Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 32 страниц)

Олена мала тепер лише один клопіт: подбати, щоб Нелюся в якнайлагіднішій формі, якомога пізніше дізналася про засуд Маркіяна Івашкова.

У час нещастя в домі Мариня визначила кожному його функцію: ліки довірила Безбородькові, інформування родичів і знайомих про стан здоров'я Нелі передала малій господиньці (Зоню не допускала до хворої), Олені залишила молитви, сльози та бідкання. Сама облюбувала роль ходити коло Нелюськи, аби вона виглядала, як ангелятко.

Коли Неля так одужала, що могла сидіти на ліжку підперта подушками, Мариня стала одягати її, наче напоказ. Насамперед повитягала з куфрів стару, ще з Олениного приданого, постільну білизну, з не модними вже ручними мереживами та гаптами, й нарядила нею ліжко. В кімнаті відразу війнуло передвоєнною атмосферою. Потім саму Нелю стала одягати у старосвітські нічні сорочки з рюшками та бантиками, ще й поверх того у матіне, так що з розпущеним по подушці волоссям (випадало тепер їй цілими жмутами!) змарніла, щупла Неля виглядала, як велика лялька прабабуні.

Суліман був тепер щоденним гостем у Річинських. Мариня домоглася, щоб з'являвся викупаним, виголеним, щодня у свіжій сорочці. На все погоджувався. Не міг лише перемогти себе, щоб стримувати сльози перед Нелею.

– Чого Суліман шмаркає? – брутально приводила його до порядку Мариня. – Нелюсі для здоров'я треба бачити довкола себе веселі обличчя, а Суліман, як навмисне…

– То від великого щастя, що Нелюська взяла хворобу під ноги. Хай Мариня гляне, що то за краса. Ци… ци… ци… Бог забувся і втратив міру. Така слічна… ци… ци…

– Не для пса ковбаса, – відтинає йому різко Мариня, а потім скаржиться Олені на маклера: – Чого той Суліман вічно лазить сюди? Їмосць не зауважують, як він пасе очима нашу Нелюську? Я на місці їмосці гнала б його з хати під сто чортів. Я кажу їмосці, згадають їмосць мої слова, що з його очей зло світиться.

– Тепер Мариня гнала б його під сто чортів, але як спровадив лікаря аж зі Львова, як носив помаранчі та цитрини під час Нелюсиної хвороби, то було все в порядку? Не можна так, Мариню. Мариня любить у всьому тільки чогось поганого дошукуватися. Суліман побожний чоловік і тому має милосердя до хворих. В свою чергу я ніколи була б не подумала, що ізраїліт може мати таке серце до християн, – повторила колись уже нею сказане, хоч і не з тим глибоким переконанням. Суліман уже і на Олену справляв враження не зовсім нормального. Аби не зрадити своєї підозри перед Маринею, сказала: – А як його любили покійний наш отець, не пригадує собі Мариня?

– Йой, їмосць як щось скажуть! Отець мали з ним інтерес, а їмосць зараз «любили». Яка любов могла бути між ними?

– Любов не любов, а те, що Мариня скора кожного лише обчорнити, то правда. А то великий гріх, Мариню!..

– А я гріх у міх, а зверху буком!

Першим з-поміж чужих, кого побачила Неля, коли прийшла до свідомості, був Суліман.

– Суліман, ви давно тут?

– Я завжди при вас, Нелюська.

Мариня внесла додатково пояснення:

– Як паннунця захворіли, то всі ніби голови втратили. Всяке припускали, а ніхто не міг вгадати, що таке паннунці. Панна Оля чомусь думала, що то тифус, преч би ся казав. Панна Зоня видумала якусь еспанку. Їмосць тільки все своє, що то від жолудка. А тітка Меланія так перестрашилася того тифусу, що ще й дотепер носа не показала. Один ви, Суліман, нікого не побоялися і приходили щодня. Він казав, прошу паннунці, – хихикнула злобно Мариня, – що хоче або заразитись і разом з паннунцею вмирати, або разом жити. А я йому казала, що вмирати може, а жити – не для пса ковбаса.

– То правда, правда, Суліман? – по-дитячому допитувалася Неля.

Розповідь Марині бавила Нелю. Відколи перемогла хворобу, світ і все в ньому видавалося їй інакшим, як до того часу. Ніби побувала в далекій і довгій мандрівці, а за час її відсутності якась всемогутня рука зробила генеральний порядок на світі й все замінила на краще.

Реально жила Неля тільки тим, що їй потрібно буде зголоситись до Янічека, після чого замкнуться за нею ворота цього світу.

Саме з цієї причини терпеливо зносила візити Безбородька і Катерини. І слухала їх тільки у піввуха. Всі її думки були у невідомому, але не страшному (адже так, Маркіяне?), недалекому майбутньому.

З підозрілої поведінки Катерини (надто вже сестричка вихваляла таткового заушника) Неля здогадувалася, що Безбородькова плете нову сіть довкола неї, але це її найменше цікавило, а тим паче хвилювало. Абсолютна впевненість у тому, що вона, Неля, тимчасовий гість серед них, додавала їй сили і відваги.

Зоня, адвокат у спідниці, перша запримітила ненормальний спокій у Нелі і взагалі її відмежованість від усіх справ родини. «Мама така рада, що Неля видужує, а я мамі кажу, що вона залишиться ненормальною».

– Бійся бога, дитино, звідки ти таке взяла? І завжди тобі щось таке прийде в голову…

– А я кажу мамі. Чого вона така байдужа до всього? Ніби якась не з цього світу. Ще бракувало поголоски, що в нас у родині – вар'яти…

– Що ти, дитино, насправді? Яка ти все ж таки, Зонцю. Замість тішитися, що сестричка, слава богу, видужує…

– А я мамі ще раз кажу, що з Нелею не все в порядку.

На щастя, Олена не дуже переймалася пророцтвом Зоні. Хіба психічнохворі бувають такі погідні, такі спокійні, так прихильні до всіх, як Неля? Єдине, що пригнічувало тепер Олену, це те, що вона й досі не придумала, як сповістити Нелі оту жахливу вістку про Маркіяна.

Лікарі, як на те, весь час нагадували Олені, що видужуючій (слава богу, вже не хворій) потрібний спокій, спокій і ще раз спокій.

Всі, хто заходив чи міг заходити до Річинських, були попереджені, щоб, не дай боже, не проговорилися перед Нелею про засуд Івашкова. В тому числі й Орися. Проте, власне, вона, ота невістка Ілаковичів, під час відсутності Олени проговорилася Нелі. В перший момент це був такий удар для Олени, що з нею самою мало що не скоївся припадок. Але, видно, дитина сама передбачала й те найгірше і, мабуть, тому сприйняла цю звістку спокійно.

– Я ж її попереджала, просила, можна сказати! Як же ж вона… – бідкалася Олена.

Неля боронила кузину:

– Вона не хотіла, мамцю, в неї це просто вихопилося. Вона залінива, щоб робити комусь добро чи зло.

Олена начебто задовольнилася цим поясненням і урвала розмову на цю тему. Наївна дитина! Справа не в душевному лінивстві Орисі, а в тому, що дружина Славка Ілаковича якраз в ту пору буквально з розуму сходила за тим гульвісою, шибайголовою, за тим… тим чаркодуєм Нестором Річинським. Той батяр (прикро таке говорити про родича, та ще й священика, але куди ткнешся з правдою?) зовсім збив з пантелику невістку Ілаковичів. Зразу ніби нічого такого поміж ними й не було. Він впадав біля молоденької невістки Сидора (а біля котрої нової істоти у спідниці він не впадає?), а вона, як годиться порядній жінці, відбивала його зальоти. Звичайнісіньке явище в житті Нестора, так що й дивуватись надто не доводиться. Тим паче, що й сама Несторова якось наче освоїлася з цим неподобством. Перед очима у всіх відбувалися зальоти Нестора до Орисі, й ніхто не спостеріг, коли саме помінялись ролі між ними. Можна лише припускати, що, коли Нестор мав досить великої Орисі, вона щойно набрала охоти до любовної гри і тепер переслідувала того шибеника з більшою ревністю і нетактовністю, ніж він її колись.

Досі Олена не уявляла собі, що пристрасть може так оплутати та споневірити жінку.

Орися почала часто, через день-два, відвідувати Річинських в надії перехопити там стрийка Нестора.

Хвороба Нелі була якраз добрим приводом для цього. Щоразу молода Ілаковичка приносила для Нелі нові ліки: то якийсь синтетичний мед з кактусів, то екстракт з шипшини, то настій на корені балабана, хоч Клавда і твердить, що п'ють його лише при ракових захворюваннях.

А як при тому поводилася дочка радника Лісного (справді, щастя для родини, що старого переведено на роботу десь аж у Познань!), невістка аристократа Сидора Ілаковича?

Вдиралася в хату, для годиться запитувала про здоров'я Нелі, похапцем викладала привезене й зараз же допоминалася, чи нема Нестора в Нашому, а якщо був і поїхав, то чи не казав, коли знову завітає до міста?

Домашні лише переглядалися поміж собою і здвигали плечима. Коли Нестор шукав зустрічей з Орисею, то він, бодай для людського ока, підбирав для цього завжди якусь оказію: то похорони, то весілля, то поправини, то заручини, то концерт відомого співака, – а ця зовсім втратила всяку пристойність.

Пізнати було по Орисі, що їй самій неясна причина, чому Нестор уникав її тепер, коли не так давно за всяку ціну добивався зустрічей з нею сам на сам, розмов по кутках, прогулянок по затінених стежках саду. Судячи з розпачу Орисі, про інше можна тільки здогадуватись.

Коли ж бо випадково заставала Нестора в Річинських, то з нею творилося щось неймовірне. Вона то блідла, то обливалася вся червінню і до того хвилювалася, що аж починала загикуватись.

Гусарин не те щоб зовсім ігнорував її, куди там! Старий залицяльник надалі залишався галантним кавалером. Він обдаровував свою колишню пасію якимсь благеньким компліментом, дякував долі (аякже ж!), що дала йому нагоду здибатись з чарівною кузиночкою, і з місця згадував, що йому доконче потрібно кудись летіти у важливих купецьких інтересах.

Тоді Орися (яка ганьба!) намагалася затримати його коло себе. Гидко було дивитися, як вона, потягуючись перед ним, наче пантера спросоння, демонструвала перед тим старим гріховодником свою фігуру, як гойдала вульгарно стегнами, наче дівка в кабаре, як світила перед ним оголеними ногами, буцімто поправляючи щось біля підв'язок, як чіплялася його руками, чи то струшуючи з плеча незриму пушинку, чи поправляючи галстук або папістку [102]102
  Частина ксьондзівського одягу.


[Закрыть]. А чого вартий був її визивний сміх! Затівала якусь дурну боротьбу на кулаки чи забаву у вимірювання сантиметром (бралася б танцювати, якби не те, що в хаті лежала хвора людина), закочуючи очі та примліваючи від доторку його рук.

Коли Нестор, незважаючи на всі старання з її боку, таки оглядався за капелюхом, Орися падала на тапчан чи ліжко і заходилася істеричним плачем.

Мариня дала поведінці молодої Ілаковички коротку, але дошкульну характеристику:

– Невістка тітки Наталі, прошу їмосці, чисто як та льоха.

– Но, що Мариня виговорює? Мариня ніколи не навчиться культурної бесіди?

– А то, що виправляє Орися, то культура, прошу їмосці?

– Я не бачу, – рятує брехнею честь родички Олена, – щоб пані Орися аж таке щось виправляла! Не знаю, що Мариня під тим розуміє.

– Те саме, що і їмосць, але я не культурна та й не завиваю у папірчики, а валю просто з мосту.

– Краще буде, як Мариня трохи прикусить свій поганий язик.

– Зараз, прошу, їмосць питалися мене, чому «як льоха». Бо я виділа одного разу, як льоха повзала по землі, бо їй кавалера захотілося.

– Розмова скінчена, Мариню. Прошу братися до роботи.

Олена вже й сама схильна припустити, що пристрасна непогамованість Орисиної натури йде від того, що довга низка попередниць в її роді глушила в собі природні інстинкти, чи, як у Вишні говорили баби, жіночу гарячку. Корсетами шнурували груди, вузькими черевиками в'язнили ноги, прерізними «не пасує» замикали рота, видавали невинних дівчат за нелюбих, збатярованих гульвіс, а те, природою дане, не вижите, не зазнане, не збагнене До кінця, в'януло не достигши. І так громадилася та незужита жіноча гарячка з покоління в покоління, аж доки вибухнула в Орисі.

А Мариня плюється на таке публіцтво [103]103
  Прилюдна компрометація.


[Закрыть]разом з дівчатами глузує з охопленої полум'ям шалу Орисі, а нишком любується нею і заздрить їй!

Ой, які ж бо дурні ті хлопи, дурні!..

Якось Олена, перемагаючи сором, затягла Орисю у ванькирчик, щоб поговорити на розум і хоч трохи вговтати Наталину невістку:

– Що з тобою, Орисю? Ти забуваєшся. Непотрібно звертаєш на себе увагу. Вже й Мариня помітила.

Орися не відпирається. Сумирним голосом визнає Оленину правду.

– Я знаю, цьоцю, що веду себе не так, як треба, але, прошу мені вірити, нічого не можу вдіяти з собою.

– Я не хотіла б читати тобі мораль, але не забувай, що ти заміжня, що в тебе шлюбний чоловік.

– Славко? – відразу зло насторожилася Ілаковичка. – Хай мені цьоця нічого не згадує про нього. Чути не хочу про того… євнуха.

– Я просила б не забувати, що з тобою розмовляє старша особа.

– Добре цьоці говорити, а що я маю казати, коли в мене є чоловік і нема його? Я не можу, як моя свекруха, замилювати людям очі: «Овшім, овшім, молоді живуть, як пара голуб'ят». Славко теоретично – розуміє цьоця? – по книжках то він знає, як сплоджувати надлюдину, юберменша, а практично… – Орися почервоніла до поту на лобі. – Цьоця знає, що я маю на думці. Як не матиму дитини, то хіба здурію.

– Дивись, – втішилася Олена, – а я й не знала, що ти так любиш дітей.

Була рада, що бодай щось одне благородне вдалося їй відшукати в невістці Ілаковичів.

– Я дітей, цьоцю, ані люблю, ані не люблю. Не знаю, яка була б з мене мама. Одне певно знаю, що дитина відтягнула б мене від того старого диявола.

– А ти молись…

– Хай цьоця не вмішують у ці діла ще й бога! – крикнула вона.

Олена відступила від молодої Ілаковички, як від гріха.

Найбільше здивувала Олену сама Несторова.

Коли Олена делікатно зробила їй докір, що їй, дружині, мовляв, треба було раніше втрутитись в амури Нестора з Орисею, та казала:

– Ти маєш рацію. Я не повинна була допустити, щоб той шалапут так повівся з Орисею.

– Я ж, власне, говорю, що ти, як законна жінка…

– Ти мене не розумієш, – болісно стягнула лице Несторова. І її відразу знервувало, що Олена не так сприйняла її слова. – Я не про це, Гелю. Я журюся, що йому так скоро набрид роман з Орисею. Можеш мені вірити, що це неспроста. Напевно, запримітив собі якусь іншу, та ще й не знати кого. А так, Орися бодай своя, і гріх залишився б при родині. Я вже така змучена тими його амурами, така змучена, що ходячи сплю, а прийде ніч – я ока не замружу.

На фоні цих усіх невеселих подій Суліман силою факту являвся єдиною розрадою для родини, особливо для Нелі. Свідомість, що вона скоро покине маму і всіх інших, поблажливо настроювала Нелю до кожного зокрема.

Суліманові дозволяла вона годинами сидіти біля себе й говорити, що йому подобалося.

– Я сьогодні бачив… Чуєте, Нелюська?

– Чую. Я все чую. Мені просто вигідніше лежати з заплющеними очима. Говоріть, Суліман, говоріть.

– А чому ви мені ніколи не скажете «Рафаїл»? Я був би щасливий, аби ви мене кликали Рафаїлом.

– Добре, Суліман, буду вас звати Рафаїлом. Говоріть далі… Що ви бачили?

– Рафаїл бачив блідо-рожеві півонії й думав про вас.

– А що я маю спільного з півоніями? Вони не пахнуть і так скоро облітають…

Суліман заклопотаний. Велика біда для людини так багато почувати і так не вміти передати це інтелігентними словами.

– Я не вмію вам цього сказати, Нелюська, але ті півонії були дуже гарні… дуже… Ви, ну, ви… рідна сестра для всього, що гарне. – Був радий, що нарешті вдалося йому передати свою думку. – Я часом читаю псалми Давида і теж думаю про вас, хоч там нема й близько слова «Неля».

– А що ви ще читали?

– Я читав коран…

– Ви читаєте по-перськи, Суліман?

– Чого зараз «по-перськи»? Я читав коран по-польськи.

– І що ви там вичитали?

– Там є одна сура…

– Що за Сура? Що ви говорите, Суліман, опам'ятайтеся!

– А чого я потребую опам'ятовуватись? Сура – то такий короткий віршик. Нелюська не знала цього?

– Не вчили такого в гімназії, Рафаїле.

– Ви сказали, Нелюська, «Рафаїл»? Ви тепер не дивіться на мене. Я не хочу, а дурні очі беруть і самі плачуть. Але я не буду. Я буду вам казати про ту суру в корані.

– Кажіть.

– Магомет каже, що по смерті побожних магометан буде чекати рай з гуріями…

– Гурії… Гурії? Таж то непорядні жінки. Як вони попадуть в рай? Чи ви не наплутали чогось, Суліман?

– А, про гурії вчили панянок в гімназії? То паскудне слово, Нелюська. Не кажіть його більше. Воно не пасує до вашого гарного рота.

– Я вже його забула, Суліман.

– А чому не «Рафаїл»? Нелюська чує? Я не хочу по смерті гурій, а хочу мати рай на землі і дивитись на Нелюську живу.

– Я скоро помру для вас, Суліман.

– Що значить Нелюська помре для свого Рафаїла? Як ви можете для мене вмерти, як ви собі мешкаєте в моєму серці? То треба насамперед, щоб моє серце вмерло, так?

– Чого ви такі до мене, Суліман? Не треба, бігме, не треба.

– Ну, а як я можу до вас інакшим бути? Може би, я і сам хотів інакшим бути, а не можу. Я ж вас люблю, Нелюська. Ще покійний Аркадій знав, що я вас люблю.

– Не говоріть дурниць, – хмуриться Неля.

– Я кажу правду. Чого я вам мав говорити неправду про покійника. То гріх. Аркадій за це був дуже сердитий на мене.

– Не називайте мого татка Аркадієм. Він вам не був товаришем.

– Ну, товаришем не був, а може, був чимсь більшим, як товариш? Але каже Нелюся «ні», то хай буде ні. Яка мені різниця, чи Аркадій, чи отець Аркадій? Отець Аркадій був злий на мене, що я вас люблю.

– Хіба наш татко коли-небудь міг бути злим?

– Ну, за таке хто був би добрий? Він, може, не знав, що я хочу, щоб ви були моєю жінкою, майн вайбеле. Ну, як має бути в порядку, законною жінкою, аби все було, як припис вимагає, щоб все в порядку…

– Я теж хочу, Суліман, щоб у моїм житті було все в порядку.

– Ну, – він схопив Нелю за руки, але зараз же схаменувся і лише гладив ковдру поблизу них, – як ми обоє хочемо того самого, то вже добре.

– Я трохи іншого хочу, Суліман.

– Але Нелюська не є зла на мене, а то вже добрий знак для мене.

– То найгірший знак для вас, Суліман. Ви нічого не знаєте. Ах, всі ви нічого не знаєте. Але я хотіла б вас щось запитатися: вам не було б страшно одружитися з дівчиною, яка вас не любить?

– Що значить «не любить»? Любити або не любити можна лише кавалера, а чоловіка… Ну як можна не любити шлюбного чоловіка? Суліман цього не розуміє.

– А Рифка була ваша шлюбна жінка, а ви її не змогли полюбити?

– Рифка… я перепрошую за погане слово – Рифка була гурія.

– Але щоб стати чиєюсь жінкою, як ви гадаєте – треба трохи його любити? Хоч трохи симпатизувати йому?

– Не треба бути недоброю до нього, от як ви до мене, Нелюська, не є анітрохи недобрі. Якби тільки завжди були до мене такі, як тепер, а Суліман… Нелюська ще не знає, що Суліман може. А Суліман зробить вже так, що Нелюся його полюбить, а всі будуть дивуватися, ци… ци… ци панна Річинська полюбила Рафаїла. Ой, то буде файна чудасія!

– А як ви зробите, Суліман?

– А Нелюська не чула, що Суліман чарівник? Покійний Аркадій, перепрошую, покійний отець Аркадій знав про це.

– А ви мене зачаруєте? Можете мені сказати, як ви це зробите?

– Що значить казати? Казати можна, але нащо казати? То треба робити, розуміє Нелюська?

– А як ви ті чари зробите?

Суліман ніби міркує хвилину. На його лиці блаженний, наче трохи дурнуватий вираз.

– Суліман зробить таке, що Нелюська буде дивитись на Рафаїла, а буде його бачити, ну, буде бачити кого захоче, кого собі Нелюська любить. Це будуть міцні чари. Нелюська буде дивитись на мої очі, на мої губи, на мої Руки, на мою фігуру, а буде бачити його очі, його губи, його руки, його фігуру. Буде слухати, що я говорю До Нелюськи, а буде чути його слова. Ой, вей мір, що то будуть за чари.

Нелі стає моторошно. Так, Мариня справді має рацію. З Суліманом щось недобре.

– Суліман, а звідки пішло ваше прізвище? Воно ж не єврейське?

– То Нелюську цікавить! То я можу сказати. До цісаря Йосифа II…

– Я чула, що був такий Франц-Йосиф.

– Нелюська, то інший. Франц-Йосиф наш з вами цісар, а Йосиф II, уй, він жив… Я не можу сказати, коли він акурат жив, але що він дав таке розпорядження, що до першого січня 1788 року єврейські родини мали вибирати собі родові імена. Що значить родові імена, коли загалом ще не було прізвищ? Ну, і кожний, Нелюся розуміє, кожний, хто міг підмазати, старався для свого роду дістати гарне прізвище. Нове прізвище мусив ствердити кагал і окружний ребе, а апробувати пан крайсгауптман. Що я можу більше казати? Брали хабарі і ребе, і найстарший в кагалі, і через своїх людей сам пан крайсгауптман. Ой, тоді цвіла така спекуляція з тими прізвищами! Пани старости поділили прізвища на першу, другу, третю категорію. Нелюся розуміє? Найдорожче коштувала перша категорія. Це були прізвища квітів або дорогих каменів. Ну, наприклад, Розенталь чи Гольдштейн. Менше коштували звичайні камені, як Айзеншток чи Керн, а хто не мав звідки дати куку в руку або розсердив чимось кагал чи старосту, тому на зло давали погане прізвище. Ну, наприклад, Гунд, Штір.

– А звідки Суліман?

– Я зараз буду казати. Мій прапрадід був собі зовсім бідний єврей. Ну, що з того, що бідний, але прізвище треба мати? Староста розсердився на нього, що він такий зовсім бідний єврей, і сказав: «Будеш називатися Гунд…» То страшне, ну ні? Але мій прапрадід, хоч зовсім такий бідний, він був хитрий. Він пішов заявив, що пан староста казав записати його так, як називається його вельможний собака. А собака пана старости від 1788 року називався Суліман. Ну, і так пішов рід Суліманів. А чому собаку називали Суліман? Тому, що її подарував панові старості якийсь перський чи турецький купець, який проїздив через Наше у Львів у своїх справах…

– Цікаво…

– Що значить цікаво? Я казав Нелюсьці, що я люблю читати псалми Давида, але я спочатку почитаю історію, а тоді вже псалми. А що Нелюська буде говорити, як їй скажу, що цісарева Марія-Тереза…

– Мала бути дуже гарна…

– Гарна? Що значить гарна жінка, коли в неї немає доброго серця? Може, Нелюся плутає її з цісаревою Елізабет, жінкою Франца-Йосифа? Ой, то була пєнкносць… ци… ци… Вона була майже така гарна, як Нелюська… Але Марія-Тереза, як вона могла бути гарна, як вона видумала закон, аби, ну, я перепрошую, що буду таке говорити при ясних очах Нелюськи, аби євреї не множились. Ну так, аби я здоровий був. Патентом з 1776 року було заборонено галицьким євреям женитися без дозволу губерніум [104]104
  Провінціональна влада у давній Галичині.


[Закрыть]. А бідні взагалі не могли одружуватися. Аби мати право – Нелюська чує? – аби мати тільки право подати прохання до губерніум, потрібно було, аби маєток того, хто подає прохання, коштував щонайменше п'ятсот злотих ринських. А це був великий маєток… а шлюбна такса складала десять процентів від маєтку, то був прогресивний податок… ой, то дуже заплутана справа. Але це було вигідно урядові. Вже у 1784 році ті такси дали урядові сорок тисяч злотих ринських… А хто не мав грошей, ну то що? То брав незаконний, ритуальний шлюб, і діти не називалися по батькові, а по матері, і були, урядово були… я перепрошую за погане слово, байстрюками. Це були важкі часи для єврейського народу у Галіції, а Нелюська каже, що Марія-Тереза була гарна… Але і між нашим народом, як між вашим, в ті важкі часи не було єдності… В 1797-му знайшовся такий падлюка, ну такий паршивий пес Соломон Кофлер, який вніс до держави проект, аби стягати податок від запалених свічок у суботу та свята і від свічок ханукових і весільних. Він разом з іншим таким паршивим псом Тобіяшєм Штайнбергом захотіли орендувати в держави свічкове на Східну Галіцію. Єврейка, яка б не заплатила свічкового, була б визнана за безбожну. А уряд не міг терпіти безбожних у себе… І тому безбожних жінок чекав кримінал, буки, арештантські роботи, а нерідко й конфіската подушок, ну, одягу і таке інше… Така собі трохи менша пацифікація.

– Я не знала, Суліман, що ви так знаєте історію…

– Що-о? Треба бути ще більшим шуєм, як Суліман єсть, щоб не знати історії свого народу. Чи Нелюська згодна зі мною?

Неля була згодна, хоч історію свого народу знала слабо й то, очевидно, спотворено.

Неля, яка так пройнялася спільною героїчною долею з Маркіяном Івашковим, що й уві сні марила нею, у хвилини розсудливості втрачала впевненість, що слідчий повірить в її активне членство в ОУН. Якщо їй доведуть, що вона могла бути тією таємничою жінкою, що на польсько-німецькому кордоні випадково всунула несвідомому Шифльованому портфель з револьверами, то каверзна нитка, яка мала б заплутати справу «Крука», розпадеться, як спопелілий сірничок. У світлі такої можливості (а можливість велика!) всі багатозначні натяки Романика на те, що його хлопці відіб'ють Івашкова з рук охорони, коли та вестиме його на суд, де він мав би виступити як свідок, здаються наївною казочкою для дошкільнят.

У Нелі залишалася ще слабка надія, що її негайно, бодай ненадовго, посадять в тюрму за введення влади в оману неправдивими зізнаннями. Що ж, нехай буде й це. Аби тільки дістатись за грати, а там знайдуться такі, які навчать її, як бути далі.

Залишався для Нелі невиясненим один пункт у цій досить заплутаній історії: чому Романик саме її, не члена організації, втяг у цю конспірацію? Обставина, що вона захопилася Івашковим і Романик знав про це, не витримувала критики. Серед їх гурту є досить дівчат-фанатичок, які пішли б на цю жертву і які в ім'я ідеї признали б себе не лише нареченими, але й полюбовницями Маркіяна.

З іншого боку в цьому мусить бути якась причина, логіка, сенс. Вони з нею не просто бачилися. Той страшний чоловік, що сунув їй револьвера під самі очі, не жартував. Неля інтуїтивно відчула, що він зміг би виконати свою погрозу. Все поміж нею і ними відбувалося не на ніби, а на жаль, серйозно.

Врешті Неля так увійшла в роль тієї незнайомої, яка зустрілася з Шифльованим на польсько-німецькому кордоні, що була певна: Янічек повірить її зізнанням. А якщо повірить, то зрозуміло, що з суду – відразу у в'язницю. Саме тому Неля не попрощалася з мамою. Вважала, що це менш жорстоко, ніж заставити Олену пережити сцену розлуки.

Прямуючи до суду, Неля мала сподівання, вірніше, передчуття (не справдилося ні те, ні друге), що хтось з рідних перейде їй дорогу і бодай… визнає, що вона, Неля Річинська, без страху й жалю йде на подвиг. Це мало б для неї таке велике значення!

Усвідомлення, що її родина по черзі використовувала її як знаряддя, болюче пекло Нелю.

Слідчий не захоплювався її вродою, як перше; навпаки, вдав, ніби насилу впізнав. Не виявив і здивування, що вона знову прийшла до нього. Здавалося, що й поглузувати з неї не мав охоти.

Був ідеально знудьгований.

Неля виклала йому справу, як навчив її Романик: ще раз змалювала сцену, як вона з портфелем, повним револьверів, опинилася на польсько-німецькому кордоні, ревно описала місцевість, вокзальний будинок, портфель, ба навіть погоду того пізнього вечора.

Коли скінчила й підвела очі на слідчого, помітила, що він весь час бавився брелоком біля свого годинника.

– І все? – спитав офіціально.

– Все, – розгублено відповіла вона.

– От і гаразд. Дуже добре, панно Річинська, що ви прийшли і склали зізнання в цій справі. Хоч ви, оскільки мені відомо, мали завдання завіклаць дзєло [105]105
  Заплутати справу (пол.).


[Закрыть]та вийшло навпаки: внесли потрібну ясність у слідство. Добре. Тепер ми складемо протокол, ви підпишетесь під ним, і вас відведуть у… тюрму.

Неля відчуває, що він стежить за враженням, яке справить на неї його заява.

Тільки не зрадити свого задоволення. Опустити кутики губ. Лице здаватиметься нещасним.

– Не боїтеся?

– Не маю права.

– Гм. Психічно вас підготували добре. Вітаю. І вони трохи навчилися працювати з людьми. Те-ек. Як ваше здоров'я?

Неля почервоніла.

– Нічого.

– То мнє цєши [106]106
  Це мене радує (пол.).


[Закрыть]. Все ж таки менінгіт – страшна жеч [107]107
  Річ (пол.).


[Закрыть].

Нелі здається, що від останньої зустрічі він потовстів, а скроням додалося срібних волосків. Неприємно, коли у мужчини червона шкіра. Всі м'ясники мають фіолетово-червоний колір обличчя. Добре скроєний костюм. Певно, не нашівський кравець шив. Який буде костюм, що його вперше вбере Маркіян на волі?

– А ви знаєте, панно Нелю, поки що в нас тюрми поганенькі. І місця мало. Це змушує нас політичних тримати в одній камері з посполитими. Пані пшедставя сєбє [108]108
  Уявляє себе (пол.).


[Закрыть]разом з злодійками і проститутками?

Неля мовчить. Без завзятості, без напруги сили волі, просто не має що сказати на це.

– А що ви зробите, як котра з них захоче вас мати за коханку? Ви знаєте, що таке лесбійська любов?

Тут уже Нелі не залишається нічого іншого, як взагалі мовчати.

– Жаль, що ті негідники граються вами, а першу скрипку веде, скажу вам по секрету, ваш кузенчик Ілакович.

Нелі хочеться недовірливо-насмішкуватою міною показати Янічекові, що їй знайомі, принаймні з розповідей, провокаційні методи слідчих. Не така вона вже недосвідчена в цих справах, як йому здається. Якраз Неля повірить йому, що її кузен Славко замишляв що-небудь проти неї. І з якою б це метою, якщо можна запитати?

– Ви мені вірите, панно Річинська?

– Не вірю.

– Серйозно?

– Так, – відповіла з гідністю.

– А якщо я вам доведу?

– Ви мені цього не можете довести.

Задумався.

– А якщо я вас логікою аргументу переконаю?

– Ваша справа. Я однаково не повірю, щоб мій кузен…

– Ах, панно Нелю, ті кузени тепер! Вони теж перевелися, запевням паньом [109]109
  Запевняю вас (пол.).


[Закрыть]. Тож слухайте: Ілаковичу як вождеві націоналістів на Нашівщині почало тріщати у хвості. Надто вже лінивим і бездіяльним став ваш кузен. Вони, осли, не знають, що в нього іншого виходу немає. Нам, річ ясна, це на руку, але його молодчикам не до густу. Отож пан Ілакович-юніор вирішив довести компаньйонам, що для справи він ладний і красунею кузиною жертвувати. Вся ота історія з зустріччю на німецько-польськім кордоні – суцільна нісенітниця. Глупота. До речі, ніякої жінки там не було. Не тільки вас, а взагалі. «Крук» признався у всьому без особливих зусиль з нашого боку. І огульнє [110]110
  Взагалі (пол.).


[Закрыть]сама концепція рятувати того махрового з минулим боївкара [111]111
  Член підпільної терористичної організації.


[Закрыть]вплутуванням панни Нелі Річинської в цю справу більш ніж наївна. А проте знайшлися дурні, що йому повірили. Це я, пшепрашам, не вас маю на думці. Точніше, не лише вас, панно Нелю.

– А якщо я сама признаюся у всьому… письмово?

Тільки розпач міг так виявитись. Янічек кривиться.

Навіть наївність панянок повинна мати межі.

– Змушений вам сказати, панно Нелю, що ті панове вас не повністю поінформували. Повинні були вам пояснити, що признання у злочині – це ще не доказ злочину. Ви мусили б нам довести свою вину, а це вам не вдасться. Ви заплутаєтесь при першому ж перехресному допиті…

– А за введення влади в оману? – хапається вона соломинки, як той потопаючий.

– А, це ви знаєте. Добре. Так от, є така стаття, панно Річинська. Якщо ви дуже захочете, то ми можемо підвести її під вашу особу, але, на жаль, з цього нічого не вийде. Ваш швагер, доктор Безбородько, або приятель вашої родини пан Рафаїл Суліман подадуть до суду лікарську довідку, що ви недавно хворіли менінгітом, і ми будемо змушені випустити вас на волю. Тому, аби не було зайвого клопоту і вам, і нам, ідіть спокійно… додому. А своєму кузенові скажіть, хай вдруге вас не дурить. І з вашим нареченим паном Івашковим… Як, залишитесь солом'яною нареченою а чи, може, на зло ворогам, візьмете з ним шлюб у в'язниці? Ех, панно Нелю, панно Нелю, все те разом лише великий фарс. Колись у юності, ще за Царя, я теж бавився у конспірацію, але, дяблі то вєдзон [112]112
  Чорти його знають (пол.).


[Закрыть], так мені здається сьогодні, якось воно розумніше виглядало. В каждем разє, серед нас не було стільки запроданців.