Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 32 страниц)

– Не журися, єдиний, що й сьогодні не поталанило нам. Потішимо себе тим, що завтра цілий, ще не займаний день перед нами.

А він у свою чергу розважає мене:

– Ти про мене не турбуйся, єдина. Я витривалий, аби тільки ти не втратила віри. Бо коли б навіть недобра доля не дала нам зустрітись, то хіба ми й без того все своє свідоме життя не належали одне одному, хіба й без того не була ти мені дружиною, а я тобі чоловіком?

І тому ви помиляєтесь, коли думаєте, що я жінка, яку не сподобав собі жодний мужчина. Я просто-напросто чекаю свого коханого. Свого вибраного, коли хочете знати».

Полюблялось іноді Нелі уявляти собі, що вона, наприклад, готує обід для Маркіяна, який ось-ось повернеться з роботи. Коли одного разу поверталася вранці з базару з думкою про обід для чоловіка, її перестрів незнайомий хлопець, у спортивних коротких штанцях, сам засмалений під шоколад. Неля злякалася. Ще жили в її мозку рештки попереднього великого страху. Хлопець насамперед відкрито усміхнувся, немовби хотів сказати: «Не бійся мене. Приходжу з добрими намірами».

Неля повірила хлопцеві.

– Маю вам щось передати від вашого чоловіка.

(Не сказав: «від Івашкова», а «від вашого чоловіка», що Неля й оцінила відповідно).

Він витяг з-за пазухи спортивної сорочки завинене щось у газеті.

– Це щоденник Маркіяна. Він передавав клаптиками, як то в тюрмі, знаєте. Ми тут переписали, і ось вам. Це не його почерк. Аби ви знали.

Неля могла відповісти з законною гордістю:

– А я знаю почерк свого чоловіка.

Хлопчисько зробив здивовану міну: звідки?

– Оригінал ми зберігаємо як документ. Для слушного часу. Все. Я пішов.

Доки Неля не познайомилася з щоденником Маркіяна, не розуміла, чому оригінал мусить переховуватись в чужих руках до слушного часу.

З ЩОДЕННИКА МАРКІЯНА ІВАШКОВА

Є тут один ключник, що його прозивають оправця. Худий, з довгим, тоненько закінченим носом і хитрим підборіддям. Виявляється, що в людині може бути хитре підборіддя.

Оправця пропадає за… мертвими.

Варто спостерігати, з якою любов'ю він змиває з трупів слід крові, як зачісує їх, вирівнює уста, як старанно чистить нігті на руках і ногах, як жадно завжди чигає, коли скатований нарешті перестане дихати.

Повинен би працювати у морзі. З мене в інших умовинах вийшов би письменник. Бог мусив бути п'яний в ту годину, коли розподіляв людські долі.

Ми чомусь звикли відмірювати втрачений час одними роками так, начеб місяці, тижні, дні, години не мають жодної вартості в рахунку людського життя. Бухгалтерія, товариство. За таке недбальство віддають під суд!

Хочеться лупцювати кулаками по голові від того, що ніхто не почує дискусій, які провадяться тут.

– Ти служиш німцям.

– Брешеш. Я служу своєму народові.

– Так, аби допомогти тому народові влізти у фашистське ярмо.

– Неправда твоя. Німеччині потрібна Україна в її дальших планах східної політики. А крім того, як база сировини і ринок збуту.

– Ага.

– Щоб ти знав! Німеччина хоче Україною шахувати Росію, Польщу, Румунію.

– І все?

– Чого все? Англія зацікавлена в самостійній Україні, щоб спинити наступ Німеччини на Схід. І знову-таки ослабити Москву, яка загрожує англійським посілостям у Малій Азії та Індії. І тому я співпрацюю з німцями як своїми майбутніми союзниками.

– Але ти кажеш, що ти проти поляків.

– Що за дурне питання! Само собою, що я проти ляшні.

А як же ти дивишся на те, що польський уряд вступив у союз з Гітлером?

– Це дипломатичний трюк з боку Гітлера. Німці не проміняють України на Польщу.

– А навіщо їм міняти, коли вони збираються проковтнути одну і другу.

– Не бійся, не такі німаки дурні. То дипломати!

– Хто дипломати? Німці? А ти знаєш, що сказав Гінденбург про німецьку дипломатію?

– А я не зобов'язаний все знати.

– Рація! Тоді я тобі скажу. Ще Гінденбург сказав: «Що німецький воїн завоює, то німецька дипломатія програє». А ти чекаєш, що німець подасть тобі самостійну Україну на тарілці, ніби печену качку?

– Я не потребую простацьких порівнянь!

– Прошу дуже!

– Власне, тому, що я знаю, що мені не дадуть нічого готового, тому я дію…

– Займаєшся шпигунством на користь фашистської Німеччини.

– Перепрошую. Не зовсім так. Я працюю в дипломатії. Я не винний у тому, що поки що не можу носити фрака дипломата і що в мене поки немає закордонних представництв.

– Тобі, як Іуді, виплачують срібняками за твою роботу?

– Я не знаю, чи є на світі дипломати, що не брали б грошей за свою працю.

– Ти блазень!

– Якщо б я почув таке на волі, я викликав би тебе на поєдинок. Жадаю доказів, що я блазень!

– Я готовий навести їх тобі. Скажи, ти читав «Майн кампф» свого бога?

– Це ще не доказ, що я блазень.

– Це я тобі пізніше доведу. Тепер відповідай на моє запитання.

– Ухиляюся від відповіді.

– Гітлер твердить, що твоя порода може бути лише погноєм для його вищої раси.

– В мене в роду не було євреїв.

– Мова про таких слов'ян, як ти.

– А тоді і ти підеш на погній.

Ось тобі й готовий доказ, що ти блазень. Я не хочу допустити до того, щоб мій народ став погноєм для фашизму, а ти стараєшся, аж з шкіри лізеш. Такі, як я, хочемо спасти культуру нашого народу, його історію, забезпечити йому добре ім'я серед народів світу в майбутньому, а ти, свинюко, хочеш допомагати угноювати тевтонські землі своїми земляками, аби на них виростала-розквітала вища арійська раса. Блазень ти чи не блазень?

– Я мушу ще подумати над цим.

Кожна вільна хвилина заповнена тут або порнографічними історійками, або дискусіями. Ще грають у карти.

Так, тамтой таки блазень.

Снився мені живий берег Дніпра під Києвом. Побачити, торкнутися губами – й можна вмирати. Батьківщина – не пережиток.

Якщо б я був на волі і мав свій літературний журнал, то друкував би в ньому таку власну поезію у прозі:

«Яка несправедливість, дідусю, – жалівся Горобчик Морозові. – Кіт приходить на світ у теплих шкарпетках, а йому ще й чоботи шиють».

Плюну в пику тому, хто назве мене сентиментальним!

Нелечко! Візьми рушничок і витри ним себе всю-всю. Потім непраним передай його сюди. Ти – моя жінка.

Яка переоцінка цінностей. Слабе серце на волі – нещастя. Тут – спасіння. Є серед нас хворий на серце комуніст. Можна позаздрити йому. Від одного кулака в ніс втрачає притомність. Щасливий.

Оправця розчарований, що я своїми ногами приплентався до камери. Кілька шишок на лобі й розкривавлена губа не дають йому задоволення. Здається, вони не будуть мене катувати. Я, певно, призначений для того, аби з мене лахи дерти.

Ще про комуністів. Здебільшого фанатики. Молоді. Нарешті дійшов, звідки в них береться така надлюдська стійкість, попросту чортівський гарт волі. Вони й тут відчувають за собою свою партію. Для людей не їх кола незрозумілий такий фанатизм. Почувають себе органічно частками чогось великого, що носить назву «партія». Проводив я аналогію між ними і собою: хто стоїть за мною?

Сумні результати.

Ті, що відчувають і думають, як я колись, складають сіру, без права, без вирішального голосу і слова масу. Більше ніж переконаний: до них і досі не дійшло, що їхні вожді були б ще смішнішими маріонетками, якби не тамті сірі, рядові, одним словом, маншафт [155]155
  Дружина, команда (нім.).


[Закрыть]. Проблема, над якою варто призадуматися тим, на волі. Вожді (як раніше це не впадало мені у вічі!) після засуду нас цілковито перестають цікавитися нами. До процесу займаються нами настільки, щоб ми їх не всипали. Потім ми зникаємо з поля їх уваги. Множимо безконечний список павших за волю народу борців. Є серед нас і такі наївні, що вірять, ніби нам колись ставитимуть пам'ятники, називатимуть вулиці, школи нашими іменами. Особисто я дуже сумніваюся. З часом літери зблякнуть на папері. Наші імена заступлять нові. Нашу епоху змажуть нові повороти історії. Ще буде добре, коли наші нащадки не паплюжитимуть наших поривів. Це було б жахливо! Адже ми не змогли б встати з могил і оборонити свого чесного імені.

Проклинаю життя, якщо воно у спромозі породити таке страхіття!

З моїх літературних випотин мозку:

«Якщо життя – поїзд, а ми пасажири, то далеко не однаково, в який нам вагон попасти: м'який чи товарний.

Марна втіха в тому, що обидва вони прибудуть на ту саму кінцеву зупинку».

Моїй Нелі.

 
Десь є вулиці, якими ти ходиш.
Десь є дім, в якому ти живеш.
Десь є стіл, за яким ти вечеряєш.
Десь є ліжко, в якому ти спиш.
Десь є ти. Моя – не моя.
 

Психологічно цікаво. Зненависть наших ста п'яти [156]156
  Ультранаціоналісти.


[Закрыть]стосується одних москалів. До росіян вони, навпаки, мають пошану за Пушкіна, Толстого, Чехова. Невже ж вся проблема у формі, чи пак у формальному звучанні, слова?

Цікаво, хоч і не зовсім зрозуміло.

Еврика! Є ідея! А що, якби влаштовувати міжнародні бали для представників всього всесвіту?

А щоб не дійшло до міжнаціональних непорозумінь, треба би наймати танцбуду на Марсі.

З претензією на літературність: «Зірваної квітки вода не лікує, а продовжує її муки».

Що за збіг обставин!

Той, що цитував мені Фіхте, як дві краплі води схожий на мого професора-шовініста по новітній історії. Завертав по декілька разів студентів-неполяків за неправильну вимову в польській мові. Треба уточнити: схожий на професора, коли той був молодшим.

Він повторяв думки Фіхте, а мені перед очима стояв мій професор.

«Ще ніколи переможець не виявляв доброї волі справедливо оцінювати подоланих. Чим більше він їх принижує, тим справедливішим здається сам собі. Хто скаже, скільки благородних дій тієї чи іншої нації пішло в забуття через те, що їх нащадків уярмлено, а переможець видав про них свій безапеляційний осуд, як йому було корисно».

Хоч про Фіхте знаю тільки те, що його «я» саме з себе творить світ зі всіма його законами, цитовані слова мене переконують.

Воістину треба, щоб народи самі писали свою історію.

Під впливом попереднього. Кілька днів пізніше.

Треба подумати про міжнародний (а може, навіть міжпланетний!) трибунал, який судив би злодійські уряди. Від віків сильніші обкрадають слабших шляхом переманювання у свій табір талантів, шляхом фальсифікації історії, шляхом замовчування. Це велика несправедливість.

Голосую за міжпланетний трибунал справедливості, який примусив би злодіїв віддати награбоване.

Вони більше не катують мене. Вони насміхаються наді мною. Панські жарти. Почастували сигаретою. Я, дурень, повірив і взяв. Вирвали її мені з губ і припекли нею лице. Вони не катують мене.

Мені дуже подобаються слова: «Чуєш, сурми заграли, час розплати настав». Мелодія теж. А найбільше вирази їх облич, коли співають свій гімн.

Основні пункти непогодження між ними і мною. Я: насамперед своя держава, потім зміна суспільного ладу. Вони: тільки зміна суспільного ладу може принести соціальне і національне визволення.

Чому розходяться подружжя? Причини прості: не дотримують умов, складених до шлюбу. А як нам бути, Нелечко? Ми ж з тобою не складали жодних умов ні до шлюбу, ні після.

Моя література:

«Зайчику маленький, ти дуєшся, що тобі причепили ярличок боягуза? Дурненький, це ж не з злоби, а з великої ніжності до тебе».

У ковельському процесі комуністи – поляки, українці, євреї – зажадали акта звинувачення на українській мові. На запитання судді демонстративно відповідали лише по-українськи. Мотивація: суд відбувається на окупованій польським фашизмом території Західної України. Вони солідаризуються з українським народом, що бореться проти фашизму і окупації заодно.

Здорово. Для моїх слабких нервів аж засильно. Часом здаюся собі соломинкою, яку закрутив каламутний вир.

Щоб увійти у безсмертя, людина мусить скласти два екзамени: один – перед сучасниками, другий – перед історією.

Я не узурпатор. В мені нема нічого з поневолювача. Я не садист і не збираюся ним бути. Я не солідаризуюся з тими, що мріють про Україну від Вісли по Волгу. Я не збираюся нікого вбивати. Переслідувати. Змітати з лиця землі інші нації, щоб моя могла панувати над ними. Але я хочу, щоб мені не плювали в обличчя за те єдино, що розмовляю мовою, якою вчила мене говорити мама-селянка. Хочу праці не в преріях Аргентіни й не в офісах Нью-Йорка, а на своїй землі. Я веду розмови з своєю землею, і вона, моя земля, каже, що вона може прогодувати мене, якщо я чесно прикладу до неї рук.

Я хочу мати право, що його мають мільйони людей на світі: йти вулицею рідного міста й співати пісні свого народу. Хочу, як неможливого, того, що знову ж таки для мільйонів здається природним з природного: бути господарем на рідній землі. Хоч раз єдиний в житті відсвяткувати річницю Тараса не в стодолі, не в підвальному приміщенні студентської їдальні, а в залі української державної опери. Хочу, щоб мою святу землицю, що дісталася мені з діда-прадіда, не топтав чобіт шляхтича-вусача. Хочу цього, як води, як хліба. Я насамперед хочу цього, бо я дуже зголоднів за ним протягом усієї історії. Коли насичуся хлібом і водою, будете говорити зі мною про комунізм, про націоналізм, соціалізм, фашизм. Поки що, зрозумійте, люди добрі, мене пече голод.

Не жалій мене, моя. Ніхто, – чуєш? – ніхто з засуджених довічно не вірить, що йому доведеться відсиджувати кару до кінця. Мова про політичних.

Невисокого класу провокація.

– Ти (до мене) – германофіл.

– Тільки всього? Заявляю, що я з чортом готовий піти на змову, аби тільки дістати волю своєму народові.

– А з комуністами?

– І з комуністами. Тобі це треба було знати?

Мовчить дурнувато і посміхається.

Кують ту політекономію, аж в ухах дзвенить від того їхнього бубоніння. Пробував одному з них довести, що в Східній Галичині специфічні національно-соціальні умовини. Окупант (буду їх терміном називати польський уряд) почав наступ якраз з національних позицій, і тому саме на цю лінію фронту і перекинемо всі резерви. Мене переслідують не тому, що я син бідняка чи робітника, а перш за все тому, що я українець. Мені не дають роботу не тому, що я пролетарського походження, а насамперед тому, що я домагаюся її українською мовою. І я безробітний не тому, що роботи взагалі нема, а тому, що за неї я повинен заплатити вірою і національністю своїх прадідів. Як на мій аполітично-економічний розум, то не можна живцем переносити економічно-політичні положення в дореволюційній Росії на наш галицький грунт. Не погоджуюся. Не подобається мені такий догматичний підхід до питання. Хотів би колись поговорити з марксистським філософом, хоч з мене такий філософ, як з клоччя батіг.

Якщо є пекло взагалі, то я вже його маю.

Щоб мене знищити морально (вони ж мене не катують), влаштували мені очну ставку з Ілаковичем. Була спеціально для мене зроблена інсценівка. Щоб у мене не було абсолютно ніяких сумнівів, перед тим показали мені його зізнання в поліції. Наш вождь ні більше ні менше як працював одночасно з німецькою розвідкою і польською дефензивою. Цього одного факту було досить, щоб вмерти з розчарування, болю і сорому.

Найбільше пече мене моя беззастережна, абсолютна віра в нього.

Комуністи вбили провокатора. Незрозуміло, чому ця звістка так пізно дісталася сюди.

Честь комуністам за це!

Ілаковича не вб'ють. Яка ганьба!

Ти не вб'єш його, бо ти не змогла б убивати взагалі. Крім того, він твій брат. Стривай, якщо той падлюка твій брат, то мені він доводиться швагром! Яка ганьба! Яким кольором змалювати ганьбу? В червоно-фіолетовому?

Вождь. Провідник. Авторитет. Зразок. Величина – і провокатор. Це так, як би хтось глибоко віруючому наплював у чашу з святими тайнами.

Театр, який влаштували спеціально для мене, виглядав так: приймальня слідчого. Дійові особи:

Слідчий суддя окружного суду – років тридцять п'ять – тридцять сім.

Провідник націоналістичної групи Ярослав Ілакович – років двадцять сім.

Я – свідок – років двадцять чотири.

Я – в ролі судової публіки.

Суддя (до Ілаковича).Ви працювали водночас з німецькою розвідкою й нашим Другим відділом?

Ілакович.Так.

Суддя.Всякі підривні акції ОУН на Нашівщині ви погоджували з Другим відділом?

Ілакович.За малими винятками, так.

Суддя.Ви отримували гроші за свої послуги?

Ілакович.За послуги – ні. Хіба що діставав добові.

Суддя.Я не цікавлюся призначенням грошей. Я вас питаю: отримували ви гроші з Другого відділу?

Ілакович.Так.

Суддя.Ви говорили про це своїм товаришам?

Ілакович.Як я міг видавати себе?

Суддя.Ви завжди видавали гроші за призначенням?

Ілакович.Не завжди. Часом залишалися.

Суддя.Ви повертали їх до каси?

Ілакович.Я їх отримував не з каси.

Суддя.В конверті?

Ілакович.Так.

Суддя.А ті гроші, що у вас залишалися, ви віддавали в бойовий фонд організації?

Ілакович дурнувато посміхається.

Суддя.Я вас питаю, і ви відповідайте на запитання.

Ілакович.Ні!

Суддя.Ті гроші прилипали до вашої кишені?

Ілакович (ніяково).Залишав їх в себе.

Суддя.На власні видатки?

Ілакович.Так.

Суддя.Добові ви отримували лише у зв'язку з якою-небудь конкретною акцією?

Ілакович.Так.

Суддя.Залежно від ваги акції підвищувалася і сума добових?

Ілакович.Так.

Суддя.Вам відомо було, що вбивство було внутрішніми, власне, персональними порахунками між двома польськими політичними партіями?

Ілакович.Так.

Суддя.Другий відділ був інформований про всі стадії підготування до вбивства?

Ілакович.Так.

Суддя.Ви знали, що атентатчики [157]157
  Терористи.


[Закрыть]йдуть на певний провал?

Ілакович.Так.

Суддя.Ви були особисто зацікавлені, щоб Івашкова ізолювати довічно?

Ілакович.Так.

Суддя.Ви знали, що за співпрацю з німецькою розвідкою вас чекає польський польовий суд?

Ілакович.Так.

Суддя.А вам хотілося жити, бо ви недавно одружилися?

Ілакович.Так.

Суддя.Якою ціною заплатили ви за своє життя?

Ілакович.Я дав зобов'язання працювати в німецькій розвідці, але інформувати про свою роботу політичний відділ польської поліції.

Суддя.Говоріть далі.

Ілакович.І шляхом організації нападів на державні банки та влаштування фіктивних атентатів на польських діячів…

Суддя.Останній атентат не був фіктивний.

Ілакович.Він і не мав бути таким.

Суддя.Продовжуйте.

Ілакович.…організацією фіктивних атентатів допомагати поліції усувати невигідних осіб з оунівського підпілля.

Суддя.А якщо ваша дволична гра викриється? Вас можуть згладити з світу німецька агентура або ваші однодумці.

Публіка, тобто я, думає: «Він має рацію».

Суддя (продовжує).Ми з вами ведемо розмову при свідкові. Хоч це і переслідується тюремною адміністрацією, але свідок, ви це знаєте, дасть сигнал на волю, що ви провокатор. Що тоді буде?

Ілакович (понуро).Я застрахувався.

Суддя (з насмішкою).На яку суму?

Ілакович.Я не маю на думці грошей.

Суддя.Ви хочете сказати, що ви застрахувалися морально?

Ілакович.Саме так.

Суддя.Як, наприклад, застрахувалися ви від помсти ваших однодумців? От, скажім, щоб вас позбутися, вистачить відпустити на волю свідка. Свідок Івашків, я маю рацію?

Свідок, чи то пак я, мовчить.

Суддя.Хто мовчить, той притакує. Отже, як ви застрахувалися від помсти, відкрийте нам свій секрет.

Ілакович.Є купка людей, якій відомо, що польська поліція розпускає поголоски, ніби я співпрацюю з нею, аби підірвати серед української націоналістично настроєної молоді…

Суддя.Ту купку людей ви оплачуєте вже з своєї кишені.

Ілакович.Я нікому не даю грошей.

Суддя.Звичайно, це принизливо і для того, хто дає, і для того, хто бере. Досить з вас, що ви мусите брати гроші у поліції. Отже, ви грошей тим людям не даєте?

Ілакович.Ні.

Суддя.Не гроші… Значить, фундуєте пиятики?

Ілакович.Не часто і не всім.

Суддя.Зрозуміло. Тільки найбільш довіреним.

Ілакович (непевно).Так.

Суддя.Це ваша ідея розпускати чутки, ніби вас підозрівають в співпраці з поліцією?

Ілакович.Ні.

Суддя.Певно, для ідеї треба голови. Значить, вам підказали. Так?

Ілакович.Так.

Суддя (до мене).Ви його знаєте?

Я мовчу.

Суддя (до Ілаковича).Ви його знаєте?

Ілакович.Так.

Суддя (до мене).Тепер ви бачите моральну вартість ваших провідників?

Я мовчу. Ілакович морщиться.

Суддя.Може, пригадуєте собі його?

Я мовчу. Суддя підвищеним голосом втретє повторює запитання.

Мовчу.

Суддя натискує кнопку. Входить оправця.

Суддя.Вивести цього трупа.

Проклинаю його всіма найстрашнішими прокльонами, що їх знає мій народ. Не смію вмерти, доки не зустрінуся з ним віч-на-віч. Хто вбив би його тепер, став би моїм особистим ворогом.

Зустрінемося, провіднику, навіть коли б ми обидва вже були старцями над гробом.

Пробач, моя, що не кохання, а помсту поставив на чолі всіх своїх життєвих питань. Уяви не маєш ти, моя росинко, яким могутнім стимулом до життя може бути жага помсти. І якою аморфною видається тепер моя зненависть до москаля, ляха, постолака у зрівнянні з цією, що її ношу у грудях до… свого!

Сталося те, чого я найбільше боявся: починаю втрачати віру в сенс нашої боротьби. Маю враження, що подібного відчуття зазнає людина, коли починає втрачати розум. Що може бути більш трагічне, як безглузда, безцільна, нікому не потрібна, нічим не виправдана, абсурдна жертва?

Ми з ним поговорили до світанку, тобто я виливав перед ним всю жовч, а він слухав і мовчав (і певно, щось собі думав при тому). Наостанку запитав мене серйозно:

– А якби це все, що ти тут виклав, дала українському народові Комуністична партія?

Я помітив, з якою напруженою увагою стежить він за мімікою мого обличчя.

Я відповів, не кривлячи душею:

– Я зняв би перед нею капелюха і сказав: «Прости, мамо, блудному синові».

Він без слова потис мені руку.

Треба було крові тамтого на моїх руках і моєї тюрми, щоб дізнатись, що марксистські теоретики розрізняють два націоналізми: гнобителів і гноблених. Курц унд біндінг [158]158
  Коротко і стисло (нім.).


[Закрыть].

Моя жінко!

Мене вбили, почетвертували, вкинули у горнило, висушили, розтерли у порошок, розвіяли по пустині, а я уцілів.

Живу і житиму.

Проте запам'ятай собі, жінко: ті, що повертають з того світу, вже ніколи не зможуть бути тими, що колись.

Я теж не той, що був колись.

Та чи зрозумієш ти мене, росинко?

На цьому кінчається другий щоденник Маркіяна Івашкова.

Нелю мучило, що вона єдина в родині знає страшну таємницю Славка Ілаковича і мовчить про це. Чоловік, заражений моральною чумою, ходить поміж людей, вітається з ними за руку, їсть за одним столом, а ніхто не знає, що це потвора в людській подобі. Хіба не належить до обов'язку порядної людини здерти маску з потвори?

Неля довго надумувалася, палаючи від внутрішньої гарячки, в який спосіб їй викрити потвору.

Врешті вибрала, як звичайно після довгих вагань, найбільш заяложений прийом: плюнути падлюці в обличчя при свідках!

Прилюдно, на вулиці? Боже борони! Перехожі могли б прийняти її за ображену любку, яка так вульгарно розплачується з своїм невірним коханцем.

Неля вибрала годину, коли в Річинських з нагоди дня народження Олени зібралася вся ближча родина. Вуйко Ілакович з огляду на шлунковий розлад у тітки Наталі делегував на родинне свято представника роду – сина.

Славко, очевидно, зважаючи на почесну роль, яка випала на його долю, з'явився в чорному святковому костюмі, з такого ж кольору «метеликом» замість краватки, з поважним виразом на блідому, неприємно масному обличчі. Енергійний орлиний ніс, здавалося, був виставлений напоказ разом з новими перламутровими запонками на рукавах сорочки. Молодий Ілакович більше прислухався до розмови, ніж встрявав у неї. Зрештою, у присутності Орисі він не дуже й поривався до слова.

Якраз доктор Гук, впавши у патріотичний тон, ремствував, що українці, зокрема галицькі, не цікавляться, а тому й мало знають земляків-рослин, а захоплюються всякими зайдами.

– Ось для прикладу співають «зелененький барвіночку», а хіба цей барвінок – то українець з походження, наш земляк? Нічого подібного. Це француз. Улюблена рослина Жан-Жака Руссо. Так, прошу панства, так! Латинська назва цієї рослини «вінка мінор», і вона, за свідченням професора Черняєва, на Україні не росте в дикому стані. Або, прошу панства, така ботанічна нісенітниця: «Стоїть явір над водою». Це «ацер псевдоплатанус», дуже рідко подибуваний в дикому стані на Україні, який не може стояти над водою, бо це дерево, яке не любить вологості. Аля я не це хочу сказати. Ми культивуємо, плекаємо в себе всяких зайд – французів і т. д., а тим часом, славу наших рослин, земляків, як то кажуть, добрий сусід вкрав. От, наприклад, тюльпани! Немає інтелігента, навіть далекого від ботаніки і естетики, щоб не знав, що батьківщина тюльпанів – це Голландія. А тим часом це брехня, історична фальсифікація і, коли хочете знати, панство… і національна кривда! Батьківщиною тюльпана є наші Чорноморські степи! Але чи нашому русинові спливло б у голову робити гешефти на тюльпанах? Мало того. Ми, українці, до війни, а може, й тепер самі одержуємо цибульки тюльпанів з голландських чудово рекламованих фірм!

Славко кинув погірдливо:

– Ви чекаєте від слов'янського вола комерційного розуму, пане докторе? Ви знаєте, як каже Ніцше?

– Я тебе прошу, мовчи! – тихо, але з погрозою пригадала йому свою присутність Орися.

Ілакович вмовк, зробивши при тому міну, мовляв: «Не хочу зв'язуватись з бабою».

Орися, аби оживити настрій при столі, почала жартома переконувати доктора Гука, що він колись пожалкує, що не одружився, хоч воно й тепер ще не пізно.

Найзабавніше було те, що Гук зовсім серйозно поставився до жарту молодої Ілаковички.

– Не буду! Даю слово, що не буду, хоч і знаю, що помру, як собака.

– Що пан доктор таке говорить! – жахнулася Олена. – Ще, слава богу, ми є…

Доктор спростував:

– Є таке прислів'я, пані добродійко, що кавалер живе, як пан, а вмирає, як собака; жонатий живе, як собака, зате помирає, як пан.

Всім стало весело. Тітка Клавда зо сміху поплескувала себе по стегнах, як у чардаші. Безбородько скористався з нагоди, щоб запропонувати ще по лампці вина.

За винятком Олени й доктора Гука, який уже досяг своєї норми, ніхто не відмовився.

Мариня урочисто заповіла традиційну з такої нагоди горіхову бабку з сметанковим кремом, коли підвелася Неля з свого місця з-за столу. Можна було подумати, що вона збирається виголосити привітальну мову на адресу матері. Постава була в неї така, як би вона хотіла щось промовити. Неля справді хотіла сказати: «Сліпі, прозріте, серед вас Іуда!»

Здається, ніхто й не звернув уваги, крім Олени, яка дуже не любила, коли хтось передчасно нечемно покидав стіл, що Неля вийшла з-за столу, обійшла півколом спини гостей при цьому, дала знак Орисі рукою, щоб та трохи відсунулася з своїм кріслом. І саме ця невеличка суматоха звернула увагу декого з присутніх. Олена, яка слідкувала за Нелею, злякалася, побачивши, як раптом зблідла дитина. Не встигла спитати, що з Нелею, коли та, відхаркнувшись, плюнула в обличчя Славкові з вигуком: «Каналія!»

Здавалося, що, коли б у квартирі вибухнула пожежа, не зчинилося б більшого замішання, ніж вчинок Нелі. Всі зірвалися з місць.

Дехто з таким поспіхом, що аж крісло перевернув. Хоч усі бачили, що сталося, ніхто не хотів вірити своїм очам. Таким несумісним був Нелин вчинок з її лагідним характером і добрими манерами.

Олена з риданням простягла руки Нелі. Не сумнівалася, що її нещасну дитину завернуло.

Зоня тут же скористалася з нагоди, щоб дати доказ своєї далекоглядності:

– Я ж казала мамі, що коли вона вижиє, то залишиться вар'яткою!

Славко Ілакович, якого взялись потішати та перепрошувати Безбородько з тіткою Клавдою (хоч у щирості співчуття в останньої можна було і посумніватись), стояв блідий, непорушний та безмовний, наче з вапняку витесаний. Не хотів сідати за стіл, але й не виявляв охоти покидати квартиру тітки, де його так ображено.

Не реагував на перепросини родичів, але й не виявляв обурення з приводу того, що зайшло.

Катерина, бажаючи вивести кузена з закам'яніння, доводила йому, що Неля хвора і їй не треба дивуватись.

Тим часом Ілакович один знав справжню причину Нелиного вчинку. Його думка блискавично, тільки Неля стала перед ним, пов'язала логічний ланцюжок з причин і наслідків напереміну: якщо Неля знає його таємницю, то, крім неї, знає або буде скоро знати ще хтось. Якщо буде знати ще хтось, то знатиме її і той, хто захоче розправитись з ним, Ярославом Ілаковичем. Отже, вирок над ним – це тільки питання часу, а з цього випливає одне: тікати. Чимскоріш тікати, поки не пізно.

Олена з Олею вивели Нелю з їдальні. Мариня вмовила її лягти до ліжка і прийняти ліків, які вона про всяк випадок заховала ще з часу Нелиної хвороби. На щастя, це були якраз потрібні в цьому випадку бромові препарати.

Коли гості розійшлися (яка то вже була гостина, зжалься боже!) Олена дала волю своїм сльозам.

Мариня заспокоювала її лагідними словами; а коли це не допомогло, стала кричати:

– Чого їмосць заводять тут, як по небіжчикові? Чо' тут ревіти? Я скажу їмосці, що Нелюська здорова і нісь її не завернуло! Ого, аби нам з їмосцею такого здоров'я! А може, їй так виходило, що мусила плюнути Славкові в пику?

– Моя Мариню, що поміж ними могло таке статися, якщо то родина, та ще й близька?

Мариня від великого зачудування сплеснула руками:

– А то файс! А їмосць що мають на думці? От тобі на! Та хіба я щось пусте маю на думці? Я нічого не хочу говорити, але скажу їмосці, що сина стрийка Сидора багато людей не любить. То недобрий чоловік, прошу їмосць! Хай їмосць звернуть увагу, що він як говорить, то ніколи не дивиться людині у вічі.

– Хай Мариня перехреститься. Що Мариня видумує?

Хоч родинний скандал і мав залишитись в чотирьох стінах, проте вістка, що в Нелі Річинської повторилася хвороба, скоро облетіла все Наше і повернулася до місця, з якого вона вийшла, тобто до Олениного дому.

Олена, якій і досі важко було примиритись з думкою, що Неля (так нещасливо) вийшла заміж, після цього родинного скандалу схопилася за факт її одруження, як потопаючий, що ладний схопитися і за бритву.

Хай люди плещуть про її дитину, що їм слина на язик принесе, вони однаково не зможуть ні в чому пошкодити їй, бо Нелюся має чоловіка.

Неля записала у своїм щоденничку (який завела собі під впливом Маркіяна) з приводу цього випадку таке:

«Я помстилася за тебе, коханий. Знаю, що цього замало, але клянуся тобі маминим здоров'ям, що на більше не вистачило б у мене сили. Це – найсміливіший, найбільш одчайдушний вчинок, на який я спромоглася за все своє дотеперішнє життя. Людина більше не може, ніж… може».

Схвильована тривожними домислами, Наталя Ілаковичева лежала в себе в кімнаті і ламала голову над загадкою, якої ніяк не могла розв'язати: чого це батько з сином замкнулися в салоні?! Перед ким – перед нею чи невісткою?

Досі на пробостві замикалися кімнати на ключ тільки у випадку від'їзду з дому всіх членів родини. І то ключі вручали довіреній особі з служби, а якщо на той час такої не було, то старшому братові Петрикові. Був це, правда, досить проблематичний доказ довіри, бо всі шафи, буфети, письмові столи, чи, як тут говорилося, шрайбтіші, комоди, серванти та білизнярки були замкнені на ключі, які зберігала Наталя в себе в секретерику, тобто жіночім письмовім столику, з ключем від якого не розлучалася.