Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 32 страниц)

– А бачить їмосць, що не має.

– Десь Мариня все знає…

– А то файс! – за своєю улюбленою звичкою скресала Мариня долонями. – Чай-ко не виссала я того з пальця! Сам, прошу їмосць, говорив мені про це.

– Говорив Марині, що не має жалю до нас?

– Не це… не це… говорив, що готовий тепер винаймити нам той будинок.

– Дивно… А чого це Мариня тримала це дотепер у секреті переді мною?

– Та тому, що до сьогоднішнього дня я не знала на зіхер, чи будемо жити разом з молодятами.

– А що це мало до речі? У помешканні з трьох кімнат могли б і молоді поміститись.

– Ага, тої самої! Господар не хоче, щоб з нами жили й молоді.

– Так казав?

– Ая, казав. Ще казав, що йому дотепер неприємно, що покійна відмовила нам… питав мене, чи їмосць не образилась…

– Та за що я там мала так дуже ображатись? Мене цікавить що інше: чому він не хотів, щоб молоді жили разом з нами?

– Їмосць, бігме, як дитина. А хто нині хоче брати молоду пару на мешкання? Їмосць не знають, як воно є? Де двоє, там до року троє. А їмосць знають, як то в хаті, коли мала дитина… купцяння… хлюпцяння… пелюшки… вільгість в хаті… стінки мокріють… А нині кожному його праця дорога, кажім сюди, кажім туди. А крім того, може, йому не до вподоби, що Бронко – комуніст.

– Так казав?

– Та що їмосць пристають до мене, як прокуратор: казав чи не казав… Не казав, але міг подумати.

– Я не знала, що Мариня вміє читати чужі думки…

– Ага, вмію! От зараз їмосць скажуть мені, що тепер нема у Нашому комуністів, бо їх розігнали ще влітку минулого року!

– О, то Мариня аж так добре проінформована?

«А чому б не була проінформована, коли по базарі валандається повно безробітних «просвітителів».

– Що їмосць кажуть?

– Хочу сказати, чи Мариня не застановлялася над тим, що для нас двох трохи забагато мешкання з трьох кімнат? Мариня не думала над тим, що з чогось треба ті покої оплачувати?

– А чому не думала-м? Думала-м.

– І що надумала Мариня своїм розумом?

– А надумала-м то, що для нас три покої в сам раз. В одному, тому найменшому, будемо жити самі. В другому, тому від кухні, будемо тримати столівників, а до третього візьмемо студентів на стацію, бо я не гадаю сидіти, склавши руки.

– Мариня має фантазію.

– Прошу їмосць, якби не моя фантазія, то їмосць, як інші вдови по священиках, не вилазили б з єпископської канцелярії.

Олена зціпила зуби. Натяк був грубий і дошкульний, але слушний.

Олена перечекала, як випогодиться, щойно тоді вибралася на переговори з власником будиночка під черепицею.

В міру того як ущухав дощ, уляглись і збурені материнським жалем почуття в ній. Прийшла настільки до рівноваги, що могла подивитись на се очима сторонньої людини.

За малим винятком, одружені діти (притому у всіх суспільних верствах) воліють жити окремо. Такий закон життя. Чого ж тобі, нерозумна мамо, робити трагедію з того, що сама природа визнала законом?

Олені згадується розмова з Орестом Білинським, коли її дочка Неля тайком від усіх обвінчалася в тюремній каплиці з людиною» засудженою до смерті.

– П'ять дочок маю, а чи пан меценас знають, що, властиво, я залишилась одинока?

Орест Білинський співчутливо потиснув їй руку:

– Перебільшуєте, Оленко, повірте мені, що перебільшуєте. Те, що діти відходять від нас, – не трагедія, а природний порядок речей. Що сказали б ви про квочку, яка водила б за собою здоровенних молодих курок? Трагедія була б щойно тоді, коли б ваші панни ніколи не покинули батьківського дому.

Як же придалися їй тепер слова друга юності! Стали для неї кладкою з надійним поруччям, якою могла пройти понад розбурхану ріку почуттів на берег розсудливої рівноваги, хоч серце не переставало пощемлювати.

На передмісті, де тротуари заступали стежки понад придорожні фоси [186]186
  Канали, рови.


[Закрыть], змогла Олена наглядно побачити зміни, які зайшли у природі після довготривалих громових дощів. Горбисті грунти були наче навмисне попоясані повздовжніми рівчаками, а низові зрівняв намул до того, що викохані господинями чепурні грядки перетворились в одну незугарну зелену площу.

Проте всюди буяла зелень, яка здавалася ще соковитішою на чорному фоні вологої ситої землі.

Поділася кудись людиною визначена різниця між бур’янами і корисними рослинами. Все буяло, цвіло і видавало запахи, навперейми заманюючи до себе бджіл і комах, що їх назви знають хіба одні ентомологи. Мала враження, що бачить голим оком, як пульсує кров на листячках.

Ідучи стежкою почерез луку, яка мала завести її на вулицю Круту, Олена відчула, що цей буйний вегетативний рух у природі впливає і на її психіку.

«Я одинока? Так, але – не покинута!

Самітна? Так, але водночас вільна!»

Вільна! Слово це зазвучало в її свідомості новим, але яким сильним акордом, що відразу сповнив всеньке її нутро неопреділеною субстанцією, надаючи водночас її думкам, рукам, ногам неймовірної, незвичайно приємно відчутної легкості.

Не йшла, а пливла поміж трав і квітів!

Вільна!

Вільна від чого?

Міг це бути голос її власного розсудку. Міг він належати і Аркадієві…

Отже, допитувався голос, від чого вільна. Від прив'язаності до рідних дітей?

«Так, – відповідала, не дуже турбуючись кому, горда у своєму зухвальстві, – вільна від рабської прив'язаності до дітей, яким я давно не потрібна, якщо не сказати більше, – і за що, власне, осуджувати мене?

Відтепер мій вільний час буде належати тільки мені і моїм мріям! Мала сорок п'ять (фактично ще їх не скінчила!), тільки сорок п'ять і волю, якої не знала дотепер.

Чула про таку одну, що в юності повинувалася матері, пізніше свекрусі, пізніше невістці, а наостатку обзавелася собачкою, щоб і собі, хоч на старість, покомандувати кимсь.

А хіба зі мною не було таке саме? З тією різницею, хіба, що матір заступала мені тітка Ладикова, свекруху – моя найстарша дочка, а за невістку мені – Мариня».

Олена свідок, як без фальшивого сорому і мізерної, притаманної тільки людині турботи про майбутнє потомства рослинний світ кохався і запилювався на очах всього людського і тваринного роду. Голубе дівоче небо видавало з себе, здавалось, світлу мелодію, доступну лише з досконалішим від людини слухом рослинам і звірам. Вся ота симфонія барв, ліній, світла, звуків і маси незбагнутих, невідомих поки що, а може, й взагалі недоступних людині елементів прекрасного творила єдину рацію, єдине логічне виправдання життя на нашій планеті.

Опинившись на вулиці Крутій під номером три, Олена постояла хвилину у ваганні. Хвилювалася, як завжди, коли чекала її ділова розмова, тим паче, що їй передувала не зовсім приємна історія із зятем-лікарем. Врешті, перехрестившись у думці, піднялася кам'яними східцями вгору до будинку.

Відчинені навстіж вікна, обперті об стіну хати грабельки з слідами свіжої глини на зубцях, решета на сходах ганку свідчили про те, що господар десь недалеко. І справді, з гущі молодих щеп вийшов їй назустріч простоволосий, у залізничній приношеній формі, з неприємно білим чолом і загореними щоками чоловік. Пошмагане вітрами, з передчасними суворими повздовжніми бороздками лице говорило про те, що людина перебуває під голим небом без огляду на погоду, але здебільше у службовій шапці на голові.

– Цілую ручки, – випередив Олену з привітанням. Заки та встигла відповісти, нахилився і цмокнув її по-простацьки голосно в руку. Відколи покинула село, відвикла вже від того роду манер. Не здивувалася, що залізничник відразу взнав, хто вона. Була б здивована, якби було навпаки, особливо після тієї історії з зятем. Весь час чекала, коли залізничник почне про це мову…

«Якби що до чого, то я тут ні при чому. Зрештою, повинен розуміти, що лікарські помилки трапляються і найбільшим світилам. А взагалі я зробила дурницю, що після такого скандалу прийшла сюди. Діти, ні, не похвалили б мене за це. Особливо Зоня».

– Я переказував вашою служницею, бо сам якось… не мав сміливості зайти…

– Мариня в нас не служниця…

– Так… як звав, так звав, аби щось дав.

– Я теща доктора Безбородька.

От такої! Не вдова по каноніку Річинським, якого комуністи загнали на той світ, а теща доктора Теофіла Безбородька, який допоміг твоїй жінці переправитись на лоно Авраама.

– Я знаю, прошу пані. Ви вже раз оглядали цей будинок ще… за небіжки. Прикро, що воно якось так неладно вийшло тоді. Небіжка, дай їй, боже, царство небесне, була досить шорстка з людьми. Коли покійна, як той казав, чим нарушила ваш гонор, то я перепрошую в пані і за неї, і за себе.

«В тебе є якась задня думка, чоловіче, тільки я не можу впіймати її за хвіст».

– Залишим небіжчиків у спокою, пане. Ваша жінка була така, як треба. Вона відразу, повинна я вам сказати, зорієнтувалася, що ціна не по нашій кишені, і натурально не було їй інтересу вести дальше розмову з нами. Я й тепер не маю надії, що діб'ємо торгу, хоч будиночок, що тут таїти, мені сподобався.

– Дякую, – відповів, зворушений похвалою. – Я просив би пофатигуватись і оглянути зсередини… як той казав, будувалося власними руками і для власного ужитку.

Відчувалося, що він багато праці й серця вклав у той будинок, і тепер він для нього – наче жива істота.

Олена більше з вдячності за його такт, як з практичного зацікавлення (щораз менше мала надії, що зійдуться на ціні оренди), погодилася оглянути будинок зсередини.

– Прошу – пивниця. Хай пані звернуть увагу на догідність входу. Електрика зовні, прошу пані. Це має свою вигоду. А на ці гаки, прикріплені до сходів, накладаються в разі потреби спеціальні дошки, по яких можна легко викочувати і скочувати бочки. Прошу звернути увагу, що вхід до пивниці збоку, а не напроти сходів на горище. Це свого роду гарантія проти нещасливого випадку. Не так давно на сусідній вулиці Медовій був такий нещасний випадок: жінка з наруччям сухої білизни сходила з горища і не добачила, що напроти – сходи у пивницю відкриті… Щастя, що обійшлося на переломі ключиці і кількох вибитих зубах. А шпаграт у кухні, прошу ласкаво звернути увагу, так штуденно додуманий, що його теплом можна довільно (це найголовніше!) огрівати суміжну кімнату: треба мені тепла в кімнаті, замикаю цей шубер [187]187
  Засувка, заслінка (в печі).


[Закрыть], а відмикаю отой або навпаки. Тепер пішла не така мода. Що значить мода? Зайшла потреба на віконниці. Прошу, ні, прошу навмисне подивитись, як це штучно приспособлено: пані добродійка можуть сидіти собі в теплій хаті і тільки крутити ручкою вліво або вправо, а віконниці будуть вже самі або замикатись, або відчинятись.

Олені в голові крутилося від усіх отих закамарків. Ішла за ним безучасна, знервована, запитуючи себе: навіщо це все мені бачити й знати, коли я й так не житиму тут?

«Правду каже Мариня, що я у своєму намаганні нікого не вразити сама перетворююсь у смішну жертву своєї власної нібито доброти».

– Все добре… будиночок мені сподобався, нема що, але й хотіла б все ж таки знати, який чинш, бо в мене, – почервоніла від муки, – до диспозиції тільки вдовина пенсійка.

– А хіба я вас питаю за гроші, прошу пані? Я радий, що вам подобається, а решта пусте!

– О ні, далеко не пусте!

Олена хоч і не втручалась в генделеві справи свого покійного чоловіка, то все ж таки знала, що означає і чим воно, як кажуть, пахне, коли людині пропонують товар, не питаючи про гроші.

«А що ти скажеш на це, Аркадію? Придивись йому уважніше. Мені здається, що він не виглядає на лайдака… або я зовсім не розуміюся на людях».

– Пані, бачу, гей здивувались, що я таке повів, але, як той казав, між своїми можна…

– Я вас трохи не розумію.

І справді, поняття не мала, на яке посвоячення він натякав.

– Таки не впізнаєте мене? Ануко, придивіться мені ближче…

Сам дивився на неї з мольбою, виставивши себе всього на оглядини. Аж прикро було за нього. Олена шкірою відчувала, як його думка напружено намагається допомогти її пам'яті.

– Але ж ви знаєте мене… ви мене добре знаєте, мене… то тільки роки так змінили чоловіка…

– Ні, – щиро, навіть з жалем призналася Олена, – я не пригадую собі вас…

– Я працював колись сезонно у пана лісничого Ладика у Лісках. Василь Лукаш…

– А… а… – мало що не скрикнула, вся в одну мить перемінена, але не від того, що впізнала Василя Лукаша, а від того, що він назвав Ліски, які в її пам'яті асоціювались з найкращими спогадами її життя.

Відразу став для неї своєю людиною, далеким, а водночас якимсь чином і близьким свідком її юності.

– Ліски… Ліски… І треба було, щоб мої опікуни померли від отруєння грибами. Вони, що знали ліс і в лісі, як власну хату. То було страшне… я у перші роки навернутися не могла у ті сторони, а пізніше… збиралася поїхати туди, але якось не вийшло. Зразу малі діти приковували до дому, потім… коли з Вишні переїхали в Наше і діти почали ходити до шкіл, заєдно виринали якісь справи, що не пускали з хати: то отець віддалявся з Нашого, то хтось з родини гостював у нас, то самим треба було бувати в гостях.

– Аякже ж, – докинув він поштиво, – як люди бувають у нас, то треба і в людей.

– А втім, – замислилася, ніби не до нього кажучи, – властиво, я поза лісничівкою не знала нікого з людей. Навіть не знаю, до кого мала б я там заїхати. Цікаво, а сад, що його садив вуйко Ладик, напевно, вже постарів?

– Але мене-то пригадуєте собі?

З усього, що вона тут наговорила, його цікавила тільки та одна, для нього найважливіша, справа.

– Але ж так! – не завагалася Олена скривити душею. Зрештою, що зміниться від того, чи вона пов'яже цього підстаркуватого, добре лисавого чоловіка з одним з тих чорнобривих чи білобрисих сільських парубчаків, що вештались на лісництві, чи буде стояти на своєму? Вся вартість його особи була для Олени в тому єдиному, що він зростав у тому раю, що і вона, знав її опікунів, а може, чого доброго, і студента Ореста Білинського. – Пригадую собі вас, аякже ж… тепер вже пригадую, хоч на вулиці була б ніколи не впізнала.

– Літа, прошу пані. Я тоді ще у війську не служив.

– Так, так… а ви, може, пригадуєте собі сестрінка учителя Максимовича, студента Ореста Білинського? Приїздив інколи у Ліски на вакації…

– Пригадую собі, – обрадувався, що щораз більше ниток з минулого зв'язує їх. – Такий високий… все любив ходити з книжкою під пахвою. Збирав нас, молодих, у читальні та вчив хору. Хтось мені казав, що адвокатує тепер у Нашому, але, відай, якби-м зустрів його тепер, то так не впізнав би, як ви мене.

Меланхолійна посмішечка заграла Олені на губах.

– Напевно. Пан Білинський запустив бороду, як липован (хотіла ще сказати, що й полисів дощенту, але подумала, що це було б неделікатно з її боку). Один голос в нього хіба що той, що колись…

– А, і голос, напевно, не той! То тільки так вам здається! Голос теж старіє, прошу пані. Ади, я говорив з вами, а ви мене не впізнали по голосі, хоч не раз, бувало, ми перекидувались з вами словом.

Так, самій було їй цікаво знати, серед яких обставин це могло траплятись.

– Про що ми з вами говорили?

– Та… так, щоб акурат про щось, то не можна сказати. Але не раз було панночка вибігали на ганок і гукали: Василю, де ти, Василю? Внеси-ка води, чи дров, чи скоч до Мошка по сіль, чи що там вже треба було. А ви не дуже змінились, – сказав раптово, знітившись сам від своєї сміливості, проте докінчив думку: – Я всі ті роки, що ви у Нашому, приглядаюся вам… певно… здалека… тільки коси не ті, що колись, і, певно, тепер ви, перепрошую, як той казав, за сміливість, більше в тілі… але, як на мій густ, то навіть краще.

«Мені треба зараз, у цій хвилині, встати і піти, поки не пізно. Але бабська цікавість (за яку я себе не хвалю!) приклеїла мене до крісла, на якому сиджу: невже ж насмілився б? Вдова по отцю каноніку Річинським – і колійовий. Ні, не може бути, щоб він посмів так подумати!

А чому не може бути? Міг Бронко Завадка, людина без певного шматка хліба, скомпрометована тим своїм комунізмом, сягнути на дочку отця Аркадія, то чому не може він, державний службовець, власник двох будинків, попробувати щастя у вдови по тому ж отцю каноніку? До того ж, як каже Зоня, наш домашній адвокат у спідниці, вдова по священику – то найгірша фірма у фінансовому світі».

– Хотів би я почути ваше слово, прошу пані, – колійовий ступив крок вперед.

Олена передбачливо сховала руки за спину.

– Яке я можу мати слово, коли ви досі ціни не назвали?

– Ви фурт своєї! Хай вас за ціну голова не болить. Спроваджуйтеся і жийте на здоров'я… хай хата пусткою не світить…

– Слухайте, пане Лукаш, те, що ми з вами давні знайомі, ще не дає мені права використовувати вас…

– А може, я хочу того використовлювання? – спитав з розпачем, чи від того, що його не хочуть зрозуміти, чи від того, що програє, коли зрозуміють, до чого він річ веде.

Олена в розгубленості не знайшла нічого іншого, як захиститись перед ним своїми прибраними батьками:

– Мої опікуни вчили мене, що нічого не дається людям задармо. За все треба раніше чи пізніше платити…

А я вам загадувала, що у мене нічого, крім удовиної пенсійки…

Піт зросив йому чоло. Виймив з кишені досить свіжу, як на вдівця, картату хустину, і вимакував нею чоло і перенісся.

– То щось на те подобає, що я, гей той казав, про образи, а ви про гарбузи, але як вже так дуже дарованого боїтесь, то чого? Можна б його, як той казав, якось уладити, щоб вовк був ситий і коза ціла. От ішов би я з роботи та повернув час до часу, а ви б мені подали ложку теплої зупи чи гарячої, ще з-під покришки, бульби…

А там… час най би робив своє… Може б, ми обзнайомились краще!.. Привикли одне до одного… пізнали натуру ви мою, а я вашу, і, як то кажуть… далося б видіти…

«Мене недвозначно сватають, Аркадію, і ти подивись хто… І це тобі байдуже? І тут сама мушу виплутуватись… Може, дійсно, найкраще зробила б, коли б відразу тоді встала і пішла? Пропало…»

– Дякую вам за честь, пане Лукаш, але я не гадаю вдруге заміж виходити.

– Я розумію, – він дивився Олені просто у вічі, і це було найприкріше, – що, як той казав, зависокі пороги на мої ноги… Я все тото розумію, але я гадав собі, що поскільки ми знаємось ще з молодих літ, можна сказати, з самого дитинства, то я так поміркував собі, що воно, може, й не зле було б… все ж таки, рахувати, не зовсім чужі…

– Не знаю, пане Лукаш (свідомо тицяла те «пане» де треба й не треба), чи вийшло б воно нам на добро, чи зло, але я помінила [188]188
  Постановила, обіцяла.


[Закрыть]собі вдруге заміж не виходити, а ви знаєте, що це значить…

Знав, аякже ж, що це означає: помінити для побожної людини – однаково що присягти.

Був безсилий перед доконаністю факту, проте тим більше проймав його душу пекучий жаль: чого… чого поспішилася з присягою?

Дивився на Олену німо сльозавими, скривдженими очима і лишень водив двома пальцями по губах, намагаючись якось успокоїти їх.

Нахабство залізничника (сміх і сором людям признатись, що він собі надумав!) погасило в Олени співчуття до нього, як людини.

В міру того, як спускалася східцями вниз до дороги, осідало в ній збурене нутро, ніби фуси в каві.

Звичайно, нічого не помінила вона собі, бо й не було потреби в цьому. І без того не вийшла б ніколи вдруге заміж. Не з сліпої вірності Аркадієві, ні! Хоч це, може, й була б справедлива помста за те, що у свій час, скориставши з права, що йому надало євангеліє і свячена вода, кинув її, сімнадцятирічну, напівпритомну од страху, в постіль на поталу своїй розгнузданій, безмилосердній пристрасті.

Вона давно усвідомила собі, що належить до тої категорії жінок, жіночої природи яких стає тільки на одного мужчину. Так само, як і серце, необачно в юності офіроване Орестові Білинському (любов до дітей – то окреміший великий світ!), не могла вже подарувати Аркадієві, ні жодному іншому мужчині. Коли Аркадій переконував її, що фізична близькість не виключає кохання сердець, а, навпаки, ще більше скріплює його, Олена мовчала, сповнена бунту і зненависті за його блюзнірство.

Цікаво, як би діти поставились до зальотів Василя Лукаша? Напевно, зреагувало б кожне по-своєму.

Зоня, розуміється, обурилась би. Хам! Як сміє?

Мала господинька шукала б золотої середини: якби так доктор Гук запропонував мамці руку і серце, ми б не мали нічого проти такого вітчима.

Неля, бідна романтична душа, напевно, шепнула б: наша мамця пішла б тільки за пана Ореста Білинського, коли б він був вільний…

«Ні, дітки, не пішла б я навіть за Ореста Білинського, хоч спогад про нього вмурувався в моє серце, як рильце мушки в янтарі».

Орест Білинський… Орест Білинський… Господи, прости богохульство, але варто вимовити ці два слова вголос, коли на серці стає легше, ніби від щирої молитви.

Не треба ідеалізувати того цілого Ореста Білинського, всі вони, чоловіки, одним ликом шиті, хоч… коли це нікому не заважає, а мені додає отухи до життя, то чей же не гріх – гріха в цьому немає?

Раптом почула своє ім'я. Хоч ніхто вже не кликав її по імені (родина і то воліла її Гелею називати), чомусь була певна, що то саме її стосується. Оглянулася. Праворуч на березі, чи то пак на камені, вистеленому паперами, кілька кроків від берега, у штанах, закочених по коліна, без піджака, у поламанім солом'янім брилі стояв з вудкою в руках Орест Білинський.

– Цілую рученьки, Оленко! Що за мила несподівана зустріч! Прошу вас, зайдіть сюди, тут якраз берег не стрімкий…

Коли була при воді, зіскочив з каменя, аби привітатись з нею. Не випускаючи її руки з своєї долоні, спитав довірено:

– Що сталося?

– Нічого, – відповіла, почервонівши за свою неправду.

– Ви це можете кому-небудь іншому говорити, але не мені… Отже?

– Ай, нема про що згадувати. Мала щойно досить дивну розмову з одним залізничником…

– Якась неприємність?

– Боже борони…

– Чесно?

– Я, здається, ніколи не говорила вам неправди…

– Ви мене присоромили, Оленко. До речі… я не пригадую собі, щоб ви коли-небудь називали мене на ім'я…

– Ми так мало з вами зустрічаємося, пане меценасе…

– Оресте…

«Я й в думках не називаю тебе інакше, як «Орест Білинський»…

– Не хочете назвати мене на ім'я?

– Що ж ви тут наловили, пане меценасе? Дрібнота сама… буде ваша пані мати роботу на сьогодні вечір…

– Мою жінку не обходить, що я роблю. Має синів та спорт, і це їй вистачає. Ви розумієте, що це значить?

– Не треба пояснювати, Оресте Білинський…

– Але одну сімейну таємницю таки дозвольте відкрити вам: не знайшов я у сімейному житті того, чого сподівався, – і, ніби вичитавши в її очах запитання, випередив його своєю відповіддю, – але й вам не дав би того щастя, на яке ви, безперечно, заслужили.

– Я, здається, ніколи не нарікала на своє подружжя з Аркадієм, – сказала, піднявши дещо голову.

«Яка в неї молодеча ще шия, – подумав Орест Білинський. – Жінота стільки уваги приділяє шкірі під очима, а, власне, старість починається в них від шиї…»

Олена думала паралельно: «Не зазнати щастя в подружнім житті – особиста справа мого серця, але нарікати з цього приводу – це вже справа честі моєї родини, пане меценасе… Мало тобі того, що я всеньке своє життя промарила тобою, тобі ще й хочеться бачити мене нещасною?»

– Я давно вас не бачив, але мушу зробити вам комплімент, Оленко, чудово виглядаєте, слово честі…

– Пане меценасе, ви вірите у долю… ну, призначення, скажім?

– Я вже вас просив, не називайте мене «меценасом»…

– Тільки хіба що на людях.

– Буду щасливий і цією крихітною таємницею поміж нами. Чи я вірю у призначення? Ні, Оленко! Не вірю, так як і не вірю, що «кожний є ковалем своєї долі». Випадок, звичайний ординарний випадок грається людиною…

– Так, – погодилася по надумі, – коли б я двадцять вісім років тому не поїхала з своїми опікунами на те весілля у Зеленку, то не була б познайомилася з Аркадієм Річинським…

– А я… коли б на тому весіллі, замість згаяти час на дурну дискусію з ксьондзами про «йорчик», зайнявся був танцями, то хто знає, чи були б ви їмостею Річинською…

– Вся біда в тому, – докинула, бавлячись пальцями по воді, – що старість приходить заскоро, а розум запізно…

– Ви… до чого це?

Мав враження, що вела внутрішню розмову з ним, і це була її відповідь.

Вона замовчала, а він не спішив допитуватись. Врешті, Олена підвелася з-над води і, стріпавши воду з пальців, вимакувала долоні об поли сукні. Яке чудове поєднання: достигла формами жінка і цей дівчачий рух, – та вона поняття не має про це! Але чого це його обходить?

Коли глядів на неї отак з профілю, що чітко обрисовував лінію рубенсівських грудей і дівочу плоскість живота, виглядала йому на ту, якою колись марив, яка і пізніше поставала перед очима в душі, особливо після гострих конфліктів з дружиною, і… яка, можливо, була б йому найбільше потрібна саме тепер, на останньому, такому вражливому на одинокість етапі його життя. «Хто ти, мила з'яво? – І відповів собі словами Шекспіра: – Ти тільки тінь милої тіні».

Побувши ще трохи над берегом (а вода пливе і пливе… пливла до нас… буде пливти і по нас), Олена збагнула в котрійсь хвилині, що її присутність зайва. Не було їй прикро від того, що Орест Білинський не дуже затримує її, хоч потиск його руки при прощанні був вимовнішим, ніж при привітанні.

Опинившись на стежці поза рінню, Олена начеб завагалася. Могла зробити невеликий закруг і повернутись тією самою дорогою поміж трав, якою вийшла з дому. Могла б знову пройтись тим місцем, де навідало її душу таке чудне, не зазнане досі відчуття душевної невагомості, що було наче вираження найвищої, найчистішої свободи людини.

«Небилиці все це! – і пішла дорогою, куди пустилася. – Сон наяву! І не повториться воно більше в моєму житті, як не повторюються сни. То тільки людям здається, що можна один і той сон снити двічі».

Це душевне змішання, що пережила на луці годину тому, видалося їй тепер не тривкішим за пушок кульбаби.

…А тебе, Аркадію, я ще раз обдурила. Моє призвання – не подружня постіль, а материнство. Щоб ти знав, хоч ледве чи там пригодиться тобі це знання, що жінка, маю на увазі нормальна жінка, ставши раз матір'ю, вже не може нею не бути. Навіть коли її єдина дитина померла, а вона сама не мала надії народити другу.

Про яку душевну незалежність можу думати я, якої тіло п'ять разів перемололо, а душу п'ять разів потрясло материнство? Може, я не в дітях, це інша справа, але зате всі вони разом і кожне зокрема – в мені!

І на це нема ради, як нема ради на смерть!

Мариня має рацію. Треба буде винаймити мешкання з трьох кімнат. В одній будемо жити з Маринею. В другій будемо тримати студентів на стації. В третій, ні, в третій столівників не буде. В третій буде стояти стіл, два крісла, шафа і ліжко з завжди свіжою постіллю. Буде це кімната душевної відради для кожної моєї дитини, що захоче виплакатись на маминій подушці.

Згадались слова покійного опікуна (може, під впливом розмови з залізничником про Ліски), глибокий зміст яких аж тепер дійшов до неї:

– З рідним домом, як з батьківщиною: половину життя можна прожити на чужині, але до останнього свого віддиху треба мати свідомість, що десь є та батьківщина…

КІНЕЦЬ ДРУГОЇ КНИГИ