Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"
Автор книги: Ірина Вільде
Жанр:
Прочая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 32 страниц)
За прикладом не доводиться далеко ходити. Ось хоч би Оксана, подруга Славина.
Коли після довгої перерви з'явилася у Річинських, то Олена у своїй простодушності зразу подумала, що Оксана принесла якусь вісточку від Слави, потім вирішила, що дівчина прийшла потішити, розрадити зичливим словом матір своєї подруги, а виявилося, що ні одне, ні друге. Оксана прийшла, щоб запустити жало в Олену.
Не знайшла іншої новини для бідної матері, як та, що доктор Мажарин оженився.
– То пані добродійка ще не чули? Ціле місто гуде про це.
Олені раптом заболіло в крижах. Хто дав право цій чужій дівчині шпигати їй голками поперек? І хоч кожна згадка про Славу – це чергова кровотеча Олениного серця, бере себе мати в руки й відповідає з гідністю (один лише бог відає, скільки коштує їй це зусилля!).
– В нас, панно Оксано, досить свого клопоту, тому чужі справи нас не дуже обходять.
– Пані добродійка таке говорять, ніби не знали, що Славка збиралася виходити заміж за доктора Мажарина. Мали побратися – і тут собі раптом «чужі справи»!
Олену шокує самовпевнений, безапеляційний тон Оксани. Має рацію доктор Гук, що ті молоді стають неможливі. Проте Олена не дозволить собі, щоб та смаркуля бачила її виведену з рівноваги.
– Мали побратися, кажете? Я про це нічого не знаю. Знаю, що любилися і розійшлися, як багато інших до них і по них. Доктор Мажарин був вільний. То чому не мав би оженитись? Сьогодні шлюбна жінка умирає, і то чоловік не дочікується кінця жалоби і жениться вдруге. Доктор Мажарин був вільний, – каже ще раз і докінчує в думках: «І тому такого кінця можна було й чекати». Так-то воно так, але Олена якраз чекала іншого кінця. Мріяла потай (мріяла і молилася, молилася і мріяла), що одного дня з'являться обоєчко перед нею і поміж сліз, поцілунків, перепросин і запевнень, що більше такого не буде, попросять у матері благословення на нову дорогу життя.
І воно б так і сталося, якби Мажарин був тим, за кого його Олена приймала. «Не бідний він чоловік, а підленький, – Олена нещадна у своєму осуді. – І добре, що моя дитина не зв'язала своєї долі з таким».
Незабаром після Оксани, наче сніг у пилипівку, являється Меланія Річинська, буцімто тільки для того, щоб почути спростування плітки, в яку вірити не хочеться.
Як же ж це так, Гелюню? Яким чином, на рани Христа, дійшло до того, що Мажарин покинув нашу Славцю і одружився на якійсь багатій львівській міщанці? На кого поміняв він панну Річинську? Якщо такий тихий, такий «все беріть, тільки мене лишіть» Мажарин міг відчурбанити такий номер, то чого тоді сподіватися від інших? То чого тоді дивуватися пройдисвітові Тихому? (Та ще дідько його знає, чи він справді Тихий!)
Хто пройдисвіт, хто? Давно це Меланія підносила до небес свого квартиранта?
– Про котрого це ти Тихого, Мелясю? Ти ж казала, що то такий культурний пан. Інспектор кооперативів, чи хто він там. Чей же не його ти маєш на думці?
Власне, його мала на думці Меланія. Тільки більшовицький агент міг спромогтися на таку віроломність, оселитися в домі священика! Кілька днів тому його арештувала поліція. Робили обшук у його кімнаті. І тільки уявити собі: все в домі священика! І хто б сказав, що під овечою шкурою криється вовк! Такий делікатний, такий освічений, такий вихований – і комуніст! Оті бездоганні манери і ввели їх в оману.
– Комуніст, Гелюню, справжнісінький комуніст, а орудував ножем і виделкою, як природжений аристократ. Я, знаєш, хотіла раз випробувати його і питаю: «Що пан воліли б завтра на обід – а була то якраз неділя – різото [135]135
М'ясо, запечене з рисом і сиром (італ.).
[Закрыть]чи штуфаду [136]136
Печеня з волового м'яса, яке лежало в оцті, перекладене салом.
[Закрыть]?» Я тобі скажу, це мій випробуваний спосіб перевіряти інтелігентність мужчин, які мені здаються підозрілими щодо свого походження. А той преспокійно відповідає, чуєш: «Якщо різото, то тільки з телячих нирок, а взагалі волію штуфаду, тільки прошу, – каже, – не давати багато часнику, бо маю ще бути в однім товаристві». Ох, якби я знала, що то за товариство! І що ти на це скажеш, Гелюню? Комуніст, а вмів розрізнити різото від штуфади! Добре, добре каже Клавда. Світ дійсно сходить на пси. А щодо нашої Славуні, то скажу тобі, – а ти хоч гнівайся, хоч ні, – трохи і сама винна, що так вийшло.
Олена забуває, що присягла собі нікому ніколи не давати втягнути себе у розмову про свою наймолодшу дитину.
– Славуня винна? Як же ти можеш таке говорити, Меляся? Чим, чим же воно винне, біднятко?
– Ти не знаєш? Хоч, правда, мама і жінка дізнаються останніми. А ти винна, дорога Гелюню, що Славуня надто вільно поводилася з Мажариним, з яким, між нами кажучи, не була й заручена.
Олена не береться заперечувати, бо гірше буде, коли виявиться, що мати не знала, що чинить її дочка. Пожовкла з страху перед тим, що зараз звалиться на неї, Олена ледве дихає.
«Наклеп чи правда, – думає у відчаї, – однаково боронитиму свою дитину».
– Ти ж була на концерті Мединського, правда? Скажи сама, чи то пристойно, щоб дівчина цілий вечір трималася за руки з мужчиною, з яким офіціально не заручена? Скажу тобі правду, можеш ображатися на мене або ні, я сама не знала, куди очі свої подіти. А наш Нестор – ти ж знаєш, що то за зіллячко, що я буду тобі говорити! – побачив таку вільність і собі схопив за руку невістку Ілаковичів. Прилюдно, Гелюню, прилюдно! Я думала, що Несторова вже тоді сконає на місці.
– І то все, Мелясю?
Олені хочеться заплакати від великого нервового напруження. Тільки й гріха на її дитині, що трималася з коханим за руки? І за це ти готова її з болотом змішати, ти, суха, безсердечна жінко?
– А по-твоєму, то ніц? Якщо ти так вважаєш, то я перепрошую… Я – що мені? – кожний хай дивиться на себе, але знаєш: і твої, і мої панни – Річинські, і я не хотіла б, щоб плітки про твоїх дівчат падали й на моїх. От усе. Тим більше, що мені тепер особливо залежить на добрій репутації моїх дівчат… Особливо!
Меланія, велична і таємнича, чекає, що Олена стане її докладно випитувати, чому це особливо тепер так дорожить вона доброю славою своїх дочок.
Олена думає про інше. За життя Аркадія Меланія на кожному кроці підкреслювала своє посвячення з Аркадієвою родиною, а тепер виходить, що вона мало що не соромиться цього споріднення.
– Я і за життя Аркадія, як знаєш, і тепер ніколи нікому не нав'язую ні своєї особи, ні своїх дітей. Не вважаю, що Славуня допустилася смертельного гріха. Може, ти щось більше знаєш, то, прошу, можеш сказати. Я взагалі не знаю, про що тобі йдеться. Що сталося? Бо я нічого не розумію, не бачу нічого такого…
Меланія починає плакати у батистову хусточку. Виявляється, що це сльози радості.
– Я не хотіла говорити, але хай уже там! Будеш першою, якій я відкрию цей такий радісний, такий несподіваний для нашої родини секрет… Отже, Гелюню, щось таке виходить, що моя Аврельця скоро піде від мене.
– Як? Куди? – ще не може второпати Олена.
– До мужа, Гелюню, до мужа! Скоро будемо мати весілля: Аврельця виходить заміж.
– Оце-то новина! Олю, Нелю, Мариню, де ви там? Ходіть сюди, почуєте новину: Аврельця тітки Меланії виходить заміж!
Мариня, яка перша від цієї новини застигла з відкритим ротом, перша й пустила язик у хід: хто наречений? Де познайомились? Скільки йому років? На приватній посаді чи державній? З якої родини? Кавалер чи вдівець?
Меланія, ігноруючи всі запитання Марині, крізь зуби звертається просто до Олени:
– Відколи це у вас заведено, щоб служба втручалася у розмови? Щось не пригадую собі, щоб за Аркадія водилося таке.
Не встигла Олена оборонити Марині (і свій власний авторитет), як ввалився в кімнату, як звичайно підхмелений, стрийко Нестор.
– А-а-а-а, кого я бачу? – присмоктався до руки Меланії. – Мої поздоровлення. Мої найщиріші поздоровлення! Цс… я нічого не сказав. Мовчу, пане добродію, мовчу.
– Можеш не мовчати, я вже сказала Гелі.
– О, то чудово! То ще раз поздоровляю, пане добродію! Тоді я скажу, дорога Мелясю, що я той… щойно розійшовся з твоїм майбутнім зятем, а моїм майбутнім – як його? – племінником. Випили, ну, випили, пане добродію, з такої оказії. Гелюню, тобі казала Меляся? Що, не казала? То ти ще не знаєш, що нарешті будемо мати у своїй родині прямого нащадка великого гетьмана?
– Несторе, ти вже зовсім втратив голову.
– Як то, пане добродію, втратив голову? Я, може, сказав щось недоречне? Наречений Аврельці, пан полковник Василь Іванович, – так, Мелясю? – походить з гетьманського роду Дорошенків, пане добродію!
– То він росіянин? – живо зацікавилася Олена. Може, випадково наречений Аврельці знатиме, що сталося з тим полковником, що в чотирнадцятому році пив чай на веранді у них на приходстві і співав «Вечерний звон»? Тамтой теж казав звати себе по імені і по батькові.
– Чого зразу москаль? Де ти чула, щоб москаль називався на «енко»? – накинулася на Олену мокрим рядном Меланія. Бушувала в ній ще злість на дівку: яке її собаче діло, скільки років полковнику?
– Він з великої України, – злагіднював задиркуватий тон Меланії п'яний Нестор, який взагалі був прихильний до Аркадієвої жінки, – з Придніпрянської України, Гелюню, нашої батьківщини, пане добродію! Там прийнято називатися по імені й батькові. Мені, наприклад, подобається цей звичай. Так би мовити, народний, пане добродію. То ми тут під впливом польської культури навчилися «пше пані, пше пані». А сам пан Дорошенко – полковник, син генерала, пане добродію!
– Всі петлюрівські емігранти – або князі, або генерали, а в крайньому разі полковники, і всі вони полишили маєтки на тому боці, – сказала Ольга до Нелі так, аби не почула тітка Меланія. Тіточка становилася попросту несмачна своєю бундючністю.
– А скільки йому років, коли він ще за Петлюри був полковником? – наївно спитала Неля, не думаючи вразити тітки Меланії. Та тітка Меланія того дня була надто вразливою.
– Запам'ятай собі, Нелюню, що мужчина має стільки, скільки почуває. А пан Дорошенко почуває себе ще ого-го.
– Він дійсно, пане добродію, ще ого-го! Давай, Гелюню, може, в тебе щось там знайдеться, вип'ємо за щастя молодих, пане добродію! Гаудеамус ігітур, ювенес дум сумус! [137]137
Із старої студентської пісні: «Радуймось, поки молоді» (латин.).
[Закрыть]Вип'ємо, пане добродію, вип'ємо за щастя молодих – це перш за все, за ті маєтки над Дніпром – це по-друге, бо я ще не сказав, Гелюню, що пан Дорошенко, крім того, що полковник, ще й дідич, чи то пак поміщик, пане добродію! Ех, – Нестор хвацько взявся за потилицю, ніби замірявся пуститись навприсядки, – як відберемо землі від більшовиків, тоді, пане добродію, повеселимося у маєтку Василя Івановича! Мелясю, ви собі уявляєте, пане добродію? На тройках з хутора до хутора на млинці, з кав'яром, на пампушки з українським борщем. «Ай да тройка, снег пушистый, ночь морозная кругом…»
Олена найшла пляшку перцівки, яку приховала ще з весілля Катерини. Думала розпечатати на весіллі Славуні. Не довелося розпити її за щастя рідної дитини, то Олена офірує її за щастя дочки Михайла (за Меланину лише не пила б!).
Олена, яка по смерті Аркадія навчилася надавати вагу достаткам, обережно спитала з чемною інтонацією:
– А з чого будуть жити молодята по шлюбі? Мені здається, що петлюрівські полковники не отримують пенсії.
Меланія і цим разом захистила майбутнього зятя:
– А нащо пенсія молодому здоровому мужчині? Це – по-перше. По-друге, вже все обговорено і вирішено. Дотепер пан Дорошенко працював художником. Тобто художньо розмальовував церкви, реставрував образи, але тепер має намір зайнятися чимось серйознішим. Хоче відкрити на Поділлі українську фарб'ярню, чи, як він каже, красильню. Я тобі кажу, Гелюню, він усіх нас вчить тепер правильно говорити по-українськи, так смішно! Такий амбітний, кажу тобі, спішить, щоб до весілля пустити фабрику в рух. Каже, що не хоче, щоб пізніше говорили, – а ти знаєш, які наші галичани? – що він побудував фабрику за віно, чи то придане – треба казати, за придане жінки. Хоч не без того, щоб Аврельця щось не дістала з дому. Певно, голу-босу я її з хати не випущу, але він має свої амбіції, а я не перечу, Гелюню, не перечу, бо то добре, коли мужчина ще не втратив амбіцію. Це не те, що той пройдисвіт Тихий. Полковник відразу показав нам свій родовід. Має намальоване таке гінекологічне дерево.
– Не гінекологічне, а генеалогічне! – реготався до сліз Нестор.
– Я, швагре, латини не вивчала. Зрештою, ви всі знаєте, про що мені йдеться… таке дерево, з якого видно, що він дійсно походить з гетьманського роду. Це не те, щоб мені хтось там сказав, а сама я на власні очі бачила те дерево.
– Якщо він такий маляр, як тіточка говорять, то може й цілий ліс намалювати, а не лише одно дерево, – озвалася Ольга, навіть не здогадуючись, як глибоко вона вразила тітку.
Правда, Меланія стрималася, але червоні лапчасті плями на шиї свідчили про те, що всередині у неї все кипить. Проте, пам'ятаючи, либонь, що вона в недалекому майбутньому теща гетьманського нащадка, обмежилася лише короткою реплікою:
– Заздрість завжди злослива.
Аби вдруге не вразити тітки, Ольга відвернула лице від неї. Стільки було написано на ньому глуму й співчуття!
– Правильно, – рявкнув знічев'я Нестор, якому перцівка повернула попереднє охмеління. – Правильно! Українська фарб'ярня. Та хай і буде написане «фарб'ярня», а ніяка там «красильня». Я проти більшовицьких українських словечок, проти, пане добродію, і баста! Нам, українцям, пане добродію, треба прибирати все до своїх рук. Добре робить Василь Іванович. «Українська фарб'ярня», але тільки «фарб'ярня». Я хотів би спитати, пане добродію, чому дотепер нема в Нашому українського похоронного закладу? Український і польський цвинтар то є, а чому, пане добродію, лях має дороблятися маєтку на наших українських небіжчиках? Хіба вони за життя були меншими патріотами, ніж ми? Чому, – перепрошую панни, ми всі тут дорослі, наймолодшої, слава богу, нема серед нас, – так нетактовно згадав неприсутню Славу, – чому, питаю, навіть у Львові немає українського бардачка з українською вивіскою? Чому українські холостяки, як говорить Василь Іванович, не кавалери, а саме холостяки, мають набивати кишені польських і єврейських бандерш? Добре говорить Славко, з ним я згодний на сто процентів, пане добродію: доки немає українського кабаре, національно свідомої проститутки, доти ми не доросли до державної нації. І хай нас доти копають і плюють нам у пику різні шляхтичі-ляшки…
– Несторе, – заскиглила Олена, – ти б хоч рахувався з тим, що дівчата слухають.
– Не звертайте уваги на нього, – виручила Олену Меланія, пхнувши енергійним рухом Нестора на диван. – Він уже готовий. Не треба було йому ще тієї перцівки давати, та пропало! Я хочу ще сказати, – повернулася вона до такої милої її серцю теми, – що мій майбутній зять обіцяє і Марусю забрати до себе, бо молоді, – ти питала, Гелюню, на які кошти вони житимуть, – зараз по шлюбі виїдуть.
– Куди? У маєтки молодого під Києвом? – спросоння вигукнув Нестор. – А то щоб мене не забули! «Ночь морозная круго-ом!..»
– …Маруся дістане роботу на фабриці… ні, ні, не фізичну – теж щось! – буде там рахівником чи бухгалтером; адже панна закінчила гімназію. А потім, – закашлялася Меланія, – як у Аврельці буде маленьке, бо Василь Іванович – побожна людина… не з тих сучасних фіфаків, що дивляться на благословенство боже, як на катастрофу, то Маруся, аякже, допомогла б їй коло дитинки, а пізніше… все, все вже домовлено, малого я заберу до себе. А для Марусі пан полковник теж має кавалера.
– Браво! Бравіссімо! – знову зірвався Нестор, про якого всі думали, що він уже заснув. – Але, Мелясю, але… що отець Голубінка на це?
Такої нетактовності не могла вже знести Меланія. Забувши, чия вона теща в найближчому майбутньому, обізвала Нестора мургою, хамом та свинею і заявила, що вона не може далі залишатися з ним під одною стелею.
Роз'юшена вибігла з хати, а Нестор, розуміється, за нею, бо хоч і п'яний, та все ж таки не дурень псувати добрі взаємини з представником гетьманського роду (а може, й претендентом на булаву!), пане добродію.
Ольга й Неля дуже скептично поставилися до щастя, що його вдалося впіймати Аврельці. Просто навіть не мали охоти розмовляти про нього, таким видалося воно їм бутафорним.
Олена була іншої думки. Яка там Меланія не є, але на брехні ще не впіймала її Аркадієва жінка. Зрештою, що за сенс видумувати всю цю історію? Однаково шило з мішка вилізло б, а тоді що? Хоч до Америки виїжджай з сорому?
Олена не заздрила, боронь боже, але таки дуже дивувалася: диви, диви, як воно сталося!
Жила собі десь у глухому селі нічим не примітна, не дуже-то вродлива, не дуже-то здорова дівчина – і раптом, наче в казці, з'являється лицар і просить стати його дружиною.
Не розуміє лише Олена, чому вона не заздрить (хоча б і тією найблагороднішою заздрістю), тобто чому не бажала б такого щастя жодній дитині.
Щоб знайти сяке-таке виправдання цієї незвичайної події, Олена починає вишукувати всі добрі прикмети характеру Аврельки. Дівчина, правда, не красуня, зате, боже мій, порядна, господарна, скромна, спокійної вдачі, домосідка, не політикантка, не феміністична діячка, не передових поглядів, а чого ще більше треба немолодому, нікуди правди діти, чоловікові від молодої дружини?
Тільки Мариня ніяк не може заспокоїтися. Оленин оптимістичний підхід до справи тільки роздратував її.
– Ой, як їмосць зараз усьому вірять! А я їмосці кажу, що тут справа нечиста. Згадають їмосць моє слово! Тут щось не так.
– Моя Мариню, що тут може бути не так? Навіть коли б пан полковник…
– А їмосць бачили його полковницькі документи? – грубо перебила Мариня.
Олена преспокійно продовжувала далі:
– Навіть коли б пан полковник був уже раз жонатий, то й тоді нічого страшного немає. У православних розвід дозволяється, а тепер пан Дорошенко перейде на греко-католицьку віру. А що ще більше може бути не так?
– Власне, що я не знаю, але чую, чую, відчуваю, відчуваю, – Мариня підшморгнула носом, – що тут щось не так. Щось воно, прошу їмосці, задобре, щоб могло бути направду. Згадають їмосць мої слова.
– Хай Мариня не крякає, – відповіла на те Олена, чомусь маючи на думці не Меланину дочку, а свою красуню Нелю. – Хай Мариня перестане, а то справді накряче ще якусь біду на нашу хату.
– Їмосць направду як дитина: почнуть про одне, а кінчають другим, – сказала Мариня без злості, скоріше з співчуттям.
Роки минули, а вона й досі не може збагнути, чим наша їмосць могла сподобатися Василюшці.
Стаха вважала, що обличчям вона схожа на бабу по матері (довголітню графську покоївку), а характером пішла в діда Тимка по батькові. Був то розумний, статечний (кажуть, що за сорок років співжиття з бабою тільки раз унісся і сказав: «Вийди, стара, з хати, бо чую, що можу тобі сказати паскудне слово»), веселий і дуже гонористий, хоч і вбогий чоловік. І татові брати говорили, що дідів гонор не дав йому добитись будь-якого майна. Мав «польську натуру», як казали, ображатись за кожну дрібницю. Тому й не міг на жодній роботі зігріти місця.
Мама не раз докоряла Сташці:
– О, вилазить вже з тебе натуронька діда Тимка!
Стаха не заперечувала. Їй подобалося бути розумною, веселою, статечною і гонористою, як дід Тимко.
Фі, навіщо їй поспішати з шлюбом? Заручена дівка має більше вартості, ніж заміжня. А Вовк від неї не відчепиться, аби ломакою мала гнати від себе. Прив'язала його Стаха таким… гм… гм… ланцюжком, що бігтиме за нею, наче собака за слідом свого пана.
Не пліснійте, дівоньки, з зависті, не пліснійте, бо то вже мені богом дано такий талант!
Певно, коли в неділю пополудні приодягнена, напарфумована, в шовкових панчохах виходить на спацер з Вовком, на якому теж парадний чорний костюм і біла сорочка, то мнихівські відданиці разом з своїми мамунцями втопили б Сташку не в ложці води, а в найглибшому місці Пруту.
Поки що Вовк найбільше потрібний їй для того, щоб подратувати ним нашівських пліткарок, а щодо заміжжя, то, як співається у танго, «я мам час, я почекам».
Щодо Бронка, то розум каже: нащо тобі здався той Завадка? То не чоловік, а перекотиполе. Сьогодні тут, завтра там. Тюрма вже давненько плаче за ним, а який тоді свій льос?
Що ж, дівко, вигулялася, вишумілася, витанцювалася, тож пора й про сім'ю подумати. Трапляються тобі тепер люди, йди, поки не пізно, а через рік-два то й пес з кульгавою ногою не гляне у твій бік.
Може, тому й зійшлася Стаха з Вовком скоріше, ніж з будь-ким з його попередників.
Фі, що мала втрачати? Чей же не цноту. Стаха відразу збагнула, що Вовк не з тих, що люблять довго церемонитися з жінками.
Хочеш? Добре! Не хочеш? Друге добре.
Є вашого цвіту по всьому світу. Була певна, що коли не скориться його волі, то й не оглянеться, як знайдеться інша, покірніша і хитріша за неї. Нема дурних! Женихами на державній посаді хат не підмітають!
Зав'язавши Вовком гудза, тобто упевнившись, що ніде він не дінеться від неї, Стаха почала у мріях вимальовувати Бронка як свого майбутнього коханка.
Фі, а чим вона гірша від тих пань, що мають одного про пйонтек [138]138
П'ятницю (пол.).
[Закрыть], а другого про свйонтек [139]139
Свято (пол.).
[Закрыть]?
Треба тільки Сташці подбати про попередній шик, тобто повернути своїй веснянкуватій пиці її колишню мармурову білину, підбити обцаси в туфельках, купити прозорчасту газову блузку, зубної м'ятної пасти, запам'ятати собі кілька заголовків з газети «Роботнічи глос» – і гайда в атаку!
Так їй весело робилося від цих думок, що куди ходила, то наспівувала:
Досі Стаха не в'язалася з жонатими, – хоч ого скільки з них чіплялося її! – і завжди осуджувала заміжніх жінок, що шукали собі розваги на боці!
Тепер вона змінила свій погляд на цю справу. Як казав колись Бронко, все пливе, все змінюється! Ха-ха-ха!.. Бачиш, кармеліто, до чого придалася твоя наука?
А втім, Бронко Завадка ніколи не був і не буде чужим для неї, хоч би вона мала бути тричі замужем, а він тричі жонатим, а з своїм погрішити – сам бог велить!
Фі, то тільки жінки мають плакати через коханок? А хай би чоловіки трохи поплакали через коханців!
Хоч коли мова про Вовка, то Сташці не хочеться, щоб він мав плакати через неї. Правда, не гине за ним, але й не забуде йому, що підняв її, можна сказати, з болота, зрівняв з людьми. Ким була б тепер, якби він не стояв при її боці? Покидькою, якій Карольчині дівки виграли марша!
Вовк добрий для неї, а обманути доброго однаковий гріх, що дитину скривдити. То хай уже краще по-інтелігентному, щоб очі не бачили та серце не боліло.
Поки що заспокоювало і обнадіювало Стаху те, що у Бронка не було постійної баби. Було це доброю ознакою для Сташки. Попостить парубок, попостить і котрогось вечора таки застукає умовним знаком в її віконечко. Були вже такі, що зарікалися, а потім являлися смирненькими, як цуцики. А те, що Марисьці хтось там казав, ніби бачив Бронка попідруку з котроюсь з панєн Річинських, то чистий сміх у залі! Видно, той хтось не знає, хто такий Бронко Завадка! Та той кармеліта скоріше пішов би з сукою попідруку, ніж з попівським насінням!
Проте не Стащина була рація, а Марисьчина.
Посивіти можна від такого, слово честі!
Було воно так: другого дня свят Вовк повів Стаху (ой боже, чи привикне вона коли-небудь до того, щоб звати його по імені?) до ресторанчика навпроти польської гімназії. Признався («я такий, що таїти не буду»), що у великі свята водив сюди і свою небіжку, бо любив і любить якось екстра відзначити свято. Не те щоб йому дуже смакували ресторанні страви (який там їдець з нього!), але має приємність в тому, щоб коли-не-коли посидіти за накритим святково столом, на якому блищали б вишліфуване скло, метал столових приборів і щоб перед ним увивався кельнер з серветкою через руку – «проше пана, проше пана». Якщо чоловік не може собі дозволити таку розкіш кожного дня, то хай трохи скуштує її у свято.
А Сташці що? Поки що не пропивають наші гроші, а тільки його. Втім, признатися щиро, воліє з Вовком ресторанчик, ніж притемнену алею в парку.
Коли вийшли з локалю [141]141
Тут: з ресторану.
[Закрыть], був вже пізній вечір, якщо не сказати просто – ніч. Нічого приховувати: обоє мали добре в чубку.
На темнавій Костьольній вулиці Вовк зовсім знахабнів. Обняв Стаху за талію, щипав за всякі недозволені місця, слинив своїми холодними, розлізлими губами її вухо та нашіптував розмаїті посороми.
Стаха пацала його пальцями по губах, відкидала його руки від недозволених місць, хоч самій його зальоти, видно, були не такі вже противні, коли реготалася на все горло. Були такі зайняті собою, що й не запримітили, коли повз них, тісно притулившись одне до одного, пройшло двоє.
Коли розминулися, Сташку сіпнуло щось озирнутись, і щойно тоді впізнала Бронка. По чому? Біс його маму знає, по чому! По нахилу голови, по плечах, по чубу, по росту. По всьому і по нічому. Вів, як догадалася, під руку попадянку. Не фігуру, а живу панну Річинську! Ноги підкосилися під Сташкою. Не могла далі кроку ступити. Сперлася об чужі штахети вся знеможена, задихана.
– Що тобі? – пробував Вовк тягти її за собою. – Що тобі, га?
З злістю відкинула його руки, як щось, що не давало їй дихати вільно.
– Що тобі, Сташуню? Що сталося?
Уф! Не мала сили до того дурня. Душилася. Розстебнула блузку.
– Пече мене, – потерла рукою по шиї.
Вовк не на жарт настрашився. Мав діло з дівчиною, яка вже раз труїлася.
– Мамо рідна, чи не пошкодили тобі часом ті шпроти? Чекай, може б, до аптеки? Де тут аптека?
– Йой, звар'юю від того дурня.
– Та чого ж я дурень, Сташуню? Хочу допомогти тобі.
– Лиши мене саму.
– Та як же ж таку тебе лишати?
– Та мовчи бодай…
Мовчав. Як завжди, вволив її волю. Чортівська дівка так оволоділа ним, що був безсилим супроти неї. Дурійка брала його від однієї думки, що Сташка може погратися ним і кинути, як не одного до нього. Не міг зрозуміти, чого це вона зволікає з одруженням. Та інша на її місці – мамо рідна! – сама тягла б його до вівтаря, а цій наче і байдуже. Так уже звик чоловік, що, власне, Стаха має бути господинею в його хаті, що аж привиджуватись стала вона йому. То ввижається йому вкрита перлистим потом, в білій хустинці набакир за діжею з тістом, то без хустки, кучерява, шиє на машині фартушки дівчаткам, то підтикана вище колін поле грядки на городі, сама як маків цвіт. Хай господь боронить та заступить, щоб це мали бути лише видіння!
Сташка тим часом настільки оговталася, що була вже в силі йти. Ласкаво дозволила Вовкові провести себе аж під браму. Не пручалася, коли поліз цілуватися. Хай собі лижеться, коли йому так цього дуже хочеться, а вона вся й так думками при тамтій парі.
Нарешті дізналася, хто її суперниця! Виходить, що це не від сьогодні тягнеться, коли плітки дійшли аж до Мариськи! Добре то кажуть, пригадує Стаха свої давні думки з приводу Бронка: коли худоба не хоче їсти, то напевно хвора, а коли чоловік уникає жінки, то напевно має іншу!
Як більшість жінок її середовища, всю вину звалювала вона виключно на свою суперницю, на суку. Нізащо в світі не повірить Стаха, щоб Бронко перший став залицятись до попівни. Не беруть паничі попадянок з голими задницями, то вони стали нашим хлопцям вішатися на шию! Те, що на Бронка, яким колись так вона помітувала, задивилася панна Річинська, робило його в очах Стахи понад усяку міру дорогим та бажаним!
Тепер тільки здавала собі Кукурбівна справу, кого вона втратила та як недооцінювала той скарб.
Ох і лють охопила Стаху! Чого вона тільки не вчинила б, якби дала фольгу [142]142
Волю, свободу (з пол.).
[Закрыть]тій лютій силі в собі!
Могла б в неділю після дев'ятки [143]143
Після дев'ятої години.
[Закрыть], коли найбільше людей у місті, вчепитися Річинській у патли і кричати на все горло, що попівська шльондра відбиває чоловіка в неї.
Могла узяти сукастого бука, податися на вулицю Куліша і вибити Річинським усі вікна. Могла підпоїти нашівських батярусів і намовити, щоб вдерлися юрмою до Річинських та стали питати, котра тут називається Ольга, бо вони чули, що вона файна… і не дорого бере. Могла підкупити за кілька грошів хлопчаків, щоб тамті ходили за Ольгою та вигукували всякі непристойні кавалки. Могла б, але нічого з цього вона не зробить. Є речі, які велять її розсудкові гальмуватись, чи, як кажуть на Нашівщині, тримати бики, бо процесія йде.
Стаха знає, що коли зробить гранду [144]144
Скандал.
[Закрыть]попадянці, то не бачити їй Бронка своїм любовником, як власної потилиці.
Крім того, Стаха оглядається трохи і на Вовка. Чи є сенс, люди добрі, через попівського запортка втрачати такого жениха? Вовк хай і з лицем, як чайник, але свій чоловічий гонор таки має. Коли йому донесуть (Карольчині дівки перші полетять до нього з такою звісткою!), що Стаха і далі дуріє за Бронком, то Вовк відступиться від свого слова. «Я такий: як з моїм невлад, то я своїм назад».
Про те, щоб ця підлість насухо обійшлася попадянці, теж не може бути й мови.
Не була б Сташка Сташкою, та ще й онукою діда Тимка!
Ольга і припустити це могла, що знервована, з злим виразом обличчя, розпатлана дівчина іде… на неї. Мала господинька поступилася незнайомій з дороги (подумала, що дівчина засліплена великим горем), коли Сташка, порівнявшись з Ольгою, войовничо стала навпроти неї лице в лице.
– Ей, ви, маю вам щось сказати.
– Мені? – не може повірити Ольга, яка вперше бачить цю злу дівчину. Дикою здається і недружелюбна збудженість незнайомої. Очевидно, це якесь непорозуміння, яке вона зараз розвіє. – Ви, певно, маєте мене за когось іншого. Я вас не знаю, – тактовно і лагідно спростовує Ольга.
– Що? Що? Не знаєте? – перекривляє та малу господиньку. – А чіплятися чужого чоловіка – то знаєте?
Ольга більше не сумнівається, що незнайома душевнохвора людина.
Мати божа, рятуй мене!
Розчепірені драпіжно [145]145
Хижо (з пол.).
[Закрыть]пальці, роз'ярене, пунцове, недобре лице, витріщені з люті очі, приспішений віддих свідчать, що божевільна готова кинутись на малу господиньку як стоїть.
Ольга, смертельно перестрашена, оглядається, чи не надходить хто вулицею. І на думку не спливає малій господиньці, що несамовита дівчина може мати який-небудь зв'язок з Бронковим минулим.
Стаху тим часом чорти беруть від того, що попівська дурепа не догадується, з ким має справу.
– Я спала з Бронком Завадкою, – мусить викласти тупій попадянці на лопаті.
Мала господинька зблідла.
Правда, страх не був єдиною причиною нервового струсу в Ольги. Опинилася раптом в настільки новій і незвичайній для себе ситуації, що не знала, як їй бути. Безпритомний страх перед публічним скандалом (одну з панєн Річинських прилюдно побили – бр-р!), а водночас і гостра легковажна цікавість (ану-ану, що воно далі буде!) паралізували в її свідомості всякі роздуми.
Лише згодом доходить до Ольги, що це саме та дівчина, про яку колись розповідала Олена, буцімто вона труїлася з кохання до Бронка, коли той відмовився від одруження з нею.
Ольга розчарована. Уявляла собі Сташку романтичним, незвичайної вроди створінням, а тим часом бачить перед собою вульгарну дівку.
