Текст книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 32 страниц)

Не могла довше стримати сліз. Навіщо було Несторові так безвідповідально сіяти ласкавими словечками? Адже те, що сталося, могло статись і без тієї словесної фальші.

– Я вас ніц не питаю. Я вас прошу: не плачте, – сів коло неї на бамбетель, підсунувши свою руку під Орисині плечі. – З мене такий опришок, що, ади, чоловіка можу вбити, коли маю помсту на нього. А на бабські сльози, я перепрошую вас, слабий-єм. Чого? Ну, чого?

Витягнув з кишені акуратно складену хустину, від якої занесло тютюновим самосадом, і став вимакувати сльози поміж її вій, поволі, але з настирливою послідовністю налягаючи корпусом на панійку.

– Що ви, Дмитре? Дайте спокій.

Її безвольний, кволий голос тільки додав впевненості його діям.

– Запізно, молодице. Я ж тобі говорив, що я опришок.

Орися зробила ще одну фізичну і моральну спробу звільнитися з-під тягаря його тіла. І в ту ж мить, усвідомивши собі, що не дасть ради геркулесові, з розпачу закинула йому обидві руки за шию. Подразливий запах кінської стайні одурманив її до решти.

За вікнами була вже ніч, коли Орися стала взуватися при свічці у срібному ставнику. Припинила шнурувати другий черевик і раптом розкотисто засміялася.

– Ти чого? – спитав Савицький не без цікавості. Дотепер якось не доводилося йому бачити, аби баба реготалася після любовної пригоди. Дідько його маму знає, може, то в панів так водиться!

– Я подумала, ох, я подумала, що то за сенсація буде на все Покуття, як у моїх тестів з'явиться внук.

– Що-о? – злість, презирство, зненависть, що водночас прозвучали в його окликові, заскочили Орисю так, що відчула, як зціпеніла їй потилиця. – Не бійся, – єхидно усміхнувся, – не народиться! Якби мені було все одно, кого мій син буде мамою кликати, то він давно був би вже на світі. Але мама мого сина у криміналі. А я хоч простий мужик, перепрошую вас, панійко, але своїм насінням не розкидаюся.

Кров відплила Орисі з обличчя, і воно стало холодне. Вона торкнулася його пальцями і не впізнала під ними своєї шкіри.

Їй хотілося схопити ставник з запаленою свічкою і заїхати тому хамові по голові.

Критичний момент минув, і Орися зітхнула з полегкістю: слава богу, що розсудок взяв верх над розгуканими нервами.

– Ти що, мой, – навмисне ужила діалектного слівця, – почав розрахунки з Річинськими?

– А якби і так, то що? Колись тра було початок зробити, – розсміявся їй у вічі. – Бувай здорова, файна молодице, та не бануй, що час стратила зі мною!

Насадив капелюх на потилицю і вийшов з ванькира, насвистуючи мелодію знайомої Орисі коломийки.

За якийсь час Ілаковичева з порога входових дверей корчми гукнула у темінь:

– Гей, Василю, подавай коні!

Коли бричка під'їхала, Орися скочила на переднє сидіння, вихопила віжки з рук фірмана, взяла батіг і почала пужалном періщити кінські зади. Спантеличені та настрашені такою поведінкою, коні рвонули на вулицю, мало що не перевернули брички, зачепивши переднім колесом об велетенську бочку з дощівкою.

На гостинці невістка отця Ілаковича, як би до решти зійшла з розуму, гнала коні, начеб табун вовчий біг за нею. Ще добре, що з огляду на пізню пору ніхто не попадався на шляху, а то нещастя було б готове.

Коли увігналася на приходство, коні і вона сама стікали потом.

Ольга Річинська захворіла ревнощами.

Недуга навістила її у сні, коли ні розсудок, ні воля не могли дати їй належного відпору. Раптовість захворювання нагадувала початок занедужання Нелі, хоч її хвороба, як говорили лікарі, мала свій інкубаційний період.

Мала господинька стала страшним відкриттям для себе самої. В її нутрі, як виявилося, була ще одна, не звідана досі комірчина, про існування якої вона не мала поняття.

«Невже ж я можу бути й такою?» – запитувала себе. Пригнічувало її те, що ні до кого іншого не могла звернутися з цим питанням.

Розсудливість, велика душевна рівновага, саможертвеність, а наді все глибоке, хоч і не ефектне на перший погляд почуття дівочої гідності – всі ці добрі якості її на тури, що за них і отримала вона почесне названня «мала господинька», тепер лежали перелякано ниць перед потворою в її натурі.

Єдина особа, яка могла б зрозуміти Ольгу, вмерла.

Як часто згадувала вона тепер тітку Христину і як розуміла мотив її розпачливого кроку!

Ольга почувала себе з нововідкритою коміркою у своїм нутрі, наче у глухому лісі сам на сам з страшним, допотопним звіром.

Наступила на неї незнайома, велетенська, може, ще мезозойська темна потвора, а вона не могла од неї ні втекти, ні сховатися, бо, куди не ткнулася, куди не метнулася б, всюди натрапляла на її кліщенаті лапи.

Ненормальність реакції на заяву Сташки, що вона спала з Бронком Завадкою, була й в тому, що звістка про це не була аж ніякою новиною для Ольги. Він же сам назвав колись Ользі Стаху своєю фактичною жінкою.

Невже ж і ця хвороба мала свій (який довгий!) інкубаційний період?

Шалені ревнощі спустошили все нутро малої господиньки. Стали вони для неї свого роду манією переслідування.

Коли увечері ставала навколішки до щоденної молитви, сама відчувала, що більше грішить, ніж очищається від гріха.

Мала сердечний жаль, болючу претензію до Бронка, що посмів не дочекатися її, долею йому судженої! Хотіла неможливого супроти фактів життя. Хотіла абсолюту в коханні: все віддати і все взяти. Бути для нього тим, чим він скоро станеться для неї: початком і кінцем.

Мав бути, як і вона, без досвіду у цих справах, без спогадів, без можливості порівняння. Мали бути для себе першовідкривачами і вчителями заразом у великій тайні природи. Тільки їх єдине кохання мало бути поезією. Хотіла, ах, як цього хотіла, щоб колись-колись, як кінчатиметься їхня спільна путь, він міг їй сказати: «Ти була єдина жінка в моїм житті», а вона щоб могла йому відповісти: «Ти був єдиний мужчина, якому була дана ласка дістати мене».

Одночасно Ольга розуміла всю марність своїх запізнілих, неможливих претензій до Бронка, але нічого не могла вдіяти з собою.

При зустрічах з ним була маломовна і стримана. Не уникала його пестощів, але й не йшла їм назустріч, як раніше. Сиділа з віддутими загнівано губами, з хмурним, блукаючим поглядом.

– Ти приховуєш щось від мене, – не питав, а відразу констатував Бронко.

Котрогось вечора, коли знову повторяв це саме, Ольгу прорвало:

– Ти її любив?

– А я ніколи цього не заперечував…

– Тоді, на вулиці Легіонів, вона видалася мені такою вульгарною, такою негарною, що я не вірила, що вона могла тобі коли-небудь подобатися. Але пізніше я змінила свою думку. Ти ж любиш сильні враження, а вона така стихійна. Я бачила тоді на містку, яка вона була роз'ярена та одчайдушна. В неї є той злий вогник, який, напевно, може захопити. Тільки не переч, прошу… Я знаю. Я маю передчуття.

Бронко, що бавився Олиною косою, притиснув дівчину до грудей.

– А я ж сказав уже тобі, що не заперечував ніколи і не заперечуватиму. Може, так і повинен поступити галантний кавалер, але це була б брехня… ну, одним словом, свинство з мого боку. А я, маленька, свинею ніколи не був і не хотів би нею бути навіть для спокою твого серця. І що з того, що я її любив? Любові не можна порівняти поміж собою, хоч вони й складені з однакових елементів. Мені здається, що кожна любов інша, не схожа на попередню, хоч і всі на світі любові, як я вже сказав, сестри поміж собою. Поетично сказано, правда? Єдиним мірилом, слухай, так мені здається, сили любові є глибина сліду, який вона залишає по собі.

– Та ти і досі її любиш, – сказала вперто, з нагніваними губами.

– Тепер я люблю тебе і тільки тебе, – хотів знову притулити її до себе, але вона відгородилась ліктем. – Хіба ти цього не відчуваєш? Я тобі, слухай, скажу ще щось смішніше. Мені здається, що я тебе любив, заки взагалі ще побачив. Ще, може, десь з тринадцяти років, відколи мені взагалі почали снитись дівчата… Так, так, моя біла панно! Слухай, – розплітав і заплітав кінчик коси, – може, навіть і раніше. Може, з тієї пори, відколи я став захоплюватися всім… музичним і кольоровим? В тебе був такий період? Ти слухай, одного дня – могло мені бути тоді дев'ять-десять років – я цілий день пробродив за катеринкою з рожево-зелено-жовтою папугою. Хто його знає? Може, то була прелюдія моєї любові до тебе? Хіба людина може знати все, що в ній твориться? Бачиш, коло тебе я вже й філософом стаю.

«Ти маєш рацію: людина не може знати, що з нею може скоїтися. Я теж колись ніколи б не припускала, що буду з розуму сходити з ревнощів до «вбивці» покійного татка. Ти маєш рацію».

Проте сказала сама собі наперекір:

– Яка ж то прелюдія була, коли ти не міг дочекатися мене? Як же ж це не відповідає одне одному!

– Ти сама не віриш в те, що говориш, Оленько! Ти хочеш, щоб я сказав, що Стаха перша чіплялася мене чи вішалася на шию? А навіть, слухай, навіть коли б і так, то яке це має значення тепер? Тепер, коли є ти і я? Слухай, мала, навіть коли б ініціатива йшла від неї, то що? Невже ж ти вважаєш, що я настільки слабосилий, що не міг би опертися спокусі? В таких випадках, на мою думку, немає більш винних. Вина, якщо це взагалі гріх, коли двоє любляться, повинна ділитись порівну…

– А чого ти її кинув, коли ти її любив?

– Оленько, не треба… Ти знаєш більше, ніж я, може, хотів би. Ти сама тільки що сказала, що в тебе добре розвинуте передчуття. Я можу сказати тільки те, що моя історія з Стахою ані така романтична, ані така вульгарна, як донеслося до твоїх вух. Справа ускладнювалася ще й тим, що я пробував на ній свої політично-педагогічні здібності. Поганий з мене вчитель, маленька. Нічого з того не вийшло. І тому ніколи не провокуй мене, щоб я паплюжив жінку, з якою був колись близький. Ти хочеш мені ще щось сказати, правда?

Ольга думає: «Як він мене музично відчуває! Це наша перша суперечка, відколи ми належимо одне одному. Він поводить себе як справжній мужчина. Його є за що любити».

– А ти вгадав…

– Я не вгадав. Я відчуваю. Знаю напевно, що так.

Ольга ховає лице в нього на грудях. Банальний жест в літературі такий індивідуальний в житті.

– Я боюся тобі про це сказати.

– Боїшся мені сказати, Оленько?

– Уяви собі, що так. Боюся, що після того ти розчаруєшся в мені… я хочу сказати, погано подумаєш про мене, як дівчину.

– Ти не образишся, як я скажу щось не зовсім делікатне?

– Не знаю.

Сама думає: «Як же я можу образитись, коли люблю? Як же ж він може образити мене, коли любить мене?»

– Кинь ти, мала, свої попадянські фанаберії! Що це значить: «Ти погано про мене подумаєш»? Я збираюся все своє життя зв'язати з тобою, я по таких труднощах іду до тебе, а ти мені: «Погано подумаєш про мене, як дівчину». Виходить, що й досі не знаю тебе, чи як? Но, чого знову губки віддула? До речі, тобі ця міна дуже до лиця. Я тебе слухаю.

Ольга мовчить.

– Я тебе слухаю, – щіпає її за щічку. – Ну, чого ти така? Ти говори, а я буду на тебе дивитися. В російській мові є таке гарне слівце, як «ненаглядная». Ти – моя ненаглядная! Пам'ятаєш, як я вдивлявся в тебе, не маючи ніякого права на це, тоді, на концерті Мединського? Та я не даю тобі слова мовити. Говори. Ти говори, а я буду на тебе дивитись. А ти, слухай, зовсім інша ввечері. Така сама гарна, як вдень, але зовсім інша. Але я вже мовчу. Буду тільки дивитись на тебе.

– А я не хочу, щоб ти тепер дивився на мене. Це не попадянські фанаберії, Бронусь, а великий, важкий сором. Я буду говорити, але отак! – Вона щільно притислася лицем до його грудей. – Аби ти мене не бачив. Слухай, я не знаю, як тобі сказати. Одне слово… дівчата кажуть, що хлопець, який вже зазнав жінки, – ти знаєш, що я маю на думці, – вже не може обійтися без тієї близькості. Боже, як мені соромно, як мені страшно соромно говорити тобі про це. І тому такі хлопці… хоч і люблять кого іншого, ходять до непорядних жінок. Бронусь… я мушу тобі сказати, що, якби ти таке зробив, ми мусили б розійтись… Я не знаю, може, це тобі видається смішним, може, наївним, але клянуся тобі пам'яттю татка, що я тобі такого не могла б простити. І тому, коли ця річ у вас, чоловіків, така вже необхідна… коли вже так мусить бути, як дівчата говорять, то я, – тільки ти не подумай погано про мене, благаю, – я готова на жертву. Я стану твоєю таємною, ну, нелегальною жінкою, доки ми не узаконимо свій зв'язок… Не треба, Бронусь, не хочу, щоб ти бачив моє лице…

Почув, як ридала в собі.

Ніжно, по-братськи, погладив їй волосся.

Був до того схвильований, що не міг поки що слова видобути з себе.

Коли б не боявся її настрашити, взяв би на руки і поніс перед собою, як свою найбільшу чоловічу перемогу, як трофей, якому немає ціни.

Дріб'ятко хотіло віддати йому те, що вчили його вважати найбільшим скарбом дівчини. Його біла панна! Та чи посильну ношу бере він для своєї грубуватої натури, в'яжучись з цією весталкою?

Вона навіть не квітка взагалі, а біла троянда з невідпорними, крихкими пелюстками…

«Посильну! – вперто відповідає тому в собі. – Бо ця ноша, брате, дасть мені сили взяти будь-який тягар на плечі!»

– Дівче, ти моя, – і це правда? Правда? – стиснув її в обіймах, але зараз же звільнив їх: відчув, як вона вся застигла зі страху. – Не бійся, серце, я не рушу тебе! А тому не рушу, що настали дуже непевні часи. Такі непевні, що кожне наше побачення може бути останнім. А я не хотів би залишити тебе, ніби надкушене яблуко, аби якийсь дурень пізніше не збиткувався над тобою та не обзивав тебе, мою непорочну… А найбільше тому не рушу тебе, що я… страшно захланний на тебе. Коли вже має бути наше свято, то, як кажуть гуцули, хай буде Великдень. Я ж тебе так вистраждав. І тому… хочу великодня, а не краденого в поспіху. Хочу бачити тебе в ліжку в довгій нічній льолі з заплетеною м'яко, на ніч, косою… Щоб не наслуховувати шереху, щоб не насторожуватись від рипу дверей у сусіда, щоб не тримати напоготові одягу, щоб не думати, як зависоко вікно від землі… Хочу, щоб наше свято було повне щастям до кінця…

«І я теж… і я теж…» – думає Ольга.

– Хочу підійти до тебе, як віруючий до причастя… А то знаєш, ти і досі видаєшся якоюсь русалкою. Тримаю тебе у своїх обіймах, чую, як б'ється твоє серце, і все ж здається мені, що це сон. Ще й тепер для мене більш намріяна, ніж дійсна… Ти… ти… чудо моє… казка моя! І після всього цього, після тієї великої жертви, яку ти, дріб'ятко моє, хотіла принести для мене, я мав би йти до продажної жінки? Та я за таке скоріше б собі око виколов.

– Дівчата казали, і я думала…

– Ага, дівчата казали! А тепер ти мені скажи, хто дав тобі право, бо мені здається, що я… Ні, вважати мене за такого слабовольного? Такого безхарактерного? До речі, пригадуєш собі, маленька, як я тобі говорив, що ми багато можемо, коли захочемо. Я тобі навіть грозив, – ти забула?

– Як ти можеш так говорити? Я не забула жодного твого слова. Я ж їх так часто повторюю в думках, коли тебе нема зі мною.

– Так? А я й не знав! Я ж тобі грозив, що коли дуже захочу, то зроблю й таке чудо, що панна Річинська не гнатиме мене від себе.

– І сталося чудо… Люблю тебе. Поцілуй мене.

Взяв її голову у свої руки і поцілував, як свою дружину, що вийшла йому назустріч з порога їх хати.

– Будемо відтепер, маленька, вважати себе за чоловіка і жінку. З цієї хвилини не зватиму тебе маленькою господинькою, але своєю дружиною, – скинув піджак і розпростер його на траві. – Хочу, щоб ти полежала в мене на руці. Ти ж – моя жінка.

Взяв її попід коліна, з ніжною обережністю поклав на піджак. На темному фоні саду продовгаста біла пляма. Його кохання. Його божевілля. Його дружина.

– Я ніколи не забуду, маленька, того, що ти хотіла вчинити заради мене.

– А я тобі теж. Я тобі ще більше не забуду. Боже, як я боялася. – По-пташиному втулила свою голову йому під пахву, наче під крило.

Бронко повернувся боком, аби поцілувати її.

Ольга здригнулася.

Ще незайманою, стала вже жінкою.

Бронко зайшов до Рити Валевської з надією здибати там Бориса Каминецького. (Підозрілим щойно видалося б, якби Каминецький перестав бувати у Рити!)

Мав передати Борисові важливу відомість. Не далі як учора дізнався, що в нашівських Карпатах є ще дві партійні організації, яким досі не відоме рішення Комінтерну про розпуск КПЗУ, і вони продовжують свою діяльність.

Поза тим Бронкові взагалі хотілося побачити Бориса. Стужився за ним, хоч і вважав, що саме це слово замало чоловіче, а тому й не повинно мати місця у взаєминах між мужчинами.

Риту застав за столом, заваленим шкільними зошитами та словниками. Стіл, либонь, заради правильного освітлення, стояв не повздовж, як цього вимагала б економія місця, а впоперек кімнати.

Знайомим духом війнуло на Бронка від цієї малої, надміру високої кімнати з одним «варшавським» вікном у сад. Широкий тапчан, застелений ловіцькою, у яскраві смуги, домотканою веретою, займав половину всієї вільної площі. Кремові стіни були заставлені по стелю вузькими стелажами, запханими книгами різного формату.

Над стелажами висіло кілька дереворитів на тему татринської природи. На старовинній шафі у стилі барокко (Бронко підозрівав, що кімнату здали разом з шафою, якої господарям ніде було подіти, а на дрова порубати шкода) виднілася гуцульська кераміка.

Вся оця обстановка була знайома Бронкові ще з тих часів, коли він бігав до Рити, чи то пак до ходячої енциклопедії, на уроки історії революційного руху в Росії.

Сьогодні Рита видалася йому особливо втомленою.

За останній час вона помітно схудла, що не зовсім корисно відбилося на її фігурі й обличчі. Строга, поза вуха, зачіска, що так личила їй при овальній формі обличчя, робила його тепер ще більше вугластим.

– Ви зажурені чимсь чи сердиті?

– Сердита. Четвертий рік, – показала рукою на зошити, – вивчають французьку мову, а, за винятком трьох відмінниць, не могли впоратися з такою нескладною вправою, як приклади на інфінітив з прийменником «ен» для визначення двох рівночасних дій в реченні.

При всій своїй повазі до ходячої енциклопедії Бронко не повірив Риті, що єдина причина її невеселого настрою – це безграмотність у французькій її учениць.

– Борис не заходив сьогодні до вас?

– Ні. Власне, чекаю…

– А ви коли його бачили?

– Ще у четвер. Юлько бачив його вчора.

– І що?

– Стара історія. Слухайте, скільки йому Юлько не довбав голови, однаково, що горохом об стіну. Не хоче покидати Нашого, і що ви йому зробите? «Капітан покидає корабель останнім», – каже.

Йому треба втікати, доки не пізно. У гори або на поліські болота. Всюди є свої люди, аби тільки його переконати.

– В нього один аргумент: чому замість нього має хтось класти голову? Він каже: які б не були заслуги керівника та який би він не був потрібний для справи, на випадок загрози він не має права рятуватись ціною чужого життя. Чорт його знає, може, у своїй основі і правильна думка. Юлько розповідав, що Борис розкричався на нього, ніби має вже досить всіх опікунів, тобто нас з вами, і хоче нарешті сам розпоряджатись собою. – Рита заломила руки на потилиці, похитуючись в такт. – Яка велика вірність собі. Ви поговорите з ним ще, постарайтесь переконати його, правда?

– Розуміється. А ви?

– Себе залишаю на кінець. Маю ще один аргумент проти нього, якщо і він не допоможе, тоді не знаю, що…

– Тоді почекаємо Бориса.

– Та так. Він повинен ось-ось надійти.

Бронко, як би на ознаку того, що розмова переходить на іншу тему, взяв із стола відкриту книжку з ілюстрацією якогось театрального інтер'єра.

– Читаєте?

– Еге ж, – взяла Рита книжку з рук і показала йому обкладинку, – «Перський театр» Бертальса. Коли я чим знервована, то мушу читати речі найбільш віддалені від себе. Між іншим, вичитала я тут цікавий факт. У тринадцятому столітті в Малій Азії був собі такий перський поет і професор богослов'я на ім'я Джалаледдін Румі. Одного разу той професор зустрів дервіша незвичайної краси. Прозивали того дервіша Сонцем Тебриза, що по-перськи звучить Шамсі Тебриз. Професор, побачивши красеня дервіша, відразу… закохався в нього. Як це вам подобається? Він зробив дервіша своїм наставником і цілими днями волочився за ним, зовсім занехаявши свої заняття з учнями. Під час вуличної бійки, яка правдоподібно була спровокована учнями професора, один з них убив Сонце Тебриза. Безмежна – ви чуєте, Броник? – була туга поета і професора за своїм улюбленцем, бо, як бачите, кохання зробило його і поетом. Він присвятив померлому багато віршів. Причому свої вірші підписував не власним ім'ям, а ім'ям померлого улюбленця на доказ того, що особа автора повністю злилася з Сонцем Тебриза. Найцікавіше, що поет-професор, чи професор-теолог, заснував орден Мевлі, присвячений пам'яті друга. На знак жалоби по Шамсі Тебриз члени ордену носять траурний одяг – синьо-зелені мантії. Їх зборища проходять під акомпанемент тужливої мелодії флейти, що оспівує біль розлуки з коханцем. Секта існує по сьогоднішній день. Уявляєте собі, сім століть оплакується пам'ять вродливого дегенерата дервіша.

– То тільки на Сході здатні на таку абсурдну, ненормальну любов.

– Так думаєте? – Рита розтягла голос. – Я знаю одного комуніста, що так безглуздо закохався в попадянку…

На Бронковім лиці сіпнувся мускул.

– Ви на кого натякаєте?

– Натякаю? Товариші обурені вашим сліпим захопленням Річинською.

– Це моя особиста справа! – ще ніколи так зухвало не відповідав своїй вчительці.

– Коли будете жити на самітному острові, тоді ваші справи будуть виключно особисті. Чи, може, ви перестали вважати себе комуністом?

Остання фраза була зайвою. Найгірше, що це саме відчув і Бронко.

– Ви хотіли мене вколоти, товаришко Валевська? – Був зримо задоволений з того, що ходяча енциклопедія вийшла з свого стилю розмовляти з такими, як він.

– А ви й раді? Бачите, коли людині не вистачає переконливих аргументів, вона, буває, починає грубити.

– Ви про мене?

– А про кого, на вашу думку?

– Я не то… Я лише не люблю, слухайте, коли вам здається, ніби я й надалі той хлопчик, що бігав до вас на уроки…

– Мені щось інше здається. Мені здається, що різниця віку поміж нами ще не досягла тієї межі, коли починають стиратися грані років між такими, як ви і я. І тому поки що мій життєвий досвід домінує над вашим, що до деякої міри дає мені право читати вам мораль. Жаль мені, скажу вам відверто, Стахи. Як жінки і як людини.

Перебив її:

– Нічого з неї не вийде, товаришко Валевська, бо виходить заміж за залізничника… Забезпечений, на державній посаді…

Рита глипнула на нього строгим педагогічним поглядом:

– Ваша іронія не робить вам честі. А може, це Стаха вам навмисне робить? Адже вона, наскільки я зорієнтувалась, й досі любить вас. Що, замало інтелігентна була для вас?

– Ви тільки що сказали, що моя іронія не робить мені честі. То чого ж ви…

– Розумію. Маєте рацію. Будемо говорити без іронії. Я вже казала вам, що товариші осуджують вас.

– А я вам відповів, що не дозволю нікому втручатися…

– Ей, Броник, – блідо посміхнулася Рита, – ви тільки що заявили, що ви вже не той хлопчик, який бігав до мене на уроки. Не бажаючи колоти вас, я думала, що у вас більше сили волі.

Бронко прикусив верхню губу. Свідомо чи ні, кольнула його в найбільш болюче місце.

– Чого ви зараз – «сила волі»? А може, я не хочу зрікатися дорогої мені людини? Я ж не кажу, що я не можу, але що не хочу. А крім усього іншого, мені здається, що нам не треба відмовлятися від будь-чого гарного і доброго, що є в тому таборі… Чи будуть це культурні надбання, чи живі люди.

– Це добра думка, але вона не ваша, а запозичена у Леніна, хоч він про це трохи інакше сказав. Але ви, як бачу, вже й ідейну базу підвели під свій роман.

Вчув теплінь на чолі. Мусив пригадати собі, що не сміє зірватись.

– А це не роман, Рито, а кохання, за яке я буду зубами гризтися.

Рита журно похитала головою.

– Аби вам пізніше, Броник, не довелося, пробачте за грубий вислів, лікті гризти.

Знову спалахнув бунтарський вогник на його лиці

і згас, придушений якраз тією силою волі, брак якої закидала йому Рита.

– Це неделікатно, Рито. Я ж люблю.

– Облиште! Любов, як кажете, може бути злагіднюючою обставиною, а не виправданням. А щодо делікатності, то всі ми замало неделікатні у принципових питаннях чи то, власне, занадто делікатні там, де треба рубати з плеча. Броник, послухайте мене, я знаю те середовище. Я знаю, як воно всмоктує в себе людину. Знаю теж, що людина – перш за все продукт свого середовища. І тому ваша обрана, яка б вона не була з природи добра, належить перш за все…

– Пробачте, що переб'ю. Я знаю, що ви хочете сказати: яка б вона не була, вона все ж таки продукт свого середовища. А я вам відповім, що мені прикро за вас.

– За мене? – здвигнула плечима.

– Ага. Ви завжди були для мене зразком великого, об'єктивного розуму. А в даному випадку ви, слухайте, не об'єктивні. Ви ж знаєте, що не завжди людина буває тільки продуктом свого середовища. Я не хочу порівнювати велике з малим. Я міг би навести приклади з біографій великих революціонерів, які походили якраз з кругів аристократії. Але я не буду шукати прикладів аж в історії. Візьму ближчий. От, наприклад, ви. Ви, товаришко Валевська, наскільки мені відомо, теж з буржуазії, але вас не засмоктало ваше середовище. Ви ж органічно – не так? – увійшли в наш клас.

– Я? – Рита почервоніла. Була, видимо, ображена самим порівнянням з Річинською. – Я? Я хотіла б насамперед знати, хто дав вам право порівнювати мене з панною Річинською? Я зросла на революційних традиціях, хоч ті самі «революціонери» пізніше потоптали ті традиції у вільній Польщі… Я пішла у революційну боротьбу не через роман з революціонером.

Бронко пустив плазом останню фразу.

– А я, до вашого відома, не сподіваюся від Ольги і не чекаю, щоб вона стала революціонеркою.

– То тим більше це не дає вам права порівнювати її зі мною. Я зірвала з своїм середовищем свідомо, духовно підготованою, а й то мені не легко прийшлося.

– Тому я й хочу допомогти їй вирватись з цього солонцю.

Рита послинила хусточку і стала старанно витирати на пальці пляму чорнила. Нервувала. Борис задовго не приходив.

– Не робіть, прошу вас, товаришу Завадка, пробачте за порівняння, послуги жабі й не витягайте її з болота. Боюся, що вам надто дорого обійдеться ваша фантазія…

– Не буду більше переконувати вас у тому, що це не фантазія, а серйозна справа мого життя. Якщо ви, жінка, самі цього не розумієте, то не треба. Я знаю, що мені доведеться заплатити за свою сміливість, чи впертість, чи любов, чи як це збоку виглядає. Що ж, слухайте, як треба, то заплачу, ретельно, до гроша. Нікому не залишуся винним, – сказав з пристрастю, – нікому! – Раптом насторожився: – Хтось іде чи мені причулося?

– Борис! – схопилася Рита. – Пізнаю його кроки! Ви поговорите з ним, а потім залишите нас самих, чуєте?

Цим разом Риту підвела її інтуїція.

Увійшов Юлько Скиба.

Був жовтий, як гарбуз. Рита зрозуміла все.

– Коли? – спитала лише.

– Тільки що, – впала коротка відповідь.

– На квартирі?

– По дорозі до вас.

– Так, – сплела пальці так, що кісточки хруснули, – польовий суд – і кінець. Чого ж ви, хлопці, такі перестрашені? Цього і треба було чекати.

– Рито, – почав Бронко не своїм голосом. Був блідий і ніби брудний на обличчі.

– Я розумію ваш намір, Броник, але не треба. Нічого мені не треба. Не турбуйтеся мною. А тепер, хлопці, – схопилася обіруч за скроні, – прошу, залишіть мене саму.

– Ми вас не лишимо, – Юлько заплакав.

– Ні слова більше, – Рита відчинила двері, – йдіть. Хочу побути сама з ним у думках. Чого ви ще… зволікаєте?

Бронко затиснув рот тильною стороною долоні і прожогом вибіг з кімнати.

Юлько, ридаючи, припав до одвірка.

З долонями на скронях, задивлена в одну точку, страшна своїм закам'янілим спокоєм стояла товаришка Рита Валевська.

Неля була певна, що її зв'язки з організацією порвалися остаточно. Перенесена хвороба декваліфікувала її, як члена підпільного товариства.

Проте до суду над «Круком», незважаючи на цинічну заяву слідчого судді відносно ролі Славка Ілаковича в її завербуванні до організації, Неля по інерції ще очікувала сигналу від них. Ішла було вулицею й оглядалася, чи не йде хто їй по п'ятах. Розумувала, зрештою, правильно: на якій моральній підставі має вона повірити Янічекові, що він сказав їй правду про Славка Ілаковича? Де впевненість, що це не провокаційний наклеп з боку слідчого судді? Зрештою, за всіма прикметами, останнє припущення навіть правдоподібніше за перше.

Коли відбувся суд над «Круком» (прокурор вимагав п'ятнадцять, присяжні змилосердились і дали вісім), Неля остаточно, хоч як це гірко, повірила, що Янічек таки говорив правду ладней панєнце. Славко Ілакович довів свою відданість справі, і Неля стала не потрібна ні йому, ні організації. Добре, що на підмогу прийшло Нелі захворювання, а то ще невідомо, який поворот взяли б її справи.

Позбувшись нездорових ілюзій, Неля стала приходити до душевної рівноваги.

Була шлюбною жінкою своєму коханому, і їй поки що цього вистачало.

Відчувала опіку чоловіка й на віддалі. Ніхто тепер не збирався сватати її, спекулювати її вродою чи хоч би залицятись до неї, бо ж була мужаткою [152]152
  Одруженою (з пол.).


[Закрыть], про що свідчила шлюбна обручка на пальці. Була безпечна. Була недоторкана, ніби посол. «Нолі ме тангере» [153]153
  «Не чіпай мене». Також назва квітки (з латин.).


[Закрыть]. Занурилася у свій внутрішній світ, як черв'як, з народного прислів'я, у хрін. Не хотіла чути (буквально затикала пальцями вуха!), не хотіла бачити, як оточення сприйняло її вибрик.

Почувала гордість за себе, спромоглася на відвагу стати на прю з усталеними віками нормами товариського життя.

Сама відшукала його (хіба не могли бути все свідоме життя разом і лише через непорозуміння опинитись нарізно?), сама попросилася в його серце і сама заступалася перед світом за їхнє виімагіноване [154]154
  Уявне (з фр.).


[Закрыть]кохання. Неонілія-Марія Івашкова.

Любила повторяти в пам'яті вичитану колись у «Новій жінці» мініатюру якоїсь італійської письменниці, яка тепер так дуже відповідала її душевному настроєві:

«Чому ви вважаєте, що я одинока дівчина, якій не вдалося піймати чоловіка? Це ж не так. Я не одинока, не вдова, не розлучена й не покинута. Я просто чекаю свого вибраного.

Задовго чекаю, кажете?

Ой які ж бо ви: та хіба воно так легко відшукатися в цьому метушливому багатотисячному місті?

Звичайно, я давно поникла б духом, якби не свідомість, що мій коханий так само чекає мене.

Хіба вам нічого не говорить та обставина, що він і досі не жонатий? Він, як і я, не втрачає надії, що наші стежки кінець кінцем таки зійдуться.

Та часто марю: ось зараз пролунає дзвінок, я відчиню двері і занімію з радості. А мій коханий, не дивуючись, не запитуючи ні про що, звичним рухом поставить валізки на підлогу й скаже просто:

– Ось я і прийшов.

І зразу буде ясно, що він з цієї хати нікуди більше не піде, бо сталося те, чого не могло не статись.

І так, як бачите, ми обоє роками чекаємо на цю благословенну хвилину. Часто ввечері, готуючись до сну, розраджую свого коханого: