш, чому мої очі кілька днів не висихають від сліз. Така ганьба: вдруге наречений повертає слово! Що ти, мама, скажеш на це?

Олена нічого не скаже. Вона певна, що Михайлова жінка з'їхала з глузду. Коби хоч скоріше надійшли Безбородьки чи котра з дівчат.

Господи, та коли вже на те пішло, то мала господинька у вічі не бачила задрипаного Аврельчиного нареченого!

Меланія – таке враження – любується необізнаністю Олени. («Чим глибша віра, тим сильніше розчарування»).

– Бачу, Гелюню, що до тебе ще не дійшло. Тобі все ж таки здається, що твоя мала господинька тут ні при чому? Я зразу хотіла пощадити тебе, але твоя самовпевненість, не гнівайся, обурила мене. І тому знай, твоя ідеальна, твоя чудесна мала господинька волочиться з комуністом.

– Бодай ти здорова була, Мелясю! – мало що не перехрестилася Олена.

Стільки жахливих натяків, стільки таємничності, стільки погроз, а то нема що на патичка взяти!

Якби воно було так, що мала господинька ходила з кимсь, то Олена, мама, була б першою, хто знав би про це. Вона не береться ручитися за Зоню чи Славу (а хто був би сказав, що Неля здатна на щось подібне?), але коли йдеться про Ольгу, то вона кладе голову навідріз. Мала господинька, здається, розхворілася б, якби мусила щось приховати від матері. Крім того, яке відношення може мати Олина симпатія до того, що пан Дорошенко покинув Аврельцю?

Меланія підстрибнула так, ніби сіла на їжака.

– Не покинув, Гелюсю, не покинув, а повернув слово, – а це велика різниця! Потім твоя Ольга не з ким-небудь, а з комуністом волочиться. Дочка священика – і комуніст! Як це звучить для твого вуха?

– Чекай, Мелясю, чекай, не змішуй одне з другим. Твоя дитина розійшлася з нареченим. А при чому тут моя? Щось воно виглядає так, що й купи не тримається.

– Гелюня помиляється. Все, що тут виклала Меланія, тримається купи, й то міцно! Пан Дорошенко великий український патріот, – зараз, Гелюсю, вона ще не скінчила, зараз, – як відомо, нащадок гетьманського роду, що, зрештою, і документами стверджено…

– Я це вже чула. Ти мені розповідала.

Нехіть Олени до біографії гетьманського нащадка не справляє враження на Меланію. Більшовики забрали у нього на Україні не лише маєтки, але й титули, а хто зна чи й не гетьманську булаву! Так, так, і нічого тут скептично похитувати головою. І тому він такий непримиренний до всього, що хоча б здалека заносить більшовизмом. Тому, – тепер чей же ясно Гелі, – не хотів він ввійти в родину, де одна з панянок збирається заміж за комуніста. Видно, Гелюню, визнав для себе неможливим називати швагром свого ярого політичного ворога чи хоч би коли-не-коли зустрічатися з ним в одному товаристві. І тому, хоч як йому подобалася Аврельця, з болем мусив зірвати заручини.

Олена не вірила жодному слову Меланії, хоч і дивувалася її спритності. Вдова Аркадія підозрівала, що той гетьманський нащадок – звичайний матримоніальний ошуканець, який виманив від Михайла гроші в рахунок майбутнього посагу Аврельці, а сам дременув туди, де перець росте. Хитра Меланія зміркувала, що для обманутої Аврельці буде морально кориснішим, просто гоноровішим, коли причиною зірвання заручин буде принциповий характер екс-нареченого.

Для Меланії було замало, що вона вигадала версію, треба ще, щоб і повірили в неї.

– Ти не віриш, – бачу по твоїх очах, – не віриш, що твоя золота мала господинька могла так повестися.

– Нічого не скажу. Прийде зараз Ольга, і ти сама спитаєш у неї.

Олена не могла сказати тій скаженій бабі, що з часу, коли й Ореста Білинського звинувачували у симпатіях до комуністів, слово «комуніст» набрало для неї іншого змісту. Страшним воно було в устах Аркадія і його родичів. Особа Ореста Білинського очистила його, якось узаконила, а найважливіше – зняла з нього компрометуючу поволоку. О ні, тепер цим словом не застрашити вже Олени.

Меланія ніяк не могла заспокоїтися:

– Ти, може, думаєш, ніби це не причина, заради якої можна повертати слово нареченій, так? Що… що… пан Дорошенко міг би в крайньому разі порвати з твоїм домом, так? А я, Гелюсю, скажу тобі на це, що ти думаєш так, як усі наші безпринципні галичани. А то людина з наддніпрянських степів. Аристократ по духу і за походженням. Видно, він не зміг би перенести, щоб якийсь там голотяпник-комуніст чванився тим, що він доводиться швагром нащадкові великого гетьмана. То ми тут, під Польщею, здрібніли, захиріли, стали людьми без переконань і честі, а він… О, він не з тих! То справжній пан! Тепер ти розумієш, яке непоправне горе спричинила твоя маленька господинька моїй бідній дитині.

– Почекай, Мелясю, хтось іде. Певно, Оля…

То була не Ольга. Прийшов Теофіл сам, без Катерини, з лікарським саквояжем у руках. Олена здивувалася, що він так скоро з'явився на її виклик. Мариня, можливо, ще й не дійшла до Джерельної.

Олена мала рацію. Безбородько відвідував хворого поблизу вулиці Куліша й при нагоді заглянув до тещі. Олені були особливо приємними такі позапланові, випадкові візити зятя. Вони могли свідчити про синівські почуття у Філька до жінчиної матері.

Не знала Олена, що досить часті візити зятя не були ані випадковими, ані принагідними і вже найменше стосувалися її особи.

Безбородька гнало на вулицю Куліша непереможне, просто патологічне бажання бачити Нелю і бодай при прощанні чи вітанні потримати її ручку у своїй долоні.

Відколи Неля стала формально жінкою іншого, його зацікавлення молодицею-дівчиною набрало нездорових рис. Вбив собі в голову, що поскільки він випадково не одружився з Нелею, то у компенсацію за кривду, яка йому заподіялася, має бути тим першим, що відкриє їй солодку таємницю статей. Дон-Жуан Лесі Українки хизувався, що на своїй совісті не мав тільки черниці й дружини приятеля, а чим поступається черниці жінка вірго інтакта?

Побачивши Меланію, Безбородько з галасом кинувся вітатися з нею.

– О, тіточка приїхали! Цілую руці! Що там чувати коло вас? Тітуся знають, що я через вас мало що не посварився з жінкою. Прошу уявити собі. Катруся говорить, що мені… гм… не пасує йти на весілля без жінки, а в її стані… тіточка розуміють… Ну, ну, коли нарешті те весілля?

– Дякую, дякую. Ти вже раз висватав Аврельцю за Мажарина, – сухо мовила Меланія, пригадавши йому старі гріхи.

– Що сталося, чому тіточка щось такі не в гуморі, мамо?

Олена, з остраху, щоб Меланія не випередила її і не представила справи по-своєму, досить доречно (не без іронічного відтінку!) розповіла зятеві, яка напасть спала на малу господиньку.

– Моя швагерочка ходить з комуністом? – ніби здивувався Безбородько, але так незграбно, що Олені відразу стало ясно: це для нього не першоновина.

Прийшла Неля. Вся Безбородькова увага зразу дісталася їй одній. Як кумедно виглядала її нова зачіска «а-ля мужатка» при недорозвинутих ще груденятах та дитячих гострих плечиках.

Якщо й молився на яку жінку з тих, що промарширували крізь його серце, то тільки на неї єдину!

– Чого всі ви як на спіритичнім сеансі? Що сталося?

– Чекаємо Олі, – відповіла за всіх Олена.

Але не встигла пояснити, для чого їм потрібна мала господинька, як увійшла сама Ольга.

Вона щойно попрощалася в саду з Бронком, тобто вирвалася з його обіймів, і явилася з розпатланим волоссям, з розпашілими від поцілунків губами, червоними плямами на щічках і шиї від його неголеної щоки, сама наче підхмелена.

Олена кинула оком на малу господиньку і в одну мить побачила те, що сліпа безпечність досі заслоняла перед її очима: дівчинка закохана!

– Чого ж ви всі стоїте навколо стола? – повторила Ольга запитання Нелі.

– Та і я кажу, що як на спіритичнім сеансі, – сказала Неля, але Ольга звернулася до Олени:

– Що сталося? Чого тітка заплакана? Взагалі, що тут діється, мамцю?

Олена, знервована, з палаючими неспокійними очима, й цим разом не дала Меланії першій прийти до слова. Заїкаючись, вона п'яте через десяте розказала Олі, в чому підозріває її тітка Меланія.

Сенсаційна звістка, здавалося, не справила жодного враження на малу господиньку. Тільки і тієї реакції з боку Ольги, що знизала плечима, мовляв, що за сон рябої кобили у петрівку!

– Ти чого відмовчуєшся? – напала на неї тітка Меланія. – Бачиш, твоя мама чекає, щоб ти сказала правду. Вона вірить тобі. Візьми і скажи, що в тебе любчик – комуніст!