Текст книги "Повiя"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 34 страниц)

Сонце сiдало. Непривiтний жовтогарячий свiт миготiв по хатi, слався по полупаних стiнах, по неметенiй долiвцi, мов зарево близької пожежi освiчувало усе те. Чорною марою стирчала над вiкном у тому сяйвi Маринина постать. Вона все далi та далi хилилася над столом, мов що важке нагинало її закустрану голову… Це зразу – як припаде до столу, як заридає!

– Марино, господь з тобою! Що це на тебе найшло? Марина плакала.

– Чула-бо, Марино! Угамуйся… Перестань та розкажи, що це з тобою? А то – пiду… їй-богу, зараз пiду!.. – допитувалась i разом стращала Христя.

Марина пiдвела голову, звела на Христю заплаканi очi… Так дивиться мала дитина на матiр, коли та посвариться чого. Марина прохала своєї подруги не йти вiд неї, не кидати її. Здавалося, вона казала ними: глянь, подивися на сi сльози! Хiба вони дурно ллються? Лихо моє тяжке розливає їх!.. Пiдожди ж; хай угамуються вони; хай затихне на душi, i я тобi все розкажу, все повiдаю… Не кидай же мене!

Христя пiдiйшла до подруги i почала її утiшати. Вона перебирала всяку всячину i з свого життя, i з життя других. вгадала лро село, про дiвчат, хлопцiв i, згадуючи, пiдбирала найвеселiшi, найутiшнiшi випадки. Рiч її лилася, як той струмочок, пересипана та перевита смiшними жартiвливими вигадками. Якби то перед нею була давня Марина – реготалися б вони i не переставали з тих смiшних вигадок. А то Марина, слухаючи, тiльки перестала плакати та коли-не-коли розкривала зцiпленi уста, щоб усмiхнутися… Даремне силкування! Та усмiшка була така гiрка, така неутiшна, що жаль наскрiзь проймав Христине серце, дивлячись на подругу.

Смеркалося. Жовтий свiт меркнув, тухнув, крився темнотою. З глухих куткiв хати, з-пiд поду i вiд печi виступали померки i окривали її якимсь смутком.

Христя кинулася йти додому.

– Пiдожди, – прохала Марина. – Посидь ще трохи. Панiв немає дома, нiкого немає. Бач – я сама… Хочеш, поставимо самовар, чаю нап'ємося.

– Так менi страшно буде однiй вертатися.

– Я проведу.

– Ну-ну!

I Христя знову осiлася. Марина вийшла в сiни наставляти самовар. Христя зосталася сама i, роздумуючи про подругу, почала вдесяте обдивлятися хату. З усiх бокiв, з усiх країв виходила чорна темнота i все бiльше та дужче зступалася. Хата здалася Христi великим льохом, а не людським житвом. "I як вони живуть отута?" – думала Христя, почуваючи страх, що крався до неї з-за спини… Це чує – скрипнули дверi, щось рипучими чобiтьми пройшлося сiньми i назад вертає. Зиову дверi зачинились i вiдчинились.

– Для кого то самовар? – питає наче десь чуваний голос. Мовчання.

– Марино! ти сердишся? Дурна! – бубонить той же голос, i знову чоботи зарипiли, дверi стукнули.

Через хвилину увiйшла Марина.

– Хто то балакав з тобою? – питає Христя.

– А то ж вiн! – почала Марина, та й не доказала.

– Хто вiн?

– Дурисвiт!

– Та кажи внятнiше. Я нiчого не розберу.

– Ну – волоцюга, п'янюга! Щоб вiн, собачий син, з кругу спився!

– Та хто такий з кругу спився? – здвигнувши плечима, питає Христя.

– Панич! – аж скрикнула Марина.

– То се ти його так че тиш? За вiщо се так?

– Я ще йому не те зроблю, п'янюзi смердючому! Я ще йому язик видеру, хай тiльки займе мене, проклятий!

– Та за що ти клянеш його так?

– Вiн дума, йому пройде се – дурити, з ума зводити? Вiн дума, як одежу забрав, то я не пiду? Наплюю йому тричi серед голови та й пiду! Хай наживе другу таку дурку! – розпалившись, желiпала Марина.

– Так то все правда?.. – уголос вимовила Христя свою думку.

– Усе правда!.. Все правда! – зозла скрикнула Марина i заскреготала зубами. – Та вже ж i на моїй колись вулицi буде свято! – додала вона, скрутнувши головою; засвiтила свiтло i пiшла довiдатись до самовара.

Христя похилилася i довго-довго мовчки, похнюпившись, сидiла, аж поки Марина, брязкаючи посудою, не нагадала їй про себе. Христя пiдвела голову, глянула на Марину, що спиналася на мисник дiставати посуду. Марина здалася їй якоюсь низькою, аж згорбилася мов. Заяложене дране убрання мiшком висiло кругом колись високого стрункого стану, коси розпатлались i, як клоччя, спускалися з голови на плечi. "Господи! як Марина перемiнилася! аж страшна стала", – зiтхнувши, подумала Христя i знову похнюпила голову.

Марина внесла самовар, заварила чай i незабаром почала наливати.

– Пий! – сказала вона, пiдсуваючи до Христi стакан. Та мов не чула, не бачила.

– Христе! – обiзвала голосно подруга. Христя пiдвела голову. Марина зареготалася.

– Чого ти смiєшся?

Марина зiтхнула i важко промовила:

– А що ж менi казати? То – плакала – надолужило, треба й пореготатися!

I справдi, Марина наче переродилася: почала перед подругою так весело щебетати. Давня Марина, весела, жартiвлива, знову ожила, знову стала перед Христею.

Вона, насмiхаючись сама над собою, повiдала усе Христi: як i коли полюбила сього iрода, як жартувала з ним, як вiн обiцяв женитися, а вона й повiрила йому.

– I тобi тепер не страшно? – спиталася Христя.

– Чого ж менi страшно?

– А як же: як мати дiзнається? як у селi почують?

– Що менi тепер мати?.. Шкода, що буде побиватися стара, та що?.. Я тепер одрiзана скиба од хлiба! А в село я не пiду. Чого я там не бачила? Щоб кожне на тебе пальцем тикало? очi вибивало? Не тiльки свiту, що в вiкнi – за вiкном його бiльше!.. Є нас, Христе, таких усюди багато… живуть же! А пiсля свят поїду до панича на село… сама хазяйкою буду. Чорт його бери: пiшло життя шкереберть – хай iде! А йому, скурвому синовi, докажу. Тепер усе лащиться; тепер i назад; зоставайся, Марино! Хай все зле та лихе з тобою зостається! Що я тут? – наймичка, попихач. А там – сама хазяйкою буду… Своє господарство, свої корови будуть… слугу заведу… Приїжджай колинебудь у гостi, подивишся, якою я панiєю заживу! Оцього дрантя й на слузi не побачиш, – указала вона на невеличку дiрочку в платтi i взяла ще бiльше розiдрала. – А коли 6 ти бачила, що за лютий вiн був, як почув, що я поїду? Усе хапає з мене, усе рве, кида у сiни, носить у свою хату – i смiх, i лихо… Сказився, зовсiм сказився!.. – I, як сова у глупу нiч, хижо зареготалася Марина.

У Христi волосся знялося угору вiд того реготу. Червоне обличчя подруги, її блискучi очi злякали Христю.

На який час Марина замовкла, похнюпилась, а там… пiдвела голову i знову сердито заговорила:

– Ну, та й твiй добрий!

– Хто мiй? – боязко спиталася Христя, думаючи: невже вона це про панича закида? Невже вона що знає?

– Та вже ж не хто – панич! – скрикнула Марина. – Учора був у нашого… Грали там, спiвали… Наш хлебеснув та й почав жалiтися, як йому шкода мене, що вiн таки, мабуть, ожениться на менi… А твiй i почав вичитувати: i мужичка вона, i нерiвня! Що ти не перший i не послiднiй; не ти – москаль би знайшовся… Я лежу отут на полу, а менi усе й чутно з-за стiни. I таке мене зло взяло тодi! Так би, здається, схопилася, ускочила до їх та й учепилася кiгтями в його баньки!.. Мужичка! нерiвня!.. А вiн хто? великий пан? Хiба вiн як панич той живе? – як вовцюга сiрий! Вiн i з людьми не Знається, все б по шинках тинявся! Я б же, може, його хоч од шинкiв одбила!.. Не ти перший, не ти послiднiй!.. Вiн зна, хто був перший?! Москаль Знайшовся б!.. Я 6 нiчого не хотiла, якби тi москалi, як iтимеш вiд своєї попадi, звернули тобi, як курчатi, голову!.. – пригадувала то се, то друге Марина i все дедалi робилася лютiша.

Аж ось почулося: стукнули сiнешнi дверi, рипнули чоботи… Марина замовкла, прислухалася. Рип наближався до кухнi… Цокнула клямка, дверi розчинились, i в кухню уступив Довбня.

– А-а, здорова! – привiтався вiн до Христi. – Я й не туди, хто тут гомоне, аж се ось хто! От дiвка!.. От, а се?.. – безнадiйно ткнув вiн рукою на Марину.

– Поздоров, боже!.. – зло увернула Марина i замовкла.

– Кого?.. – запитався Довбня. – Зла твого?.. Ти й спершу була люта i згинеш такою!

– Я знаю одного дурисвiта, що радiв би, якби я й сьогоднi згинула, – ще лютiше вiдказала Марина. – Та якби бог слухав…

Христя сидiла, як на вугiллях, i ждала, що ось незабаром i здiйметься баталiя!

– Дурного чередника? – докiнчив Довбня Маринину поговiрку.

– Авжеж! – лютує Марина.

Довбня свiрконув очима, гiрко усмiхнувся i повернувся до Христi.

– Отож, як бач! Отак завжди… От ти сидиш тут, слухаєш, – розбери нас: хто з нас правий, хто винуватий? Хто кого займав? Хто кому перший гедза кинув?

Христя глянула i на того, i на другого, не знала, що їй казати. Марина виручила. Хитаючи головою i призро дивлячись, вона почала:

– Хто з нас перший гедза кинув? Ану, хто перший? Хто трохи не в ногах лазив, руки лизав, поки треба було?

– То давня рiч… – почав Довбня.

– Давня? – перебила Марина. Очi її, наче гострi ножi проти вогню, заблищали.

– Давня ж, давня… А сьогоднi… сьогоднi хто винуватий?

– А за давне хто винуватий? – у свою чергу спитала Марина.

– Та пiдожди, дай слово вимовити… Отак завжди!.. Ну – я! я винуватий! – скрикнув Довбня.

– А хто бiльше винуватий? – знову питає Марина, потроху одходячи.

– Ти! – одрубав сердито Довбня. – Ти нiколи путнього слова не скажеш! До тебе з ласкою, а ти – з серцем! Тебе просиш, а ти до бiсового батька посилаєш!.. Ти кажеш – женись. Хай по-твоєму буде! Та чи подумала ти, яке наше життя буде? I я з запалом, та й ти – огонь-петрович! Тобi слово, а ти – десятеро… Та ми порiжемось, дурко!

– Тепер, небiйсь, дуркою стала, а спершу то й розумною була!

– I спершу була така! Тiльки крилася, тiльки не показувала своїх зубiв перед людьми. А як показала, то й видно, що то за перець стрюкуватий! Марина тiльки важко зiтхнула та скрутнула головою.

– Уп'ять же й те, – почав знову Довбня. – Хто перший на розладдя пiшов? До кого жиди щодень швендь та швендь у хату та шу-шу, шу-шу?.. Питаю, чого то жиди унадились? – Та то коралi купувати!.. Ну, коралi – то й коралi. А виходить, що ти збираєшся їхати. Якийсь блазень з голодрабих полупанкiв, позарившись на твої очi, присоглаша до себе. Ти ж згодилася? Ти перша згодилася! I мене не спиталася. Сказала жидам: добре, поїду! А менi чужi люди про те довели… Так оце воно що?.. Менi, думаєш, легко було слухати? Легко, га? От ти й розсуди: що, якби ти була моя жiнка, а тут де не вiзьмись хвинтик з улицi… I ти чiпляєшся йому на шию! Гарно було б менi на те дивитися?

– Якби ж була жiнкою… А тепер я що?

– Жiнка! – скрикнув Довбня. – Що невiнчана? Плювать менi на те! Я тобi сказав, що не покину – i не кину! Тепер ти перша пiшла на розладдя; а якби ми були повiнчанi та ти се зробила… дивися!.. – Очi в нього запалали, пальцi якось скарлючилися. – От сими руками, на тому мiсцi, де здибав, так би й задавив тебе! – несамовито гукнув Довбня, мотаючи головою.

Настало важке нiмотне мовчання; якби на той час мухи були – чутно, як би й муха пролетiла.

– Марино! – помовчавши, почав знову Довбня тихо та ласкаво. – Годi вже… Я все тобi верну, все… i плаття, i намисто… все!

– Хай чорт його вiзьме! – буркнула Марина.

– Їдеш? – грiзно скрикнув Довбня.

Марина мовчала. Довбня пiдiйшов до неї. Його руки тремтiли, вiн увесь трусився.

– Знай же, Марино, що це упослiднє!.. Упослiднє!.. Чуєш? – крикнув вiн, пiдступаючи до неї й заглядаючи у вiчi.

Христя сидiла вся не своя. Вона боялася, коли б з цього не вийшло якого лиха, – такий грiзний та на все рiшучий стояв Довбня бiля Марини.

– Чуєш же?..

– Чую… – глухо одказала Марина.

– Чуй же: буде каяття, та не буде вороття! – промовив вiн i, мов п'яний, слоняючись, похилив з хати.

Ще тяжче, ще важче стало у хатi, наче в тюрмi або у глибокому льоху; темно, холодно, непривiтно… Свiчка нагорiла; од полупаних стiн здiймалась темнота; долiвка, мов провалля, чорнiла; важкий морок носився по хатi, а серед нього, наче бiла гора серед чорної хвилi, хитався комин здоровенної печi. Марина сидiла бiля столу i якось призро дивилася на дверi, куди вийшов Довбня. Його рипучi ступнi чулися ще у сiнях, та вони все далi та далi одходили – зникали. Христi здалося, що за тi ступнi учепилося Маринине щастя i тепер геть вiдходило вiд неї… Жаль ущипнув її за серце…

– Та й недобра ж ти яка, Марино! Яке зле та лихе маєш серце, – сказала вона подрузi.

– О-о, вони добрi! Вони всi такi добрi! – скрикнула Марина i почала лаятись.

– Хiба не видно, Марино, як йому жалко тебе, як вiн побивається за тобою? Вiн любить тебе.

– Любить? – перепитала Марина i сплюнула. – Отака їх любов!

– Он гляди! Коли б ти не попала з огню та в полум'я!..

– Краще не буде – i гiрше не буде! Як там кажуть: хоч гiрший, та iнший.

– Iнший? – трохи не скрикнула Христя. Вона не ждала сього вiд Марини. "Як: через мiсяць – та й iнший? – через тиждень? через день? Коли б вона полюбила кого – полюбила б навiки; а та каже – iнший!.." їй наче хто по виску вдарив -так те слово дошкулило їй. Вона ще посидiла трохи, та вже не зачiпала про те розмови: боялася, щоб чого ще гiршого не почути вiд подруги.

У їх уже полягали спати, як вона вернулася додому. Не дивлячись на те, що Марина проводила, їй так страшно було йти глухими вулицями, де тiльки, наче кошачi очi, свiтили пiдслiпi лiхтарнi та була глуха пiвнiчна темнота. Зате на Марину найшов наче сказ: проводячи подругу, вона – то била гопака по пiшоходах, аж луна кругом гоготiла, то тиркала, то висвистувала, мов п'яний халамидник.

"Здурiла Марина, зовсiм здурiла, – думала Христя, качаючись на полу. – То плаче, то лютує, то таке вистроюе. Он до чого те кохання доводить! Невже ж воно так з усiма буває? Невже i з нею те буде, як вона покохає? А буде! Он i Мар'я скiльки то горя зазнала через те кохання. I вона її остерiгала вiд його… Не хочу ж, не хочу я тебе знати, гiрка людська муко! Скiльки ти людей попонiвечила, скiльки їх душ запакувала? Храни ж мене, мати божа, вiд цiєї напастi!" – молилася Христя своїм чистим серцем. А насподi його, пiд тiєю молитвою, щось ворушилося в йому, щось закрадалося незнайоме, одрадне та люте; i тягло, i манило її до себе, то жаль у душi будячи, то якусь надiю на щастя вивертаючи…

Через тиждень Довбня приходив до Проценка i, пiдпивши, розказував йому, що Марина таки поїхала. Розказуючи те, вiн так гiрко плакав!

Христi жаль його стало; жалко, мов рiдного брата.

– Та й недобра ж таки Марина, – обiзвалася вона до Мар'ї, – он до яких слiз панича довела!

– Молодець Марина! – вiдказала та. – Зяає собi цiну. Так їм i треба. Дури їх, поки молода та здорова! П'ють вони нашi сльози – хай же своїх покуштують!

Христя на те тiльки важко зiтхнула.

IX

Минув ще тиждень, За тойi тиждень вiстка про Марину облiтала увесь город. Де її тiльки не було, де вона не побувала? Носилася по улицях i по базарах, погостювала у панських будинках i купецьких хоромах, не минула i простих мужичих хат. Всюди вiстка про те лiтала, всюди будила сонне людське життя. Тiльки й гомону було, що про панича, про Марину та Довбню. Старi пани гудили молодого блазня, що недавно випозивав вiд дядька батькiвську худобу i от тепер промиває їй очi. Купцi, потираючи руки, тягли руч за панича: коли ж його й погуляти, як не за молодого вiку?.. Вони сподiвалися, що незабаром його добро пересуне у їх крамницi. От їм було шкода тiльки Довбнi, що так побивався за непутящою людиною. Напуваючи його, вони то насмiхалися з його кохання, то раяли оханутися, стати чоловiком. "Цього цвiту по всьому свiту!" – казали вони йому. Та, видно, не втiшала його їх рада: закуривши дома, Довбня незабаром перенiс те курище у шинки, поки не позбувся й грошей, i одежi. Обiрваний та одутлий слонявся вiн по вулицях, випрохуючи у стрiчних i поперiчних копiйки, щоб похмелитися. Жидiвськi наймички, проводячи його очима, вигукували: "Любов, не картошка!" Однi простi люди хлiбороби якось понуро дивилися i на Довбню, i на молодого панича, що рядом з розрядженою Мариною лiтав городом скаженою тройкою коней. "До того тепер воно йдеться, – казали вони. – Пiдождiть трохи, позбудуть панята батькiвське добро, та радi будуть i наймичкам, аби їх хлiбом годували!"

Кожне судило по-своєму. Однi дивилися, чи пiдходить той випадок пiд стародавнiй звичай, другi – чи слугує на користь чоловiковi, а чи несе втрату, – i з того боку судили. Нiхто не йшов далi, нiхто не спускався глибше у людську душу, не заглядав у своє серце, питаючи: що б я зробив, якби мене замiсто Марини або Довбнi на їх мiсцi слiпа доля постановила?

Одна Христя дивилася на те з цього становища, їй, молодiй та небувалiй, близько все те доходило до серця, будило нерозгаданi думки у її головi. Вона бачила, що життя випихає її на той самий шлях, по якому пiшла Марина. Чи знайде ж то вона там своє щастя, чи воно повернеться у лиху недолю? Он Мар'я каже: молодець Марина! Дури їх, поки молода та здорова!.. А як Марину обдурять? Як позбудеться вона i краси, i здоров'я? Що тодi буде?

Христi робилося страшно. Страшно того, що жде вона, страшно саму себе. їй здавалося, що стоїть вона на хисткiй кладцi серед широкої та глибокої рiчки. Кругом вода, кругом киплять та пiняться високi хвилi, чорнiють безоднi кручi… На хвилиночку куди задивишся, на один крок оступишся – i помчать вони тебе не знать куди, закрутять i пустять на саме дно того ревучого чорторию.

Цiлий той тиждень Христя сумувала та задумана ходила, мов якого лиха ждала на себе. Вона не дослухалася, що люди плескали про Марину, як її судили на всi боки, як глузували-смiялися з Довбнi. Вона дослухалася, що в її душi коїлося, що в її серцi заводилося. А заводилося там щось непевне: то їй легко робилось, як Проценко зоставався дома, то важко ставало, як вiн виходив куди, а як виходив на вечiр, її брала така несамовита туга! Скiльки разiв вона сама себе допитувалася: що менi за дiло, куди вiн ходить? Що вiн їй або вона йому? Про мене – хай хоч пiде та й не вернеться!.. Та там, у її серцi, щось недобре поверталося, щось шептало їй, що вiн iде до неї, до попадi… I важкий сум обляга її душу, тяжкi думки налягають на серце i немилосердно давлять. Вона ляже спати i не спить – дожидає його; жде, поки вернеться, щоб не забаритися одчинити йому. Певно, вiн привiтає її i любим словом, i солодким поцiлунком; їй так любо кожен раз стає вiд того!.. Тiльки не тепер. Тепер вона знає, що йому скаже. Вiд одної одуреної вертається, щоб другу дурити? К бiсу ж, коли так! Он що вона йому скаже… А як вiн, образившись, почне рити на неї? Пiдiб'є панiв, щоб її розщитали? Де вона дiнеться проти зими? Де знайде пристановище таке друге? Тут вона вже привикла до всього, i до неї привикли; а на другому мiсцi бог знає, що то буде… Що ж їй робити тепер? Що їй казати з собою? Умерти? їй, молодiй, ще рано вмирати; а й так жити – краще не жити!.. I мучиться Христя своїми таємними муками, носиться з своїми самотнiми думками; боїться їх показати. Та й кому ти їх покажеш? Мар'ї?

Мар'я сама, як у воду опущена, ходе: пожовкла, схудла; бiльше мовчить, а не то – гризеться. Все їй стає на завадi, все не по їй. То не прибрано в кухнi – i вона гарикає Христi; а розпочне Христя прибирати, вона гукає:

– Оця ще менi чепуруха!

– Чого ви, тiтко, сердитесь? – спитає Христя.

Мар'я мовчить, сопе. Цiлий день не говоре, а на вечiр – полiзла на пiч та вже вiдтiля i не злазе. Христя оце сяде за шитво, а вона ворочається там, важко зiтхає, когось тихенько лає; а як обляжуть усi, не раз Христя чує її хлипання.

– Хоч би свекруху, скорiше чортяка узяв! – раз, нудьгуючи, вона сказала Христi.

– То що б було?

– Вернулася б до чоловiка. Так усе надолужило – не повiриш! Христя промовчала; замовкла й Мар'я.

Того ж таки вечора Христя, подавши панам вечеряти, перестилала у другiй хатi постелю.

– Мар'я дома? – спитав пак.

– Дома, – одказала панi.

– Навчив москаль, як дома сидiти! Що ж вона робить?

– Що робить? Нiчого. Спить або так лежить.

– Я не знаю, нащо ми держимо аж двi слуги, коли й однiй нiчого робити? – помовчавши, спитав пан.

– А коло печi? – одказала панi.

– Хiба одна Христя не вправиться? Адже ж як Мар'я бiгала, то Христя впоавлялася… А воно – лишня душа, – скiльки одного хлiба з'їсть? Уп'ять же й плата їй, та ще й не мала. Краще Христi накинути що…

Христя якраз стояла навпроти дверей i бачила, як панi, смикнувши пана за рукав, кивнула головою на ту хату, де була вона. Пан замовк, похнюпившись над тарiлкою, i незабаром перевiв розмову на друге.

Христя уже бiльше не слухала; переславши постелю, вона мерщiй утекла в кухню. З глибу душi її, зо дна самого серця пiднiмалася якась нестямна туга, щось уразливе та болюче проймало її наскрiзь. Як полягали спати, вона все розказала Мар'i.

– А ти думала, нами дуже дорожаться? – покiйно спитала та. – Я давно тобi казала, що ми гарнi, поки нужнi, а перейшла нужда, хоч з голоду здихай, нiхто шматка хлiба не кине! Оце знай та й учися; не дуже падай, не дуже рук прикладай. Нас не буде – другi будуть. Добре тiльки тим, хто сам нiчого не робить або за грошi чужу роботу купує, а робiтникам – всюди однаково. Така вже наша доля, таке наше щастя прокляте!.. Що мене розщитають, то я се давно бачила. Як ще вони сього ранiше не зробили? Про мене – байдуже: свiт не клином зiйшовся; не буде Галя – буде другая… Не в їх тiльки робота, i в других е, а менi рук не позичати… А от як ти зостанешся одна, то напинайся! Вони запряжуть тебе, знатимеш!

– Та менi аби року добути, та й нехай їм!

– Року! – здивувалася Мар'я. – А малий той рiк? їм тiльки того й треба… Року добудеш, а вони накинуть що-небудь, то й знову зостанешся.

– Нi, не зостануся, – рiшуче одказала Христя.

– А хоч i не зостанешся, то це ж зиму й весну не пальцем перекивати… Тобою однiєю будуть правитись. От ти й знай!

– Що ж менi робити? – безнадiйно спитала Христя.

– Як що? Кидай i ти разом.

– Як же я покину?

– Як? Так, як i всi. Тебе наймали у горницi, – до печi й не становись; то, мов, куховарчине дiло. А як до печi, то я й не хочу.

– Та мене просто наймали, не казали до чого. Мар'я тiльки зареготалася.

– Чудна ти! – сказала вона. – Годi! пора спати, – додала, повернулася й швидко заснула.

А Христю обняли важкi думки, їй було болiсно i страшно; досада й сльози гнiтили її. Вона не знає, що їй робити, як обiйти ту лиху годину, що насувається на неї. Послухатися Мар'ї – покинути?.. Серце не хотiло. Воно шептало, що вона тут рiдне покине, дороге та любе позбуде. Та й де вона знайде Зразу собi мiсце? Добре Мар'ї: у неї усюди багато знайомих, вона город, як свої п'ять пальцiв, знає, сюди-туди повернулася – i зразу знайде. А в Христi хто знайомi? Де заступники? Одна, одна як палець! А й тут зостатися – i роботи прибуде, i… – Вона не додумала, не доказала – сльози, як горох, облили її.

На другий день ще з важчою тугою на серцi устала вона. Оце ж сьогоднi, сьогоднi розщитають Мар'ю; сьогоднi i їй треба на щось рiшитись, була її перша думка. Поки пани повставали, вона як засуджена на смерть ходила. Ось вони встали; посилають Мар'ю на базар. Та пiшла i вернулася. Про вчорашнє нiхто нi слова; так любо та тихо. Христi полегшало… А може, то тiльки так погомонiли, може, воно забудеться – минеться?

Минув день, минув другий; тiльки й всього, що Мар'я кудись збiгала на часок та швидко й вернулася. На четвертий нiхто нiчого не каже; на п'ятий уже Христя почала забувати.

Настала субота. Уставши рано i наморившись за цiлий день, Христя, як тiльки звечорiло, мерщiй побралась на пiч i заснула. Мар'я, засвiтивши свiтло, сiла край стола лущити насiння. У вiкна стиха барабанив дощ, з панської хати доносився регiт: там пани з паничем, п'ючи чай, розмовляли. Видно, щось веселе вони згадували, що на всi хати реготалися. Мар'я не дослухалася до того, раз по раз насiнину за насiниною вона одно кидала у рот i, як миша, трощила своїми дрiбними зубами. Уже чимала купа лушпайок лежала перед нею на столi, а вона одно знає – надбавляє ще; мов вона з ким об заклад побилася i тiльки й думала, щоб швидше те насiння полущити. А проте думки її далеко були вiд того, хоч вона й вгородила свої очi у купу лушпанин… Та то тiльки так, треба ж кудись дивитися, треба ж щось робити. Вона виспалась заранi, належуватись – обридло, iти – нiкуди. I ото, схиливши голову i лускаючи насiння, вона розпустила свої думки. Сумнi вони у неї та неодраднi; однi утрати та утрати виводила перед нею її споминка, а щастя та втiхи – анi кришечки. Перелiчила вона, коли з ким водилася, кого любила, хто коли обдурив її… Цiла черiдка дурисвiтiв та пройдисвiтiв! Через увесь вiк її молодий проходила брехня, ведучи за собою сльози та горе… Що ж, вони навчили чому її? остерегли вiд чого? "Кий бiс!" – Думає вона. Ось i тепер учуває у своєму серцi якусь тиху тугу. Вона знає, куди се воно йдеться, до чого доведе… Одному йому сумно та глухо… "Хоч би прийшов хто!" – зiтхнувши, промовила вона.

Щось у сiнях зашарудiло… Чутно – йде, за клямку береться. "Ану, як угадала?" – подумала Мар'я.

Дверi розчинились, i в хату вступив високий, плечистий чоловiк. На йому синя чумарка, пiдперезана каламайковим поясом, сивих смухiв шапка, прикрита зверху хустиною; обличчя кругле, червоне, очi бистрi.

– Здоровi! – привiтався чоловiк, скидаючи шапку.

– Свирид! – скрикнула Мар'я, дивуючись нежданому гостевi.

– А маєш – правда! – гукнув Свирид на всю хату, тупнувши ногою.

– Цить! не гукай так, – зупинила Мар'я. – Чого це ти?

– Чи тут дiвка Христя? – понижаючи голос, спитався Свирид.

– Яка Христя?

– Христя… з Мар'янiвки!

– Тут. Нащо тобi?

– Необходимо менi видiти її. Де вона?

– Он на печi спить.

– Уже й спить? Рано, – сiдаючи на пiл, каже Свирид.

– Як рано? Добрi люди уже давно облягли спати… Нащо тобi Христя?

– Нужно-треба. Я недавно почув, що вона здесiча, а ми з одного села. Прийшов провiдати землячку.

– Знайшов час провiдати.

– А коли ж?

– Опiвночi, – жартує Мар'я. Свирид поскромадив у потилицi.

– Та я не вiд тих грошей, аби Христя прийняла.

– Приходь – прийме, – регоче Мар'я.

– А ти свого хвiтхвебеля вже забула? – спитав Свирид, блиснувши на неї лукаво очима.

Мар'ю наче хто ущипнув за серце! Вона похнюпилась, мовчала.

– Мовчиш? – пита Свирид.

– Мовчу! – зло вiдмовила Мар'я. – Якби вам усiм ще так зацiпило! – не видержала далi.

– Чого ж ти сердишся? Не всi однаковi.

Мар'я тiльки свiрконула очима i замiсть зерняти розкусила лушпанину. I зозла її виплювала.

– Хiба я тобi не казав ранiше: ой, стережися, Мар'є! той прахвост посаде тебе на льоду.

– Тобто ти кращий? – дивлячись призро на його, спитала Мар'я.

– Та вже ж не такий, як твiй Денис.

– Годi! Годi, поки я тебе ве вилаяла або очей не заплювала. Згадай лиш Прiську, Гапку, Горпину…

– То iграшки були.

– Iграшки? – гостро спитала Мар'я, кинувши очима на Свирида. Свирид дивився на неї. Очi їх стрiлись. Червоне Свиридове обличчя грало здоров'ям, усмiхалося; широкi плечi, молодецька постать доводили про його мiць та силу; очi його весело грали… "А вiн непоганий", – подумала Мар'я i похнюпилася.

– Усi ви скурвi сини! – додала вона далi, болiсно якось зареготалася, немов заплакала.

Христя, ще як Свирид тiльки прийшов, прокинулася. Вона чула з печi його жарти, розмову з Мар'вю, та не подавала виду, що чує. "Чого вiн прийшов до мене? Яка там нужда, яке дiло?" – думалося їй. Вона пригадала досвiтки та вечорницi, де Свирид, було, завжди хлопцiв напое, доведе їх до сварки та бiйки або з дiвчатами розпочне лайку, усiх порозганяє. "Непевний вiн якийсь придався: усе б йому пити та гуляти, над усiма верховодити. Усi такi радi були, як вiн у найми пiшов, у город подався… Давно то було, рокiв, мабуть, зо три, якщо не бiльше… i чутка про його запала. А це, бач, знову проявився. Мене питав… нащо?.." – думає Христя.

– Мар'в! Чи ти б не збудила, бува, її? – помовчавши, спитав Свирид.

– Нащо?

– Треба. Збуди.

– Буди сам, коли хоч.

– А можна? – Свирид устав.

– Буди, коли хоч заробити по зубах, – смiється Мар'я.

– Та невже? – жартiвливо спитався Свирид i побрався до печi. Христя у собi i дух притаїла.

– Христе! Христино! – сiпаючи за подушку, оклика Свирид. Христя не ворухнеться!

– Христе!.. – i вiн торкнувся її голови.

Христя, мов сонна, поворухнулася, спустила руку з печi. Свирид так i уп'явсь своєю п'ятiрнею. Христя схопилася.

– Чого? Хто се? – озвалася.

– Не пiзнаєш? – усмiхаючись, пита Свирид.

Христя дивиться на його усiма очима.

– Кланяються тобi мар'янiвцi… I Федiр кланяється…

– Який Федiр? – лукавить Христя.

– Не знаєш? Супруненкiв, каже: поклонись Христi; скажи їй, що якби був батько не оженив, то пiсля водосвята прислав би старостiв до неї. Вiстка про село, про Федора неначе водою збризнула Христю.

– Хiба Федiр оженився? – швидко попитала вона.

– Перед пилипiвкою… Я й на весiллi гуляв.

– На кому ж вiн оженився?

– Горпини Удовенкової не знаєш? Висока, носата… Та ти з нею товаришувала.

– Невже на їй? – здивувалася Христя.

– А що ж, хоч би й на їй? Велика дуже цяця? Що висока та на язик – сам чортяка її не переговоре.

– Так вона ж бiдна, а Грицьковi все хотiлося багатої.

– Сам Грицько й облюбував. Федiр був затявся: в одну шкуру – не хочу! То коли не хоч, каже Грицько, то знай, що ти менi не син, а я тобi не батько.

– Так Федiр таки женився? – задумуючись, промовила Христя. – Що ж вони, живуть гарно?

– Живуть, та й годi… Горпина на йому верхи їздить. Оце недавно був на селi, заходив i до його. Тепер вiн окремим хазяїном живе. "А що, – питаю, – добре жонатому?" – "Та воно б добре, – одказує, – було, якби жiнка не така злюща та ревнива. Усе, знай, очi вибиває Христею". – "Воно, – кажу йому, – усi вони такi, старi дiвки".

– А що ж там ще нового у селi? – перебила Христя.

– Що ж нового? Тимофiй теж женився.

– На Ївзi? – вгадує Христя.

– Або Ївга його на собi оженила та через тиждень пiсля вiнчання i дитину привела.

– Це молода? – здивувалася Мар'я.

– А що ж, як молода?

– То вона через кожний тиждень буде водити? – регоче Мар'я.

– Та з вашим братом буває…-

– А наше дворище як там? – знову перебила Христя.

– Ваше дворище цвiте. Тепер ти свого дворища i не пiзнаєш!

– Як саме? Хто ж там живе?

– Та й старої хати уже нема. Карпо вибудував нову, велику, на двi половини. Жида пустив шинкувати… Перший на селi шинок… Весело так! Христю та звiстка, наче цуркою, крутнула за серце.

– Як шинок? Хто ж пустив туди жида?

– Хто? Карпо! Карпо тепер на всю губу пан! А до Одарки так без палицi й не пiдступай: у парчевих очiпках ходе; нарядиться, напиндючиться, он яка панi!

– Та чи правда сьому? – не йме вiри Христя.

– Пiди, коли хоч, подивися… У старiй, бач, хатi нiхто не хотiв жити: так Карпо пiд шинок найняв. Пiд шинок вона, бач, була не пiдхожа, то й нараяв переробити. Тепер такi вавилони двинув – страсть! З одного боку крамниця – пряники, кахвети; з другого – шинок. Прямiсiнько з улицi заходять!.. У селi гомонять: пiшла Карповi у руку Притичина худоба! Пiсля Грицька першим господарем став. Погомонюють у старости вибирати, а то й в самi старшини. Он тепер який Карпо: не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв!