Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 32 страниц)

«Щасливі», – позаздрила Ольга доброзичливо, з почуттям людини, свідомої свого власного щастя.

Мала господинька вийшла на тротуар, щоб переконатися, чи її здогад не виявився фальшивим, коли з тіні ясеня біля протилежного будинку виступила чоловіча постать.

Бронко! А хто б інший?!

– Олю! – окликнув її неголосно. – Я… так давно чекаю тебе. – Оце вперше вжите в їх взаєминах «ти» прозвучало у вечірній тиші, як любовний заклик.

«Він давно мене чекав». Сльози сердечної вдячності затьмарили їй усе навколо.

Бронко взяв її обережно, з оглядкою за плечі, як беруть химерних дітей, і завів на подвір'я Річинських.

Мала господинька не противилася.

Без слова зняв з неї довгу тонкопрядивну шаль.

«Це він весільну фату знімає з мене!»

Шаль сповзла з плечей. (Для того вона і шерстяна, та ще й тонкопряжена). Ольга не притримала її, і вона впала на землю. Бронко підняв шаль і тримав на руці, як цінну заставу.

– Я був зайнятий і все думав: вона відчує і зрозуміє, що я не можу…

– Я так і думала, я так і думала…

Зринув спогад про Сташку, але в думках відмахнулася від нього, як від осінньої мухи.

Не треба нічого вияснювати, ні про що питати, бо все, що їх розділяло, залишилося позаду. Єдине, що мало якийсь зміст, – це те, що вони знову разом.

Оля, немов у пам'ять того їх вечора, простягає руку і торкається його обличчя. Чи, може, не довіряла своїм очам?

Дужі, нетерпеливі мужські руки владно сягають по ній. Мала господинька не борониться від його поцілунків. І так давно в думках належить до нього. Може тепер робити з нею, що сам захоче. Не розуміє лише одного: чого це вона так слабне в його обіймах?

– Слухай, ти не думай, що ти легко мені прийшлася. Я хотів, щиро признаюся, перебороти себе, викинути тебе з серця і пам'яті, і бачиш, нічого не вийшло з того! Як багато я думав, Олю! Ох, коли б ти знала, скільки я думав! Ну що ж, думаю, розумний зрозуміє, а дурному рота не заткнеш, отож і взагалі не треба звертати уваги на нього! Але й ти, моя біла панно, будь приготована, що нас з тобою чекає ще не одна гірка пілюля. Твої будуть переслідувати тебе за зраду станові, а з мене мої кров цідитимуть, що зв'язався з попадянкою. Слухай, я думав: велику дурницю ми робимо, що беремо на себе відвагу йти всупереч цілому світові, але, напевно, ще більшу зробили б, коли б змалодушничали і розійшлися страху ради.

Пригортаючи дівчину до себе, Бронко відчував, як від її безпорадності множиться його власна сила. Здавав собі справу з того, що йому треба буде зужити чимало енергії, щоб якомога безболісно вирвати її з старого грунту та пересадити на новий, аби за старим не тужила, а відразу прийнялася цвісти на новому.

Аж посміхнувся до своїх мрій. Не тільки Ольгу викрадемо з її середовища, не тільки її одну! Все краще, що тільки засіватиметься на їхньому лані, переноситимемо на своє поле. І таланти, і світлі уми, і вмілі руки, і благородні серця, і такі милі створіння, як оця моя…

– Слухай, я тільки одного боюся, щоб ти пізніше не шкодувала. Оцього так боюся, що коли подумаю, що таке могло б колись бути, то аж шкіра терпне на мені…

– Ти тому так думаєш, що не знаєш мене.

– Тобі не гріх таке говорити: я тебе не знаю?

– А тобі не совісно таке думати про мене? Боже, таку ціну заплатити за нашу любов, як ми з тобою, а потім, ніби сліпці, розгубити її… Тоді якої кари вимагати б для нас?

Вони забилися в куток між верандою і стіною. Бронко, нахилившись усім своїм корпусом, утворив для Ольги вигідну і надійну підпору, а крім того, мала господинька вихрила йому чуба.

– Вірність – це чеснота, яка не кожному дається. Для цього треба особливих, витончених натур.

– А тобі здається, що ми такі й є?

– Так, – відповідає поважно і з переконанням, – тільки мені не здається, а я впевнена в цьому. Ми і є ті особливі натури, обдаровані вищою ласкою вірності. Ми, Бронусь, з тобою ті, що про них говорить Кобилянська: «Що люблю, люблю навіки».

– А ти чого посміхнулася?

– Я подумала, скільки молодих людей у світі читало Кобилянську і запам'ятовувало з неї якраз ці слова.

– А скільки разів ти їх повторяла без мене, хочу сказати, до мене?

– Буду гніватися, Бронусь. Я подумала про свою сестру Славу. Вона їх, напевно, теж повторяла. Аби тільки ти…

Бронко не дав їй докінчити. Він зло, як би навмисне, щоб зробити їй боляче, дико впивається в її губи.

– О, а тепер я тобі скажу: ти не знаєш мене! Слухай, я тут, в цю хвилину присягаюся тобі, що моє дурне серце, якщо ти тільки не обманеш його, ніколи не перестане битись для тебе одної… Такий я вже є.

– Який?

– Смішний у коханні…

Сташка! Ще багато води спливе у Пруті, поки час вимете її словечка з його пам'яті.

Бронко оповив Ольгу шаллю, ніби дитину, і так підняв на руки.

– Моя ти жадана… моя виболена. Слухай, аж не віриться мені, – поклав її на землю і сам ліг поруч, – аж страшно стає. Слухай, ніколи, чесно кажу, ніколи-преніколи не думав, що кохання може так скрутити чоловіка. Ух ти, моя недосяжна, ти! – він знову схопив її в обійми, а потім буквально відштовхнув її від себе. – А тепер іди до хати, бо зі мною щось дике діється. Я такий вар'ят в цю хвилину, що можу вдертися до пані добродійки Річинської і вже схочу вийти з її хати тільки… разом з одною з її дочок. Або ще гірше: можу схопити тебе на руки і, як вовк здобич, занести у свою хату. Слухай, ти уявляєш собі, що то за світовий скандал буде? Іди, моя біла панно, йди, бо не відповідаю за себе… Я чотири ночі не спав, а людина, коли не виспиться, легко уподібнюється звірові… А завтра, чи коли скажеш, стану перед обличчям твоєї родини, і щойно тоді почнеться… Іди, моє серце. Дай ще раз тебе поцілую, йди…

Ніхто не знав, чому для річних кінських ярмарків обрано нічим не примітне підгірське містечко з жіночим ім'ям Отелія. Розташоване на дні широкого яру, прикрите трепетою, вільхами та березами, воно зовсім ховалося від стороннього ока. З віддалі його не було видно, і тільки під'їхавши до символічних воріт (дві придорожні, мохом порослі кам'яні брили), ви могли побачити місто, яке починалося із старих, врослих у землю халуп.

Проте Отелія не потребувала ні реклам, ні рекомендацій, бо ті, що їх цікавили кінські ярмарки на Покутті, приїздили сюди щороку з Варшавського, Краківського, ба навіть Познанського воєводств.

Панство з далеких сторін знало, що в Отелії двічі на рік відбуваються великі кінські ярмарки: пізньої весни, коли вже поле обпоране, і восени, коли картопля вже в кагатах, а кукурудза в кошницях. Крім цих річних ярмарків, тут кожного першого понеділка нового місяця відбуваються менші, воєводські кінські ярмарки.

Тут можна купити чи продати рідкісного коня, пошити в дурні новачка в цій торгівлі або самому стати жертвою досвідченішого за тебе шарлатана.

В Отелії в ярмаркові дні призначали побачення друзі, зводили порахунки поміж собою вороги, а в річні ярмарки чигали на свої жертви шулери міжнародного рангу, торговці морфієм, гендлярі живим товаром, закордонні кишенькові злодії, відбірні повії. Тут бились за коня не менш пристрасно, ніж у середньовіччі за ласку дами серця.

Перед річними ярмарками Отелія за місяць, а то й більше наперед готувалася до прийому гостей. Ішлося головним чином про нічліги. Невеличкий готель міг вмістити тільки дуже незначну частину приїжджих.

Ті, що носилися з думкою побудувати тут готель столичного масштабу, слушно розмірковували, що це не оплатиться, якщо той готель буде заповнений гістьми тільки двічі на рік. Коли б Отелія мала ще якусь атракцію туристського, історичного чи релігійного характеру (могла б, наприклад, об'явитись у містечку мати божа чи знайтись руїни замку з часів Данила Галицького), тоді б і побудова готелю виправдала себе.

Тим часом люди скористалися з цієї обставини і стали будувати нові доми так, щоб одна кімната мала ізольований вхід. В дні ярмарку вся родина тіснилася в решті дому, а кімната з нєкремпуйонцем вейсцєм [148]148
  З вільним входом (пол.).


[Закрыть]здавалася за великі гроші. Приїжджих обслужували дві корчми. Панство (вишукане) зупинялося у «мисливському домику» – готелі-корчмі на двадцять осіб, яка належала отелівському дідичу. Крім того, тут відбувалися прийоми під час великого полювання, різні партійні конференції, дипломатичні переговори під ширмою полювання. Дідич відпускав на той час свого кухаря, за яким їхали фіри з різними кулінарними делікатесами.

Все це було призначено для лівого боку, бо треба знати, що ярмаркова площа в Отелії ділилася на дві частини. Праву, меншу, займали селяни, тобто господарі, конокради (які здебільшого теж походили з селян) і цигани. Цих останніх було небагато. Тільки де-не-де червоною плямою впліталася яскрава сорочка, з блискучими гудзиками камізелька цигана чи кепка конокрада з румунського або угорського боку.

Кожний кінь, що його виставляли на продаж, мав паспорт (у конокрадів фальшивий), в якому виписані всі його скромні дані. Його власник мав довідку від громади, яка стверджувала не лише прізвище господаря, його місцепроживання, але й причину, яка спонукала його продавати коня. Крім цього, більшість коней спочатку йшли на пробу. Якщо до визначеного терміну кінь не сподобається новому господарю, він мав право привести його назад попередньому його власникові і отримати свої гроші.

На правім боці ярмарку найбільше часу займали торги за коней. Від самого коня на цій половині вимагалося небагато: доброї робочої сили, апетиту і всяких таких манер, аби не фицкався чи не гриз за плече нового хазяїна.

Торгувалися тут довго, з умінням і смаком, з приповідками, з двозначними натяками, з удаваною образою, з попльовуванням на долоні, з братською сердечністю та ворожнечею напереміну. Розходилися, зарікаючись здибатись коли-небудь у житті, взаємно глузуючи, то сходились знову і починали торг спочатку.

Вся насолода купця і покупця була у майстерності торгування. Декотрі з них доходили до неперевершеної досконалості.

Епілогом великої гри була корчма і могорич.

Зовсім інші вимоги ставилися по лівому, панському, боці.

Тут вимагали грації, краси, тонкості манер, індивідуального характеру кожного коня. На цьому боці коня не показують. Його демонструють в бігу, в ході. Виставляють напоказ його розум, швидкість орієнтації в заплутаній ситуації, його ніжність чи войовничий характер. Було, нетерпеливий, химерний кінь, що не міг і хвилини спокійно встояти на місці, привертав увагу саме своїм темпераментом. Бували коні статечні по природі, яким не подобався привселюдний показ, і вони не приховували свого обурення: не слухались команди або виконували її навпаки. Вони могли, наприклад, не бажати бігти не з химер, а тому, що в даний мент це видавалося їм безглуздим, але коли вже бігли, то з якою грацією згортали копитами землю під себе!

Орися Ілаковичева, яка рідко коли пропускала місячні ярмарки в Отелії, цим разом зупинила свою увагу на «англійці» чистої породи. Кінь був довгий (але не занадто), м'який, гладкий, розумний, спокійний, але з прихованим темпераментом, що тільки додавало пікантності його постаті.

Орися згадала, що недавно читала повість польської письменниці Зофії Налковської «Роман Терези Геннерт» (дивно, що з якогось часу тягне її на роман, де до трагічності розгортаються людські пристрасті). Авторка описувала коня, начеб фотографувала словами «англійця», на якому зупинила Орися свою увагу: певний, економний в рухах, замкнений у собі, з м'якими переливами м'язів під шкурою. Вся його гідність, вся елегантність його бездоганно викінченого тіла, все багатство його добрих манер належало не йому, а його породі. Був її репрезентантом.

Налковська гарно висловилася, що вся натура, своєрідність психіки у тварин виявляється перш за все у динаміці їх тіла, в їх рухах. У коней не має значення, каже письменниця, як у людей, вираз обличчя, рух голови чи погляд очей. Кінська фізіономія йде від чуба на лобі до кінця хвоста. У коня важливі хвіст, ноги, лінія хребта, повівання гривою, удар копитом.

Біля «англійця» зібралася групка аматорів чистої породи, але відразу стало помітно, що найбільше пожирає його очима тільки один серед них. Це був молодий, з-панська одягнений селянин, брюнет з вродливим лицем. Здавалося, він був не свідомий своєї краси.

Орися підступила й собі. Не мала при собі аж стільки готівки, але знала, що як дійде до серйозного, то в Отелії завжди зможе роздобути потрібну суму. Тим паче, що коня продавав особисто знайомий їй поміщик, марнотрат і гуляка, нащадок колись могутнього аристократичного роду, і отой «англієць» був його останньою картою… тимчасового порятунку. Казали, що він позичав гроші й дуже акуратно віддавав, але для того, щоб віддати, мусив в іншому місці позичити, і так колом без кінця.

Власник коня поставив високу ціну. Парубок у зеленому капелюсі завагався, але не відступився. Напевно, думав, що ціна відстрашить інших покупців. Орися почекала, поки він почав торгуватись за коня й збив ціну на цілих сто злотих.

Тоді Орися підійшла й накинула двадцять злотих. Зміряв її поглядом, ніби вилами проколов.

– То ніби як? – спитав, затинаючись від злості.

– А отак, що накидаю двадцять – і кінь мій.

– А я тридцять.

– Тоді я сорок.

– А я п'ятдесят.

Орися опам'яталася. Відчула, що втягується в якусь азартну гру, в якій кінь не основна ставка. Заворожив її той сільський красень, чи що, до біса?

– Кінь ваш, – весело сказала, ніби хотіла дати зрозуміти, що переторги поміж ними тільки забава.

– То вже так бог дав, панійко, що чоловіче мусить бути зверху! – При тому поглянув на неї так, що Орисі кров ударила в обличчя.

«Невже ж я своєю поведінкою даю право навіть мужикові відзиватися до мене так? В себе в селі я б плюнула йому межи очі… Який хам!»

Вона відійшла з гордовито випнутою нижньою губою ще для того, щоб не дивитись, як той хам милується конем.

Здалека спостерігала, як парубок поводився з конем, ніби з нареченою, потім любовно поплескав його по шиї і віддав тому, для кого купував.

«Посередник, але любить коней», – мусила справедливо визнати Орися.

Незадоволена собою і сьогоднішнім ярмарком взагалі, вона подалася до скромнішого з двох шинків, щоб дещо перекусити. Людей було відносно мало. Здебільшого запивали могорич. Лише замовила собі порцію гуляшу і мале пиво, коли той, у зеленому капелюсі, з'явився на порозі.

Стежив за нею.

Попрямував просто до столика, за яким сиділа Орися.

– Можна? Вільне? – і, не чекаючи відповіді, сів навпроти неї. Тут ніхто не бавився у формальну чемність. Сідали на вільні місця за столом, як у себе вдома. Орися розцінила цей жест з його боку, як бажання показати себе кращим серед присутньої публіки.

Притакнула, вдаючи, що не впізнає його. Він інколи зиркав на неї з-під вій. Очевидно, не дуже вірив, що можна так легко забути його обличчя. Переплівши пальці, поставив на стіл свої важкі мужицькі руки.

Орися, побіжно торкнувшись поглядом, з задоволенням помітила, що його нігті вільні від чорних обвідок (бодай не псуватиме їй апетиту). Втім, відчула дивне враження, начеб це хтось третій сів з ними за стіл. Важкі мужицькі руки нагадали їй Маркіяна. Хоч з дитинства не робив на ріллі і п'ятнадцять років провчився у школі, руки його так і не позбулися свого атавістичного вигляду.

Звела очі вище. Нічого більше в ньому не нагадувало Івашкова.

– Я вас перепрошую… вам… то… вам дуже хотілося того коня?

– А вам що? – не дуже привітно стягнула брови невістка Ілаковичів. – Хай вам ставить могорича той, кому ви купили коня, – додала з трохи робленим презирством.

Парубка не вразив неприязний тон сусідки.

– Аби-сьте знали, що хотів частувати, – заговорив весело. – Аякже ж, так і годиться, але я волів тут присісти. Люблю, я вас перепрошую, але таку натуру маю, люблю подивитися ще раз на того, кому я товар з-під носа свиснув.

Показав свої бездоганно чисті зуби з здоровим синюватим відтінком. Звідки вони в нього такі? Певна, що в руках і не тримав ще зубної щіточки.

– А ви хоч баба, перепрошую, хотів сказати, кубіта, ніби пані, але на конях розумієтеся. Признаюся вам, що я таких ще не здибав. У вас, відай, і сила є. Коні люблять сильних. Плохих аніраз не хочуть слухати. Тому баба, перепрошую, жінка, ніколи не може бути добрим фірманом.

Принесли замовлений Орисею гуляш. Парубок замовив для себе Двісті грамів мішанини, чотири яйця, чвертку шабасівки і півлітра румунського білого вина.

Нічого собі апетит!

Орися взялася за їжу, навмисне з великою етикетністю орудуючи ножем і виделкою. Була свідома, що хизується перед парубком: хай бачить мурга, як пани вміють їсти. Мала цю дурну звичку з дитинства. Малою дівчинкою хизувалася косами, які справді були в неї незвичайні, своїм ростом і вагою, ба навіть силою. В цьому відношенні серед своїх ровесників була перша. Щойно Маркіян делікатно відучив її від цього.

Ах, Маркіян, Маркіян!

Господи, як тортурували його за столом цьоці і кузини Лісних, приневолюючи першим брати з полумиска страви, яких перед тим у вічі не бачив, і вживати приборів, яких не знав, як у руці тримати.

Цього навпроти небагато обходив столовий етикет. Брав виделкою шматочок ковбаси з тарілки, пальцями перекладав його на скибку хліба й так пакував у рот. П'ючи горілку, кривився не в міру (мабуть, це належало до доброго тону) та по-сільському нюхав хліб.

Орися зволікала з їдою. Милував її око цей валет з колоди карт. Типовий сільський красень з Покуття чи північної Буковини: чорнобровий, тонконосий, довгоногий, з невід'ємним лиснючим чубом над очима.

Одягнений був по-сільському з деяким міським акцентом, наприклад, штани-райтки з нашитою зсередини колін шкірою, що, очевидно, являлося явною ознакою заможності валета.

Сусід попросив дві чари під вино.

Одну налив по вінця, другу – до половини.

– Я перепрошую, але я просив би вас зробити мені честь і випити зі мною трохи цього білого. Румунського, як той казав.

Спитала з неудаваним непорозумінням:

– А чого це я маю випивати з вами? Теж щось… з якої речі?

Підняв брови, як би дивуючись її здивуванню.

– Я перепрошую… ви по ярмарках буваєте… Ви хіба не знаєте, що завжди ставить той, що виграє, тому, що програє? Я гадав, що ви знаєте цей звичай.

– Звичай-то я знаю, але я не розумію. Ви хочете сказати, що виграли у мене?

– Аякже! До цього я і кажу.

Його примітивна безпосередність розсмішила молоду Ілаковичку.

– Що ви виграли? Скажіть, хай і я знаю, що я програла.

– А виграв я хоч би те, що досяг того, що-м хотім.

Не зовсім була ясна для Орисі його відповідь, але більше не допитувалася.

– Ви виграли б тоді, коли б кінь вам дістався. А ви ж його не для себе торгували.

– Ой, га! – вдарив себе заводіяцьки по потилиці. – Я такий пес на коні, що як котрого вподобаю, то вже його з рук не випущу.

Захотілося їй підколоти джигуна, аби менше хизувався:

– Не штука чужими грішми набивати ціну.

Втопив в ній докірливий сумовитий погляд («А очі – як вирізьблені», – подумала).

– А ви як не знаєте, то так не говоріть, панійко. Я вас перепрошую, але ви помиляєтесь. Кінь той не був аж стільки вартий. Я дивуюся, що ви не впізналися. Я з власної кишені додав п'ятдесятку, аби моє було зверху. Завжди має бути чоловіче зверху, а не бабське, перепрошую за слово. Вип'ємо, панійко.

Випили. Орися залишалася під враженням тільки що почутого.

Ніколи б не подумала, що хлоп здатний на такий жест. І що, власне, спонукало його до цього? П'ятдесят злотих для мужика в наш химерний час – це ж ціле майно! Цікавий характер. Розглядала його очима дослідника.

Той знову наповнив келихи вином.

– Ви кажете, панійко, – могорич! А що мені могорич? Мені що – не стане самому собі поставити могорич? Я такий, що для мене сам трунок нічого не значить. Може стояти горілка, а я і не подивлюся в той бік. Мені не важний трунок, а важне, з ким я його випиваю. Дай боже, панійко, аби це не було наше останнє здибання.

Випили. Парубок подобався їй щораз більше. Вино не було з міцних, але попередній кухоль пива всуміш з ним спричинив те, що в Орисі закрутилася голова.

Спитала кокетливо:

– Виходить, ви через мене втратили півсотки? Скажіть, не шкода вам?

– А я ніколи не жалкую за тим, що з власної волі трачу. Я ж сам хотів…

– А нащо?

– Я ж вам вже казав: аби ваше не було зверху. Ще не знайшлася дотепер баба, перепрошую вас за слово, аби мене скрутила.

Ні, він дивував її щораз більше! Куди салонним тюхтіям а-ля її Славчик до цього орла!

– Ов, така сила у вас?

– Нє, панійко, такі баби слабі.

– І жодна ще не зігнула досі вас?

– Одна зігнула, але так уже зігнула, що, відай, за ціле життя не випростаюся.

Орисю дійняла його репліка. Була за це зла на себе.

– Мабуть, дала вам якихось чарів. Мусила бути дуже гарна.

Смішно, але вона відчуває, що починає нерозумно ревнувати цього парубійка до незнайомої.

– Може, колись і гарна була, але я запам'ятав її вже старою.

– Кепський жарт.

– А чого мав би я жартувати з своєї мами?

– А, мама! То інша річ.

– Правда, що мама – то інша річ. Тому й не проклинаю, але якби мені хто інший зробив таке… Лишім цю бесіду, панійко.

– Про мене.

– Випиймо ще трошки, вже решта. Тому, що то мама, тому і не проклинаю, кажу, але якби мені хто інший зробив таке, то вже не ходив би по світі своїми ніженьками.

– Я не знала, що ви такий небезпечний чоловік.

– Лише для того, панійко, хто мені посеред дороги стає. Ви вгадали. Для декого, може, я й небезпечний.

– А то, може, й небезпечно сидіти коло вас так близько?

Орися відверто кокетувала з ним. Була це маленька заспокійлива пілюля від болю тої рани, що залишив по собі в її серці Нестор.

– Для вас? – змірив її безличним поглядом, затримуючись довше на грудях, що випирали з-під спортивної куртки. – Ще ні, панійко. Але може настати така хвилина, що й для вас може бути небезпечно.

Ілаковичева здавала собі справу, що пристойність вимагала б спинити трохи цього зухвальця, але солодка, заколискова лінь брала верх над усім. Румунське винце вчинило, що життя стало на мить безпроблемне й просте, як табличка множення. Нестор чи цей парубійко, гусарин чи валет з колоди карт – яка зрештою різниця?

– Не лишайте, панійко, трунку в чарі, бо вас щастя лишить.

Послухала його і випила остаток.

– Щастя… щастя… Воно й без того заблудило дорогу до мене.

– Ігі! То якесь чисто дурне оте ваше щастя. Не потрапити у хату до такої файної панійки…

– Як вас звати?

– Дмитро. А що?

– Нічого. Отак спитала.

– У панів, відай, нема Дмитрів.

– Рідко.

– Панійко, вас чисто на сон клонить. Ходіть, я вас заведу у ванькирчик, та й здрімайтеся трохи.

– Не треба. Буду їхати додому.

– А де ваша дома, панійко? Може б, я колись заблукався до неї, якщо вже вас ваше щастя минуло.

– Не треба вам цього знати, Дмитре. І взагалі – забудьте цю нашу розмову по-п'яному.

– Чудні якісь ви, панійко, – розсміявся сердечно. – Та як мені захочеться, то узнаю, і де живете, і як ваше ім'я, і скільки років маєте, і чи ви дівка, чи є у вас чоловік, та ще любить він вас чи отак собі… А ви боїтеся сказати мені, де ви живете… Чудна панійка, – сказав наче про себе. – Ой, га! Лиш би мені захотілося узнати, – хвацько ляснув себе по потилиці і, пересівши так, щоб міг обняти спинку крісла, на якому сиділа молода Ілаковичка, заспівав тихим, шельмовським голосом:

 
Звари й, люб-ко, пи-рі-женьок та й внес-си го-рівки,
В те-бе нема чо-ло-віка, в мене й не-ма жі-нки…
 

– В мене є чоловік… – Орися вчула, як закололо її в очах.

– Е, – зробив зневажливий жест, – з таким чоловіком, що пускає молоду жінку по кінських ярмарках… чужим чоловікам на спокусу.

Все ж таки стягнула усмішку з лиця. Відразу немов протверезилася: що за амікошонство [149]149
  Панібратство.


[Закрыть]з мужиком?

– Ви, здається, забагато випили і говорите, як з гарячки.

Гречно пересів на своє попереднє місце, навпроти неї. Підпер голову рукою, похитуючись в такт пісні, звук якої бринів ще у повітрі.

– Люблю, як на мене файні молодиці гніваються. Кажете, що-м випив? Ще ні. У мене це не називається «випив». Можу багато випити, – сказав ствердно, без нотки самохвальби. – Але ба й ви, панійко, теж можете…

Мусила б хіба вдати, що сердиться на нього. А в ім'я чого грати їй? Замість того перехилила голову і спитала з жіночою лукавістю:

– А ви звідки знаєте? Бачили-сьте?

– Аби-м такий здоровий був, що-м бачив! Бачив я вас раз в шиночку в Нашому, як попивали-сьте винце з одним високим череватим ксьондзом.

Орися почервоніла.

– Не туди стежка в горах, Дмитре. То був мій вуйко…

– Я вас перепрошую, але той вуйко щось дуже крохмалився до вас. Панійко, а у Вишні ви не були ніколи?

– Не була. А що там таке, у вашій Вишні?

– Ой панійко моя злота, не нарозповідався б вам, чого немає у нашій Вишні! Таж там славні на всю Нашівщину теплиці-води, що не замерзають взимку. Вліті приїжджає, тепер, правда, вже менше, але попередні роки приїжджало до нас різне панство, бо ті прала їм спокою не дають. А пани такі смішні. Порозкладаються з коцами та валізами попід вербами і просять сільських дітлахів, аби їм за булки винесли від мами чорного хліба. Дивлюся на вас, панійко, і думаю собі таке пусте: чи не приївся вам, водно та й водно, білий хліб? Чи не хотіли б ви часом, як ті пани на пралі, перекинути його чорним?

Алегорія була ясна. Орися тьмяно пам'ятала, що треба би нарешті поставити того сільського джигуна на місце, але ця душевна активність була понад її сили. Грузла щораз більше у валеті з колоди карт. Заколислива лінь, що зневолювала її тіло, глушила й рештки сили волі. Зрештою, любила певного гатунку грубість у чоловіків, як любимо терпкість у доброму вині. А чого їй справді квапитись додому? Не однаково.

– А вам не приївся ще житній хліб?

– А хто вам сказав, панійко, що я одним чорним хлібом живлюся? За гроші можна яку хочете білу булку дістати.

– За гроші… Ех, Дмитре, ви навіть не знаєте, що ви сказали. Чекайте, чекайте. Ви знаєте? Мені здається, що я п'яна…

– А може, таки перейдете, панійко у ванькирчик?

– Куди ви кажете?

– Я ж казав вже вам, що тут є спеціальний ванькир для відпочинку.

– Видко, ви тут не раз бували, коли знаєте всі входи і виходи.

– Всяке бувало. Може-м, і бував.

– А там нікого нема?

– За кого ви мене маєте? Я заки ще присів до вашого столика, то вже заповів, що на цей вечір ванькирчик мій.

– Ви страшенний нахаба!

– Не розумію, перепрошую, панійко, що ви сказали?

– Я сказала, що якби ви були мені рівня, то дала б вам поличника за таке…

Просіяв увесь.

– Правду кажете, панійко? Ото мав би-м пізніше чим вихвалятися!

– Чим? Поличником?

– Аякже ж! Кожний би собі подумав: щось-то мусило добре поміж ними зайти, коли така делікатна панійка хлопові по писку заїхала! То, чуйте, неспроста!

– А, ви з того боку! Дмитре, а ваша жінка вас любить?

– А до чого мені чиясь любов, коли я своєї не можу дати взаміну? Нащо вона мені здалася, та чужа любов? За капелюх її затичу чи нап'юся води з неї? Ви, певно, гадаєте, що я п'яний.

– Гадаю, Дмитре, що я таки добре п'яна.

– Встаньте, панійко, – бере її сильно і незграбно попідруки, – я таки заведу вас у ванькирчик.

Коридорчик, яким вів Савицький невістку Ілаковичів, був вузький, з нерівною долівкою, так що йшли майже притулені одне до одного, час від часу спотикаючись то в один, то в другий бік.

Навпроти відчиненої спальні господарів непримітно поміж дошками з поламаної шафи чи якогось стелажа вели низькі двері у ванькир.

Продовгаста, темна, з одним вікном, і то заслоненим фіранкою, низька, начеб перероблена з шопи чи притули, кімната.

Бамбетель з подушкою, нічна тумбочка з розкішним срібним ставником, либонь, єдиним вартісним предметом в цьому приміщенні, стіл на філігранних ніжках під бідермайєра, два засмальцьовані, колись, мабуть, темно-вишневі фотелі, олеодрук [150]150
  Літографія, надрукована олійними фарбами.


[Закрыть]з пастухом і пастушкою, темні неозначеного кольору портьєри над дверима, які правдоподібно виконували тут роль звукоглушителя, притаманний всім ванькирам при корчмах запах непровітрюваних речей, прокислого вина, мишей і цвілі творили весь зміст інтер'єра.

– А сюди ніхто не увійде? – напливла на Орисю коротка хвиля свідомості.

– Не бійтеся, панійко! Можете кричати «рятунку», скільки захочете. Ніхто не увійде сюди. Міг би-м вас тут, я перепрошую, і задушити, і ніхто не узнав би.

– То якісь страшні люди живуть тут…

– А, може бути. Лиш ви зо мною, аніраз нікого не бійтеся.

Орисю стряс безслізний схлип. Не так давно подібними словами ламав Нестор остатки її цнотливого опору.

Так хочеться прикластись до подушки (боже, чи бодай чиста пішва на ній?). Чому ніхто не викурить цей набридливий мишачий запах?

Скинула черевики. Оберігаючи правила пристойності, не простягнулася на бамбетелі, а, скулившись, підібгала ноги під себе.

Дмитро Савицький сидів поштиво на фотелі навпроти, показово витягнувши ноги у боксовому чоботі.

– То ви кажете, що не з любові оженилися? – перша поновила слизьку тему Орися.

– Е, нема про що говорити, – закурив, пускаючи дим угору з пересадною [151]151
  Перебільшеною (з пол.).


[Закрыть]натугою.

– Бачу, що ви не з бідних.

– А, то ви ніби тому, що в мене капелюх за п'ятнадцять злотих готівкою? Ви, панійко, – чвиркнув крізь зуби, – не зичив би я вам того, що маю в хаті.

– Ви ж не знаєте мого життя, Дмитре, – простягла поволі ноги, поклавшись боком на подушку так, щоб не дотикатися щокою до неї.

– Певно, що не знаю. Як то кажуть, в кожній хаті по букаті. Потерча снується мені поперед очі, а чічка в'яне у криміналі.

Ілаковичева не зрозуміла алегорії.

– Я не зрозуміла вас, Дмитре. Хочете сказати, що та, що ви її любите, за другим, за нелюбом?

– Не так, файна панійко. Не так. Вона сама у криміналі.

Орися впала горілиць на подушку, затуливши долонями лице. Що за чортівське сплетіння випадків? Неймовірно дивовижною здавалася їй оця аналогія в їхніх біографіях.

– То хто там, у криміналі, жінка чи любка?

– Моє серце в криміналі. А що-то має до речі, я вас перепрошую, чи вона мені шлюбна, чи ні?

– Що за випадковість!

– Що ви сказали, панійко?

– Дивно, кажу, дуже дивно.

– Правда, панійко, багато чудасій на світі! Якось був я у такого одного, що працює у криміналі. Є такий чоловік, що за п'ятку може услужити християнинові. Розповідав, що недавно, але я щось в те не дуже вірю, в криміналі ніби брала шлюб дочка нашого бувшого пароха Річинського.

– То правда, Дмитре.

– Ви то теж чули?

– Ага. Дмитре, я хочу ще вина.

– Вмиг буде, панійко!

Противне вино має ту єдину прикмету, що кисле.

– Якщо то правда, то, видко, бог не б'є буком.

– Ви про що, Дмитре?

– Про Річинського. Дочка йде заміж за кримінальника, а ще за такого, що буде там коротати свої дні до самої смерті. А то собі жениха вибрала!

– Чого ж ви радієте з чужого нещастя?

– Не питайте мене! З попом Річинським в мене окремі порахунки…

– А якби Річинські були мої родичі, то ви б зі мною теж порахувалися?

– А думаєте, я перепрошую вас, що пожалів би? Панійко, ви плачете?