Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 32 страниц)

Олі не хочеться вірити, щоб так скоро, ніде не буваючи, ні з ким не зустрічаючись, Неля знайшла собі симпатію. Та не буде у мами відбирати ілюзію.

Олена обтинає сухі листочки пеларгоній (ніколи у неї думки не снуються такою рівною ниткою, як при цьому занятті) і в душі розмовляє з Аркадієм: «Жалобною лентою обведений наш дім, але бачиш, це не відлякує любові. Кажуть, що навіть серед прокажених вона є.

Тільки й дивись, коли вчуємо, що й Зоня закохалася. Але ця наша дитина, Аркадію, поведе себе по-інакшому. З цією треба мені бути приготованій до всього. І до того, що одного дня приведе чужого чоловіка до хати й скаже: «Познайомтеся, мамо, з моїм чоловіком».

Звичайно, гірше було б, якби завела роман, як тепер увійшло у моду, з якимсь жонатим. На наше щастя, Зоня для цього надто амбітна. І слава богу, що так, а то з її характером ніхто не стримав би її від гріха».

Олена виглянула крізь вікно: «Як поспішає моя дівчинка, а чи добрій долі назустріч?»

Романик здалека вишкірив зуби до Нелі.

«Вже знає, що його колега повів себе як останній грубіян».

– Добрий день, панно Нелю! Хочу вам сказати, що мій товариш переказував через мене (не перепрошував, ні!), що він не знав, що ви двоюрідна сестра Ілаковича.

– Але ви знали…

Кисла посмішка.

– Що? Я знав? А Славко не знав?

– Славко? – Нелі робиться смішно. В них дома щораз частіше його ім'я заміняють символічним – чоловік Орисі.

– Ваш товариш перш за все дуже невихований. Грубий.

– О, щодо того, то він може. Я повинен був вас попередити, що він трохи безцеремонний.

Неля усвідомлює собі, що її шанси зросли від того, що вона сестра Ілаковича. Обставина ця надає їй більшої сміливості. Вона, сестра Ілаковича, може йому сказати:

– Я не знаю, але Янічек нізащо не повірить мені, що я належу до організації. Я вже раз скомпрометувалася перед ним тим своїм нареченством з Івашковим.

Роман розреготався. Либонь, так щиро.

– А хто каже, що повірить? Теж щось! Нам треба заплутати справу, аби виграти у часі. Ясно, що не повірить, але коли ви заявите, що саме ви були тією жінкою, яка передала Шифльованому портфель з револьверами, то він буде змушений якось реагувати на це. Коли ви самі приходите і заявляєте. Справа, – він за звичкою, яку встигла помітити в нього Неля, майстерно ляснув пальцями, – справа ускладнюється тим, що Івашків щось крутить. Одним словом, не хоче вас уплутувати в цю історію. Але Це нічого. Ви так і скажете Янічекові, що Івашків з джентльменства не признається, а вас гризе совість і ви прийшли сказати правду. До речі, чого ви лазили до Янічека? (Вислів!)

– Він сам дав мені побачення з Маркіяном.

– А чому я про це нічого не знаю?

– Розмова була… Я думала, що то моя особиста справа.

– Яка там, до дідька, може бути особиста справа в члена організації?

– А хіба я член організації?

– Знаєте, чоловіка може шляк трафити з вашою наївністю! Ви хотіли, щоб я вам посвідчення виставив з печаткою і фотографією? Спитайте своєї сестри, що волочиться з комуністом, чи в них виписують легітимації з фотографіями.

– Пане Романик, ви знаєте, хто я, хто мої сестри?

– Хто ви, то я добре знаю, але хто ми, то ви ще дізнаєтеся. Ви не вірите? Вам треба, щоб я назвав ім'я вашої сестри, що тягається з комуністом? Можу. Ольга.

Ця виссана з пальця брехня не зробила на Нелю жодного враження.

– Ви нічого кращого не могли придумати? Якщо ви думаєте, що це мене зачепило, то дуже помиляєтеся.

Він з зачудовання роззявив рота.

– Ні, направду, вас можна або полюбити, або зненавидіти за вашу безпрецедентну наївність. Ну, мені ніколи теревені з вами тут розводити. Слухайте. Янічек дома сам. Жінка з дитиною і служницею виїхали.

Неля дістає інформацію, на якій вулиці, в якому номері будинку і квартири живе слідчий, скільки входів має помешкання, о котрій порі дня Янічек повертається з суду, о котрій виходить на прогулянку, до якого кафе ходить читати газети, в котрому магазині купує туалетні прибори, як звати собаку слідчого, довідується, що Янічек з аматорства займається фотографією.

– А нащо мені всі ці відомості? – не може второпати Неля. Чей же не стане Романик вимагати від неї, щоб пішла на квартиру до слідчого. Досить з неї, що колись піддалася умовлянням Катерини відвідати Сулімана в його квартирі.

– На всякий випадок.

Для Нелі ясно: людина, яка користується правом тримати під ключем Маркіяна Івашкова, сама не є ані така можновладна, ані така вільна, як це на перший погляд могло б здаватися.

– До Янічека підете ще до суду. Ясно? Так?

– Так. А коли саме?

Роздумує. Для чогось заглядає у кишеньковий календарик.

– У четвер, скажемо.

– Добре.

Розмова відбулася в суботу. В середу вранці Неля прокинулася й не змогла підняти голови з подушки.

Передучора дістав Завадка завезванє [99]99
  Виклик (пол.).


[Закрыть]до поліції. Переслухував його той самий комісар, що вже раз викликав Йосифа у справі Бронка. Ніби, рахувати, старий знайомий.

– Що ж, пане Завадка, обрік у вас грає? Революції захотілося на старість? Не подобається пану польська влада? Ще не привикли до неї за двадцять років? А що ви з нами думаєте робити, коли накличете сюди більшовиків з-за Збруча? У Нашому замало ліхтарів, щоб ви могли всіх нас повішати. А синок ваш боягуз, пане Завадка.

Чи від такого, слухайте ви мене, не може людину на місці шляк трафити? Його Бронко – боягуз! Та ба! Мовчи й не допоминайся правди, старий, аби якої біди не накликати на сина.

А той мляскає язиком, позіхає раз у раз і далі шпигає:

– Пан, пане Завадка, ніколи не займався фізкультурою?

– Нє… ні…

– Та я й бачу, що вузькі плечі у пана Завадки. Треба би трішки вперед випнути груди. Ануко, попробуйте…

Мусило чисто якесь затуманення найти на Йосифа, коли він, слухайте ви мене, не бажаючи цього, не думаючи, по-військовому втягнув живіт і виставив уперед груди.

Комісар розреготався, бог би його побив!

– Не фатигуйтеся, не фатигуйтеся, пане Завадка, бо як би ви не напиналися, я однаково бачу, як з-за вашої спини виглядає і Таненбрух, і Скиба, і глуха Вечеркувна, і, розуміється, герой, панський синок, і решта тих усіх батярів, – переходить комісар на чисту українську мову, – що хотіли прикрити свої чорні діла вашим чесним ім'ям. Скажіть мені не як комісарові поліції, не як полякові, але як мужчина мужчині, ви вже немолода людина: Що у вас могло бути спільного з пройдисвітом Скибою? Чи хоч би з шмаркачем Таненбрухом? То товариство для вас? Ваша то компанія?

– Я не знав, що то комуністична газета. Там нічого такого не друкувалося.

– Тобто, як у вас кажуть, я не винен, вуйна винна… Припустимо, хоч я в це не вірю, що ви не второпали, що вся газета від початку до кінця була пройнята більшовицьким духом. Добре, припустимо. Але яку марку в Нашому має Каминецький, то ви, мабуть, знали? Цього не можете заперечити?

– Не заперечую, пане комісар, але Борис Каминецький не належав до редакції…

– Ви хочете сказати, що не підписував статей своїм прізвищем? Пане Завадка, – нахмурився комісар, – якщо ви будете зі мною так говорити, то я теж інакше промовлю до вас. Я вас викликав сюди не для того, щоб у цю-цю бабки з вами бавитись.

– Я направду, пане комісаре, нічого не знаю. Казали, що хочуть видавати громадсько-господарську газету, я собі подумав, що то не було б зле… ну, й попросили мене підписувати газету, а я пристав на це. Але якби я був знав, що до такого дійде…

– Киньте, пане Завадка, – не сердиться, а поплескує його по плечі, наче якого холуя, – грати роль невинної дівиці, яка несвідома, звідкіль у неї дитина взялася в череві. Ви нічого не знаєте? Як це мило, як це зворушливо з вашого боку! А може, ви знаєте бодай те, що незнання закону не рятує від кари? Ви старий поліграфіст і прекрасно відаєте, що при конфіскації газети водночас з забороною дальшого видання карну відповідальність несе відповідальний редактор. Що ж, покуштуєте на старість, як тюрма смакує! Ваша газета вела цілу рубрику «Досягнення на Радянській Україні»! Якось не пасує вам, пане Завадка, бути тим дзвоном, що до церкви закликає, а сам у ній не буває. Досі в тюрмі не сиділи?

– Ні-ні! – відкидає з образою цю підозру Йосиф.

Той продовжує сотати з нього жили.

– Який же ви борець за світле майбутнє людства, коли ні разу в тюрмі не сиділи? З того всього я бачу, що ми вас не караємо, а реабілітуємо в очах ваших однодумців. Ану, подивіться, – витягує з шухляди бюрка якісь папірці, – ці шифри пороблені вашою рукою?

Які там до дідька шифри! Під деякими прізвищами передплатників галочки, і тільки.

– Не моєю…

– Не вашою? Може бути, а відповідати перед судом доведеться вам.

Завадці відлягає від серця. За що відповідати? За галочки? З ними, отими галочками, ще як-небудь впораємося! Що ж, як не можна інакше, то підемо і в тюрму. Поміж злодіїв і шахраїв сидить там і чесний – і то ще який! – народ. Отак сказав собі Йосиф і відразу відчув, як добра половина тягаря звалилася з нього. Добре то хтось сказав, що наш розпач найбільший тоді, коли ще блимає вогник надії!

Павлини тільки дуже жаль. Буде вистоювати, небога, попід тюремними мурами з передачами, вартові будуть понукувати та сюрчати на неї, а він на мигах через грати буде давати їй знаки, що йому нічого не треба, вона ж буде думати, що він просить, аби йому ще чогось принести… Ні, слухайте мене, від цього одного може тріснути серце, гейби достигла грушка «дуля».

…Заходячи до своєї домівки, Йосиф поправив собі краватку, стягнув на череві камізельку і, як завжди, коли боявся розкиснути, підвищив голос:

– Слухай ти мене, жінко, ніяких мені тут лементів, ламань рук і так далі. Прийдеться мені відсидіти в тюрмі – і кінець.

Не заридала, не схопилася за голову чи серце, не зомліла, а тільки гикнула голосно.

– Ти чого! Іди напийся води. Не бійся, не стану жадати від тебе, аби-сь носила мені передачі.

Не витримала такої чорної несправедливості Павлина і зайшлася плачем.

Кинулася до нього, почала обіймати за плечі!

– Гей, жінко, та ти мене і змолоду не дуже-то обіймала!

– Не говори таке, Йосифе, не говори…

Кажуть, що щасливі хвилини зближають людей, але як нещастя може скувати одного з одним, то хай сховається не одне щастя.

Коли повитирали одне одному сльози та почастувалися взаємно водою, Павлина, не випускаючи з своєї руки долоню чоловіка, сказала:

– Не може такого бути, щоб ти мав у тюрму сідати.

– Такий параграф, жінко!

– Ей, лиши мене з параграфами! Ксьондзи теж з амвона проповідують одне, а роблять інше.

Якби Йосиф не соромився своїх років, то притис би жінку до грудей і поцілував так, як, може, досі й не цілував. Знав, що Павлина чуда не вчинить, і не збирався своєї ноші звалювати на її жіночі плечі, але був гордий за свою подругу життя, що в біді вміє так гарно триматися! Слухайте ви мене, люди добрі, вміти вистояти в біді – та це в подружжі, може, й важливіше за гарячі поцілунки!

Гей, жінко, двадцять вісім років прожив я з тобою, а ти щойно на двадцять дев'ятім відкрила до решти вічко свого великого, доброго серця! Слухай ти мене, а може, й тепер я ще не спізнав тебе всю? Може, ти там ще якісь скарби душі ховаєш переді мною? Ану, зараз признавайся мені тут!

Добре Йосифові жартувати, а їй голова ходором ходить.

До кого вдатися?

Хто має силу, хто буде мати добру волю помогти в біді її чоловікові? Адже то не жарти. Діло зв'язане з поліцією і судом! Добре каже Йосиф: параграф.

І коли отак ломила собі голову, в кого б попросити порятунку, освітила її щаслива думка: український посол повинен врятувати її чоловіка!

Хотіла ще почути думку сина в цій справі.

– Що з нашим татом буде, сину? Ти для чужих завжди маєш час і голову, а що твого тата чекає, тебе не обходить…

– А чому ви так говорите, мамо? Звідки ви можете знати, що я думаю про це?

– Думаєш! А що з твого думання? Тут треба кинутися, поки не пізно, і щось робити. Слухай, Бронку, я гадаю, що тобі треба піти до Осадчука. Підеш і скажеш: так і так, пане посол, тато мої хворі, старі, неосвічені… Може би, ту в'язницю, що їх чекає, дати їм у завішенні [100]100
  Умовно (пол.).


[Закрыть]або таки цілком звільнити їх, тому що вони хворі, немічні, темні. Отож, сину, піди і скажи. Ти в мене говорити вмієш.

Вислухав її спокійно, не шарпнувся, як любив іноді синок, а потім каже:

– Не можу я піти до Осадчука.

– Не можеш? Як то не можеш за тата піти? Чому?

– Не знаю, чи ви мене зрозумієте…

– Та, може, ще-м не така дурна, щоб не зрозуміти того, що рідний син казатиме мені.

– Та тому, мамо, що він ундівський посол.

– Та хай собі буде і чортівський! Теж мені знайшов причину! Я й направду гадала, що то щось велике на перешкоді. І що з того, що ундівський посол? Тато голосував за нього, то хай тепер витягує тата з біди!

– Мамо, до ундівця не піду просити. Як ви цього не годні зрозуміти?

– А ти, сину, годен зрозуміти, що йдеться про здоров'я, а може, й життя твого тата? Бо як тата запхають у тюрму, то він з своїм здоров'ям вже не вийде звідти. То тобі твоя політика дорожча за життя твого тата? Так це маю розуміти чи інакше?

– Мамо, чуєте, мамо, якби татові треба було моєї крові на ліки, то я без надуми віддав би свою, але іти до Осадчука просити… Зрозумійте, мамо, що не можу. Не знаю, як це вам пояснити, щоб ви могли повірити, що це понад мої сили.

Хоче взяти її за руку, може, думає поцілувати, попросити пробачення за те, що такий є, який є, але Павлина виривається від нього. Хай іде їй з очей! Не хоче такого сина, якому політика дорожча від життя його батька, а її чоловіка. Сама не знає, хто перед нею: з залізним характером чоловік чи кат? Мабуть, такий уже характер проклятий у тих Завадків, бо старий теж не хоче йти просити за себе.

Може, то й добре. А може, то дуже зле. Павлина вже нічого не знає.

Що ж, коли вже на таке пішло, що двоє хлопів у хаті, а їй треба надівати кучму, то, видно, так мусить бути.

Не була ходжена, коли надіялася до такого пана попасти за першим разом. Почала з того, що пішла просто на квартиру до посла. Двері від великого заскленого ганку були замкнені, але чути було, що всередині знаходяться люди. Знову почала стукати та термосити клямкою. Якась дівчина з кучерявою гривкою виглянула з-за фіранки й показала рукою, щоб Павлина обійшла хату та зайшла кухонними дверима.

«Певно, – подумала, – цей вхід тримають для ліпших гостей, а такі прості заходять через кухню. Кожна хата має свій порядок. Може, воно й краще так».

– Що скажете? – спитала її на порозі кухні дебела кирпата куховарка.

– Я до пана посла.

Куховарка блиснула на неї злими, водянистими очима:

– Ви, кубіто, на голову впали? То пан посол має вас у кухні приймати чи, може, у салоні? Забирайтеся звідціль. Від того є канцелярія (назвала вулицю). Там будете говорити з паном меценасом.

Досить скоро знайшла Павлина потрібну вулицю, а на ній канцелярію доктора Осадчука. У великій, майже порожній кімнаті сидів за столом якийсь молодий, хоч уже й лисий, довгов'язий чоловік і записував щось у вузьку, довгу книгу. Павлина якось не придивилася добре і розігналася до писаря, як до самого посла.

– Я прийшла, прошу пана посла…

– Я не посол. Ви в якій справі?

«Та коли ти не посол, то мені нічого говорити тобі про свою справу. Але хай там!»

– Справа така, прошу пана, що мого чоловіка хочуть за дурно-пусто до тюрми всадити.

Панок поморщив носа.

– Таки зовсім за пусто-дурно? Говоріть правду, що там було?

– Нічого не було, прошу пана. Був тим редактором на ніби у «Волі Покуття».

– А, так? – почервоніла лисина панкові. – То у вас це називається «за пусто-дурно»? Капітально! Ваш чоловік – комуніст. Ви це знаєте? Його газета виступала проти уряду, проти церкви, проти священиків, проти УНДО, проти таких, як пан посол, а ви тепер, як тривога, то й до бога, маєте лице приходити до пана посла? Це крайня безличність з вашого боку! Капітально! А чому ви до іншого адвоката не звертаєтесь, а тільки до пана Осадчука?

– Бо мені не треба адвоката, мені треба пана посла, щоб заступився за мене.

– Певно, певно, маєте рацію, – почав панок виляскувати пальцями Павлині перед носом, – бо адвокатові треба заплатити, а пан посол порадить вам задурно. Але пан посол заступаються за тих, хто їх підтримує, тобто хто за політику УНДО, а не риє проти них, як ваш чоловік і його газета. Ідіть до тих, що їм служив ваш чоловік, вони теж мають своїх адвокатів…

Павлина подумала собі:

«Що я буду з тобою багато говорити, коли ти не посол, а пащекуєш за двох послів. Я собі зачекаю на справжнього посла, а ти або злосться на мене, або взагалі не дивися в мій бік, мені однаково».

– Ідіть, жінко, і не заважайте мені працювати.

– А я до вас не відзиваюся. Мені треба з самим паном послом говорити.

– Ви хочете, щоб я вас попросив за двері?

Але зробити це йому не довелося, бо якраз до канцелярії увійшов сам Осадчук.

Агі!

Як же могла так помилитися і прийняти писаря за посла! Цей високий, довгов'язий, булькатий, а Осадчук низький, повний, широколиций, коротконосий. Знала ж його. Лише побачила, відразу пригадала його собі. Мав колись Йосиф справу до адвоката (йшлося про спадок по матері), в якого молодий ще тоді Осадчук служив писарем.

– Пані Завадкова?

Ади, по стількох роках і впізнав її! Відразу видно, що інтелігентний чоловік.

– А ваш чоловік що, може, хворий, пані Завадкова?

Хворий? Хто таке сказав? Її чоловік, слава богу, здоровий.

– Здоровий? А чого ж тоді він не зволив особисто потрудитися до мене, а післав жінку?

– То я йому не казала йти, бо, по-перше, що нездужає, а по-друге, жінка завжди вміє краще витлумачити, ніж чоловік.

– Е, пані Завадкова, то як який. Не забувайте, що пан Завадка був відповідальним редактором. Це вам не з Грицем справа.

– Прошу пана посла, – не знає вже, з якого боку захищати старого, – таким редактором могла б бути і я! Бо підписатися то ще вмію.

– Е… е… – смішно грозить їй пальцем Осадчук, – я бачу, що старий Завадка має ліпшого адвоката від мене.

– Та адвоката, може, й має, але йому треба не адвоката, а посла.

– Маєте рацію, пані Завадкова, бо адвокатові треба гроші заплатити, а посол зобов'язаний задарма обслуговувати своїх виборців. Лишіть, лишіть, – вигукнув, коли побачив, що Павлина не на жарти відчиняє сумку, – не треба. Я пожартував. Так, так, значить, ваш старий не захотів звертатися до ундівського посла. Певно, синок йому заборонив, бо самого пана Завадку я знаю як порядного чоловіка.

Павлина далі бреде у брехню:

– Мій Бронко навіть не мішається у ці справи. Ще ми, старі, дамо собі раду без шмаркача.

– Маєте рацію. З нього досить, що допоміг зредагувати резолюції…

– А він до редакції, прошу пана посла, ніц а ніц не мав, – не зрозуміла натяку Павлина.

– Добре, а чого вам треба від мене?

«От тобі й на! Мучив мене півгодини, а тепер ніби не знає, чого мені треба від нього!»

– Та ми просили б, щоб пан посол заступилися…

– Слухайте, жінко, то ж ви просите, а ваш чоловік вважає нижче своєї політичної честі звертатися до мене. То як пан Завадка аж так високо заноситься, то чому я маю собі ставити нижчу ціну? Як ви гадаєте, воно має так бути? Як йому потрібне моє втручання, то хай, прошу дуже, потрудиться сам, попросить мене гарненько, а я ще подумаю, пані Завадкова. Аякже ж, ще подумаю, як мені повестися з батьком, синок якого писав резолюції проти мене і моєї партії.

Що писав Бронко? Коли писав? Павлина нічого не знає. Як же тут боронити сина, коли не знаєш, що він встругнув? Коли стане випитувати, то ще, чого доброго, Осадчук запитає її, а яка з неї мама, якщо не знає, що робить син? Ніби інші діти, ніби його рідні діти так вже дуже розповідають, що вони замишляють робити.

Гай, гай, добре-то бити того, в кого руки зв'язані!

Спробує вмовити старого, щоб сам вибрався до посла. Натура в нього угурна, як у синочка (а в синочка, як у старого), але все ж воно легше зламати суху гілку, аніж зелену.

Застала Йосифа вдома. Лежав на причі в кухні, витягнувшись, хай преч кажеться, гейби мрець. Під ноги підстелив газету, з чого відразу зміркувала Павлина, що не мав сили роззути черевики. Лежав горілиць і дивився, як мухи шпацирують по стелі.

Коли дізнався, що ходила до Осадчука, відразу махнув рукою.

– Шкода було, жінко, твоїх ніг та часу.

– А ти як не знаєш, то не говори. А він якраз прийняв мене дуже добре. Пізнав мене, чуєш, а скільки-то років, га? Все буде добре, лише треба, щоб ти сам прийшов до нього, бо я то не вміла так витлумачити йому, як треба та треба… Ще гейби й образився. «Що це, – каже, – ви самі прийшли, а пан Завадка не знає дороги до мене?» А то, я тобі скажу, на таке й виходить. Я ніби казала, що ти нездужаєш, а ти тепер іно збирайся і йди сам до нього. Я тобі кажу, що все буде добре.

– Сам! Того він і хоче! Сам! Тож-то і є, небого, слухай ти мене, що я не хочу йти до нього.

– Мусиш піти, Йосифе.

– Тільки вмерти, жінко, мус.

– Я вже бачу, що ти скоріше доведеш до того, що я помру. Йосифе, ти чуєш, Йосифе, то таки посол, а не якийсь там писарчук. Він поміг би тобі, але сказав, мусиш сам піти до нього.

– Знаю, жінко. Певно, слухай ти мене, він запанібрата і з комісаром, і з старостою. Я знаю, він міг би, але мені не хочеться йти до нього, бо він задорого схотів би з мене.

Які ті чоловіки нерозумні та нерозумні! Та чи на таке діло жалкувала б вона грошей?

А для чого тулила вона ціле життя гріш до гроша, як не для чорної години? А що тепер нависло над їх домом, як не вона, ота чорна, щезла би?

– Дурна ти, бабо Павлино, хоч дотепер сам я готовий був повірити, що ти найрозумніша жінка в цілому Нашому. Слухай ти мене, та чи Осадчукові моїх нещасних грошей потрібно? Йому хочеться, щоб я прийшов до нього, а він щоб взяв мене трохи на гоцки. А я якраз цього не хочу. І все.

– То ти волієш… кримінал?

– Ти мене, жінко, криміналом не страш, бо я не страшка син. Ти не дивись, що я той… ревматизмом покручений, але за свою честь, як треба, гей той казав, можу і криміналом відстояти.

– Мовчи, старий, мовчи, вже ти раз полакомився на гонори, і видиш, до чого тебе довело те лакімство.

– Я вже те чув, жінко. Тепер іди собі до своєї роботи, а мені, слухай ти мене, дай спокій, бо в мене голова болить.

Йосиф повертається спиною до кухні – і розмова скінчена. Може Павлина до вечора стирчати над ним і тарахкотіти йому над головою, він не озветься ні півсловом. Вдасть мертвого, як отой жучок-сонечко, коли торкнутися його хоч би соломинкою.

На судову розправу вибрався Йосиф Завадка з твердим наміром відмовитися від останнього слова. Не збирався ані виголошувати політичної промови, ані просити ласки в суду. Навіщо йому здалося оте останнє слово?

Адвокат скаже за нього, що треба буде. Порадили йому практичні в судових ділах люди взяти для оборони доктора Гука, бо він хоч і загонистий, зате має бути дуже чесною людиною. Побачимо.

Коли суддя сказав йому встати і відповісти на вступні питання, як прізвище, коли народився і т. д., почував себе досить бадьоро. Трошки занепав старий Завадка духом, коли почали читати йому акт звинувачення. Самому страшно стало, який з нього вивротовець та яку величезну моральну шкоду завдав він Польській Речі Посполитій.

Слухайте мене, та такого збуя [101]101
  Розбишаку (пол.).


[Закрыть]повісити мало!

Прокурор просив для нього три роки, і Завадка, слухайте ви мене, після того як дізнався, хто такий був відповідальний редактор «Волі Покуття», признав, що той мав рацію!

Що ж, Йосифе, не вкрав ти, не підпалив, не зробив каліки з людини, не вбив, не образив чоловіка по-п'яному, а вмирати і так незадовго тобі прийдеться, то яка тобі різниця, слухай ти мене, чи вмирати на в'язничному, чи на своєму ліжку? Хіба від того, що Павлина голоситиме над тобою, буде тобі легше на той світ переправлятися? Вважай, аби не важче. І ще одно, старий, слухай. Може, коли твоє прізвище затягнуть у в'язничні книги, то поліцейські циглі поплутають тебе з Бронком і дадуть тут хлопцеві спокій?

А тюрма в наш час, слухайте ви мене, то деякою мірою й гонор, коли хочете знати. Мало сидить у ній всяких докторів, та магістрів, та всяких інших професорів? І взагалі порядних, невинних людей?

Отак кріпив себе Йосиф з усіх боків і був би, слово честі, витримав, якби якась незрима сила не наказала йому оглянутися позад себе.

Повернув голову (не дуже воно й можна крутити головою, коли сидиш на лаві підсудних) – і зустрівся з таким благальним, таким перестрашеним поглядом Павлини, що не зміг інакше.

Осуджуйте, смійтеся з нього, обзивайте, як вам подобається, перестаньте його поважати, можете й руки йому не давати, він, Йосиф Завадка, зламався.

Тут, як на те, спитав суддя:

– Що підсудний просить в останньому слові?

Замість з достойністю відмовитись від нього, він, слухайте мене, промимрив:

– Я прошу високий суд врахувати мій немічний вік, і те, що досі не був осуджений, і що я не по свідомості, і звільнити мене.

Отаке-то, Йосифе! Не просив ти ні в кого нічого, хіба що води, та й то ще дивився, аби яка гарна молодиця чи дівка нагодилася, а на старість попросив ти милостині, та ще в кого! У свого ворога. У ворога свого сина. У ворога свого народу.

Це тобі, старий дурню, наука, аби-сь ніколи не зарікався.

Що ж, пани інколи, слухайте ви мене, люблять показати свою великодушність тому, хто їх чемно просить. По своїй великодушній милості замість трьох років тюрми дали тобі, слабаку, рік умовно, з завішенням.

А що скаже йому син, коли дізнається, як ганебно батько повів себе на суді? Може, й нічого не скаже, але що подумає! І матиме повну рацію, слухайте ви мене, з позиції… своїх двадцяти п'яти (невже ж двадцять п'ять уже?). Може, коли б ми отак посідали собі під хатою, закурили, я поклав би йому руку на плече…

Ні, даремні тут слова. Молодому неможливо було б зрозуміти, що іноді заради погляду старої, невродливої жінки мужчина може пожертвувати своїм принципом.

А ти, Павлино, все розумієш. І мовчиш. Добре робиш, жінко. Я теж мовчатиму.

Нелина хвороба стала тією граничною лінією, від якої по-новому почали числити події в родині Річинських.

«Це було до хвороби Нелі», «це сталося місяць після хвороби Нелі» і т. д.

Важке захворювання, як твердила Неля, а пізніше за нею це стала повторювати й Олена, скоїлось протягом однієї ночі. Звечора лягла Неля до ліжка цілком здоровою. Хіба що за вечерею, як тепер пригадує собі Олена, була трохи не в гуморі (а втім, для Нелі це було звичайним), а вже вранці не могла підняти голови з-над подушки. Власне, це був не звичайний біль голови. Неля відразу попросила заслонити вікна, мовляв, світло разить її очі.

«Химерить дитина», – подумала Олена, бо якраз на ту пору випав безсонячний день. Проте не стала доводити хворій дочці нелогічність її вимоги, а запнула вікна фіранками згори до самого низу.

– Добре так, донечко?

Неля очима подала знак, що добре.

– Чого ще хочеш? Скажи. Мама зробить. Чого тобі треба?

– Сорочка…

Олені видалось, що Нелі важко вимовляти слова.

– Яка сорочка, Нелюсю?

– Сорочка заважає мені…

Хтось обережно рипнув дверима. Неля показала рукою, щоб Олена нахилилася до неї. Попросила не стукати, бо їй від цього ще дужче голова болить. Котрась з сестер пройшлася навшпиньках по кімнаті. Неля зараз же поскаржилась матері, що вічно хтось тупає.

За кілька днів Неля взагалі перестала для себе будь-що вимагати. Запала в якесь сонне запаморочення. Проте, як міркувала Олена, душа її надалі залишалася неспокійною, бо Неля щохвилини кидалася, робила якісь дивні рухи, начеб відбивалася від когось або пливла по воді. Згодом почала зриватися з ліжка. Хотіла бігти кудись.

Куди? Навіщо? Не розуміла, коли її питали. Переконування не знаходили відгуку в Нелиній скаламученій свідомості. Треба було насильно класти її в ліжко та ще й притримати за руки, бо знову намагалася схоплюватись.

При цьому температура була невисокою. Найвища – тридцять вісім і вісім. Навіть Олена при своїх скупих медичних відомостях знала, що така температура не може спричинити втрати свідомості. До того ж у хворої почалися блювоти. Блювала Неля, як спостерегла Олена, без нудоти, без зв'язку з їжею, яку приймала, і, здавалося, без болю.

Якою наївною показала себе Олена, коли тлумачила зятеві і лікареві, котрого привіз Суліман із Львова, що Нелюся нічого такого не їла і блювоти, слава богу, не від шлунка.

Коли Олені сказали, що в Нелі менінгіт, вона зомліла. Поблідла раптово (пізніше Ольга говорила, що ця хвилина чомусь нагадала їй збігаюче молоко на кухні), і, заки встигли підбігти до неї, Олена лежала вже на землі. Коли опритомніла, львівський лікар терпеливо пояснив їй, що існує декілька форм запалення мозку, а у дочки добродійки за всіма симптомами гострий лімфацитарний менінгіт, який повинен би («Повинен би, а не напевно!» – нотує собі в пам'яті Олена) пройти без ускладнень і наслідків.

– Я перепрошую пана доктора, а може, то помилка? Звідки у моєї дитини така паскудна недуга? В нас у родині, прошу мені вірити, ніхто ніколи не хворів менінгітом.

– Могло статися від запалення вуха.

– Не пам'ятаю, щоб вона скаржилася будь-коли на запалення вуха. Лягла звечора здорова, а вранці вже не могла підняти голови з подушки. Так задубіла їй шия, ніби, не дай боже, паралізувало її.

– Правильно, наступила рігідність м'язів потилиці.

– Потім почала скаржитися, що заважає їй сорочка на тілі. Що б це могло бути, пане докторе?

– Звичайна гіперестезія шкіри.

– Як пан доктор кажуть?

– Кажу, що при цьому захворюванні буває така ознака.

– То пан доктор зовсім певні, що в Нелі пройде воно безслідно?

Посміхнувся співчутливо:

– На жаль, пані добродійко, в медицині ще так мало зовсім певного. Будемо сподіватися кращого. Особливо вважаю, що хвороба протікає нормально. Поки що без ускладнень.

Передбачення лікарів справедливе: Неля пролежала в ліжку рівно два тижні.

Тим часом відбувся процес Маркіяна Івашкова. Судили його не в Нашому, а у Станіславі. З цього приводу кружляли різні версії, але жодна з них не здавалася Олені досить правдоподібною. Десь Мариня принесла в хату відомість, що процес перенесено до Станіслава тому, що нібито у Нашому готувався напад на підсудного. Побратими збиралися відбити його у поліцаїв.

Сам процес тривав небувало коротко. Всього три дні. Доктор Гук був обурений недбалістю цієї судової процедури. На його думку, трьох днів було замало, щоб прочитати бодай акт обвинувачення.

Вирок у справі Івашкова ні для кого не був несподіванкою: кара смерті з заміною на довічне ув'язнення.

Олена, яка весь час тремтіла за Нелині нерви, боялася, що газети з одного і другого табору, тобто націоналістичні і проурядові, будуть розписувати процес на цілі сторінки. Воліла, щоб лише мимохідь згадали про засуд.

Отець Сидір пояснив Олені, що при теперішній політичній ситуації, тобто перед обличчям спільної небезпеки, не час роздувати взаємні нападки. Тим-то одна й друга сторони обмежилися короткою інформацією про вирок. Крім того, по секрету кажучи, у ці справи втрутилися і церковні власті. Прошу взяти до уваги, що детальні, з співзвучливою тенденцією описи «героїчних» вчинків підсудних, тобто нападів на поштові карети та банки, виготовлень пекельних машин, мали рішуче негативний вплив на підростаючу молодь. Зрештою, дорога кузино, преса переситилася вже описами політичних процесів, а редактор, чи то пак, видавці газет мусять рахуватися з уподобаннями своїх передплатників чи взагалі читачів. Як то кажуть, дивись, з чого хліб їси. Сьогоднішня публіка, прошу панства, воліє, пробач, Гелю, трагедії на грунті сексуальнім, а не політичнім. Зрештою, «волєнті нон фіт ініурія», тобто бажаючим не діється кривда. Знають, на що ідуть, хай відпокутують своє.