Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 32 страниц)

– Коли ви, панно Олю, докладніше познайомитеся з нашою газетою, ви самі побачите, яких ми докладаємо зусиль, щоб її урозмаїтити. Ми завели такі нові відділи, як «Жінки поміж собою», «Домашній лікар», «Сама собі кравчиня», «В родинному колі». Новинкою в нас теж відділ «Будьмо знайомі!». Хочу сказати, що ця наша рубрика не має нічого спільного з матримоніальними оголошеннями в бруковій пресі. Ми даємо такі оголошення, виходячи з чисто патріотичних мотивів. Даємо нашим, відірваним від рідного краю заточенцям змогу знайти собі дружину поміж своїх. В той спосіб ми бодай частково охороняємо нашу молодь перед плягою [173]173
  Нещастям (з пол.).


[Закрыть]мішаних подруж. Прошу взяти до уваги й те, що тепер поліція щораз більше переслідує всяку культурно-освітню роботу по селах. Це призводить до того, що навіть довголітні активні члени «Союзу українок» відмовляються їхати з рефератами на села, аби… не наражувати на службові неприємності своїх чоловіків. І тому в даних умовах наша газета, так би мовити, силою обставин, являється єдиним будителем і організатором українського галицького жіноцтва. А відомо, яке жіноцтво, таке й майбутнє народу. Робимо все, що в наших силах, – пані Вільчинська скромно опустила очі, – щоб «Нова жінка» сіяла зерна свідомості серед нашого подекуди ще темного і забобонного українського жіноцтва. При цьому, мушу вам сказати, ми маємо передплатниць буквально на всій земній кулі, всюди, де тільки б'ється українське серце. Ось сьогодні, наприклад, отримали ми один лист з Голландії, а другий – з Ріо-де-Жанейро. Тут вже доводиться говорити, прошу панну, про міжнародну політичну місію нашої газети. Ось, прошу, що пише нам наша читачка з села Княже, але лист, подивіться на штемпель, вкинутий у поштову скриньку у Нашому, бо з села він не дійшов би до нас.

Ольга подивилася на вказаний лист і дізналася з поштової печатки, що він прийшов три місяці тому. Редакторка, очевидно, тримала його під рукою, як показовий рекламний матеріал.

– Вільчинська читала з відповідним пафосом:

– «Передвчора поліція робила ревізію [174]174
  Обшук.


[Закрыть]в нашому кружку «Союз українок». Як знайшли «Нову жінку», дуже взлостилися і подерли. Казали, що треба читати польські газети, а не забивати собі голову якоюсь Україною. Але ми вашу газету все одно читаємо. Як будуть її на пошті переловлювати, то ми будемо по черзі ходити аж у Наше. А без газети таки не лишимося. Ваша газета є для нас світелком, що показує шлях у кращу будучину». Коли таке почитаєш, – пані Вільчинська крадькома приклала хусточку до очей, – то бодай не жаль, що свою молодість віддала праці для народу. Маєш бодай ту сатисфакцію, що твоя жертва не пішла надаремно.

Ольга досі не знала, що «Нова жінка» (з якої, до речі, посміювалася вся чоловіча галузь роду Річинських) відіграє аж таку преважливу роль у житті українського жіноцтва.

– І уявіть собі, панно Олю, яке нещастя… Що там нещастя! Це просто… національна трагедія! Уявіть собі, що «Нова жінка», яка так необхідна нашому жіноцтву, опинилася перед загрозою ліквідації.

В Ольги стислося серце. Від цього, либонь, і з'явилося відчуття холоду в кінцівках рук і ніг. Фата моргана зникла. Міраж посади теж. Не розуміє лише, для чого пані Вільчинська закликала її до себе? Чей же не для поминок по «Новій жінці»?

Редакторка помітила враження, яке викликали в Ольги її слова. Вона начеб рада з того.

– Ліквідація нашого видавництва, – обтирає вона хусточкою сухе чоло, – що тут говорити, це… ніж до горла українському друкованому слову на Нашівщині. А відвернути той ніж, панно Олю, – нахиляється над малою господинькою так близько, що та чує запах її поту, – можете тільки ви.

Ольга торопіє ще дужче, ніж півгодини тому від радості. Вона, мала господинька, може бути чимсь корисною в громадській справі? Що за абсурд! Що за непорозуміння! Досі в їх родині єдина Неля була тією, що її домашні й чужі використовували, зважаючи на її незвичайну вроду, в різних дипломатичних місіях, але вона, Ольга? Ользі вже неприємно від того, що пані Вільчинська помиляється. Вважає своїм обов'язком внести ясність у справу.

– Я перепрошую, але мені здається, що пані редакторка помиляються щодо моїх можливостей. Я не хотіла б вводити в оману… Може, пані мають на думці мою сестру Нелю?

Редакторка заперечливо хитає головою. Помиляється не вона, а Ольга.

– Я знаю, що говорю, – заявляє спокійно і авторитетно, – і з ким говорю. Я ж не веду розмову з вами, як з дочкою покійного отця каноніка, але як з нареченою пана Броніслава Завадки. Я не помилилася, сподіваюся? – спитала лукаво.

– Ні, – призналася зовсім спантеличена Ольга.

Мала господинька дізнається від редакторки, що за намовою її нареченого (пані Вільчинська буде постійно притримуватись цього терміна) робітники друкарні Філіпчука вступили у об'єднану профспілку, що в дальших наслідках неминуче приведе до загибелі «Нової жінки» й взагалі всього українського друкованого слова на Нашівщині.

Редакторка довго і детально пояснює Ользі, в чому помилка Бронка і чому від усунення цієї помилки залежить, бути або не бути «Новій жінці», що у її вагомій ролі в суспільному житті українського жіноцтва Ольга тільки що мала нагоду переконатись (лист читачки!). І тому прохання до панни Олі, щоб та вплинула на нареченого, аби той відмовився від членства у об'єднаній профспілці в ім'я збереження українського друкованого слова на Нашівщині. Не досить, що нас польський уряд гнобить на кожному кроці, то ще будемо самі себе винищувати?

– Я хотіла ще вам сказати, – шепоче довірчо пані Вільчинська, – що ви особисто, маю на думці вас і пана Завадку вже як подружжя, матеріально майже нічого не втрачаєте. Ту надвишку, що дістав би ваш чоловік як член об'єднаної профспілки у Філіпчука, будете отримувати у нас ви на посаді секретарки…

Безперечно, якась логіка є в тому, що говорить редакторка, але Ольга інтуїтивно відчуває, що на цю логіку у Бронка знайдеться своя надлогіка, якою він розіб'є вщент міркування пані Вільчинської.

Ні, мабуть, найкраще буде, як Ольга збереже цілковитий нейтралітет у цьому питанні.

– Я не можу цього взяти на себе, пані редакторко, бо я… я… взагалі не втручаюся в його справи.

Пані Вільчинська, довголітній борець (чи, як говорилося в ті часи, боркиня) за емансипацію жінок, обурена:

– Ви не втручаєтеся у справи свого нареченого? А це по-якому? Де ж ваша жіноча рівноправність? Ви, як українська патріотка, не маєте права цього робити. Треба вам, панно Олю, ширше дивитись на справу. Ми селянок вчимо, щоб вони втручалися у громадські діла своїх чоловіків, а ви інтелігентка… От бачите, до чого призводить, коли молоді панночки не читають «Нової жінки»! Ми, ваші попередниці, стільки жертв понесли, стільки енергії і здоров'я витратили в ім'я жіночої рівноправності, а ви, наша зміна, так легко відступаєте… Неймовірно! Просто… скандально! Ніколи такого не сподівалася б від вас, дочки відомого і заслуженого патріота, яким був ваш покійний татко!

Воля і думка Ольги працює тільки в одному напрямі, щоб мерщій вирватись з лабет Вільчинської на волю, до Бронка!

– Чого ж ви мовчите, панно Олю? – постукує олівцем по столу редакторка, як бувало вчителька, що хотіла підігнати її до скорішої відповіді.

– Я признаюся пані редакторці, – не знає Ольга, чи саме так треба їй боронитись перед атакою Вільчинської, – я не зовсім знаюся на цих справах… Я мусила б подумати…

– Думати? – грізно зводить брови та. – Надумуватись там, де йдеться про ваш патріотичний обов'язок? А якщо я вам скажу, що це не прохання до вас, а вимога української громадськості? Тоді ви теж будете надумуватись, як вам поступити? Ми, панно Олю, мусимо брати приклад з жінок інших націй, що були колись, як ми тепер, у неволі. От хоч би польки. Хіба не було випадків, що з наказу підпільної організації польські дівчата-патріотки ставали коханками російських генералів? А ви… вагаєтеся, чи зламати нерозумний опір закоханого у вас нареченого? В ім'я великої громадської справи?.. Але ні!.. – стискає Ользі руку, заглядає у вічі і довірчо підморгує. – Дочка отця Річинського буде на висоті. Я вірю в це! Я напевно знаю, що так буде! Я свято переконана в цьому!

Зворушена пафосом власних слів, вона обняла спантеличену Ольгу, притисла до своїх пишних грудей і мовчки урочисто вивела її за двері. Очевидно, вважала справу поміж ними полагодженою. По дорозі ще вказала стіл, за яким Ольга працюватиме.

Бронко, якому Ольга розповіла про свій візит у редакцію «Нової жінки», пояснив нареченій:

– Вони ставили на тебе, моє ти наївне, а ти дивувалася, чому тебе не бойкотує аристократія Нашого. Ти дивись, вони, як видно, готові й мене, розуміється, з певними застереженнями, прийняти у своє товариство як зятя покійного отця каноніка. Правда, я без титулу, але нічого… Серед них тепер модно бавитись у демократів, але нічого з того не вийде… А ти чого носика похнюпила?

– А… що буде з «Новою жінкою»? Вона перестане виходити. А шкода. Газета все ж таки потрібна, як я переконалася.

– Припустимо, що не ти переконалася, а тебе переконали. А щодо газети, то я, слухай, вважаю, що Вільчинська перебільшує її позитивну роль так само, як дехто з моїх однодумців – негативну. Певно, газета опортуністичного напрямку, з буржуазним, розумієш, ставленням до гострих проблем життя, але не вважаю, що це погано, коли вона вчить жінок гігієни, чи бореться з забобонами і знахарством, чи час до часу, правда, в дуже лагідній формі, вказує на сваволю з боку уряду. Хай орють, як орють, а засівати однаково будемо ми! А втім, сяк чи так, не журися, газетка існувати буде.

– Не буде, – переконливо заперечила Ольга, – тут я вже тобі скажу, що не буде. «Нова жінка» не в силі так високо оплачувати друкарські роботи, як оце доведеться, згідно з новим тарифом. Мені Вільчинська розповідала докладно, як поставлено питання. У крайньому випадку «Нова жінка» мусила б на сто процентів збільшити число своїх передплатниць або на сто процентів піднести ціну на газету. Одне й друге неможливе.

– А чого зараз підвищувати ціну? Не журися, буржуазія знайде спосіб підтримати свій орган.

– Який орган? Чий? Ти хіба не знаєш, що це приватна газета?

– Я знаю, що ти чудове наївне дитя, – він поцілував Ольгу в очі. – І що мені робити з тобою… такою необізнаною в громадських справах? А знаєш, Оленько? – він задивився вдалину, мовби десь на виднокраї побачив себе самого. – Я так думаю: у цій твоїй сліпій вірі до мене, опришка, у цьому твоєму святому незнанні життя є велика твоя привабливість і… моя біда. Ой дівче, ще попаде мені за тебе!

– Дивись, зоря падає, – повернула Ольга його лице вбік, але було вже запізно.

Метеор згас.

У двадцять третій камері-одиночці станіславської тюрми (за браком місця переробленої з убиральні) тріснула каналізаційна труба. Позаштатний слюсар тюрми, по якого негайно послав заступник начальника, не виявився на місці. Була якраз неділя, і майстер, як поінформувала його дружина, поїхав на село по садовину.

На щастя, пані майстрова могла порекомендувати помічника свого чоловіка, людину однаково довірену і чесну, як і сам її Вікентій.

Коли помічник слюсаря разом з ключником увійшли у двадцять третю камеру, в'язень стояв спиною до дверей.

Він навіть не завдав собі труда споглянути, кого привів ключник. Очевидно, той чоловік скінчив уже свій обрахунок з світом, і тепер ніхто і ніщо більше не займало його.

Помічник слюсаря, враховуючи, де він знаходиться, мовчки і поквапно приступив до роботи. І тут – треба було такого випадку – серед інструментів помічника слюсаря не виявилось такої необхідної речі, як молоток. Цю непростиму недбалість можна пояснити хіба тим, що посланець заступника начальника тюрми надто квапив підмайстра, бо справа була справді нагла й не терпіла зволікання.

– Чи немає у вас молотка?

– Є!

Лише вчора прибивали в кабінеті пана начальника новий портрет президента Речі Посполитої.

Ключник цієї ж хвилини може доставити підмайстрові молоток, але що зробити з ним самим?

Він може почекати на ключника в коридорі або, якщо підмайстер нічого не буде мати проти, в камері, але тоді він, ключник, мусить замкнути підмайстра разом з в'язнем на ключ. Це триватиме недовго – миг один, але закон є закон, прошу пана!

Помічник слюсаря розуміє, що закон є закон, і тому не має нічого проти, щоб на кілька хвилин залишитись замкнутим у камері, тим паче, що йому не можна відриватись від роботи, бо паскудство заллє камеру.

В такий спосіб Бронко опинився сам на сам з Борисом Каминецьким.

– Не відривайся від роботи. За нами можуть стежити крізь юдаша [175]175
  Отвір-вічко у дверях тюремної камери.


[Закрыть].

– Борисе, я хочу вам сказати…

– По-перше, говори тихше, а по-друге, я здогадуюся, що ти хочеш мені сказати, але цим разом говорити буду тільки я. Зрозумій, хлопче, що це моя остання нагода виговоритися. Знаєш, як кажуть, думала мовчать, та не мовчиться.

– А час втікає… а я спішу, щоб нічого з нього не втратити, і таке виходить, що… що, розумієш, збився і не знаю, з чого починати. Крім того, та проклята свідомість, що тепер кожне слово надзвичайно важливе і разом з тим, власне, вже без значення.

Бачиш, Бронку, я вмів, так мені бодай здавалося, чудово вмирати теоретично, а практично… боюся, що не здам екзамену на «відмінно». Знаєш, – хлопче, чого в тебе така міна, як у воші у великий піст? – жити таки простіше. Може, тому, що ми почали засвоювати собі цю штуку ще в лоні матері? А взагалі, розумієш, смерть як така була б цікавим експериментом, якби його можна було повторити. Бачиш, я не кажу, що я не боюся. В мене є, хлопче, є той підлий страх. Я чую його в мозку. В горлі, коли воно злипається так, що не може пропустити повітря, у вухах. Цікаво, правда? Але то не страх перед самою смертю. Сама смерть, розумієш, вже не болить. В мене є страх тільки перед церемоніалом смерті. Зрозумій, що я досі ще не вмирав ні разу і тому – смішно, що? – не знаю, як воно вийде в мене. Може, треба би якось… патетично, а я не знаю, як це робиться. Не репетирував цього на волі, от біда! Все ж таки передай товаришам, що постараюся вмерти, як солдат революції. Слухай, то не занадто пишно сказано?

І ще одно, бачиш, був би забув! Вважайте, хлопці, на себе… бережіть себе, бо так хочеться, щоб хоч один з нашої когорти увійшов у «вольную нову…». І знаєш, що мене ще страшенно мучить, що… що це може статись дуже скоро після того, як я накиваю п'ятами…

Ох, як досадно від цієї думки! Мене у пеклі шляк трафить, коли воля прийде за рік чи два після мене… Невже мене доля має аж так виківати? А взагалі всім доведеться вмирати, і на це нема ради. Постараюся, хлопці, не завдати вам сорому. Чого ти так сумно дивишся на мене, немов ми більше не побачимось? Я не граю, хлопче, не бадьорюся, не рисуюся штучно…

До речі, є ще одна побічна цікавість, що додає мені… ну… як це сказати… Не знаєш? Бадьорості, чи як? До біса цікаво, як буде уриватися остання ниточка життя. Розумієш, перехід від свідомості до небуття. Розумієш, трохи легше від того, що я просто примусив себе усвідомити собі, що стою перед необхідною неминучістю. Чи буду співати, чи товкти головою об мур, нічого від цього не зміниться. А крім того, розумієш, чому я повинен би бути нікчемнішим від сотень і сотень, що йшли до мене назустріч смерті з піднятою головою.

Все в порядку, слухай. Я ще колись, двадцять років тому, сказав собі: я готовий на все, навіть на смерть. Розумієш, такий контракт з костусею. Вона мала право кожної хвилини прийти по мене, а вона, дивись, показалася великодушною і продовжила мені життя на цілих двадцять років. Але людина, хлопче, завжди свиня. Завжди їй мало. Ага, ще одно. В мене, як у кожного порядного смертника, є останнє бажання. Прошу тебе, час до часу цікався, де Рита і що робить… Скажи їй, що просив пробачення, що так воно все якось по-дурному між нами вийшло. Можеш сказати, що вона мені завжди була дуже дорогою. Хлопцям передай…

Бронко схопив Каминецького за руки і міцно стиснув їх:

– Борисе, ви мусите мені сказати ще…

– Спокійно, хлопче, пусти мені руку. Нас можуть підглядати. Я знаю, про що тобі йдеться. Отже, слухай: я не помилився тоді над Прутом, коли говорив тобі, що наша партія ще ніколи не була такою спаяною і впливовою, як тепер. І ось перед обличчям неминучості скажу тобі свою справжню думку: вважаю, що ліквідація КПЗУ – велика історична помилка. А там історія розсудить, наскільки я мав рацію. Однаково вмиратиму як член Комуністичної партії Західної України. І ще одно, от старий чортяка, був би забув! Передай хлопцям, щоб з приводу моєї смерті жодних там демонстрацій – вигуків, летючок і тому подібного. Не такий тепер час. – Нагло урвав. Кивнув головою в бік дверей: – Пс-с! Він іде.

– Я не чую.

– Але я чую. Він уже близько, – приклав Борис палець до губ. Заки ключник повернув ключ у замку, встиг ще шепнути Бронкові:

– Ти не повинен знати, що він своя людина.

Увійшов ключник з молотком. Слюсарські вправи Бронка не пройшли намарне: тріснута труба була заклепана і запаяна, як належить!

Вночі з 15 на 16 серпня поліція забрала Бронка, коли той повертався від Річинських. Був певний, що попав під акцію, яка офіційно йменувалася профілактикою публічного спокою. Масові селянські страйки в околицях, напади селян на панські шпихліри, підпали незмолочених скирт, криваві сутички з імпортованими сільськогосподарськими робітниками, спільні виступи місцевих і приїжджих робітників проти двора давали достатню підставу для Бронкових міркувань.

Близько півночі комісар поліції закликав Завадку до себе. Бронко запідозрив, що поліцаю знудилося чекати, поки привезуть новий транспорт арештованих, і він захотів прогнати свою скуку його коштом.

Комісар, дебелий блондин з бичачим карчиком, сидів за столом, схрестивши перед собою свої ведмежі лапи, густо порослі золотистим пушком.

– Бунт, знову бунт, пане Завадко! – позіхнув на весь рот. – Ви так дуже любите русинського хлопа і завжди штовхаєте його в біду.

Бронко вирішив мовчати. Зрештою, дискусія мала б сенс лише тоді, коли могла б водночас послужити і агітаційним матеріалом, а для цього бракувало такого необхідного фактора, як… публіка.

– Доведеться організаторам відповідати за збройні напади русинських хлопів. Що ви на це, пане Завадко? Як ви, скажім, повелися б на нашому місці? А потім будете горлати по закордонних прокомуністичних газетах, що уряд для наведення порядку примінив чергову пацифікацію. А хто ж її викликав, як не такі, як ви? Ми дивимося на пацифікацію, як на зло. Ви трохи вчились латині, знаєте, що то – малюм нецесаріум? [176]176
  Конечне зло (латин.).


[Закрыть]

Бронко розглядав гудзики на його мундирі.

– Уявляю собі, Завадко, як розгулявся б червоний терор, якби ми своєчасно не приклали рук до того, щоб його приборкати! О, то була б панорама! То було б, слово честі, видовище, гідне уваги!

Не кваплячись, він вийняв з кишені срібний з монограмою портсигар, натиснув кнопку, взяв цигарку, що вискочила звідтіль, постукав об віко портсигара, пом'яв мундштук, а щойно потім запалив запальничку.

Бронкові ця процедура нагнала такого апетиту до куріння, що аж у щелепах залоскотало.

Комісар, очевидно, для повної приємності, вигідно розлігся у кріслі, заклав ногу за ногу, якусь хвилину стежив за кружальцями диму, а потім ствердив:

– Ви, як бачу, не бажаєте говорити зі мною, пане Завадко. Я вас розумію. Я вас дуже добре розумію, пане Завадко. Ви з охотою заговорили б, коли б ми з вами були у переповненому залі суду. Вам треба трибуни, чи не так? На наш великий жаль, не можемо доставити вам цієї приємності, за що дуже просимо пробачити. Що ж, – розвів руками, що могло означати, буцім ці справи не від нього залежать, – так воно є… Скажу вам, пане Завадко, що поміж нами склалися досить дивні взаємини. Ви поводитеся так, ніби ми з вами вперше бачимося, а ми ж таки давненько з вами знайомі. Тому менше-більше два, а може, три роки. Не пригадуєте? Мали ми з вами розмову в цьому ж кабінеті. Тоді ви відповідали бодай на кожне моє третє питання. Пригадайте собі, що вже тоді я намагався промовити до вашого розсудку, щоб ви нарешті зрозуміли, що немає найменшого сенсу бути таким вірним, таким наївно відданим Комуністичній партії.

Правда, ви тоді заперечували свою приналежність до КПЗУ, хоч ми і мали докази, що ви активний член цієї організації. Але ми не арештували вас. Мали для цього свої міркування. Я питав тоді вас, якщо пригадуєте собі, чому у вас не вистачає мужності признатись у своїх політичних переконаннях. Я наводив вам приклад, як перші християни воліли клітку з голодними левами, ніж відречення від Христа, а ви… герої лише на словах. Я ще, оскільки пригадую собі, наводив вам приклад з нашої польської історії. Ми, прошу пана, теж боролися у підпіллі, але ми не зрікалися своєї ідеї, хоч за неї часто доводилося нам платити Сибіром. Правда, ви мені кинули єхидне запитання, чи я сам був на засланні на Сибіру… Молодеча вихватка, прошу я вас. Я, чи мій батько, чи дід – яке це має принципове значення? Я питав вас: чого варта така ідейність, коли ви в будь-яку хвилину небезпеки ладні відмовитися від своєї ідеї? Не хотіли ви тоді мене послухати, Завадко! Ви не вірили мені, коли я вам говорив, що комунізм – це вигадка росіян! Так щоб ви знали, що так!

І тому тільки одним росіянам він психологічно підходить. Тим розхристаним натурам, де «степь да степь кругом», відповідає така форма суспільного ладу, але нам, європейцям, прошу пана, чужа вона по самій своїй природі. Ви не задумувались ніколи, прошу пана, над тим, чому саме руський Ванька взявся за цю утопічну справу, а не, припустим, розумний чех чи педантичний німець? Ви мені відповіли тоді хитро, – о, на демагогію ви мастаки, – що, либонь, тому, що з усіх націй Росія видала з себе Леніна.

Я вам сказав, що так говорити може фанатик, і до того ж зовсім сліпий. Ви знову зволили заговорити і спитати мене, чи, вірніше, попросили мене, щоб я назвав вам фанатиків в нашому таборі. Архінаївна вимога, пане Завадко! В нас нема фанатиків, бо нам не треба їх! Це, прошу вас, безвідповідальні люди, зайвий баласт у машині добре налагодженого суспільного життя. А ви думаєте, Завадко, коли б ваші взяли верх, в що я ніколи не повірю, але так, теоретично, то ви були б їм потрібні? Ваші ж «товариші» відкинули б вас, бо ви фанатик, а фанатики – не творчий, не будуючий елемент. І так ви виграли б на своїй революції, як Заблоцький на милі. Я, коли говорив вам це, і сам не знав, що з мене такий чудовий пророк. Не минуло два чи три роки, а ваша Комуністична партія, за яку ви так розпиналися, показала вам дулю. Дулю, пане Завадко, справжнісіньку дулю! – він переплів пальці і тицьнув ними мало що не під самий ніс Бронкові. – Вам здавалося, що ваша КПЗУ прискорить світову революцію, а ви, її члени, – незамінимі. Ви в ім'я цього ладні були рідного батька продати, що ви, Завадко, і зробили, оженивши його з тим редакторством. А тим часом Комінтерн накопав вас у денко [177]177
  Пхнув вас у м'яке місце.


[Закрыть]і перед усім світом заявив, що ви їм… не потрібні. Розумієте, не потрібні! Ви були їм тільки на заваді, і без вас прекрасно, знаменито, чудово може обійтися… світова революція! От до чого ви доборолись, Завадко! А ви так вірили своїм вожакам, так смішно, наївно вірили…

Він вийшов з-за столу, потираючи руки, як людина, якій щойно здорово поталанило.

– Ось така вам дяка від «товаришів», пане Завадко! Але ви, щось мені здається, і далі намагаєтесь триматися. Вас уже за шию повісили, а ви ще пробуєте ногами дригати. Ви ще вірите, як мене поінформовано, – зробив наголос на цій фразі, – в якусь фатальну помилку, яку історія з часом виправить, а заодно і вас реабілітує… та визнає ваші заслуги перед світовою революцією. Свята наївність, пане Завадко! Я, як ваш ідеологічний ворог, повинен би радіти з того, а мені, як людині, щиро жаль вас, як бога кохам! Мене інформували, що ви надалі морально вважаєте себе вірними синами Комуністичної партії, тобто ідейними безпартійними комуністами. Як каже русинське прислів'я? Чекай, псе, поки кобила здохне.

«Спокійно. Спокійно. Спокійно», – б'є ритмічно Бронкові у скронях.

– А візьмем, пане Завадко, ще один фактор, що ваші капезуївці наобіцяли простому русинському хлопові! З яким лицем ви тепер покажетеся перед його очі? Ви ж обманули свій народ! Вам вірили, а ви так ганебно їх підвели! Я на вашому місці, як людина честі, пустив би собі кулю в лоб! Як бога кохам!

«Витримати. Витримати. Витримати», – прискорює свою роботу моторчик у висках.

– Що ж, пане Завадко, я вам не стану доводити вашу належність до КПЗУ, бо такої вже немає. Схрупав її Комінтерн, дай йому боже здоров'я! Доводити, що ви підбурювали хлопів до збройного повстання, – теж не стану. Не тому, що у вас надто добрі алібі, а в мене немає доказів… просто нам поки що цього з тактичних мотивів не потрібно. В нас є інші наміри щодо вас. Шкода мені вас, молодий чоловіче, – голос його набрав фальшивої м'якості, – як бога кохам! Життя саме показало вам, як ви помилялися. КПЗУ розпустили ніби тому, що туди пробралися провокатори, але ми з вами, пане Завадко, знаємо, що це не причина, а тільки привід. І якщо мені від цього легше, то у вас кровоточить рана. Але й бо рана рані не рівна. Поранений на полі бою солдат з честю, з гонором переносить свої рани, а вас зранили, ще й ляпаса дали «товариші». Копнули вас, пане Завадко, наче собаку-приблуду. І, скажу вам, треба не мати й крихітки людської амбіції, щоб після цього всього далі тягнутись до них.

«Спокійно. Спокійно. Спокійно».

– Що ж, пане Завадко, як то кажуть, за науку треба платити. Та ви ще молоді. Вам ще не пізно починати життя заново. Чого це ви кинулись? А, таки беруть вас за живе мої слова? Дуже радий. Може, нарешті дійдемо до якогось порозуміння. Ви тільки не подумайте, пане Завадко, ніби ми такі простачки, що станемо вам зараз співпрацю пропонувати. Нє, прошу пана. Ми хоч і поліція, а на людях теж трохи розуміємося. Ми знаємо, що Завадка-молодший на таке не піде. А пропо… ваш папа скандально повів себе тоді на суді. Та це справи не стосується. Єдине, чого чекали б ми від вас, це не перешкоджати нам. Не допомагайте і… не перешкоджайте. Тим паче, що у теперішній вашій ситуації, пане Завадко, це й вам вигідно. Світ малий, пане Завадко, а Наше особливо акустичне містечко. Ах, що за йолоп з мене! Мені треба було насамперед скласти вам побажання з нагоди ваших заручин з панною Річинською. Між нами кажучи, панна – як цукерок! Треба, треба не забувати вам, в яку родину ви входите. Колишній комуніст… Ви хочете щось сказати, пане Завадко? Ні? Мені видалося, що ви хотіли запротестувати проти слова «колишній». Так, проше пана, колишній комуніст і дочка отця Річинського – хіба це не сенсація на весь світ? Мені здається, проше пана, так між нами, чоловіками, кажучи, це якраз і добра нагода, щоб порвати з минулим… хочу сказати – з помилками юності. Ну що, згода? Невже ж ви й тепер не промовите, пане Завадко? Я ж не вимагаю письмової заяви. Думаю, що ви оцінюєте мою делікатність, що? І боронь боже, й не при свідках. Нашої розмови, як ви можете самі переконатися, не записує підслуховий апарат. Я вимагаю від вас тільки одного слова, без свідків і без фіксації на письмі: «Згода». Отже, слухаю вас. Як? Як ви кажете, пане Завадко?

– Та ви ж бачите, до дідька, що я мовчу! – вирвалося у Бронка, і він механічно вдарив себе по губах.

Жест цей розсмішив комісара.

– Ах, таки прорвало вас? Заспокойтеся, пане Завадко. Ми вас не заарештуємо. Ви незадоволені цим? Ви воліли б постраждати за ідею? На жаль, ми, як я вже сказав, не зацікавлені в цьому. Ви до вечора посидите в мене, у поліційнім арешті, разом із своїми однодумцями, а під вечір ми вас випустимо… на рандеву з нареченою. Пригадуєте собі, як тому рік, коли був той напад на маєток пана Загурського…

– Який напад? – Бронкові нерви знову підвели.

– Ах, нарешті ви таки вирішили заговорити? Розумно, мушу похвалити, дійсно розумно, тим паче, що про якісь насильні методи й натяку немає.

Бронко справді саме в ту хвилину вирішив мовчати, як мертвий.

– Так, маєте рацію, до нападу у буквальному розумінні не дійшло, бо хлопи опам'яталися, але заарештувати декого таки довелося. Ми тоді і вас притримали… Пригадуєте собі той інцидент? Притримали і… випустили. То не був випадок, пане Завадко, як могло здаватися. Скажу вам по секрету, що декому з ваших однодумців це дуже не сподобалося. Навіть більше: як нас інформували, це видалося майже підозрілим. А нам тільки того і треба було, щоб ваша особа почала викликати підозру. Мають націоналісти свого Ілаковича, то чому комуністам не дати Завадки? Докази… факти вашої з нами співпраці? Смійтеся, пане Завадко! З фактами дасть собі раду й простачок, але що робити з тінню підозри? Тим більше, що і сам здоровий глузд промовляє, що майбутньому зятеві панства Річинських годилося б, як я вже сказав, порвати з гріхами юності. А нам тільки про те й ідеться, щоб навіяти на вашу особу легеньку, мов газовий серпанок, тінь. Ха-ха… Чого ж ви, молодий чоловіче, самі насилуєте себе? Я ж відчуваю, врешті я бачу, що вам хочеться кинути мені репліку. Прошу. Я слухаю вас! Отже – ваше останнє слово? Нагадую вам ще раз нашу умову: не допомагайте, але й не перешкоджайте! Таки мовчите? А може, вам потрібний час для роздуму? Йдіть, пане Завадко, подумайте, а потім прийдете і скажете нам, що ви вибрали: тепле місцечко в ліжечку при боці молоденької жіночки чи… тюремні нари. Бо скажу вам, теж по секрету, що ми цяцькаємося з вами, доки цяцькаємося. А коли нам забагато буде цю-цю бабки, то накриємо горобчика, посадимо у клітку, а тоді хай цвірінькає… Хе-хе… Тепер ви вільні, пане Завадко! До відзеня, колего!

Звичайно після розмови з комісаром чи слідчим Бронко було з цього проклятого приміщення вилітав кулею, а цим разом не поспішав.

Мусив довести до чіткого формулювання думку, що стукнула йому під час монолога поліцая.

Є! Слово честі, брате, є!

Ворог з грізного і небезпечного перетворюється на… смішного! Все це – блазенада, брате, від непереможного моцарства [178]178
  Сильної держави (з пол.).


[Закрыть]від можа до можа [179]179
  Від моря до моря (з пол.).


[Закрыть]до… спренжистої [180]180
  Еластичної (з пол.).


[Закрыть]поліції.

І тут, начеб хтось навіяв її, згадалась Бронкові одна цитата з Карла Маркса: «Історія діє грунтовно і проходить через багато фаз, коли несе в могилу застарілу форму життя. Остання фаза всесвітньої історичної форми – її комедія. Нащо так рухається історія? Для того, щоб людство, сміючись, розлучалось з своїм минулим».

Сниться Олені, що сидить біля вікна і пряде вовну, але то не вовна, а піна. Чим більше пряде вона ту піну, тим більше виростає її на куделі. Олена не сидить уже на ослоні, а пливе по білому шуму. Світ за вікном поволі з зеленого перетворюється на молочно-білий, бо вовна-піна сягає вже віконних рам.