Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 32 страниц)

– За твоє здоров'я, Сидорцю, – вихилила тітка Клавда додатковий келишок коньяку, – аби ти нам жив та тривав! Чекай, чекай. З твоєї бесіди виходить, що кожна п'ята чи шоста людина у Польщі – то більшовик? А чи не передав ти часом куті меду? Як по-твоєму, Сидорцю, то й тут, серед нас, повинен знаходитись один червоний?

Вона засміялася, і дехто за нею, але отець Сидір зберіг попередній поважний вираз обличчя.

– Хай кузина не буде так оптимістично настроєна. Я трохи пізніше дам кузині доказ, що й серед нас, розуміє кузина, навіть серед нашого середовища знаходяться прихильники комуністичних ідей.

«Невже ж, – прошила тривога Олине серце, – вуйко мене має на думці?» Мала враження, що, виголошуючи цей натяк, Ілакович значуще глянув в її бік.

– Сидорцьо жартує, – Клавда спересердя хапає за карафку з коньяком, але в останню хвилину, передумавши, наливає не собі, а Безбородькові.

– Я не настроєний жартувати, Клавдочко. Терпеливість, кузиночко, терпеливість. Припустимо, я трохи переборщив, але все ж таки цифра комунізуючих дуже солідна, прошу мені вірити. Я не беру до уваги самих членів партії. Тих уже не так і багато. І вони самі нічого не могли б вдіяти, коли б не прихильники, оті новозаражені неофіти, фанатики. Ці найстрашніші. Я візьму тільки один такий приклад, як цьогорічна Першотравнева демонстрація. Преса з задоволенням відзначила, що в цьому році Першотравневі демонстрації в Нашому пройшли мирно, без крові. Що за політична короткозорість, прошу панства! Та, власне, й весь жах у тому, що такі речі проходять мирно. Що значить мирно? То значить, що уряд боїться зачіпати «вулицю». Поліція сховалася, як миш у нірку, а ті тим часом окупували місто. Найкращий доказ цьому – червоний прапор на ратуші. Це ж нечуваний в історії нашого міста скандал, а ті пишуть: «Мирно»! Так само мирно, без крові ті падлюки вивісили на громадській канцелярії у Ставках вивіску «Сільська рада депутатів трудящих», а у Вишні, де покійний Аркадій вклав стільки праці на користь народу, на шкільному будинку пришпилили табличку з написом: «Українська радянська школа». І це все відбулося дійсно мирно, прошу панства, мирно, і в цьому, повторюю, весь жах! Та що тут дивуватися, коли сам воєвода заявив у неділю в своєму інтерв'ю в «Кур'єрі», що «комуністичний рух на селі – це реальна сила». Я й не знаю, що тут казати. Якщо вони – реальна сила, то, виходить, ми – нереальна, чи як, прошу панства? І в такий загрозливий час, прошу панства, знаходяться навіть серед старої української інтелігенції суб'єкти, – це факт, прошу панства, – які не приховують того, що вони не мали б нічого проти совєтського ладу, аби тільки Україна була возз'єднана. Це… це… просто нечуване! Аби тільки возз'єднана, хай буде і совєтська! До чого докотився політичний нерозум тих людей! Припустимо, кажу, припустимо, що уряд асигнував би додаткові кошти і в країні було б побудовано ще кільканадцять караючих закладів. Але й це, прошу мені вірити, не дало б бажаних наслідків.

– А чому ні? – випиває Безбородько келишок, що йому налила тітка Клавда. – Коли б ті тюрми була реальна дійсність, а мури товсті й грати з матеріалу, якого не міг би перепиляти жодний напилок, коли б мати певність абсолютної ізоляції, то чому б ні?

– І все одно, дорогий докторцю, це нічого не дало б. Скупчення комуністів у закритих приміщеннях могло б призвести до повстання всередині закладу, звідти легко могло б перекинутись, як пожежа у спеку, і назовні. Так, мої дорогі. Про такі випадки не писалося в газетах, але вони мали місце, і нам відомо про це.

Ольга переморгнулася з Нелею: а кому ж знати про це, як не вуйкові Сидоркові!

– Був такий випадок, – отець Ілакович зробив перерву, начеб роздумуючи, чи варто в цьому товаристві бути щирим до кінця, – був уже випадок, не будемо називати місцевості, поскільки про це в газетах не писали, коли підбурена комуністичними агітаторами в'язнична чернь заблокувала в'язничну адміністрацію, оволоділа зброєю, яка була в тюрмі, і коли б не допомога війська…

– Та що вуйцьо кажуть? – не знати чого розвеселила Безбородька (коньячок) ця невесела історія. – То цікаво! То ще добре, прошу вуйця, що знайшлося якесь дисципліноване військо, бо якби натрапили на таких, як ті у Ставках (а пропо [86]86
  До речі (фр.).


[Закрыть], вожаків з-поміж них розстріляли – панство чули?), то ми мали б вже революцію у Польщі, а початок дало б їй наше славне місто! От цікаво було б!

– Не бачу в тому нічого спеціально цікавого, – сухо обірвав його отець Сидір.

Думав з тим презирством, яке відчуває вищий клас до нижчого: ні титул доктора медицини, ні довготривале перебування у такому центрі західної культури, як Відень, ні одруження в родині Річинських не зробили пана з того парвеню.

– Отже, прошу панства, ув'язнення перестало бути методом поборювання розкладницького елемента. Факт залишається фактом, що тюрма, яка повинна б бути місцем ізоляції, чи, як у вас в медицині кажуть, докторцю, локалізації хвороби, стає її розсадником. А що має робити уряд? Уряд, прошу панства, опинився перед дуже складною проблемою. Добре, ввели польові суди, але й це не вихід. Не вихід! Бо кожна, хоч і законом обгрунтована, так би мовити, заслужена смерть сприймається тим табором як гасло до нових виступів. А крім того, ще й таке, прошу вас. Непоказні, сірі людці, нічим особливим не небезпечні за свого життя, по смерті виростають до легендарних героїв, свого роду святих партії. І так воно виходить, що смерть теж не метод боротьби. Скажу ще більше: смерть вигідніша для них, ніж для нас. Це звучить парадоксально, але воно таки так.

– Якщо це так, то що робити з ними, коли навіть вішати їх невигідно? – знову весело спитав Безбородько. Було чоловікові весело, і не міг нічого з собою зробити!

– Та в тому й проблема, докторцю…

– Еврика! – зірвався раптом Безбородько, заплескавши в долоні, аби привернути до себе увагу всіх присутніх. – Еврика! А якби вдатися по допомогу до медичної хімії?

– Не розумію, – вдав чи справді не зрозумів його отець Ілакович.

Безбородько, хитро прискаливши око, зробив рукою невиразний жест:

– А якби так час від часу відповідний укол – і хай би жили собі за гратами… нешкідливими ідіотиками… ха… ха… ха!..

Ольга подивилася на Катерину. Слова Безбородька не зробили на неї найменшого враження. Неля нахилилась над Ольгою:

– Втікаймо звідсіль, бо я зараз… закричу.

– Пс-с…

– Твоя ідея, докторцю, була б геніальною, якби держава могла знайти приміщення і могла дозволити собі прогодувати мільйони щонайменше ідіотиків, як ти кажеш. На жаль, у нас з тюрмами швах. Але, звичайно, все це утопія, мої дорогі. А хочу навести один, – його тонкошкіре лице зарожевілося, – один приклад не з сфери утопії, перепрошую тебе, докторцю, а з реального, реального і, на жаль, дуже до нас близького життя. Катрусю, – Ілакович встав з-за стола, підійшов до Катерини і, на її подив, поцілував племінницю в руку, – я перепрошую заздалегідь, що скажу прикре для тебе, а для, – передихнув, – всіх нас компрометуюче й дуже-дуже неприємне. Але в родині перш за все – правда!

Ольга вже не мала сумніву, що хтось з родини бачив її з Бронком і тепер влаштують суд над нею. Кров ударила їй в голову: чим пояснить їм свої зустрічі з Завадкою? Що скаже на своє виправдання? Що може сказати їм на виправдання, коли не знаходила його для себе самої?

– Я «за»! – вигукнув Безбородько. Катерина машинально відсунула від нього порожній келишок. Квапливі, притому зайві рухи рук зраджували її внутрішній неспокій.

Всі застигли в очікуванні, а вуйко Сидір, наче навмисне, зволікав:

– Я зараз, прошу панства. З чого б то почати? Коли минулого місяця був у Гелі, вашої мами, – кивнув Катерині й Безбородькові, – то по дорозі зустрів я редакторку «Нової жінки».

– Ах, – замахала напахченою хусточкою тітка Наталя, – ти мені говорив. Вона просила, – звернулася до жінок за столом, – щоб дати для її газетки припис на повидло з бузини. Я, овшім, передала через нашу Орисю, але вона, напевно, забула вручити їй. Вона теж має чимало на голові. І город, і чоловіка, і коней.

– А щодо коників, то, маєш рацію, добре скачуть вони Орисі в голові.

Їдке зауваження тітки Клавди в однаковій мірі могло стосуватися замилування Орисі кінським спортом, як і її флірту з Нестором.

Ілаковичева з усмішкою апробувала перший варіант:

– Овшім, овшім, Орися має пасію до коней. Це по прадідові в неї така жилка.

Безбородько вирвався нетактовно:

– А той прадід хто був? Фіакерник чи жокей?

– Ти перестанеш? – цикнула Катерина на чоловіка і додала для виправдання його і себе: – Моєму чоловікові треба щораз менше пити. Вуйцьо мали щось сказати? Прошу!

– Так… гм… Ото пані редакторка сказала мені, що меценас Білинський, наш спільний знайомий, а Гелі приятель, співробітничав, прошу я вас, у «Волі Покуття». Як кажуть, сапієнті сат – мудрому досить.

За столом стало ніяково, тихо.

Присутні дивилися одне на одного, ніби чекаючи, хто перший вибухне сміхом і розвіє цей кошмарний жарт, але ніхто не засміявся.

– Я бачу, прошу панства, що ця звістка вас вразила. Мене так само. Мені теж зразу було важко повірити. Просто не міг сприйняти це за дійсність. Признаюся, що, можливо, я надто різко заперечував редакторці. Просто в голову мені таке не лізло: адже йшлося про громадську честь відомого адвоката, прошу панства! Але, на жаль, тепер я певно це знаю і тому заявляю з усією відповідальністю за свої слова: факт підтвердився. Прожити вік чесною, всіма шанованою людиною і на старість – фе! – так паскудно скомпрометувати себе? І тільки, прошу подумати, що та людина вважала себе – а може, й досі вважає? – за особистого приятеля нашої Гелі, пані канонікової Річинської! Який скандал, прошу панства!

– Бо я казала й буду казати, – зацокотіла Клавда, – що чоловіки на старість бісяться так само, як і жінки. Медицина, Фільку, може собі заперечувати скільки захоче, а я знаю своє.

– І яке я маю право, – не скінчив ще отець Ілакович, – виступати з амвона проти комуністів, коли в моїй найближчій родині приятелюють з їх прихильниками?

До Безбородька щойно тепер дійшло, наскільки серйозна загроза честі родини Річинських, до якої належить і він. Його пройняла лють:

– Бо тут винні й ми! Ми надто звикли панькатися з такими негідниками! Я цілковито згідний з Славком, вашим сином, вуйцю, що ми надто м'якотілі там, де йдеться про принцип. Безхребетна нація, погній для сусідів – от хто ми! Чому в даному випадку не примінити товариського чи навіть загальногромадського бойкоту? Я перший не подам руки тій падлюці! Квіс секвенс? [87]87
  Хто наступний? (Латин.)


[Закрыть]

Запал Безбородька не знайшов рівноцінного відгуку серед родичів дружини.

– Поволі, докторцю, поволі, – почав Ілакович, погладжуючи підборіддя, – поволі. Сьогодні проголосимо бойкот Білинському за співробітництво з комуністами, а завтра стукнуть тебе із-за рогу, як провокатора. От бачите, як обстоїть справа.

– У всякому разі, я вважаю своїм обов'язком, як старшого в нашій родині, попередити маму, щоб була обережніша з тим панком, чи то пак «товаришем».

Попередила Олену і Зоня, яка навіть не була тоді у Безбородьків.

Але як вона це зробила!

І до того траплялось, що Зоня накидалася на матір, шукаючи собі причіпки, а Олена з істинно християнською покорою зносила злі настрої своєї дочки, всіляко намагаючись виправдати її.

Та цим разом Олена здалася. Зоня своєю неприпустимою поведінкою супроти матері перейшла всякі межі. І як тільки змогла Олена стримати руки при собі, коли та ошаліла дівчина викрикнула:

– Чого мама виходила заміж за нашого тата, як мама його не любила? Всі знають, всі, що мама… тягалася з отим Орестом Білинським ще до знайомства з татком. І взагалі мама ще й тепер марить ним, наче шістнадцятилітня. Стидалася б мама свого сивого волосся та дорослих дітей. А тепер мамин коханий знюхався з комуністами! Як я не дістану ніде роботи, то тільки через маму, щоб мама пам'ятала! Чого мама так вилупилася на мене? Я на маминім місці згоріла б з сорому! Нічого мама не може сказати на своє виправдання, га? Нічого?

Олена не могла й не хотіла нічого говорити.

Думки, одна від одної чорніші, розпачливіші, розшарпували її бідне серце.

Небагато обходило її, чи Орест Білинський за комуністів, чи проти них. Взагалі вважала політику забавкою для чоловіків, до якої не ставилася серйозно. Не про це йшлося Олені. Смертельно образив її той факт, що Зоня взагалі посміла зачепити її ставлення до Ореста Білинського! Олена вважала, що її почуття до Ореста Білинського – це її, виключно її особиста справа ще до Річинських. Привезли її з лісового світу в міські мури, як забирають на спогад шкатулку з пожовклими любовними листами чи засушеними пелюстками троянди.

Було це її єдине особисте майно, яке сама надбала і, що найважливіше, через стільки років зберегла у первісному стані. Всі оті скупі спогади про племінника пані Максимовички, з часом роздуті її уявою до вічно актуальних подій першорядного значення, були для її внутрішнього світу наче малий квітничок, огороджений та замкнутий на колодку. У хвилини душевного осамотіння відчиняла вона хвіртку від садочка своєї молодості, щоб дихнути ароматом спогадів, і знову замикала на ключ, аби чужа нога не могла дістатися туди.

Як же ж посміла та безсердечна, недобра дівчина вдертися в садочок її душі і вчинити там таке спустошення?

О, яким делікатним умів бути Аркадій в цих справах!

Він ніколи, навіть у хвилини найінтимніших звірювань, не випитував, чи любила кого-небудь до нього. І не тому, начебто припускав, що, відірвана від цивілізованого світу, не мала нагоди закохатися чи комусь подобатися, а саме тому, що відчував її захоплення племінником Максимовичів.

Того, що почула Олена від Зоні, не можна було ані звести до небуття, ані завернути, як уплилого часу. Було як відрізаний палець чи виколоте око, які вже ніколи не могли повернутися на своє місце й бути знову такими, як колись. Те, що довелося їй зазнати від Зоні, не вдавалося звести до категорії прогріхів, які можна загладити, зладити перепросинами, замазати добрими діяннями чи, зрештою, виправдати нервами.

Мама, яка допустила до того, щоб так повелася з нею її рідна дитина, взагалі позбавляється права називатися матір'ю. Таку матір можна хіба порівняти з офіцером, з якого перед усім полком здерли погони. Колись так збезчещені люди пускали собі кулю в лоб; а що має робити з собою мати, якій дитина плюнула не в обличчя, а в саме серце?

І справді, невідомо, що б Олена вчинила собі чи Зоні (одна страшна думка таки влізла їй у голову, але, слава богу, впору вибралася звідти), якби не мала господинька, що поставилася до матері, як до своєї скривдженої дитини.

Коли Ольга тулила її до своїх повних, пружинистих грудей, заспокоюючи її найсердечнішими, найніжнішими словами, то Олена на мить піддалася солодкій ілюзії, ніби пестить, ніби голубить її рідна мати, якої вона навіть на фотографії не бачила. Кажуть про незаспокоєне материнство, а чому так мало згадується про незаспокоєне, позбавлене тепла материнських грудей дитинство? Це ж та сама, якщо й не більша, людська кривда.

Лагідними, але переконливими словами, впевнено, без жодного сумніву Ольга стала доводити Олені, що Зоня, як увійде в раж, сама не знає, що плете її дурний язик. І то не з злоби чи переконання, мамцю, а просто така вже поганюща натура в нашої Зоньки! І тому, кохана, золота, єдина мамцю, чи варто так глибоко до серця сприймати, що наляпав тут той дурний, безвідповідальний язик? Це ж, ще раз підкреслює Оля, не від серця, мамцю, а так просто, щоб по-дурному допекти комусь.

Мала господинька проявила велику делікатність, яку, треба сказати, Олена повністю оцінила. Ольга не обзивала Оленину дитину ненормальною, істеричкою чи вар'яткою, як це деколи дозволяла собі Катерина, ба навіть Слава, бо відчула, що це може спричинити біль матері («Мій мені немилий, але при мені не бий»).

– Мамцю, кохана, дорога мамцю, я думаю, що пан Орест Білинський не міг зробити нічого ганебного просто тому, що його характер не здатний на щось подібне. А навіть коли то правда, що він щось мав з комуністами, як говорить вуйко Сидір, то видно, – чує мамця? – то видно, що цього немає чого соромитися. Пан Орест Білинський, я ще раз кажу мамці, не міг би поступити не гонорово, ну, нечесно, правда? Мама стільки років знає пана Ореста Білинського як порядну, принципову людину, і раптом хтось сказав не таке слово про нього і мамця вже втратила віру в нього? Мамочко, як же можна бути такою малодушною?

Олена оцінювала (то тільки ми дітям уділяємо ласки, не важачи та не міряючи, але те, що дістається нам від них, все, все до окрушинки проходить через реєстратуру нашого серця), ще й як, добру волю малої господиньки, але було їй дуже боляче, що вони однаково не розуміють одна одну. Та хіба Олену вразило так сильно те, що родичі, в тому числі і її рідна дитина, приписали Орестові Білинському політичні погляди інші, аніж самі мали? Одного лише не знала Олена, що мала господинька, обороняючи Ореста Білинського, посередньо брала під захист і своє кохання до сина старого Йосифа Завадки.

Хіба той факт, що мамин приятель (якщо не вжити ніжнішого слова), солідна й шанована у містечку людина, член тієї суспільної сфери, до якої за соціальним і товариським положенням належали і Річинські, мав що-небудь спільне з комуністами, не являвся до деякої міри моральною реабілітацією в очах Ольги комуністичної організації як такої?

На основі того, що чула Ольга в своєму оточенні (плюс газети) про комуністів, донедавна весь комуністичний підпільний рух уявлявся їй збірною, темною, злою силою, яка грабує, вбиває, нищить інтелігенцію і здобутки вікової культури в ім'я туманної, утопічної ідеї, яка ніколи не стане реальністю, бо цивілізований світ не допустить цього.

Познайомившись з Бронком Завадкою, Ольга силою обставин була змушена змінити свою думку про представника того табору. Велика громадська відвага, начитаність, пуританська правдивість, принциповість (прикмети, так рідко подибувані у так званому вищому товаристві!), тверда віра у свої ідеали, сміливі погляди Бронка Завадки на взаємини між людьми зняли полуду з очей Ольги настільки, що вона була вже згодна визнати комуністів за нормальних людей. (Хоч у хвилини критичних роздумів не була певна, що всі похвальні прикмети не приписувало йому її закохане серце).

У всякому разі, Ользі бодай ясна причина зміни її поглядів на комуністів, а що ж штовхнуло лисого добродія, меценаса Білинського, піддати ревізії свій світогляд?

Цього мала господинька не могла аж ніяк збагнути!

Зрештою, ця думка не дуже хвилювала Ольгу Річинську. Її голова в той час була заповнена чимось іншим: чому Бронко так довго не показується їй на очі? Чи часом, борони боже, не заарештували його у зв'язку з тим вбивством на вулиці Вузькій?

Не могла навіть перевірити цієї жахливої можливості, бо не знала його адреси та не мала певності, чи він на тій самій роботі.

Як придалася б їй тепер щира приятелька!

Одного травневого вечора в житті Ольги сталося щось незвичайне. Міфічне, вважає вона.

Після вечері вийшла вона на ганок, щоб зачерпнути свіжого повітря (а насправді, щоб побути на самотині з своїми думками), коли почула в саду якийсь шерех.

Спочатку не могла зорієнтуватися, з якої сторони він походить і хто його спричиняє: людина чи звірина. (Бувало, теля сусідів заблукувалося в саду Річинських).

Ольга чула не відгомін кроків, а тільки шелест вишневих гілок, крізь які продиралося щось живе з боку городів (значить, не сусідське теля!).

Вона інстинктивно оглянулася позад себе, чи двері за її спиною відчинені навстіж на випадок, коли б їй довелося шукати сховища в них.

– Хто там? – спитала притишено, щоб не стривожити Марині.

Чоловіча постать вийшла з садової хвіртки. У сутінках заясніли зуби Бронка Завадки.

– То я, – вчула його теж стишений голос.

Обминув смугу світла від вікна й став на два кроки перед ганком, навпроти Ольги Річинської.

– Думав, панно Річинська, – в голосі його так і бриніла іронія, – що витримаю довше. Не витримав.

Що ж, вільно вам сміятися з мене, слабодуха! Ех, вимучили ви мене, панно, аж сам за це прав би себе по писку! Ви теж очікували мене?

– Я? Чекала на вас? – Ольга не знала, що її більше вразило: його нахабство чи гострота інтуїції. Біла полоска рота у того під ганком розтягнулася від вуха до вуха.

– І чого ви так лякаєтеся правди? Ну і вихованнячко дали вам, панно Олю! Ви обурюєтеся за моє нахабство, а я даю голову навідріз, що мучився не лише я один, але й ще хтось. Скажіть мені, чого вам так до вподоби робити з мене дурня?

– Ви забуваєтеся, пане Завадка. Я не давала вам права так розмовляти зі мною. Як ви смієте…

Бундючним словам суперечить їх м'який тон, і Бронко Завадка вловлює цей дисонанс.

– Почекайте ще трішки, і я не таке посмію! Я вам, здається, говорив колись, що я не з скромних.

І він, наче для підкріплення своєї заяви, підходить упритул до ганку. Ольга стоїть на якийсь метр вище у місячному сяйві, наче героїня з опери.

– Слухайте, чого ви така?

– Яка?

– Така-о, що я, дурень, трачу до решти голову через вас. Ось яка ви. Ще й питає, наче на сміх! Чого ви лукавите зі мною, Ольго? Ви хочете, щоб я повірив вам, що ви ні разу не зверталися думками до мене?

– Мало про кого ми думаємо знічев'я!

– Ох, – застогнав, наче з великого болю, – як ненавиджу у вас цю, пробачте мені, Олю, за відвертість, цю… попадянську маніжність! Чого ж ви, молода, здорова, вродлива, боїтеся правди? Чого ж ви соромитеся того, що… що… прикрашає життя, опоетизовує його будні, коли хочете знати? А втім, – Ольга замітила й при світлі місяця, як змінився рисунок його обличчя, – хто його знає? Слухайте, Ольго, може, я й справді дурень? Якщо я, ідіот, тільки вбив собі в голову, що я вам не чужий, якщо це все тільки витвір моєї дурнуватої фантазії, якщо я дійсно антипатичний вам, то даю слово честі… Даю слово: скажіть мені правду – тільки й будете мене бачити біля себе.

Ольга зволожує язиком губи, які неможливо пашать. Ошелешена силою його вибуху, мовчить у муці. Ніколи досі не доводилося їй так ультимативно вирішувати свою долю і… чиюсь. Оскільки знає з чужих любовних історій і з романів, завжди в таких випадках кавалери давали панні кілька днів на роздуми. Хоч, власне, над чим їй роздумувати? Він, напевно, це відчуває однаково, як і вона, але йому навмисне, може, з помсти (за віщо?), хочеться її упокорити, пригнути, змусити признатись в самозрозумілім для обох, щоб пізніше не могла викручуватись та заперечувати.

Хіба йому мало того доказу, що не прогнала його з свого подвір'я, не сховалася від нього, а німіє отут перед ним, здана на його жорстоку ласку?

– Не треба зі мною так, – жаліється йому на нього самого. – Я така рада, що ви є… що прийшли.

Чи не сказала забагато?

Бронко простягує руки, начеб збирається схопити її.

– Як ви сказали, Ольго? А може, мені причудилося? Люба моя, прошу вас, повторіть.

– Я боялася, що з вами, може, щось погане притрапилося. Я так боялася за вас, Бронку, ви навіть не знаєте.

Чого він тре так долонями лице? Що сталося, рідний?

– Ольго, чуєте, не може бути… ні, то не може бути, бо мене теж пригнав страх за вас.

Хіба якесь непорозуміння. Чого ж мав би він за неї боятися? Адже їй абсолютно нічого не загрожує. Тому перепитує ще раз:

– Страх за мене, Бронку, за мене?

– Брів сюди чужими городами, як ідіот, толочив чиїсь грядки, заблукав, нарешті, у вашому вишенникові, бо видалося, що вас у мене вкрали. Ви розумієте, який це жах? Я б оце приплентався до вашої хати, а замість вас вийшов би з сіней ваш чоловік і спитав би мене, чого мені треба? Що шукаю на чужому подвір'ї? Ви собі уявляєте, що тоді діялося б зі мною?

Від його розпашілого лиця, з вологої душної глибини саду, з зоряного навислого неба, з нагрітих за день стін, від грядок з матіолою пливе гаряча безумна сила і бухає на Ольгу з таким напором, що хвилинами їй стає млосно. Почуває, що доконче мусить доторкнутись Бронка і через точку доторку, наче через електричний провід, перетрансфузувати трохи цього горючого безум'я від себе до нього.

Перехилившись через поруччя ганку, вона занурює пальці в його чуприну.

Він не знає, – а якщо вона йому скаже, то чи повірить, що він, Бронко Завадка, перший мужчина, крім татка чи стрийка Нестора, якого вона погладила по голові.

– Дивний, – пестливо шепоче Ольга, маючи на увазі його, себе, цей вечір і взагалі те, що сталося вже поміж ними.

Раптово Олі захотілося заплакати. Скільки разів до неї викликав Бронко подібний ураган у крові і серці принагідних жінок, брав і дарував себе без взаємного зобов'язання, без повинності пам'ятати, от так собі, для хвилевого шалу, з надміру чоловічої енергії?

Бронко бере Олину руку, але не цілує, а прикладає до розпаленого чола, як прикладають м'яту при болю голови.

– Чого ж принишкла, моя маленька?

До речі, та голова дійсно потребувала б холодної м'яти.

Стоїть перед нею без слова, сам насолоджуючись бурею, що бушує в ньому. Лише похитується злегка то в один, то в другий бік, ніби крона дерева, якою термосять вихри.

Не може заспокоїтись від того, що біла панна так ніжно і велично дала згоду на себе.

Слухай, здуріти можна від щастя. Недосяжне, фата-морганне, немислиме стало дійсністю, хоч ще й не фактом. Мав Ольгу Річинську заброньовану виключно для себе. Сказитися можна, брате! А проте не мав права тепер, власне, тепер не мав права давати волю своїм почуттям. Спрагнений, з почорнілими, потрісканими губами, бачив склянку джерельної води перед собою, і не вільно йому було хоч би пригубитись до неї.

Ух, чому то для інших кохання – одна блаженна радість, а йому воно, прокляте, мусило перепалити все нутро.

Бере її руки (як вони жадібно віддаються йому самі) і по черзі цілує їх. «Прийде час, – думає з ненаситністю голодного, – що на тому білому тілі не залишиться сантиметра, якого не торкнулися б мої губи».

– Я вже піду, моя, але скоро прийду. Відтепер приходитиму, коли тільки зможу.

– Я знаю, – на все згоджується Ольга, – а я чекатиму кожного вечора…

Відпустив її руки, а потім ще взяв їх, щоб скласти пальці у пучок і ще раз прикластись губами до них, як до букетика квітів.

Бронко вже відійшов, коли Ольга вихилилася за поруччя. Зробив кілька кроків і став на розі будинку. Дала йому знак рукою, щоб обійшов хату і став на вулиці навпроти її вікна.

Ольга увійшла до хати. Олена сиділа в кухні за столом і пила чай.

Побачивши маму в тій самій позі, що й перше, Ольга усвідомила собі, що все ж таки за цей короткий час, що провела вона його поза внутрішніми стінами, світ перемінився докорінно.

Хотілося обняти маму або бодай поцілувати дорогу руку, але побоялася, що на шкірі її рук міг залишитися запах Бронкової голови й видати її.

Згадалася зрадлива травинка на п'ятці з часу дитинства.

– Як там надворі? – спитала Олена, старанно крутячи ложечкою в склянці, щоб цукор не залишився на дні. – На дощ не заноситься?

– Ні. Чудовий сьогодні вечір, мамо.

– То добре, – відразу заспокоюється Олена.

Думає про Славу. Щодня, щогодини паралельно з іншими поточними справами думає про свою наймолодшу дочку. Вірить, що у тиху погоду з її дитиною не може статися жодного лиха.

Думає про Аркадія.

Якщо не буде зливних дощів, то братки другого насадження біля гробівниці зацвітуть дуже скоро. Спеціально просила садівника, щоб дібрав самих синеньких. Буде лежати собі небіжчик, наче у віночку.

Стривайте, а чому на лісничівці ніколи не садили братків? А, напевно, тому, що їх треба рік наперед висівати, потім пересаджувати, а там ніколи не було часу. Так, так, напевно, тому!

Ольга увійшла в дівочу. Підійшла до вікна, не засвічуючи лампи. Бронко стояв на вулиці, якраз проти її вікна.

Пішла. Помилася. Роздягнулася. Лягла у ліжко, а потім піднялася і ще раз глянула у вікно.

Бронко не сходив з місця.

«Моє щастя береже мене», – подумала, безумна від щастя.

Друга зустріч могла бути випадковою, але, мабуть, було навпаки. Романик влучив момент, коли Неля поверталася з церкви сама, без товариства сестер і матері.

Оперуючи то недомовками, то не зовсім відвертими запитаннями, він вправно поновив колишню розмову поміж ними про Івашкова, і Неля сама стала розповідати йому про своє ставлення до Маркіяна.

Романик слухав дівчину уважно, з нахиленою до неї головою. Потім перебив Нелю. Зробив це жестом, мовби просив слова.

– Така справа, панно Нелю. Все це слова. Пєнкне романтичне слувка [88]88
  Гарні романтичні слівця (пол.).


[Закрыть], як каже поляк, а хлопові треба реальної допомоги. Якби ви захотіли, ви змогли б багато зробити в цій справі.

Що за збіг обставин! Не так давно Катерина теж переконувала її, що вона, Неля, зможе багато допомогти родині, якщо зважиться на візит до Сулімана.

Але, попри все, хотілося вірити, що в даному випадку вона справді може відіграти якусь позитивну роль у житті Маркіяна.

Нелина романтична натура жадала, щоб вироком долі саме їй судилося що-небудь змінити в житті того хлопця.

В чому могла б проявитися її допомога? Може, зважаючи на близький судовий процес, піти до когось щось попросити, дізнатися про щось?

Не дуже звертаючи увагу на її гарячкові запитання, Романик чвиркнув крізь зуби.

– То ви аж такі певні себе, панно Нелю? Вам здається, кицю, що ваша гарна бузя може хлопа від шибениці врятувати?

Як же грубо з його боку і несправедливо! Сам же казав, що вона могла б багато допомогти Маркіянові. Навіщо тоді ця несмачна іронія? Чому не викладе до ладу, як повинна виглядати допомога з її боку?

Чекає, що Романик скаже що-небудь конкретне. Ладна повернутися з ним з-під брами і ще раз повторити пройдену дорогу, аби лише дізнатися чогось певного про свою участь в долі Маркіяна.

Романик не виявляв наміру повертатися ще раз в сторону міста, тим більше, що по вулиці Легіонів рушили валки селянських возів, здіймаючи неймовірну куряву.

Перед брамою на вулиці Куліша схопив Нелю за руку і по-чоловічому стис її.

– Незабаром розпочнеться процес Маркіяна, а потім і ми почнемо з вами діяти. А поки що настроюйте себе, гарна панно, на те, що ви будете співпрацювати з нами.

– З вами?

– Я ще не такий дурень, щоб на себе «ви» говорити. З організацією. Я думаю, що вам не треба багато пояснювати, що таке ОУН.

– Чула, – півголосом промовила Неля, перемагаючи страх. Боялася не за своє життя. Боялася, що може раніше втратити Маркіяна, ніж встигне допомогти будь-чим йому.

– Чого ж ви ніби сторопіли?

– Я?

– А хто? Польський ксьондз? Я ще повинен вас попередити, що відтепер треба тримати язичок за зубами, бо інакше… Пощади не буде.

Попередження чи погроза? Мабуть, одне і друге.

– Але чому аж після процесу, ви кажете? Тоді і так усе пропало. Мені здається, що коли і є якась можливість допомогти йому, то тільки тепер, доки ще його не засудили, не вивезли з Нашого.