Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 32 страниц)

– Розумію вас, Пєрожек. Одне тільки ніяк не хоче поміститися мені в голові: як могли ви так складно читати написане чужою рукою? А чи, може, «товариші» подали вам друкований текст?

– А я не мав тексту, прошу шефа. Якщо хтось подібне доніс панові шефові, то збрехав підло. Тому мені було так «складно», як пан шеф кажуть, говорити, що все воно плило мені з голови. І ще хочу сказати, що там ніхто не виступав з папірцем. От що то люди кажуть! Вже перекрутили! Я, прошу пана шефа, говорив, що мені на язик несло.

– Ясно, Пєрожек, ясно. Ви говорили те, що думаєте, що відчуваєте, говорили, прошу я вас. А на роботі ви говорите те, чого не думаєте і не відчуваєте. Дволичність, пане Боніфацій, чи як?

– Не можу погодитись щодо цього з паном шефом. Сам страх як не люблю дволичних. На роботі, особливо панові шефові, таких гарячих промов, прошу пана шефа, я ніколи не проголошував, а там от подумав і відчув інакше, як завжди.

– І ті ваші нові почуття і думки завели вас аж до профспілки?

– Дивно, правда? Я сам дивуюся цьому, але виходить, що таки так.

– А тепер захочете, щоб я вступив у Товариство власників друкарів і заключив з усіма вами колективний договір?

– Пан шеф знову так, ніби того я захочу… Я… Що я? Так статут каже…

– А ви, як його член, мусите повинуватись у всьому статутові?

– Та ніби на таке виходить.

– А з того дальше виходить, що згідно з статутом і колективним договором я повинен вам, Пєрожек, підвищити зарплату на сто процентів.

– Та ніби так.

– Та не притакуйте мені до холери, бо мене зараз тут ясний шляк трафить! Та звідки я візьму для вас тих сто процентів? Я ж говорив уже не раз тому лайдакові Завадці: щоб підвищити вам на сто процентів заробіток, я повинен на сто процентів підвищити оплату своїй клієнтурі, а це значить… – ви скажіть мені, Пєрожек, до вас доходить ще якесь розсудливе слово чи ви вже до решти стуманіли? – Оце значить, прошу я вас, вбити осиковий кіл на могилі українського друкованого слова у всьому воєводстві. Чого кліпаєте очима, як той віслюк перед пужалном? Фірма «Кость Філіпчук», хоч би лопнути мала, неспроможна задовольнити ваші вимоги… Неспроможна, розумієте? Тепер ви хоч трохи розумієте, в яку авантюру втягли вас оті… оті… киринники? [130]130
  Дезорганізатори.


[Закрыть]Добре, добре, – став масувати рукою околицю серця, – друкарня вилетить у трубу, мене шляк трафить, а що будуть жерти ваші «жінка-діти»? З вашої легкої руки повісять зуби на клин, га? Ви здаєте собі справу, у що ви встряли?

Пєрожек, замислившись глибоко, похнюпив голову. І знову виринуло перед Філіпчуком питання, яке мучило під час усієї розмови: це поза актора чи розкаяння обманутої людини?

– Подумайте, Пєрожек, і не спричиняйтеся до своєї і моєї загибелі.

– Я вже подумав, пане шефе. Я скажу по щирості. До тих зборів я теж думав, що без вашої друкарні – голодна смерть мені й моїм «жінці-дітям». Але там я переконався, що не такий вовк страшний, як його малюють. То велика організація тепер, пане шефе… сила! Я чув, як люди виступали. Були такі, що дуже добре заробляють, були й такі бідаки, як я, були й безробітні… І, знають пан шеф, якось собі зараджують. Ті, що мають працю, відпускають безробітним по два дні на тиждень своєї роботи… потім різні взаємодопомоги… комітети.

– Червона поміч, – їдко зауважив Філіпчук, стримуючи себе, аби не схопити за боже пошиття Пєрожека і не потовкти ним об стіну.

– Правда, правда, пан шеф мають рацію, згадувалася і червона поміч. Я скажу по щирості, жалкую, що раніше не знав, що воно таке у світі твориться.

Філіпчук, не дуже тямлячи, що робить, схопив крісло, підніс його і опустив на підлогу. Його руки тремтіли так, що мусив сховати їх за спину.

– Забирайтеся мені з очей, Пєрожек, бо може дійти до нещастя… Шуя… каналія… шубравець останнього сорту – от хто ви, старий ідіоте!

– Я піду, пане шефе, я бачу, що пан шеф не в настрої. Але я хотів би спитати, перепрошую, що буду сміливим, – чого, власне, пан шеф викликали мене?

Філіпчук уже не мав сили кричати.

– Ідіть, Пєрожек, мені з очей, щоб духу вашого тут не було… бо… я… я… за себе не ручаюся…

Коли за Боніфацієм замкнулися двері, Філіпчук повалився у крісло, ніби людина, уражена паралічем. Заважали йому власні руки й ноги, гнітили всі внутрішні органи, тяжіла голова.

Трохи очунявши, покликав до себе Бронка Завадку.

– Подай мені паперу і олівець. Нічого, може бути і оцей.

Написавши щось похапцем, подав папірець Завадці.

– Іди набери.

– Пане шефе, мене робота чекає…

– А це не робота?

– Слово честі, не маю часу на жарти.

– А це не жарти, прошу я тебе. Піди набери сьогоднішньою датою мій некролог. Сьогодні помер, запам'ятай собі, прошу я вас, власник друкарні Кость Філіпчук, проживши сорок два роки. Моя фізична смерть буде вже тільки формальність. Фактично я вмер сьогодні. Ти почав мене вбивати, а Боніфацій Пєрожек добив. Якщо вже ідіот Пєрожек жалкує, що він не знав, що раніше можна було мою друкарню в трубу пустити, то я, прошу я вас, не хочу жити. Чого стоїш? Дістав замовлення – берися до роботи. Відбий у десяти примірниках. Треба буде декому і з родини послати. Чого ти вирячився на мене? Думаєш, старий зійшов з глузду… Нє. Все в нормі. Тільки жити мені відхотілося. А тепер залиш мене самого. Чого ще очікуєш? Думаєш, що шеф пошле по коньяк? Не пошле. Небіжчики не п'ють. Ти хотів мені щось сказати, Броник?

Може, й мав би щось сказати, але згадав, що лежачого, а тим паче трупа, не б'ють, і мовчки з текстом некролога Бронко вийшов з кабінету.

Зоня, яка давно шукала зачіпки, щоб піти з дому й жити окремо, нарешті вбачила причину в тому, що Мажарин збирається одружуватись. Здійняла крик, що вона не може далі жити в такій скомпрометованій сім'ї. Вона хотіла була піти відразу після втечі Слави з дому, але пожаліла Олену.

Олена подумала собі в душі, що не її пожаліла дочка, а просто на той час не мала ще роботи й була залежна від родини, та хай там!

– А куди ти підеш, дитино?

– Хай мама буде спокійна за мене! Не зроблю мамі такого сорому, як Слава! Не втечу з дому, а виберуся. Найму собі десь кавалерку [131]131
  Холостяцьку кімнату.


[Закрыть]і буду жити, як інші самостійні, працюючі жінки.

Олені вдарила кров у голову від самого слова «кавалерка»:

– Бійся бога, Зонечко! Та якби покійний татко вчув, що ти вимовляєш…

– Може мама не кінчати: «…то у гробі перевернувся б». Можу запевнити маму, що воно не так. Наш тато був людиною поступовою, бувалою, і на нього це слово не зробило б такого страшного враження, як на маму. А втім, як воно маму так шокує, то можу його вимовляти по-французьки – «гарсоньєра». До мами, бачу, ще не дійшло, що я самостійна жінка і заробляю сама на себе. На заході Європи це нормальне явище.

За кілька днів, точніше, четвертого дня після цієї перепалки, Зоня забралася з дому. Знайшла собі в центрі нової частини містечка (власне, на околиці, коли орієнтуватися на старий ринок як центр міста) кімнату з окремим входом і домурованою в передпокої кухонькою.

Приїхала фірою на вулицю Куліша перед батьківський дім, забрала звідтіль, що було їй потрібно для обладнання нового житла, і без «бувайте здорові» поїхала на своє. З брами гукнула, що, мовляв, як хтось матиме справу до неї, то хай заходить просто до канцелярії Чуйгука, вона завжди буде там. Точка. З галузки відпав ще один листок.

З відходом Зоні виникло питання про заміну мешкання на менше.

Дивне психічне явище. Олені завжди здавалося, що вона випадково й тимчасово живе у великому домі Аркадія, а тепер, коли довелося покидати його, огорнув її дошкульний, хоч і не зовсім виправданий сум, аж мала господинька мусила розважати матір:

– А за чим мама жалкує? Відколи я пам'ятаю, вічно в нашій родині нарікалося на це мешкання. Хай мама згадає, як у сльотаву осінь чи навесні підходить тут вода у підвалі. Якби татко був живий, то ми, напевно, цього літа вже поміняли б квартиру. А наріжна кімната, мамцю? Та там ніколи не можна як слід напалити! А взяти хоч би покрівлю! За татка протікала вода тільки в одному місці над кухнею, а тепер капотить уже і над їдальнею. А найважливіше – ми не можемо оплачувати такої великої квартири.

– Люди тримають квартирантів…

Олі мало що не зірвалося з язика, що в них теж був квартирант доктор Мажарин і чим те все кінчилося.

– Найважливіше, – тягнула далі Оля, немов не дочула Олениних слів, – що треба буде все міняти і починати наново.

– Я нічого не кажу, певно, тепер п'ять кімнат забагато для нас, але чого зараз починати наново? Як же можна у моєму віці все починати наново?

«О, мама думає тільки про себе. Раніше з нею цього ніколи не було. Їй і на думку не спадає, що це, може, мені доведеться починати своє життя заново і по-іншому».

Наступної неділі вибралися Олена з Ольгою ніби на прогулянку, а насправді – з наміром поглянути, може, де здаються квартири.

Пішли навмання першою вулицею, що вела у східну частину передмістя, де, як інформувала всезнаюча Мариня, «любили бути хати внайми».

Околиця, на яку потрапили, відразу сподобалася Олені. Просто неймовірно, що вона так довго жила в Нашому і ніколи тут не бувала!

Будиночки були подібні один до одного, наче діти однієї матері. Це наводило на думку, що люди в цих будинках теж повинні б бути подібними одні до одних й жити в злагоді між собою.

Кожний з тих домочків був у деякій віддалі від вулиці, що давало змогу їхнім власникам заводити квітники перед фасадами. Стежки від хвіртки до ганочка були здебільшого посипані рінню та обведені побіленими цеглинами, що виглядало так… запрошуюче. Майже кожний ганочок був помальований у зелений колір, а у вікнах цвіли фуксії.

На жаль, ні в одному з тих чепурних домиків не було на віконній шибі наліпленої картки про здачу квартири. Очевидно, тут жили багаті міщани, які не думали позбавляти себе вигод за кільканадцять злотих на місяць.

Олена наполягла, щоб завернути ліворуч у вулицю, яка, на її думку, повинна б вести до ріки.

– У Ладиків не було багато качок, бо поблизу не було саджавки. Зате у твого діда, таткового тата, були цілі табуни. Просто хмари напівздичавілих качок та гусей. Казали, ніби вони виводилися там у шуварах [132]132
  В комишах, очеретах (з пол.).


[Закрыть]так, що ніхто й не знав їм числа і рахунку. Але що з того? Не було доброї господині. Скажу тобі, що я якось не пам'ятаю, чи їла я там хоч раз добре засмажену качку. А до того ти, певно, й не знаєш, що смак м'яса залежить і від того, чим годують птицю. В дідовім селі була така психопатка, бо інакше не знаю, як це назвати, дідичка, яка веліла годувати качок, призначених для панського стола, фігами. Або, наприклад, у неї ж спеціально так вигодовували гусей, щоб у них хворобливо розросталася печінка, потрібна для гусячого паштету. Я навіть не знаю, чи не шкідлива така печінка.

Околиця, в якій знаходилися, спочатку ніби мальовнича, чимдалі почала скандально псуватися. З'явилися облуплені, кривобокі, полатані бляхою дахи з перевернутими горщиками замість коминів. Хати без огорож і квітників, без господарських забудовань справляли жалюгідне враження.

Єдиними господарськими прибудовами при тих халупах були до смішного малі, чомусь усі до одного перекошені виходки.

Згубився нарешті і тротуар під ногами.

Вулиця ставала щораз вужчою, щораз тінистішою та болотистішою, хоч у цю пору в місті панувала посуха. Сюди не їздили машини, і тому вулиця роїлася від голопузих дітей. Судячи з усього, в цій околиці жив єврейський пролетаріат, бо, хоч було свято, на шнурах біля хатин висіло запране, мокре, немилосердно полатане шмаття.

Олена зупинилася.

– Я не піду далі. Ні… ні, тут я не могла б жити. Я сподівалася, що передмістя нагадуватиме мені Ліски, а тут стільки бруду та нужди. Ніколи не думала я, що серед євреїв може бути така біднота. Я гадала, що тут повітря, як на селі, а то… Ходім звідціля, ходім, а то боюся, що ще в мене голова розболиться.

В зворотній дорозі (аби не йти попри ті жалюгідні халупи) вийшли на якусь польову стежину і несподівано натрапили на гарний будиночок під червоною покрівлею, на одному з вікон якого, на велику Оленину радість, білів наклеєний аркушик.

Власник будинку жив окремо, і це теж було дуже добре. Домик здавався внайми сам по собі.

Ольга з Оленою насилу відшукали господаря, чи то пак господиню будинку. Труднощі полягали в тому, що вона вдруге вийшла заміж і ніхто не знав ні її нового прізвища, ні вулиці (яка, мабуть, теж змінила назву), яку господиня назвала в оголошенні.

Для Олени ця історія видавалася трохи підозрілою: всякий тягнеться до того, щоб мати якнайбільше свіжого повітря, а ця покинула такий гарний будиночок і пішла жити у чоловікову хату, ближче до центру і пилюки.

Щось тут не те. А може, той будинок тільки зовні такий гарненький, а всередині весь пророслий грибом?

Господиня виявилася охайною, з деякою претензією на чепурність, як це полюбляють літні бездітні жінки, гордовитою молодицею. Олену вразило, що господиня, знайомлячись, не зволила й усміхнутися. Вдові Річинській і досі важко було звикати до людського холодку.

На темному мідяному обличчі світилася пара холодних, проникливих очей, що домінували над довгим (але не аристократичним) носом і темними, з коричневим відтінком, губами. Червоні великі коралі на грудях і шиї, на думку Олени, не були на своїм місці.

Оля теж винесла враження, що господиня зміряла їх поглядом, начеб щонайменше прийшли за прошеним.

Мову почала Ольга: прочитали з мамою оголошення на шибі і хотіла б трохи ближче розвідати про умови найму будинку.

Олена ж тим часом думала: чому це Аркадій, така єврейська голова, такий передбачливий, не подбав про те, щоб забезпечити родину власним будиночком? Адже добре знав прислів'я, що його склав народ про вдів священиків: «попові дзвонять, а попадю з села гонять».

Хоч коли йдеться про Аркадія, то, напевно, йому самому видавалося протиприродним думати про старість, а тим паче про смерть. Такий був завжди життєрадісний, життєлюбний, як говорили про нього його світські побратими, такий буйний надіями, що, здавалося, сама смерть боїться підступити до нього, а тим часом скосила його за першим помахом.

– …Так, – відповідала та у червоних коралях, – весь будинок віддається внайми. Три кімнати і кухня.

Ольга багатозначно переглянулася з Оленою: розраховували щонайбільше на дві малих кімнати.

– А скільки б коштувало на місяць?

– Сорок злотих.

– З городом? – недипломатично вихопилося в Олі.

– Пані дивуються, що така дешевизна, правда? – вмить помітила Олину помилку господиня. – Так, прошу пані, з городом. Прошу пані, мені йдеться не так про гроші, як про те, щоб жив там хтось порядний і опікувався домом. У панства є мужчина, чоловік, чи син, чи зять, бо такий будинок на кожному кроці потребує чоловічого ока.

– Наш тато помер, – плаксиво заявила Олена, і, може, це й спровокувало Ольгу, що та насмілилася при Олені сказати:

– Нема в нас мужчин, але маємо надію, що повинен бути.

– Я розумію, – кивнула господиня підборіддям в бік Ольги, – панна збираються заміж. В такому разі я мала б одне застереження, прошу пані, без собак і малих дітей. Те прання пелюшок, те щоденне купання тільки пару спричинює у помешканні. Пані мене розуміють?

Якраз Ольга її не розуміла. Без собак вона охоче обійдеться, але без малих дітей? Куди ж діватимуться її і – дозволила собі на сміливу мрію – Бронкові діти?

– Якби не те, що чоловік у мене міський і звик до електрики та, перепрошую, до каналізації в домі, то я нізащо не уступила б звідціль. Хай пані тільки роздивляться, який вид з цього місця. Але що? Муж у мене такий, що, хоч гинь, мусить мати електрику, каналізацію, тротуар під носом. Ніби хто до чого звик. Тому я й здаю цей дім отак, за будь-що, аби тільки пусткою не стояв. Але кажу: без псів і дітей.

Сума, що її назвала господиня будь-якою, хоч і видалася Олі відносно невеличкою, грубо переходила межі їх бюджету. Хіба що доведеться до однієї кімнати взяти дітей на стацію [133]133
  Учнівську квартиру.


[Закрыть]чи тримати столовників. Проте будиночок був такий веселий, така гарна панорама простелялася з пагорка, на якому він стояв, що обом жінкам годі було перебороти спокусу.

– Добре, ми згодні. Завтра-післязавтра принесемо завдаток. Може б, можна було й переїхати ще перед першим?

– Я не маю нічого проти, – великодушно заявила господиня. – Я й так плату рахуватиму панству щойно з першого. А з ким маю честь, перепрошаю?

– Річинська, вдова священика, – представилася Олена з скромною достойністю.

– Десь я чула таке прізвище, – приклала господиня оперстенені пальці до чола. – Десь я чула… Ну, добре.

Олена потупила голову. Було їй дуже прикро. Не належала, борони боже, до честолюбних, але не могла просто з дива вийти, що в Нашому можуть бути люди, які не знають прізвища «Річинські». Ні, це виняткова річ. Просто дурна, зарозуміла баба хотіла упокорити Олену, вдову каноніка. От і все.

Коли зійшли з горбка на вулицю, Олена спитала в Олі:

– Навіщо ти сказала, що в нас скоро буде мужчина в домі? Не треба говорити неправди.

Ольга взяла маму попідруку:

– А чому мамця думає, що це чиста неправда? Вийду ж я колись заміж, правда? А може, воно й не забариться…

Олена не звернула уваги на досить виразний Олин натяк. Обставина ця насторожила малу господиню. Не було ще досі такого, щоб мама тримала в собі. Ольга думала, що цей момент послужить приводом, щоб поговорити з мамою про Бронка. На жаль, мусить почекати, доки мама знову матиме чутке вухо і око для своїх дітей. Тим паче, що приплив самолюбства в Олени однаково скороминучий і зовсім не притаманний її натурі.

Коли дійшли до ринку, Олена виявила бажання піти провідати Аркадія.

– Добре, мамцю, – сказала Ольга, думаючи, що Олена хоче іти вдвох з нею.

– Я піду сама, Оленько. Хочу сама з татком побути. – Ніяково було Олені признатись малій господиньці, що вона хоче порадитись з чоловіком, чи наймати той домик на горбку (який усе ще здавався Олені чимось підозрілий), чи пошукати іншої квартири?

Мариня, яка стільки наслухалася про той чудо-будиночок на горбку, була трохи розчарована, побачивши його на власні очі. Не був він уже такий дуже незнатоньки-що, як описувала його їмосць. Хіба те одне прикрашувало його, що справді був побудований на горбку і мав яскраво-червоний дах. Може, той дах виглядав би ще краще, коли б дивитись на нього з Монастирської гори, а зблизька пропадала його краса. Допіру коли зайшла Мариня з Ольгою на подвір'я, то пом'якшала трохи.

Мариня відразу звернула увагу на два ряди чорних порічок напереміну з агрусом, що тяглися вздовж головної стежки від хвірточки до паркана. Кінчався садочок живоплотом їстівних рож.

Наскільки сам будинок старанно утримувався, настільки город був запущений. Картопля «американка» була тільки один раз будь-як обсапана, хоч пора підгортання давно минула. Помідори, не підливані у посуху, не попідв'язувані, зниділи на пні. Рясно засіяний салат вистрілив угору стовбурами. Мариня злораділа від того, що така міщанка, нібито власниця будинку, а, напевно, не знає, що стовбури салату можна квасити, як молоденькі огірочки.

Великий квадрат займали столові бурячки. Своєчасно не прополені, вони не мали змоги розростися і захиріли ниточками, ледве відрісши від землі.

В Марині прокинувся приспаний інстинкт хліборобки: що за нехтолиця з тієї міщанки! Та хто відводить у городі окреме місце для буряків? Порядна господиня обсаджує ними грядки, ніби насип верболозом, і має пізніше з них подвійну користь: по-перше, буряки тримають грядки, а по-друге, восени має собі буряки, наче капустяні голови. Та ба! Всьому треба вміти дати лад і порядок! Побачать люди, що за цяцьку зробить Мариня на другу весну з цього пагорка!

Ольга пішла звати господиню, щоб та відчинила будинок і показала його Марині зсередини, а Мариня тим часом, засукавши рукави, взялася очищати кущі порічок та агрусу (хоч треба було це зробити навесні) від тогорічного пирію та сухої трави.

Тільки набрала вона розмаху до роботи, коли надійшла Ольга без ключів і господині.

– Не застали її паннунця дома?

– Не те, Мариню.

– А що?

– Хай Мариня не смішить людей і покине цю роботу.

– Чому? Що сталося?

Олі влетіла якраз мушка до ока. Дістала з сумочки хусточку, послинила кінчик і стала навпомацки, з болем, виловлювати інтруза з ока. Мариня не могла їй допомогти, бо мала забруднені руки.

– Ну, що там, паннунцю? Чому господиня не дала ключів?

– Не дала, бо не буде здавати дому. Каже, що роздумала.

– Як то роздумала? – Мариня забула за брудні руки і взялася попід боки. – Вона гадає, що ми хто їй? Ким вона гадає крутити? Де вона живе? Я зараз піду до неї і поговорю з нею по-своєму. Я їй покажу, як коверзувати нами!

Мариня справді готова була виконати свою погрозу. Насилу Ольга її упросила, щоб та дала спокій. На щастя, Ольга потрапила на аргумент, що відразу переконав Мариню: це ж не пасує, щоб Мариня заходила у чвари з якоюсь там простою міщанкою!

– Може, й правду кажуть паннунця! Скажу паннунці, що нічого мені так не шкода, як цього городу. А найбільше чорних порічок. Паннунця знають, доктор Гук каже, що вони мають у триста разів більше тих етамінів, як цитрина.

– Може, в тридцять, а не в триста?

– А як і в тридцять, то що – зле? Але воно завжди так було й буде: «Боже, боже, дав тому, що не може, а я би міг, та не дав мені біг». Але то ніц, – обчищала нігті від липкої жовтої глини, – вона ще пожалкує, що не здала нам дому. Згадають паннунця мої слова, що ще собі лікті кусатиме.

Поки що найбільше жалкувала сама Мариня.

Вдома всі чотири – Олена, Ольга, Неля і Мариня – вишукували причини, чому господиня роздумала.

Йшлося, в основному, про одне: чи вона взагалі не хотіла здавати будинку, чи не хотіла його здавати Річинським? Якщо це друге, то чому?

Скільки не ламали собі голови над цією загадкою, ніяк не могли її вирішити.

Розв'язала її щойно Зоня (звісно, адвокат у спідниці).

– Я хочу насамперед знати, бо це найважливіше, як, тобто значить ким, представилася їй мама?

В першу хвилину Олена подумала, що Зоня жартує собі з неї.

– Я не розумію тебе, Зонечко! Як же ж я могла інакше назвати себе, ніж називаюся?.. Про що тобі, власне, йдеться?

– Я питаю, який титул, розуміє мама, який титул мама дала собі?

– Власне, що я не скористалася з титулу, як ти кажеш. Якби я була назвалася «вдова каноніка Річинського», то, напевно, не посміла б так вестися з нами, але ти знаєш мене? За життя татка не дуже я користувалася титулами, а тепер тим паче. Я й не пригадую собі, як я сказала тій міщанці… здається мені, представилася їй «Річинська, вдова священика».

– О, і все, і більше нічого не треба! – скрикнула Зоня. – Корисніше не могла мама представити себе. Правда, мамцю, «вдова священика»! Ха-ха-ха! – вона сміялася штучним поганим сміхом.

Олена стояла із зраненими очима, опустивши руки, і не могла розуміти, чого це Зоня так розсердилася на неї.

– «Вдова священика», – обличчя Зоні стягнулося в злу гримасу. – А чи мама знає, що вдова священика – то найгірша фірма в торгово-фінансовому світі? Хай мама запам'ятає собі раз назавжди, що «вдова священика» має таке саме реноме, як картяр чи п'яниця. «Вдова священика» – ну і знала мама, що сказати! Краще вже була б мама представилася як «теща Безбородька».

– Не блазнюй, Зонько, – погрозливо обірвала її Ольга. – Ти чого причепилася до мами? Може, ще скажеш мамці титулувати себе «мамою друкарки доктора Чуйгука»? Я, між іншим, знала, чи, точніше, чула про одного такого, що представлявся як «брат ксьондза».

Зоня подала голову назад, звузивши очі, ніби хотіла з перспективи краще придивитись до Олі, яку віднедавна перестала впізнавати. З потульної овечки мала господинька переростала в когось з власною волею і думкою.

Звідки такі віяння?

– А ти знаєш, – зауважила єхидно, – що це не найгірший титул, сестричко. Коли б ти знала те, чого не знаєш, мала господинько, ти вкусила б себе за язичок.

– Я не хочу з тобою розмовляти. Ти лише мами не чіпай.

Олена цим разом не бралася рознімати дочок. Не до них було їй тепер. Затаїлася глибоко в собі, покривджена і ображена. Колись добра тітка Ладикова думала, що виграє терно, видаючи вихованку заміж за священика, а сьогодні вдова його – це «найгірша фірма» у фінансовому світі, прирівняна до картярів і п'яниць!

«Теща доктора Безбородька – от до чого дожила я, Аркадію!»

За життя Аркадія з поняттям «люди» в'язалися в Олени тільки приємні враження. Завжди при зустрічі з людьми – було це на селі чи пізніше в Нашому – Олена відчувала теплий флюїд, що плив від них до неї.

Селяни любили молоденьку їмосць за те, що була делікатна, розуміючи під цим словом велику Оленину скромність і ласкавість.

Цінували в ній те, що ніколи не втручалась у службові справи свого чоловіка. Їй належали дім і діти, а церква і її господарство були цілковитим володінням отця Аркадія.

Ніколи, хай бог боронить, не вела переговорів з селянами відносно додаткової курки або відробітків на городі. Навпаки, коли доводилося бути випадковим свідком таких торгів, старалася тихцем зникнути, аби нічого не бачити й не чути.

Оленина приємна зовнішність, ласкава манера, з якою зверталася до простих людей, увага, з якою вислухувала їх скарги, терпеливість до їх поточних справ, добре слово, що мала його для їх дітей, настроювали будь-кого прихильно до молоденької попаді.

Коли в неділю чи свято, одягнена у святкове, за тодішньою модою все у рюшках і бантиках, плаття, поштивим кроком простувала до церкви, відповідаючи на вітання людей, ті, особливо старі баби, не могли зрозуміти, як така лялечка могла піти за рудого попа.

Від того, що селяни вважали Олену нещасливою, ще більше поглиблювалася їхня симпатія до дружини пароха Вишні.

Мила зовнішність і ця сама делікатність пізніше завоювали молоденькій пані добродійці симпатію у міщан та нашівських купців.

Купці, здебільшого євреї, хвалили собі пані добродзєйку Річинську ще й тому, що вона, хоч і не походила з родовитих панів, мала в собі більше панськості, ніж будь-яка дідичка. Панськість Оленина проявлялася в тому, що вона не вміла (дуже соромилася цього!) торгуватися з купчиками. Платила ціну, якої жадали від неї, і якнайскорше виходила з крамниці, наче соромилася своєї непрактичності.

В день гамана [134]134
  Єврейське свято.


[Закрыть]чи пасхи за місцевим звичаєм отримувала Олена від нашівських заможних купців кошички з солодким святковим печивом. Були це специфічні, виготовлені на олії, мелених горіхах, медові, макові та різних цукатах ласощі староєврейської кухні. Важкостравні для незвичного шлунка, вони спричиняли чимало клопоту Олені тим, що діти захоплювалися ними. Викрадали їх у Олени, об'їдалися донесхочу, а пізніше відхворювали свою пожадливість.

Проте відчувала б себе ураженою в самолюбстві, коли б котрогось гамана або пасхи місцеві євреї забули про неї.

Нашівські міщани на інший лад проявляли свою симпатію до дружини отця Аркадія. Щовесни обдаровували пані добродійку Річинську велетенськими, наче снопи, букетами черемхи, бузку, жасмину. Надходило того пахучого квіття стільки, що просто не знала, куди його подіти. У всіх кімнатах, не виключаючи й кухні, стояли вази, а то просто слоїки з-під варення з жасмином чи бузком.

І тут був клопіт з подарунками. На ніч треба було виносити квіти із спалень до сіней чи веранди, бо Олена боялася залишити їх на ніч там, де спали, аби не учадіти від них, головне від черемхи.

Марині спало на думку зайві букети відносити у церкву. І богоугодна справа буде зроблена, і в хаті буде менше мороки з отруйним зіллям (Мариня за сільською звичкою всілякі квіти називала зіллям).

Та це не було найкращою розв'язкою. Трапилося таке, що дурманний запах жасмину в суміші з кадилом у переповненій людьми церкві призвів до того, що котрась з жінок знепритомніла.

Тоді Олена розпорядилася зайві в'язанки гостропахучих квітів просто спалювати під плитою.

Колись у дитинстві покійна Ладикова повчала її, що дарованих квітів, навіть уже зів'ялих, на смітник не викидають. Виховані люди просто спалюють їх.

«Орест Білинський не встиг подарувати мені квіти, але, коли б так сталося, я б їх не спалила, а засушила і носила у молитовнику».

Мала Олена й такі докази симпатії до своєї особи, про які сьогодні не зовсім пристойно згадувати. Багато років тому відвозила вона хвору коклюшем Катерину на село до Несторової. Не пригадує собі вже сьогодні, чому повернулась у Наше не бричкою, як звичайно, а поїздом. На вокзалі сіла у фіакр. Як відомо, з нашівського вокзалу до центру добрих три кілометри. По дорозі на той фіакр почали підсідати різні пасажири і врешті обліпили його так, що мало не поламали Олені капелюха. Її несміливі протести залишились без наслідків. Коли на ринку пришилося розплачуватися, візник стягав оплату з кожного пасажира індивідуально, залежно від того, яким класом той їхав, тобто які вигоди мав на фіакрі. Коли черга дійшла до Олени, власне, він чомусь залишив її на самий кінець, візник зробив рукою широкий жест в бік Олени і на велике здивування всіх пасажирів заявив:

– А цю панюсю я віз задарма!

Олена до сліз зніяковіла таким нахабством, кинула зухвалому візникові цілих два злотих й утекла якнайскоріше від місця свого сорому. Така була неприємна ця історія для неї, що навіть не розповіла її Аркадієві. З часом (боже, боже, що то час робить з людьми!) не раз у думках поверталася до цієї пригоди вже без почуття сорому, а, навпаки, з своєрідною жіночою гордістю.

«Що ж, – думала при тому, – ми, жінки, любимо подобатися навіть тим, які нам не подобаються».

Сьогодні Олена має претензію і жаль (невідомо лише, до кого?), що так не по-господарському, так нерівномірно розміщена радість в житті людини: то густо, а то зовсім пусто.

За життя Аркадія, коли в її розпорядженні були такі багаті запаси його любові, коли ближча і дальша родина Річинських цяцькалася з нею (бо потребувала його самого!), тоді й сторонні люди з усіх боків обсипали її своєю прихильністю. Тепер, коли Аркадій осиротив її, а родина почала спроквола відступати від неї, то й сторонні, колись такі доброзичливі, люди з медоносних бджілок перетворилися на ос.

Є на світі ще й Орест Білинський.

«Орест Білинський, – часто думає Олена, – йде в моїм житті окремою полосою. Він мені ні «люди», ні «родина», ні чужий. Він – Орест Білинський. Господи, чому воно так? Я нітрохи не змінилася до людей. Чому вони стали такими іншими до мене?»

Коли після смерті Аркадія люди перестали проявляти свою доброзичливість до Олени (на гамана і пасху тільки дехто за старою звичкою надіслав кошичок з солодким, те саме можна сказати й про букети бузку та черемхи), то Олена була певна, що їхня байдужість бодай охоронить її від стороннього втручання в її вдовине життя. Просто перестануть цікавитись нею, як кожною іншою бідною вдовою священика. Та коби воно так! Позбавивши вдову Аркадія Річинського своєї доброзичливості, людці подвоїли до неї своє фальшиве співчуття, що нібито уповноважувало їх порпатись в її душі. Чи то мстилися Олені заднім числом за те, що колись пані Річинській поводилося краще, ніж їм тепер?