Текст книги "Повiя"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 34 страниц)

Добiгши до одних дверей, лакуза метко одiмкнув їх i скрився; поти Колiсник довiв Наташку до входу, уже лакуза, засвiтивши свiтло, стояв на дверях.

– Це? – спитав Колiсник.

– Самый аристократический, – вихваляв лакуза, даючи дорогу. Номер справдi був, як казав лакуза, "аристократический". Вибитий блакитними шпалерами, з важкою на дверях блакитною портьєрою, з узорчатими на вiкнах завiсами, з дiрочок котрих виходила теж блакитна матерiя, з блакитною м'якою мебеллю, вiн здавався якимсь гнiздечком, звитим у блакитнiй блакитностi неба. На стiнi у золотих рамах висiло здоровенне дзеркало, котре, вiддаючи у своєму чистому склi голубi стiни хати, здається, їх ще далi розводило, ширшало хату, з однiї робило двi. Пiд дзеркалом диван, коло його стiл, кругом обставлений м'якими голубими крiслами. Колiсник грузько опустився на одно i почав обдивлятися хату.

– Гарно, матерi його куля! Гарно! – казав вiн, усмiхаючись усiм своїм широким червоним лицем.

– А спальня где? – спитала Наташка.

– Вот, – указав лакуза на другу блакитну портьєру, що непримiтне скривала вхiд у боковiй стiнi.

– Посмотрим, – мов велика панi-хазяйка, одказала вона i пiшла за портьєру. Лакуза понiс за нею свiчку.

– Ничего, хорошо, уютно, – вертаючись, сказала вона Колiсниковi. – Только, друг мой, еще так рано спать – не напиться б нам чаю?

– Самовар, – скомандував Колiсник, i лакуза, як опечений, побiг з хати, його тiльки важкi ступнi глухо доносились з коридору.

– Это я, папаша, так, – пiдходячи до Колiсника i ласкаючись до його, казала Наташка, – чтобы не дать заметить лакею, что я не твоя жена.

– О, та ти лукава! – промовив Колiсник i, ущипнувши злегка за її пухку рум'яну щiчку, посварився на неї пальчиком.

– О, палаша! Дорогой папаша! – звалившись на Колiсника i давлячи. його на крiслi, лащилась Наташка.

– Iч, який чортьонок! Iч, який чортьонок! – гукав радiсно Колiсник, пручаючись пiд Наташкою, а вона то гуцала його, то плескала по круглих щоках руками, то хапала за голову i жарко i мiцно пригортала його до свого високого лона. Колiсник чув, як у неї кров у жилах дзюрчала, як її тривожно серце билося. У його дух захоплювало у грудях, очi грали i горiли, мов свiчки.

– Годi! Годi! Бо й чаю не дожду, – гукав Колiсник, одводячи її.

– Ага, роздражнила? роздражнила! – плескала, рада, у долошки Наташка i пiшла вистрибом по хатi.

Колiсник, як вовк, зорив своїми очима за легкою поступом, за її такими красивими викрутасами. Це вона, зразу круто повернувшись, упала знову дойого на груди.

– Папаша! Миленький папаша! – замираючим голосом шептала вона. – От коли б я була твоя дочка. Ти б любив мене? Нi, не хочу дочкою, а жiнкою. Така молодесенька, красива, а ти такий обломiй… За мною роєм молодiж в'ється, я гуляю всюди, а ти дома сидиш.

– А дзуськи? – сказав Колiсник, – оцього не хоч? – i пiднiс їй пiд самiсiнький нiс здоровенну дулю.

Вона з усiєї сили ударила його по руцi i, одкинувшись, закричала:

– Понеси своїй першiй!

– Перша далеко, – одказав Колiсник.

– А твоя жiнка жива?

– Жива.

– У… N? – i вона назвала мiсто, де жив Колiсник. Колiсник, дивуючись, зиркнув на неї.

– Ти почiм знаєш? – спитав вiн.

Вона заплескала в долошки i, зареготавшись, промовила:

– Ти думаєш, я твоєї жiнки не знаю? Я все знаю. А Проценковi не одрiзала сьогоднi?

– Та ти й Проценка знаєш? – ще дужче здивувався Колiсник.

– I Проценка, i Рубця, i Книша. Усiх вас, чортiв, знаю, як своїх п'ять пальцiв.

– Та почiм ти знаєш?

Вона залилася нестямним реготом i знову кинулась його душити. Колiсник пихтiв, одпихався, а вона, як навiсна, то одскакувала вiд його, то, прискакуючи, горнулася, мов вiрна собака, не бачивша давно свого хазяїна.

Лакуза, несучи самовар, спинив її. Поти вiн уставляв посуду, поти вештався у хатi, вона була тиха, поважно проходжувалася то вперед, то назад, мов справдi велика панi, i тiльки стиха кидала на Колiсника жартiвливi погляди своїми чорними очима.

Лакуза пiшов. Вона кинулась чай заварювати, стакани мити, перетирати. Рожевi пальчики пухкої невеличкої ручки, мов мишенята, бiгали i миготiли перед Колiсниковими очима.

– Так почiм ти знаєш? Хто ти така, звiдки, що все знаєш? – спитався Колiсник.

Вона наче не чула його питання. Одкопиливши трошки губки i качаючи в полоскательниц! стакан, тихим тоненьким голоском затягла веселеньку пiсеньку: "Ту-ля-ля! ту-ля-ля! ту-ля-ля!" – виводила вона, пiдбираючись пiд бренькiт стакану, i її тоненький голосок зливався з заводами тонкого скла.

– Ти чула? – спитався знову вiн.

Вона глянула на його. Довго i прикро дивилася у його витрiщенi очi i, одвернувшись, тихо зiтхнула. Потiм витерла стакан, пройшлася по хатi i, пiдiйшовши до його, з почервонiлим лицем, задихаючись, сказала:

– Я вина хочу. Вина.

– Та чому ж ти не скажеш?

I вiн, ухопивши дзвоник, нестямно ударив. Лакуза прибiг.

– Вина! – гукнув Колiсник.

– Красного, – шептала вона, стоячи коло його. – Я люблю з чаєм пити. Колiсник приказав, додавши:

– Та доброго, старого. I рому доброго.

– Я думала, що ти не даси, одкажеш, – ласкаво промовила вона, коли лакуза побiг.

– Для тебе? – скрикнув Колiсник. – Проси, що хоч, що зможу, усього дам.

– Добренький! – шептала вона, пригорнувшися до його.

– Ти думаєш, я стану тягтись та скаредничати так, як другi там скаредничають? Як же? Зиайшла дурня. Один раз тому, що батько в плахтi!

– От люблю парня за звичай! – весело защебетала вона. – Що – грошi? Полова, на котру ми здобуваємо потрiбне для нас. Одного тiльки на їх не добудеш: чоловiка по душi. Не май сто рублiв, а май сто друзiв! Так i я. Скiльки через мої руки перейшло усякого добра? А де воно? Тому дала, тiй ткнула. А в себе нiчого не зосталося. Що було, все сплило. А от же живу.

– Ну, у мене не швидко спливе те, що маю, – перервав її Колiсник, – поздоров, боже, дурнiв панiв, що вибрали мене у члени, я тепер покiйно можу умерти. Хоч, може, i не буду бiльше членствувати, та сiлькiсь: Веселий Кут у двi тисячi десятин хоч кого заспокоїть навiки. Не буду членствувати – буду хазяiнувати.

– Ти купив Веселий Кут?

– Купив.

– Це той, що недалеко вiд Мар'янiвки?

– Той. А ти почiм Мар'янiвку знаєш?

Вона тiльки зiтхнула. Лакей принiс вино, ром, поставив i пiшов. Наташка начала чай розливати.

– Та почiм ти усе знаєш? Хiба з тих країв?

– Багато будеш знати – зостарiешс'я, – одказала вона, пiдсуваючи до його стакан чаю наполовину з ромом.

– Не помолодшаю уже! Ех! Коли б менi лiт двадцять назад, – зiтхнувши, сказав вiн i сьорбнув чаю.

– То що б було?

– Що б? – перевiвши дух, одказав Колiсник. – Те, що оцей стакан за одним разом до дна осушив, а тепер то невеличкими ковтками треба випивати.

– Горенько тобi! – засмiялась вона, сьорбнувши свого чаю.

– Авжеж, горе, та ще й ти такого крутого пiдправила.

– Їв мене не краще.

– Що там у тебе? Свинячий напиток.

– А на покуштуй! – i вона ткнула йому ложечку до рота. Вiн випив, поцмокав.

– А що, добре? – граючи очима, спитала вона.

– Як є свинячий. Покуштуй ось краще мого.

Вона набрала ложечку i, випивши, ухватилася за лице руками.

– Моя матiнко! – скрикнула нешвидко. – Огонь огнем!

– Ага, ухопила шилом патоки? – смiється вiн, помiшуючи ложечкою чай. Вона мерщiй припала до свого. Чай, наполовину з вином, мов цiлюща вода, гасив ту страшенну печiю, що пiднялася i в ротi, i в грудях вiд однiєї ложечки рому. Вона швидко сьорбала його, не даючи спочивку, а то зразу ухопила стакан i вихилила до дна.

– Отак треба пити? – спитала, перекинувши стакан.

– Молодець! – сказав вiн, дивлячись, як її лице дедалi червонiло, наливалося краскою, бiлi пухкi щоки мов заревом пожежi зайнялися, очi заграли, засвiтили. – Охулки на руку не даєш!

– Я ще буду пити, – хвастаючи, сказала вона. I знову налила чаю, знову пiдсипала у його бiльше, нiж перший раз, вина. Сьорбаючи по ложечцi, вона з хвилини на хвилину все бiльше та бiльше червонiла, здається, вино, розложившись по жилах, пiшло поза тонкою шкурочкою i звiдти виглядало таким привiтним молодим рум'янцем. У неї не тiльки лице, шия, руки горiли – вся вона пашiла, очi так i свiтили, так i сипали жаром, язик розм'як, ще бiльше почав повертатись, мов зачiпалися за губи один в один бiлi зуби.

Вiн дивився та смiявся, як хмiль розбирав її.

– Ану, пройдися по однiй дошцi, – сказав вiн.

– Ти думаєш, не пройдуся? Нi? Так ось же тобi! – i, вхопивши свiчку, вона поставила її долi. Потiм, пiднявши ще вище своє коротке плаття, почала проходити.

– Дивися ж! – через плече зиркнувши, скрикнула вона. Вiн побачив її круглi, мов виточенi, ноги, її бiлiшi снiгу литки. У його дух захопило у грудях, у очах зажеврiли хижi огоньки. А вона дрiбненько-дрiбненько забiгала по хатi. Перед ним усе покрилося мороком, усе потемнiло, однi тiльки бiлiли та виблискували її ноги. Вiн сидiв, витрiщивши очi, як тоii пень, тихо, неповорухно, а вона, легка та скора, знай, крутилася коло його. Це пiдбiгла до його i, наче пiдкошена, упала прямо йому на руки. Лице її поблiдло, очi закрились, однi на висках синенькi жили набрякли, билися, кидались. Вiн силився її пiдвести, та вона, як чималий шматок землi, була важка.

– А що, лизнула скляного бога? – питався вiн, нахиляючись над її лице, заглядаючи у закритi очi. – Дурочка!

I вiн бережно пiдняв її, узяв за стан i поволiк на диван. Як вальок глини, упала вона на його, i тiльки з розкритих уст вирвалося важке гаряче Зiтхання.

Довго мусувався вiн, поти положив так, щоб їй було зручно лежати. Мов батько або старший брат, ходив вiн бiля неї, винiс i подушку з спальнi, пiдсунув пiд голову i сам сiв коло неї. Наче квiтка бiлої лiлеї, завита у чорну хустку, лежала вона блiда-блiда, затягнена у чорне плаття. На бiлому лобi блищали краплi холодного поту, високi груди ходором ходили, – так ходять вони, коли чоловiковi не стає чим дихати: то пiднiмуться високо угору, постоять, похитаються i з тихим гуркотом опускаються наниз.

Довго вона лежала неповорухно, це, зiтхнувши, одкрила очi-i страшно повела ними.

– Ох! Закрутилася я, – промовила'i знову закрила очi.

– Закрутилася? Напилася! На чорта було стiльки пити? – корив вiн її. Вона тiльки хитала головою.

– Що я пила? – не швидко вона знову заговорила, повертаючи до його уже почервонiле лице, на очах ще тiльки свiтилася якась утома. – Хiба стiльки менi приходилося випивати? У мене так завжди буває, коли я покручуся не в мiру. Один лiкар казав менi, що я колись i вмру вiд цього.

– Знають вони, твої лiкарi! – буркнув вiн, приймаючись за свiй недопитий стакан.

– Авжеж, повиннi знати. На щось вони та вчилися.

– На те, щоб людей дурити.

Вона на хвилину замовкла, задумалась, а потiм знову почала:

– Хто тiльки їх не дурить?

– Кого? – спитався вiн.

– Людей. Ти дуриш мене, той того, той другого. Хто кого зможе i зумiє обдурити, зараз i обдурить. А кому, кому достається – нашому братовi найгiрше.

– Та й ваш брат часом як пiймає у свої ручки, то вимотає всi кишки.

– Є такi, е. Тiльки хiба вони такими родились? То ж ви самi їх такими поробили. Коли обдурите, коли викинете чоловiка на шлях i голого, i босого. Що йому робити? Прохати милостинi – стидно, красти – грiх.

– А робити? – спитався Колiсник.

– Робити? А коли ви очi чоловiковi зав'язали так, що йому не тiльки робити – свiт не милий.

– Не вiр.

– He вiр? Як ти не повiриш, коли серце рветься та б'ється за ним, коли кожне слово його щирою правдою здається?

– Казаному кiнця немає.

– То-то й лихо, що казаному нема кiнця. А коли б що ти сказав, то й свято, тодi б i не так важко людям було жити. А то отак як проманiжите ви нашого брата не раз та не два – не то чужому, своєму не повiре. Що найкращого мае у собi, i те заховає на самий спiд. Та тодi вже i пiшла на всi чотири сторони крутитись. Ти думаєш, добро нас жене на таке життя? Солодко менi вертiться перед тим, на кого б я удруге i плюнути не схотiла, не то дивитись? А другий ще, заливши очi, i вередувати почне: гола йому покажися… Поневолi i собi заллєш очi i тодi вже наче збожеволiєш. Ох! Коли б ти знав, як часто нам буває гiрко! Коли б у той час була пiд боком глибока рiчка, так би i кинулася в її холодну та темну воду. Що ми? Хiба ми люди? Обличчя носимо людське, та й годi, а душу i серце в хмелi потопили, в калюцi невилазнiй затоптали. Знаєш що? Ти, кажеш, купив Веселий Кут. Вiзьми мене до себе. Вiзьми мене у його. Як батька, тебе буду почитати, як до бога, буду молитися. Може, я там, поживши, до чого i привикну. Вiзьми! – i, схопивши його товсту червону руку, вона привела до палких уст i жарко почала цiлувати.

– Хто ж ти така, – дивуючись, спитав вiн, – що знаєш усе i Веселий Кут Знаєш? I всiх городян?

Вона подивилась на його, пiдвелася i мерщiй почала розстiбати своє плаття. Гаплички аж лущали, так вона швидко те робила. Розстебнувшись, вона витягла з невеличкої кишенi, пришитої на боцi пiд платтям, папiрець i подала йому. То був пашпорт крiпачки з Мар'янiвки Христини Пилипiвни Притикiвни.

– Так ти Христина? – спитав вiн, прочитавши i повернувшись до неї. Вона вже лежала, з-пiд розстебненого плаття, крiзь тонку сорочку, визирало її високе лоно, пазуха трохи розiйшлася, i крiзь ту невеличку прорiшку бiлiло тiло. Вона мовчала, мов не її вiн питався, тiльки дивилася прикро на його. Те високе лоно, прикрий погляд чорних палаючих очей, наче кип'ятком, обдавав його.

– Чого ж ти Наташкою звешся? – спитався вiн, знову заглядаючи у пашпорт.

– Така у нас поведенцiя – усiм нам другi мення дають.

– Христя… Христина?.. – твердив вiн, дивлячись у папiр i щось пригадуючи.

– Пам'ятаєш Загнибiду? – спитала вона.

– Так ти та? Та сама Христя, що у Загнибiди служила? Що, кажуть, Загнибiдиху задавила?

– Як то легко так казати, – трохи не з плачем одказала вона.

– Та я знаю, що то брехня. Ти потiм служила у Рубця. Ходила по городу чутка, що ви з хазяйкою не помирились за Проценка. Христя тiльки важко зiтхнула.

– Не нагадуй менi того. Прошу тебе, не нагадуй. Воно i досi мене, як огнем, пече, як ножем, рiже. З того почалось мое лихо. Щасно та красно почалось… – начала вона жалiбно. Це зразу пiдвелася, наче її що укололо, i аж скрикнула: – Ти знаєш, що я тiльки за невеликим сьогоднi здержалась i не плюнула йому у вiчi тодi, як вони пiдглядали через вiкно за нами.

Комiрець сорочки, застебнений на пуговичку, розстебнувся, пазуха зовсiм розхристалася, звiдти, неначе з мармуру виточене, виглянуло її пишне високе лоно, її кругла повна шия. Вона, здається, того нiчого не примiчала, лице її пашiло ненавистю, очi свiтили гнiвом.

– А то, а то що у тебе? – хихикаючи, питав Колiсник, i рука його потяглася до неї. Вона не пручалася. Коли вiн припав до неї, вона ще дужче приникала до його, тiльки шептала тихо:

– Голубе мiй сивенький! Я вся твоя з душею i тiлом, тiльки вiзьми мене до себе.

– Добре, добре, – важко дишучи, казав вiн i, як малу дитину ухопивши на оберемок, мерщiй помчав її у темну спальню.

III

На другий вечiр зiбрався до Штемберга в садок трохи не увесь город подивитися на чудо садове – на писану красу арф'янки, та Наташки не було у той вечiр. Не було її i на другий, не було на третiй, четвертий.

– Де ж та красавиця?.. – допитувалися панянки у паничiв.

– Немає. Десь дiлася. Може, виїхала.

– Шкода, так не довелося i побачити.

– Постiйте, ми поспитаємо хазяїна… I декiлька паничiв пiшли до хазяїна спитати про Наташку. Хитрий жид тiльки хитав головою та, цмокаючи, чухав сердито бороду. Нарештi, коли до його i геть-то присiкалися, вiн не видержав i скрикнув:

– Ах, когда би ви знали, сколько клопоту она мне стоїть! Один клопiт, один клопiт!..

Часний Книш допитав, що то за клопiт був жидовi з тiєю Наташкою. Вiн розказав, що до його приїздив Колiсник i прохав, щоб потай одiбрати Наташку. Яку був з того жид бучу пiдняв, та тiльки й того, що одiбрав Наташчине збiжжя.

– А Наташка у Колiсника зосталася?

– Там у його. Голiсiнька сидить, поти нашиють сорочок, плаття, – смiявся Книш.

– Та невже голiсiнька?

– Як мати народила. А Колiсник проти неї милується на пишне тiло, – регоче Книш.

– От тобi i Колiсник! От i старий! От i пiди ти з ним. Маєток недавно купив за тридцять тисяч, а це вже, видно, гарем заводе. От служба, так служба!

I про Колiсника пiшла по городу недобра чутка: накрав земських грошей, строячи мости та греблi, купив який маєток. Он тепер хто посяде добро панське, хто у пани лiзе. Це незугарнi до господарства руки запопали таке добро, у цього не вирвеш його сплоха. Он з чого наша аристократiя зложиться.

Чутка про маєток у тридцять тисяч не давала нiкому покою. Про його балакали й полупанки, i панки, i службовi, i навiть великi пани. Вiн не давав нiкому покiйно спати, стирчав бiльмом ув оцi. "Он куди наше добро iде! Де ж пак: крiпакiв одiбрали, грошi, що за крiпакiв дали, повернули на довги. Зосталися ми i без робiтникiв, i без грошей. Що ти з голою землею зробиш? Хоч би банки завели, де б пiд заклад грошi давали. Треба ж чимсь її обробляти. Нема… нiчого того нема. Посадили нас, як рака на землi. Отут i плутайся! Попадись першому ремiсниковi, купцевi, жидовi, аби грошi дав, бухнеш усе", – трахтували пани мiж собою.

А найбiльше всiх Лошаков – гвардiї ротмiстр, високий, плечистий, червонопикий Лошаков, по котрому колись, як вiн ще тiльки приїхав з служби додому молодим та нежонатим, не одна панянка спалила своє хире серце об палючий погляд бравого гвардiйонця, не одна ходила, як дурна, засмучена та зажурена, стрiнувшись з красою такою, не одна молода панi кляла свою долю, що поспiшила її зв'язати замiжжям, i так охоче пiдставляла свої тендiтнi ручки пiд палкi поцiлунки рожевих та пухких уст молодого Лошакова. А вiн голiнний був до тих поцiлункiв. Веселий, балакучий, танцюристий, вiн, як той метелик, лiтав по всьому повiту вiд одного пана до другого, i, де не з'являвся, його, мов рiдного, приймали усюди. А вiн розумною та поважною розмовою обвороже молодого пана або старого батька з матiр'ю, та тодi вже i розсипає, мов горох, свої поцiлунки то молодiй панiйцi, то тендiтнiй панянцi. Та то було давно. Тепер Лошаков не той. Жонатий, має дiток, став поважним сiм'янином, поважним громадянином. Його уже утрете вибирають повiтовим предводителем дворянства i тепер зiбрали губернським. Пiшов Лошаков угору. Панюга панюгою, з губернатором запанiбрата. Такий чоловiк може великої шкоди наробити такому черв'яковi, як Колiсник, тим бiльше, що вони земляки i кожен кожного знають.

I не через ее, бува, так зрадiв Колiсник, коли рознеслася чутка, що хочуть у губернськi вибрати Лошакова. Вiн i без сього, стрiнувши Лошакова, завжди кланявся i то сим, то тим боком уступав у розмову з паном, мов не чув, що Лошаков стрiчному i поперiчному говорив про його. Тепер Колiсник усюди клепав:

– Добрий пан. Справедливий чоловiк. I голова! Цей що-небудь та зробе для дворянства. Давно 6 пора! Давно б пора!

I от, коли стало звiсним, що справдi Лошакова зiбрали, Колiсник разом З дворянами поїхав поздоровити Лошакова з такою честю.

– I Колiсник прийшов! – уголос вимовив Лошаков до сусiди, струснувши плечима.

А Колiсник, мов не чув того, вийшов уперед i почав:

– Давно ми цього ждали, давно казали, коли б нам нашого бачити в головi. Тепер дождалися. Вiтаю вас, як член земства, а ще бiльше, як член рiдного повiту. Достойному достойне дано! Доведи ж, боже, побачити вас ще у бiльшiй честi!

Лошаков, усмiхаючись, пiдiйшов до Колiсника i подав йому руку. Той трохи не познаменувався до пухкої панської руки, коли уздрiв її у своїй червонiй страшеннiй лапi.

– Как же ваши земские дела? – спитав Лошаков, лукаво граючи очима.

– Помаленьку, ваше превосходительство, помаленьку везе наш земський коник, та все везе, усе вперед. Хiба затнеться де на якому лихому мостиковi. Тодi ми всi раптом кинемося той мостик лагодити.

"О, та ти цiла шельма у мужичiй шкурi, – казали очi панiв, що зiбралися коло Лошакова. – Знає, кому що сказати, яку де рiч повести".

– Слышали, слышали про вашу неутомимую деятельность, – смiється Лошаков.

– Про мою, ваше превосходительство? Яка вона моя? Зоська, ваше превосходительство! Ми всi гуртом: що один не зможе – другi помагають. Поздоров, боже, нашого предсiдателя – сам не сидить, то й другий не дрiмай. Треба, каже, оправдати вибори, вiрою i правдою послужити громадi. I служимо. Звiсно, не без того, щоб не блудили, – хто, кажуть, нiчого не робе, то той тiльки й не блуде. Може, на чиї очi то ми i великi помилки робимо – бог знав. На всякого не потрапиш. Ось незабаром з'їзд буде – побачать усi, що ми робили i як ми робили. I тодi кожному дасться по роботi його. Катюзi – по заслузi, кажучи краще.

Усi аж витрiщилися, слухаючи таку смiлу рiч Колiсникову. А вiн хоч би тобi оком моргнув: щебече, наче соловей повеснi у садочку. Це приткнувся до Лошакова i тихо почав:

– Ваше превосходительство! Я до вас маю просьбу маленьку.

– Какую? С удовольствием, чем могу – рад служить… Колiсник зам'явся. Лошаков поняв, що Колiсник сам-на-сам хоче щось сказати, i, узявши Колiсника пiд руку, геть пiшов з ним у глухий куток хати.

– Ваше превосходительство! – почав Колiсник. – Ми вас не тiльки поважаємо, ми вас любимо. Нам доводиться не раз бачити вас у земськiм собранiї як гласного, як члена земства, котрий перший указував то на нашi помилки, то на нашi ще новi нужди. Тепер, коли ви станете губернським предводителем, ви будете предсiдателем на наших з'їздах. Велике це дiло! Уже вам не стане часу першому зачинати тi бої, котрi велися так талановито вами. Через се ми несемо велику утрату. I от, як колишнього земського водителя, ми тепер хотiли б почтити вас обiдом. Приймiть нашi зазовини. Не яко Iуда, но яко розбiйник просимо вас на наш невеличкий бенкет. Тут будуть нашi члени, дехто З предводителiв, дехто з наших землякiв, бiльше свої люди. Просимо вас, – вклоняючись низько, казав Колiсник.

Лошаков, правда, згорда, звисока прийняв тi зазовини. Дякуючи за несподiвану честь, вiн казав, що i не дума занехаяти працi на користь земству; що праця його тепер ще бiльшає, стає труднiша, бо треба буде помирити iнтереси дворянства з iнтересами земства, i вiн рад буде навiть поступитися чим-небудь, аби привести дiло до кiнця. I, ще раз подякувавши, вiн подав Колiсниковi руку. Колiсник, низько вклонившись, повернувся i вийшов з хати.

– Замечательное соединение простоты с трезвым и здравым умом! – сказав Лошаков, вирядивши Колiсника, повертаючись до громади.

– О, Колiсник мае думки погануватi, – хтось обiзвавсь з громади.

– Да, он не без лукавства, – одказав Лошаков. – Но такие люди необходимы для земства.

Всi промовчали на те, чи то згоджуючись з своїм предводителем, чи то щоб не перечити йому. Незабаром розмова їх перейшла на другi речi, черкнулася других, iнших, не земських дiл. Лошаков, видно, радий, граючи весело очима, ходив по хатi i заговорював то з тим, то з другим iз дворян.

А Колiсник? Колiсник, котячи у штучнiй таратайцi на своєму семисотному жеребцi, все, знай, натягував вожжинку та прицмокував, кажучи: ну, ну, вивозь, вивозь, жеребчику! Не вiвса тобi – самого золота засиплю, коли вивезеш. А жеребець, понуривши голову i ободом вигинаючи переднi ноги, як муха, мчав Колiсника городом.

– Швидше! Швидше! Бо багато ще клопоту, немало роботи! -одно прицмокував Колiсник.

I справдi, йому не мало було у той день бiганини. Вiд Лошакова вiн побiг до свого предсiдателя. Сказав йому, що був оце у Лошакова, поздравляв його. Потiм здалека натякнув, що, певно, дворянство буде давати обiд, варт би i земству почтити такого чоловiка. Предсiдатель тiльки пiдлакував. Треба б, треба б. Тiльки на чий же щот? На щот земства якось не теє.

– Чого там на щот земства? Йому i без цього багато утрат. А от я б що сказав, коли моє слово у лад. Недавнечко я прикинув собi земельки – так хуторок! I хотiлося б менi ту земельку збризнути. От би пiд видом земського обiду – я б уже не пошкодував сотнею-другою.

– Так чого ж? – спитався Предсiдатель. – Готовтесь.

– То ви согласнi? Я i Лошакова запрохував. Попросiть iще й ви вiд себе. Кажiть тiльки, що це вiд земства честь.

– Гаразд, гаразд! Да ви просто генiальна голова, – скрикнув Предсiдатель.

– Була колись, – одказав Колiсник. – А тепер, що дедалi, все дурнiша робиться.

Вiд предсiдателя знову махнув Колiсник до членiв. Там уже просто сказав, що Предсiдатель велiв йому зготовити обiд для Лошакова i запрохував на той обiд.

Вiд них поїхав до лавок справитися з цiнами, зробити деякi закупки, надавати закази. Зчайомий крамар похвалився, що недавнечко перед ним уже в його цiлу волову хуру забрали усякого краму.

– Навiщо?

– Дворянство дає обiд Лошакову. На обiд усе.

– А коли той обiд?

– У суботу.

А Колiсниковi того тiльки й треба. Вiн тiльки вийшов вiд Лошакова, то зараз почав думати, коли б краще той обiд готувати. "Тепер четвер ще, – думав Колiсник, – п'ятниця… у суботу обiд дворянський. Ну, а в недiлю i наш… Поспiль один за другим. Гаразд. Iде".

I Колiсник теж немалу хуру наробив заказiв. Звiдтiм вiн поїхав по вина, брав щонайдорожчi, шонайстарiшi i горiлки усякої як двойної i аглицької, адмiральської, желiзнодорожної, у пляшках i ведмедях, у кухликах i графинах, рому, коньяку… "Затоплю бiсових синiв, – думав вiн, вичитуючи чималий список усякого трунку. – Це на те й вийде: карай свого ворога хлiбом-сiллю". I вiн почув, якась завина ухопила його за серце вiд тих згадок, якась пекуча згага запекла. Йому шкода стало грошей, що вiн тратить оце. "Подумай тiльки – триста карбованцiв, а дай, боже, щоб була половина. А що ж, як обдурить бiсiв пан, не приїде? Краще не думати, нехай йому! Уже ж зав'язалося – чимсь треба розв'язувати".

I вiн мерщiй повернув коня вiд лавки. Ще не мало йому приходилося у той день бiгати. До хлiбника, до рiзникiв, повара найняти та й не абиякого, а такого, що знає усi панськi витребеньки. Трохи не до вечора ганяв Колiсник по городу, а смуток все дедалi обгортав та обгортав його.

– Де ее так довго забарився, папаша? – стрiла його Христя на порозi, так пишно розряджена у новий одяг: бiлi рукава сорочки, хороше вицяцькуванi квiтками, червоно-гаряча спiдниця як не займеться, одна корсетка з дорогого оксамиту не горiла, та й на тiй, спускаючись з шиї, густо послалися золотi дукачi i рiзних кольорiв намисто. Заквiтчана квiтками пополам з хрещатим барвiнком, бiлолиця, рум'яна, вона так привiтно виглядала своїми чорними очима, що й кам'яне серце трiпнулося б, уздрiвши таку красуню. А хiба ж воно у Колiсника скам'янiло?

Уздрiвши її, вiн аж струснувся. Де й дiвся його недавнiй смуток, ув очах зажеврiли iскорки одради, похмуре лице освiтила легенька усмiшка.

– Та, та, та… он як моя доня нарядилася, – засмiявся вiн швидко та весело. – А я, як дурний, бiгаю по всiх усюдах та морю мою донечку голодом. – I, пiдiйшовши, вiн смачно цмокнувся з Христею.

– Де був? Кажи, де був? До других бiгав? Кращих шукав? – в'ючись хмелиною кругом його i усмiхаючись рожевою квiточкою, допитувалася вона його.

– Грошi розтринькував, дурний! Не знав їх де дiвати, то по городу трохи не стрiчному i поперечному роздавав.

– Нащо? Краще б ти донi хатку купив. Невеличку хатку з садочком. I твоя доня, як мала пташка канареечка, сидiла б там та пiсень щебетала, ждучи свого батенька сивенького.

– А справдi? – подумав вiн. – Куплю, куплю, тiльки не зараз. Дай трошки хоч дух перевести. Зажали твого батенька. Ось готуйся на бенкет. Незабаром бенкет буде.

– Який бенкет?

Колiсник розказав усе Христi. Потiм, граючи очима, почав:

– Ти у мене гарна доня, слухняна, послухаєш мене. Лошаков той великий пан – багато зможе i давно чортом на мене дивиться. От, як буде вiн, перетягни його на мою руч. Перетягнеш – штучну тобi хатину куплю, i не З одним, а аж з двома садками.

– Руку! – скрикнула вона, випрямляючись на увесь рiст. Очi її грали, лице усмiхалося, з хвилини на хвилину вона робилась все краща та краща, мов пишалася: дивися, мов, любуйся… є такий у свiтi чоловiк, котрий устояв би проти моєї красної вроди?.. Хiба твiй Лошаков вистоє?

У недiлю коло Колiсникової квартири, знай, спинялися карети, коляски та фаетони, з їх виходило усяке панство i прямiсiнько простувало у параднi дверi, перед котрими (досi ще не видане диво у городi) стояв страшного росту швейцар iз здоровенною булавою, у парчевому картузi, в каптанi, облямованiм Золотим позументом. Перед кожним ухожим вiн витягався у струну, щось вихитував булавою – тобто честь робив, i пропускав у розчиненi дверi. Народу Зiбралося на те диво подивитися – уся вулиця з обох бокiв запруджене людем, так що пройти трудно.

– Побий тебе сила божа! Що то вiн виробляє? – дивувалися робочi, дивлячись на тi затiйливi вимахи швейцарової булави. – Помаха, помаха пiд носом, та тодi й пускає.

– То вiн дає: понюхай, мов, чим пахне! – вiдказав хтось, i чимала купа пiдняла регiт.

– От церемонiя, так так. Це не по-нашому. Так тiльки у Москвi буває. От i пiди з Колiсником. Первий вiн чоловiк на увесь город, – казали заможнi хазяїни-ремiсники, вийшовши назнарошно подивитися на церемонiю.

– Ну, якого ви бiсового сина зiбралися сюди, очi повитрiщали? – почули вони у розчинене вiкно Колiсникової квартири. – Iдiть собi, поти не порозганяли.

– Сам каже. Сам. Бачили? Бачили? Червонопикий та сердитий який.

– Хто сам?

– Та вже не хто – Колiсник.

– Еге. А давно ти рибою та дохлим м'ясом баришував?

– Пiди ж ти. Забулося. Начальство, бач.

– А знаєте що? Щоб не було напастi якої, краще розiйтись. Чого ми будемо дивитися, як пани дурiють.

– Коли тобi не хочеться, то йди. А ми хоч раз на вiку побачимо на панський бенкет.

– Побачите, поти очi заплюють.

– Та вже ж.

Декiлька пiшло, а на їх мiсце присунуло ще бiльше. Народ запрудив усю вулицю – проїхати з трудом можна.

– Розходьтеся! Розходьтеся! – десь не взялися полiцейськi i почали розпихати людей.

– Чого розходьтеся? – деякi з пообiдавших i хильнувших почали одмагаться. – Iди собi, коли тобi треба.

Полiцейськi начали силувати – народ не слухавсь. Почалося змагання. Коли це де не взялася пожарна з того i з другого боку улицi i ну з двох труб кропити людей. Усi так i кинулись врозтiч. Через пiвгодини хоч би тобi жива людина показалася на вулицi. Нiхто тепер не заглядав у вiкна, нiхто не перечив бенкетовi нi лихим, нi добрим поглядом.

А бенкет розвернувся на всi боки. На здоровенних столах – напиткгв та наїдкiв. Першi стояли у затiйливих пляшках, кухлях, графинах, i сонячне промiння переливалось рiзними цвiтами у їх чистих трунках, другi – на срiбних тарiлках; з-пiд скляних покришок так привiтно усмiхалися до кожного. Пани снували вiд одного столу до другого, цокались чарками, дзенькали тарiлками, стукали ножами, виделками; настала ротам та зубам робота: хто аж давився та запихався пирогами, хто, мов на жорнах, молов на зубах смачнi хрящi смаженої риби, там базiкали, все вище та вище пiднiмаючи голос, там реготалися. Панства було повнi хати: усi предводителi з Лошаковим в галовi, всi члени земства, чимало губернських гласних i Рубець мiж ними. Проценка Колiсник, уздрiвши, теж запросив, i Проценко прийшов. Бенкет вийшов на славу: земськi стовпи зiйшлися з дворянськими стовпами празникувати свято єднання, згоди. Про це в широких красномовних речах говорили то однi, то другi. Лошаков перший пiдняв чарку за земство, за земських робiтникiв, предсiдатель другою чаркою випив за здоров'я дорогих гостей дворян, найщирiших Земських робiтникiв. Колiсник вилив за згоду, за поєднання земства з дворянством. Його проста невеличка рiч подобалася усiм найбiльше, всi закричали: "Ура-ура! за згоду, за згоду!" Пiшли пожадання успiху тим i другим, цокання, цмокання, братання. Полилися трунки рiкою.