Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 32 страниц)

– А навіщо я здався панові комендантові?

– Мовчати! Перший раз в поліції?

– Аби ви знали, що перший, і дай боже, аби останній.

– Відразу пізнати. А тепер сидіти спокійно і не перешкоджати мені, бо я буду до пана коменданта дзвонити.

О другій ночі нелегко додзвонитись і до самого коменданта поліції. По-перше, телефоністка на пошті заснула першим непробудним сном. (Добре ще, якщо її тапчан в тій самій кімнаті, що апаратура). По довгих ефірних перипетіях вдалося діжурному подзвонити на квартиру коменданта, який у свою чергу заснув смачно. Щастя, що пані комендантова мала слабший сон і кращий слух, бо тільки цим прикметам можна завдячити, що комендант нашівської поліції своєчасно дізнався про вбивство на вулиці Вузькій.

– То я вже тепер можу іти, – підводиться Качуровський, коли діжурний відклав телефонну трубку.

– Документи!

– Та я вже казав, що тепер не війна, але чекайте… здається, щось маю… зараз… зараз… – нишпорить по кишенях. Вкінці знаходить (таки знаходить!) стару, затерту, замурзану залізничну легітимацію. На жаль, документ без фотографії.

– А де фотографія?

– Була. Була, але жінка видерла, бо хотіла вислати швагерці до Канади.

– Порядочки! Я б такій жінці голову відірвав.

– Перепрошую, пан пшодовник жонаті?

– Мовчати!

– Можна, але прошу, як зі мною буде?

– Державний службовець… і легітимація без фотографії? Відомо, що це кримінальна справа?

– Гм…

– Відомо чи невідомо?

– Що відомо, то так… але щоб аж кримінальна…

– Не морочити голови. Прийде пан комендант і розбереться.

Комендант, дебелий блондин, з рожевими повіками і зарослими рудою щетиною щоками, на привітання закляв діжурному. Треба було думати не головою, а чимсь іншим, щоб зривати його з постелі у справі якогось там вбивства. Від чого ж тоді начальник слідчого відділу, до сту дяблуф? [60]60
  До ста чортів (пол.).


[Закрыть]

– А цей хто? – щойно помітив у кутку фігуру в залізничній уніформі.

Качуровський починає сам на власну відповідальність:

– Я, прошу пана коменданта, повертався з нічної служби. На вулиці Вузькій якраз в тому місці, де іде пільна стежка, бачу, лежить поліно… то значить людина, але мені так зразу видалося… бо якраз, прошу пана коменданта, місяць зайшов був за хмару.

– Поліно? Чому він подумав відразу про поліно? Звідки могло взятися поліно посеред вулиці?

Комендант перервав допит. Згадав, що треба повідомити про випадок прокурора і Матіясека (замість начальника слідчого відділу, який був у відрядженні).

– Отже, як було з тим поліном?

Качуровський лікті гриз би собі, що взагалі згадав про дерево. Ладно постелив би собі, коли б зрадився, що не від сьогодні знає, як фірмани з фільварків «гублять» будівельний матеріал по дорозі. Нічого йому більше не бракує, як впутатись ще в одну кримінальну справу.

– Та я нічого. Я ніби так, для прикладу. Міг стовп з паркана впасти…

– Що? Що? Що він каже? Стовп з паркана? Скільки доводиться ночами ходити, але якось ще не бачив, щоб з парканів стовпи падали по вулицях… То якісь хіба спеціальні стовпи має він на думці.

– Ні, прошу пана коменданта, не спеціальні, звичайні стовпи…

– Так. А як же було з трупом? Він перший спостеріг його? Так?

– Я-то його побачив, але чи перший, того не можу сказати.

– І що? Він підійшов, взяв за руку, потермосив нею, хотів улаштувати штучне дихання, зрушив його з місця, так?

– Ні, прошу пана коменданта, я його не рухав. Я знаю, що найперше мусить комісія оглянути. Чесне слово, я його не рушав… хіба те, що помацав за лице.

– Можна було й не мацати.

– Так, так, можна було, але я думав…

– Треба було заздалегідь думати. А що далі?

– Далі… нічого. Прийшов на комендатуру і замельдував, як належить. А тепер просив би пана коменданта відпустити мене додому, бо я мушу виспатися.

Підпухлі очі коменданта заокруглюються.

– Він хоче виспатися? А я… я… не хочу спати? Мені не належить відпочинок, як він собі гадає?

– Належиться, прошу пана коменданта, але я з нічної служби.

– Документи має?

– Є залізнична легітимація, але без фотографії, – вирицитовує [61]61
  Декламує.


[Закрыть]діжурний.

– Як без фотографії? Як він відноситься до документів з державним гербом? Національність?

– Українець.

– Я так і знав, що русин. Саботаж, так?

– Ніколи у світі, прошу пана коменданта!

– Ага! Де він проживає?

– По вулиці Казимирівській, сімнадцять. Власний будинок.

– Діжурний спише з ним протокол, і марш додому, а легітимацію треба привести до порядку, бо може бути гірше. Дурень, – кидає стиха, невідомо під чиєю адресою – діжурного чи залізничника.

Першим з'явився прокурор. Низький, шпакуватий чоловік з «їжачком», він мало що слухав з того, про що інформував його комендант. Терпів на хронічне запалення гландів, і передранішні тумани шкодили йому так само, як морозиво чи цигарка на стужі. Тепер, походжаючи по діжурці, він помацувався весь час за шию та покашлював для самоперевірки. Крім того, гнівався з приводу запізнення слідчого. Був наймолодшим з-поміж них віком і територіально мав найближче до будинку комендатури, але елегантик, як усі молокососи, потребував більше часу, щоб привести себе в похідну кондицію.

Саме діжурний закінчив писати протокола, коли увійшов Мятіясек. Ясна річ, накрохмалений, цукро-білий комірець, свіжовичищені черевики, свіжопричесана, ще вогка, чуприна, запах колонської води і галстук «нон плюс ультра».

– Ви ще завертали до парикмахера? – поглузував прокурор.

Матіясек знизав плечима. Думав саме про плаценту справи і тому відповів з деяким запізненням:

– Знає пан, пане прокуроре, раз у дитинстві мене позбавили за столом солодкого тому, що сів до обіду з брудними руками. З того часу, розуміє пан, пане прокуроре, стараюся не занехтувати особистої гігієни. Між іншим, в деякій мірі це навіть для здоров'я корисно…

Прокурор не залишав його в спокою:

– У вас у родині не було євреїв? Ви пригляньтеся собі в дзеркалі. Виразно семітський тип. Не розумію, як могли ви, пане слідчий суддя, брати за студентських часів участь в антиєврейських погромах. Слово гонору, не розумію!

– Пішли, панове! – скомандував комендант. – Власне кажучи, треба б ще лікаря.

– Бєгли [62]62
  Пойнятий (пол.)


[Закрыть]і лікар надійдуть на місце випадку, – поінформував прокурор, – а тепер пішли, пішли, панове, – наглив, кутаючи в кашне свою коротку апоплексичну шию, – треба кінчати чимскоріш. Передранішні тумани – то смерть для мене.

По дорозі спитав комендант прокурора:

– Не пригадуєш собі, пан, коли ми мали останнє вбивство?

Прокурор мовчки, але значуще взявся за горло. Замість нього відповів Матіясек:

– Коли не враховувати намаганого вбивства по вулиці Зеленій, то три місяці був спокій. А де ж лікар?

Заговорив про лікаря тільки для того, щоб мати привід перед комендантом-недоуком блиснути своєю ерудицією.

– Між іншим, цікаво, панове, що в кодексі Юстініана, початок другої половини першого століття нашої ери, сказано: «Медіціон сунт пропріє тестес, сед магіс ест юстіціум квам тестігомніум», тобто: «Лікарі, власне, не свідки, вони більше судді, ніж свідки».

Прокурор мовчав з огляду на своє горло, а комендант з досади, що той молокосос хоче за всяку ціну заімпонувати йому своїми знаннями. Розчарований такою неувагою, Матіясек брив далі:

– Цікаво, наприклад, що лікар Антістій, який розслідував убивство Юлія Цезаря, відзначив, що на його трупі було двадцять три рани і лише одна з них смертельна.

Прокурор не втерпів (хоч передранішні мряки – смерть для горла), щоб знову не поглузувати собі над Матіясеком:

– Ви б, колего, переповіли нам ще зміст п'ятитомного трактату Сі Юаньлу, виданого, якщо не помиляюсь, десь близько 1250 року. Гм-м… г-гм… не маю права на такій погоді два слова сказати… г-гм… г-гм…

– Я, власне, хочу панові Матіясекові подякувати за лекцію, – їдко замітив комендант. Не зносив Матіясека, як, зрештою, і всіх інтелігентиків у поліції, де ще донедавна панувала майже виключно своя вяра [63]63
  Своя братія (з пол.).


[Закрыть].

Прокурор, ступаючи слідом за великаном комендантом, думав з обуренням:

«Це – хвалько. Явився, начеб тільки що вирвався з рук перукаря, а той неотеса як би з стайні вискочив. На службу у нечищених чоботях – скандал. Комендант повітової поліції! Вискочка. Напевно, походить з хлопів. Поліція декласується. Факт. Недобре. За Австрії набирали до жандармерії всяких недокінчених гімназистиків, а при вільній Польщі допускається у поліцію всяке дрантя, аби лише мало у метриці – «жимсько-католицького визнання». Недобре. Так може декласуватися не лише одна поліція, але й уся адміністративна верхівка. А який вихід? Освіта. Середня освіта для рядових і право [64]64
  Юридична наука.


[Закрыть]для вищих службовців».

Не мав охоти ламати собі голови над загадкою вбивства. Одна думка, що при оглядинах доведеться йому теж замовити декілька слів на такому повітрі, відганяла від нього всяку охоту до справи.

– Де та Вузька? – спитав комендант слідчого, побоюючись, що вони йдуть у протилежному напрямі.

Сонливість пройшла в нього, а тепер страшенно хотілося пити. Примикав на мить повіки і бачив склянку компоту на нічній тумбочці, якої ще ніколи не забула поставити йому жінка перед сном.

– Зараз наліво, прошу пана коменданта, і буде Вузька.

«Підлиза, – подумав комендант, – міг би звертатися до мене як до старшого колеги без «прошу пана».

Пройшли ще кількадесят кроків, скрутили наліво, і комендант відразу впізнав Вузьку, де колись брав участь в обшуці (ревізії) в домі одного типа, запідозреного у фабрикації фальшивих закордонних паспортів.

На вид лежачої посеред Дороги людини прокурор приспішив кроку. Хоч ішов позаду, першим опинився біля трупа.

Блиснув кишеньковий ліхтарик.

Комендант нахилився над убитим.

– Отвір вихідний… Постріл з близької віддалі. Цілив межи очі.

– Тут уже був хтось біля нього, – зауважив Матіясек, розглядаючи сліди.

– Ясно, – бевкнув сердито комендант, – залізничник.

– Пан комендант мене не зрозуміли. Маю на думці слід жіночого черевика.

– Шукай, пан, гільзи, а не жіночих слідів. Я у своїй практиці мав випадок, коли при сліпому пораненні і одному вхідному отворі в каналі виявилося дві кулі.

– При одному сліпому пораненні і одному вхідному отворі д в і кулі в каналі? Яким робом? Пан комендант дарують, але це практично неможлива річ.

– Отож, отож, – комендант з особливим задоволенням брав реванш над ерудованим молокососом. З дозволу сказати, слідчим суддею. «Ти, дурню, знаєш те, що вичитав у книгах, а я те, що власним досвідом здобув».

Матіясек не міг надивуватись винятковому випадкові.

– Як же це так? Можна хіба припускати, що два послідовні вистріли, один за одним, дали один отвір…

– Дурниця! – бевкнув прокурор. Він однією рукою тулив кашне на шию, а в другій тримав ліхтарик, яким шукав гільзи.

– А що пан прокурор думає?

– Горло, – прохрипів той.

Комендант знов нахилився над убитим, взяв його за волосся, щоб підняти голову та приглянутись обличчю, але рука сковзнула по вогкій холодній гладі чупра. Когось іншого це вивело б з рівноваги, але не коменданта. Він не міг відмовитись від тріумфу над Матіясеком навіть у цій винятково невідповідній хвилині.

– Пан прокурор мають рацію: дурниця! Такого ніколи не буває, щоб два послідовні постріли дали тільки один отвір. Це знає з практики і найтупіший рядовий поліцай.

– Дивуюся, що пан слідчий суддя…

Цікаво, що?

Річ правдоподібно малася так, що куля з першого пострілу з якоїсь причини залишилася у стволі. При другому пострілі перша і друга кулі вилетіли слідом одна за другою і дали, пане слідчий суддя, тільки один отвір.

Казуїстика, що?

Перемагаючи відразу, комендант всунув руку під підборіддя мертвої людини, повернув її голову лицем трохи вбік і мовчки вилаявся.

Впізнав.

По кінчику носа і галстуку. Власне кажучи, ці дві прикмети доповнили себе взаємно.

Не могло бути жодного сумніву.

Знервований до краю, комендант відійшов убік, буцімто шукаючи по всіх кишенях портсигар.

– Є, панове, гільза! – зрадів прокурор. – Як я і припускав, браунінг-два!

– Чому лікар не приходить? – Матіясекові почала видаватись підозрілою поведінка коменданта.

– Замовкни, пан! – прицикнув на нього той і, звертаючись до обох, сказав не своїм голосом: – Придивіться краще, що за несподіванку зготовили нам… ті шубравці! Ви, панове, поки що залишитесь тут, а я повернуся на комендатуру. Скажу вислати паку. Револьвери при вас?

– В мене є, – сказав прокурор, тримаючись за горло.

– Гаразд. Тіло відправити у морг. Хай при консервації ужиють всіх можливих заходів. О десятій чекаю панів в себе в кабінеті.

Коли Ясь Качуровський за три години ще раз прийшов на вулицю Вузьку, то, якби не стежка, що веде в поле, не знайшов би місця, де ніччю вбито людину.

Просто-напросто вся Вузька була наче зачимсь заскороджена. Сліди людських ніг, коліс, кінських копит були зовсім недавні, вже по заскородженім.

«Чого я прийшов сюди? – думав про себе Качуровський. – Чей же не припускав, що мертвий лежатиме до цього часу і чекатиме, щоб сказати мені, як вмирав. Прийшов тому, що мусив.

Це ж страшне, щоб людина приїхала в Наше бозна-звідки, зайшла на таку тиху, глуху вуличку, як Вузька, вибрала таку годину, коли всі полягали спати, і тут зустрілася з смертю. Цікаво би знати, що снилося тому бідоласі напередодні?»

Зграя капосних горобців об'їдала кущ бузини біля студні, а Бронкові приверзлося спросоння, що пташня обсіла вазони пеларгоній на вікнах і там виправляє свої герці.

Бузина чи пеларгонія, однаково була це справа горобців, що Бронко того дня прокинувся передчасно.

Коли вийшов на ганок і подивився на довколишній умитий, свіжий світ, пожалів за тими ранками, що їх прослинив у постелі.

Обмився в бочці з дощівкою і чомусь, згадавши Бориса Каминецького, як би на його честь, зробив кілька гімнастичних вправ на «турніку», на якому мама тріпала хідники.

Мав ще час після сніданку, але забрався на роботу, не знаючи, чим би міг заповнити ці хвилини вдома.

Наближаючись до кафедрального собору, Бронко приповільнив ходу. Була це пора і місце, де міг зустріти Ольгу чи хоч би кого-небудь з її сестер. Останнім часом навіть зустрічі з «швагерками», за законом асоціації, приносили йому деяку приємність.

Не судилося йому того дня побачити Ольгу. Напевно, заспала. Уявляв собі кохану голівку з розкиненим волоссям на подушці. Кожна людина має свій спосіб підкладати подушку під голову. Як робить це його кохана?

«Спи, – післав їй свої думки, – спи, серце! Колись будеш спати на моїй руці. Все буде моє: і ти, і твій сон, і подушка, на якій тепер спиш».

Серединою вулиці Легіонів промарширував підрозділ озброєної кінної поліції. Бронко об'єктивно ствердив, що хлопці на конях підібрані, як огірки, і мають досить мальовничий вигляд на баских конях.

«Шкода тільки, що не обрали собі іншого фаху в житті, як служити в поліції».

Заки Бронко дійшов до друкарні, кіннотчики поверталися вже назад.

Молодий Завадка не надав жодного значення цьому фактові. Майже біля самої друкарні зустрів знову трьох поліцаїв з багнетами «на гостро». Коли входив східцями до друкарні, з сусідньої брами блиснув лакований кашкет причаєного там поліцая. Тоді Бронко згадав, що й вчора вранці, коли повертався з роботи, здибав поліцая. Чи не очікується часом проїзд через Наше у Карпати якої ексцеленції? [65]65
  Високого чину.


[Закрыть]

В цеху був один Пєрожек. Похнюплений, він ненормально повільно застібав на собі халат. Бронко якось раптом, як то буває часто по відношенню до людей, з якими щодня бачишся, спостеріг, що старий за останній час дуже вилисів.

Завадка мусив двічі поздоровкатись, заки той відповів йому.

– А що ти на це скажеш, Бронку?

– А що?

– То ти нічого ще не чув? В такому разі я теж нічого не знаю.

– А що… що, пане Пєрожек?

– А ти чого причепився до мене? Я тобі кажу: нічого не чув, не знаю і знати не хочу. Моя справа – друкарня. В мене жінка-діти, я, слава богу, маю працю, поза тим мене не обходить цілий світ. О, може, цей тобі щось більше скаже.

Ввійшов Ковальський.

Як завжди, вітається гречно, обережно знімає з себе піджак, що ледве купи тримається, такий він проношений та проштопаний (незамітно, по-кравецьки). Акуратно укладає його на вішак, прикриває зверх охоронним папером і вішає на призначене місце на стіні, теж оббитій папером. Тільки тепер надіває спецівку, до кишенькового дзеркальця причісує вилиняле волосся і щойно тоді стає за реал.

– І ви нічого не чули, пане Ковальський?

Чорні човникуваті очі бігали тривожно. Для цієї людини може бути тільки одна і то найстрашніша новина: звільнення з роботи.

– Я нічого не чув, нічого не знаю. А що? Може, шеф щось говорив? Буде скорочувати?

– Тим краще для вас, коли ви нічого не чули, – підбадьорює його Пєрожек, який сам набрав уже охоти. – Тепер такі часи, що найкраще бути сліпим і глухим. Я казав Бронкові… Маю працю, маю жінку, маю діти – і більше нічого не знаю і знати не хочу. Чи не так?

Ковальський не може заспокоїтись. Йому треба лише знати, чи новина стосується скорочення штатів, а поза тим його цілий світ не обходить. Аби тільки це одне вияснити.

– Я перепрошую, але мене цікавить… то, може, щось з роботою… Може, щось для мене погане?..

Бронкові робиться нудно від цього скімлення… Що за порода слимакуватих. Тьфу!

– Перестаньте, Ковальський! Не журіться, таких вірнопідданих, як ви, з роботи не звільняють!

– Вам добре, Завадко, говорити, а я панові Філіпчукові завдячую все… може, й те, що до сьогодні ще ногами волочу.

– Ну і файно є! Ви для нього жива реклама його «патріотичного гуманізму». Чого ще вам треба?

Влітає захеканий Олекса.

– Йой, слухайте, чого то у місті так багато поліції «на гостро»?

– Пєрожек тобі скаже.

– Броник, я собі випрошую подібні жарти! Я нічого не чув, нічого не знаю. Чого ти причепився до мене, як реп'ях до кожуха? Хлопці, будьте мені свідками, що я нічого не казав, нічого не знаю, що ось стою за реалом

і працюю, а поза тим мене цілий світ не обходить. Чого ти хочеш від мене?

Він був у щирому розпачі. Бронко заглянув у ті сльозливі очі, і йому згадався ще один старий безпорадний чоловік. Як же міг забути, що має батька?

Пробач, двічі пробач мені, старий, я більше не буду. Я вже повірив, що ти дійсно нічого не чув і не бачив. Розумію: жінка, діти і праця, а поза тим тебе цілий світ не обходить. Не гнівайся і ласкавішим оком споглянь на мене.

– Пане Пєрожек…

– А видиш, – добрішає від одної зміни тону у Бронковім голосі Пєрожек, – видиш, яка в мене забита голова, а ти кажеш… Я поза роботою…

– Так, пане Пєрожек, ми це знаємо.

Входить шеф. Одного погляду на його сконфужене, ще більш пожовкле лице вистачає Бронкові, щоб переконатися, що цей теж щось чув.

– От так, – відсапується шеф і звалюється на крісло, яке йому послужливо підставляє Ковальський, – от так, прошу я вас, завжди кінчає людина, коли їй здається, що вона мудріша від інших. Будь хитрим, але уважай, щоб не знайшовся хитріший, щоб тебе перехитрив… Я все так кажу…

– Це ви про кого, пане шефе?

– Не грай вар'ята, Броник, ніби ти не знаєш?

– Чесне слово, нічого не знаю.

– Пане шефе, – з плаксивою міною зайшов йому дорогу Пєрожек. – Я живу біля моргу, бо мені там тато хату залишив. Часом приходять послугачі на моє подвір'я води напитися, бо там вода нудить їх, і тільки, пане шефе. Але я теж нічого не чув і випрошую собі, щоб тут усякі молокососи знущалися наді мною.

– Зачекайте, Пєрожек, стримайтеся трохи, бо я не можу терпіти вашого голосу. Якби я мав силу, прошу я вас, то я таких, як ви, скидав би з Монастирської гори просто у Прут. Мовчіть, мовчіть і беріться за роботу. Броник, ти дійсно нічого не знаєш?

– Слово честі, пане шефе.

– Цікаво. Дуже цікаво. Тоді почуєш від мене, але я прошу всіх, щоб це не вийшло поза ці стіни, бо ще не знати, як і що. А я не хотів би, щоб то вийшло від мене. Передучора вночі, прошу я вас, на вулиці Вузькій вбито якогось визначного комуніста… якусь велику рибу з їхнього Центрального Комітету, чи, як вони кажуть, з Цека. Мав він не раз бувати у Нашім, аж цим разом, прошу я вас, приїхав собі на смерть. Такий льос [66]66
  Доля (пол.).


[Закрыть], як каже поляк.

Перше враження у Бронка від цієї вістки було не почуття жаху чи жалю за товаришем, а проста, чисто фізіологічна констатація, що в його нутрі всі органи припинили свою діяльність. Виручав один інстинкт, а той наказував вести себе так, начеб звістка ця не зробила на Бронка особливого враження. Пам'ятати і забути, що він з убитим (а може, то все ж таки не Зелений?) належав до однієї організації.

– А може, то звичайний злодій, той убитий? – хотів схитрити Пєрожек, аби відвернути від себе підозру, що він раніше вчув про цей випадок.

Філіпчук розсердився:

– Скажіть мені, Пєрожек, коли ви нарешті наберетеся розуму? Мене до когносценції [67]67
  На очну ставку.


[Закрыть]не викликали, а крім того, що це вас обходить? Ви що – хочете вишпигувати, звідки я це знаю? А дулі з маком не хочете? А може, прошу я вас, про це сказав грабар тій бабці, що сидить під церквою, а я рано йшов на роботу, кинув бабці гріш в подолок, а вона похвалилася мені новиною?

– Я перепрошую пана шефа… Я… політика не моя справа. В мене на першому місці робота, а потім уже жінка, діти…

– Так, так, ви політикою не бавитеся, а язиком дурниці ляпаєте. Ви ще скажете, що я тут говорив, хто і за що його вбив. Від вас можна всякого чекати… Де ви тільки на мою голову взялися…

– Я перепрошую, але пан шеф самі запропонували мені роботу в себе. Я ж не сидів без роботи, пан шеф знають. Я не хочу хвалитись, але…

– Заткніться вже раз, Пєрожек, доки я вас ідіотом не обізвав. Чи я коли казав, що ви є поганий фахівець?

Чотири пари рук слухняно простягується до кас. Між іншими і Бронкові руки.

Підлі пальці. Повідрубувати б їх та повикидати псам на сніданок. Поволі, кволо, а все ж таки починає ворушитись коліщатко, на котушці якого намотується нитка думок.

Не стало Зеленого. Була людина й нема. Урвалася ланка, що зв'язувала Бронка з великим світом революції. Не з тим начитаним, наслуханим, вимріяним у безсонні, терпкі ночі, а з реальним, безпосереднім, діючим. Канула у ніколи Радянська Україна. З степовим сонцем. З Дніпром, перекладеним ГЕСами. З хмарочосами. З близькими, незнайомими друзями. З заводами-гігантами. З гербами серпа і молота на установах. З його дипломом інженера-поліграфіста…

Зникло майбуття.

Мертвецьки-біле полотнище замість усіх планів і мрій. А може, це не його смерть?

«Його смерть. Його смерть. Його смерть», – вистукує рівномірно, по складах під черепом. Ніби паличкою від цимбалів.

«Я набираю дурацький текст про плекання кроликів. Ти лежиш у трупарні на холодному, оббитому бляхою столі. Ти покраяний і зшитий наново. Судова медицина має вже всі дані про твою смерть. У сантиметрах. У хвилинах. Тебе вбили. Ти перестав існувати як жива істота. Зате ожив ти як велика, грізна небезпека для них, живих. Коли б учора вечірнім експресом… але тебе притримала партійна совість. І… наша безпорадність. Тепер тебе нема. Ми далі вегетуємо, існуємо… животіємо. А тебе нема».

Напруженість Бронкових нервів доходить до риски, де повинен статися вибух або наступить апатичне відпруження.

Вибух не наступає. Він не може статися у звичайній атмосфері. Адже в цеху цілковита повсякденність. Найбільша буденність – це факт, що всі працюють. Не лише тому, що дав такий наказ Філіпчук, а тому, що нормальне сильніше за незвичайне.

Бронко спостерігає (а все ж таки здатний спостерігати!), як Ковальський, виловивши цікавий текст, вткнувся в нього своїм довгим носом, аж Пєрожек опам'ятовує його, вказуючи ліктем у бік Філіпчука. Сам він радий, що утряс конфлікт з шефом («доки він мене обзиває ідіотом, доти він має серце до мене!»), задоволено щось мугикає під носом.

Один Олекса з роззявленим ротом, з вухами, як дві перчини, втупився в Бронка до безтями. До підозри.

Стули рота, дурню. Чого ти даєш мені якісь дурацькі знаки? Витримки немає в тебе ні на зламаний шеляг [68]68
  Гріш.


[Закрыть]. Нічого не навчило тебе життя в місті. Чого тобі треба? Розумієш, я теж нічого не знаю.

Олекса все ж влучає хвилину, щоб шепнути Бронкові:

– Коли похорон? Демонстрація буде, так?

– Змовкни і взагалі веди себе по-людськи. Про все дадуть знати. Старий дивиться в наш бік.

Зранена амбіція, яка в цій хвилині не повинна входити в гру, не дозволяє Бронкові признатися перед Олексою, що і він не втаємничений у план подій, які обов'язково повинні слідувати за цією смертю, як її логічне завершення.

Скоро одинадцята. Міг би вже бути якийсь сигнал від товаришів. У подібних (неправда, не було ще в Нашому випадку, який можна було б уподібнити з цим) випадках заходив фіктивний клієнт або колишній посильний Зілінського, тепер вуличний продавець газет, Івась, із зашифрованим паролем. Буде демонстрація. Обов'язково буде. Почнеться вона боєм за тіло померлого. (Зеленого? Ні, померлого). Коли б поліція задумала поховати таємно, то однаково буде відкопаний і похований товаришами наново. Навіть коли б ховали так, що і під землею не можна було напасти на його слід, все одно відбудеться символічний похорон з чорною, покритою червоним полотнищем труною.

Стрілка на великому цеховому годинникові пересунулася поза одинадцяту. Час не стоїть на місці. До Львова, Варшави покотилися зашифровані телеграми. У центр партії. У слідчі воєводські органи. Машинки строчать інформації для газет. Інструкції. Рішення. Меморандуми. Текст для підпільних листівок. По магазинах викуповується весь червоний сатин. У Наше стягаються розпорошені на околиці поліцаї. У пивницях при свічці, на горищах, у кімнатах при спущених шторах готуються тексти лозунгів.

«Хто малюватиме лозунги, це ж моя робота, – а мене й досі ніхто не кличе?

Збирається буря з громовицею, а я, як дурень, ліплю в затишку хатку-іграшку».

Старий черв'як заздрощів починає точити наново серце.

«Я не заслуговую бути серед перших втаємничених, я – хлопчисько, от такий собі Бронко Завадка з Мнихівки. Виконавча чорна сила, тягло з шлеєю через плече».

Жаль, обурення, врешті, бунт (хлопові двадцятьп'ятка на карку, а вони і далі заставляють його ходити без штанів) стрясають молодим Завадкою. Відкладає верстатку. Хай діється, що хоче, він не в силі сидіти у цю хвилину запертим і клювати літери, ніби той горобець соняшник.

А що пан шеф на це?

Пан шеф цим разом виявляється великодушним, хоч Бронко й не може збагнути причини такого рідкого у Філіпчука жесту.

– Я бачу, Броник, що робота сьогодні не клеїться в тебе. Іди, на пошту треба… тільки там той… пам'ятай, в якій фірмі працюєш…

– Не розумію, пане шефе.

– «Не розумію!» Ти добре знаєш, чого я від тебе жадаю… Гм… – Філіпчук потягнув жилет на животі долу, від чого й сам випростався. – Я – українська, національна, католицька фірма і так далі… Щоб не було, прошу я вас, пізніше різних непотрібних розмов.

– Розумію. Де ті папери, пане шефе, що потрібно на пошту віднести?

– Ти чув, що я сказав?

– Так, я прийняв до відома.

– Броник, ти мені щось не подобаєшся сьогодні. Може б, ти краще не виходив?

– Я таки вийду… Піду на пошту. А якщо ви роздумали мене посилати, то хай іде на пошту хтось інший… Нічого не маю проти, але я однаково в цеху сидіти не буду. – А коли Філіпчук мовчки вичікував, що він ще скаже, Бронко уточнив: – Я не в силі сьогодні працювати. Голова болить.

Фу, фу, фу!

На Костя Філіпчука вдаряють поти. «Голова болить»! Школьна вимуфка, болі глуфка. Він тобі бреше в живі очі, а ти знаєш, що він бреше, і ти, шеф, прошу я вас, безсилий проти такого лайдака.

І що, може, не пішлеш його на пошту? Пішлеш, хоч добре знаєш, що у нього тепер у голові не справи фірми, а організація похорону його партаймана. (Цікаво, хто його ковтнув?) Пішлеш, прошу я вас, ще й тому, щоб не наражувати на шванк [69]69
  Посміх (нім.).


[Закрыть]свого авторитету, бо ж заповів тобі, що й без дозволу вирветься на свіже повітря.

– Іди, там на бюрку в канцелярії лежать папери, неси на пошту… експрес полєцони [70]70
  Рекомендований терміновий лист (пол.).


[Закрыть]… Іди… щезай мені з очей…

Майже вибіг на вулицю, пустився прискореним кроком у напрямі центру, але по кільканадцяти кроках уповільнив темп. Був дезорієнтований повсякденним виглядом вулиці.

Серединою дороги тяглася валка селянських возів, наладованих розсохатим ріщєм, що збивало пилюку, від якої аж під зубами скреготіло. Вози переганяв на велосипеді хлопець у купальній біло-голубій шапочці і коротких штанях-пумпах. Навпроти Бронка ішла висока брюнетка з невмиваним обличчям, про яку говорили в Нашому, що вона займається нелегальною проституцією, і несла перед собою, на віддалі ліктя, слоїк із сметаною. Придуркуватий Йосько в чако продавав леп на мухи, монотонно виспівуючи: «Му-хи… му-хи…» Нічого, найменша познака не вказувала на те, що минулої ночі в містечку сталося політичне вбивство.

Знайомі вуличні картинки повторилися на вулиці Лелевеля і Перехідній.

Біля пошти Бронко зустрів двох поліцаїв. Один з них у бойовій готовності.

У головному вестибюлі поштового будинку, в кутку між пічкою і поштовою скринькою, саме навпроти віконечка для прийому телеграм, на фанерній скриньці куняв шпик, убраний («Груба робота», – подумав Бронко) під спортсмена. Полагодивши з експедицією пошти, Бронко навмисне якийсь час покрутився біля віконечка для прийому телеграм. Не було сумніву, що шпик стежив за його рухами.

На вулиці Костьольній мало не зіткнувся ніс об ніс (тамтой вискочив з-за рогу аптеки Етекера) з своїм «ангелом-хоронителем», криволапим Бжезіцьким. Зміряли один одного очима. Бронкові було дуже цікаво знати: чи це випадкова зустріч, чи криволапий від самої друкарні топчеться по п'ятах, а це зіткнення біля аптеки – лише один з трюків його ремесла?

Недалеко друкарні Зілінського Бронкові перешмигнув дорогу Івасик.

– Маєте папіроса, пане Завадка?

– Зараз пошукаю, – зійшли обидва на край тротуару, аби не перешкоджати перехожим. Бронко свідомо став шукати папіроси в тій кишені, де їх не було.

– Що там?

– Пан Каминецький казав, що по файрансі [71]71
  Після закінчення роботи (з нім.).


[Закрыть]піде на золоту рибку.

В їх домовленості «золота рибка» означало спеціальне місце на лівому березі Пруту, саме там, де ріка, замаскована чагарником, робить коліно, щоб за кількадесят метрів виплисти на широку і довгу рівнину.

– І ще що?

– І дайте папіроса.

Бронко сягнув рукою в кишеню з папіросами і ткнув в руку хлопчакові тільки що надпочату пачку «Меви».

– Ого! – свиснув малий драб, і в одну мить його не стало біля Бронка.

Бжезіцький теж змився кудись.

Нарешті сигнал від них! Бронко зиркнув на годинника: дванадцята п'ятнадцять. Півтори доби товариші обходились без його участі.

І допіру, коли все буде розплановане, наладнане, розподілене, йому вкажуть його мізерний участок у діях цієї трагічної історії. Як і годиться для Бронка Завадки з Мнихівки. Тяглові із шлеєю через плече.

Який це дурень назвав годинник мірилом часу? Єдиним достовірним мірилом, чутким, прецезійним годинником в цій матерії може бути тільки людське серце. Воно одно з надзвичайною чіткістю і акуратністю вимірює довгі і короткі секунди нашого життя тоді, коли бездушний механізм вибиває всі під одну мірку.