Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 32 страниц)

Проте настрій був дуже милим. Люди типу Річинських схильні невеличкий успіх вважати за початок фортуни, так само як малі клопоти за передвісник нещастя.

На прощанні вийшла Олена за доктором Гуком аж до передпокою, і ще годинку гомоніли нишком.

Дівчата, яких окрилив несподіваний успіх Зоні, були в доброму настрої і стали жартувати щодо материних секретів з доктором Гуком.

Олена, яка не розумілась на жартах, стала ганити їх, що забивають пустим голови.

Проте замислилась: чи зважилася б у своїх літах вийти вдруге заміж, якби – звичайно, це лише нерозумне припущення, – якби… Орест Білинський був вільний?

Подивилась на Зоню. Осяяна внутрішнім задоволенням, в ясно-блакитному світерку, з ясними кучериками довкола високого, інтелігентного чола, з чорними, в коштовній оправі очима, виглядала не тільки гарно, але здавалася й доброю.

«То лише обставини роблять з неї таку їдку, таку незгідливу, таку безсердечну… За життя Аркадія була зовсім інша», – міркувала Олена, ніби не пам'ятала тих істерик, якими й тоді тероризувала всіх домашніх.

Олена наблизилась до Зоні і ніжно поцілувала її в чоло.

«Бідна дитина, – продовжувала думки, – розхворілася б навіть, коли б довідалась, скільки я находилась, скільки напросилась, скільки наскиглилась… доки виходила їй ту посаду. Така горда… не перенесла б цього…»

Раптом згадала, що гордість – це один з головних гріхів, і впала в тяжку задуму.

– Мама закохана… Мама закохана… – заспівала Оля і закружляла довкола Олени. Неля додала, що світ надивується, коли Олена, мати чотирьох дочок на виданні, сама вийде заміж.

– Чому би ні? – уже серйозно спитала Оля. Вона особисто нічого б не мала проти такого вітчима, як доктор Гук.

«Закохана? – замислилась Олена. – Що то означає? Колись любила Ореста Білинського, але чи то було… закохання?»

Тільки десятьом комуністам було дано наказ в означений день з'явитися об одинадцятій годині ночі до розчімханої громом смереки на Косівській дорозі, хоч дороги в тому місці не пам'ятають і найстарші дідугани.

Оподалік від битого шляху, обведене зі сходу й заходу стрімкими яругами, зарослими непрохідними чагарниками, з безпосереднім виходом в темний буковий ліс, місце було зручне для потаємних зустрічей.

Бронко вибрався на Косівську дорогу звечора, і не з дому, а з правого берега Пруту, орієнтуючись на групу смерек, що вибивалися понад гребенем зелені на Монастирській горі.

Дійшовши до підніжжя гори, Бронко оглянувся на Наше. Мале, скупчене, наче під однією покрівлею, містечко блимало кількома збірними вогнями.

Лише вокзал засвітив свою окрему свічку.

Коли увійшов у ліс, відразу відчув, як обліпило його лісове повітря. Подумав, що людина вдень почуває себе в лісі, як господар, вночі – як злодій.

Добирався малосходженою, але відомою йому стежиною поміж смерічок і беріз. У лісі панувала така тиша, що дерева здавалися бутафорними. Що вище добирався – губилися берези, а їх місце заступали буки. Навіть при місячному сяйві, що тут і там пробивалося крізь листя дерев, видно було стрункі й гладенькі стовбури буків.

М'який грунт під ногами глушив кроки, але й відбирав упевненість. Заносило парною вологою перегнилого листя і вічним болотом баюр, які ніколи не висихали. Стежина раз у раз втікала з-під ніг. Бронкові доводилося відшукувати її більш інстинктом, ніж зором.

Звичайно, бувають ночі, як і дні однакової пори року, подібні між собою, проте Бронкові здавалося, що ця ніч особлива і ні у минулому, ні у майбутньому такої ночі не було і більш не буде. Усвідомлював, що ніколи ще не стояв так близько до смерті і ніколи не здавалася вона йому такою нікчемною, як тепер. Як би не розгорнулися події в майбутньому, хтось із них мусить заплатити життям за смерть провокатора.

Недалеко означеного місця просигналізувала йому думка, що тут і засідка не виключена.

Обережно, брате!

Очевидно, загостреність інстинкту самозбереження спричиняли ще й ніч і ліс, оці два невід'ємні елементи всіх страшних казок пори дитинства.

На межі галявини і лісу стовбичили людські постаті.

Тінню прокрався ближче.

Свої.

Бронко прийшов восьмий. Дев'ятою була Рита Валевська. Останнім і десятим – Борис Каминецький.

Коротка перекличка: всі?

Всі.

І знову прошибає серця думка, що котрийсь з-поміж десятьох вже занесений у реєстр смерті.

Хтось торкнувся рукою кишені. Озвалися сірники.

– Не курити, – півголосом остерігає Каминецький.

– Забавно. Ясно, – теж пошепки погоджується Юлько Скиба і встромлює незапалену цигарку в зуби.

– Я скликав вас сюди, хлопці, і вас, товаришки, щоб доповісти одну річ і… ще дещо.

Затинаючись та відкашлюючись, секретар окружкому офіціально сповіщає, що рішенням революційного суду провокатора Мундика засуджено до кари смерті. Вирок виконано.

Хруснула гілка. Хтось переступив з ноги на ногу. Дувід відкашлявся. Борис, запрошуючи рухом, дає знак, щоб присутні підійшли ближче до нього, хоч у даній ситуації аж така конспірація, либонь, зайва.

«Умовний рефлекс», – подумав Бронко. Перед очима душі стала Ольга.

Свиня ти, брате, коли в таку хвилину дівчина тобі в голові.

А може, в цьому якась закономірність, слухай?

Любов і смерть…

– Я хочу вам сказати, хлопці, гм, розуміється, і вам, товаришки, – поправляється незграбно, – що (пауза для того, щоб видихнути з себе повітря)… що… Дмитра Ільчука вбили, хоч, можливо, офіційно він ще числиться у живих. Скористалися і цим разом старим прийомом: куля в спину під час «спроби втечі». А взагалі – засідка. Вшануймо пам'ять товариша хвилинною мовчанкою.

Хтось ліворуч від Бронка по-військовому цокнув каблуками. Може, Мартинчук?

Товариш Вечір не живе. Людина відійшла в забуття скоріше, аніж Бронко встиг влаштувати їй очну явку з міфом про неї. Два слова треба б викинути із словників усього світу. Це «ніколи» і «запізно».

Мурашкова дрож пробігає Бронкові вздовж хребта. Багато швидконогих мурашок мандрує вгору і вниз спиною. Згадалася померла сестра. Мати, голосно приповідаючи, товкла головою об спинку ліжка, на якому лежала небіжка, а Бронко з страху перед мурашками, що бігали по спині, забився під те ж ліжко. Убив собі в голову, що мурашки перемандрували до нього під сорочку від мертвої, бо її кров уже застигла і їм стало нічим живитися.

– Адресу Ільчука знало троє серед нас. Називаю комуністів, яким була відома адреса: Каминецький, – починає від себе, – Скиба і Валевська. Перед обличчям товаришів взиваю признатися, хто виказав?

Немислимо серед трьох відданих, перевірених, вибраних з вибраних знайти місце для зрадника. Виключеність такої можливості лише посилює напруженість хвилини. Мить мертвецької тиші, а потім звучать перші, хоч і не зовсім виразні, але грізні у своїй суті слова обурення.

Ясно, що зрадникові, якщо такий виявиться, самосуду не оминути.

Порушилося півколо. Бронко має враження, що очі всіх звертаються на Скибу. З півкола на середину виступає Рита Валевська.

Якої сили волі треба мати, щоб наказати своїй гортані видавати з себе нормальні звуки!

– Це я, товариші, дала адресу Мундикові.

Постає замішання. Хто жахнувся, хто не повірив. Хто закляк…

Бронко на боці тих, що не вірять у цю жахливу заяву.

– Слухаємо вас, товаришко Валевська.

Борисів врівноважений голос до деякої міри розряджує наелектризовану атмосферу.

– Було воно так. Каминецького якраз тоді не було в Нашому. Тепер зрозуміло, що Мундик і вибрав саме такий день, коли не було Бориса, і зажадав від мене адресу Ільчука. Сказав, ніби Борис, тобто товариш Каминецький, колись попередив, що якби його випадково не було в Нашому, то з усіма питаннями відносно Дмитра звертатися до мене. Я не хочу, товариші, виправдувати себе, але прошу мені вірити, що все це виглядало дуже правдоподібно. Адже навіть я не знала тоді, що про місцеперебування Дмитра відомо й Скибі. Зрештою, ми мали справу з представником ЦК. Я скінчила.

Людина здається на розсуд товаришів. Друзі раптом виростають до ролі суддів.

Першим бере слово секретар окружкому і, наче камертоном, надає правильний тон цій небувалій, незвичайній дискусії.

– Будемо вважати, товариші (чути, як Борис з полегшенням глибоко відітхнув), що маємо справу з класичною формою провокації.

Дувід шумно віддихується. Провокатор з найближчих – було б занадто й на найздоровші нерви.

– Але ж я вас попереджав, товаришко Валевська, що місце, де переховується Ільчук, абсолютна таємниця. Чому ж ви, незважаючи на мою пересторогу, так легковажно впіймалися Мундикові на вудочку? А може, вже тоді в мене були деякі підозріння щодо його особи? Адже ви могли зробити деякий висновок для себе хоч би з того, що я мав таємницю перед представником ЦК. Чого ж це ви…

– Так, ви мене попереджали, я не заперечую цього. Але Мундик говорив начебто від вашого імені. Крім того, йшлося про життя товариша!

– Маєте рацію. Ішлося про життя товариша. А чому ви не повідомили мене про цей факт зараз, як тільки я повернувся в Наше?

Істинно прокурорське запитання заскакує не лише одну Риту. Справді, думає Бронко, чому вона зразу не сказала Борисові про розмову з Мундиком?

Рита стоїть з опущеною головою та зціпленими на грудях руками, як уособлення покори і провини. Чи це буде для неї хоч до деякої степені злагіднюючою обставиною?

– Я не змогла вас одразу повідомити, бо чекала, що ви з дороги зайдете до мене. Я цілий тиждень вечорами не виходила з дому. Думала, ось-ось надійдете…

Нараз Бронко помічає в Риті щось, що вона роками приховувала своїми напівчоловічими манерами, стилем одягу, характером своїх зацікавлень, ба навіть формою зачіски, а саме – її жіночність. З'являється підозра, що Рита віддавна закохана у Бориса. На ходячу енциклопедію падає додаткове тепле світло: любов підносить людину в очах її оточення. Бути коханим чи кохати самому (в цьому випадку однаково!) – це вже свого роду моральна привілейованість.

«А якщо б я і помилявся, то ця помилка не принижує гідності ні її, ні Бориса».

– Що ж, товариство, – Борис обводить очима півколо, – пропоную пояснення товаришки Валевської прийняти до відома, проте самий цей факт не можемо розцінювати інакше, як порушення партійної дисципліни… і ми б зробили з цього відповідні висновки, якби… не сталося щось інше. Пізніше про це розкажу. Тепер, хлопці, не сьогодні-завтра почнуться арешти. Те, що поліція не розпочала цього зразу ж на другий день після вбивства, вказує на її нову тактику. Є деякі підстави припускати, що арешти цим разом відбуватимуться по персональних списках. Що ж, може, так з їхнього погляду й більш раціонально. Всіх однаково не переарештують, а тюрми і без того тріщать. Крім того, уряд, це ж ясно, не зацікавлений у зайвому шумі. Цим разом не повинні стригти під гребінець, але кого вже заарештують, то умарл в бутах [128]128
  Вмер у черевиках. Тут: вважай, пропав (пол.).


[Закрыть]. Тому, хлопці, коли хто з вас ще дещо не спалив чи не закопав, то поспішайте, бо завтра може бути запізно. Поки що невідомо, на кого з нас випаде жереб смерті. Я хотів би… Уф-ф, як мені важко чогось тепер говорити з вами… Правду сказати, боюся, щоб не вийшло надто офіціально чи сентиментально, як той казав: не так давно осліп, а вже не бачить. Товариство, як прийдеться кому-небудь з нас… ви розумієте, то дамо собі слово, що з честю витримаємо той останній іспит. Кінець кінцем, як казав один славний підпільник, всякі тортури можна витримати, бо вони завжди кінчаються або смертю, або знепритомнінням. Одне слово, якби той… то щоб кожний з нас міг показати, як уміє вмирати комуніст.

Бронко думає паралельно: яка пекуча досада, що духовне каліцтво не дає нам змоги належно оцінити наших сучасників. Тільки тепер, під шибеницею, можна сказати, Бронкові стає болюче ясно, наче в годину невідворотно близької смерті, хто такий Борис Каминецький.

Почуття неспокутуваної вини перед Борисом і водночас свідомість, що це побачення може бути останнім, доводять Бронка до того, що йому хочеться підійти до Бориса і при всіх поцілувати йому руку, наче батькові.

Та Борис хоче ще щось сказати. Увага, товариство, увага!

– Товариші, – Борисові заважає комір сорочки, і він мусить його розстебнути, – я повинен ще довести до вашого відома, що рішенням Комінтерну розпущено Комуністичну партію Польщі, а тим самим і Комуністичну партію Західної України як її, той, гм… складову частину. Комінтерн пішов на цей крок тому, що провокатори пролізли в ряди партії, ба навіть до керівництва, і це… і це, хочу сказати, могло б призвести до загибелі організації. Тому Комінтерн визнав за доцільніше, як я вже сказав, розпустити КПЗУ. Хочу попередити, що будь-які спроби продовження діяльності чи взагалі критика цього рішення будуть розцінені як ворожі, провокаторські виступи…

Жах був у тому, що людина говорила зрозумілою мовою, тобто ясним був зміст сказаного, проте Бронкова (та чи й тільки його одного?) свідомість відмовлялася його приймати.

Були це речі настільки неймовірні, настільки дикі своїм браком логіки, що розум бунтувався проти них і відмовлявся брати взагалі будь-яку участь у них.

Тепер, брате, коли Комуністична партія завойовує собі щораз більшу популярність, коли щораз більше ототожнюється з поняттям «народ», тепер, коли під прапори Народного фронту стали тягтись масами безпартійні, коли навіть уряд, слухай, визнав прилюдно КПЗУ реальною загрозою, переривати її діяльність – це, брате, рівнозначне тому, що під час бою відкликати військо з лінії фронту.

– Хлопці, – істерично вигукує Юлько Скиба. – Що ж це діється? Я не можу цьому вірити, я не переживу цього! Хлопці, що діється?! – питає крізь сльози, метаючись на всі боки.

Його зацитькують – без внутрішнього переконання в його неправоті. Борис вважає своїм обов'язком пригадати Скибі, що всякі спроби продовження діяльності і критика рішення Комінтерну будуть розцінюватись як ворожі, провокаторські дії.

Дозволяється Юлькові закурити. Витренуване роками почуття партійної дисципліни бере верх над логікою, над емоціями, над здоровим глуздом взагалі.

Вперше за всю підпільну діяльність у душу Бронка вкрадається сумнів: хіба не може бути так, щоб і найвищі керівники допустилися помилки?

Хіба історія не знає казусів, коли й найбільші полководці робили фатальні ходи?

Бронко розуміє, аякже ж, що рішення Комінтерну – це закон для комуніста. Здає собі водночас справу і з того, що сила закону в даному випадку не в його розумній досконалості, а в тому, що його рішення не піддаються ревізії мас. Він в душі солідаризується з Юльком Скибою, проте поведе себе, як дисциплінований член партії, рішення якої для нього – найвищий наказ.

Інакше не може й не повинно бути.

Бронко маневрує так, щоб стати поруч з Каминецьким. Поза матір'ю для нього тепер немає ближчої людини у світі.

– Борисе, я хочу вам щось сказати.

– Не треба, Броник.

– Ні, треба, – чіпляється Бронко Борисового рукава. – Чого ж ви тоді, над Прутом, говорили мені, що коли вони рискнули Мундиком, – то це доказ сили нашої партії?

– Досить, Броник, – вириває свою руку Борис. – Що тобі треба? Так, я говорив, а виявилося, як бачиш, що то були помилкові міркування. Міг я помилятися, як ти думаєш? Товариші, – ще раз звернувся до всіх, – наші особисті міркування з приводу цієї події, які б у кого не були, залишаться при нас. Всі ми проявим найвищу партійну дисципліну і взагалі громадську зрілість. Наказ партії для нас – закон!

Потім, начеб стало йому ніяково за свою шорсткість до Бронка, сам підійшов до нього:

– Пам'ятаєш, хлопче, як ти завжди мав жаль до мене, що я тебе затираю, не допускаю, не втаємничую. І ось тепер маєш: всі мої таємниці стали твоїми. Ну, бувай здоров, я піду з Ритою.

Бронко вирішив піти останнім. З місця на галяві, де всі стояли, ще побачив, як Борис з Ритою з близько прихиленими головами ввійшли в ліс.

Не може такого бути, щоб у довгій і скучній розповіді про сестер Річинських так мало місця і часу надати особі Боніфація Пєрожека.

Насамперед треба знати, що Пєрожек – перший у своїм роді. Його дід і батько були звичайними українськими Пирогами.

Коли куми принесли хрестити Пирогового сина, який мав отримати благородне ім'я Боніфацій, то ксьондз, уздрівши товстенького голопузика, вигукнув по-польськи:

– Дивіть, дивіть, який товстенький, гладенький пєрожек! – Так його і записав у метричній книзі. Боніфацій дізнався про своє нове прізвище щойно тоді, коли треба було йти в армію. Не запротестував проти фальсифікації. По-перше, це не дало б жодних результатів, бо що затягнеш пером, не витягнеш волом, а по-друге, при польській владі бути серцем українець, а прізвищем поляк не так уже й погано.

Можливо, ця обставина мала згодом деякий вплив на не досить простолінійний характер Боніфація.

Нас цікавить він як представник прошарку людей того часу, які вважали, що незаймана пасивність у громадсько-політичному житті народу, одне слово, їх належність до партії «моя хата скраю» – це найкращий спосіб зберегти себе фізично в тій непевній колотнечі, чи то пак перетривати.

Проте народні кривди і нещастя так тісно перепліталися з особистими, інтереси сім'ї так узалежнювалися від позиції громади, безпека одиниці до тієї міри ставала функцією становища гурту, що пасивність окремої особи, зрештою, шкодила не лише громаді, але й собі самому.

Частково розумів це і Пєрожек. Єдине виправдання, зрештою суперечне логіці самозбереження, яке він знаходив для свого невтручання у громадське життя, було: «В мене жінка-діти». Хотів тим сказати, що елементарні обов'язки супроти своїх найближчих не давали йому права належати до будь-якої, навіть легальної і лояльної організації, тобто бавитися у політику. Така забава, як показувала практика життя, в найкращому випадку кінчалася звільненням з роботи.

Участь Пєрожека у демонстрації Першого травня була непередбаченим, можливо, і для самого Пєрожека, виломом у генеральній лінії його життя. Вийшло це в нього так стихійно, що він і собі самому не вмів пояснити, як опинився в колоні демонстрантів.

Було ж йому тоді від шефа! Пєрожек скромно виправдувався, а в душі багато в дечому признавав рацію Філіпчукову. Зрештою, Пєрожек ніколи не реагував, коли його шеф лаяв справедливо чи не дуже справедливо.

Вважав, що для нього буде краще, якщо Філіпчук вважатиме його трохи придуркуватим.

На роботі ніхто не знав, що, власне, являє собою Пєрожек поза друкарнею.

Яка в нього жінка (найперше свідоцтво уподобань свого чоловіка)? Який з нього батько? Яка його квартира? Який цивілізаційний рівень в ній? Чим він цікавиться поза друкарською справою? Хто його друзі? З його численної родини на роботі знали тільки найстаршого Пєрожекового сина Мирослава, який зрідка заходив до батька у друкарню.

Жінки Пєрожека ніхто не бачив. До церкви, наприклад, Пєрожек ходив сам. Жартував, що тільки один раз пішов до церкви разом з жінкою і по сьогоднішній день не може відкаятися.

Жив Пєрожек біля міського моргу, а це майже те саме, що біля кладовища. Це теж якась дрібна рисочка, що долучалася до характеру Боніфація. Могла його характеризувати як людину, вільну від передсудів.

Та що означає одна скупа риска супроти цілого образу Боніфація?

В цілому ж Пєрожека не знав ніхто, а вже найменше його шеф, пан Кость Філіпчук. Якраз у цьому вбачав Пєрожек свою відплату за всі знущання над ним.

Сам Пєрожек порівнює себе до долі свого народу: український народ у фашистській Польщі теж, як і він, принижений, затюканий, обпльований власть імущими, а фактично справа обстоїть зовсім по-інакшому.

В уяві Боніфація Пєрожека український народ у Галичині – це багач, який ходить у лахмітті тому, що загубив ключі від скринь з своїм майном.

Хай тільки галицький народ знайде свої загублені ключі, тоді побачить світ, якими скарбами він володіє.

Поки що Пєрожек до того боїться видати себе справжнього, що коли шиє собі костюм (готовий коштував би значно дешевше, але справа в тому, що в нього швагер кравець), то завжди просить не шити йому за модою, а відкроїти з попереднього, щоб ніхто, не дай боже, не запідозрив Боніфація в захопленні новизною.

Боніфацій Пєрожек потаємно мріє про велику політичну зміну, яка повинна статись на галицькій землі. Не усвідомлює собі ясно, які саме причини повинні б породити зміну і як вона має виглядати на практиці. Для його задушевних мрій вистачає того, що при новому суспільному ладі він буде кимсь, наприклад, бурмістром міста в Нашому.

Буде дбати про благополуччя міста, опікуватися сиротами та вдовами, розподіляти квартири, влаштовувати на роботу, будувати нові будинки, житлові і громадського користування. Буде добрим і лагідним до людей. І буде мати до них те, чого ніколи не мав до нього його шеф: материнську терпеливість.

І саме тому, що шеф не знав справжнього Боніфація, йому ніяк не могло вкластися в голову, що Пєрожек на власні кошти поїхав до Львова на злиття профспілок, виступив там прилюдно перед делегатами з східних кресів і повернувся в Наше в друкарню Костя Філіпчука вже як член профспілки друкарів.

Пєрожек і громадська діяльність були для Філіпчука такі віддалені поняття, як, наприклад, його жінка (яка через побожність у піст відмовлялася від подружніх обов'язків) і проституція.

Дізнавшись про витівку Пєрожека (інакше цього він ніяк не міг назвати, прошу я вас), шеф захворів. Власне, Боніфацій був посередньою причиною його захворіння, бо шеф спересердя здорово, напився, а вночі дістав приступ ниркового каміння і мусив відлежати кілька днів.

Вийшовши на роботу, шеф насамперед велів покликати до себе Пєрожека.

Ага, йде вже! Той самий, що завжди, обережний стукіт у двері. Коли б судити по ньому про характер Пєрожека, то можна було й не повірити, що з людиною сталася аж така метаморфоза.

У дверях показується лиса голова в блідій обвідці не засмаглої від сонця, необвітреної шкіри.

– Пан шеф мене викликали?

– Заходьте, Пєрожек.

Знайомий згин спини, дрібний поштивий крочок.

Чорт його знає, може, з тією поїздкою до Львова тільки вигадка?

– Заходьте, Пєрожек.

Сідає по звичці з оглядкою, чи часом, бува, не зайняв чужого місця.

– Ви зовсім не змінилися, Пєрожек.

– Тримаюся, слава богу. А пан шеф трохи подалися.

– Перестаньте дурниці плести, Пєрожек. Що ви мені маєте сказати?

– Та нічого такого. Хіба те, що пан шеф мене викликали і я за наказом з'явився.

– Більш нічого?

– Та щось не пригадую собі, щоб я ще щось мав казати.

– Слухайте, Пєрожек, а може б, ви перестали переді мною дурня з себе клеїти?

– Пан шеф мають мене за такого, а мені якось ніяково йти проти думки свого принципала.

– Ага, то ви аж такі лояльні, прошу я вас. А може б, ви розповіли мені, як ви їхали до Львова, як виступали на профспілкових зборах, як, прошу я вас, записувались у члени профспілки?

– То панові шефові вже донесли про це? Якщо вже пан шеф знають, то нащо я буду нудити пана шефа і ще раз те саме розповідати?

– Хто мені доносив? І взагалі, що це за вираз? – кричить Філіпчук і з задоволенням констатує, що драб, очевидно, силою довголітнього навику, ще боїться його. – Що я знаю? Чорта лисого я знаю! Розповідайте, як вам кажуть!

Пєрожек дивився на свого шефа жалісливими очима, безпорадно розвівши руки. Хоче показати своєму шефові, що він радо вволив би його волю, коли б знав, чого той жадає від нього.

Пєрожек у душевній нерішучості схопився за кисет з махоркою, але відкинув свій замір. Певно, не зовсім воно пристойно курити при шефові, коли той не палить.

– Ну-ну, Пєрожек! У Львові на зборах ви проявили, прошу я вас, стільки відваги й ораторського хисту, а тут вам рот заткало?

– На зборах? Так панові шефові казали, що ніби я той… добре говорив? Приємно чути, не кажу, що ні. Але там на мене, пане шефе, ніхто не нукав – це по-перше, а по-друге, я сам не знаю, як це сталося, що я набрався відваги заговорити при людях.

Така відповідь майже задовольняє Костя Філіпчука. Виходило, що його прогноз був правильний: лайдак Бронко забив баки старому, просто загіпнотизував його, і, доки старий ідіот перебував безпосередньо в його присутності той діяв на нього силою своєї волі. Дома старий очуняв і тепер стоїть перед шефом, як саме нещастя.

– Добре, – лагідно говорить Філіпчук, – я вам вірю, що ви самі не знаєте, що з вами поробилося. Буває таке, прошу я вас. Але тепер, коли вас попустило, то чей же можете розповісти, як ви там виступали. Бачите самі, крім нас, нікого немає в канцелярії. Ніхто нас не підслухує, і я нікому вас не видам. Можна, можна, закуріть собі, Пєрожек. Я щось, той, прошу я вас, останнього часу погано себе почуваю і тому стараюся поменше смалити. Сам переконався, прошу я вас, що тютюн може шкодити й на нирки.

– Не перечу, – гречно погоджується Пєрожек, – то така холера, що може і у кров пролізти.

– І в мозок, – не може стриматися від іронії шеф.

– Може бути, що і в мозок.

– Отже, розкажіть, Пєрожек, якщо махорка ще вам до решти не задурманила мозку, як ви виступали у Львові з трибуни. Як це було, Пєрожек? Гуділо вам у голові, заступало вам зір, слух?

– Нє, не сказав би я такого, пане шефе. Бачив я нормально, і слух так ніби нічого. Трохи мені тільки у пульсах било. Певно, чоловік незвичний виступати при такій силі народу.

– Слухайте, Пєрожек, – Філіпчук почуває, що йому самому починає в пульсах бити. – Ви нарешті перестанете вдавати дурника?

Пєрожек з переляку втягує голову в плечі. Ні, це не оптична омана. Так роблено забігати очима, заплямкати напоказ язиком – це й ідіот не потрапив би! Це ж мистецтво, яке, крім божого дару, вимагає ще й розуму, а в старого ні одного, ні другого.

– Признаюся, – ковтає Пєрожек слину, – що таки не збагну, чого пан шеф бажають собі від мене.

І що робити з дурнем, коли він… дурень?

– Я бажаю собі, щоб ви розповіли мені по порядку про свою поїздку у Львів. Насамперед хотів би я знати, чи довго агітував вас Завадка. Все ж таки дорога далеченька, і ви давно, оскільки мені відомо, не їздили залізницею. Як це сталося, прошу я вас, що ви набралися такої відваги? Добре мусив попрацювати з вами «товариш» Завадка.

– О, – схоплюється Пєрожек, – щодо цього, то я перепрошую. По-перше, я не хочу бути товаришем такому шмаркачеві, а по-друге, ніхто мене не агітував.

Філіпчук велить йому сісти, хоч сам і встав. Дивиться на нього згори, з погордою, як на падло.

– Звеліли не казати, бо будуть бити, так?

– Я перепрошую пана шефа, але не так. Я такий, що люблю правду.

– Що? Що ви любите? Відколи це ви, Пєрожек, записалися в борці за правду? А що станеться, прошу я вас, з вашими «жінкою-дітьми», як ви так полюбили правду? У наш час, прошу я вас, за правду можна і за грати сісти. Ну-ну, Пєрожек, чого ж ви маніжитеся, як попадянка? Я бачу, що вам не бесер [129]129
  Не ліпше (нім.).


[Закрыть]стало, як я вам пригадав «жінку-діти». Давайте вивалюйте правду, яку ви так дуже полюбили.

– Пане шефе, – Пєрожек сплітає пальці, як до молитви, – бігме, я не те щоб не хотів, але таки не вмію розповідати. Хай пан шеф ставлять мені питання, а я буду відповідати.

– Чорт з вами! Хай буде по-вашому. Отже, хто вам дав гроші на дорогу? Лише не крутіть! Я добре знаю, що з грішми у вас вічна посуха. Звідки у вас взялося, прошу я вас, двадцять злотих на дорогу до Львова?

– Двадцять п'ять, пане шефе.

– Тим краще. Отже, хто вам дав гроші? Ви не все мусите розповідати. Дещо, прошу я вас, розуміється само собою. Вам заплатили гроші, ви полакомилися, бо давно не бачили Львова, і, зрозуміло, кто плаці, тен вимага. Так? І треба було відробити взяте. Правильно я говорю?

– Пан шеф не можуть неправильно говорити, але тут воно трохи не так. Я дійсно давно був у Львові. І дуже мене кортіло поїхати, але все не зважувався. Так воно здається, пане шефе, але двадцять п'ять злотих для мене, бідного…

– Отже, нарешті ви мали вже тих двадцять п'ять злотих в кулаці.

– Та в кулаці я їх давно мав, пане шефе. Пан шеф будуть сміятися з мене, але я сім років шпарував отак, аби «жінка-діти» не знали.

– Ви хочете сказати, прошу я вас, що грошей вам ніхто не давав?

– Я перепрошую пана шефа, а то мали давати? Шкода, шкода, що пан шеф перед тим мені не сказали, я був би постояв за своє. Якби-то знаття. Таж для мене двадцять п'ять злотих – то цілий маєток!

Філіпчук вже сам не знає, що йому думати, хто перед ним: ідіот чи талановитий актор?

– Значить, вам не оплатили дорогу, взагалі не давали грошей?! Ви добровільно, з власної охоти виступили на зборах?

– Дайте подумати, пане шефе. – Той ідіот (а може, талановитий актор?) справді робить глибоко задумане, дурнувате обличчя. – Ні, виходить, що таки добровільно. Бо я собі думаю: якщо мені грошей ніхто не давав (шкода, що пан шеф мені раніше не натякнули про це), то само собою, що з власної волі… хочу сказати, що я опинився там добровільно.

– Ясно, Пєрожек. А як же ви там виступали? Та вам тяжко два слова склеїти докупи, як же ви там взялися промовляти перед такою силою народу? Таж то Львів, прошу я вас, а не якийсь там Пациків чи Куликів! Як же ви адресу знайшли до того приміщення, де відбувалися збори? Чекав хтось вас у Львові на вокзалі, чи як воно було?

– Пан шеф жартують, – дурнувато посміхається Пєрожек. – А хто ж би чекав у Львові на вокзалі на такого бідолаху, як я? Але знають пан шеф, – перескакує на бадьорий, майже панібратський тон, – пся крев таки Львів, то Львів.

– Ви мені не заговорюйте зуби. Я вас питав, прошу я вас, як ви знайшли адресу приміщення профспілок.

– То тільки так здається, ніби у Львові можна заблудитися. Як кажуть, язик до Києва заведе. Крім того, я не один. Їхали ж люди з Нашого. Від Зілінського, від…

– Від Філіпчука.

– О, і є правда! Їхав Бронко Завадка. Тому, я кажу, з людьми не важко було потрапити туди. І я теж отак, для цікавості, поплентався за людьми. І взагалі пан шеф знають? Як тільки сів я в поїзд, купив собі газету, хоч звичайно позичаю газети у працівників моргу, ага, як розсівся з газетою перед носом, то знають пан шеф, якось відразу почувся людиною. Хочу сказати, таким, як усі люди…

– Ви їхали першою клясою?

– Пан шеф знову жартують. Можна і посміятися з Пєрожека, чому ж би ні? Але я серйозно говорю, що коли сів у поїзд, яким я не їхав, коли не збрехати, десять, а може, й дванадцять років, то мені відразу добре зробилось. Знають, пан шеф? Відразу якось відчув себе рівноправним.

– Досить про ваше самопочуття, Пєрожек! Ясно! Шеф затуркує вас на роботі, «жінка-діти», прошу я вас, дома, і от у поїзді серед чужих людей ви відразу відчули себе вільною людиною. І «слобода» так ударила вам у голову, що ви вирішили дібратися на збори і виступити з промовою. Так воно було, Пєрожек?

– Я не хотів би перечити панові шефові, але насправді було воно трохи інакше. В поїзді я й гадки не мав виступати на зборах. З мене вистачало, що мені так добре, так якось легко на серці було. А вже потім, на залі, коли я побачив, як люди виходять один за одним на трибуну, як обстають за свої права, як голосно говорять, як ніц а ніц не бояться, як вимахують кулаками, вірять, пане шефе, то я подумав тоді собі: «А ти, Боніфацій, що? Гірший від інших?» Я не знаю, чи пан шеф розуміють мене… Коротко… я попросив тоді слова. Не дуже-то й надіявся, що дадуть його мені. А вони взяли і дали.