Текст книги "Повiя"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 34 страниц)

– Як же се можна! – одказав Карпо. Уже вони й посiдали. Карпо узявся за вiжки.

– Христе, – кликнула Загнибiдиха. – Iди лиш сюди на час, я маю щось сказати.

Загнибiдиха одвела її геть i, дивлячись в очi, тривожно почала:

– Кланяйся, Христе, вiд мене матерi, хоч я її й не знаю… Скажи, що грошi за службу не пропадуть… Чуєш? Так i скажи. Не вiн вiддасть, сама верну… Чуєш же? – утретє допитується Загнибiдиха.

– Чую, чую. Спасибi вам! – дякує Христя. Загнибiдиха їх аж за ворота провела i, ще раз попрощавшись, не звелiла Карповi з воза устати ворiт зачинити.

– Я й сама зачиню… їдьте з богом!

Карпо смикнув вожжину – i покiрна шкапина потюпала. Загнибiдиха стояла за хвiрткою i проводила очима, аж поки вони не повернули з улицi.

V

Ще поки вони їхали мiстом, плуталися його чорними вулицями, повз високi кам'яницi, Христю клопотали всякi думки… "Як се чудно сталося, що вона їде… Куди? Чого?.. У село, у гостi, до матерi… То-то зрадiє матуся, не сподiваючись її бачити!.. А що, як хазяїн, вертаючись з ярмарку, стрiне їх i заверне назад?.. Не доведи боже!.."

Христя одвертається вiд кожного стрiчного прохожого i проїжджого: їй здається, що то хазяїн – i от-от признає її… "Хоч би вже се мiсто скорiше кiнчилось, їдемо, їдемо, а йому й кiнця немає!"

Аж ось минули крамницi й високi кам'янi будинки. Далi пiшли обiдранi хатки убогих людей. Спершу густо, мов їх одну до другої хто позсовував, щоб було затишнiше i теплiше; далi рiдше та рiдше. Он край однiї й тину немає; у другої й димар розвалився; третя – зовсiм на бiк похилилася, з вiкон, замiсть шибок, визирає ганчiр'я, по двору-смiтнику бiгають трохи не голi дiти… "Боже! якi злиднi та недостачi! Бiсовi крамарi та пани найкращi мiсця пiд себе позаймали, все найдорожче собi наздирали, а бiдноту виперли аж на край мiста в смiтники та пустки", – думала Христя.

Пiднялися на гору. Перед ними, розбiгаючись на всi боки, розлягалися поля, рябiючи в очах то зеленими поясами жита, то жовтуватими сходами пшеницi, то чорною грудою рiллi… Христi наче хто камiнь зняв з душi: зразу стало i вiльно, i легко… Сонце, пiднiмаючись угору, привiтно сяє-грiє; вiтерок легенький дише; жайворонки, в'ючись над дорогою, щебечуть; там, у темному лiсочку, кують зозулi… Красно так усюди, просторо, вiльно!.. Христине серце не б'ється мов, а стиха токоче; очi бiгають з ниви на ниву, з одного лану на другий, з синього лугу на темнi яри, з яру – на зеленiї бурти… Якiсь тихi та радiснi почування проходять нею, колишуть… Ой, та й гарно ж тут як! Боже, гарно!.. – тьохкоче її зрадiле серце.

Шкапiйчина тюпа; колеса тiльки гудуть, котячись по сухiй землi. Карпо, похитуючись, мовчки смокче люльку i хiба коли-не-коли уверне слiвце про хлiб: тут, мов, добре жито!.. Або: недавно цю пшеницю засiвали, а бач, як пiднялася?.. Та й замовкне надовго. Христя i рада тому мовчанню: нiщо їй не забороняє думати про себе, нiщо її не розговорює, не порушує нiмої одради. Вона розглядає навкруги, пильно вдивляється в кожну мiсцину, любується та милується… Он яка хороша долина: зелена-зелена, наче рутою вкрита! От би добре на тому зеленому килимi полежати, надихатися вiльного польового повiтря! А то що за хатки стоять над шляхом? Сизий димок виривається з чорного димаря i кучеряво розвивається в прозорчатому повiтрi… Що то за хутори? Невже Йосипенковi? Так, вони… Вони, iдучи в мiсто, спочивали там… I перед нею, мов жива, стала блiда Мар'я з чорними очима, стара гариклива Явдоха… Чи то ж то вони обидвi живi-здоровi? Явдоха подавньому гризе свою невiстку? А Мар'я мовчить? Чи вже, чого доброго, у мiсто удьорила? "Така вже, – казала вона, – удалась я, такою i пропаду…" Городянка!.. I що там, у тому городi, доброго? Достаткiв бiльше, достатки кращi? У кого ж тi достатки, то й добре; а як бiдному – то всюди погано, Та часом i при достатках лихо: як нема долi, немає талану, то й достатки не впокоять. Он хазяйка: i багата, а нудиться серед свого багатства… Воно як кому!

Проїхали ще трохи… Це – Христя зразу зареготалася. Карпо озирнувся i прикро подивився на неї:

– Чого ти?

Христя за реготом слова не скаже. Доїхали якраз до гнилої балки, де соцький Кирило провалився. Христi, мов живе, усе те стало вочевидячки: i як Кирило крався через снiг, i як шурхнув ногами у рiв, як вилазив – лаявся… Насилу за реготом розказала про те Христя. Карпо мовчки слухав. "Дiвча! – думав вiн. – Все-то їй на думцi реготи та смiхи".

Це шкапiйчина, наче що вкусило її, кинулась, сiпнула й пiшла скоком. Карпо мерщiй ухопився за вiжки.

– Тпррру!.. Iч, почула свою землю та – скоком! – сказав вiн, здержуючи коняку. – А небiйсь, у мiсто ледве ноги волокла. Це вже наша земля, – повернувся до Христi Карпо i почав показувати, де чия. Невеликi все то клаптики були, однi свiжо заскородженi, другi злегка прикритi зеленою рослиною.

Христi здалося, що тут i лани були дрiбнiшi, i хлiба нижчi, нiж бiля мiста. Там – широкi та довгi, густо, як щiтка, заросли; а тут – де-не-де зеленiє блiде зажовкле стебло… Христя не витерпiла похвалитися про те Карповi.

– Достаткiв там бiльше, – почав той, – переорюють краще, та й земля ситнiша. Тут з глиною – руда, а там, як угiль, чорна. Небiйсь, городяни хитрi: все собi найкраще забрали. Воно, бач, i тут нiчого, коли б хоч трохи бiльше землi тiєї… А то – всього жменя, а ти крутися бiля неї, тягни звiдти i на податки, i на прожиття… – Карпо важко зiтхнув, зiтхнула i Христя. Мовчки пiднялися на гору. Хрест мар'янiвської церкви заблищав проти сонця; засяла баня; далi й покрiвля зазеленiла; показалися садки, хати… Село! село! I серце Христине неспокiйно заколотилося у грудях.

Прiська того дня, попоравшись коло печi, сiла спочити, їсти їй – капельки не хотiлося. Думки розбирали голову… Як там у городi? Що з Христею? Чи не звернувся, бува, Карпо? Прiську наче за поли тягло пiти довiдатися.

"Ох, хоч би там усе було щасно. Хоч би Христя була здорова. Кожна наймичка – люба, поки здорова… Здоров'я – усьому голова", – думала Прiська, збираючись до Здора.

Вона застала Одарку за роботою: та купала дiтей. Чорноока Оленка, вимита-вибiлена, лежала на подушцi i щось весело сама з собою щебетала. Бiлоголовий Миколка їздив у ночвах, хлюпостючись у теплiй водицi. Все йому хотiлось пурнути з головою; i вiн то присiдав, то прилягав, допитуючись матерi – чи видно його голову. Одарка сидiла на лавi й любувалася синовою забавкою, щебетанням дочки… Вона й не думала купати Миколки, та той, побачивши, що сестру купають, пробi намiгся!

– Води ж чистої немає, – казала Одарка.

– Я i в тiй, що Оленку купали.

Поти Одарка витирала та зодягала Оленку, Миколка мерщiй сорочину З себе та – в ночви…

– Я не так, як Олеся, – кричав радий Миколка. – Я i плавати, i пуринати вмiю!.. – I розходився так, що аж вода з ночов виплiскувалась.

– Що се ти, Одарко, дiтей купаєш? – здивувалася Прiська, мерщiй зачиняючи за собою дверi.

Одарка не вспiла одказати, як закричали дiти: "Бабуся! бабуся!" Оленка, простягаючи до неї свої пухкi та бiлi рученята, свiтила чорними очицями й нетвердо вимовляла: "Бач… бач… бiля… купалася…" Прiська пiдiйшла до Оленки i, взявши за ручку, цiлувала малi пальченята. А Миколка ззаду на всю хату вигукував:

– Бабусю! Бабусю! А дивiться, як я пурну… Дивiться – з головою!

– Гарно, гарно, – похвалила Прiська, припадаючи до Оленки.

– Ви-бо не дивитесь, – гукав Миколка. – Дивiться-бо. Прiська мала повернутися i до його, подивитися, як Миколка, заплющивши очi й затуляючи носа, прилягав у ночвах.

– А що, глибоко? – допитувався.

– Ух, глибоко! Ух, глибоко! Гляди, не втопися ще…

– Е-е, я не втоплюся. Я вмiю плавати, – храбрував Миколка, вимахуючи аж поза ночвами руками.

Привiтавши дiтей, Прiська повернулася до Одарки:

– Що, не було? Не вертався?

– Немає. Бог його знає, що воно за знак. Уже б час i бути, а його немає… Сiдайте. Пiдождемо трохи, як не буде – пообiдаємо разом.

– Спасибi тобi. Я так тiльки, довiдатись… – зiтхнувши, одказала Прiська i мала була йти. Одарка не пускає.

– Тiльки пiдете – розсердюся й нiколи до вас не прийду! – посварилася вона.

Прiська зосталася. Тiльки що всiлася, Миколка, виполоскавшись, вилiз iз ночов i Одарка почала його одягати, як у хату донеслося: "Тпрру!"

– Карпо! Карпо! – скрикнула Прiська i мерщiй надвiр. Стрiвши Карпа, вона разом i здоровкалася, i допитувалася:

– А що, як Христя? Чи жива-здорова?

– Та Христя тута! – каже Карпо.

– Як тута?! – скрикнула злякана Прiська.

– Тута… Приїхала.

– Коли приїхала? Де приїхала? – бурмоче Прiська. По її старому обличчi бiгають смуги i радостi, i разом нестямної муки; очi горять; вся вона труситься.

– Христя пiшла до вас, – каже Карпо.

Прiська кинулася до свого двору i стрiлася з дочкою коло ворiт.

– Здрастуйте, мамо! – гукає Христя веселим дзвiнким голосом, пiдбiгаючи до матерi. – Чи ждали? чи сподiвалися?

Мати стоїть проти дочки, нiма-мовчазна уп'яла в неї свої потухлi очi.

– Матiнко! Не пiзнаєте мене? – спитала Христя.

– Христе! Дитино моя! – простогнала Прiська, обнiмаючи дочку, i заплакала.

Тут саме пiдбiгла Одарка. Вона постояла, поки вiтались дочка з матiр'ю, потiм пiдiйшла до Христi, поздоровкалася, поцiлувалася з нею.

– Ач, яка молодець Христя! – каже Одарка. – Ми тут за неї кожну чутку ловимо-переймаємо, а щоб бачити – то й не сподiвалися.

– А я так, несподiвано, – весело щебече Христя.

– Молодець, молодець! – одно плеще Одарка, обдивляючись.

– Чого ж ми стоїмо тут? Ходiмо хоч у хату, – опам'яталася Прiська.

– Iдiть, – каже Одарка, – побалакайте та й нас не забувайте. Чуєш, Христе: грiх тобi буде, як до нас не забiжиш!

– Забiжу, не забуду!

Сусiди розiйшлися: Прiська i Христя пiшла до своєї хати, Одарка – до своєї.

– Як же ви тут живете? – допитується дочка у матерi, увiйшовши в хату i обдивляючись ту оселю, де зросла вона. Пiсля мiських покоїв їй своя хата здалася такою тiсною-невеличкою. Бач! вона скiльки лiт прожила тут, а й не примiчала досi сього…

– Як живемо? Знiрчо як живемо, – бубонiла Прiська. – Живемо, та й годi! Смертi дожидаємо, а смерть не приходить!.. Уже наше таке життя: то з того боку рвуть, то з другого – скубуть. Коли б не цi Здори… Та годi! Хiба ти сама не знаєш, як жили? Не покращало… Як ти там?..

– Я? Про мене не турбуйтеся, матiнко. Добре менi там. Хазяїн трохи крутенький, зате хазяйка, – дай їй, господи, i щастя, i здоров'я! Добра людина. Вона кланялася вам. Поклонись, каже, матерi; скажи їй, хай не побивається; заспокой, що моя служба не пропаде дарма, не пiде замарно: я, каже, сама вiддам грошi… Прохала вас до себе в гостi. Скажи, каже, хай прийде: як рiдну її прийму. Така добра душа! така добра! Зате ж i достається часом їй… Воно, мабуть, усiм добрим так достається!

Прiська важко зiтхнула. Вона задумалася над послiднiми доччиними словами. Вiдкiля вони в неї? Досi вона нiколи такого не казала i в думку їй таке не сходило, а от недовго прослужила – дозналася своїм серцем чулим… Ох, не так воно, видно, добре, як розказує… Криє вiд матерi свою диху годину, щоб не вразити її серця… I сльози почали пiдступати пiд горло, давити…

– Ви плачете? Мамо! – скрикнула Христя, зиркнувши на матiр.

– Ох, тiльки гляну на тебе – так i заллють сльози!..

– То ви не вiрите? – спитала Христя. – Так от же – хай мене хрест поб'є! – коли я брешу. I чого б я стала брехати, коли б менi погано там було?

– Бог з тобою, Христе!.. Видно, видно, – утираючи сльози, замовила мати. – Я не вiд того плачу; сама не знаю, чого сльози ллються. Гарно тобi там – i гаразд, дочко; а погано – уже ж я нiчим не запоможу… Та що се я? Ти з дороги – їсти хочеш, а я й байдуже. Будемо обiдати, бо й я ще нiчого не їла.

Стара хутенько схопилася i кинулась до печi.

– Не знала, що ти будеш. Не сподiвалася… хоч би курочку зарiзала та З нею борщ зварила, а то – затовкла салом, та й годi, – гомонiла Прiська, насипаючи борщу у миску.

Сiли обiдати. Христя взялася за ложку… "От i сiли обiдати, – гiркий наш обiде!" – згадала Христя пiсню. I було вiд чого: борщ, наче окрiп, парував перед ними. Вона покуштувала – нi солi досить, нi приварку не видно, однi буряковi крижала плавають поверху. Христя покуштувала та зразу й ложку положила.

– Недобрий, дочко? – спитала мати. – Сама знаю, що недобрий… З чого ти того добра вiзьмеш? Погрiб у нас невисокий, – картопля зимою померзла, а на весну – так драглями i взялася; насилу назбирала пiвклуночка посадити. М'яса i в заводi не водиться… Буряк та квас надолужає, та й того вже небагато… Солi зосталося жменя, – потроху до всього ложу: бережу, щоб надовше стало. Отаке-то. А ти там, мабуть, усе з м'ясом? Городяни – шо-шо, а люблять ласо поїсти.

– Та страва добра, – одказала Христя.

– Ти б хоч з кашею борщ їла, коли так не хоч.

Христя кинулась до кашi – i каша пройшла димом. "Постарiла мати, – подумала вона. – Колись яку добру кашу варила, а тепер от не доглядiла, що й димом пройшла". I наче що обценьками їй серце здавило. Прiська собi, дивлячись на дочку, задумалася. На виручку прийшла Одарка.

– Ви саме обiдаєте. Пiду, – думаю, – хоч подивлюся на Христю, як там вона.

– Та ще вашої Христi i бiс не вiзьме! – жартуючи, одказуб Христя.

– Оце, дивись!.. Навiщо ти йому здалася? Дай, боже, щоб i не брав. Щоб ти скорiше одслужила своє та знову до нас вернулася, бо без тебе i мати он плаче, та й менi нiяково: прийду до вас – пусто, пiдемо до нас – недостае чогось. Отак зiйдемося з тiткою, посидимо, згадаємо тебе, – як там вона повертається у свiтоньку?.. А ти ж нас згадувала хоч раз, Христе? Чи там за городянськими клопотами про селян уже годi згадувати?

– Було всього, – одказувала, зiтхнувши, Христя.

– Правда, дочко, правда: всього часом буває.

– Часом – з квасом, а порою – з водою? – каже Одарка.

– Атож. Чого в свiтi тiльки не буває? На те й лихо, щоб з тим лихом битись! – одказує Прiська.

Бiльше розмовляла Одарка з Прiською: Христя слухала i мовчала, їй сумно було слухати ту важку розмову. Хiба тим, що побалакаєш, запоможеш горю? Хiба вона приїхала додому, щоб згадувати те, що було колись? Вона приїхала, щоб його забути. Вернеться назад – знову його застане; нiде воно не дiнеться. А тут, наче зговорилися, – тiльки про те й рiч.

– Чи Горпина дома? Хотiлося б менi її бачити, – спиталася Христя, щоб перервати розмову.

– Дома, дочко. Пообiдаємо, то, коли хоч, i пiдеш.

– Я вже не хочу їсти, – одказала Христя, устаючи i хрестячись.

– Така ж ти, – сумно сказала мати, пiдводячись, i почала прибирати З столу.

– Я на хвилину, мамо; тiльки побачуся з Горпиною та й вернусь. А ви, Одарко, щоб тут були, – весело замовила Христя, збираючись виходити.

– То вже бог його знає, чи Одарцi довго прийдеться посидiти, – сумно одказала Одарка, як Христя вийшла з хати.

Прiська тiльки зiтхнула. Обох їх уразило – чого так швидко утекла Христя?! "Приїхала до матерi в гостi, – думала Одарка, – i побiгла до чужих!"

– Що ж, чим хвалиться Христя? Добре їй там чи нi? – спитала, помовчавши, Одарка.

– Отак, як бач! – гiрко одказала Прiська. – Хвалиться: хазяйка – добра людина, а проте – бог його знає! Може, таку ману пуска: всi вони спершу добрi, поки не осiдлають; а насiли – вези, не вгинайся!

– Та й Карпо хвалиться… Така, каже, добра людина, така добра! I на нiч у двiр пустила, i нагодувала, напоїла.

– Гей, ти, дiвко! Дiвко! – донiсся знадвору Карпiв голос. – Куди се?

– Прощайте! Пiду, – одгукувалась Христя.

– Бач – добра: матiр покинула, а сама навдьори!

– Хто се? – спиталася Прiська, дослухаючись.

– Карпо йде. Видно, стрiвся з Христею. Незабаром i Карпо увiйшов, несучи в руках клунок.

– Здрастуйте в хату! – привiтався вiн.

– Здоров, Карпе!

– Оце стрiв вашу, побiгла кудись. Рада, що вирвалась…

– То вона до Горпини. Молода… бажаеться усiх зразу оббiгати, – одказала мати.

– А я вам гостинцi принiс. Хазяйка кланялась i гостинця передала. Очi у Прiськи заграли, побачивши високу бiлу булку i пухку паляницю. Поцiлувавши, вона прийняла хлiб з рук Карпових i положила на столi.

– Бач, як у городi печуть; у нас так не вмiють, – хвалила Одарка, розглядаючи булку.

– Коло того ходять – одно дiло знають. Нам як не приходиться того хлiба їсти, то й пекти не навчились, – одказала Прiська.

– Чого ж воно так: як городянам, то, небiйсь, i булка, а нам – чорний хлiб з остюками? – спитала Одарка.

– Так воно вже завелося: город усе краще собi бере. При сiм словi Одарка глибоко зiтхнула.

– Пани та багачi! – нешвидко додала вона до свого зiтхання. її нiхто не пiддержав. Карпо повернув розмову на iншу рiч: вiн почав розказувати про поїздку, про хлiб, про город, про Христину хазяйку.

– Ще й хвалити бога, що Христi так лучилося, – зовсiм-таки добре! Хазяйка не як чужа, а як рiдна мати!

Чималу годину знов прогуторили на сю рiч. I серце, i важкi Прiсьчинi думки угамувалися. Серце перестало щемiти; важкi думки розтiкалися, зникали, заспокоєнi тихими надiями, розщотами, розпологами… Слава богу, що Христi добре… Хазяйка обiцяє грошi вiддати… Вiддасть – спасибi їй! – Христi новий убiр буде; бо в неї хоч одежинка i є, та лишню мати – все краще. А й не вiддасть – хiба не все рiвно?.. Пропаде пiвроку служби, то хiба i так не пропадає?

"Пiвроку, – думає Прiська, прилягаючи спочити, коли пiшли Карпо й Одарка. – Уже ж поб'юся, покрiплюся того пiвроку… А там знову заживу З нею… Знову… Може, знайдеться хто… Невже вона така безталанна?.. I красою i здоров'ячком бог не обiйшов – хiба от долею…"

Старiй матерi не спалося. Доччина доля, образи людськi, свої злиднi та недостачi ворочали її з боку на бiк, гнали сон i спокiй далеко вiд неї.

Де ж дочка повертається, поки мати такi важкi гадки дума?

Христя сидить у своєї подруги Горпини, котра не вгаває нi на хвилину. Горпина розказує Христi про село, про знайомих дiвчат, парубкiв, що де скоїлося, про кого яка чутка пiшла – все викладає подруга подрузi, маленевеличке iз-за нiгтя видирає та викладає… Передала за Ївгу, що позивала Тимофiя, про Тимофiеву журбу; про те, як раз Тимофiй, стрiвши її, Горпину, хвалився: коли б не товста Ївга – вiн би присилав старостiв до неї!.. Про Федора, що спершу дурiв та й тепер ще не прийшов у себе… "Все згадує тебе та, згадуючи, плаче… Ти таки його в себе навсправжки закохала!"

Христя слухає таємну розмову подруги – i серце її неспокiйно б'ється. Недавнє життя, вiд котрого одiрвали її, хвилею плеснуло на неї… Вона знову серед його повертається, усе бачить, усе чує; воно глибоко зачiпає її серце, будить думки…

– А знаєш?.. Менi шкода його, – зiтхнувши, сказала Христя.

– Кого?

– Федора. Вiн гарний парубок. Вiн буде кращий i вiд Тимофiя, i вiд їх усiх. Тi тiльки гострi на язик, а се – плохий, мовчазливий… От за кого виходь, Горпино, – не каятимешся.

– Отаке! На тобi, небоже, що менi негоже! – закопиливши губу, одказала Горпина. – А чому ж ти не виходиш?

– Я – друга рiч. Мене його батько не хоче за невiстку мати.

– А мене вiзьме? Он вiн шука багачки. Дума, десь дурну знайде… Та хай йому гаспид! Ти краще розкажи менi про город. Як там у вас? – забиває баки Горпина. – Бачила Марину? Як там вона? Зовсiм городянкою стала. На село i не загляне нiколи.

– Не бачила. Нiколи було довiдатися, де вона i як вона.

Христя почала розказувати про город, про звичаї, про хазяїна, хазяйку.

Подруга теж нiчого не втаїла перед подругою i розказала, яка їй притичина була з хазяїном.

Пореготалися тепер удвох з того, що колись до слiз доводило.

– Тобi таки вдає на те кохання! – додала, регочучи, Горпина, зависливо глянувши на подругу.

– Бажаю й тобi так! – одказала Христя.

– Не хочу, не треба! – затрiпала руками та. – Старий, жонатий та буде цiлувати? Цур йому! пек йому! осина йому! – i червонiючи, як той сап'янець, Горпина реготалася.

А Христя ще почала перекривляти п'яного Загнибiду. Горпина аж за живiт береться та регоче, а в Христi – очi грають, смiх та жарти не сходять з язика.

Iшла на часок Христя з дому, а прийшлося вертатися аж увечерi, – так забалакалася з подругою. Сонце сiло; захiд горiв червоним вогнем; небо потемнiло; понад селом розiслалася вечiрня тiнь. По улицях, грузько ступаючи, верталася скотина додому: бiгли свинi, овечата. З дворiв доносився хазяйський оклик. Село перед спокоєм загомонiло-заметушилося. I яким радiсним, давно чувалим здається Христi той сiльський гомiн!.. Як у лiтню спеку, на безводдi, надибавши невеличку течiю бiгучої води в глухому ярку, припадає чоловiк до неї, щоб загасити свою пекучу згагу, так Христя з згагою прислухалася до того вечiрнього клекоту… Зяайоме та рiдне вiтало її любим привiтом, чарувало несподiваним чаром!

Виходячи з улицi, коло цвинтаря запримiтила Христя парубочу постать. Парубок йшов тихо, похнюпившись, наче провинився в чому або, загубивши що – вiдшукував. Христя придивилася. Знайома хода, одежа трохи в примiтку, а парубок наче незнайомий. Хто б то се?.. Його гостре схудле лице нагадувало колишнє обличчя Федорове. Невже вiн?..

– Федоре! – не здержалась Христя.

Парубок наче злякався: струснувсь, пiдвiв голову; подивився i, похнюпившись, знову повагом почвалав улицею.

"Не пiзнав", – подумала Христя, повертаючи додому. Якась тиха досада пiдкралася до її серця – i ущипнула… "Та невже я обiзналася? Нi, нi, Федiр, то – вiн. Тiльки що сталося з ним? Ще нiколи не доводилося бачити менi його такого… Змарнiв, опустивсь!.." Цiлу дорогу клопотали Христину голову думки про Федора.

Коло свого двору стрiла матiр.

– Оце так! На часок пiшла, а проходила до вечора, – з докором стрiла її мати.

Христю обняла ще бiльша туга. "Чи я справдi збожеволiла? – подумала вона. – Приїхала до матерi, а повiялася до чужих, пiдглядала парубкiв незнайомих".

– А Одарка ждала-ждала тебе… I Карпо приходив. Довго сидiли, тебе пiджидали. Надвечiр знову Одарка забiгала… "Немає?" – "Нема", – кажу. "Бач, – каже, – недобра яка; як до чужих, то i на увесь день, а до мене – i в хату не наплювала!"

– Та я й сама не рада, що пiшла, – сумно одказала Христя матерi. У хатi їй ще сумнiше стало. Мати скiльки раз зачинала розмову, та розмова плуталася, рвалась: то Христя промовчить на матернє питання, то одкаже не те… Дiждавши, поки зовсiм смеркло, вона послалася i лягла спати. Їй не спалося: сон десь далеко блукав вiд неї… Крiзь невеликi вiкна пробиваються в хату сизi померки ночi; зорi, мов iскорки, жеврiють серед тiї темряви. Тихо-тихо… Христя лежить i думає… Усякi думки ходять у її головi. їй чудним здається, що вона дома. Чи давно була в городi, а от тепер – дома! Вона почала пригадувати сьогоднiшнi виходеньки, розмову з Горпиною. Багато вона лишнього наказала їй. I навiщо б було хвалитися? Що, як Горпина не втаїть та рознесе все те по селу? Нi, Горпина не така: вона нiкому не похвалиться. Ану, як похвалиться? То Христя ж, коли так, усе розкаже, що сповiрила їй подруга… Кому? У городi хто її знає? Хiба хазяйцi?.. А що тепер хазяйка дiє? Спочива, певно. Хотiлося 6 їй її бачити. От всього день не бачила, а як скучила за нею. А що, як хазяїн вернувся i почав лаяти, нащо пустила її додому? I їй учувалася та лайка, крикливий голос, палючий погляд… Господи! що б вона дала, коли б можна мухою або птицею якою повернутися й опинитися там!.. Не дано ж того чоловiковi… її серце неспокiйно почало битися. А тут знову зiйшов на думку Федiр – його зомлiлий образ, його засмучений погляд… До пiвночi качалася Христя з боку на бiк, поки не прийшов сон i не заспокоїв її гарячої голови.

Смутнi думки приспали Христю, та нерадiснiшi й збудили… їй щось i снилося, та не пригадає вона що. Щось таємне та страшне заставляло дуже битися її серце; якiсь невiдомi почування невiдомого лиха обiймали її душу. Вона i вимилася, i прибралася, а тi почування все бiльше росли, все глибше западали в думку… Тiсною i смутною здається їй своя хата; рiдне село наче принижчало, помиршавiло; життя його спустiло; наче пожежа пройшла i спустошила самi найкращi мiсця. Вона раднiша кинути його зараз i полетiти назад, у мiсто… А ще ж тiльки сьогоднi субота, до завтрього пiсля обiду їй бути… Така журба розбирає її, так їй важко та трудно.

– Чого ти, дочко, сумуєш? – питає мати i рае: – Ти б пiшла до Одарки. Христя зiбралась – пiшла. Тiльки i в Одарки не краще… Дiтвора гомонить; Одарка вiтає i розпитує її; а їй – слова важко сказати: думка про мiсто не виходить з голови. Не забарилася i мати, упоравшись бiля печi, прийти до них. Мати розмовляє з Одаркою, а вона сидить – мовчанку справляє, а бiля серця щось в'ється, якась гадина уп'ялася у його, ссе-кусає…

– Вже я, мамо, мабуть, сьогоднi пiду од вас, – каже Христя матерi, вернувшись додому.

– Чого ее так, дочко, поспiшаєш? Одпрохалася до понедiлка, а поспiшаєш сьогоднi. Хiба тобi вже обридло у матерi рiдної?..

– Я й сама не знаю, що зо мною… Так менi важко, так трудно!.. Серце щемить чогось… Менi все здається, що хазяїн вернувся.

– То що? Хiба ти сама, своєю волею пiшла? Тебе ж пущено… I не насидiлась я з тобою, i не набалакалась, i не надивилася на тебе… – додала жалiбно мати.

Христя утерла гарячу сльозу, що викотилася з її очей, – i нiчого не вiдказала матерi, тiльки сама собi рiшила завтра ранiсiнько рушити в дорогу.

I вона здержала своє слово. На другий день ще до свiту устала, зiбралася, попрощалася з матiр'ю – i пiшла. Приходила Одарка побалакати; прибiгла Горпина узяти на улицю з собою; ще двi-три знайомi дiвчата забiгали, та застали тiльки заплакану матiр у хатi, а Христя вже далеко була.

– Чого ж це вона так швидко вибралася? – спитала Горпина. – Хвалилася – до понедiлка буду, а сьогоднi втекла.

"Втекла… втекла!.. Прибiгла – наче вогню вхопила, i, як дим той, зникла… Втекла…" – думала мати, обливаючи старе лице гiркими сльозами.

VI

Коли виткнулось яснеє сонечко з-за гори й обдало своїм свiтом безкраї поля, усiянi, мов сльозами, ранньою росою, Христя вже була далеко вiд села. Перед нею розстилалися безкраї лани; за нею в сизому туманi крилося село. Вона не озирнулась нi разу, не поглянула на його. Якiсь смутнi та нерадiснi почування тягли її вперед. Там, за тим морем ясного свiту, на краю безмiрних ланiв, у туманi широкого простору, серед чужих хат, стоїть хата її хазяїнiв… "Чи гаразд то там? Чи вернувся хазяїн з ярмарку? А хазяйка що поробляє? Чогось моє серце так ниє, чогось воно трудно так б'ється… Ох, скорiше б, скорiше добратися!"

I Христя все дужче та дужче налягає на ноги. Незчулася, як минула свої поля, як перед нею опинився мiсток на гнилiм переходi – вiн якраз на половиш шляху… Сонце повернуло на пiвдня, стояло саме над головою. "Ще рано, – думає Христя. – Дiйду до Йосипенкового хутора, зайду, води нап'юся, спочину трохи i Мар'ю провiдаю. Як то там вона?"

Думки про Мар'ю на який час одвернули її вiд мiста. Та ненадовго… Може, немає Мар'ї; може, вона вже покинула – пiшла у мiсто… "Мiсто! i вп'ять мiсто?!" -подумала Христя, i щось гiрке та нерадiсне ущипнуло її за серце. "Ну, чого се я?!" – утiша сама себе, утираючи знiчев'я набiглу сльозу. I знову налягла на ноги.

Ось i Иосипенковi хутори. Щось бовванiє серед двору; доноситься до неї гук-крик. "Видно, свекруха розходилася. Нiяково й заходити", – думає Христя, применшуючи ходу. I не помилилася: то справдi гукала Явдоха на невеличкого чоловiка, що сумний сидiв на приспi.

– Казала: учи шкуру! Бери палицю до рук та бий! Так жалко тобi? Отже тепер i пожалiв… Вона тобi ось чого пiднесла, – i, скрутивши разом двi дулi, стара ткнула ними в вiчi чоловiковi.

Той похнюпившись сидiв – мовчав.

– Мовчиш? мовчиш? – заривала знову Явдоха. – I що з тебе за чоловiк? Якби не раз, не два побив їй голову, щоб i на в'язах не вдержала, от би вона тебе i поважала, вона тебе i почитала! А то – як з клоччя батiг! Нестеменний покiйний батько… Того ж хоч я у руках держала… А ти що? Тьфу!.. А тепер от i сиди – як сич надувшись, журися та жди, поки вернеться… Дожидайся – дiждеш!

– Ну, чого ви в'язнете до мене? – гiрко промовив чоловiк. – Хто ж, як не ви, i вигризли її з двору?

– Так це я? Я? Мати?! Це дяка така матерi, що тебе на розум наводила? Я її вигризла?! Що ж я – собака, по-твоему? Га?

– Я не кажу, що ви собака, а чого ви гризетесь? День не пройде без того, щоб ви не загризлися; хвилину душа спокiйно не побуде на мiсцi!.. Так i жди: от же тихо, а тут i схопилася буча!.. Хiба у такiм пеклi, прости господи, проживеш? Кам'яне – i те не здержало б вашої гризнi!

– А що ж, по-твоєму, – мовчати менi їй? Поганцi, прийманцi – мовчати? Що ж вона таке? Вона надбала, вона навезла з собою? У чужiм добрi, та ще й старшинувати буде? Нi, не дiжде вона з своїм родом поганим! Менi нужда, що вона в мандри вдарилась? Дивись-яка журба!!! Не первина їй мандри справляти… Звiдти, здається, i брали…

– То чого ж ви i клопочетесь?

– Чого? чого? – аж стрибала стара. – Ох, ти, голово дурна! Чого клопочуся? Того, що наглумилася вона над нами, насмiялася над твоєю головою дурною! Де видано, де писано, щоб жiнка жила нарiзно вiд чоловiка? Я б її, сяку-таку поганку, через полiцiю додому добула… Я б її до стовпа на цiлий мiсяць, як ту собаку, прив'язала… щодня сирицею манiжила!.. Я б з нгї вибила мiськi примхи! А вiн: клопочетесь?! Тьфу! на твою голову дурну! – I, плюнувши, вона мерщiй побралася у хату. Чоловiк тiльки розвiв руками i ще нижче похнюпився.

"Нi, не зайду, – подумала Христя, стоячи за коморою. – Чого? Мар'ї немає дома, краще тягти далi", – рiшила вона, повертаючи на шлях.

"Отже таки Мар'я поставила на своєму, – лiзло їй у голову, – кинула… Ото ж її чоловiк. Як жаль його, жiнка кинула; а тут – i мати лає. Нещасний! я б, здається, перетерпiла… Не другий же вiк старiй жити? А втiм – бог Знає! – не од добра тiкають люди. Видно, залила стара за шкуру сала…" I Христя рiвняла себе до Мар'ї, згадала про свою долю. I її вижили з села, i її одiрвали вiд рiдної хати, випхнули у найми на глум чужим людям, а безпомiчну матiр зоставили саму на плач та журбу… Хто тiльки в свiтi не плаче, не проливає слiз кревних? Нащо от хазяйка – у добрi та в достатках, а й та скаржиться на свою долю, нарiкає на неї… Життя – як те колесо котить: того униз несе, другого угору пiдiймає, щоб знову у землю втоптати… Де ж те щастя та доля, що ждеш й дожидаєшся, залучиш на хвилину, а там… тiльки натомиш себе дурними надiями?

Тяжко Христi такi думки думать однiй серед широкого поля; важкi почування давлять, наче обценьками, її серце: щемить воно, ниє… "Хоч би вже до мiста швидше!" – думає, поспiшаючи.

Ось з-за гори заблищав на сонцi хрест городянської церкви; ось i лiски забовванiли, наче сизий пояс, розляглися кругом мiста. Ще три версти зосталося. Христя зiйшла з шляху на обнiжок, де серед бурти росла висока гiлляста липа, i сiла в холодочку перепочити. З того мiсця так видно усюди. Змiєю бiжить-в'ється дорога з гори в долину, круто повертає то на один бiк, то на другий; по сторонах того шляху послалися лани чорнi, жовтi, зеленi, упираються краями в шлях… Сонце, сiдаючи, косими парусами обдає тi лани – i горять вони всякими кольорами, миготять зверху золотим блиском, тонуть краями в сизiй долинi блакитного небосклону; а легенькi тiнi, мов непримiтнi хмарочки серед чистого неба, простяглися вподовж того квiтчатого килиму, стиха пересовуються з мiсця на мiсце… Чудовна надивовижу iграшка ясного свiту з вечiрньою сутениною! Повiтря тепле та легке, так i хилить до спокою, так i гне до дрiмоти; а дзвiнка жайворонкова пiсня стиха колише.потомлену думками душу… Затихають болi i образи; нiмiють лиха i муки; зникають клопоти журливi; почувається несподiвана легкiсть. "От би куди хазяйку, от би де їй, бiднiй, побути! Тут би забула вона все на свiтi, все… Як прийду, розкажу я їй; розкажу, де, як згадувала", – подумала Христя, легко зiтхнувши, знялася i почимчикувала далi.