Текст книги "Повiя"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 34 страниц)

– Нема в мене, бабусю, нi батька, нi матерi, – не знаючи, що їй казати, промовила Христя.

– Немає? То ти сирiтка, моя рiдная? Ох! гiрка сирiтська доля! Та хране тебе, видно, господь, – торохтiла стара i, пiдскочивши, ткнула носом у Христину руку.

– Не цiлуйте моїх рук, бабусю, – попрохала Христя, струснувшись, мов у лихоманцi.

– Не любиш? Не буду. Де вже? Стара, незугарна i поцiлувати. Молодчика 6 сюди молодого… – i стара якось чудно запищала. Пiдборiддя її захиталося, нiс пiднявся. Христя побачила тонкi, мов засохлi, губи i чорну прогалину беззубого рота. Боже! зроду-вiку вона нiчого страшнiшого не бачила. Вiдьма! – ударило їй у голову, i, тремтячи, вона геть поступилася. А Оришка одно стоїть, утопивши у неї гострi очi, не стуляючи рота… регоче то вона? чи проглинути її намiряється? Це зразу, перевiвши погляд на товстого та Заплившого потом Колiсника, що тута стояв i, як кiт на мишу, собi дивився на Христю, стара почала швидко-швидко:

Страх менi не хочеться

З старим дiдом морочиться…

Якби таки молодий, молодий,

То по хатi б поводив, поводив.

Наче хмара насунула на ясне обличчя Колiсникове: брови стиснулися, а очi, як шила, угородилися в непоказне обличчя старої.

– Слухай, стара. Коли з розуму вижила, то держи i язик за зубами, – суворо почав вiн.

– Немає їх у мене, паноченьку, – весело замовила Оришка, – те тридцятого року повипадали. А коли я що лишне сказала – вибачте. Стара – дурна.

– То-то ж. Сама добре знаєш, то й не базiкай. А краще нам самовар постав.

– Добре, паноченьку. Це не велике дiло. Зараз поставлю. Вибачте мене. – I з поклоном, мов та жаба, поплигала з хати.

– Ти не слухай дурної баби, що вона знiчев'я плеще, – повернувся до Христi Колiсник. – Стара вiдьма, видно, за зводнi зубiв позбулася, а все зводня не злазе з язика.

– Та нехай їй всячина. Вона така страшна, що я її аж боюся.

– Боятися її нiчого. Та й слухати не треба. Люди кажуть, що вона вiдьма, а по-моему – з ума вижила, та й годi…

– Вона одна на все дворище?

– Нi, з чоловiком.

– Та з жiнок – одна?

– Одна.

– Яз нею однiєю не буду. їй-богу – я її боюся.

– Боятимешся – вiзьмеш з слободи дiвчину, – сказав Колiсник, позiхаючи. – Оже менi щось спати хочеться, – додав, ще раз зiхнувши.

– З дороги. Перебився. Мене всю мов хто хитає.

– Коли б самовар давала мерщiй – та й спати. Завтра вже повидному обдивимося. Прости, господи, i помилуй! – утретє зiтхнувши i хрестячи рота, сказав Колiсник.

Самовар не забарився поспiти, не забарилася Христя i чаю заварить. Колiсник пiсля чаю мерщiй пiшов у кiмнату спати, Христя зосталася у свiтлицi сама. Вона начала обдивлятися своє гнiздо.

Свiтлиця – висока простора хата, рiвно вибiлена; шестеро вiкон, по двоє у кожнiй стiнi, видно, гаразд освiчували її удень. Тепер вони всi повiдчиненi, i вечiрня прохолода з темнотою ночi уривалася в хату, не зовсiм ясно освiчену лойовою свiчкою. У передньому кутку божниця, коло неї стiл, всюди пiд стiнами плетенi стульцi. За грубою, що виходе з кiмнати в свiтлицю, пiд глухою стiною, стоїть лiжко з пухкими перинами, з бiлими подушками. Вiд столу, де Христя сидiла, воно тiльки-тiльки манячило з-за груби. "А справдi, гарна хата, весела", – подумала вона i кинула погляд на дверi, що вели з сiней у свiтлицю. Вони були розчиненi, чорна прогалина їх, як сажа, чорнiла. При нагорiлiй свiчцi Христi здалося, наче в тiй темнiй сутанинi щось ворушиться сiре.

– Хто то? – скрикнула вона i схопилася.

– Се я, панночко! – обiзвалася Оришка уже бiля неї. – Здякалися? – усмiхаючись своєю чорною прогалиною замiсть рота, попитала вона, заглядаючи Христi у самi очi.

– Се ви, бабусю. А я думала – чужий хто, – одходячи з жаху, одказала Христя.

– Се я, я. Не лякайтеся. За самоваром прийшла. Може, там i менi чайку зосталося? Люблю я чайок, – торохтiла вона, зазираючи бiльше носом, нiж очима, у розчинений чайник.

– Є, є там чай. Берiть, бабусю, та й пийте. Оце вам i сахар. Стара ухопила однiєю рукою самовар i, поставивши його пiд плече, другою потяглася за сахаром. Христi здалося – то не рука людська, то жаб'яча лапа, така чорна та в зморшках, а пазури, наче в кота, гострi. Загарбавши своїми кiгтями чимало грудок, вона зникла у темнотi сiней. Не вспiла Христя перевести духа, як Оришка знову бiля неї, бере чайник, стакани.

– Може, вам переслати постельку? – питає, усмiхаючись.

– Спасибi, бабусю. Не треба. Я вже сама. Оришка повернулася йти.

– I нiчого не треба?

– Нiчого, бабусю. Iдiть спать, i я зараз ляжу.

– Гаразд. Тiльки ось що. Нащо ви мене бабусею зовете? Яка я вам бабуся? Пупа я вам не рiзала. Що стара я здаюся, то ви лишень гляньте, – i, се кажучи, вона провела своєю чорною рукою по виду. Христю наче хто у груди пхнув, по головi вдарив, свiт перед очима потемнiв, i тiльки одна iскорка десь далеко-далеко жеврiла. У тому мороцi, їй здається, стоїть бiля неї невеличка дiвчинка, личенько як кулачок, а очi як зiрочки, i так вона смiється до неї ними приятно. Христя скрикнула, i знову замiсть дiвчини стояла перед нею та ж сама баба Оришка, похитуючись з реготу.

– А що, бачила, яка я баба? Не зовiть же мене бабусею, зовiть мене Ориною, як покiйник пан звав.

Христя незчулася, коли вона i з хати вийшла, так перелякалася. "О господи! Вона справжня вiдьма", – промовила, приходячи в себе. I мерщiй кинулася, позачиняла й позащiпала вiкна, зачинила дверi з сiней. Мала була й закрутити, та не знайшла ломаки. Непокiйна, з похолодiлою душею, вона хутко роздiлася, вихопила коц з-пiд подушок, дмухнула на свiтло i мерщiй стрибнула на лiжко, покрившись коцом з головою.

Тихо, темно… I пiд землею темнiше не буде. А Христя ще дужче заривається у подушки, ще бiльше загортається коцом. Не дивлячись на лiтню теплоту, її мов лихорадка б'є, змерзла вона, тремтить уся. Перед очима жовте кружляє колiсце, яснi iскорки скачуть. Вона дужче жмурить очi, а iскри, мов хто роздимає горно, так i лiтають на всi боки… Морозом сипнуло з-за спини, у душi, мов у льоху, похолонуло. Чується голос Оришки: "А що, будеш звати мене бабою? Яка я баба?.." Увиджуеться невеличка дiвчинка… Христя умира З ляку i, сама не примiчаючи коли i як, розкрилася.

У хатi, мов кiшка, бiгала по стiнi ясна пляма. От хоче добратися до долiвки i стрибне на стула, потремтить, потруситься на йому та й знову побереться назад. "Що воно? де воно взялося? Невже то мiсяць зiйшов? Так, так. То вiн, то його iграшки-забави. Iч, хитрий, з-за стiни хотiв мене злякати. Постiй же, я встану, доберуся до вiкна".

I їй здається, що вона вже бiля вiкна стоїть… Унизу по долинi чорнiє лiс, З-за гори хмарою суне сiрий туман i стелеться помiж деревом, мов дим той, обгорта вiн кожну деревину. Курiе земля, а мiсяць, виставивши половину свого кола, регоче. "Ну, ну, – каже вiн, – стелися i вкривайся. Настав твiй час покою. Дай i менi позирнути. От i мене ждуть не дiждуться". – "Хто там жде тебе, переполовиненого?" – чується голос унизу. "Он глянь на палац. Та й спи собi, не ворушися", – одказує мiсяць i зразу на пiв-аршина стрибнув угору. Вся долина укрилася, наче рядном, густим туманом. Туман досягав аж до вiкна. Зате поверх його так стало ясно та видно. Христя зиркнула на палац. Там на самому рiжку оселi, на страшеннiй висотi, стояло щось бiле i тягнулося руками до мiсяця. Христя придивилася: се ж баба Оришка. Вона, вона. Ув однiй сорочцi, розпатлана.

"Ну лишень скорiше iди. Чого сьогоднi так барився?" – питає Оришка. "Та лиха їх година знає, – каже мiсяць, стрибнувши цiлi пiв-аршина вгору. – Як начали тертись та м'ятись, поти випустили. I знають, що нiчка мала, треба колись-то оббiгати усю землю, нiт же, завели бенкет. Сидять, п'ють та гуляють".

"Хто ж там такий?"

Мiсяць якiсь такi сказав чуднi назви, що Христя аж здивувалася. Вона Зроду таких не чула, то й виговорити їх чоловiковi – скорiше язика зломиш, чим виговориш.

"О-о, то звiсний гуляка! – одказала баба на мiсяцевi доводи. – А i в нас новина".

"Приiхав-таки".

"А ти почiм знаєш?"

"Хiба не видно слiду? Я тiльки виткнувся, то зараз забачив колiї, а в дворi коло хати сiна натрушено, конi нагноїли".

"Приїхав то приїхав. Та вгадай з ким?"

"З жiнкою", – одказав мiсяць.

"Якби з жiнкою, то б i не диво. А то таку панянку десь пiдхопив, що не йому, старому б, залицятися".

"Молоду, гожу?" – скрикнув мiсяць.

"Саме в соку".

"I дiй його честi! Хоч би собi хоч одним оком скинути!" – скрикнув мiсяць i, наче дзига, на одному мiсцi разiв зо сто покрутився. У Христi аж у вiччю замиготiло.

"Ну-ну! Я тобi дам! – посварилася на його своїм скрюченим пальцем баба. – Ви всi, бачу, шибеники однаковi. Сьогоднi, дивлячись на неї, проспiвала на догад бурякiв, щоб дали капусти, пiсеньку, що не такому б старому горнутися до такої кралi. Так де тобi? Так розприндився, що ну. Зяякалася я його! Хiба вiн не знав, що тiльки примчу жiнку, то не буде мiсця не тiльки кралi, а й йому".

"О-о, ти завзята! Я тебе знаю по зiрницi. Перетяла ж мене надвоє".

"А що ж ти пак щоночi унадився? Вашого брата тiльки не здержуй, то заведе таке, що й свiту вiдцуратися треба".

"Що ж вони, умiстi й спати полягали?" – помовчавши, спитав мiсяць.

"Нi, нарiзно. Вiн, бач, не видає. Сам лiг у кiмнатi, а їй вiддав свiтлицю".

"То, може, можна i зирнути на неї?" – лукаво моргнувши одним оком, поспитав мiсяць.

"Зирни, про мене. Тiльки цур, не лабузнитись, а то i ту половину пики стовчу, як цибулину у салатовцi".

Мiсяць крутнувся на мiсцi i стрибнув угору. Удруге, втретє… Зразу опинився у самому вiкнi. У свiтлицi стало видно, хоч голки збирай. Це, чує Христя, тягнеться ясна стяга до її щоки. Гляне, погляне – то ж не стяга, то устоньки блiднi з чорними вусами. Цмок!

"Бачив! бачив!" – крикнув мiсяць, стрибнувши з вiкна, i стрiлою помчався до баби.

"А не витерпiв-таки! Хоч раз цмокнув", – загарчала та та цап його за роги! Стриб з оселi! – i пiшла вистрибом поверх туману. Мов на ковзалцi молода дiвчина крутиться-ковзається, так баба-вiдьма, держачи за рiг мiсяця, пiшла поверх туману. То як стрiла промчиться вподовж, то пiде навприсядки, то крутнеться, мов вихор, на одному мiсцi, то пурне у сiру безодню, то знову вирне, зарегочеться i пiде-пiде… Волосся її все довшає, бiльшає, чорнiшає… Лице червонiє, наливається кров'ю, сорочка рожевiє, само тiло почина свiтитися, мов папiр крiзь свiтло, очi, як iскорки, горять. Це зразу, пустивши мiсяця з рук, вся огнем запалала. Мiсяць, блiдний-блiдний, як куля, помчався через усе небо i став навпроти, мiниться та труситься… Христя скрикнула i прокинулась.

Сонце саме сходило. Рожева зоря зайнялася над землею, зверху її простяглася чорна хмара, i вiд того вона здавалася ще червонiша. Рожевий свiт укривав усю свiтлицю, по сволоках стрибали невеличкi зайчики, по кутках, куди свiт не заходив, трусилася темнота. У хатi було душно. "Сон се чи проява?" – подумала, потягаючись, Христя i, як ласочка, скочила з лiжка додолу i в одну мить опинилася бiля вiкна. Стукнула защiпка, i в розчинене вiкно полилася на неї рання прохолода. Христя була розхристана i аж струснулася, як раннiй вiтерок, мов жартiвливий хлопчик, покрався їй поза сорочкою. Край ясного сонця саме виткнувся з-за землi, i пучок золотого променя в одну мить опинився бiля неї. Стрибнув на личко, цмокнув у жаркi устоньки i розсипався iскорками по її повному i, як снiг, бiлому лону. Христi почулося, мов її хто скропнув теплим дощиком, легенький лоскiт пробiг по всьому тiлу. Христя глянула у вiкно: густий туман сiрими хмарами клуботався попiд горою. Он його цiлий оберемок одiрвався i шугояув угору… крутнувся, похитався i довгою-довгою вервечкою розтягся в рожевому повiтрi. Сонечко пiднялося ще вище: заграла роса на травi по горi, загорiлися верхiв'я лiсового дерева зеленим вiттям. Обiзвалися пташки: десь цьомкала кропив'янка, закувала вiщуня-зозуля, в кущi бiля самого вiкна защебетав соловейко, а там, а там в туманi, мов скрипочка заграла, на рiзнi лади та голоси заспiвали сотнi тисяч пташок. Все те з ранковою прохолодою мчалося прямо назустрiч до Христi, вiтало, пестило.

– О боже, як же гарно тут! – уголос подумала Христя i скинула очi на палац. Вся сторона, що вiд сонця, горiла рожевим свiтом – здавалося, вона була викрашена такою краскою, зате задня туманiла в тiнi. Поламленi карнизи, побитi вiкна, пошпугована мазка, облупленi стовпи – все виглядало непривiтним та страшним, мов то не житво було колись людське, а темнi кам'яницi, в яких спокутували грiшнi душi. Тепер, кинутi, вони повернулися в запущенi руїни. Лопухи та чорнобиль позарощували слiди до входiв, по рундуках поросло моху, по вiкнах дралася колюча березка i ще бiльше глушила глухi мовчазнi мури. Христя мерщiй одвернулася на другий бiк.

Там у туманi крилася слобода. Над ставком носилися густi пари, мов хто пiдогрiв знизу воду i вона несамовито парувала. Понад ставом бiлiлися крiзь туман хатки, ген угору вiд їх зеленiли городи. Соняшники високо попiднiмали свої жовтi голови, мов становилися навспинячки, щоб мерщiй погрiтися на сонцi, котре дугою свiту збiгало через гору i осiдало золотим пiском аж ген за ставом на луках. Вони наче смiялися, обiгрiваючись пiсля нiчної прохолоди, куталися та вибiлялися у свiтовiй хвилi, мiняючи свiй колiр з зеленого на жовтогарячий або на червоно-сизий. За луками, трохи нагору, картатими плахтами виставились лани, мов хто цвiтнi дорiжки вислав по долинi, рiвнi та довгi, вони не знать куди тяглися, зникаючи у сизому просторi безкрайої далекостi. Христя так задивилася на те освiчене сонцем поле, що забула про все на свiтi. Там так гарно та любо, хоч покотися. Он в сторонi тiльки щось миготить, а то пiд самим небом що чорнiє? Мов легка хмарка колишеться над землею, поверх неї огнем горить щось ясне. Та то ж хрест на церквi. Так, так, а то село чорнiє. Та се ж Мар'янiвка! Вона. Ось звiдки видно її рiдну сторону.

– Моя матiнко рiдная! Я думала, ви спите, а ви вже устали! – почула Христя позаду себе голос.

Обертається – перед нею стоїть Оришка. Така ж низенька i засушена, як i вчора була. На обличчi тiльки якось перемiнилася. Правда, пiдборiддя її дуже виткнулося вперед i нiс насунувся на самi губи, тiльки не така жовта, як учора була, i капельки не страшна, а бiльше ввiчлива та привiтна. Очi її такi веселi та добрi, мов вона ними принесла якусь хорошу звiстку. Лоб високий з невеличкими зморшками, голова глухо пов'язана чорною хусткою, i тiльки на висках крайки начосiв бiлiють.

– Се ви, ба… – мала була казати Христя "бабо", та похопилася: – Орино?

– А ви таки не забули мого учорашнього наказу? – усмiхаючись, питав Оришка. – Ох, паняночко! Зовiть мене хоч перебабою, уже менi не молодiти. Я учора жартувала, а ви думаєте справдi? Вчора ви чи з дороги, чи, може, недужалося вам, такою виглядали сумною та невеселою. А я, знаючи сама добре, який той сум, мала була розговорити.

– Учора я була, кажете, сумна, а сьогоднi яка?

– Сьогоднi? Сьогоднi – як ота зоря рожева та як сонечко ясна.

– Ого, яка я, – пестливо одказала Христя.

– Така, моя галочко. Коли б ви знали, яка я рада, що це ви до нас приїхали. Така рада, така рада, мовби свою рiдну дочку уздрiла.

– А в вас, бабусю, була дочка?

– Була, панночко, була. Така вродлива, така тендiтна… панського роду.

– Як панського роду? Де ж вона дiлася?

– Панського, панського. Давно се було, ще я крiпачкою була… Пан узяв її до себе, та де дiв, куди завiз – господь його знає. Казав – до школи здам. З того часу i не чула i не бачила її нiколи. Може, вмерла вже, а може, панує. Господи! Що б дала я, коли б побачити її хоч перед смертю. Одна ж, одна, як те зернятко, та й ту одiрвали вiд матерi. – Баба так скривилася, мов її хто обценьками здавив, i двi гiрких сльозини покотилися по старому обличчю. – Отаке-то буває! – сказала вона, протираючи очi. – I от тепер, коли забачу кого, зараз i придивляюся, чи не моя, бува, кров, не моя утiха молодого вiку? Учора, як ви сказали, що нема нi батька, нi неньки, так i подумала: се ж вона, моя сирiтка.

– Нi, бабусю. Я знаю свого батька i свою неньку.

– Знаете. Хто ж вони були? Христя зам'ялася.

– Багато, бабусю, казати.

– А багато, то хай iншим разом – кращим часом. Ви ж до нас на все лiтечко прибули?

– На все, бабусю.

– Ну, то й слава богу. Вигулюйтеся в нас та викохуйтеся. Ви й так нiвроку вам, а в нас поживете, зразу почуєте, як поздоровiли. В нас не то, що в городi – кушпiла тобi та смердота. В нас повiтря чисте, на груди таке цiлюще. Нащо я стара, поти в Мар'янiвцi жила, – село тут таке недалечке, щороку болiла, а тут стала, наче помолодiла; легко дишеться, веселiше на свiт дивишся.

– Тут у вас справдi так гарно.

– Тут? Та тут рай божий! Зимою, правда, коли вiхола ударить, то сумно самiй. А лiтечко настане – не знаєш, коли воно й перебiжить. Чуєте, яку пташня джеркотняву завела? Отак же тобi щодня. Спiвайте, спiвайте, пташечки! Веселiть мою паняночку, щоб вона, було, не засмуткувала тута! – гукнула баба, заглядаючи через вiкно в садок. – Ось як трошки обiгрiє, туман пiднiметься вгору, пiдете у садочок, у лiс. Там-то самий рай i є! Та що ж се я розбазiкалася? Базiкай, базiкай, дурна, а дiло хай само робиться.

I Оришка кинулася до постелi. Дивно! Така стара та непоказна, а подушками, ще й не малими, мов тими куклами, грається. Пiдкида їх угору, перебиває на руках i, пухкi та м'якi, бережно складає одна на одну. За хвилину, як ту квiточку, прибрала постiлочку.

– Умитися дати? Зараз свiжої криничної води принесу! – сказала Оришка i метнулася з хати.

"Невже ж то сон був? – думала Христя, згадуючи про вчорашнє. – Мабуть, що сон, бо менi увиджувалося – я стояла бiля вiкна, а прокинулася – лежу на постелi. А бабуся така увiчлива, балакуча. Ззрзз її попитаю, як принесе воду".

Аж ось i та з водою тупає.

– Чи знаете, бабусю, що ви менi всю нiч снилися. Та так кумедно – Зроду-вiку я такого сну не бачила, – стрiла її Христя.

– Як же я вам, панночко, снилася?

– Кумедно, кажу, так. Я бачила, як ви, стоячи он на тому розi, – i вона вказала на палац, – балакали з мiсяцем, а далi ще й танцювати з ним пiшли. Баба потупила очi i струснула плечима.

– Сон… чого у тому снi не приверзеться? Видно, ви, моя рiдна, не гаразд спали.

– Нi, спалося добре.

– То молода кров грала, – не слухаючи Христi, своє товче Оришка, – як лягали спати, то не так-голову положили: або дуже високо, або низько. Ото кров i прилила, та й наверзлося такого.

– Може, й так. Тiльки менi усю нiч страшно було.

– То що ви не звиклися…

– А й ви вже, сороки-бiлобоки, заскреготали? – донiсся до їх з кiмнати голос Колiсникiв.

– А ви ще собi потягаєтесь? – весело запитала його Христя.

– Потягаємося, галочко, потягаємося. Бiсова баба, видно, сон-трави помостила: як упав – наче вмер, – гука Колiсник.

– На здоров'я, паноченьку. Сон – не помiха; хто спить – той не грiшить! – обiзвалася баба.

– I ти туди, стара карга! Нема того, щоб хазяїновi пiддобритися. Може, вiн переспав дуже, – не ке послати яку молоденьку дiвчину його розбудити.

– I нащо дiвчину посилати? Такi тепер i дiвчата настали? I збудити не зугарнi. Нема й краще, як баба збуде – нi струсне, нi злякає.

– То це така, як ти?

– А хоч би й я? – усмiхаючись, одказує Оришка. – Злякаю, може?

– Та тебе сам чорт злякається, не тiльки чоловiк. Я не знаю, як досi Кирило не забiг вiд тебе безвiсти.

– А ви все однаковий. Яким були, таким i зосталися, – крутнувши носом, каже Оришка. – Все жарти та смiхи… о, бодай вас!

Може б, ще довго вони вели мiж собою жартiвливу мову, коли б знадвору не донiсся якийсь гомiн та гук. Христя зиркнула у вiкно – вiд палацу купкою прямували до хати щось за люди.

Тут були i старi дiди, i молодi чоловiки, пожившi вдови, i молодицi з малими дiтьми у руках i на руках. Душ на двадцять набралося народу. Прийшовши до ганку, кружно обступили вони його, чоловiки поскидали шапки, жiнки похилились, дiти боязко поглядали по сторонах. Всi такi обiдранi та обшмаганi, загорiлi та закуренi, мов плащуватi цигани. На обличчю у всiх смуток, на очах – нужда та скорбота.

Сонце так привiтно свiтило та грало, пташки утiшно щебетали, а вони, наче кам'янi, стояли, похилившись, вдавалося, повинну у великiй провинностi принесли вони з собою.

– Що це за люди i чого вони понаходили сюди? – спиталася Христя.

– Це з слободи по дiлу.

– По якому дiлу?

Оришка, мов не чула, мерщiй пiшла з хати.

– А чого се ви прийшли? Що скажете? – почувся з ганку голос Колiсникiв.

Вiн роздiтий, у розхристанiй сорочцi, в одному спiдньому бiллi – як спав та встав, так i вийшов до їх.

Всi низько поклонилися. Нерозумiючим дiтям матерi руками нахиляли голови, нашiптуючи: кланяйся пановi.

– Доброго здоров'я, пане. З приїздом! – почулися з-пiд похилених голiв поодинокi голоси.

– Ну, добре, добре. А що ж далi? – призро приймаючи те вiтання, пита Колiсник.

Купка заколихалася, затупцювалася. Це зразу, мов її хто косою скосив, пала на колiна додолу.

– Панночку! Змилосердися! – в один голос простогнала купа.

– Ага! Це рибалки? – моргнув на їх Колiсник. – Це тi, що самоправне рибу з ставка тягали, мов вона їх.

– Добродiю! – обiзвався старий дiд з бiлою, як лунь, бородою, що стояв найближче до ганку. – Так здавна було. 3а князiв ще було. Нiхто нiколи не боронив рибу ту ловити. Звiсно, вода… набiгла собi… ставок став… Риба завелася… Нiхто не заводив її – сама, а може, птиця занесла iкрою. Ми ж думали – на всякого долю господь плодить.

– О-о, ви думаєте!! Сiрi вовчики, надiли овечу шкуру та такi тихi стали… А тодi, як казали вам не ловити риби, то ви якої спiвали?

– Паночку! – почувся жiночий голос. – Невже ж та риба стоїть того, що з нас присуджено?

– А котра то канарейка защебетала? – шукаючи очима винувату, пита Колiсник.

– Се я, панотче, кажу, – смiло виступила вперед ще молода молодиця З невеличкою дiвчинкою в руках.

– Се ти? О, яка ж ти молода та розумна! Ще тiльки на ноги зiп'ялася, а вже й з дитиною носишся! Розумна! Чи не вiд москаля, бува, в придане добула? Та й розуму чи не вiд його позичила?

Молодиця почервонiла, наче буряк, гнiвнi iскорки заграли у запалих очах, та зразу i стухли.

– У мене чоловiк е, пане, – здавлюючи образу, одказала молодиця.

– То се вiн тебе i наструнчив iти до мене з дитиною? О, розумний! А що б було, коли б я… – тут Колiсник таке сказав, що аж дiди витрiщили баньки, та вiн, не потураючи на те, ще допитується: – Якої б заспiвав тодi твiй чоловiк? Адже ж, мабуть, на мiсцi приштрикнув мене вилами?

Молодиця, як огонь, загорiлася. Образа всю кров погнала у її лице; зрачки наче iскрою зажеврiли.

– Посоромтеся хоч старих людей, пане, – промовила та гнiвно i вiдступилася назад.

– Ага, не злюбила правди? Заховалася. Правда у вiчi заколола, – все гнiвнiше i гнiвнiше почав Колiсник. – Бiси вашому батьковi! – уже далi прямо гукав вiн. – Ви всi такi. Усi однаковi. На чуже як собаки тi ласi. А кинься я до вашого? Адже ж ти перша б менi очi видрала. Так би своїми паскудними руками i впилася!.. Тепер ви тихi, як пiймалися менi до рук. Тепер ви от на колiнках у мене лазите, а тодi?.. Вон з мого двору, сякi-такi сини та дочки! – гукнув вiн, аж у хатах стiни задрижали.

Купа заколихалася. Дiти з ляку залементували, за дiтьми почулося хлипання жiнок.

– Чого ж ви мовчите? Чому нiчого не кажете, не просите… стоять навколiшках, мов понiмiлi, – з болем та слiзьми заговорили жiнки до чоловiкiв.

– Паночку! Згляньтеся на нас, уже ж ми i так двiстi рублiв заплатили. Де ж нам ще три сотнi узяти? – почав дiд.

– Про те вам знати… Я вам спершу казав: хлопцi, так не можна. Хочете у миру жити, от вам: городи, став… хоч топiться в йому, для мене все рiвно. За се тiльки окопайте менi лiс ровом. А ви менi на те що? Як тисячу даси, то й окопаємо. Чуєте? Тисячу рублiв за те, що обнесете лiс сяким-таким ровом? Та за тисячу рублiв вас усiх з вашими нащадками купити можна! До городiв я прикидав ще сотню рублiв – не брали? I не нужно! Подавай назад городи! Не смiй у ставку ловити риби! Не хочете? I без вас знайдемо грабарiв. На те i грошики, що злуплю з вас, знайдуться такi, що окопають. Не хочете? Ще не те буде. Не те! Води з ставка не дам! Копай собi колодязi – та й май свою воду. Ставок мiй i вода моя!

– Та вона, пане, божа, – хтось вирвався.

– Божа? А ось побачите, чи божа, чи моя? Побачите, я покажу вам, чия вона!

– Та що ж, уже бачили, – зiтхнувши, мовив дiд, устаючи з колiн. – Усе вже, що було, бачили… А що далi буде – то господь знає… Ходiмо, хлопцi! – i вiн повагом повернув вiд ганку.

За ним, похнюпившись, повалили другi. Важке та тяжке зiтхання вихопилося з грудей чоловiкiв; жiнки пiдхопили його, поливаючи здавленими слiзьми, а дiтвора дойняла заливним лементом. Тихо та смутно сунула громада з Двору за старим дiдом, що, звiсивши голову, наче п'яний, ковиляв попереду. Так проводжають поважного покiйника або рiднi на смерть приговореного родича. Христя все стояла коло вiкна i дивилася на громаду. Вона чула образу i гiркий посмiх над молодою молодицею, вона бачила ще гiршу образу над цiлою громадою, її така важка туга пройняла, такий жаль увiйшов у саме серце, якого вона досi нiколи не звiдувала. Уже люди давно скрилися за горою, а їй здається, вони стоять перед її очима, стоять на колiнках, плачуть, трусяться, моляться перед розхристаним та неприбраним Колiсником. А вiн регоче з їх молитви, їх кревного прохання… З образою сказане слово будить його гнiв, наливає очi кров'ю, i вiн, як звiр лютий, гукає на увесь двiр, от-от кинеться, от-от цiлком проглине… I хто ж це? Колiсник, що торгував колись м'ясом i гнувся i терся перед Рубцем, запрохуючи надбавити таксу… За що? за ту гнилу рибу, що, не маючи нiякого варунку, покористувався бiдний чоловiк пiймати з його ставу?.. У очах у Христi потемнiло, сонце окрилося за якоюсь хмарою невиданою, пташки перестали щебетати, щось неясно замiсть їх спiву зашумiло у її ухах, i вона, перегнувшись через вiкно, зронила двi гарячих сльозини на приспу.

– Бiсове хамське кодло! -мовив Колiсник, увiходячи у свiтлицю. – I не думав сердитись – нiт же розсердило. I принесла їх лиха година! I це все, видно, нагнав їх Кирило. Бiсiв п'янюга, учора ото, видно, ходив одпивати мирової та сьогоднi i навернув у двiр сii нечистi. Оришко! Бабо! – гукав вiн, швендяючи по свiтлицi.

Оришка приплигала до порога.

– Де твiй дурень? – спитав i помовчав. – Не поймеш? Кирило, питаю, де?

– Товар, паночку, погнав напувати. Та онде й вiн, – указала Оришка у вiкно, уздрiвши Кирила, що гнав теляток та овечат вiд водопою.

Христя глянула на його – се ж мар'янiвський Кирило. Се ж той, що вперше одвозив її у мiсто. Постарiв тiльки трохи, посивiв, а на лицi мов i трохи не перемiнився.

– Се ти, п'янице, нагнав менi сих дияволiв у двiр? – гукнув Колiсник З вiкна на Кирила.

Той скинув шапку i, кинувши товар, пiдiйшов до вiкна.

– Яких, пане, дияволiв?

– Не знаєш яких? О чортова ворона, а хитрiший вiд чорта! – накинувся на його Колiсник. – Цiлу нiч, мабуть, учора пив могорича, а сьогоднi чуть свiт i з Двору скрився.

– Та побий мене боже, коли я хоч краплю бачив! – виправлявся Кирило. – Вони вже з тиждень, як топцюються бiля двору. Все питають, чи пана немає?

– А якої ж ти лихої години учора на слободi був?

– Та все ж, бачте, за лiс турбувався. "Коли б, – кажуть, – пан простив нам нашi провини та вернув усе, як до спiрки було, то ми б уже i лiс йому за сотню рублiв окопали". – "А що, – кажу, – тепер уже й назад, коли побачили, що не теє… А я ж вам тодi казав. Пан у нас справедливий, пан добрий. Берiть, дурнi, що дає, не входьте в спiрку, а то лихо вам буде. Не послухалися мене, от тепер i платiться". – "Та то все, – одказують, – нашi верховоди таке роблять: пiдбили ж, не слухайтеся, мов: обiпрiться усiєю громадою. Громада, мов, великий чоловiк. Ми, значить, i послухалися. А воно тепер i виходить, що нашi совiтчики в сторонi, а ми отвiчай. їм, бач, цього i треба було, щоб нас з паном порiзнити. Тепер вони, либонь, збираються i городи i ставок у пана заорендувати".

– Хто ж то такi верховоди? – спитав, одходячи, Колiсник.

– Та вже ж не хто. Нашi слобiдськi багатирi: шинкар Кравченко та тутешнiй крамар Вовк.

– Брешуть, паночку! – стрибнувши у свiтлицю, заторохтiла Оришка. – Не вiрте сьому. I Кравченко, i Вовк поважнi люди, хазяїни, нiколи не стали б вони пiдбивати громаду на лихе проти вас. А що вони справдi хочуть найняти у вас i огороди, i ставок, то i менi хвалилися. Ми б, каже, добру плату дали пановi!

Христя озирнулася – Оришка стояла перед Колiсником, розмахувала руками, шамкотiла своїм беззубим ротом, зла та люта, – де й дiлася недавня ще Оришка, тиха та ясна!

– Не знаю. Може, воно й брехня, – понуро одказав Кирило. – За що купив, за те й продаю, що чув – те й вам, добродiю, кажу.

– Гаразд, гаразд, – махнув на ного рукою Колiсник i повернувся до Оришки. – А скiльки б же Вовк та Кравченко дали за оренду?

– Не знаю, паночку, скiльки. Та таким хазяїнам коли яким i рублем поступитися, – то не будете каятися: вони знають, коли i як чому ярмiс дати. Не стануть чужого розоряти, як другi. Звiсно, хазяїни.

– То скажи їм, хай прийдуть, коли мають охоту наймати, – повернувся вiн знову до Кирила. – Побалакаємо. А дурних учити треба! То їм оддавай городи, а то i городи що-небудь принесуть, i лiс буде окопаний.

– Що ж, пане, наймете людей? – пита покiйно Кирило.

– Нащо наймати? Поки вони в мене в руках, то i самi окопають.

– Нi, пане, вони так не схотять.

– А не схотять – найму! – рiшив Колiсник. – За їх грошi i найму.

– За двiстi трудно найняти.

– Яких двiстi? Двiстi получив, а ще триста.

– Тих, пане, навряд чи получите.

– Чому?

– Нi з чого брати.

– Зiйдеться. Коли нагнуть, то знайдеться. Як опишуть хати та грунти, то заплатять.

– То тодi, пане, чи й ми тут усидимо.

– Чого усидимо?

– Так. Голому, кажуть, розбiй не страшний. Запалять так колись, що не похопимся i з душею вирватися.

– Та ну, не лякай! На палiїв е тюрма, е Сибiр, е й шибеницi!

– Та й те, пане, що тодi вiд крадiжки не вбережешся. Все, що можна тiльки буде украсти, украдуть.

– А очi нащо?

– Та очi е, та що ти поробиш з ними проти такої сили! Ти на двоє дивишся, а вона на двадцятеро.

– Не вiрте, паночку! – знову, як потайна собака з-за причiлка, кинулася, гаркнула Оришка. – Не буде нiчого. Смiло наймайте Кравченковi та Вовковi. То поважнi люди, хазяїни, а то – смiття. Розбишаки, шибеники!

– А он же, бач, твiй чоловiк не рає, – усмiхнувшись, одказав Колiсник.

– I.вiн бреше, паночку, хоч вiн i мiй чоловiк! – не видержала Оришка.

– От i не дурна ж ти? – покiйно обiзвався Кирило з-за вiкна. – Ще я тебе мало вчив, а ти й досi дурною зосталася. Де б за чоловiком руку тягти, а ти йому брехнi завдаєш. А все через те, що дурна. Хоч i кажуть, що ти вiдьма, i бояться люди тебе, а я прямо скажу – дурна, дурна, як чiп, та й годi! Це бачите вiд чого, пане, вона узлилася на слобожан. Торiк була засуха. Люди справдi мають її за вiдьму, хоч вона така вiдьма, як я вовкулак. Ну, ото, як засуха була, то вони й толкуються: це, певно, вiдьма покрала росу З неба, давай її викупаємо. Спiймали її раз та й укинули у ставок. А вона ото узлилася та й метиться ото.