Текст книги "Повiя"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 34 страниц)

Аж ось знову гогонула полкова музика i увесь той гармидер покрила… Голосно покотилися тонкi та рiзучi вигуки флейт та кларнетiв; протяжно загули сурми та фаготи; литаври лящать, аж вiдляски розходяться; турецький барабан стогне та охає, аж гiлля на деревi хитається вiд його товстих забоїв… Людський гам та гук додає решту… Все помiшалося вкупу – i заводи музики, i людський гук, гомiн, – не чутно виразно нi одного слова, не розбереш поодинокої розмови – все гуде, гукає, лящить, верещить, все вихориться, наче завiрюха зимою… А народу набралося – i в вокзалi, i коло вокзалу, i по темних закутках саду, по глухих дорожках його, – всюди повно, битком набито.

Музика переграла i стихла. Виразнiше почувається людський гомiн. Тому заманулося того, тому другого. Гукають прислужникам мерщiй подавати. Однi примостилися пiд вокзалом чай пити; другi розтеклись по халабудках пивком прохолодитися; третi потягли у вокзал "сiрка" смикнути… Просторiше стало по дорожках, вiльнiше i коло вокзалу… Стовпи поважно сновигають i ведуть тиху розмову.

– Что это такое? Только и слышно: интересы крестьянства, интересы крестьянства того требуют!.. Да разве все крестьянство? Разве исторические судьбы государства ими создавались? Это черт знает что такое! Если мы, культурные элементы, не выступим вперед и не заговорим о диком разгуле демагогии, то что же государство ожидает? Оно потонет, оно должно потонуть в разливе самой страшной революции… Мы должны стать на страже и предупредить!.. – гомонiв глухо, товсто придавлюючи на кожному словi, стовп.

– Но позвольте. Чего же вы хотите? – перебив його низенький щуплий чоловiчок у ширококрилому брилi, що густою тiнню закривав усе його обличчя. – Ведь это одни только общие места, которые мы уже около десяти лет слышим из уст охранителей! Вы определенно формулируйте свои желания.

– Извольте, – товсто почав стовп, кидаючи призрий погляд на невеличкого чоловiчка. – Во-первых, мы требуем, чтобы нас выслушали; а для этого необходимо дать нам преобладающее значение хотя в таком незначительном органе самоуправления, как земство. Помилуйте: не только в уездных управах избраны председателями полуграмотные писаря, эти истинные пьявки народные, но и в губернскую управу втиснули членом какого-то ремесленника.

– Вы, значит, признаете недостаточным такое самоуправление? Желали бы большего?.. Английская конституция с ее лордами вас привлекает?

Стовп щось товсто загув i незабаром з невеличким чоловiчком сховались у гущавинi акацiй, що високою стiною виставились над глухою стежкою, круто загнутою убiк.

– А слышали, слышали? Наш-то Колесник за сорок тысяч имение купил?.. Вот она, новая земская деятельность… устройство гатей, плотин, мостов!..

– Да, да!.. Нам необходимо принять меры… стать в боевое положение. И так уже долго мирволили всяким либеральным веяниям. Вы слышали проект нашего губернского предводителя дворянства? Государственного ума человек! Нам нужно его держаться, его поддержать. Он все проведет.

I друга пара теж сховалася мiж акацiями.

– Чаво же это бестия Штемберг? Не подпустил ли жучка? – роздався З халабуди охриплий голос.

– А что-о?

– Объявил, шельма: арфянки будут. Что же он их до сих пор не показывает? Давай, братцы, вызывать жидовскую рожу!

I через хвилину роздалися гучнi оплески в долошки.

– Штемберга! Штемберга!.. Что же это он, чертов сын! Где его арфянки?.. Арфянок подавай! арфянок!., го-го-о!.. га-га-а-а! – ревла несамовито цiла метка охриплих голосiв, то товстих, наче гуркiт вiд грому, то тонких, рiжучо-ляскучих.

Народ так i хлинув до халабуди! Що там? Чого то? Помiж людьми заблищали цинковi гудзики, зарябiли джгути.

– Позвольте, господа! Позвольте! Дайте дорогу! – i, розпихаючи людей, до халабуди мерщiй побрався часний пристав.

– Господа! Прошу вас не скандальничать! – повернувся вiн до тих, хто був у халабудi.

– Проваливай!.. Штемберга-а!..

– Господа! Прошу не кричать!

– А-а… Федор Гаврилович! Наше вам! Просим покорно: заходите… Вьiпьем, брат! – пiдскочивши до пристава, загукав височенного росту бородатий купчина i одним махом помчав за руку пристава у халабуду.

Лящання в халабудi стихло; чувся тiльки неясний гомiн та поодинокi вигуки: "Выпьем! наливай, брат!"

Народ почав розходитись; прислужники, що цiлою зграєю кинулися до халабуди, як звiдти роздався нестямний вигук, собi почали одходити. Один тiльки сухенький та не дуже чепурно наряджений панок стояв проти халабуди i дивився на п'яне гульбище. Його висока постать зiгнулася, спина дугою угору вигнулася, а грудина ободом до спини припала; рiдкi рудуватi баки, наче гичка, висiли коло запалих щок, по краях вони вже позасiвалися сiдиною; запалi очi суворо виблискували з-пiд настовбурчених брiв. Зложивши руки за спину i обпершись на високий i товстий з парусини зонтик, вiн стояв проти халабуди, наче дожидався когось. Через скiльки часу з халабуди вийшов, наче рак червоний, пристав.

– Федiр Гаврилович! – кинувся до його панок. Той став, вирячивши на панка здивованi очi.

– Здається, не помилився? Iмєю честь з Федором Гавриловичеш Книшем. балакати? – замовив панок.

– Ваш покорный слуга, – брязнувши шпорою i уклоняючись по-воєнному, одказав пристав.

– Не пiзнаєте?.. Так, так… – усмiхався панок.

– Извините, пожалуста… не узнаю…

– А пам'ятаєте, як ви секретарювали у полiцiї? Чи згадується вам, як ви, копитан та я умiстi пулечку били?.. Давно то було! Певне, вже i забули Антона Петровича Рубця?

– Антон Петрович! -гукнув здивований пристав, подаючи обидвi руки Рубцевi. – Боже мiй! Та й постарiли ж ви, та перемiнилися як, нiзащо пiзнати не можна! – замовив по-своєму Книш.

– Час своє бере! – глухим голосом одказав Рубець. – А от ви помолодiли. Та як вам до ладу оця форма пристала! – хвалив Рубець, обдивляючись Книша.

– Як бачите, перемiнив службу… Жiнка приказала довго жити.

– Чули, чули… – перебив Рубець.

– Так я махнув на все, та оце як бачите… у часнi пiшов.

– I про це чули… Важка служба! Клопотна служба! Перед усiма на виду.

– Та це б ще нiчого, та тiльки нiколи поспати.

– Так, так. Уп'ять же й оце, – i Рубець хитнув головою на халабуду, де знову пiднявся нестямний галас. – Другим гульня, радiсть… а ти гляди, дивись та придержуй, щоб не дуже-то й загулювались.

– Це нашi купчики загуляли. Що з ними поробиш? Знакомий усе народ. У моїй частi живуть.

– Так, так… Кому гульня, а кому служба!

– Ну, а ви ж як? Все на старому мiсцi? Чого оце i до нас завiтали? – запитався Книш.

– Та ви ж чули, що копитан умер? – перепитав Рубець. – Не чули? Умер, сердешний: царство йому небесне!.. Отож на його мiсце мене общество i обiбрало.

– Так ви вже по земству служите? – здивувався Книш.

– Пенсiйну невеличку вислужив… В одставку вийшов. А все-таки зложивши руки не хочеться сидiти. Привикне, бачите, собака за возом… Отак i я. Загнулося ще обществу послужити… Спасибi добрим людям, не обiйшли: вибрали замiсто копитана. Помаленьку живем з старою, – глухо повiдав Рубець.

– То це ви сюди на вибори приїхали?

– На якi там вибори! Непремiнного хiба? Господь з ним! Бiльше ж, мабуть, п'ятсот рублiв, нiж двiстi сорок?

– То по своїм дiлам? – знову допитується Книш, не второпавши, чого се Рубець у губернiю забрався.

– Та нi! От недогадливi!.. Пiсля виборiв земський з'їзд… Мене, бачите, вибрали губернським гласним.

– Так он як? – здивувався Книш. – Поздоровляю!

– Спасибi! Хоч воно i нi з чим поздоровляти: клопоту та здержкiв бiльше; а все ж, бачите, почот… Вже як вибрали, то треба хоч раз i на з'їздi побувати… послухати, як розумнi люди у губернiї балакають… Ми i в себе кожне собранiє чуємо речi… Та то свої, уже знайомi; а тут з усiєї губернiї… Дива бiльше… звiсно, i гомону буде не мало… Чи буде тiльки з того гомону прок? – прихилившись до Книша, мовив Рубець. Книш стиха усмiхався.

– А оце знявся на вашi губернськi дива надивитися, – почав далi Рубець. – Запакував семигривеника… Думка: може, кого стрiну з давнiх знайомих?.. I гаразд, шо оце вас зуздрiв. Скажiть менi: чи не знаете, бува, Григорiя Петровича Проценка? Де вiн i що з ним?.. Молодим ще тодi паничем був… У мене на квартирi стояв.

– Знаю, знаю. Вiн теж по земству служить: бухгалтерує у губернськiй управi, – одказав Книш.

– Хотiлося б менi з ним побачитись.

– Вiн тут у саду був. Я його бачив… Та от i вiн, – указав Книш на високого у бородi пана, чепурно зодягненого, що виходив з вокзалу. – Григорiй Петрович! – гукнув на його Книш.

Проценко поважно, розхитуючись, пiдiйшов до Книша, поздоровкався i, зовсiм не примiчаючи Рубця, що стояв тута ж, спитався у Книша:

– Что нового?

– Пiзнаєте земляка? – перепитав його Книш, указуючи головою на зiгнуту постать Рубцеву.

Проценко, задравши звисока голову угору, дивився крiзь пенсне на Рубця. Той собi, усмiхаючись, дивився на Проценка.

– Не пiзнаєте? – глухо вимовив Рубець. – Давня рiч…

– А… Антон Петрович, здається? – спитався Проценко.

– Вiн i е, – усмiхаючись, одказав Рубець.

– Боже ж мiй! Скiльки лiт, скiльки зим не бачилися? Здрастуйте! – i вiн приязно подав йому руку.

Почалося розпитування, як живеться-можеться, чого ее Антон Петрович приїхав у губернiю.

Проценко наче зрадiв, а бiльше здивувався, як Рубець сказав, чого вiн приїхав.

– Так i ви до нас на з'їзд? Радiсно, радiсно своїх бачити! – заторохтiв Проценко по-своєму, одкидаючи геть свою пиху i свiй звичай згорда держатися. – А знаете що, Антон Петрович? Ви мене колись як годували… Пистина Iванiвна яким смачним борщем кормила – не їси, було, а п'єш! Тут такого нi за якi грошi не добудеш. Позвольте ж менi тепер напитися з вами чайку укупi; може, i поїмо чого!..

Рубець мав був щось казати.

– Нi, нi, не одказуйтесь… грiх вам буде. От ви, я, Федiр Гаврилович… Утрьох виберемо затишне мiстечко та любо-мило згадаємо старовину…

– Человек! – гукнув згорда Проценко на прислужника. Той, наче з води вирнув, так i уродився перед ним.

– У вокзалi? – спитався Проценко товариства.

– Краще, як примостимося де у захистку, – одмовив Книш.

– Отбери лучшую и уютную беседку!.. Прибор чаю… живо! – скомандував Проценко.

Прислужник тiльки хвостиком мелькнув i зразу скрився.

– Скорий! – здивувався Рубець. – У нас таких швидких немає!

– Та то тiльки вiн бiгати скорий. А от побачите, коли вiн прийде сказати, що готово… Наждемося! – мовив Книш.

– Та хоч бiга швидко! – каже Рубець.

Поки Рубець з Книшем вели розмову про швидкого прислужника, Проценко стояв, повернувшись лицем до вокзалу, i гордо озирав крiзь свое пенсне прохожих.

– Мосье Проценко! Скажите вашей супруге, что я на нее сердита, – обiзвалася до його молоденька панi чи панянка, за котрою цiла метка офiцерiв брязкала острогами та торохтiла шаблями.

– За что это? – i Проценко на закаблуках хитнувся.

– Как же! Тянула, тянула в сад с собой, ни за что не пошла! – стрiльнувши очима, прощебетала та i незабаром скрилася.

– Так ви вже жонатi? – здивувався Рубець.

– З пiвроку, як оженився.

– Я й не знав. Поздоровляю! А що ж ви самi?.. Хiба жiнка недужа?

– Та так… Вона бiльше дома насиджує.

Рубець мав був щось сказати, та тут саме прибiг прислужник.

– Готово-с! – мовив вiн, зостановлюючись перед Проценком i хватко перекидаючи собi салфетку на плече.

– Где? – спитався Проценко.

– Пожалуите-с! – i, роэпихаючи народ руками, вiн побiг уперед геть вiд, вокзалу.

– Ты же куда? – гукнув на його Проценко.

– Там-с! – одказав прислужник, указуючи рукою на цiлу стiну акацiї, що геть чорнiла здалi.

– На кой черт такую глушь выбрал? – спитався суворо Проценко.

– Здесь все заняты-с! Проценко остановився.

– Та ходiмо. Там менше очей буде зазирати, – сказав Книш, i всi рушилиза прислужником.

На кiнцi широкої дорожки, у захистку мiж гущиною акацiй, чорнiла невеличка халабудка, до котрої прислужник довiвши сказав: "Здесь-с".

Посеред халабудки стояв стiл, накритий бiлою, як снiг, простинею, на столi горiли двi свiчки у скляних запонах, кругом столу з бокiв зеленiли ослончики.

– I як тут затишно, – сказав Рубець, сiдаючи i роздивляючись кругом халабудку.

– Так ти ще нiчого i не наготовив? – кривлячись, спитав Проценко,

– Что прикажете-с?

– Черт бы тебя побрал! Хотя бы чаю дал! – вилаявся з досади.

– Сколько прикажете-с? – одно свое прислужник.

– Воно по старому б звичаю, – умiшався Рубець.

– П'ють горiлочку до чаю, – доказав Книш, усмiхаючись. – Я сам такої думки.

– Як хочете. Чого ж ми потребуємо? – пита Проценко. Почалася рада. Книш захотiв биткiв у сметанi, Проценко – перепiлки,. а Рубець здався на їх: хай чого хотять, того й дають, аби скорiше.

– Графин водки! бутылку красного! битков, перепелки, а третье, что есть у вас лучшее?

Прислужник затрiщав, називаючи кожну страву.

– Давай менi котлетiв, то саме по моїх зубах, – рiшив Рубець.

– Отбивных, пожарских, рубленых? – знову затрiщав прислужник. Рубець, не знаючи, яких йому брати, тiльки дивився.

– Пожарских! – крикнув Проценко.

– Хорошо-с, – i прислужник мав був бiгти.

– Постой! Принеси пока графин водки, селедку, там, может, есть у вас хороший балык, икра, то и этого.

Поти прислужник бiгав десь, щируючи, як би скорiше подати те, заказати друге, тут почалася звичайна бесiда. Проценко розпитував про город, про жiнку Рубцеву, про дiтей. Рубець розказував нешвидко, з примовками, з приказками, як завжди розказують повiтовi полупанки, i тим викликав неумисну усмiшку то у Проценка, то у Книша. Рiч затяглася б надовго, коли б прислужник не принiс горiлки i закуски. Коли ж з чистого, як сльоза, скла графив заграв сизенькими смужечками свiту, що падав вiд свiчок на його, приязно забряжчали чарочки, хитаючись на своїх високих пiдставках, тодi зразу забулося про все, про що недавнечко говорилось; очi самi собою упали на графин i залюбувалися тими непримiтними голочками, якими грала бiла горiлка, рука тяглася до чарки, котилась слинка, глядячи на шматочки жовтогарячого балика, чорного кав'яра, срiбно-блискучого оселедця.

– Будьмо! – привiтався перший Проценко, беручи в руку чималу чарку з горiлкою. За ним випив Книш, далi Рубець. Заївши попереду, приложились по другiй.

– Ви, здається, сього зiлля не вживали? – спитався Рубець, дивлячись, як Проценко чисто ходить коло посуди.

– Не вживав, не вживав. Молодий ще тодi був.

– Ви тодi бiльше по частi жiночiй, – зареготався Книш.

– Случалося, та й там несмiло. Дурний був! Тепер би от i випрактикувався, так жiнка перечить, – признавався Проценко.

– Ай досi ще вас згадують панянки та молодi панiйки, – додає Рубець.

– Згадують? – переспросив Проценко. – Щаслива пора! Ех, давайте ж за їх хоч вип'ємо.

Тiльки що налив чарки, як прислужник приносе i страву. Злiз з печi. вона так приязно пахла, лоскотала в ротi, будила ще бiльший смак.

– А вино? – спитав Проценко.

– Сейчас, – заметався прислужник.

– А после вина чай. Слышишь? И бутылку рому хорошего.

– Слушаюсь, – i побiг.

– Так вип'ємо за здоров'я тих, кого колись ми любили i хто нас любив! – пiднiмаючи чарку, мовив Проценко, зiтхнувши.

Книш цокнувся. Цокнувся i Рубець. Випили. Пiсля четвертої загорiли навiть очi, i краска виступила i на злiнованому Рубцевому обличчi.

– Чого в молодi годи не случається? – склонившись, мовив вiн. – Я пам'ятаю, як у свою крiпачку, дiвчина така була, так улюбився, що задумував женитись, так покiйник панотець як дав доброго прочухана, то й любов пройшла.

– А я? я? – гукнув Проценко. – Це ж на ваших очах. Пам'ятаєте Христю? Я ж задумував був з нею гражданським браком зажити. Може, коли б зажив, то потiм i женився б. А тепер… де вона? Що вона?

– Отак i пропала. Ще як розщитав я її, то чутно було, що вона в городi проживала в Довбнi. Довбнина ж жiнка така повiя, як i вона, та ще й заклята. На перших порах ото i приют у себе дала. Так Довбня, побачивши, що показнiша вiд жiнки, почав був моститься. То Довбниха помiтила i прогнала з двору. Потiм, кажуть, i в покiйника копитана з тиждень проживала: той таки, як воєнний, любив перебирати. А потiм, либонь, копитан жидам її передав, та пiсля того i слух об їй пропав. Так не знать де й дiлася. А шкода, добра була робiтниця, добра, грiх слова сказати! – пожалiв Рубець.

– Да, она была даровитая. Очень даровитая, – подумавши, мовив Проценко. – Куда даровитее этой попадьки. Как ее? Наталия… Наталия… взбалмошное существо!

– Царство небесне їй! – повiдав Рубець. – Отруїлася. I пiп пiшов у ченцi. Вони таки чуднi обоє були.

– Взбалмошное существо! – одно мовив Проценко.

– Тодi у городi всi казали, що через вас, – додав Книш.

– Может быть. Может. Чем же я виноват? Вольно человеку дурь в голову заколотить. Вечной любви желала… Глупая! Как будто может быть вечная любовь?

I Книш, i Рубець зареготалися, а Проценко, засовавшись i зачухавши потилицю, сказав:

– Уже менi сi баби! Ну, баби… Прислужник принiс чай, вино i ром.

– Ах, это хорошо! – мовив Проценко i присунув до себе стакан. Прийнялись за чай. Книш i Рубець пiдлили рому для прохолоди, а Проценко ждав, поти простигне. Вiн часто схоплювався з мiсця, зачинав ходити по халабудцi, виходив у садок, знову уходив. Лапнеться за стакан – гарячий, знову пiде, а через хвилину вертається. Видно, що його то ганяло: або ж горiлка марудила, або розмова про давне не давала спокою. Молоде лице його почервонiло, очi потускнiли, вiн часто скидав своє пенсне, протирав i знову чiпляв на нiс.

– Григорiй Петрович! Здрзстуйте! – хтось голосно i жирно привiтався до його, коли вiн знову вийшов був проходитись. – Ви самi? Що ви тут сновигаєте?

– Нет, я с компанией. Ах, кстати. Ви бажаєте земляка бачить?

– Аякже! темляки та щоб не бажав. Хто вiн? Де вiн? – замовив той же голос, так знайомий Рубцевi, а проте незвiсно чий.

Тiльки що мав був Рубець поспитати у Книша, хто такий, як на порозi халабудки появився Проценко, ведучи за руку здоровенного ситого чоловiка з червоним, як жар, лицем, блискучими очима i чорними усами. Рубець зразу пiзнав Колiсника. Той i голос, дзвiнкий та гудючий, такий i на зрiст високий та бравий. Тiльки наряджений iнакше. То було у довгiй суконнiй каптанинi, а тепер у короткополому сертуку, штани не синi китаєвi в чоботях, а рябi якiсь на випуск, чобiтки невеличкi, скрипучi, сорочка була з воротничками, на шиї золотий ланцюг вiд дзигарiв телiпається, на руках золотi перснi дорогими камiнцями грають.

– Антон Петрович! Слихом слихати, в вiчi видати! Скiльки лiт, скiльки зим!-гукав Колiсник, прискакуючи до Рубця, i полiз цiлуватися.

– Бач, де вони примостилися! Зiбрались утрьох земляки собi та й… чайок попивають. Добре. От добре. Вип'ю i я з вами чарочку ромку.

– Костянтин Петрович! А може, чайку? – попитав Проценко.

– Нi. Чай сушить. Я от сього дива. Се по нашiй частi. А то i в земствi кажуть, що я мужик. Так уже мужиком i буду. Будьмо здоровi. – I вiн зразу перехилив чарку.

– Ну, як же ви поживаете? – запитав вiн у Рубця. – Чув, службу перемiнили, по земству пiшли. По-моєму. Добре, їй-богу, добре. Клопiтна тiльки служба. Нiколи i на мiсцi не посидиш, ганяють тебе, як солоного зайця. Туди мiсток бiжи строїти, туди греблю гатити. Страх дiла! I в городi покiйно не посидиш. Воно як пани – всюди пани. Он i мої товаришi – вибрали собi панське дiло – сидять та пишуть, а ти, Колiсниче, котися. Куди стрiло, туди й брiло! Оце перед собранiєм тiльки й спочинеш. А там – гайда! З повозки i не злазиш.

– Одначе вам, Костянтин Петрович, повозка у прок iде, iч, як роздобрiли, – усмiхнувся Книш.

– Та гаразд, що я такий удався. А будь я сухий, не могучий? Калюка, дощ, лиха година, а ти мчишся. Дiло не стоїть. Ох! I забув попитатися, – повернувся вiн до Проценка. – Бачили диво?

– Яке диво? – спитався той, присмоктуючи холодний чай.

– Як яке диво? – скрикнув Колiсник. – Арф'янок! Ну й Штемберг! От вражий жид! От арф'янки – так так! Повногрудi – от! Куценькi платтячка – так! нiжки – такi, позатягуванi у блакитнi чулочки. А личка – одно рожа, друге лiлiя. Зроду-вiку не бачив кращого нiчого. А найпаче одна – Наташка. Як там у казках кажуть: на лобi мiсяць, на потилицi звiзда?

– Ну, вже й пiшов розписувати! – знову увернув Книш.

– Е, це вже по його частi! – додав i Проценко.

– Не вiрите? От побачите. Незабаром почнуть спiвати. Побачите.

Книш i Проценко почали реготатися, який Колiсник охочий до дiвчат.

– Було колись – кожна руба становись! А тепер що? Нiкчемний став. От так ще побазiкати, полюбуватися, а до дiла – нi к бiсу! – одмагався Колiсник, наливаючи знову чарку рому.

У садку тим часом народ зашумiв, всi пустилися до вокзалу. Хтось гукнув: "Зараз будуть спiвати! Зараз!"

– О-о, ходiмо, ходiмо! – заметушився Колiсник.

– Ну, чого його? – умiшався Рубець. – Хай уже iдуть молодшi. А нам, старим…

– Хiба i старого кров не грiє? Ходiмо. – i, покидавши недопитки, усi кинулись чимдуж до вокзалу. Колiсник iшов уперед i тяг за руку Рубця, котрий нiяк не поспiшав за швидким i вертлявим своїм земляком. Проценко i Книш чимчикували з бокiв. Коло вокзалу була така давка i тiснота, що страх; неначе бджоли облiпили невеличкi вiчка своїх уликiв, так народу набилося коло кожного входу. Туди не по одному вступали, а, мов латами одiвшись, цiлою купою сунули. Посунулись за другими i нашi i зразу метнулися одбирати найвиднiшого мiсця. Якраз напроти дверей помощена була височенька примостка, на котрiй спереду рядком уже стояли арф'янки i прикро позирали то в той, то в другий бiк; у деякої непримiтна усмiшка пробiгала на устах, грала на блискучих очах. З усiх сторiн тiльки й чулося дивування.

– Он, ото Наташка. Середня. Дивiться. Дивiться-бо! – крикнув Колiсник, упираючи очi на середню дiвчину. Невисокого росту, круглолиця, чорнява, наряджена у чорне оксамитне плаття, котре так iшлося до її бiлого, як снiг, тiла, вона, наче лiлiя серед пучка квiток, видiлялася серед своїх товаришок.

– У-у-у! – загув Проценко. – Вот скульптурность форм, вот мягкость и теплота очертаний! – здивувавшись, каже вiн Колiсниковi.

– Ага. Не я казав? Не я казав? А що, неправда? На лобi мiсяць, на потилицi зорi! Козир – не дiвка!

– Постойте, постойте. Вона нагадує щось менi знайоме, – знову почав Проценко. – Я десь когось на неї схожу бачив. О-о, дай, боже, пам'ять. Де я бачив таку?

– Нiгде! Нiгде в мирi, хiба, може, коли приснилася така! – сказав Колiсник.

– I я десь бачив таку, та чорт його знає, не пригадаєш де, – додав Рубець, упиваючись очима в лице дiвцi. Та стояла i спокiйно переводила свiй гарний палючий погляд по людях. Ось вона стрiлась очима з Проценком. Тихе непримiтне дивування, схоже на страх, заблищало у її безоднiх зрачках, постать колихнулася, вона похнюпилась i зразу перевела очi у другу сторону.

– Їй-богу, я десь бачив! – гукнув Проценко.

– Ат, кажете. Нiгде не бачили! – одно своє Колiсник.

Кругом їх набилося народу – повернутися нiяк, а жара – дихати важко.

– Знаете шо? Ходiмо ми попiд ту стiну. Там на ослончику постановимося – не так буде жарко i все видно, – сказав Колiсник i напрямився. Другi за ним.

Насилу пробралися i тiльки що постановились, як роздався забiй на роялю – ознака, що незабаром почнеться пiсня. Народ, що досi переговорювався, Зразу замер-затих, чутно було, як муха лiтала. Серед тiї тишi виразно бринiли тонкi голосники роялю. Аж ось зразу понад головами грянула маршова:

Мы дружно на врагов,

На бой, друзья, спешим…

Ляскучi голоси дiвчат зливалися з охрипшими заводами п'янюг, що бiля роялю стояли i з-за спин розряджених пташок давали ознаку, що й вони тута, що й вони, не маючи талану або спортивши голоси, перейшли з театральних помостiв тiшити п'яне купецтво та крамарство своїми заводами. Маршова пройшла i скiнчилася криками "ура-ура!". Слухачi надiлили спiвачок цiлим забоем ляскання в долошки, грюку ногами, криками "браво!". У спiвачок заграли очi, засмiялись уста, i, перешiптуючись та переморгуючись одна з одною, вони зразу опустилися на невеличкi дзиглики, що стояли позаду їх. Зосталась одна середня. Рояль дав акорд i стих. Вона одним поглядом окинула море голiв, що стояли коло неї, i, усмiхаючись, почала… "Прачку". Дзвiнким голосом вона почала виспiвувати про тринадцятилiтню молодесеньку прачку, як ту кликнули до сударина-барина стирати сорочку, одна з таких пiсень, котру спiвають повiї для п'яних "господ" або ще п'янiших купцiв, купецьких синкiв. До спiву спiвуха додавала вирази руками, станом, головою. Слухачi стояли i млiли. Здається, вони понiмiли, забули про все на свiтi, окрiм одної нелюдської похотi, котра так грала i свiтила їх очима i котру так виголошувала спiвуха. Нiмий оклик одними очима не забарився перейти в нестямну бурю крику, коли спiвачка почала показувати, як вона стирала сорочку. Одкинувши голову назад i пускаючи бiсики очима, вона злегка пiдняла плахiття свого куцого плаття i, вертячи передом, перетирала руками. Без всякого сорому почала вона показувати перед усiма, як… стирати. Слухачi не видержали, крик нестямний, крик радостi до слiз, похотi до забуття, що це дiється серед людей, знявся i ломив своїм гуком оселю вокзалу, хвилями переливався З одного боку на другий, грюк i стук сотнi нiг, плескання в долошки привiтали спiвачку, котра, кланяючись на усi сторони, опустилася на свiй дзиглик. Молодi панiйки реготались, панночки для виду поопускали очi у землю, а паничi i пани одно гукали: "Бiс! бiс!" Хтось крикнув: "Букета!" – i цiлi пучки квiток полетiли пiд ноги спiвачцi. Другi, протовпившись, самi пiдносили до рук. Та, кланяючись, брала i, лукаво дякуючи очима, нюхала. Хтось гукнув: "Шампанського!" Прислужник пiднiс на пiдносi вино i подав до рук молодому паничевi, той з компанiєю поплiвся до спiвачки, i почали випивати за її здоров'я. Вона сама трохи хлеснула з одного бокалу, зате зо всiма приязно цокалась.

А що ж нашi земляки? Книш реготався i злегка штовхав пiд бiк Рубця, котрий, червонiючи, одмахувався руками.

Проценко витягував шию i, знай, водив палючими очима за спiвачкою, мов вона була магнiтом i тягла його за собою; Колiсник вертiвся, як опарений, i, трiпаючи себе по животу, по боках, гукав: "Ох, не видержу! їй-богу, не видержу!"

Вiн таки i не видержав. Дождавшись, коли народ розiйшовся коло його, вiн стрибнув з ослона i, як буря, помчався до купи, що кругом обступила спiвачку.

– Наташа! – обiзвав вiн її, протовпившись до неї.

– Чево, папаша? – приязно усмiхаючись, лукаво спиталася вона.

– Можно вас просить поужинать со мною?

– С удовольствием! – одказала Наташа, подаючи Колiсниковi свою пухку бiлу ручку. Усi тiльки очi витрiщили, дивлячись, як Колiсник, узявнги Наташу за руку, повiв її через увесь вокзал у тi таємнi хатнi закапелки, котрi примостилися обiк його.

– Человек! карту! – гукнув Колiсник, шаркаючи ногами i обкидаючи кругом поглядом усю вокзалiю. З тим словом вiн скрився за товстою портьєрою.

По вокзалу пiшов тихий гомiн. Отак нашi! Де не взявся сивенький голубок та й зоставив на бобах наших горобчикiв.

– От ти й знай старого. Старий, та меткий!

– А вже сей Колiсник. Куди не ткнися, всюди вiн устряне i завжди його верх i затичка.

– Iще б! Дурнi земськi грошi куди дiвати? Он де нашi мости та гатi розлазяться.

– Ходiмо вiдсiля. Тут дихати нiчим, – похмурий мовив Проценко до Книша i Рубця i, скочивши з ослона, напрямився до своєї закапелки.

Тi пiшли за ним, розмовляючи за Колiсника, шо який-то вiн смiлий та вдатний. Проценко мовчав, ковтаючи чай з червоним вином. Вiн нiяк у його не доходив смаку i все, знай, пiдливав та пiдливав вина у недопитий стакан. Нешвидко вони одставились вiд чаю, i коли вийшли проходитися, то Рубець i Книш були як стиглi кавуни червонi, а Проценко блiдий-блiдий, аж сiрий. Плутаючи ногами, вiн, як та тiнь, сновигав за своїми земляками.

– А он i Колiсник! – сказав Книш, углядiвши його через розчинене вiкно у невеличкому закапелочцi.

Вони сидiли на м'якому диванi коло невеличкого столика, на котрому було наставлено чимало страв, пляшок. Вiн, обхопивши її стан рукою, схилився на її пухке плече своєю п'яною головою i, здається, дрiмав, i вона мусила плескати його по повнiй щоцi рукою i, знай, вигукувала: "Папаша! папаша! папашечка!"

Проценко перший порвався до вiкна, за ним i другi.

– Здрастуйте, мамзель! – смiло привiтався вiн до неї через вiкно.

– Здрастуйте, мосьє! – одказала та, прикро зводячи на його свiй палючий погляд.

– Мы, кажется, знакомы. Я где-то видел вас?

– Спросите у Епистимии Ивановны! Она вам все расскажет! – одрубала та i, вставши, пiд самим носом спустила штору над розчиненим вiкном.

Проценко, мов громом прибитий, стояв i трусився. У головi в його гуло, у вухах дзвонило, серце, як не вискочить, билось. Вiн не знав, чи йому кинутися у вiкно i одним махом розметати голову цiй дурнiй повiї. Вiн був справдi порвався, та Книш поспiшив ухопитися за руку i геть одвести вiд вiкна.

– Сволочь какая-нибудь! Дрянь и смеет так отвечать! – гукав лютий Проценко.

А з-за штори донiсся до його дзвiнкий оклик дзвiнкого голосу: "Папаша! папаша! поедем к тебе!"

Папаша шось буркнув, а одвiтний поцiлунок перервав його бурчання. Незабаром пiсля того усi бачили, як п'яний Колiсник, узявши пiд руку Наташу, повiв її через вокзал, садом, прямо до виходу i, гукнувши на звощика, помчався з нею геть-геть улицею.

– Та кого вона назвала? – допитувався Рубець у Проценка, що пiсля того наче опльований ходив по садку. – Менi почулося, наче iм'я моєї жiнки.

– А так здуру перше збрiвше на ум мення, – одказав Книш. – Хiба цi повiї задумуються над чим?

Проценко мовчав, iдучи схилившись коло їх. Вiн недовго пiсля того зоставався у садку, кликнув лакузу, розплатився, попрощався з Книшем i Рубцем i пiшов з садка. Щоб трохи вихмелитись, вiн не взяв звощика i пiшов пiшки. Iдучи улицями, думка його, як вiн не одганяв її, знай, вертiлася коло того случаю з арф'янкою, не давала йому покою, будила незiрване зло у серцi. "Що за мення викрикнула вона тодi? Пистини Iванiвни? Яка Пистина Iванiвна?" Окроме Рубцевої жiнки, вiн не знав нiкого з своїх знайомих. Що Рубцева жiнка з ним загравала, вiн пам'ятає. Та почiм же цiй повiї звiсно? Хiба Колiсник успiв усе розказати?

I вiн, дiйшовши до своєї квартири, з усiєї сили потяг за ручку дзвiнка, котрий несамовито задзвонив, аж на усю улицю луна роздалася…

II

– Номер! – гукнув Колiсник на всю швейцарську першої i розкiшнiшої гостиницi у мiстi, увiвши пiд руку Наташку, закриту чорною густою вуаллю, -гак що i лице її не було видно.

– Сiмейний?

– А вже сiмейний. Бач, не сам, – кричить Колiсник.

– Пять с полтиною, – кидаючи лукавий погляд на Наташку, одказав Колiсниковi.

– Веди, а не запрошуєш!

– Да я так. Я, видите, кому как угодно. Может, дорогой будет – есть и подешевле, – оправдувався лакуза, виступаючи уперед.

– Веди! – гука Колiсник.

Лакуза повiв не дуже-то ясно освiченим коридором. Лакуза бiг уперед, мов його хто у шию гнав, а ззаду Колiсник, ведучи пiд руку Наташку, поскрипував на увесь коридор своїми чобiтьми.