Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 32 страниц)

Кукурбиха приклала палець до губ:

– Пс-с! Це до тебе. Іди приберися…

– А чого до мене?

– Ти будеш тихо чи хочеш, щоб я тобі зараз по гембі [121]121
  Губі.


[Закрыть]заїхала? Люди прийшли! Чуєш?

Люди мнихівською говіркою означало жених або старости від нього.

Давній біль озвався у серці, наче зуб сіпнуло: хоч від кого б ті люди були, однаково не від Бронка.

– А ви йому перекажіть, що я не збираюся віддаватися.

– Я тобі «не збираюся»… А ти знаєш, хто це?

– А мені все одно…

– Дурна, то Вовк з Цегельної… колійовий слюсар. Та ти знаєш його…

– А від кого він прийшов? – спитала без особливої цікавості.

– Цить, дурна, ні від кого! Від себе прийшов.

– Що? Такий стариган? До відзеня! [122]122
  До побачення! (Пол.)


[Закрыть]Можете йому переказати, що я кланяюся низько. – Вона завернула до сіней, але стара Кукурбиха схопила її за коси.

– Ану, марш мені до людей! Я тобі дам коники тут показувати! Вже раз вибрала сама…

– Мамо! – спалахнула Стаха. – Скільки раз я вам казала: не смійте чіпати Бронка!

– Та я нічого, ти завжди починаєш перша… Чекай, я тобі винесу з покою сукенчину, іди приберися! Не бійся, до шлюбу ніхто тебе на воловоді не поведе, а людей ні про що ображати не можна. Чоловік їй честь робить, а вона буде тут свої фохи показувати!

Стаха здалася. Не тому, що її мати переконала. Фі, якби не забажала вийти до гостя, то й мамині штовханці не допомогли б. Просто не хотілося їй сперечатися з мамою з-за чужої людини. А втім, що їй шкодить зробити трохи вар'ята з того дурня?

Згадала, як вона колись крутила хлопцям голови, і їй стало весело. Миттю причепурилася, покусала губи, аби червонішими здавались, і ввійшла до покою.

Вовк не встав, але зашкірився до неї, гейби кобила до грису [123]123
  Висівок.


[Закрыть]. І такий простак мав би її чоловіком бути? А завтра не ласка?

Стаха примостилася не поруч, а напроти гостя. Спершись ліктем об стіл, вона немилосердно по часточках розглядала його: мав, певно, під сорок. Тридцять шість – тридцять вісім. Кругле, з безліччю вугрів (пізніше Стаха придивилася, що то не вугри, а сліди залізного пилу), блискуче лице з тонким увігнутим посередині носом нагадує Сташці… чайник… Очі до того глибоко посаджені, що проти світла важко відгадати їх колір. Але яке значення може мати колір очей, коли сама особа немила?

Мама внесла яєчню (ніколи купована вудженина не буде пахнути так, як свого виробу!), поставила її на підстилку з учетверо складеної газети і взялася наливати ще тогорічного, просто з бутля, вишняку на спирті.

– Ану, прошу, сідайте. Як кажуть, чим хата багата. Прошу, прошу з поважанням…

– Я той, хай панна Стаха теж не дармує.

– А, панна, – зробила зневажливий рух Кукурбиха, – панна дістане своє пізніше, в кухні. Я своїх дітей змалечку так привчила: як хто чужий у хаті, то не пхайся до стола. Залише гість на тарілці – на ярмарок не занесу. Правда?

Така засада мами Кукурби сподобалася женихові. Він схвально хитнув головою:

– Слушно. Діти мусять знати дисципліну. Лише я пити от так, без причини, не звик. Бо я, не те щоб себе хвалив, але що правда, то правда, до горілки не дуже. Хоч то ніби й кажуть, що всі колійові пияки, але я не той. Я вже якщо пити, то альбо могорич, альбо запити яке добре діло… гм… гм… Я прошу сказати панні Стасі, чого я… так сказати б, забрів аж у цей дім…

Мама зробила дурнувато-хитре лице, ніби вона вперше про це має сказати Стасі, та не знає, з чого почати!

– Вони, Стасю, чуєш… аж не знаю, як тобі сказати… хотіли б тебе брати, та не знають, що ти на це…

Стаха пересмикнула плечима і не відгукнулася. Не допоміг материн щипок за стегно.

Тоді жених відкашлявся, приклав пальці до рота (а пальці! – жовті, наче у мерця, з чорними обвідками під нігтями – сказитись можна! Бронко, хоч мав справу з фарбою, завжди відзначався акуратними руками!):

– Я такий, що не люблю хвалитись, але й правди таїти не люблю… гм… Відколи я повдовів, то різні баби переказують там до мене… Я розумію: хата є, рахувати, і в хаті не порожньо, робота державна, пенсія по моїй смерті, три рази на рік жінка має право поїхати і на кінець Польщі, вугіль на зиму забезпечений. Це не хвальба, але що правда, то правда, чи як ви кажете? – торкнув ліктем старого Кукурбу. – Правду я кажу?

– Святу правду.

– Але, таїти не буду, мені вже тридцять п'ятий… і хоч ніби я в тілі, але по правді – то здоров'я в мене кволе… катар шлунка, печінка, нирки – я таїти не люблю. Я собі подумав: хто мене вже такого полюбить? І стара, і молода вийде за мене лише з інтересу. Але як не має мене любити ні стара, ні молода, то певне, що я волію молоду, аніж стару. Але з молодою та біда, що діти можуть посипатись. А я такий, що таїти не буду: в мене троє дівчаток від моєї небіжки, і тому я хотів би, щоб хатина дісталася моїм дівчаткам. А жінці, як заслужить собі на те, справлю все нове, але все мамине щоб дітям дісталося, аби мені пізніше не витикали, що мачуха зносила сукенки їхньої матері.

– А певно, певно, що так, – притакували обоє Кукурбів.

– Я такий чоловік, що не люблю правду у папірці завивати, і тому кажу відразу: ці діточки, що є, хай ростуть здорові, а більше мені не потрібно. Але чоловік, гей той казав, не патик… Можна б стару взяти – і був би спокій, але якось неохота. Чоловік як мерзне, то не шукає льоду… гі-гі… а печі… Так чи не так? Я дивлюся, як баба курку на базарі купує, то й то заглядає на ноги та гребінь– чи не стара. А тут… – гість умовк і вп'яв очі у Сташку. – Поскільки знаю набезпечно, що тут дітей не буде, я й рішився…

Стаха так зблідла, що на лиці виступили всі веснянки. Звідки стороння людина може знати це найпотаємніше з її життя? Невже ж Завадка виявився таким підлим, що ляпнув комусь? Ніяк не могла в це повірити. Глипнула на побожну міну старої Кукурбихи, і начеб хто окропом хлюпнув їй межи очі: мама! Мамі здуру звірилася з своїм горем, а та з своїм писком, як у ворони, не втерпіла, і… докотилася Стащина неслава аж на Цегельну.

Як тепер має повести себе Стаха? Заперечити чи признатись щиросердо?

Признатись? Перед ким? Фі, забагато, куме, честі. Вирішила вдавати, ніби не чула його останніх слів або не второпала, кого воно стосується. Все ж таки зняла лікті з стола і, скромно зложивши руки у подолок, примостилася збоку.

Для Стахи ясно, що заміж за цього неотесу не вийде, але й не забуде, що, знаючи таке про неї, він зробив їй честь, попросив її стати йому за шлюбну жінку.

Що голова чайник, то чайник, але що людина з нього порядна, то теж правда.

– А що ж то панна Стася так довго надумується?

Стаха не дивиться на матір, але відчуває на собі шпаги

її очей.

– Або я знаю? Ви мені незнайомі, і ви мене перший раз бачите… – маніжиться, бо на Мнихівці нема старожила, який би її лише сьогодні вперше побачив. Це розуміє і сам пан Вовк.

– Е, щодо того, що я панну перший раз бачу, то я перепрошую. Колись-то, ще моя небіжечка жила, пішли ми з нею до читальні. Я бачив, як там панна Стася танцювала… ех! – цмокнув. – Я тоді змовчав при жінці, бо кубіта є завжди кубітою, але про себе подумав: цьом та й люлю!

Комплімент, хоч і не дуже зграбний, все ж таки якось потішив Стаху, і сам Вовк не видався їй уже таким матолкуватим.

– А щодо того, що ніби ви мене ще добре не знаєте, панно Стасю, то скажу вам таке: кожне подружжя – лотерея, як той казав. Можна знатись до шлюбу десять років і пізніше жити, як кіт з собакою, а можна й через газету познайомитись і жити, як бог приказав. Мою небіжку, я чоловік простий і таїти не вмію, теж мені добрі люди посватали… А щодо того, як ми мали б жити, то скажу правду, я такий, що таїти не вмію… на великі мілосні [124]124
  Любовні (з пол.).


[Закрыть]придибашки я вже трохи застарий, і здоров'я вже такого в мене нема. Мені треба матір дітям і господиню до хати. Хай би ці троєчко росли, а більше – досить з мене… І тому панна Стася якраз мені до густу… бо я завжди волів телятину, аніж воловину… га-га… – зареготав з власного дотепу, показуючи золоті коронки в роті.

На Стаху алкоголь подіяв навпаки. Дивилася на тих двох п'яних мужиків, і чорна жура, ніби ніч землю, огортала її душу.

Батько з матір'ю знайдуть зятя, а чи вона знайде чоловіка?

Вовк, Лис чи Когут – яка різниця, якщо не Бронко Завадка?

«Ой Броник, – стисло щось під грудьми і на мить перехопило віддих, – краще б я була тебе зовсім не знала!»

Коли гість став прощатись (наприкінці до того знахабнів, що при матері став пощупувати її за груди), Стаха збунтувалася і не хотіла проводити його до воріт.

Не допоміг і мамин стусан.

Довелося самій Кукурбисі рятувати честь роду і проводити гостя. Щоб якось виправдати перед ним оцю нову доччину примху, мати стала доводити майбутньому нареченому, що її дочка зроду вже така несмілива до чоловіків. Одне слово – не сьогоднішнього виховання її Стаха, а п'яний Вовк бурмотів у відповідь, що йому, власне, до вподоби такі скромні панєнки, як панна Стася.

Попрощались сердечно, залишаючись вдоволеними вечором і собою взаємно.

Коли мати повернулася до хати й побачила, що батько за той час встиг видудлити до решти все, що залишалося у бутлі, то впала у чистий шал. Накинулася на батька з кулаками і лайкою, а коли той утік надвір, вогонь гніву перекинувся на Сташку.

– Ти, дівуле, доки гадаєш фохи показувати? Чим він тобі не пара? Ти чула, що чоловік казав: баби не дають йому дороги перейти. Вона буде мені тут ще надумуватися! Як тебе надумаюся, то зуби не позбираєш!

– Мамо, – визвірилася на неї Стаха, звівши руки для самооборони, – я вам не тато! Мовчіть, бо гірше буде, як розкричуся! Звідки Вовк знає, що я не можу мати дитину? Чия це робота, як не вашого писка? А ви ще тут голос піднімаєте! Ви ще собі лице робите перед чужим чоловіком! Я через вікно чула, що ви йому теленіли, як до воріт проводжали-сьте. А на якого дідька позволили-сьте мені у тринадцять років дівувати, га? Мовчите? Не маєте що на це сказати? – тріснула спересердя дверима і вибігла надвір.

Обійшла хату і сіла на колоду, де стільки солодких нічок провела з Бронком.

Нічого тут не змінилося від минулого літа. Те саме нацвяховане зірками небо, наче склепіння у нашівській церкві. Той самий пахучий росяний холодок. Така ж, як і минулого літа, срібна від місячного сяйва лука навпроти. Ті ж самі місячні аплікації на скошеній траві у садку. І та ж сама млосна туга на серці, що у такі місячні, як оця, небезпечні ночі кличе людину невідомо куди і за чим. Нічого не змінилося за рік у новому божому світі, лише Бронка немає біля неї.

– Броник! – виривається стогін з наболілих грудей. – Де ти?!

– Стахо, – гукає мати з вікна, – де ти? Іди до хати, бо я замикаю двері на ніч!

Сполохана сова залопотіла крильми і з дровітні перелетіла на грушку.

На другий день Вовк знов з'явився у Кукурбів.

– Таж я просила вас дати мені кілька днів подумати, а ви вже сьогодні прийшли.

Стаха й не намагалася вдавати сердитої. Що тут приховувати: відколи розійшлася з Бронком, то це перший чоловік, що серйозно поцікавився нею. Не любить його Стаха і, що найгірше, почуває, що не полюбить ніколи, але й не відшиє його відразу, а придержить трохи при собі, аби подражнити мнихівських баб, в цьому була певна.

Прагла, щоб чутка про те, що її сватають такі поважні люди, дійшла до Бронка. Може, ревність розбудить у ньому згаслі почуття? Скільки разів траплялося Стасі так, що байдужий їй хлопець привертав раптом її увагу лише через те, що починав залицятись до іншої?

У всякому разі, доки Бронко не оженився, доти в неї надія на нього.

І ще одне. Аби мала у п'ятдесят років вийти заміж за того діда, що під церквою руку простягає, то перша вона не зрадить свого подружжя. Першість хай залишається за Бронком. Як то співається в тій пісні: «Я мам час, я почекам».

– Чого я сьогодні прийшов? А чого я мав чекати? Тут інтерес ясний, як божий день: або так, або ні. Якщо панна Стася не передумала за ніч, то й за кілька днів нічого нового не скаже. Я такий, що на умі, то й на язиці: так захотілося побачити панну Стасю, що не втерпів і прийшов. Не знаєте часом, що це має означати?

Сташці приємно було чути такі слова, від кого б вони не походили. Могла сама не любити, але завжди було їй мило, коли подобалася. Він шукає матері для дітей. А може, вона й справді ніколи не зможе дитини вродити, і оце сам господь подає їй дітей через цього чоловіка, щоб на старість мала коло кого голову прихилити?

Тьфу, згинь та пропади! Що за думки обсіли її голову? Фі, не мала б вона чим іншим та про старість відтепер собі голову забивати!

І, стрижучи очима, ніби польовий коник вусиками, сказала з викликом:

– Та коли я маю виходити заміж не за вас, а за ваших дітей, то хотілося б мені бодай подивитися на них.

Вовк не зрозумів гостроти її натяку, що зрештою відразу відібрало добрий гумор Сташці.

– То дуже добре. Я вас зрозумів. Не треба мені далі говорити, я знаю, про що розходиться панні Стасі…

«Ти дурень, – думала Стаха, – якщо тобі здається, що мене цікавить твій доробок. Я хочу на дітей подивитись, але коли ти цього, телепню, не розумієш, то на лихо ти мені здався…»

Все ж таки через кілька днів взяла Стаха Марисю і пішла з нею на Цегельну.

І хоч сама розсердилася на Вовка за його підозріння, ніби її, Стаху, цікавлять лише його доробки, насправді не була байдужою до того, що тут побачила. Насамперед хата ззовні і город були страшенно запущені. Хата не стара, під бляхою, з заскленою верандою з фронтонного боку, виглядає зовсім непогано, але квітник перед нею – матко боска, сохрани! Кропива вистрілювала мало не до вікон, а лопухи – наче парасолі. Пирій і спориш розрослися так, що тільки по пагорках можна було здогадуватися, де тут були колись клумби. Дерева в садку теж запущені.

Стаха на мить уявила собі, як би це все виглядало, коли б прочистити доріжки, посипати піском, понасаджувати жоржин, пообтинати на деревах усохлі гілки, зішкребти з них лишаї, гарненько попідбілювати… і вчула, як засвербіла в неї в руках господарська жилка.

Всередині дім був ще більш занедбаний, ніж ззовні. Найперше, що впадало тут у вічі, – це брудна, слизька від бруду підлога і незастелені бебехи на ліжках. А Стаха добре знає, як гарно не були б помальовані стіни, якими дорогими меблями не була б обставлена кімната, але якщо не вимита підлога і не застелена постіль, то все те до Дунаю! Це саме можна сказати й про квартиру Вовка. Меблі порядні, з першого погляду видно, що роблені на замовлення, а не яка там магазинна тандета, підлога мальована на улюблений Стащин вишневий колір, стіни теж ще нічого, увійдуть, як то кажуть у нас на Мнихівці, але оте нехлюйство всюди псувало квартиру.

Вовк представив гостям своїх дочок: три дівчинки – як три східці, одна на півголови менша одної, замурзані, розпатлані, в брудних фартушках поверх сороченят – сміливо стали вряд. Стаха взяла наймолодшу, може, трилітню, на руки (від дитини занесло перекислим молоком) і тут подумала, що треба було дітям цукерків взяти. Дитина торкнулася Стащиної кліпси і усміхнулася.

Старшенька, вилитий батько, але по-дитячому гарненька, спитала:

– Цьоцю, а вже будете з нами?

Стаха, заскочена таким питанням, звернула очі на Мариську, мовляв, виручай.

Мариська, яка, напевно, згадавши своїх брудасів, відразу взялася витирати, попльовуючи на носову хустинку, замурзані роти дітей, відповіла, як належить:

– Як будете чемні, то цьоця відтепер приходитиме до вас у гості.

– Е-е… – запищали обидві старшенькі, – хай цьоця в нас ночує. Як тато піде на роботу, а хто нам буде казки розказувати?

– А Вікця боїться, як темно, а я не боюся. Аби лиш дуже місяць світив, – зарепетувала середуща, худенька блондиночка з широкими лопаткуватими передніми зубами.

На зворотній дорозі Стаха спитала у Мариськи:

– Що ти на те?

Мариська зітхнула протяжно-журно.

– Я тобі скажу… мені вже так надоїло оте убозтво, що якби на мене, то й за чорта рогатого пішла б, аби лише підправити своє життя. Але тобі що? Тобі то інша річ…

Так, це правда, що Стаху біда не тисне. Вона коли й вийде колись заміж, то лише задля того, щоб пліткаркам носа втерти. Ох, і закишіло б пліткарське кубло, якби пішла хоч би за Вовка! І сяка, і така, і нестрижена, і немазана, взяв її чоловік з хатою і досмертною пенсією по своїй смерті.

Та поки Бронко не жонатий, доти в її серці жевріє надія на нього.

– А ти б викинула собі його з голови, – сказала Маруся наче навздогін Стащиним думкам. – Хтось-то мені говорив, що видів його з Річинською.

– З котрою Річинською?

– А то ще якісь є Річинські в Нашому? З дочкою покійного каноніка, лише не знаю акурат з котрою.

Стаха, яку сам натяк на те, що хтось бачив Бронка з іншою, першу хвилину начеб оглушив, тепер зайшлася сухим, неприродним сміхом.

– Ой тримайте мене ззаду, бо впаду! Бронко ходить з Річинською? Ой не можу! Та він скоріше з сукою ходив би попідруку, ніж з попівною! А по-друге, то ж таке панство, оті Річинські. Якраз котрась з них дивилася б на друкаря Завадку! Бронко Завадка і попівська дочка – луснути можна зо сміху!

Спочатку було фізично важко і якось по-наївному прикро, що треба щодня схоплюватись перед сьомою ранку, коли Неля й Оля додрімували ще свої сни, але згодом організм призвичаївся і вставання відбувалось механічно.

Проте посада достачала Зоні й радості. Коли вранці з портфелем у руках поспішала діловим кроком на роботу в юрбі десятків сотень чиновників всякої масті, не почувала себе учителькою рідної, читай «бідної», школи. На короткий час, потрібний на дорогу від дому до школи, почувала себе рівною з тими, хто працює на краще оплачуваних, постійних посадах. Це теж підносило Зоню в її власних очах і – нема де правди діти – добре впливало на її самопочуття.

У школі – як учительство, так і батьки дітей – пам'ятали ще, ким був колись канонік Річинський, і Зоня з цього боку не мала найменших причин нарікати. А втім, якщо хто мав коротку пам'ять і хотів забути ці речі, то Зоня відповідним чином уміла нагадати йому про нетактовність.

Ні, правду кажучи, на відносини у школі Зоня не мала найменшої причини нарікати.

Щось через два тижні після того, як Зоня стала на роботу, поліція справ політичних зажадала від учительки Річинської документи, а за кілька днів польська шкільна влада, що мала нагляд над приватними українськими школами, зажадала від Зоні свідоцтва про лояльність.

На щастя, Зоня цей документ мала. Того ж дня, ополудні, занесла його до польського інспекторату. Мала злу втіху від того, коли там здивувались, що вона так скоро представила їм той папір. За два дні Зоню знову закликали до інспекторату. Повернули їй назад свідоцтво про лояльність. Невже панна Річинська не знала, що свідоцтво про лояльність через три місяці після одержання втрачає дію? Панна Річинська мусить дістати нове свідоцтво про лояльність, а до того часу не може виконувати своїх службових обов'язків. «Ах, знову три місяці чекати, не мати спокійної ночі?» – подумала Зоня і, не зраджуючи нікого, постановила поговорити особисто з самим комісаром поліції з відділу справ політичних.

Досить легко пощастило Зоні добитись до самого начальника. Була конче переконана, що допомогло в цьому її прізвище, яке носила.

Комісар, ще дуже молодий (справляв враження, що він ще й бритви не вживає), вродливий, але вже якось занадто акуратненько прилизаний, чемно попросив Зоню сісти. За хвилинку попросив дозволу закурити.

– Чим можу завдячити приємність бачити в себе панну Річинську? – запитав з виразним познанським акцентом.

Слава богу, що не місцевий поляк, а познаняк! Поляки з Познані, як і з Варшави, чула, не так шовіністично настроєні до українців, як поляки галицькі.

– Я, пане комісаре, хочу просити вас продовжити мені свідоцтво про лояльність.

Виглядав так молодо і так салонно при тому, що Зоня не дуже церемонилась. Говорила вільно, з підсвідомим кокетством у голосі, що завжди звідкись проявлялось у неї, коли нагода приводила її сам на сам з молодим вродливим чоловіком.

Комісар мило посміхнувся. Ні, справді виглядав, мов хлопчик з екрана. Не міг мати більше, як двадцять сім років. Зоня позаздрила полькам: їм дозволено закохуватись навіть у комісарів поліції, бо то ж свої.

– Прошу пані, свідоцтво про лояльність – це не реєстраційна картка бюро посередництва праці, яку можна безконечно продовжувати. З свідоцтвом про лояльність не практикується цього. Треба, прошу пані, наново подавати заяву.

– Ай, пане комісар, чому це так? – зробила мінку Зоня.

Комісар відповів їй теж мінкою:

– Я вам щось пораджу, прошу пані…

Зоня нахилилась до нього уважним, пильним обличчям. Скидалось, що він зробить виняток для неї.

– Не морочтеся з проханням, прошу пані, бо свідоцтва лояльності ви й так не одержите. Я цього не повинен вам заздалегідь казати, але…

– Не одержу? – Зоня відчула, як їй стає гаряче. – Чому? Чому, пане комісаре?

Подивився на неї тими своїми чистими, блакитними, типово польськими очима. Залишався благопристойним, тоді як вона почала вже втрачати рівновагу.

– Ви не повинні мені ставити такого запитання. Ви ж самі найкраще знаєте, чому. Кажуть, що ви, українці (еге ж, ужив неслужбової назви «українці»), безпосередній, щирий народ, але, судячи про ваш народ по вас, панно Річинська, не міг би я підтримати таку думку.

– Пане комісаре, – почала квапливо Зоня, – тут вийшло якесь непорозуміння. Ви мене вважаєте за мою сестру Неонілію Річинську, але сестра повнолітня, і за неї я не можу нести жодної відповідальності.

Комісар посміхнувся мрійно.

Це був якийсь кошмар: оцей гарний молодий хлопець – і функція, яку він виконував.

– Прошу пані, хто раз бачив панну Нелю, той ніколи не переплутає її з ким іншим.

За других обставин така відповідь вразила б Зоню, але тепер інше мала на думці.

– В такому разі, пане комісаре, при чому тут я? Що мені можуть пан комісар закинути?

– Чого ви граєте зі мною в піжмурки? – запитав м'яким, трохи ніби ображеним за брак довір'я голосом. – Їздите по селах, бунтуєте мені і без того вже зреволюціонізованих мужиків, закликаєте їх до бойкоту польської влади – чи цього ще мало, панно Софіє?

Зі сплетеними на грудях руками він похитнувся злегка в такт, сам легкий і незламний.

– То була поїздка у справі організації гуртків «Рідної школи»… аполітичної організації…

– Але ж, панно Софіє, – заперечує комісар, – прошу прийняти до відома, що за наших часів не існують аполітичні організації. Все, панно Софіє, все: і ваші кооперативи, і ваші спортивні «Соколи», і ваші «Маслосоюзи», і «Рідні школи» – все це розраховане на боротьбу з закріпленням польськості на цих окраїнах нашої держави. Ви робите, – узагальнив, – стільки галасу з своєю «Рідною школою», алярмуєте [125]125
  Б'єте на сполох (з пол.).


[Закрыть]навіть своїх земляків за океаном так, що хтось збоку міг би подумати, ніби бідний український народ у морі неосвіченості. А все-таки держава дбає про шкільництво й освіту своїх громадян. Я не знаю, панно Річинська, чи в цілому повіті знайдеться п'ять сіл, де б не було школи, але ви мусите признати мені рацію: годі вимагати, щоб держава утримувала своїм коштом школи, в яких виховувались би нелояльні до держави громадяни. Не такі ми вже наївні «ляхи», як ви нас називаєте… – Він усміхнувся з власного дотепу.

Зоня підвелась. Помітила, що вона ростом якраз під пару йому. Відчула, що програла. Зникла раптом покірливість. Чому має принижуватись, коли це… і так нічого не дасть?

Ах, їй було вже однаково!

– Гаразд, – сказала з силою, яка – відразу помітила – здивувала його, – якщо ви опираєтесь на букву закону, то і я так зроблю. Досі я не зробила нічого протизаконного, хочу знати: чому не даєте мені свідоцтва про лояльність? Де факти проти мене?

Комісар галантно підсунув їй стілець:

– Прошу сідати, панно Софіє. Мені розмова з вами дає справжню приємність. Прошу мені повірити, що кажу правду. Це дійсно велика приємність розмовляти з людьми, які вперше… мають нагоду говорити з представником політичної влади і… ведуть себе так розкішно наївно, як оце ви. Ви хочете знати, чому ми вам не даємо свідоцтва лояльності. А чи ви знаєте, панно Софіє, що я не тільки не зобов'язаний подавати вам причини, а навіть… до деякої міри… мені не вільно цього робити? Але для вас, – підкреслив і на хвилинку зупинив на ній свій погляд, – в нагороду за вашу чарівну наївність – зроблю виняток. Зараз, панно Річинська, зараз, – він підійшов до бічної шафи і пошукав там серед папок, – будемо мати факти. Зараз… зараз… – проказував, злегка насвистуючи якусь мелодію, – о, вже є. Як то було, прошу пані, в селі Підберізці? «Поляки будуть ще звідсіль втікати, аж патинки губитимуть».

Зоня почервоніла, і відразу їй зробилось вогко між лопатками. Комісар іронічним поглядом стежив за грою її обличчя.

– Я чекаю вашого заперечення, панно Софіє…

– Не маю нічого більше сказати, – відповіла сухо. Кивнула йому головою і вийшла, буцімто ображена недоречністю зауваження.

Бо й що мала сказати? Як могла інакше поступити? Цитовані слова справді належали їй, але речення це, пригадує собі дуже добре, вжила на тій вузькій нараді, де були самі певні, самі віддані справі, самі свої.

Додому повернулась Зоня цілковито знищена морально. Три з половиною місяці минуло від її поїздки до Львова. За цей час Зоня встигла переконати саму себе, що не хотіла деморалізувати хлопських дітей і тому зреклась певного шматка хліба, а те бидло відплатило їй тим, що зробило на неї донос польській поліції! Ай, як же шкодувала, що відмовилась від державної посади, що не калічила дітей, що не спроваджувала на їх голови пацифікацій, що не могла нищити нещадно, упень винищувати оте невдячне, тупе насіння.

Все своє пересердя, всю свою невдачу і кривду зігнала Зоня на Нелі.

– Можу тобі завдячувати! – вигукнула в проміжках між спазмами плачу. – Тобі! Тобі! Іди! Гони! Лети до свого коханця під тюрму! Стань собі серед вулиці і реви на все горло «Ще не вмерла!». Що тебе обходить посада твоєї сестри? Що тебе обходить доля твоєї мами?

– Зонцю, таж Неля нічого такого не робить, – несміливо втрутилась Олена, що останнім часом дуже сердечно ставилась до Нелі.

– Хай мама не втручається, коли мама нічого не розуміє! – затупотіла Зоня. – Я… перестала до церкви ходити… щоб їм тільки не наражуватись… навіть блузку вишивану скинула з себе… відреклась єдиної приємності в моєму житті… перестала на хор «Бояну» ходити… а вона… сестра якась… не могла заради посади, яка б нас усіх на ноги поставила… не могла відректись того кримінальника!

Неля, що мала в тому часі свої особисті переживання, майже не реагувала на цей напад. Байдужість Нелі ще дужче розлютила Зоню.

– Мамо! Хай мама їй щось скаже! Хай вона не поводиться так цинічно байдуже! Мамо! Хай мама скаже їй щось… бо я… не ручусь за себе! Мамо! Я здурію! Мамо!

Зоня почала труситись, як від лихоманки. Олена злякалась її вигляду: Зоня закотила чоловічки під повіки і лупала тільки самими білками. Неля прискочила до неї і силоміць поклала її на отоманку [126]126
  Диванчик (з пол.).


[Закрыть].

Хоч з учительською посадою нічого не вийшло, Зоня таки не взялась за філє. Присягла собі, що буде раз на день пити чай без цукру з чорним хлібом, але не поставить себе в один ряд з халупницями. Нарешті обставини склались так щасливо, що Зоня і філє не в'язала, і без праці не сиділа.

Одного дня після полудня, як звичайно, прийшов до Річинських доктор Гук. Як бувало, він, доки добрався до хати, мусив здолати ряд перешкод. Насамперед зупинився біля хвіртки, бо здалось йому, що один її бік зависає. Підозріння виявились слушними: у завісах випали два цвяшки. Як піде далі так, то за якийсь час хвіртка зовсім завалиться. Доктор Гук вийняв блокнот і тут же на місці занотував: не забути про хвіртку при вулиці Куліша. Після смерті Аркадія він сім'ю Річинських, з відомих тільки йому причин, називав не інакше, як «при вулиці Куліша». В садочку тепер, коли зійшов сніг, побачив сухе бадилля лубіну і засмутився від такої безгосподарності. Правда, лубін у дикому стані є добрим угноєнням для землі, але, по-перше, чи культивований має такі самі властивості, по-друге, як же це виглядає: стільки дівчат у хаті, а перед вікнами стирчить сухе бадилля? Увійшовши до хати, він насамперед оглянув печі і наказав Марині у сльотаві дні пропалювати час до часу в кімнатах.

– А я хотіла йому відповісти, – сміялась у кухні Мариня, – хай пан меценас привезуть зо три фіри букових дров, то палитимемо ціле літо.

Пригадав Олені, щоб та не забула наказати Марині, як тільки земля трохи присохне, скопати грядку під шпинат, але треба в «Народній торгівлі» виразно жадати: зелений бельгійський, – і лише тоді сказав, що саме привело його до Річинських, чи то пак заставило вступити «при вулиці Куліша».

– Ти, Зоню, маєш завтра зголоситись в канцелярії доктора Чуйгука. Будеш там на машині писати чи яку біду робити…

– Я? – не могла повірити Зоня, бо звичайно з такими пропозиціями чужі звертались найперше до красуні Нелі.

– Та ти… ти… Пані добродійко, прошу не забути про шпинат. Як тільки земля втягне вогкість в себе, хай Мариня зараз скопає грядку… може бути, навіть десь у холодку… А щодо тебе, – звернувся до Зоні, – то Чуйгук саме відправив свого конціпієнта [127]127
  Помічник адвоката.


[Закрыть]і просить мене, чи не маю якої інтелігентної дівчини, яка мала б голову на карку, бо воно таке… конціпієнт нібито працює безплатно, але на прибутковий податок має свій вплив. Ольдзю, стань профілем до мене. Слухай, ти скинь цей джемпер.

То не на твою фігуру. Щоб я тебе ніколи не бачив в чомусь обтислому.

Оля сміється. Доктор не знає, що грубе, то любе.

Зоня держить тайну раду з Маринею в кухні. У вирішальну хвилину ці дві завжди знаходять спільну мову. Олена, не зводить з Гука вдячних розмріяних очей: як то добре, коли… все добре.

За годинку вступає Мариня до кімнати з якоюсь пірамідкою на підносі. Перше враження неймовірне. Згодом, коли придивилися, виявляється, що то не що інше, як майстерно декорована кольоровим глазуром бабка й какао.

– Мариня бога не боїться, – шепче їй стиха, щоб, боронь боже, не почув Гук, Олена.

Мариня заспокоює її помахом голови – мовляв, самі знаємо.

Доктор Гук засиджується за десяту. Дівчата обсідають його зі всіх боків, як бджоли соняшник. Оля, для якої не стало вже місця на отоманці, сідає на стільчику йому в ногах. Доктор Гук, немов під впливом магнетивного тепла, що хвиля за хвилею котиться на нього з жіночих сердець, сам розтеплився і розм'якнув до того, що почав розповідати анекдоти з власного життя.

– Я придивляюсь краще, їй-бо, голубко, та ті перлинки не природою тобі дані… я тоді фірмана палицею по плечах: «Гов! Чекай, я не їду далі…»

– Та ні, та ні… То ви через зуби з дівчиною розійшлись?

– Не через зуби, – спростував Гук, – не через зуби, але через брак правдомовності. В мене девіз: гонор передусім.

Вечері не подано, бо ніхто не сподівався, що меценас засидиться так пізно, і нічого не купили в крамничці, а з запасів, наявних у домі, не можна було приготувати їжу, яку годилося б подати на стіл після підвечірку з бабкою.