Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 32 страниц)

Неля вийшла від слідчого не менш запаморочена, ніж тоді від Сулімана з вулиці Кінської.

«Лише великий фарс!»

Славкові треба підтримати авторитет у організації, і він вдає, ніби для користі справи, не вагаючись, жертвує близькою родичкою. А де певність, що для створення того авторитету не для вигляду, а насправді не пожертвував він життям Маркіяна Івашкова?

«Один великий фарс!» З тією різницею, що у фарсі герой виходить сухим, а життя Маркіяна знівечено. А що, як дійсно справа, за яку постраждав Маркіян, лише великий фарс?

Мамо! Мені страшно.

Заки Неля дійшла з суду на вулицю Куліша, вона зважилася на один незвичайно сміливий крок.

Хоч як дивно, але на це рішення вплинула і її остання розмова з слідчим Янічеком.

Про пожежу в квартирі Рафаїла Сулімана на Кінській ходили дві версії.

Згідно з першою, Суліман при свічці до пізньої ночі наводив порядок у своєму сейфі. Перевтомлений, задрімав і зсунувся з стільчика на підлогу. Падаючи, певно, зачепив свічку, яка повалилася всередину сейфа і запалила в ньому папери. Від вогню в сейфі зайнялися тороки кушетки, а звідтіль вогонь перекинувся на кімнату. Прокинувшись від жари та диму і усвідомивши, що його майно горить, Суліман стерявся розумом.

За другою версією (яку гаряче підтримував дехто й з родини Річинських), у Сулімана здавна розвивалася психічна хвороба. Доктор Безбородько, крім того, твердив, що то спадкове, отже, Суліман і народився на світ вже несповна розуму. Під впливом якихось психічних струсів хвороба загострилася. В приступі шалу він сам запалив папери у сейфі, а звідти вже вогонь охопив і тороки кушетки, про які стільки мови було у слідчих. Втаємничені в родинні стосунки Річинських діставали додаткове пояснення: Суліман закохався в Нелю (що являється ще одним доказом його психічного захворювання!) і коли здав собі справу, що грішми здобути коханої не зможе, у душевному замряченні вирішив знищити їх за їхню безсилість.

А чому мати Сулімана, стара Бабеле, не взялася гасити пожежу при перших її спалахах?

Одні казали, що стара тієї ночі прийняла снотворний порошок, що, зрештою, не було в неї першиною. Оскільки перед тим дві чи три ночі не спала, заснула так міцно, що її розбудили щойно сусіди, які збіглися гасити пожежу.

Що стосується снотворних порошків, то в домі вони могли бути. Всім було відомо, що у Суліманів була чимала домашня аптечка. Захворіє хто вночі з близьких сусідів, то, замість вдаватись до вартової аптеки, стукав у вікна Суліманів.

Другий варіант цієї події був той, що Суліман, збираючись запалювати сейф, заздалегідь замкнувся зсередини і зовсім не відповідав на волання матері. Лише пожежна охорона виважила двері до його кімнати.

Стара Бабеле, яку першу стала допитувати поліція (виявилося, що майно Сулімана було ще й застраховане на високу суму), лише ойкала і зойкала, і добитись від неї якогось путнього слова було годі. Коли панове з поліції намагалися навідними питаннями допомогти її пам'яті, вона відповідала безкритично, залежно від того, в якому напрямі скеровували її навідні питання, описуючи по-різному один і той самий факт чи дію.

У родині Річинських знову виплила наверх історія ритуального вбивства та несправедливого, голосного на весь світ засуду пращура Рафаїла. Був це козир для тези Безбородька, що внаслідок спадковості Суліман прийшов на світ психічно неповноцінним.

В домі Аркадія стали тепер усі пригадувати випадки підозрілої поведінки маклера. Прийшли на пам'ять забуті висказування самого Аркадія, ба навіть його батька.

Олена згадала, як покійний тесть серйозно перестерігав Аркадія перед надто великою довірою до сина сліпого Мордка не тому, що це був єврейський малоосвічений хлопець, але, власне, через те, що Рафаїл був мішігене. Покійний Аркадій теж не раз з серцем жалівся Олені на неврівноваженість характеру Сулімана.

Негарно було, коли найде на нього діловий гешефтярський дух або навістить його манія цитувати псалми Давида чи перських поетів.

Найбільш правомочною розводиться на цю тему почувала себе Мариня. Аякже ж! Хто, як не вона перша звернула увагу їмосці, що з Суліманом щось не в порядку? Але чи їмосць хотіли прислухатись до її слова? Тої самої! Певно, певно, тепер усі мудрі, а хто перший помітив, що Суліман баламутить? Їй ідеться тільки про чисту правду: хто перший звернув увагу на це? Їмосць, наприклад, казали, що у Сулімана добре серце і тому він видається Марині дивним. Ха-ха!

Мариня ходила з міною переможця і тільки чигала, де б схопити терпеливого слухача. Мала великий запас всяких дивовижних історій з життя маклера і горіла бажанням поділитися ними.

Чому раніше мовчала про них?

Ага, мудрі які! А кому було розповідати, коли їй ніхто не повірив би?

А чи знаєте, що Суліман перед сном переодягається в дитячу сорочечку (певно, що пошиту на його міру!), лягає на перинку, а бідна Бабеле підкладає під нього церату, пелюшки, сповиває його, як дитину, дає йому в рот літрову пляшку з соскою, і щойно так він засинає. А то файс [113]113
  Мудро (з нім.).


[Закрыть], що?

Річинським, зокрема Катерині, було не до Марининих файс розповідей. Голова докторової Безбородькової була до очманіння забита одним: згоріло її грошове зобов'язання у сейфі Сулімана чи, боронь боже, уціліло? Відомо було (очевидно, дуже загально), що частину грошових купюр і цінних паперів урятовано.

Від салонів через базар до шинків велися розмови про те, чи банк прийме засмалені банкноти.

Катерину цікавило ще інше: а якщо на грошовому зобов'язанні буде підсмалений підпис, зберігатиме воно юридичну чинність?

Коли сумніви надто перевтомлювали її, для розрядження нервів віддавалася Катерина заспокійливим мріям: її зобов'язання згоріло, а Суліман ніколи не повернеться до психічної рівноваги. І вона нарешті може сказати самій собі:

«Я – щаслива!»

Та це уявлюване щастя було дуже короткочасне. Наче морський прибій, знову і знову повертався сумнів: а що, коли її зобов'язання Суліманові, ціле й неушкоджене, попало в руки слідчих органів?

Нещастя примирило Катерину навіть з богом. Не могла не вірити в його всемогутність, але вже зідеалізувала собі його, як у дитинстві.

«Бог зарозумний, щоб бути милосердим, але він і не садист. Не може бути, щоб він піддавав мене аж таким випробуванням. Зобов'язання згоріло. Його нема. Будемо вважати, що його ніколи й не було, хіба що у… хворій уяві маклера. А якщо згорів підпис, а на рештках залишився мій почерк? А якщо збереглося повністю?»

Випадок з пожежею на Кінській ще раз дав Катерині нагоду пересвідчитись, які вони чужі з Теофілом. Коли вона, вдень заклопотана хворими, готуванням одежі для майбутньої дитинки чи, врешті, роботою в кухні, вночі звивалася і стогнала від мук непевності, Безбородько зберігав олімпійський спокій, що остаточно виводило Катерину з рівноваги.

– Я доти не матиму ні у сні, ні наяву спокійної години, доки не переконаюся, доки не впевнюся, що моє зобов'язання пішло з димом. Боже, де той, що сказав би мені, як воно насправді? Я йому ноги цілувала б з вдячності. Ти тільки уяви собі, – обняла чоловіка за шию, – зобов'язання згоріло. Нема! Ми – вільні! Все, що в хаті і твоєму кабінеті, – наше! Я лягаю спати і думаю про борги, а тут нараз – ми вільні! Я перестаю думати про них. Я – вільна. Вільна! Ти уявляєш собі, яке б це було неземне щастя?

– Не можу уявити собі, – уф, яка духота, визволяється Безбородько з обіймів дружини під приводом надто високої температури в кімнаті, – не можу, бо я так ніколи про це не думав.

– Ти не думав про наші борги? Ти не думаєш про наше зобов'язання? Ти, ти маєш відвагу признаватись у такому? Ти не думав? – Катерина з обуренням відсувається від нього. Не може зрозуміти, щоб двоє людей у ліжку були такими чужими.

– Чого ти кидаєшся? Та я для того й оженився, жіночко, з тобою, щоб не треба було думати.

– Не говори мені про своє оженення… Ти полакомився на гроші!

– Маєш рацію. Я сто разів розкаявся в цьому, але що вдієш постфактум! А ти ще хочеш, щоб я думав. Хай кінь думає, в нього велика голова… – розсміявся по-простацьки, свідомий, як подіяв цим на нерви дружині.

Зціпенівши від зненависті і погорди до того мужика з титулом доктора, Катерина вмовкла. Його і її щастя, що вибухи злоби у Катерини були хоч високої напруги, зате короткотривалі.

Уміла за кожним таким вибухом переконати себе, що причиною її озлоблення до чоловіка було (і на майбутнє буде) її глибока любов до нього: як кожна закохана людина, хотіла бачити свій предмет обожнювання якомога більше наближеним до ідеалу. Крім того, свідомо залишалася вірною свому прогнозові, висловленому колись в Олени за чаєм: Річинські – минуле, Безбородьки – майбутнє.

Не минуло й місяця з дня пожежі на Кінській, коли Наше струснула нова сенсаційна вістка: повернулася з варшавського публічного дому жінка Сулімана Рифка.

Після вбивства на Вузькій та трагічного випадку під час місії у Вишні місто сприйняло факт повернення молодої Суліманихи у Наше, як веселу комедію.

Правда, серед глядачів цієї життєвої комедії знайшлися і обурені тим, що нашівське староство дозволило проститутці прописатись у містечку.

Делегації нашівських матрон староста відповів, що Ревекка Суліман письмово зобов'язалася раз назавжди порвати з ганебним ремеслом. Повернулася вона під стріху свекрухи з єдиною метою – доглядати хворого чоловіка і його стареньку матір. Беручи до уваги вищенаведені благородні мотиви колишньої грішниці, адміністративні органи Нашого не мали підстави відмовити їй у проханні.

Як у добрій комедії і незначна репліка викликає сміх глядачів, так і ці чутки послужили нашівцям предметом для веселих розмов.

Нашівські франти реготали, як жеребці, з того, що літні дами зчинили стільки галасу з приводу ще одної проститутки в Нашому.

– Ти, слухай, – штовхали по-батярськи один одного ліктем під бік, – може б, улаштувати нам ревю нашівських корінних дівиць легкої поведінки, аби переконати тих старих сов, що Наше не таке вже відстале місто, як їм здається?

Заява Рифки, що у Наше пригнало її почуття сімейних обов'язків, теж добре розвеселила нашівців.

Не забавлялися поверненням Рифки у Наше тільки ті, хто свого часу підписував Суліманові векселі, чи, як панна Катерина Річинська називає, грошові зобов'язання. Вони знали, що коли стару Бабеле можна було загуляти цукром, наче малу дитину, то з кутою на всі чотири ноги варшавською проституткою справа туга.

Отець Нестор, що в силу обставин (серйозна недуга дружини звільнила отця Сидора від цього почесного обов'язку) взяв на себе роль заступника і репрезентанта роду Річинських, розвіяв останню ілюзію щодо незаконного шлюбу Рифки з Суліманом. Незадовго до свого захворювання (якщо він взагалі коли-небудь був здоровим) той півголовок, той йолоп, той бовдур поїхав до Варшави і не лише записав Рифці частину свого майна, але й упросив її взяти з ним цивільний шлюб.

Один цей вчинок ілюструє стан душевного здоров'я Сулімана, але від цього не легше його боржникам.

Отже, Ревекка поруч старої Бабеле по смерті Рафаїла являється законною спадкоємницею всього, що належало йому за життя.

Не варто перечисляти тут усіх боржників Сулімана й описувати їх самопочуття. Досить буде, коли скажемо, що пані докторова Річинська так пройнялася долею свого грошового зобов'язання, що Безбородько серйозно вжив заходів, щоб запобігти передчасним родам у дружини.

Одне беззастережно поєднувало всіх нашівців: цікавість, як виглядає Рифка тепер.

Хто знав її колись, тому залишився у пам'яті образ молодої, семітського типу, вродливої, але ненормально товстої, з жировими обручами на шиї та перев'язками на руках, лінивої в рухах, завжди наче сонної жінки. Сиділа переважно на стільчику під Сулімановою хатою проти сонечка, а в жару в тіні єдиної деревини на тому подвір'ї.

Як же нашівці уявляли собі Рифку після повернення її з варшавського дому розпусти?

Не можна сказати, щоб у цьому випадку хто-небудь з них, від матрон до франтів, спромігся на оригінальність фантазії. Спільне джерело, яке підживлювало їхню уяву в тому напрямі – екран та ілюстрації в бульварних виданнях, – і породило спільний стереотипний образ проститутки великого міста. Рифка уявлялася їм дебелою, з яскраво намальованими губами, в яскравій червоній сукні з декольте по пуп, з дешевими блискітками на шиї, пальцях та зап'ястях, в екстравагантному капелюсі набакир, в рожевих панчохах, з цигаркою в устах, крикливою, безсоромною бабою, яка не дає порядним чоловікам дороги перейти.

І тому нашівські матрони були ошарашені, коли вони її побачили. Їх очам представилася перш за все струнка, по-великоміському елегантна, тобто скромно одягнена молода дама.

Не було в Нашому, мабуть, жодної франтихи, яка б не позаздрила Рифці на її туфельки з крокодилячої шкіри на віденському каблучку (власне, не на французькому, а на віденському), чи на сумку з того самого матеріалу, чи на капелюшок-берет з справжньої соломки «панама».

Розуміється, що так скромно й притому елегантно одягнена дама не буде показуватись на вулиці з цигаркою в зубах і тим більше чіплятись до перехожих чоловіків.

Нашівські дами дістали новий привід для обурення: як сміла та шмата підробитись під даму з товариства? Хай не думає собі та панніца, що коли вона тимчасово здала у поліцію свою реєстраційну книжечку [114]114
  Посвідчення повії.


[Закрыть], то вже й відразу очистилася від усіх гріхів. Гарно б то виглядало на світі білому, якби можна було зі зміною одягу міняти й душу!

Рифка, яка раніше майже не показувалася на вулицях Нашого (була залінива для цього!), тепер статечно шпацирувала з чоловіком під руку по Нашому, щось без угаву нашіптуючи йому.

А Суліман?

Він посміхався своєю загадковою сумною посмішечкою, невідомо тільки, чи на слова Рифки, чи до своїх видінь.

Поскільки отець Нестор особисто не мав жодних фінансових оборудок з Суліманом (був клієнтом тітки Клавди), Катерина звернулася до нього з проханням винюхати, як фактично обстоїть справа з її злощасним зобов'язанням.

Нестор зразу не дуже був радий цій місії. Приводив слушні аргументи, як, наприклад, такий, що справа пахне тонким шпіонажем, а він, гусарин, звик рубати з плеча.

Йому висували контраргументи: добре, а якщо не він, то тоді хто ж з родини? Де той серед Річинських, якому можна б доручити цю делікатну справу? Чей же не вуйкові Михайлові й не Зенкові? І не докторові Гукові. Вуйко Сидір, який, можливо, міг би офіційною дорогою, тобто через свого знайомого у старостві, дещо дізнатись про цю справу, був зайнятий тільки хворобою дружини.

Отже, не було Несторові іншої ради, як, символічно висловлюючись, замінити мундир гусарина на фрак дипломата.

На перших порах Нестор чимало нашлякувався [115]115
  Натерпівся.


[Закрыть], пане добродію. Ремствував на себе, що при своїй паршивій відкритій москальській натурі не здатний бути ані дипломатом, ані виконувати роль слідчого. Тим паче, що та панніца має більше хитрощів, ніж усі Річинські разом. Вона відразу розкусила його наміри, а тепер грається ним, як кішка мишкою.

Після кожної зустрічі з Суліманихою Нестор забігав до Олени чи Безбородька здавати реляцію з поля бою.

Одного дня, заскочивши до Олени зранку (не встигла його розпитати, чи ночував у Нашому, чи так удосвіта вибрався з дому), поспішив обрадувати Гелю, що Неля дуже схожа на Рифку Суліман.

Бідна Олена аж присіла з образи за такий глум над її дитиною.

– Бійся бога, Несторе! Я не знаю направду, як тобі язик повернувся порівнювати квітку з такою… такою… – не могла зважитись назвати ремесла Рифки.

– Гелюню, – за дурною звичкою поплескав братову по щоці, – а я тобі кажу, що всі славетні мадонни Рафаеля, Леонардо да Вінчі, знаєш, хто були? Жінки легкої поведінки, пане добродію, вуличниці. От тобі й матки боски.

– Несторе, я тебе прошу, залиш матір божу в спокої!..

Далебі, не знала, чи самій тікати, чи йому показувати на двері. Не раз за життя Аркадія виникав у неї сумнів, чи її чоловік щирий у проповідуванні Христових істин, чи вірить він у те, що виголошує з амвона, проте формально ніхто не міг йому нічого закинути. Може, не завжди був щирим, але напевно завжди був галантним супроти бога.

– Бо ти, Гелюню, не даєш мені слова сказати. Подумай і скажи сама, яка порядна дама в той час дозволила б малювати себе з оголеною цицею? Я думаю, – поцілував для примирення худеньку ручку братової, – що ти не така наївненька, щоб повірити, що мати божа зійшла з престолу, щоб позувати художникові… хай би й геніальному?..

Пізніше Олена звідкись чула, ніби Суліман і оженився з Рифкою тільки тому, що вона подібна до Нелі.

Ба й Неля якось спитала по-дитячому в Олени:

– Мамцю, це правда, що я подібна до Рифки Суліманової? Мені смішно, а мамі?

Олені не було смішно.

Не зраджуючи нікому з домашніх свого наміру, Олена вирішила сама придивитись до жінки Сулімана. Побачивши Рифку, Олена, зберігаючи безсторонність, мусила сказати: так!

Як їй цього не прикро було визнати, а якась подібність між молодими жінками таки була.

Оскільки Олена розуміється на жіночій красі, то одне з певністю можна сказати: в обох перш за все бездоганно чистий профіль.

З ледь помітною горбинкою носик, витончене, Олена сказала б, якщо б це не прозвучало смішно, ювелірне викінчення ніздрів, бездоганна лінія підборіддя і шиї в них справді тотожні. Обидві мають малі, але повні, ніби набряклі від молодечих соків, губи. Різниця хіба в тому, що Рифка злегка підмальовує свої (все ж таки вовка в ліс тягне!), а в Нелі вони блідо-блідо-рожеві. І шкіра у Рифки темно-оливкова, притаманна південній расі, а у Нелюсі вона шляхетно-блідава, з кремовим відтінком, через що і порівнюють її шкіру з пелюстками чайної троянди.

«Але, господи ти наш, – подумала Олена, – яке значення має ця зовнішня облудна схожість з тими різними світами, що кожна з них носить у своїм серці?»

В середу (навіть коли б Олена забула, який день був, то їй пригадали б його вареники з картоплею) з самого ранку приїхала Несторова. Було близько дев'ятої. Ще ніколи не приїжджала так рано. Мусила хіба що до схід сонця встати?

Що Олена може розказати про Несторову, яка вона була того дня?

Мала, як звичайно, червоні, підпухлі від плачу чи безсоння повіки (а може, від одного і другого разом?). Була неуважна більше, ніж завжди. Шукала, наприклад, сумку і не бачила, що та лежить перед нею на столі, чи питалася про те, на що тільки що дістала відповідь. Відчувалася в її мові така непритаманна її лагідному характерові опришкуватість. І, як усі нервові люди, була досить нетерпляча.

Скаржилася Олені (старалася сісти спиною до світла), що різні справи затримують тепер Нестора часто на ніч у Нашому. Знову в нього якийсь там план з експортом пшениці чи поставкою вівса для армії.

У всякому разі, гешефти змушують його більше перебувати в Нашому, ніж на селі, вдома.

А він, зрештою для Гелі це не секрет, такий нехлюй, що може в тій самій сорочці бігати цілий день по місту, а ввечері покластися в ній спати. Крім того, вона завжди старається подати йому каву до ліжка, щоб не курив натще, а в готелі, заки засяде за снідання, напевно, зо три цигарки висмалить. Він на око, зовні, нічого собі, добре виглядає, але серце в нього нікудишнє, Гелюню. Тримається на волосинці, як то кажуть.

Тому вона хоче спитати Гелюні, чи та не мала б нічого проти, аби Нестор ночував у Річинських?

Сьогодні годі Олені сказати, чи була це лише турбота про здоров'я чоловіка, чи дипломатія жінки, яка дещо вже підозрівала…

Розуміється, Олена ні одною гримасою не подала вигляду, що вона не захоплена пропозицією Несторової. Навпаки, обіцяла бідній жінці зайнятись нехлюєм і припильновувати, щоб переодягався до сну в нічну сорочку, мився щодня до половини, виходив з дому у виглянцьованих черевиках («а мені завжди здавалося, що австрійські гусари були такі підтягнуті!»), а щодо цигарки, то йому взагалі буде заборонено курити там, де спить.

Оленина готовність зайнятись шалапутом відразу добре вплинула на настрій Несторової. Погодилася випити чашку кави, від якої часочок тому відмовлялася, поцікавилася приготуванням до весілля в Меланії, ще пожартувала, що на це весілля обов'язково мусить справити собі нову сукню, аби вийшло так, як з весільним обідом в Катерини. Проте весь час крутилася в кріслі і чекала на Нестора. Само собою, якщо Нестор є в Нашому, то напевно забіжить до Гелюні.

Так було тієї середи до полудня.

Після обіду, коли Олена збиралася посилати Мариню до Безбородьків – чи не там, бува, застряг Нестор, – до Річинських з'явилася стара Бабеле, мати Сулімана.

Незважаючи на близькі стосунки сина з родиною каноніка, Бабеле ніколи ще не була в домі Річинських. Тим-то її поява викликала в Олени зрозуміле зачудування.

Суліманова увійшла беззвучно у своїх повстяних домашніх пантофлях, в голубій, в білі горошини, по-дівочому ясній сукні, в сніжно-білій накрохмаленій хустині на голові, за староєврейським звичаєм зав'язаній поза вуха, зі зніяковілою усмішечкою, що відкривала порцелянові зубки. Акуратненька, голубо-біла, накрохмалена старенька.

Олена, як тепер пригадує собі, чогось відразу не те щоб злякалася старенької, але дістала недобре передчуття. Щастя, що хоч Несторова була поруч.

– Що скажете нам доброго, Бабеле? Сідайте.

Ні-ні, замахала руками від себе. В неї немає часу сідати. Вона хоче лише щось запитати вельможної пані.

– Говоріть, Бабеле, питайте…

Мати Сулімана боязко оглянулася позад себе.

– Сюди ніхто не увійде, – відгадала її думку Олена.

Нікт? Напевне? Стара Бабеле хоче запитати, бо вона нічого не розуміє: де гріх, а де велика честь для неї і її сина дім.

Говорила вона польсько-українським жаргоном, нехтуючи всякі граматичні правила. Просто не знати було, чим пояснити, що, родившись на галицькій землі, вона так погано засвоїла мову її народу.

– В неї не всі дома, – пошепки сказала Несторова, відсунувшись з кріслом від матері Сулімана.

– Що за честь? Що за гріх? Про що ви говорите, Бабеле?

Бабеле значуще похитала головою: вона знає, що говорить. Якби вона не знала, то хіба прийшла б сюди докучать вельможне панство?

– То скажіть і нам…

Бабеле пожувала, пожувала порцеляновими зубками й почала сльозним рівним голоском:

– Пан ксендз Річинські приходе й сидить допузьна, потім бере і іде до лужка з моїм невістком, з Рифком. І там сплять. Дужко від то є, аби спати в нім, але не треба з чужом жінком то робити. А син Рафаїл лежить сам у свій лужко. В нашій віра то великий гріх. Бабеле не знає. Може, у католицька віра то велика честь, але в нашій – то паскудний гріх. Дзісяй рано Рафаїл потребував вийти, я пшепрашам бардзо, до вітру, як кажуть мужики. Ну, і добре. І хай собі йде, на здоров'я. Я дивлюся, а він входить в хату з сікіра і кладе його під свій лужко. То може бути велике нещастя від той сікіра. Бабеле хотіла це сказати. А тепер… пшепрашам і до відзенє.

Задкуючи до дверей, Бабеле зникла за ними, як і увійшла, наче гномик.

Хвилину спаралізувала повітря мертвецька тиша. Буває так при покійникові, коли найближчі вичерпають свої сили плачем.

Олена, не дихаючи, боялася глянути на Несторову. Уздріла тільки жовте, наче з білого воску, вухо братової.

– От бачиш, – досить нормальним голосом, як здалося Олені, промовила Несторова, тримаючись за скроні, – і як тут не збожеволіти!

І – все! І більш нічого тієї пропам'ятної середи. Несторова встала і так, стискаючи долонями скроні, почала поспішати до поїзда. Ні хвилини довше не хотіла залишатись у місті, де кожної миті могла зустрітись з невірним мужем.

Нестор того дня так і не показався в Олени. Не було його і в Безбородьків, хоч знайшлися люди, які бачили його в Нашому.

Все це стосується середи. В п'ятницю вдосвіта Річинських збудив різкий дзвінок, який звичайно попереджував телеграми.

Нестор!

Без капелюха, розпатланий, змарнілий (щоб за несповна два дні так подалася людина!), з божевільно розширеними зіницями, з загуслою піною в кутиках рота розбудив весь дім, щоб сповістити несамовиту новину: Несторова вмерла!

Стільки навколо ненормальних, що Олені в першу хвилину, прости господи гріха, стукнуло в голову, що й Нестор втратив здоровий глузд.

Як же могла Несторова вмерти, коли вона ще передучора була в Річинських, сиділа тут, за оцим столом, і розмовляла з Оленою? Як же ж може отак ні з сього ні з того померти жива людина? Нещасливий випадок, чи що? Може, щось з серцем? А може, чи чуєш, Несторе, то не смерть, а летаргія? Лікар оглядав її? Треба було прикласти дзеркало до рота, чуєш, Несторе?

Як Олена не випитувала його, як не термосила ним, не могла нічого путнього добитися від нього.

Щойно на похороні (треба віддати справедливе, Меланія взяла на себе всі клопоти від початку до кінця) дізналася Олена правду.

Смерть Несторової спричинив нещасливий випадок. Несторова, замість прийняти крапель від серця, накапала в келишок тих, що були призначені для її хворих очей. В очних каплях був ціанистий калій, і тому смерть наступила відразу.

Півгодини тому зайшла ще в кухню й наказала служниці нагріти у великому баняку води, щоб на ніч намочити білизну, і хто б тоді був думав, що тепла вода якраз пригодиться, щоб помити тіло покійної Несторової.

Нестор, який уже трохи прийшов до себе, показував збентеженим, проте цікавим родичам пляшечки з-під одних і других ліків.

Дійсно, були однаковісінькі.

Якщо вірити йому, то рідини і кольором були схожі, так що помилитися було неважко.

«А чому ніхто не спитає, – ходила Олена поміж приїжджими з настороженим вухом, – куди поділася з очних ліків етикетка з намальованим на ній черепом? Не може такого бути, щоб у аптеці відпускали отруйні ліки без застереження!»

Ходили чутки, що має приїхати судова експертна комісія, але це були тільки розмови, бо отець Ілакович особисто поїхав до староства просити, щоб звільнити родину від такої прикрості.

Справа була і в тому, що якби було слідством доведено, що Несторова сама наклала руки на себе, то й похорон мусив би відбутися без священика. Крім того, за прапрадідівським звичаєм, незважаючи на її становище за життя, треба було б ховати її за огорожею кладовища.

З консисторії через нашівського декана передали, щоб похорон покійної відбувся якнайскромніше. Нехай ховає лише один священик, і то з родини, а щоб на тризні були присутні виключно найближчі родичі.

– Такий нещасливий випадок! Така трагічна помилка. Така несподівана-негадана смерть у розквіті віку! – бідкались приїжджі родичі, а серед них – найбільше тітка Рузя з Зеленої. До її свідомості ніяк не могло дійти, як могла померти Несторова, коли вона на вісім років молодша від неї! Вісім років!

Оскільки Олена останньою розмовляла з покійною, всі сунулись до неї з запитаннями: чи дійсно її очі робили враження хворих? Чи не нарікала покійна на своє життя? Жартувала? Мала апетит того дня? Не розповідала часом якогось віщого сну? Не скаржилася на погані передчуття?

Олена мовчала, посилаючись на неможливий біль голови. Вона одна знала більше за інших.

Не трагічна помилка, мої дорогенькі, не нещасливий випадок, а ще один доказ великої любові і душевної делікатності тієї нещасної жінки.

Той шалапут довів її до самогубства, а вона, бідненька, зважившись на смерть, пам'ятала, що треба замести сліди так, аби охоронити того негідника від неприємностей.

Лежала Несторова в найбільшій кімнаті на плебанії, в так званому салоні. У миготливому світлі свічок при заслонених вікнах і серед повені квітів годі було розібрати, чи були на лиці трупні плями, чи їх не було. Якось ніхто їх не бачив. Здавалася погідною і, як це нерідко трапляється з мерцями, ніби усміхненою.

Брили льоду під Несторовою, штучно замасковані простирадлами, не допускали розкладу тіла. Селяни дивувалися, що надворі така спека, а їмосць аніраз не чути. Знаючи дещо про нелегке життя Несторової, зв'язували цю обставину з місцевою легендою: бог по її смерті послав ангелів, щоб прокадили повітря в хаті, де вона лежатиме.

Нестор ходив поміж родичів і безнастанно розповідав, як це могла стати можливою така трагічна помилка. Коли ж тільки-но звільнялося місце біля покійниці, йшов туди, ставав у головах і безугавно питав те саме:

– Пощо? Пощо ти це зробила? Пощо? Пощо, скажи?

Видно, мав претензію до неї, що без порозуміння з ним, на власну руку зважилася на такий серйозний крок. Напевно, вірив, що коли б зрадилася йому з своїм наміром, то зумів би вмовити її, витлумачити, переконати у своїй безвинності, як багато разів до того.

Олена, яка, може, з усіх найбільше (в середу ще розмовляла з нею!) не могла примиритися з наглою смертю покійної, спроквола приходила до переконання, що, власне, Несторова не могла інакше вчинити.

Власне, тому, що ціле життя була така тиха, така покірна, така без своєї волі, така вся під тягарем його розгнузданої натури, мусила бодай раз у житті запротестувати, і то в такий крайній спосіб.

Видно, не бачила іншої розв'язки для себе.

Скориставшись з великого блага, що його дала природа людині в заміну за всілякі ущерби, а саме з неспроможності контролю над чужими думками, Олена над могилою Несторової подумала:

«Ти, Несторова, була мужня жінка, і за це схиляю голову перед тобою. Там буде тобі спокійно. Не болітиме тобі більше ні серце, ні очі».

Коли у свіжу могилу вкопали хрест з бляшаним написом: «Тут спочиває раба божа Христина з Лозинських Річинська», – дехто прочитав цей напис вголос, як би дивуючись, що Несторова мала ще й ім'я.

В більшості випадків смерть забирає у людини її ім'я разом з тілом, а Несторовій повернула вона її гарне наймення – Христина.

На думку Теофіла Безбородька, покійна Христина розплатилася за гріхи всіх Річинських оптом. Ця ідеалістична філософія зводилася до конкретного факту, що зобов'язання панни Катерини Річинської, дане у свій час Суліманові, мусило бути принесене на жертовник великого морального викупу. Не був це факт документального ствердження, як і не було доказів про існування документа. Проте проста логіка підказувала, що якби документ не згорів, то він сьогодні був би в руках Нестора.

До речі, Нестор і надалі вважав себе за жертву родини. Ореол мученика відповідав його уподобанням більше, ніж волосяниця розкаяного грішника. Зрештою, сам Безбородько вважав, що це суто особисті справи самого стрийка: жертва він грішниці (во ім'я блага родини) чи сам грішник. Теофіл задовольнявся переконанням, що Христина передчасно пішла з цього світу, крім інших причин, ще й тому, щоб він з Катериною могли спокійно доживати свого віку.

Якщо немає злощасного зобов'язання, то натомість існує інша реальна можливість: вільний від усяких сплат і боргів добробут. Сам собі признавався, що не був щирий з Катериною в ту ніч, коли на зло їй заперечував, начеб він не думав про борги, які тяжать над ними. Думав, але без страху й нервових болів у шлунку саме тому, що свою пайку з них переклав на Катерину.